Як Москва нищила Україну
| Як Москва нищила Україну На підставі старих українських пісень Відень: Союз визволення України, 1917 |
|
 |
Як Москва нищила Україну
На підставі старих українських пісень
зладив
Вячеслав Будзиновський
Відень, 1917.
Накладом Союза визволення України.
З друкарнї Адольфа Гольцгавзена у Віднї
Наша Україна, що колись, у давнину, звала ся „Русь“, мала трьох головних сусїдів, з якими їй довелось віками ворогувати. Се були: з заходу Польща, з полудня бісурмени Татари, що жили-кочували там, де тепер ґубернїя таврійська, південні части ґубернїй херсонської й бесарабської, та в Криму, а з північного сходу Московщина. Татари вже майже цїлком загибли й ледви жменя зостала ся їх в південнім Криму. Поляки значно присмирнїли та мабуть мусїтимуть вдоволяти ся тим, аби в своїй Польщі мати сяку-таку волю. Одна тільки Московщина, досьогодня сильна та налягає чорною хмарою на Україну — на нашу мову, на наш народ і наш край гірше, нїж коли небудь налягали Польща чи Татарва. Бо Татарва грабила наші добуток, брала людей у полон, палила й мордувала, набігаючи ордами на Україну. Від сього одначе можна було оборонити ся. Але Татарва нашої мови, звичаїв, а що головне, і нашої волї не займала. Польща, хоч і бажала нас поневолити, та була за слаба до сього. В нїй не було нї ладу, нї сильної державної влади, нї сильного війська й наші прадїди вміли від Польщі боронити ся. Инша річ Московщина. В нїй здавна була сильна царська влада та сильне військо й тому темна Московщина так, наче чорна хмара, налягла на нашу Україну, закриваючи нам сонце волї й просвіти.
У піснях, що їх наш народ, особливо-ж старше поколїннє по селах, ще співає, заховала ся доволї добре память про те, як наш народ сусїдував з Ляхами, Татарвою й Москалями. („Москалї“ се теж саме, що „Русскіе“, „Великороси“; салдатів же „москалями“ звати — се невірно). Є в нас, серед народу, старосвітські піснї й думи про війни українських козаків з Ляхами — Поляками та Татарами, але є й піснї про лихе сусїдство з Московщиною. В отсїй розвідцї хочемо розглянути, що кажуть народнї піснї про се сусїдство України з Московщиною.Думають звичайно наші люде, що Україна увійшла у зносини з Московщиною перший раз тодї, як Богдан Хмельницький 1654 р. піддав Україну „під протекцію“ московського царя. Се невірно. Вже 1169 р. московсько-суздальський князь Андрій Боголюбский напав на Київ, зруйнував та ограбив його немилосердно, а людей вирізав або взяв у полон. Коли-ж коло 1250 р. прийшли зі сходу, з азійських степів, Татари й осїли над Чорним морем і в Криму, тодї московські „великі князї“, а потім „царі“ підмовляли Татар раз-пораз нападати на Україну. Робили вони се тому, щоб наш народ слабів і тим лекше став добичею Москви. Особливо-ж дїяло ся се в XV столїттю, коли ханом кримських Татар став Менглї-Герай, що був великим приятелем московського великого князя Івана. Ось так 1482 р. за намовою Івана напав Менглї-Герай на Київ, здобув його й ограбив, а зрабовані в Софійськім Соборі золоту чашу й золотий таріль післав свому приятелеви Іванови в дарі. Року 1485 і 1487 Кримцї, знову підмовлені Іваном, пустошать Поділлє; 1489 р. руйнують вони Київ і пустошать через пів року Київщину, а 1490 р. нападають на Поділлє і Волинь. Отсї напади повторюють ся опісля рік-річно.
Се татарське лихолїттє, яке на нас наслала Москва, пригадують нам ще нинї народнї піснї з того часу. Тяжкі то мусїли бути часи, коли такі піснї народ ще й тепер співає. Багато маємо сих пісень, але тут подамо лише дві:
Зажурилась Україна, що нїяк прожити, —
Витоптала орда кіньми маленькії дїти.
Ой! маленьких витоптала, великих забрала,
Руки назад повязала, під хана погнала.
А друга пісня така:
За річкою огнї горять,
Там Татари полон дїлять.
Село наше запалили
І багацтво розграбили,
Стару неньку зарубали,
А миленьку в полон взяли.
А в долинї бубни гудуть,
Бо на заріз людей ведуть:
Коло шиї оркан вєть ся,
А по ногах ланцюг бєть ся.
А я бідний з дїточками
Піду лїсом стежечками.
Від татарського лихолїття оборонило Україну українське козацтво, себто свобідне українське селянство, зорґанїзоване на воєнний лад по обох боках ріки Днїпра, де тепер ґубернїї чернигівська, полтавська, київська та східна часть подільської, а особливо на Запорожу, де тепер ґубернїї катеринославська й херсонська. Воно не підлягало нї Польщі, нї Московщинї, нї Татарві, але правило само собою та боронило України від ворогів.
Українські козаки заслоняли своїми грудьми перед Татарвою не тільки нашу землю, але також Польщу. О сей козацький мур розбила ся неодна татарська орда й хоч нищила Україну, так вже не мала сили дібрати ся до Поляків чи до Москалїв. Неодну татарську орду, котру годї було здержати перед межею наших земель, козацтво розбило тодї, коли вона з добичею і з ясиром (бранцями-невольниками) вертала в Крим. Козацтво тодї відбивало добич і полонений Татарами христіянський народ. Нераз же вдирали ся козаки в Крим і увільняли тисячі полонених Українцїв і загалом христіян. Аж до Царгороду заганяли ся дуже часто наші Запорожцї! Бувало й так, що як годї було велику орду здержати й вона таки вдерла ся глибоко в наш край, то запорозькі козаки собі вдирали ся в Крим і відплачували Татарам огнем і мечем. Коли орда, що руйнувала наш край, довідувала ся про се, вертала чим скорше до Криму, щоб рятувати свої оселї перед Запорожцями.
Через вічну та безперестанну війну з Татарами й Турками наше козацтво росло в щораз більшу силу та стало бороти ся з Польщею за волю України. Одначе Московщину непокоїла сила козаччини й тому Москва через весь час боротьби Хмельницького з Польщею помагала Полякам. Коли Хмельницький боров ся з Польщею та благав православного царя, щоб православному народови України дав поміч, тодї царь переказував Хмельницькому, щоб він покорив ся Полякам. Польському королеви царь дав навіть гроші, щоб Польща могла найняти нїмецьке наємне військо проти Хмельницького й против українських козаків.
Одначе українські козаки таки відорвали Україну від Польщі. Війна з Польщею сильно прорідила козацькі ряди й тому Хмельницький бояв ся, що Польща, котра найняла собі нїмецькі війська, знову підібє Україну. Хмельницький озирав ся за помічю. Москалї-ж рішили ся піддурити козаків. Козаки тодї ще не знали Москалїв і в 1654 р. згодили ся зробити московського царя зверхником-опікуном над Україною. Згода між нашим козацтвом і московським царем була така, що якби Поляки ішли воювати Україну, то царь має дати своє військо на поміч козакам; зате козаки мали помагати цареви, якби хтось напав на його московський край. Поза тим царь не мав нїяких прав на Українї. Україна мала зоставати такою вільною державою, якою була Москва, та мала мати свого власного гетьмана, свій уряд і своє військо.
