Як жило славне запорожське низове військо (1918)
| Як жило славне запорожське низове військо Катеринослав: Друкарня І. Вісман та І. Мордхилевич, 1918 |
|
Хто з нас не чув про славне запорожське низове козацтво? Хто не зачитувавсь невмирущим твором невмирущого поета Гоголя „Тарас Бульба“? Хто не заносивсь думками на шумні Дніпрові пороги, або ж не бажав побачити місця славноі запорожськоі Січі?
От же ж, чи багато з нас знайдетця таких які добре і гаразд знають, як то воно жило теє преславне запорожське низове козацтво, чим воно було міцне і дуже, як воно побивало своіх близьких і далеких ворогів і через що воно так припало і до душі і до серця нашого.
Про це я й хочу де-що намалювати.
Почнемо з того, де жило теє славне запорожське низове козацтво; далі, як саме жило і яку спадщину воно лишило нам після себе.
Запорожці осягали велику краіну землі: усю теперешню Катеринославщину з Ростовською і Таганрогською округою, частину Херсонщини, аж по річку Буг, частину Тавріі, де тепер Дніпровський повіт, з городом Олешками, і частину Харьківщини, де Ізюмський повіт з містечком Барвінкова–Стінка.
Уся ця округа, коло 600 верстов удовш, 350—400 завшир, 1700 верстов навкруги, инакше коло 10 миліонів десятин землі, поділялась у запорожців спершу на вісім паланок, себ то повітів, або станиць: Орельську, Протовчанську, Самарську, Калміуську, Бугогардовську. Перед кінцем XVIII століття зъявились ще дві паланки — Личківська і Барвінково-Стінкова.Паланка слово не наше: з турецькоі на украінську мову — фортець, чи хоч кріпость.
Осередком кожноі паланки був який-небудь город, або ж село, наприклад, Самарь, Кодак, Личково, або инче. В кожній паланці пробувала запорожська старшина — полковник, або сердюк, осаула, підосаулій, писарь і підписарій, усі виборні од війська, заслужні. Уся ця старшина жила звичайно без жінок. Зате просте козацтво в паланках жило з жінками і звалося посполітими, зімовчаками, гніздюками, глузливо гречкосіями, пічкурами, лежнями, баболюбами, хазяйнувало і годувало січовиків.
По всіх паланках геть скрізь розкидані були села, зімовники, чи хоч хутори, і так звані бурдюги, себ-то окремні землянки, де жили зовсім одинокі, певно проміж небом та землею, козаки, найчастіще абшитовані, чи хоч „одставні“ запорожці — січовики.
Усі своі землі запорожці завжди звали вольностями і всі користувались ними спільне через поділи. Поділ землі проміж усім козацтвом робився завжди першого січня, кожного нового року, по так званих лясах, чи хоч жеребках (німецьке слово Loos — жеребок). Першого січня і просте козацтво, і вся старшина військова звичайно збірались у Січ на велику раду; там військовий писарь, ще заздалегідь росписавши усі вольности запорожські по лясах на кожну паланку, виходив на січовий майдан, клав у шапку усі жеребки, трусив іі довго на всі боки у руках і після того казав писарчукам витягати із шапки по жеребку і тут же записувати, кому, де і яка упадала земля. Тим і кінчався увесь поділ військовоі землі. Тут ні лайки, ні суперечки ніколи не було, бо який кому з козак в упадав на землю жеребок, там той козак і сідав і до нового року іі обробляв.
Таке було у запорожців паланкове життя.
Але найголовнішим осередком усього Запорожжа завжди була так звана Січ, себ-то столиця, або козацьке гніздо. Слово „Січ“ одного коріня, як і російські слова „засѣка“, „сѣкира“. Здаєтця, запорожці спершу, ніж вибрати собі житло, вичищали, чи хоч „висікали" де небудь серед лісу містину і тоді уже на тій містині будували
собі церкву, куріні, башти і все инче, що треба були для життя. Усіх Січей за всі часи історичного життя запорожського було пьять: Микитинська, Чортомлицька, Камьянська, Олешківська і Підпіленська, або Нова Січ.
На острові Великій Хортиці ніколи Січі не було, через те нічого про нього і казать.
Січі заступали одна одну і переносились з одного місця на друге або через те, що в Запорожжі траплялась так звана нагла смерть, себ-то чума, од якоі через Січ живим людям не було ні проходу, ні проізду ніде; або ж через те, що місце, де сиділи Січею козаки, було дуже високе, одкрите, де-небудь край правого берега Дніпра, звідкіля видко було усе, що робили запорожці, татарам, які сиділи на лівому боці Дніпра.
Кожна Січ звичайно будувалась так, що в ній були — передмістя, гассан-базар, чи хоч крам-базар, і кріпость, або ж замок. У кріпості була церква, завжди на імня Покрови пресвятої Богородиці, і опріч церкви тридцять вісім курінів, або великих казарм, де містилось козацтво січове.
Хоча назвище куріня вийшло од слова „курити“, себ-то „диміти“, і певно, нагадує собою російське слово „курная изба“, а проте запорожський курінь XVIII століття зовсім не був „курная изба“. Це був рубляний із товстого дерева будинок, 44 аршини завдовш, 8 аршин завшир, з мережаними одвірками та помальованими лутками, як те можна було бачити кілька років тому назад у дворі однієі „обивательки“ містечка Никополя, Катеринославського повіту, куди курінь перенесено було з місця Підпіленськоі Січі після іі скасування в 1775 році.
Старшина в Січі була така: кошовий отаман, військовий суддя, військовий писарь, військовий осаула, це так звані великі пани; далі 38 курінних отаманів, за ними хорунжий, бунчужний, перначний, довбиш, пушкарь, гармаш і инчі. Усіх чинів з початку життя запорожського козацтва було 49, а потім того 149 чоловік. До них треба ще додати усіх сивоусих дідів, які теж вважались у запорожців за старшину.
