Цвіли суниці з-під листків,
Столітнє сонце розтавало,
Поволі військо йшло Дядьків
В долину — й війська було мало.
Затужавіли у піхвах шаблі
І чоботи від поту позгнивали,
Бо довго бились — але довше йшли
— І вийшли через лісові провали.
І, скільки око може осягти,
Розкинувся в подолі білий табор:
Іржали коні, піли когути,
Салдати сонні скніли коло штабу.
І командир порахував Дядьків
— Столітнє сонце розтавало —
Роздав набої, кулемет навів
І дбайливо замок помазав салом.
І хоч було салдатів зо́-три сили,
І хоч було набоїв дуже мало,
Дядьки стріляли — як овес косили,
Поки гармата їх не одшукала.
Тоді як громом в гаї загуло,
У листі сохлім страшно засичало,
Лягла ліщина, поточився лох
— І враз гаряче розірвалось гало.
Я думаю, що жадібні джмелі
Ірвали й жерли трудовите тіло.
Я думаю, що люди плакали й ревли
І умирали, де кого звалило.
Бо ж ні один з Дядьків не встав з землі,
Всі як один умерли у навалі.
Поіржавіли від дощів шаблі
І чоботи під листям позгнивали.
Та де зайшла Дядьків остання путь,
І де вони востаннє полягали,
Сумні суниці і тепер цвітуть
Серед кісток, трухлявини і стали.
1928
|