Але московський царь не на те згодив ся бути зверхником над Україною, щоб Україну боронити перед Польщею. Його опіка над Україною мала довести поволї до того, щоб московські пани загарбали українську землю, а народ України щоб закріпостити. Таке не могло стати ся так довго, як довго не винищено козацтва. Москва зміркувала, що вона сама не в силї винищити козацтва. Отже московський царь рішив ся вигубити козацтво при помочи Польщі. Тому царь відступив в 1667 р. Полякам половину України й сим спричинив те, що козацтво гинуло не тільки через війну з Москвою і Польщею, але також через війну між собою.
Наші козаки все добивали ся того, щоб вся Україна була при купі. Щоб се стало ся, треба було або відбити правобережну Україну від Польщі або лївобережну від царя, або й зробити одно й друге. Робилось і одно і друге і третє. Одні козаки відбивали Правобереже від Польщі, аби його злучити з Лївобережем під зверхністю царя. Отсї козаки ішли разом з московськими військами або й самі проти тих козаків, що самі або разом з польським військом хотїли відбити від царя Лївобереже, аби його злучити з Правобережем. Ще инші бороли ся і з одними і з другими, а так само і з Польщею і з Москвою, аби злучити всю Україну до купи. В такій війнї, в якій проти себе стояли не тільки козаки й польські чи московські війська, але також козаки проти козаків, гинули наші козаки в братовбійчій боротьбі з собою.
Ся довга війна вигублювала наш селянський народ, що був пнем, з котрого виростали козацькі галузки. Москалї й Поляки провадили війну на свій спосіб: як яке місто або село мусїло впустити до себе Поляків або тих козаків, що воювали против Москви, то гірка була доля народу, коли вони вступали ся, а на їх місце приходили Москалї. Всїх людей такого міста Москалї вирізували, не щадячи нї старцїв, нї жінок, нї дїтей-немовлят. Саме місто вони рабували й пускали з димом. „Ви — казали Москалї — сякі-такі сини, ви зрадили цареви, приймаючи у себе Ляхів, чи козаків, що проти царя!“ Також Поляки вирізували всїх людей в містї, в котрім були Москалї.
Ще гірше було, як козацтво по обох боках Днїпра захотїло скинути з себе і московське і польське ярмо. Тодї гибло козацтво і від московського і від польського оружя. Міста й села вирізували і Москалї і Поляки. В додатку, як не Москалї, то Поляки, а як не Поляки, то Москалї брали собі до помочи то Татар, то Калмиків. І сї вирізували наш народ і сотками-тисячами гнали бранцїв на кримський торг.
Москалї й Поляки мали свій власний спосіб на козацьких провідників. Вони їх просто мордували. Як який значний козак видав ся був Москві небезпечним, то Москалї, буцїм-то караючи його „за зраду“, мордували його або вивозили далеко поза Україну, найчастїйше на Сибір. Сим робом вони замордували полковників Золотаренка й Сомка, вивезли кількох гетьманів, а між ними навіть славного Дорошенка! Поляки розстріляли буцїм-то „за зраду“ преславного полковника Богуна, гетьмана Виговського й багато инших.
По кількох роках такої страшної війни — не війни, а різнї, спричиненої Москалями через те, що Московщина подїлила Україну між себе й Польщу, правобережна Україна перемінила ся в пустиню. На Правобережі вигибло до ноги не тільки все козацтво, але вигиб увесь народ, тільки недобитки перенесли ся на Лївобереже. Міста й села на Правобережі щезли. На Лївобережі й на Запорожу лишило ся ще троха козацтва, але воно було сильно перебите.
На Лївобережі, чи, як тодї казали, на Гетьманщинї, Москва винищувала козацтво найріжнїйшими способами. Умова України з царем була така, що на Українї мало стояти тільки українське козацьке військо; московське військо могло стояти на Українї лише тодї, коли який ворог напав би на Україну, а Москва йшла помагати нашому козацтву бити ворога. Москва робила отже так, що буцїм-то Україна була все „загрожена“ Татарами або Поляками, й присилала своє військо на Україну. Проти своїх ворогів Москва все висилала наших козаків. Се вона робила не лишень тому, щоб за московську справу не проливали крови самі Москалї, а також тому, щоб українське й запорозьке козацтво вигибало та не могло брати в оборону українського народу, як московські салдати будуть народ рабувати, також тому, щоб своїх московських військ не годувати власним московським коштом, тільки коштом українського народу, а вкінцї тому щоб Українцї не могли збунтувати ся против Москви, як московські салдати будуть на Українї стояти. Що Москва не мала чистої совісти й бояла ся бунту Українцїв, доказує отся народня пісня:
Восточний царь Українї не діймає віри,
Посилає Голїцина[1], щоб не було зміни:
„Ой, іди-ж ти, Голїцину, лядською межою,
„А я піду із Москвою слїдом за тобою.
„Станови ся, Голїцину, все на крутих горах,
„А я стану із Москвою по вельможних дворах.
Сьому московському війську, яке царь висилав на Україну, не давав царь нї харчів, нї грошей. Щоб не згинути з голоду, московські салдати рабували наш народ — брали збіже, худобу, конї, але нї за що не платили. Крім того дерли з нас податки, хоч умова, яку царь мав з гетьманом Хмельницьким, не позволяла Москалям стягати з нас податків. Народу не було кому боронити, бо козаки були в далеких походах. Наш народ терпів і, проливаючи сльози, співав:
Москалики, соколики!
Поїли ви наші волики…
А коли вернете здорові,
Поїсте й останнї корови!
Стоїть явір над водою, в воду похилив ся,
Сидить козак у неволї, гірко зажурив ся.
Не хили ся, явороньку, ти ще зелененький,
Не жури ся, козаченьку, ти ще молоденький!
Не рад явір хилити ся, вода корінь миє,
Не рад козак журити ся, так серденько ниє:
— Ой, рад би я не журитись, самі сльози ллють ся,
— Во на мене молодого кайдани кують ся…
— Ходжу-нуджу, ходжу-нуджу, як те сонце в лузї,
— Чи я встану, чи лягаю, то серце все в тузї.“
Летить орел понад море та й, летючи, крикнув:
— „Ой, як тяжко в Московщинї, що я не привикнув!
— Ой, є в мене на Вкраїнї рідненькая мати,
— Вона-ж мене пожалує, як свого дитяти.
— Ой, є в мене на Вкраїнї ріднесенький батько,
— То він мене приголубить, як своє дитятко.
Ой, поїхав в Московщину козак молоденький,
Горіхове сїделечко, ще й кінь вороненький.
Ой, поїхав в Московщину та там і загинув,
Свою рідну Україну навіки покинув.
Казав собі насипати високу могилу,
Казав собі посадити в головах калину:
— Будуть пташки прилїтати калиноньку їсти,
— Будуть менї приносити від родоньку вісти.
В недїленьку рано вранцї всї дзвони дзвонили,
То нашого козаченька клали у могилу.