Уся ця старшина завжди вибіралась що-року, першого січня, починаючи з кошового і кінчаючи останнім чином. Кожний із старшин ходив звичайно тільки один рік, після чого козацтво або лишало його на тому ж таки уряді, або ж скидало геть. Треба було мати дуже велику славу проміж усім козацтвом, щоб воно лишало якого із старшини на прежньому уряді. Такими були у запорожців, наприклад, кошові отамани, Іван Сірко та Петро Калнишевський, військові судді Семен Яремович та Микола Тимофійович (він же Касап) та військовий писарь Іван Глоба, які кілька років підряд виконувували своі обовьязки запорожських старшин.
Хоча вибори січовоі старшини у запорожців робились у той же день, коли бував і поділ усієі військовоі землі, а проте при поділі землі ніколи не було в Січі того, що робилось при виборах старшини. Коли товариство одразу не спинялось, кого саме вибірати за старшину, одна сторона починала вигукувати одного козака, а друга другого, тоді супротивники часто доходили до такого запалу, що кидались один на одного і учиняли великі шкоди друг другу, так само, як теє бувало колись-то у вільних вічових городах північноі Русі, Новгороді та Пскові. Тоді супроти забіяк виступали старі, поважні діди — січовики і то словом, то бичами урозумляли бунтарів. Після того виводили обраного усім товариством за кошового отамана і становили його перед усіма насеред майдану. Вибраний, по старовинному звичаю, тричі одмовлявся од великоі чести, яку йому виявляли козаки, і тільки після третього разу брав кошовську булаву у руки і низенько уклонявся усьому товариству на всі на чотирі вітри. Напослідок вибраного в кошові козака вводили в січову церкву, становили в кошовський станок, чи хоч бокун, на зразок того, як колись садовили київських князів на стіл, або ж московських царів на престол, після того виводили з церкви на площу, і ото він з того часу уже і по звичаю і по праву був вельможним паном над усим запорожським військом. За кошовим таким же порядком вибірали військового суддю, писаря, осаулу і инчі чини. Після обрання усієі старшини звичайно була велика і бучна гульня, з кобзарями, бандуристами та лірниками, з скоками, та вибриками, та вигуками, геть скрізь по всій запорожській Січі.
Усього люду в Січі було 10,000 — 12,000 війська, а по всій краіні запорожській, перед скасуванням Січі, близько 100,000 чоловік.
В Січі козацтво жило без жінок і звалось лицарством. Воно знало тільки одну війну і завжди ладне було повстати супроти першого ворога, хто б він не був і де б він не зьявлявсь.
Складалось те лицарство запорожське із ріжного люду, а із украінців найбільш усього. Такечки в Запорожжі були — украінці, росіяне, ляхи, галичане, татари, турки, англики, гишпанці, волохи, італьянці, жиди, вірмени, греки і инчі. Кожний, хто вступив у Січ, коли не був православним, мусив хреститись, потім того, як що не знав украінськоі мови, повинен був навчитись іі; далі мусив вивчити усі козацькі справи, кріпко держати старовинні козацькі звичаі, слухатись старшин і сидіти на коні репьяхом.
Із чужоземців, які пробували в Запорожжі і стали відомі історіі, найславетніші були: Мартос, гишпанський гранд, чи хоч великий пан, який зьявивсь у Січі ще в XVII столітті; далі англик Рондо, який лишив після себе дуже цікаві записи про життя запорожців в XVIII столітті; астроном Ейлерс, турок Махмет, він же в православній вірі чернець Памва, великий богомолець і прозірливець, до якого приіздили з ріжними питаннями люде із далеких кутків Запорожжа та Украіни; хрещений жид Коваль, потім священик Ковалевський, церковний красномовець, добрий читака і співака.Не вважаючи на очевисту і дійсну різноманітність уклада усього запорожського низового війська, воно усе ж таки уявляло із себе одну цілу і нероздільну громаду, дякуючи найголовнійшим основам, на яких завжди держався уклад того війська.
Ці основи — воля, рівноправство, товариство, громада, визволення із бусурменського полону невольників — христіян, охорона немочних, се б то жіноцтва, старих людей і малих дітей.
Запорожці не знали ні царів, ні миністрів, а всі своі справи вели громадою.
По свойому укладу уся запорожська громада була таким же на півдні Русі народоправством, яке було ранійш того на півночі, в Пскові та Новгороді, тількі в далеко ширших межах і в ближчі до нас часи. Те, що робив вічовий дзвін на півночі, те робили литаври на півдні, в Запорожжі: і вічовий дзвін і литаври своіми згуками скликали увесь люд, усякоі статі і всякоі змоги, на майдан задля рішення найголовніщих питаннів краіни на зразок того, як вершать за наши часи усі своі справи вільні громадяне швейцарських кантонів, або ж сполучених американських штатів.
Очевистим виразом цієі громади була рада, се-б то військовий совіт, військове народне віче. На тій раді мало право бути усе, без виключки, козацтво, починаючи з військовоі старшини і кінчаючи сіромашнею, чи хоч простолюдством. Там усі були рівні: кожний мав однаковий з другим голос, кожний міг одвертати думки та заходи другого і на томість виставляти своі власні думки та заходи; а проте, коли громада нарешті повершала що-небудь на раді, то те було і свято і обовъязково для всіх без виключок.
Таке рівноправство панувало в Запорожжі не тільки в військових радах, панувало воно в обранні старшини, в управах в Січі, паланках, курінях, школах, навіть в трапезах по куренях.
