Як жив україньский народ/Кріпацька неволя і визволенє
| ◀ Гетьманщину скасовано | Як жив україньский народ Кріпацька неволя і визволенє |
Від скасованя кріпацтва до нашого часу ▶ |
|
Отак-о значне, багате козацтво зрадило свій народ. Укупі з ним добувало ся воно волї, а тодї перевернуло ся само на тих панів, проти яких бороло ся, та й стало панувати над своїм народом, називаючи ся вже „дворянством“.
Цї нові пани-дворяне з усеї сили дбали про те, щоб яко мога дужче відрізнити ся від народу, від мужика, щоб нїхто не подумав, що вони з таких саме, як і мужики, а щоб усїм здавало ся, що вони справжнї „дворяне“.
Як була Україна з Польщею, то тодїшні україньскі пани, за для більшої паньскости, перекидали ся на Поляків, силкували ся у всьому бути такими, як польскі пани; а тепер нові пани почали з усеї сили дбати, щоб у всьому бути такими, як московскі пани. Вони покидали ту мову вкраїньску, якою говорить увесь наш народ і досї, та й переймали московску мову — стали говорити й писати по московскому, переймали московскі звичаї, побут. Так помалу нові україньскі пани зробили ся зовсїм чужі своєму народови. Виходило так, що на Вкраїнї живе мов би то два народи, дві національности: простий народ робочий були Українцї, а пани — Москалї.
Погано було жити народови під цими панами. Рідко який з них був добрий до своїх людей, а більше було лихих. Народ робив тяжко, а як чим не догожав панови, то його карано ще тяжче. Та серед народу думка про волю нїколи не вмирала, хотїло ся йому тої волї, та як її добути — народ не знав.
Народ дуже мало що розбирав у тих порядках, серед яких йому доводило ся тепер жити. Попереду, як був на Вкраїнї свій лад, то і в судї, і в усяких урядових канцеляріях говорили вкраїньскою мовою — такою, як говорить і досї наш народ. Папери писали також україньскою мовою, хоч трохи й відмінною від чисто-народної, та все ж такою, що народ її дуже добре розумів. Так саме тою ж україньскою списані були й усї закони, нею писали ся й усї накази. Через те тодї народ розумів той закон, під яким жив, і знав своє право. Він і позвикав уже до своїх інституций знав який і де суд, яка і де канцелярія, і тямив з якою справою куди треба подати ся. А коли приходив у суд, чи в канцелярию, то там до його говорили такою мовою, яку він розбирав. Через те чоловік міг собі дати якусь раду.
Як же вкраїньскі порядки на Українї покасовано і заведено такий лад, як і в иншій Росиї, то це все премінило ся. Закони писали ся московскою мовою, і народ україньский нїчогісїнько в них не розумів. Через те хоч би в законї й було що написано йому в оборону, то він не міг би цего й знати, не розуміючи того писаня. Потім суди й усякі урядові інституції заведено зовсїм не такі, як було попереду, і народ плутав ся серед них, як серед лїсу, і нїколи не міг дійти з ними якогось ладу. Коли ж він приходив чи в суд, чи в яку канцелярію, то там говорили до него по московскому і всї папери давали йому писані московскою мовою, — бідолашний чоловік нїчогісїнько того не розумів і був як слїпий або глухий. А до цего всего треба додати ще те, що всї ті урядовцї (чиновники), що сидїли по тих судах та канцеляріях, поводили ся з народом згорда, нїколи не хотїли йому нїчого росказати, а тільки кричали на людей та лаяли їх та поштурхували ними. А правди серед тих урядовцїв було мало: вони не про те дбали, щоб зробити по правдї або хоч по закону, а тільки про те, щоб яко мога більше надрати з народа хабарів. Через те бідолашному народови нїде не було нї оборони, нї помочі.
До того ще народ був тодї темний.Україньский народ здавна був дуже охочий до просвіти і за старого ладу по всїй Українї скрізь, при кожній церкві, були нижчі школи, по городах середні, а в Київі була вища школа — академія. Наука в тих школах була тою мовою, якою народ говорив, — україньскою. Народ залюбки в них учив ся.
Та як скасовано україньскі порядки, то звідусїль стали вигонити й україньску мову. Так саме як із суда та з урядових канцелярій, вигнали її й зо школи. Старі україньскі школи або покасували, або завели в них московску мову; по деяких городах, уряд завів московскі школи. Та вони були народови такі чужі, що дїти довго не хотїли в них зовсїм учити ся, а й тодї як учити ся стали, до добра така школа не доводила: вона тільки плодила тих судовиків та писарчуків, що знущали ся з народу та драли з його хабарі.
По селах шкіл не було, — там цего не дозволяли пани. Їм краще було, щоб народ зоставав ся темний, бо як би він зробив ся освіченим, то він не попустив би над собою панувати. Коли-ж часом у якому не паньскому селї і була на велике диво, яка поганенька школа, то з неї знов таки не була добра: учено в нїй по московскому, а народ тої мови не розумів, і нїякого путя з тої науки не було та й не могло бути.