Тешуть явір, тешуть явір, яворину тешуть;
Молодому козакови чорні кудри чешуть.
Тешуть явір, тешуть явір, тешуть яворину
Молодому козакови та й на домовину.
Тешуть явір, тешуть явір та й вже обтесали,
Молодого козаченька на лавцї поклали.
Отаману коня дано, а соцькому зброю,
Щоб позволив поховати, козака з стрільбою.
Несуть його, коня ведуть, кінь головку клонить,
А дївчина за козаком білі ручки ломить.
Ломить вона, ломить з мизинного пальця:
„Нема, нема та й не буде козака-коханця!
„Хилїте ся, густі лози, звідки вітер віє,
„Дивіте ся, гарні очі, звідки милий їде“.
Хилили ся густі лози та й вже перестали,
Дивили ся гарні очі та й плакати стали.
Умер козак, умер козак та й тихая мова;
Лишив ся лиш кінь вороний, золотая зброя.
З ким лиш Москва нї воювала, посилала на війну наше козацтво, бо царь все шанував своє власне московське військо. Як Москва йшла на війну, то їй потрібне було не тільки військо. За військом мусїли йти тисячі возів з харчами. Москва провадила війни нашим коштом і нашою кровю, забирала українському народови його працю, ладувала на українські вози й велїла Українцям везти харчі за військом. Ті чумаки та селяне, що своїми возами та своїми волами возили за московським військом харчі, майже всї загибали.
Ось так при Москалях, що в 1735 р. воювали Крим, було 16 тисяч наших селян і чумаків. Наші чумаки перевозили власними возами й волами харчі, баґаж і гармати. Сей похід був дуже нещасливий. Військо дійшло до Камяного Затону, але морози, снїги та всякі хороби нищили військо й худобу. Через те армія вернула зимувати на Україну — на горе Українцїв. Москалї зїли все, що з хлїба чи з худоби їм в руки попало, а обрабований народ загибав з голоду. Але не всїм, що були в Криму, повело ся зайти на Україну, щоб там перезимувати. Москалї навмисне зробили так, що ті Українцї, котрі були при армії, лишили ся позаду й не дістали ся на Україну, щоб там прозимувати. Одним тільки Гетьманцям пропало 12 тисяч коней, — на той час страшно велика сила.
Про отсе лихо співаєть ся в народнїй піснї так:
Сидить пугач на могилї
Та все „пугу“, „пугу“.
— Збирайте ся, чумаченьки,
— Зимовать до Лугу!
Котрі умні та розумні
Та поспішали ся
Та до Лугу прибували,
Тоті в Лузї зимували.
А котрії нерозумні,
Котрим воли отощали,
Тоті в кримськім степу
Марно пропадали.
Лежить чумак між возами,
На важницю схилив ся,
Рученькою лиш правою
За серце вхопив ся.
— Колиб я знав, що прийдеть ся
— Тут менї вмирати,
— Свому роду вклонив би ся;
— На той битий шляшок вийшов,
— Слїзми би облив ся!
„Ой, ви чумаченьки, славні бурлаченьки,
„Ой, ви хлопцї вгожі,
„Робіть тому чумакови
„Домовину з рогожі!“
Або друга пісня така:
В суботоньку проти недїленьки
Цїлу ніч не спали,
Через той Лиман-річеньку
Переправу мали.
Переправляли вози з волами,
Ще й казенні гармати…
Ішли чумаки, славні бурлаки,
На них жупани синї.
А як пристали та до армії,
Нїчого не зосталось на спинї.
Лежить чумак межи возами,
Та все думає й гадає…
Дере поли, дере рукави
Та все плечі латає.
Так само, як кримські походи, винищив Українцїв також похід Москалїв під ґенералом Мінїхом в Молдавщину в 1739 р. І про се лишила ся память в нашім народї, бо ті чумаки, що вернули з Молдавщини, зложили таку пісню:
Похилились густі трави, де чумаки воли гнали;
Пожурились чумаченьки, як жури набрали.
Ой, в педїлю пораненьку усї дзвони дзвонять,
Ой, там наші чумаченьки вози й воли гонять.
Чи тим та Молдава славна, що жовтії піски?
В Молдаву гнали шість пар волів, з Молдави йшли пішки!
Чи тим та Молдава славна, що крутії гори?
В Молдаву пішли в жупанах, а з Молдави голі! і т. д.
В 1757 р. Москалї били ся знову з Прусаками. Як всї війни, так і сю війну з Прусаками вела Москва коштом майна та крови Українцїв. Через Польщу й Литву пігнали тодї Москалї до Прусії вісїм тисяч українських чумаків і погоничів. Вони всї вигибли майже до одного. Про отсе заховала ся така пісня:
Ой, поїхав чумаченько, поїхав за Десну,
Обіцяв ся вернути ся та на другу весну.
Ждала, ждала чорноброва, та й плакати стала:
Ой, якби я сива зазуля, щоб я сизі крила мала,
То-б я ту превражу Москву кругом облїтала,
То-б я свого миленького могилу пізнала.
Прилетїла-б я до гробу та й сказала-б „куку“:
„Подай, подай, мій миленький, хоч правую руку!
— Ой, рад би я, моя мила, обидві подати,
— Насипано сирой землї, не можу підняти.
В 1757 р. царь пігнав до Прусії десять тисяч Гетьманцїв і пять тисяч слобідських козаків (з Харківщини). В роках 1760 до 1762 пігнав царь до Прусії дві тисячі Гетьманцїв. Під пруським містом Кістріном був дуже крівавий бій, в котрім Прусаки перебили майже всїх наших козаків разом з нашими чумаками й погоничами — 15 тисяч душ! Про різню під Кістріном наша народня пісня співає:
Ой, у городї, ой, у Кістрінї
Бють ся Прусаки три днї три годинї.
Та на четверту стало повертати,
Козацького трупу конем не зїзджати!
В городї Кістрінї річки крівавії,
Козацькії, витязькії,
В половинї із пруськими.
В городї Кістрінї мости викладані
Толубцями козацькими,
В половинї з московськими.
Ой, десь узяв ся сизокрилий орел
Та й узяв руку з козацького трупу
Та понїс він руку у чистеє поле…
Ой, нїс він у поле, нїс і у другеє,
А на третїм полї став він спочивати;
Ой, та тую руку став же він клювати
Та став тую руку бити-побивати.
Стала тая рука к орлу промовляти:
— Та не клюй мене, сизокрилий орле,
— Скажу тобі усю щиру правду:
— Колиб сеє отець-мати знали,
— То вони би сеє тїло поховали
— Та що суботоньки вони-б поминали,
— Що недїленьки панахиду наймали.
— А коли би сеє рідні брати знали,
— То вони би сеє тїло поминали.
— А коли би сеє рідні сестри знали,
— То вони би сеє тїло оплакали,
— Вони-б мене, як зозулї, обкували.