Таким порядком запорожська громада в свойому политичному укладі доходила до певного ідеалу рівноправства, якого не бачили люди ні класичного миру Спарти та Афин, ні люде середніх і нових віків. В Запорожжі ні значний рід, ні старшинство років, ні багацтво не мали ніякоі ваги; тільки вдача кожного чоловіка, се-б то розум, одвага, знання, спритність, розсудливість це все і тільки це звертало на себе увагу козацтва і висовувало чоловіка уперед цілого стада.
До певного свойого розвитку запорожська громада дійшла в XVI і найбільш в XVII столітті, але на протязі XVIII століття вона почала потроху обмежуватись російським державством і нарешті в 1775 році трагично скінчила своє політичне життя.
Які ж були воєнні засоби у запорожського козацтва, що давали йому і міць, і славу і розносили його імня по всьому світу?
Воєнні засоби у запорожців, себ то військова гармата, піхота і флот, були великі, особливо перша.
Гармати здобували запорожці на Украіні, в городі Глухові, далі в Польщі, Турещині і Росіі, робили теж і в самій Січі, так звані ковані гармати. Запорожці перші постановили своі гармати, замість важких возів, на легкі лафети і тим, як про те каже історик Всеволод Каховський, зробили цілу епоху в воєнній справі.
Піхота запорожська уміла мистецьки робити так званий табор, чи хоч вагенбург. Коли запорожці, в хвилину несподіваного ворожого натиску, устигали замкнутись у табор, се-б то в середину великого круга із кріпких возів, поставляних колесо до колеса і скованих залізними цепами один до другого, тоді вони сиділи там немов в неприступному замчищі і палили звідтіля на всі на чотирі вітри, не підпускаючи до себе близько своіх ворогів.
Запорожські могильники, се-б то, потеперешньому кажучи, сапьори, теж були незрівняні. Земляні фортеці іх і теперечки чисто таки дивують спеціялистів воєнноі справи. Відомий знавець воєнних справ, генерал М. І. Драгомиров, дивлячись на останки запорожських земляних окопів, доводив, що запорожське низове козацтво у цій справі попередило усіх воєнних інженірів віка французського короля Людовика XIV. Та воно й не диво, доводив той же генерал Драгомиров, бо коли дати волю творчости у цьому ділі громаді, то вона краще причалитця до місця, ніж кожний поодинці, хоча б і спеціялиста воєнноі інженірноі справи.
Не с-так високо, як військова гармата та піхота, стояв у запорожців флот. Запорожці плавали по Дніпру та по Чорному морі на своіх довгих, з веслами та парусами, чайках. Великих суден вони зовсім не знали, як ото, наприклад, турецькі кгадрікгі, або каторги, і правити ними зовсім не вміли. Зате вони сміливо випливали на своіх чайках далеко у Чорне море, сміливо нападали на великі турецькі кгадрікги і добре справлялись з ними. Оточивши на легких і жвавих чайках важкі і неповоротні кгадрікги, пловці счіплялись з ними залізними крючками, мерщій притягали іх до себе, потім духом кидались у середину кгадрікг, рубали, хто чим попав, турецьких пловців, хапали у руки усяке добро, далі швидко запалювали кгадрікги огнем і пускали іх у море, на дно, після чого слободно пробірались у самий Стамбул і „давали нюхати козацького пороху самому султанові під самий ніс“.
Не було на світі тієі зброі, якоі б не знали запорожці: арабські ядамашки, се-б клинки дамаськоі сталі, турецькі янчарки, або яничарські шаблі, гишпанські пістолі, капказські ятагани, усякі мушкети, французькі тромблони — усе те і инче знали запорожці, дуже кохались в тому і давали великі гроші за те. Добра шабля коштувала запорожцеві і добрі гроші: не меньч 8 карбованців штука. Це певне великі для тих часів гроші, коли ми скажемо, що пара добрих волів коштувала у запорожців тоді ж таки три-чотирі карбованця грошей.
Але не однією тільки зброєю могутні були запорожці. Вони міцні були ще й через те, що кріпко вірили у Бога, надміру любили святе писання і дуже поважали духовничий чин. Один столітній дід запорожського роду казав про запорожців так, що хто не був запорожцем, то той не вмів і Богові молитись гаразд. І справді, з молитвою до Бога запорожці виступали у похід, на війну, з молитвою повертались вони і з походу; прибувши в Січ, завжди „воздавали хвалу Богові молебнимъ пѣніемъ и веселою арматною стрельбою“. Перед тим, як виступати супроти ворога у похід, запорожці часто засилали своіх оповістників скрізь по селах та по городах, і ті скликали православний люд на війну супроти ляха-католика, або ж турка-бусурмена боронити святу православну віру, святий божий хрест. „Хто хоче, щоб його за віру христіянську посадили на палю, хто хоче, щоб його четвертували, колесували, хто ладен перетерпіти усякі муки за святий хрест хто не боітця смерти — приставай до нас Не треба лякатись смерти: іі не встережешся. Таке козаче життя“.