Так і блукав наш народ у темряві і не знав куди вийти. Чув, що йому болить, а які лїки від того болю, — не відав. Часом де-не-де не витерплювали люде, бунтували ся, та з того їм краще не ставало: їх дуже швидко втихомирювали, карали і знов усе затихало. І здавало ся, що й кінця-краю тій неволї не буде.
Одначе вона таки не вдержала ся.
У кожного народу на чолї його стоять найбільше освічені й тямущі люде, що ведуть перед у науцї, добивають ся кращого житя, кращих порядків. Такі люде звуть ся чужомовним словом інтелїґенція. На Вкраїнї у XIX віцї інтелїґенція була з панів, бо народ був неосвічений. Як пани відцурали ся від народу, так саме відцуралась його й інтелїґенція, що з тих панів виходила.
Але помалу почали серед інтелїґенції прокидати ся инші люде і де-далї все їх ставало більше та більше. Сї люде бачили, яку то велику кривду зроблено робочому народови. То були люде чесні, добрі, наукою дуже освічені. Вони знали, що по чужих краях народ уже добив ся або добиваєть ся собі волї й кращого житя; знали й про те, що україньский народ колись мав свою волю й кращі порядки, та все це занапастило ся. Через усе те сї люде, хоч сами й з панів були, а надумали ся, що їм треба оступати ся за робочий народ, добивати ся йому волї, освіти, кращого житя. Вони почали писати про це в книжках та ще й у книжках, писаних україньскою мовою, щоб і народ міг їх розуміти, коли йому хто письменний те прочитає. Вони любили свій край, свій народ і розуміли, що вкраїньска інтелїґенція відрізнившись від народу мовою, зробила дуже погано, бо народ зостав ся темний, і нїкому було направляти його на кращий лад. Через те вони думали, що інтелїґенція і народ повинні говорити одною мовою — вкраїньскою і тою-ж мовою вчити ся й писати.
Перший надрукував книгу україньскою народною мовою року 1798-го полтавець Іван Котляревский (книга звала ся „Енеїда“); трохи згодом харківець Грицько Квітка у своїх гарних повістях списував житє простого сїльского народу, показував який той народ гарний і прихиляв тим до него людей з інтелїґенциї. Писали вкраїньскою мовою й инші люде, та спершу всї говорили дуже обережно, не насмілювались. Незабаром виявив ся новий письменник — Тарас Шевченко (народив ся 1814 р., умер 1861 року). Він був за молоду паньским кріпаком у Київщинї і сам зазнав того лиха, від якого ввесь народ стогнав; потім добрі люди його викупили, він богато вчив ся і мав великий хист до писаня віршів. Він написав цїлу книгу віршів, що зветь ся „Кобзар“. Там він описував житє вкраїньского народу, розказував, яку муку терпить у кріпацкій неволї робочий народ, як погано жити Українї через недобрі порядки, як знущають ся з людей пани й начальники. Він смілим та щирим словом закликав Українцїв до того, щоб вони поламали неволю і завели на своїй землї кращий лад. Все це було написано по правдї і так гарно, що Шевченкові вірші зразу приєднали дуже богато людей до того гурта, що стояв за народ.
Заведено навіть таємне, нишком від начальства, товариство, що звало ся „Кирило-Мефодіївске братство“. Це „Брацтво“ хотїло, щоб скасувати кріпацку неволю, дати народови землю, освічувати народ україньскою мовою, скрізь завести на Вкраїнї і по всїй Росиї вільні порядки, а всї славяньскі народи (Українцїв, Москалїв, Білорусів, Поляків, Сербів, Болгар, Чехів та ин.) злучити в одну державну спілку (федерацію, але так, щоб кожен народ на своїй земли мав собі волю своїм народним присудом, як хоче порядкувати ся.
Одначе року 1847-го це „Братство“ викрито, братчиків позамикано по тюрмах, а тодї позасилано в засланє, а Шевченка заслано в Азію, в салдатску неволю, де він і пробув десять лїт. Україньскі книжки (напр. Шевченкови вірші) однїмано й палено.
Після смерти царя Миколи 1-го у Росиї жити полегшало. Тодї завернули з неволї й „кирило-мефодіївских“ братчиків. Один з цих братчиків Опанас Маркович та його жінка Марія написали книгу по вкраїньскому: „Народні оповіданя“, підписавши її: „Марко Вовчок“ (мов би так звав ся той, хто написав книгу). В нїй описано було тяжке кріпацке житє, і кожному було видно, що неминуче треба було дати паньским людям волю. Тодї вже по всїй Росиї було богато людей, що цего хотїли. Сам цар Олександер II-ий приставав на те. І таки воно й зробило ся: року 1861-го випущено людей на волю.
А в Галичинї та на Буковинї, що були і доси є під Австрією, людей визволено ще попереду, року 1848-го.