Москві було мало того, що воєнними походами вигублювала наше козацтво й руйнувала наш народ. Щоб се козацтво до решти винищити, гнала його на ріжні роботи. Тодї укріпляли Москалї проти ворога свої границї, будували фортецї, копали у себе канали. Царь не хотїв робити сього коштом свого московського народу. Він хотїв все те зробити коштом України. Москва гнала наших людей на ті тяжкі роботи не лиш тому, щоб обезпечити Росію коштом України, але ще й тому, щоб наш народ, зруйнований тими роботами, лекше було зломати під ярмо панщини та щоб вигубити наше козацтво, котре могло-б наш народ узяти в оборону.
Козаки й селяне мусїли йти на ті роботи з власними кіньми, з власними возами та з власними харчами. Коли ті бідні люде харчі вже прохарчували, коли їм конї й воли виздихали, коли їм одїж розлїзла ся, коли вони видали вже останнїй гріш, коли тяжкі роботи й хороби вже цїлком обезсилили їх, Москалї не хотїли давати їм переміни. Москалї не хотїли пустити їх до дому, щоб на їх місце прийшли йнші з свіжими силами, з свіжими кіньми й волами, з свіжими харчами та грішми. Москалї не давали їм також нї одежи, нї харчів, нї заплати, — а робили так тому, щоб усї ті козаки й селяне вигибли від тяжкої працї, від хоріб і з голоду. Тодї вже, як всї вигибали або ставали калїками, Москалї гнали на роботу свіжі тисячі українських козаків і селян. Ті свіжі так само вигибали, як і їх попередники. Кого вислали на „лїнїю“ копати шанцї або кого післали копати канали, сей був так якби на смерть засуджений.
Яка сила нашого народу мусїла при тих роботах вигинути, зміркуєвмо, коли прочитаємо, скільки вислано їх до деяких більших робіт. В 1716 р. вислано кільканадцять тисяч козацького війська з ґенеральним хорунжим Сулимою сипати „лїнїю“ й копати канал від Волги до Дону. Те саме було в 1717 р. В 1722 р. пішло під Царицин над Волгу десять тисяч українських козаків. В роцї 1731 вислано під проводом київського полковника Антона Танського 20 тисяч козаків і 10 тисяч селян, отже 30 тисяч людей сипати шанцї. В 1732 р. вислано над Орель 20 тисяч козаків і 10 тисяч селян під командою прилуцького полковника Галагана. В роцї 1733 лубенський полковник Данило Апостол мусїв пігнати на „лїнїйні“ роботи над Орелю 20 тисяч козаків і стільки-ж селян.
На „лїнїйні“ роботи гнали козаків ще в роках 1737 до 1739, але не знаємо, яке було число тих нещасливцїв. Копати Ладозький канал коло Петербурга пішло в 1721 р. 12 тисяч козаків під чернигівським полковником Полуботком, лубенським полковником Марковичем і ґенеральним хорунжим Сулимою. Сулима помер в дорозї. В роцї 1722 повів туди-ж на Ладогу 12 тисяч козаків полтавський полковник Іван Черняк. Сї козаки робили в голодї і холодї днем і нічю, в недїлю і в свято! Ще й московський бриґадир велїв їх по звірськи бити палицями. Козаки, працюючи в багнах, страшно хорували, але що їх недугами нїхто не журив ся, так вони гинули, як мухи. В живих не лишила ся навіть третина. Плата була дуже мала, але й сеї нїхто не платив їм, бо гроші крали московські команданти.
В 1722 р. пігнано над Каспійське море 10 тисяч українських козаків будувати фортецю над рікою Сулаком. В 1724 р. вислано туди-ж над Сулак дальших 10 тисяч. В р. 1725 вислано туди-ж дві тисячі козаків з Гетьманщини, а одну тисячку з Слобожанщини. Також в роках 1726 і 1729-ім вислано на Кавказ багато нашого народу до робіт. На Кавказї вигибло наших найбільше, бо там не тільки робота була найтяжша, але нищила їх спека, голод і повітрє (жовта пропасниця і чума).
Як зрахуємо до купи тих, про котрих знаємо, що в ріжних часах ходили на ті роботи, то вийде, що було їх найменше триста тисяч душ! До дому вернула калїками найбільше третина. Що найменше двіста тисяч наших козаків погибло на чужинї. Се лиш ті, що не погибли у війнах, лише при шанцях і каналах. Петербург цїлий збудований на українських кістках.
Ті лїнїйні й канальні роботи не тільки вигублювали наше козацтво. Через них загибав також народ, що лишив ся в краю. Москалї гнали на роботи самих здорових і найдужчих. Вони мусїли забирати з собою конї й воли. На кождих взятих на роботу 10 людей мусїв бути один власний кінь або пара волів з возом. На кождих 50 людей мусїв бути їх власний плуг з волами, плугатирями й погоничами. Через те в краю не лишив ся майже нїхто, що мав би силу працювати. Не було кому, нї не було чим орати й сїяти. Як же посїяли, то вже не було кому жати. В додатку ті, що лишили ся вдома, чуючи, що їх козаки на лїнїях загибають з голоду, мусїли їм з дому довозити харчі. Козаки на роботї загибали від тяжкої працї й недуг, а ті, що лишили ся вдома, гинули з голоду та тратили ся, довозячи їм в чужину харчі. Так то Москва нищила з розмислом наш український край!
Як Москалї нищили Україну, посвідчив сам московський фельдмаршал Мінїх. В 1735 р. він так писав: Гетьманщина давнїйше могла вислати в поле сто тисяч козаків. Сього року зібрано тільки 20 тисяч. З того в кримський похід вислано 16 тисяч. По 300 верстах маршу лишило ся їх тільки 12.730, по більшій части безкінних або з сухоребрими шкапами. Зате Запорожцї, котрі що лиш вернули зпід татарського підданства[2], добре узброєні й кождий з них прийшов з двома або й трьома добрими кіньми“.
Якого великого знищення наробили на Українї ті лїнїйні й канальні роботи, можемо виміркувати з того, що про ті роботи співано так багато пісень та що ті піснї дожили до наших часів. Ось деякі з них:
У Глухові у городї у всї дзвони дзвонять,
То вже наших козаченьків на лїнїю гонять.
У Глухові у городї стрельнули з гармати,
Не по однім козаченьку заплакала мати.
У Глухові у городї стрельнули з рушницї,
Не по однім козаченьку плакали сестрицї.
На бистрому на озері геть плавала качка,
Не по однім козаченьку плакала козачка.
Посїяли, поорали, — та нїкому жати,
Пішли наші козаченьки лїнїї копати.
У Гринькові огонь горить, а в Полтаві димно,
На могилї гетьман стоїть, геть там його видно.
— Допевняй ся, пане гетьман, допевняй ся плати,
— Як не будеш допевнятись, будем утїкати.
„Ой, ідїте же, панове, до Петра[3] до свата,
„Ой, там буде вам, панове, велика заплата:
„По заступу у рученьки та ще і лопата.“
Сидить козак на могилї, сорочку латає,
Ой, кинув ся до череса, копійки чорт має.
Сидить пугач на убочу, на вітер надув ся,
Їде козак в Україну, на лихо здобув ся.
Їхав козак на лїнїю та й вельми надув ся,
Їде козак із лїнїї, як лихо зігнув ся.
Ой, ви хлопцї, прекрасні молодцї,
Та де ваші жупани?