По разумінню запорожців, кожний козак мусив умерти певним христіянином і певним козаком, се-б то не на лаві, у себе в хаті, чи хоч у курені, а на бойовому полі, в баталії з ворогом. Звичайна смерть лічить тільки бабі та мужикові, або ж тим із козаків, які дійшли глибокого віку. Один чернець, що жив чимало часу між запорожцями оповідає, що в побожністи ніхто не переважав запорожців хіба тільки греки староі віри. Кожноі суботи в навечерря великого і малого свята запорожці запалювали в своїх житлах перед святими образами лампадки і густо кадили ладаном, не жаліючи ні простого, ні ресного ладану. Шанування святих образів у запорожців було остільки велике, що курені, де жили запорожці вважались немов би каплиці, і в них ніхто — ні простий козак, а ні сам вельможний пан кошовий отаман не смів палити люльки. Уся військова старшина, куренні отамани і статечні запорожські діди не втрачали а ні жодного дня, що-б не ходити потричі на день до церкви. Сам пан кошовий отаман бував у вутрені частійш, ніж де-які манастирські настоятелі. Тільки військовий писарь, захоплений письмовими справами, не завжди приходив до божої служби. Військовий осаула, остаючись при Коші, хоча це було і не зовсім часто, вважав за козацький сором, коли лишав своє місце, чи свій станок в церкві, що стояв супроти станка судового, порожнім, найпаче тоді, коли правилась служба. Та й вутреня нікого не прощала, коли хто-небудь, особливо із поважного козацтва, прогулював її через яку причину, окрім хіба хвороби, гульні, або одлучки із Коша по постанові всього військового зібрання, або сходин, в яких засідали пан кошовий, військовий суддя, військовий осаула, військовий писарь і куренні отамани. У церкві запорожці стояли завжди дуже чинно, розставлялись один коло одного рядками, і коли діякон починав читати святу євангелію, то всі вони випрямлялись на увесь зріст і витягали до половини із пихов своі шаблі на ознаку того, що ладні боронити слово боже од усіх ворогів шаблями.
В церкві для чотирьох вельможних панів — кошового, судді, писаря і осаули стояли особисті місця, так звані станки, або бокуни, по грецьки стасідії, за якими усе начальство, поки читали часи, сиділо, і коли починалось саме служення, вставало і побожно молилось.
В великий піст не один говільник не їв не тільки риби, або оліі, а навіть не вживав нічого ні горячого, ні вареного, ні такоі піснини, як тетеря, або з пшоном саламаха. Щедрою рукою побожні запорожці подавали милостиню усим калікам — сліпим, хромим, безногим і ріжним старцям, які звичайно сиділи в Січі коло городських воріт мовчки і ждали доброхотноі милостині, якою іх і обділяли запорожці, особливо гуляще козацтво під веселу руку.Як певно побожний і богобоязливий люд, запорожці дуже щиро ставились і до божого дому. Січова церква у Запорожців була з віків присвячена святій
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Покрові, щоб вона „покривала удале запорожське військо од усякого зла, яке йому завжди доводилось бачити од ріжних ворогів“. Церква була збудована із дерева, низька зростом „посредственноі архитектури“, з сосновою дзвіницею, яка стояла окремо од церкви, і нікого не вражала своїм виглядом. Зате в середині в ній були дуже коштовні образи на иконостасі штучноі різьби, перед якими завжди горіли на диво дуже високі свічки. А ризниця січовоі церкви була така дорога, що сперечалась „о преимуществі“ з ризницею Печерськоі лаври в Киіві.
Саме служення правилось в січовій церкві по уставу Федора Студита. Вечерня звичайно починалась раніш, ніж те було во всіх манастарях руських; вутреня починалась у досвіта, а служба божа тоді, як тільки що починало схоплюватись сонечко. Тільки в суботу великого посту божа служба починалась у досвіта через те, що тоді де-які говільщики, говіючи може не їли нічого од понеділка до суботи, як завіряв ченця Яценко-Зеленського січовий підпаламарій Василь Коваль.
Як щиро ставились запорожці до храму божого, так само ставились вони і до служників божих. Усіх духовних особ запорожці виписували собі із Межигорського Свято-Спаського манастиря, що вище Киіва, і держали кожного із них у себе тільки два роки, після чого знов повертали іх до манастиря, а замісць них кликали до себе других. Усі духовні особи повинні бути добрі читаки, добрі співаки, мусили бути гарно освічені, тверезі, красномовні, чесноі і хорошоі вдачи. Дуже подобались запорожцям такі співаки, що як правили вони службу, особливо як читали євангелію, так щоб чути було не тільки на всю церкву і коло церкви, а навіть і в січових курінях на площі.
На чолі січового духовництва у запорожців стояв соборний старець, який вважався за начальника усіх церковних служників в Січі. По ньому були два ченьці — священники, чи хоч ієромонахи; із них перший звався підначальний, а другий — третяк. Далі були два ченьці діякони, або „ієродіякони“; із них перший звався уставником, другий — безименним дякуном. До цих пьяти ченьців був ще простий чернець — свічарь, який повинен був виробляти на продаж малі воскові свічи. Далі паламарь, підпаламарій, кухарь і инчі служки набирались із самих козаков. Все духовництво січове жило звичайно за фортецею Січі, в одному будинкові, який величали чернечим дворцем. Січовий духовничий начальник одправляв всі обовьязки звичайного світського священника. В одправі служення він держав чергу нарівно з підначальними потиженно („поседмично"). Опріч того він мусив збірати „чужі гроши“ на свій Межигорський манастирь і записувати суму зборів в шнурову книгу, по якій його і вивіряли тоді, коли його брали із Січі і заміняли инчим начальником. Записуючи живих і мертвих, він звичайно не забував і самого себе. Ченці — діякони теж одправпяли усяке служення по черзі про між собою, потиженно. Перший діякон, так званий уставник, повинен був керувати правим криласом півчоі по уставу Федора Студита. Другий діякон, безименний дякун, кадячи по церкві, иноді так довго пристоював з кадильницею коло скупого отамана, поки той, розсержений діяконським нахабством, не одгоняв його од себе подаянням останньої своєї копійки.
Чернець — свічарь робив малі свічи і продавав їх поцінно, одповідно надзвичайній побожности запорожців, на користь свойого манастиря, з яким він мусив поділятися своім прибутком, одначе поділявся тільки піл — на — піл.
Січовий пан паламарь вибирався на посаду військовою радою із найславетнійших доброго тримання козаків. Йому давалась заплата сто карбованців на рік із тих чотирьох тисяч, які російська корона жалувала „на увесь корпус запорожців“, зарівно з чотирьма першовельможними панами — кошовим, суддею, писарем і
осаулою У січового пана паламаря було дуже багато усяких обовьязків. Такечки, він мусив доглядати церковну казну і всі церковні служебні ряжи. Потім того повинен був ходити з свічкою перед діяконом при великих і малих виходах в вечерні, вутрені і службі. Нарешті він мав що-ранку, удосвіта, будити кошового отамана до вутрені.
Пан паламарь сам вибирав собі підпаламарія. Той, хто бажав бути першим „по шефі паламарського штату“, перш усього мусив виучитьця зщипувати нагарь з кгноту свічок, які горіли в січовій церкві перед иконостасом і були такі високі, що низькорослий підпаламарій, стоячи навспиньки, ледве доставав до верху свічок братками довжини принайменьче в півтора сажня. Далі підпаламарій мусив під великі і малі свята будити судію, писаря, осаулу і всіх курінних отаманів. Він же обовьязан був мити церковне білля і робити в паламарні для церкви великі свічки, місити тісто і з нього пекти проскурки для кожної служби. Для звичайного розходу пекли в Січі проскурки невеличкі, як грецькі горіхи, третьокласові паламарі. На маненькі проскурки в неділі, на всякі свята, а особливо в великий піст, був надзвичайно великий збуток, бо в тій запорожській некорисливій землі, опріч школьників та півдюжини підпаламарів, безвихідно жило „чорних і дикого цвіту“ жебраків. Ті жебраки, ходячи цілими сотнями і нажебравши у щедрих паламарів „чорного, себ-то житнього каліберу“ проскурок, тягались з ними по вельможних панах, по куренях та по шинках і по инчих будинках, які були на передмісті Січі, і не вгамовувались до тієї пори, поки не спускали свого краму, хоча й дешево, а проте все ж таки з баришем для себе, всовуючи його гвалтовно в руки встрічному козакові і одбираючи од нього „башлик“, себ-то брязкучу монету.
Кріпкі були запорожці ще й через ті кари, якими вони карали у себе усяких злочинців. „У запорожців, каже іх древній літописець, за одно путо вішали на дерево“ (як хто украде путо). І справді, ворюгам, злодіям, зрадникам, гвалтовникам, усім тим, які ламали стародавні козацькі звичаі, не було у запорожців помилування: таких приковували на цеп до військовоі гармати, били серед площі коло стовпа дубовими кіями, садовили на гострі палі, перебивали руки, або ноги, вішали на шибениці.
Із усіх кар, які тут перелічені, частійш усього запорожці присуджували злочинців до стовпа та кіями та на шибеницю.
До стовпа та кіями присуджували за крадіжку, перехови покраденого, за кгвалтування, биття, збіг з чола війни і инче. На січовій площі, біля січової дзвіниці, завжди стояв у запорожців укопаний в землю ганебний стовп. Коло того стовпа теж завжди лежала вьязка сухих дубових бичів з голівками на одному кінці, які звались кіями і які схожі були на бичи, що привьязують їх до цепів та молотять ними снопи хліба. Такі бичи у запорожців правили за „кнути“, або батоги, якими звичайно сікли ворюг в давні часи на Русі. Як що який козак украде що-небудь у другого, навіть хоча малокоштовне і маловажне, чи в самій Січі, чи в паланці, і потім того буде доведено, що крадіжка певно учинена тим самим козаком, то його приводять на січову площу, привьязують до ганебного стовпа і держуть коло нього три дні, або й пьять день, аж дотіль, покіль він не заплате гроши за покраджену річ. Всі ті дні і часи, коли злочинець стояв коло стовпа, повз нього проходили його товариши, і тутечки одні дивились на нього мовчки йшли геть далі од нього; другі, які були на підпитку, лаяли і били його; треті давали йому гроші на заплату за покраджену річ; а четверті, захопивши з собою горілку та бублики давали йому пити горілку і заїдати бубликами, і хоча б той злочинець не мав ніякої охоти ні пити, ні їсти, одначе він мусив те робити. „Пий, скурвій сину, злодію! Як не будеш пити, то будемо тебе, скурвого сина, бити!“ кричали в такім разі мимойдучі козаки. Але тоді, як злочинець згожувався і
ввольняв волю уїдливих козаків, то вони йому казали: „Ну, тепер же, брате, давай ми тебе попобьєм“. Даремне тоді благав злочинець помилувати його; на всі благання дарувати йому вини, козаки уперто йому одповідапи: „За те ми тебе, скурвий сину, і горілкою поїли, що нам треба тебе попобити!“ Після того кожний із них одважував злочинцеві де-кілька кіїв і йшов далі од нього. За такими карателями йшли слідком другі, за другими треті і однаково частували злочинця кіями. Так злочинець зоставався коло стовпа цілі сутки, а иноді і пьять суток підряд, як призволять судді. Одначе найчастійш було так, що через одні сутки злочинця забивали до смерти, а все його добро забірали на військо Траплялось, одначе, инколи і так, що де-які із злочинців не тільки переносили бійку і зоставались живими, а ще й одержували од підпилих і веселих товаришів де-кільки грошей. Иноді таке карання кіями заміняло собою кару на горло. В такім разі у карного одбирали товар і все його рухоме добро і одну частину товара тут же одділяли на військо, другу — паланочній старшині, третю частину товара і всю рухомість оддавали його жінці і дітям, коли він був жонатий і мав дітей.
До шибениці у запорожців присуджували найбільш усього за подвійне, або потрійне душогубство.
Пійманого душогуба обковували з ніг до голови залізами і сперш усього, до кари, садовили в військову пушкарню, яка правила у запорожців звичайно за тюрму.