— Наші жупани позносили пани,
— Нас забили в кайдани!
Ой, дали хлопцям широкі лопати
Та післали хлопця молодого
Та канали копати.
Ой, понад річкою понад Синюхою
Та терни погоріли —
Гей, вжеж наші, наші сїромахи
Без харчів помарнїли!
Ой, за річкою та за Синюхою
Та зацвіли ожини —
— Ох, давай, батьку, давай переміну,
— Бо я марно загину!
„Не моя-ж воля, пани молодцї,
„Вам переміну давати…
„Гей, ідїть же ви в столицю царицї
„Та просїте заплати.
Ой, обізвав ся хлопець молоденький
Та у царицї заплати…
Гей, та цариця пожалувала,
Та дала хлопцям заплату:
Набили-ж хлопцям на ноги кайдани
Та й дали у руку лопату!
Ох, та післали на легку роботу —
Та на канали копати!
— Покарай, Боже, царя Петра,
— Царицю Катерину,
— Що нас, нещасних сїромах,
— На білий світ пустили.
— Ой, продай же, тату, воронії конї
— Та викупи мене, хлопця молодого,
— З тяжкої неволї!
„Не буду, сину, коней продавати,
„Не буду тебе, хлопця молодого,
„З неволї викупляти.
— Ой, продай, мила, голубонько сива,
— Та сїрії телицї,
— Ой, визволяй же мене молодого
— Із сїєї темницї.
„Хочби мала, милий, голубоньку сивий,
„І сорочку продати,
„А таки буду тебе молодого
„З неволї викупляти.
Щоб ще скорше зменшити силу козацтва, але при тім не втратити людей потрібних Москві для війська, став царь рекрутувати Українцїв до свого московського війська. Як між Москалїв взяли мододого хлопця, як він жив між Москалями аж до старости, то хочби навіть вернув коли до дому, вернув змосковщений не тільки мовою, але й духом. Рекрутуваннє Українцїв до московського війська було безправством, бо царь так умовив ся був з гетьманом Хмельницьким, що Українцї мають робити воєнну службу тільки в своїм власнім козацькім війську на Українї. Але сила українських козаків вже була за слаба, щоб цареви заборонити се безправство. З Українцем, що ішов до московського війська, прощала ся родина так, якби він ішов на смерть. Він таки дїйсно був для родини навіки пропащий, бо служба в московськім війську була тодї така довга, як довго салдата носили ноги. Як котрий вернув до дому, то хиба такий, котрий не погиб, лише окалїчів і вже негоден був служити. Яка була доля такого старця і його родини, показують піснї нашого народу, яких тут подаємо кілька:
Добре було жити, добро було бути,
Доки не писали хлопцїв у рекрути.
А тепера комісарі хлопцїв пописали,
Ой, забрали, спарували, як голуби в парі,
А в пятницю рано вранцї в рекрути забрали;
Засмутилась Україна, як сонечко в хмарі.
Красне місто, Біла Церков, мальовані шанцї,
Туди ішли до прийому наші новобранцї.
Красне місто, Біла Церков, мальовані квіти,
Заплакали отець, мати, ще й дрібнії дїти.
Ой, повезли наших хлопцїв битими шляхами,
За ними ненька вмиваєть ся дрібними сльозами.
„Лучше було мене, нене, в купелї залити
„Нїж тепера та за мною дрібні сльози лити!
Через сад зелений доріжка лежала,
Туди-ж наша судариня[4] некрут виряжала.
Написали й менували вдовиного сина:
„Хорош, хорош удовин син на воронім конї!“
— Вийди, вийди, дївчинонько, вийди, моя панї!
Ой, не вийшла дївчинонька, вийшла стара мати:
„Скажи менї, мій синочку, де тебе шукати?“
— Шукай мене, моя мати, на лютім морозї.
— Там будемо, стара мати, зиму зимувати,
— Своєй кровю гарячою море доповняти,
— А жовтими кісточками степи устеляти!
Іде за ним стара мати і слїзно ридає,
Сильно своїх сусїд близьких вона проклинає:
„Бодай же ви, сусїдоньки, всї разом пропали,
„Як ви свою тайну знали та мнї не сказали.
А сказали уже тодї, як руки звязали!
Повязавши білі руки, везуть до Прилуків,
А з Прилуків до Полтави до вічной присяги.
„Присяг царю, присяг Богу, одрік ся від роду,
„Прощай, сину, мій голубе, не думай до дому!“
Ой, зацвіла калинонька в лузї,
Тепер моя головонька в тузї,
Що всїх хлопцїв в гусари забрали,
Мене молодого офіцером вписали.
Та дали-ж менї коня вороного
Та післали попереду війська всього.
Та звелїли менї серед полку стати
Та звелїли менї в суремочку грати.
— Грайте, суремки, суремочки, грайте,
— Менї молодому жалю не завдавайте!
— Завдайте жалю-тугу темному лугу,
— Темному лугу або коню вороному
— Анїж менї, парню молодому.
— А не жаль менї у дому нїкого,
— Тільки жаль менї: матуся старая,
— Матуся старая, сестриця малая,
— Сестриця малая й жона молодая.
Ой, зза гори зза чорної хмари
Виступають молоді гусари.
По крилечкам пани ґенерали,
Попереду все бють барабани:
„Не журіть ся, молоді гусари!“
— Ой, як же нам не журить ся?!
— Молодими в гусари забрали,
— В чужу землю робити післали.
— Не дають нам нї їсти, нї пити,
— Заставляють роботу робити,
— Штихами білий камінь бити.
— Камінь бити, а рови копати,
— Киверами землю викидати.
Судариня листи писала,
По ґубернїям розсилала,
Кого у рекрути брати.
Сидять пани за столом,
Вони пють і їдять,
Пишуть, пишуть та радять,
Кого в салдати віддать.
Де пять, там не брать,
Де чотири, не велять,
А де три, там не йти,
А де два, там нема.
У вдови один син
І той пішов під аршин
І аршина не дійшов,
А в салдати пішов.
Іде мати, ридає,
Усю старшину благає:
„Ой, старшина моя мила,
„Випускайте мого сина!
Обізвав ся одинець,
Уродливий молодець:
— „Не плач, мати, не ридай,
— „Карих очей не теряй.
— „Тодї то вже ти заплачеш,
— „Як на муштрі мя побачиш.
Ой, матери та на жалість,
А старшинї та на радість.
Пішла мати, плачучи,
А старшинї радощі:
А чиї же то лани
Позасївали пани?
А то того одинця,
Вродливого молодця!
Зажурив ся соколонько:
„Бідна-ж, моя головонька…
„Що я рано з вирю вийшов.
„Нїде сїсти, гнїзда звити,
„Малих дїтей розплодити.
Ще по горах снїги лежать,
По долинах річки течуть,
А по шляхах маки цвітуть.
То-ж не маки, то козаки,
То-ж козаки-новобранцї,
Що забрали в недїленьку
Вранцї-рано до схід сонця.
Плаче мати у віконця…
Кличе мати Запорожця:
„Іди, сину, до домочку,
„Змию тобі головочку.
— „Ой, змий, мати, ти собі…
— „Менї змиють дрібні дощі.