Побожність, яка спадково, завжди і скрізь царювала над благословенною козацькою простотою, із віків узаконила на Запоріжжі достохвальний звичай не карати нікого із злочинців без одправи над ним церковних обрядів, без сповіді і святого причастя. Після виконання січовим священником над злочинцем усіх треб в військовій пушкарні, до злочинця приступали підпушкарій і піддовбиш, здіймали з нього заліза і виводили із пушкарні. Розкований злочинець виходив із вьязниці і йшов пішки до міста кари, за фортець Січі, до так званоі Кошоіванівськоі могили, на пів-верстви міста, де стояла не одна шибениця, а було іх де-кілька Коли осуджений злочинець був письмений, то, идучи до міста шибениці, він сам читав над собою канон на сконання своєї души, не випускаючи із рук книжки, аж поки не приходив до могили. За ним звичайно слідкував чернець — священик з церковниками і правив над живим мерцем панахиду, як правлять над справжніми мерцями. Тут же йшли сам кошовий отаман, військовий суддя, січове товариство, „другокласові граждане“, старці і жебрацтво. Так усі доходили пішки до шибениці. Тим часом на верхній сліжині шибениці уже була навішена мотузяна петля, а внизу, близько шибениці, стояв віз, в який був запряжений і загнузданий кінь, що правив у запорожців за ката, і коло коня стояв підкаток, держучи коня за уздечку. Злочинець підходив до шибениці, сам взлізав на воза і, стоячи на ньому, читав голосно, щоб міг почути кожний, хто там був „Вірую“, потім прохав у всіх прощення і тим викликав у присутніх гарячі і невпинні сльози. Тут підкаток пускав під шибеницю коня, і злочинець підъїхавши під верхню сліжину шибениці, накладав сам собі петлю на шию. Кінь вискакував із під шибениці, а злочинець, зачеплений низче підборіддя і потилиці, крутився, як повний мішок, під щибеницею, потім спинявся на однім місці і витягувався вище свойого звичайного зросту…
Коли у осудженого злочинця були вірні і щирі друзяки, то вони пильнували про те, щоб чи так, чи инако спасти йому його життя. В таким разі треба було підкаткові дуже кахикнути, або ж дуже чхнути, чи голосно крикнути на коня, і кінь так швидко проскакував попід шибеницею, що вісельник не встигав накинути собі петлю на шию і одбігав геть далеко од шибинеці. І хоча військовий суддя, бачучи те, кричав козакам: „ловіть! ловіть!“ А про те вішальник, замішавшись в натовпі народа і підхоплений своіми побратимами, усе ж таки устигав утекти і спасти своє життя.
Спасали злочинцеві життя як коли ще й инчим способом: привьязували до шибениці замісць нової благу ужівку, або хоча й нову, та за часу штучно і глибоко її підрізували, через що тая ужівка, не маючи сили держати напів мертве тіло, упускала на траву, або на сніг живого чоловіка, не оставляючи у нього навіть ніякоі ознаки, по якій можна було б узнати, що чоловіка колись вішали на шибеницю та він зірвався з неі і зостався живий.
Спасався злочинець од кари ще й тоді, коли він, будучи з природи сильним чоловіком, одним напруженням своєі сили, без ножа, переривав ужівку і потім вихоплювавсь живим із-під шибениці.
Після кари труп вішальника кілька день висів на шибениці, після чого його знімали з сліжини, роздягали, гарну одежу його оддавали жебракам та старцям, а на нього надягали жебрацьку, і тоді уже ті ж таки жебраки та старці його ховали.
Через такі закони, хоча в Запорожже сходились люде ледве не з усього світу, але там така була честність, що коли хто із чужих, або хоч із своіх людей загубе инколи гамана з грішми, або що инче, дуже коштовне, він зоставався спокійний, бо хто тільки найде загубляне, зразу приносе свою нахідку на січову площу і обьявляє усій громаді.
На які ж кошти жило запорожське низове військо?
Кошти у запорожців були великі. Спершу всього жаловання од російських царів, звичайно 6,660 карбованців на все січове військо на рік; далі податки од кожного диму, себ-то од кожної хати в селах та зімовниках, по карбованцю оддиму; потім того прибутки од усіх крамарів за право продажу в Запорожжі усякого краму та бакалії, а найбільш од продажу горілки, „доброі (60 карбованців куфа) „оковитої“ (37 карбованців
куфа) і „красної“ (15 карбованців куфа). Опріч того великі здобичі од війни і добрі збори за переправи усяких ватаг через річки в Запорожжі, так зване „мостове“. В 1688 році запорожці узяли того „мостового“ на одному Переволочанському перевозі 13000 карбованців за рік.
Торг у запорожців був теж і великий і дуже прибутний для них — з росіянами, украінцями, ляхами, волохами, турками, татарами, греками, вірменами, італьянцями. Всю весну і все літо прибували до Січі великі судна з ріжним крамом то з Турціі та Греціі, то з Італіі, Волощини та инчих земель.
Через запорожські вольності тягнулись два великі одвічні шляхи — із глибині Росіі Муравський і од столиці Польщи Чорний шлях; обидва шляхи йшли, не минаючи Запорожжа, до Перекопу і далі у Крим. Опріч сухопутних шляхів через Запорожже проходила велика водяна дорога по річці Дніпру, потім по Дніпровому лиману і далі Чорним морем та Босфором у Царьград. Усе, що було найкращого і найдорогшого у східних краях, усе те йшло через Запорожже і несло укупі з собою і моральну і матеріальну культуру, яка тільки вона тоді була.
Скотарство у запорожців велось теж і дуже широко і дуже прибутно для них. Та воно й не дивно те, бо де ж у світі були такі степи, як у Запорожжі? Там трави такі високі були, що із-за них не видко було і волів з рогами і іздця на коні верхи. Тому ж то і не диво, що на запорожських степах із — прежда віків пасся так званий сірий, або черкаський товар, мнясо якого уважалось за найкраще скрізь і йшло не тільки в Московію, але геть далі і за межу іі. Роги, які теперечки знаходятця инколи в степу од колишніх запорожських биків — це роги не товару, а чисто якихся велетнів степових.