— „Розчешуть колючі терни,
— „Пригладить зелена лїщина,
— „Пригорне молода дївчина“,
Український гетьман Іван Мазепа був розумний чоловік. Він знав, що як Україна не скине з себе московського ярма, то козацтво згине, а його недобитки й весь народ будуть московським панам робити панщину. Тому то гетьман Мазепа підготовляв бунт, щоб, як тільки дістане яку поміч, вибити Україну назад на волю. Такої самої думки, що Мазепа, були також Запорожцї. Мазепі прийшов на поміч шведський король Карло XII, що саме тодї воював з Росією — Московщиною. Як Мазепа дав на Запороже знати, що Шведи вже прийшли на Україну, вийшло з Сїчи вісїм тисяч Запорожцїв під командою свого кошового отамана Гордїєнка. Всї вони пішли на Україну, щоб пристати до Мазепи й до Шведів. Решта Запорожцїв збирала ся в Сїчи, щоб потому також піти проти Москалїв. Як лише царь про се довідав ся, вислав три полки, щоб зруйнувати головний город Запорожа, славну Сїч. Коли московський ґенерал Яковлев став перед Сїчю, тодї не було в Сїчи Гордїєнкового заступника, отамана Петра Сорочинського. Він був тодї на Криму, куди поїхав, аби дістати поміч Орди. Сїчовики стали боронити ся. Москалї побачили, що Сїчи штурмом не візьмуть, і рішили взяти її зрадою. Був між Москалями український полковник Галаган, що зрадив Україну і козацтво та пристав до Москалїв. Запорожцї знали Галагана ще з добрих часів, як він був добрим козаком-Українцем, але не знали, що він запродав ся Москалям. Москалї відступили від Сїчи та задержали ся так далеко, що Сїчовики не могли розпізнати, яке то військо. Тодї Галаган прийшов до Сїчи та сказав, що то отаман Сорочинський привів з Криму Орду на поміч Сїчовикам. Сїчовики повірили Галаганови Й вийшли з Сїчи. Вони запізно пізнали, що то не Орда, а московські драґуни. Москалї вдерли ся тодї до Сїчи, опанували її й закували в кайдани: отамана, що заступав Сорочинського, суддю, 26 курінних отаманів, 2 ченцїв і чимало козаків і всїх замордували. Котрі козаки не погибли або не попали в московську неволю, утїкли. Про се зруйнуваннє Сїчи в 1709 р. народня пісня співає:
У Київі на риночку
Пила Москва горілочку.
Пила-ж вона та гуляла,
Собі порадоньку мала:
„Порадимо ся, милі брати,
Як нам Сїчи дістати?
„Пішлемо до Галагана,
По прилуцького пана;
„Той у Сїчи добре знає,
„Той нам Сїчи дістане.
У недїлю пораненько обманонька стала:
Виманили козаченьків у чистеє поле.
Виманивши, повязали по два до купочки,
Вони скликають ся, як сивії голубочки.
— Казав єси, Галагане, що Москви не має,
— Коли гляну поміж курінями, як мак процвітає.
Уже славні Запорожцї невеселі стали,
Облягли їх Москалики всїма сторонами.
Ой, ударив Яковлев з високой бійницї,
Посипались Запорожцї, як зимні кислицї.
Та у Сїчи на базарі загачена гребля;
Ой, як вийшли із Сїченьки, оббив Москаль ребра.
Ой, у Сїчи на базарі побито колочки,
Ідуть наші Запорожцї та і без сорочки.
Зашуміли густі лози, ще й крутії кручі,
Заплакали Запорожцї, та з Сїчи ідучи.
Так само не пощастило тим Запорожцям, що з отаманом Гордїєнком пристали до українських козаків під Мазепою. Тут попсував справу шведський король, бо не зробив так, як йому радив розумний Мазепа. Через те, що Шведи замісць іти на Москву, як казав Мазепа, прийшли на Україну, Москалї звалились великою силою на Україну й не дали Мазепі зібрати до купи всїх козацьких військ. В бою під Полтавою Москалї розбили Шведів і наших. Недобитки Шведів, Мазепиних козаків і Запорожцїв з кошовим Гордїєнком утїкли до Бендерів, в Молдаву, що тодї належала до турецького султана. Про полтавський бій наші козаки співали:
Запорожцї-небожата, пшениця нежата!
Ой, підїте, оглядїте, пшеницю зіжнїте!
— Ой, хоч підем оглядати, не будемо жати!
Похвалялись Запорожцї Полтаву узяти…
Вранцї вони рано вставали, добрих коней сїдлали,
А до вечера Запорожцї всї в полон попали!
Хвалили ся Запорожцї Полтави дістати…
Ще Полтави не дістали, а вже Швед іздав ся,
На бідную головоньку кошовий зістав ся.
Ой, умерла в кошового старенькая мати,[5]
Ой, нїкому кошовому порадоньки дати.
Хвалили ся Запорожцї, та із Сїчи йдучи:
— Що будем носить жупани, з китайки онучі!
Казав єси, Гордїєнко, що славонька буде…
— Будем, брате, поли драти та плечі латати!
Наорали, насїяли, та нїкому жати;
Пішли Запорожцї в Молдаву лежати.
„Ой, полети, галко, на Сїч рибу їсти,
„Ой, принеси, галко, від кошового вісти.
— „Та вже менї не лїтати на Днїпр рибу їсти,
— „Та вже менї не носити від кошового вісти.
Всїх тих козаків, що були при Мазепі, але по полтавськім бою не вспіли втекти разом з Мазепою, Москалї виловлювали й мордували. Згадку про се переслїдуваннє „Мазепинцїв“ лишила отся пісня:
Нещасливий козаченько, без долї вродив ся…
Взяли його в неволеньку, він сльозами вмив ся.
А узявши в неволеньку, забили в кайдани,
А забивши у кайдани, ведуть перед пани.
Та летить орел сизий і сїв на бучинї…
Плаче, плаче козаченько по своїй причинї.
Чом калинї не хилить ся, коли вітер віє,
Як козаку не журить ся, що серденько млїє?
Погоріли степи-поля, пусті балки стали,
А вже наші затяжники[6] в зимовниках стали.
Ворскла річка-невеличка, тече вода стиха…
Ой, хто не був у Полтаві, той не знає лиха.
Ой, іде вже гусарія, заблиснула списа…
Утїкайте затяжники, бо буде вам лихо!
Ой, ви Запорожцї, ой, ви молодії!
Повдавались один в одного, як брати ріднії!
„А де-ж ваші, Запорожцї, воронії конї?
— Наші конї в царя на припонї, а ми у неволї!
„Де-ж ваші, панове молодцї, та срібнії узди?
— Наші узди в царя на зануздї, а ми самі в нуждї!
„Ой, де-ж ваші, Запорожцї, золоті пистолї?
— Наші пистолї в царя на престолї, а ми у неволї!
„А де-ж ваші, славні молодцї, ясненькії списи?
— Наші списи у батюшки на стрісї, ми самі у лїсї!
„Ой, ви Запорожцї, ви молодії, а де-ж ваші луки?
— Наші луки забрали гайдуки, самі-ж ми в розлуки?
„Гей, Запорожцї, славні молодцї, де ваші жупани?
— Наші жупани позносили пани, самі-ж ми пропали!
„Ой, де-ж ваші, панове молодцї, чоботи-сапянцї?,
— Наші сапянцї забрали Гетьманцї в недїленьку вранцї!
„Ой, де-ж ваше, Запорожцї, хоробре лицарство?
— Наше лицарство пропало для царства,..
— Наша воля по тім боцї моря… така наша доля!
Побиті під Полтавою козаки вже тодї зміркували, що Москалї, винищивши козацтво, рішили українську й запорозьку землю роздати московським панам. Але козаки ще надїяли ся, що шведський король таки подужає Москалїв і відбере від московських панів Запороже. Тому то козаки співали:
По зруйнуванню Сїчи Москалями недобитки Запорожцїв не хотїли жити на Запорожу під Москалем. Вони втїкли в Крим, де татарський хан позволив їм закласти нову Сїч в Олешках над Днїпровим лиманом. На Запороже вони вернули тільки тодї (1733 р.), коли царський уряд прирік, що Москва буде шанувати старі права Запорожа.
Вернувши з Криму на Запороже, Запорожцї побудували в 1734 р. нову Сїч між ріками Підпільною й Базавлуком. Що Запорожцям в Криму під татарською зверхністю жило ся лїпше нїж тим козакам, що лишили ся під Москалем, доказом сього згаданий вже раз угорі рапорт московського фельдмаршала Мінїха.
В правобережній Українї, котру Москва була відступила Польщі, осїло тимчасом знову багато нашого народу. Сей народ збунтував ся проти польських панів. Отсї бунтівники називали ся гайдамаками. Було се між 1750 і 1768 роками. Запорозькі козаки помагали гайдамакам, бо хотїли правобережну Україну увільнити зпід польського панування.
Саме той бунт дав Москалям нагоду, щоб з нашого народу й з нашого козацтва як найбільше випустити крови. Самі Москалї цькували зразу, щоб до гайдамаків пристало як найбільше селян, обіцюючи через попів, що цариця поможе селянам. Коли-ж майже весь наш народ на Правобережу збунтував ся проти Польщі й коли більша часть Запорожцїв пристала до гайдамаків, тодї Москалї зміркували, що з сього бунту готова вирости нова українська сила, й тому злучили ся з Польщею проти гайдамаків і козаків. Москалї нападали зрадою на гайдамаків, вирізували їх або ловили і скованих передавали Ляхам на муки. Так Москалї знову зрадили наш народ і підступом вирізали та вигубили багато нашого козацтва.
Ой, хвалив ся батько Швачка,[9] до Хвастова йдучи:
„Будем драти, гей, молодцї, з китайки онучі!
На козаченьків на молоденьких пригодонька стала:
„Ой, у середу у обідї їх Москва забрала.
Ой, як крикнув батько Швачка: „із коней до долу!
„Ой, не даймось, молодцї, в тяжкую неволю!
А Москалї недурнії, розуму набрали,
Насамперед батька Швачку з осаулою звязали.
Побрали всїх, попарували по два до купочки,
Зглядають ся на себе, як сизі голубочки.
Забрали, попарували, як голуби в парцї,
Засмутилась Україна, як сонечко в хмарцї.
Отамана з осаулою до купи звязали,
Забрали та повязали, на вози поклали.
Повезли батька Швачку густими лозами.
Оглянув ся батько Швачка: „Ой, тут менї горе!“
Ой, вже Швачку осадили в самім ринку в містї.
Летить галка, летить чорна на Днїпр рибу їсти…
Пише батько, пише Швачка кошовому листи.
Уже-ж галцї, уже-ж чорній на Днїпр не лїтати,
Ой, вже Швачцї від кошового листів не читати!
„Коли-ж тії гайдамаки та такеє чинять,
„Так післати Капнїстого, нехай їх припинить!
„Коли-ж тії гайдамаки та такеє роблять,
„Так післати Капнїстого, нехай їх половить!
Ой, наловив два остроги, аж нїде дївати!
Сам поїхав пан Капнїстий до царя гуляти.
Безпереривними війнами, тяжкими роботами, засланнями й мордуваннєм Москва так винищила українське козацтво, що в 1764 р. зважила ся цїлком скасувати гетьманство та всї права України й українського козацтва. Вже тодї багато козацьких земель на Українї було в руках московських панів, а народ закріпощено в панщину. Та зостало ся ще вільне Запороже, куди втїкали з України ті люде, що не хотїли бути кріпаками московських панів. Тому Москалї задумали дістати Запороже в свої руки, щоб закріпощені Українцї не мали куди тїкати з московської неволї.
Найбільше-ж Москва бояла ся, щоб Запороже, скріпивши ся, не зробило бунту на Українї проти Москви, так, як то колись за Хмельницького стало ся проти Польщі. Як довго Запороже було вільне, як довго на Запорожу була козацька армія, так довго нї царі нї московські пани на Українї не могли спокійно спати. З усїх тих причин Москалї рішили ся винищити запорозьке козацтво. Дня 4 червня 1775 р. московський ґенерал Текелї дістав тайний наказ напасти на Запороже й обсадити всї головні оселї. В ночі з середи на четвер Зеленого тижня Текелї з своїм військом став неждано коло Сїчи. Сїчовики не надїяли ся нїякого нападу, тож Москалям нетяжко було опанувати Сїч. Коли козаки в головнім коші пробудили ся, вся Сїч за кошем, всї шанцї, гармати й судна на ріцї вже були в руках Москалїв. Козаки гадали боронити ся, але отаман Кальнишевський, бачучи, що вже нїяка оборона не поможе, велїв дати спокій. Москалї кинули ся рабувати. В сїчовій церкві вирубали царські ворота, виковані з чистого срібла. З образів зривали шати й привіски. Запорозьку старшину Москалї арештували. Бачучи, що Сїч пропала та що над Запорожем буде панувати Москаль, Запорожцї рішили ся покинути рідний край і просити для себе землї в Турка.
Запорожцї проплили чайками до Акерману й вислали до турецького султана 40 людей, по козакови від куріня. Султан дав Запорожцям землю на Дунаю, позволив їм там жити так, як вони досї жили на Запорожу. За сю землю й за волю зобовязали ся Запорожцї помагати султанови тодї, як він буде кого воювати.
Про друге зруйнуваннє Сїчи Москалями, про мандрівку Запорожцїв до Туреччини й про умову з Турком зостали ся такі піснї:
Світ великий, край далекий, та нїде прожити:
Славне військо запорозьке хотять погубити.
Ой, цариця загадала, а Грицько[10] пораїв,
Щоб зігнати Запорожцїв та аж до Дунаю.
Ой, в суботу у полудне Москва наступила,
А в недїлю до схід сонця ляґери розбила.
Ой, із Низу і з Лиману вітер повіває,
Авжеж Москва нашу Сїчу кругом обступає.
Вжеж на річцї Базавлуцї і Москалї стали,
Славні-ж хлопцї Запорожцї пили та гуляли.
Гей, облягла, обступила да в город вступила,
Московськими знаменами город закрасила.