Як славився скрізь по світові запорожський товар, так само славились і запорожські коні скрізь. Не треба забувати того, що запорожці були всесвітні вояки, а для вояки та ще такого, який гарцював завжди в степу, потрібний був і добрий кінь. Найдорогший кінь вважався у запорожців жеребець вороно-строкатоі масті, під кошового отамана; він коштував 40 карбованців грошей, велика сума для того часу. Англик Клавдіус Рондо, що жив кілька років проміж запорожцями, каже, що кожний козак мав у себе 10, або й 20 штук коней. У козацькоі старшини коней була ціла сила. Кошовий Калнишевський продав якось то одразу 14000 голов коней. У полковника Колпака татари, наскочивши на його зімовник, захопили 7000 голов коней. Запорожські коні були у великій славі в східній і західній Європі: іх охоче купляли ляхи, росіяне, татари, турки; навіть закордонні ремонтьори приїздили в Запорожже і купляли там коней. Російським царевичам, наприклад Павлу Петровичу і инчим, ні які так не подобались коні, як запорожські. Російські сенатори теж знали смак в запорожських конях. Через те запорожські посланці, живучи якось-то дуже довго в російській столиці і довго клопочучись там перед сенатом про ріжні своі справи, писали листа в Січ: „Дуже просимо вашу вельможність (кошового отамана) і військову старшину прислати господину N (сенатору) пару цугових, або одного верхового огиря, „авось“ вони швидче наше діло до сенату довезуть“.
А що сказати про рибальство у запорожців? Один історик сказав про це так: „козак коли не воює, то він табунщик, скотарь, а найбільш рибалка“. Рибальство і годувало запорожців і давало ім великий прибуток. Ото ж через те у запорожців казали не ловити рибу, а добуватись.
Дніпровий, Дністровий,
Обидва лимани,
Із них добувались,
Справлялись жупани.
В кінці XVIII століття цариця Катерина II одрядила в Запорожже ученого академисту Василя Зуєва, щоб він додивився до всіх здобутків козацьких і потім того списав те все на папері. Зуєв досконательно все розглядів і надруковав в „Мѣсяцесловѣ“ вартий великоі уваги доклад „О бывшихъ промыслахъ запорожскихъ козаковъ“. Він розповідає, як те все робилось у запорожців, як вони здобували рибу і яку саме рибу, як іі розбирали, яким користувались знаряддям, як іі вьялили, як сушили, куди збували, по чому продавали і яку суму грошей за те брали. Зуєв дуже дивуєтся, як теє рибальство широко розвинуто було у запорожців.
На широких і вільних степах запорожських паслись неоглядні отари овець, так званоі волошськоі породи, і чунчуків, татарськоі, під доглядом личманів, байбарів та чабанів та під охороною на диво лютих І величенних собак, вівчарок. „Вівці мають (запорожці) дуже рославі, шерсть з них здіймають один раз і продають у Польщу“, каже сучасник запорожського життя XVIII століття.
По зелених гаях, по розлогих балках та вибалках, по низьких чагарах, по густих лісах та квітнучих долинах чимало було у запорожців усяких пасік, де сиділи найбільш старі, абшитовані, чи хоч одставні, запорожці. В так званому Чорному лісі, далі по річках Дніпру, Ингулу та Громокліі запорожці, як свідчать іх перші історики, здобували „изрядное количество меду“. Бжільництво у запорожців вважалось завжди за найпочесніще діло. „Бжола не на себе робе, а на Бога і на чоловіка. Через те вона Божа мушка а пасішник, то угодний Богові чоловік“. Виставляючи на провесні бжолу у пасіці, старий запорожець — пасішник побожно вичитував на всякі случаі молитви: на посаду бжоли, на розплод, на годівлю іі, на одворот од чужоі. Од бжоли для запорожця була трояка користь: „Віск на свічу, сцільник
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
на іжу, а мед на пиття“. Опріч того пасіка часто правила старому запорожцеві за манастирь. Після буйного та гучного життя в Січі козак часто йшов під старість або в манастирь, або у пасіку. Живучи в тиші та самотині, він кріпко держав там пости, „не творив праздних словес“ і гаряче, у день і в ніч, молився Богові. Тамечки, у пасіці, він і доживав свойого віку, тамечки і оддавав Богові свою душу.
Помиляютця ті, що кажуть, буцім-то запорожці не любили обробляти землі, більш того або воювали, або ж зовсім нічого не робили і тільки гуляли та музики за собою водили в Січі. Як що це й було, то було тільки спочатку іх історичного життя, коли вони одно тільки знали, що бились то з турками та татарами, то з ляхами та волохами. Але уже з кінця XVII і на протязі усього XVIII століття, коли запорожці твердо осілись на своїй землі і позаводили по своіх паланках геть скрізь села, хутори та бурдюги, тоді у них почалась дружна і спільня робота плугами по всіх степах. Про це пільнували у них найбільше так звані зімовчаки, або гречкосіі, які жили скрізь по баланках, близько балок, лиманів, озер та степових річок. Обробляючи своі степи, запорожці укупі з тим не забували прохати „хлібного жаловання“ у польських королів, а потім у московських царів. І ім часто присилали царі „презенти“ в Січ — „зелье (се б то порох), денежное и хлѣбное жалованье“, яке йшло на військо січове.
Опріч зімовчаків пільнувала про хазяйство теж і запорожська старшина.
Із одного архивного „діла“, яке мається в городі Катеринославі, в „Губернскому Правленію“, видко, що у останнього кошового запорожськоі Січі, Петра Калнишевського, було два зімовники: один на річці Саксагані, а другий на балці Водяній, яка „падає“ у річку Камьянку (50 верстов од Січі). Опріч того на річці Ингульці, близько слободи Петровоі (150 верстов од Січі) був водяний млин, рублений, накритий очеретом, на три кола з двома мукомольними камінями і з одною товчією „о шести ступах“. Водяного млина Калнишевський мав також в слободі Новому Кодаці з одним камьяним колом і просяними ступами. У тому зімовникові, що стояв на балці Водяній, у Калнишевського була хата, рублена, на два покоя, з зеленою (кахляною) грубою, чотирьма „великими“ склянними вікнами і з сінями, де були дві невеликі комори з присінками — усе те під одною деревьяною крівлею, одна велика хата з пічью для служок і друга невелика хата для кравців кошового, дві стані, кузня, вітряк з одним мукомольним камінем І чотирьма просяними товкачами, три, під очеретяною крівлею, загони для скота, чи хоч товару, і шість повіток під такою ж очеретяною крівлею.
У зімовнику кошового було чимало худоби — жеребців 18 голов, коней 166, кобил 231, двохгодових лошат 108, одного году лошат 115, бугаів 13, волів 214, коров 415, бузівків 201, однолітніх телят 239, буйволів 11, ослюків 5, овець та баранів 12 840, кіз та цапів 1069, свиней 96.
Кошовий Калнишевський теж обробляв і землю. Тоді, коли його було заарештовано, після скасування Січі, у нього на степу зібрано було — жита 120 кіп, або ж 60 з половиною четвертей, пшениці 100 кіп, чи хоч 65 четвертей, 6 четвериків, ячменю 110 кіп, чи хоч 50 четвертей, вівса 58 кіп, чи хоч 19 четвертей, 4 четверика, проса 100 кіп, чи хоч 50 четвертей, 6 четвериків.
Це все давало кошовому Калнишевському великі прибутки: і в зімовниках і в самій Січі у нього знайшлись і гроші, і одежа, і посуд, і оружжа.
От же яке найцікавіще питання у справах запорожських, так це питання про письменство у них. Виявляєтця, що у запорожців дуже високо стояло письменство. Ми маємо документи архиву запорожського 1763 і 1779 років, із яких видко, що на сотню козаків у куріні тільки меньча половина із усієі сотні була неписьменна, а більша письменна: наприклад, із ста чоловік у куріні 47 неписьменних, а 53 письменних, або ж із ста чоловік 40 неписьменних, а 60 письменних. І це тоді, коли російський сенатор князь Долгорукий був неписьменний і замість нього підписувавсь „господинъ Мельницкій”.
Чим же це можна пояснити?
Спершу всього укладом запорожського низового війська: запорожці — це на наших степах не що, як тіж американці, або ж, коли можна так висловитись, зібрання людської енергіі, бо в Запорожже багато йшло такого люду, який стояв вище звичайного табуну людського, який багато бачив світу, бував, як там кажуть, і в Луцях, і в Струцях, і в Лисявках, і в Борисявках. Друге тим, що в Запорожжі було чимало шкіл. А самі школи були такі: січова, найвища школа, де вчили і великих, і малих школярів киівські ченці, усі з вищою освітою і всі доброго життя і високого розуму; потім того школи манастирські, при Самарському і Нехворощанському манастирях, де вчили теж ченці і звідкіля виходили священики на запорожські села в паланках; нерешті школи церковно-парахвіяльні, які будувались при кожній церкві в паланках. У запорожців був такий звичай, що коли вони мали де в селі будувати церкву, то без шпиталю та без школи не будували іі. Школа св. Покрови була у запорожців за ворітьми Січи. Головне начальство — уставщик, який мав в школі і двохлітню господу; опріч того шкільний отаман, який одначе користувався не великою властью, бо розділяв іі з уставщиком і йому лишалось одно місце на правім криласі, тай то в небутність в церкві уставщика.
Про своі школи запорожці дуже пільнували і клопотались. Якось-то проміж січовими школярами почалась велика хвороба. Запорожці визвали із Киіва лікаря, німця Юста, і привезли його на Січ оглядіти школу. Лікарь Юст, оглядівши школу, сказав кошовому отаману, що учнів в Січі дуже багато, а школа для такоі сили учнів невелика, і радив вивести учнів в луги, школу добре обризкати і поширити і тоді уже учити знов.
Що запорожці були не аби-які письменники, це видко із тих слів та оборотів, які можна вичитати у іх листах. Вони писали так: „Респонс (заміст одповіт), Евксинопонт (Чорне море), недишкреція (беззаконня), упасти в канікулу, се б то упасти в скаженину (од латинського слова canis — собака); такечки ото вони виписували гетьманові Івану Самойловичу, якого не поважали за те, що він „підлисикувався“ завжди до Москви: „Ми здалека усмотріли перспективою свойого ума, куди ти херхелюєш“. Гетьмана Мазепу вони взивали „хитрий лис і Махіавель“.
Те слово, яке написав і вичитав запорожський писарь Іван Чугуєвець (по другим Іван Глоба), 1762 року, на вшестя цариці Катерини II, облетіло усю Європу, було переведено на німецьку і инчі мови тепер дивує нас своєю глибиньою, силою і красою.
„Вся премудростію, силою, славою и благостію своею сотворивый Господь, вѣчно и непоколебимо узаконилъ рѣкамъ вѣдать свой югъ, магниту сѣверъ, тучѣ востокъ, солнцу западъ, намъ же человѣкамъ учрежденную на собою власть“… і далі.
Опріч того у запорожців були своі архиви, ревизіонні записи, походні щоденники, де вони кожного дня записували, куди йшло із Січі походом іх військо, де воно ночувало, кого стрічало, з ким билось, кого захопило в полон, як повернулось додому і таке инче. Але те все ховалось од чужих людей і звалось секретами війська запорожського низового.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|