Запорозькі отамани, як орли, лїтали,
Свого батька кошового вірненько благали:
„Позволь, батьку-отамане, нам на баштї стати,
„Неодному ґенералу голову з плїч зняти!
„Москва стане із штихами, а ми з кулаками,
„Щоби слава не пропала поміж козаками!“
А Москалї не дрімали, запас одбирали…
А російські ґенерали церков грабували.
Кругом церкви сїчової караулом стали,
Священику Владимиру служити не дали.
Беруть срібло, беруть злото, восковії свічі,
Ой, заплакав пан кошовий з старшиною в Сїчи,
Ой, зійшов же пан кошовий та на круту гору;
— Не руйнуйте, люде добрі, хоч Божого дому!
Вжеж вступила одна дивізія серед самої Сїчи,
Взяла-ж вона всї гармати, козацькі здобичи.
Ой, крикнув Кальниш, кошовий, да стоячи серед церкви:
— Прибирайтесь, Запорожцї, так, якби і к смерти!
Ой, крикнув же та кошовий, да стоячи на дзвіницї:
— Відкидайте, Запорожцї, списи і рушницї!
Пливе щука з Кременчука, розбита із лука…
„Ой, тепер же, наш кошовий, з тобою розлука…
„Ходїм, братя Запорожцї, Турчина просити,
„Чи не дасть нам землї в себе, щоб віку дожити.
Пішли славні Запорожцї, не з добра — з печали,
Ой, напняли паруси, за Дунай махали.
Пустили ся Запорожцї через море дубами[11],
Як оглянуть ся до Сїчи, вмивають ся сльозами.
Прийшли до Турчина та й вклонились низько:
„Дай же нам землю та й коло границї близько!“
Чорна хмара наступає, либонь дощик буде!
Вжеж нашого Запорожа до віку не буде!
Бо цариця, суча мати, напуст напустила,
Славне військо запорозьке та й занапастила!
Тепер наші Запорожцї в великому жалю…
Не знали кому вклонити ся та котрому царю.
— „Поклонили ся-б восточному, той нас не приймає,
— „Ходїмо ми до Турчина, той нас добре знає.
„Ти турецький царю, змилуй ся над нами,
„Прийми нас в свою землю з всїма курінями!
— Ой, радже-ж я, Запорожцї, вам волю вчинити,
— Коли-ж все менї будете ізміну робити!
„Не будемо, турецький царю, тобі ізмін робити,
„Присягне нас сорок тисяч вірно тобі служити!
Коли Москалї здобули Сїч, вони скували сїчову старшину й відставили до Петербурга. З Петербурга вивезли отамана Кальнишевського на Біле море, до монастиря на Соловецькім острові. Там він помер в 1803 р. Суддю Павла Головатого й писаря Глобу Москалї держали до смерти на Сибірі. Запорожцї не знали, що з старшиною стало ся. Вони гадали, що старшина пішла до царицї просити, щоб вона Запороже лишила по старому. Привезені в кайданах до Петербурга дїйсно просили царицю, щоб помилувала Запороже. Але се не помогло; тому-то Запорожцї співали:
„Ой, встань, батьку, ой, встань, Петре,[12] кличуть тебе люде.
„Та підемо до царицї, по старому буде.
„Ой, ходїмо до столицї прохати царицї,
„Нехай же нам Сїч приверне по прежнї границї.
Тече річка невеличка, промиває кручі.
Ой, заплакав пан кошовий, до царицї йдучи.
А Москалї вражі сини, не гаразд вчинили…
Глобу писаря й Головку в кайдани забили.
„О! тепер ми діждались лихої години…
„За що взяли степ великий, з батька десятину?!
Устань, Зинов[13], з того світа, просять тебе люде…
Ой, як підеш на Вкраїну, по старому буде.
Ой, піди-ж ти до столицї прохати царицї,
Чи не вступить вона землї по прежнї границї?
Чи не зверне степи, поля з всїма клейнодами?[14]
Чи не зверне наші землї з темними лугами!
„Не на те-ж я, Запорожцї, Москаля наслала,
„Щоб вам степи, луги й землї назад повертала!
„Не на те я, Запорожцї, Сїч розруйнувала,
„Щоб назад вам степи, поля, клейноди вертала!
Текла річка ізпід саду та й упала в кручі…
Заплакав же пан кошовий, до царицї йдучи.
Текла річка, невеличка, заросла лозами,
Заплакав же пан кошовий дрібними сльозами!
„Світ великий, ти царице, і всїм ти владаєш,
„А вжеж ти нас, Запорожцїв, з місця споміщаєш…
„Та вжеж ти тих вражих панів та все награждаєш!
Летить крячок по той бочок та, летячи, кряче;
Усе військо запорозьке об Кальнишу плаче.
Летить крячок по той бочок, де взяв ся шулїка,
Ой, не буде Сїчи-города од нинї до віка!
Ой, покрилось Запороже густими лозами,
Не повернем щастя-долї гіркими сльозами.
Як лиш Москалї загорнули Запороже, став царський уряд запорозькі землї роздавати московським панам, сенаторам і ґенералам. Як де на Запорожу ще лишив ся який козак, пани казали, що разом з землею і він належить панам. Цариця давала панам також військо, щоб воно покоряло тих козаків, котрі панів не слухали й не хотїли гнути шиї в ярмо панщини. Тодї люде з Запорожа утїкали на Дунай до тих Запорожцїв, що вже були під Турком. І про се лишила ся память в народнїх піснях:
Наступила чорна хмара, настала ще й сива…
Була Польща, була Польща, та й стала Росія!
Зпід города Лисавета орли вилїтали,
А в городї Лисаветї пани собирались.
Сенатори, ґенерали… думали, гадали,
Якби то їм запорозькі вольности узяти,
Якби нашу запорозьку їм землю забрати?
Взяли землю запорозьку, самі овладають
Та до наших Запорожцїв листи посилають.
Запорожцї, гей, молодцї, гаразд теє знали,
Посїдлали воронії, під Турка тїкали.
Ой, там за Дунаєм молодець гуляє:
Молодець гуляє, на той бік гукає:
„Подай перевозу, хай перевезу ся,
„На свою Вкраїну хоч раз подивлю ся!
Одначе Росії було невигідно, що є ще на світї за Дунаєм якесь самостійне українське військо, котре пригадувало Українцям під російським ярмом давню волю України, Сїч і Гетьманщину. Тому то царь пробував виманити Запорожцїв з Туреччини, обіцюючи, що дасть їм землю і зверне їм давнї їх вольности. Але ті Запорожцї, що перенесли ся були до Туреччини, вже Москалям не вірили. Вони знали, що Москва буде їх лише так довго шанувати, як довго їй потрібна козацька шабля. Задунайські Запорожцї під царя не вертали, а лишили ся під Турком, співаючи:
На козаченьків, на Запорожцїв пригодонька стала,
Що у середу та у обідї їх Москва забрала.
Ішли наші Запорожцї над Богом рікою.
Ой, широкою та глибокою, понад Лиманами.
Ой, вже наші Запорожцї в великому жалю:
Не знали, кому поклонить ся та котрому царю?
Уклонились турецькому, під ним добре жити.
Ой, пише царь листи до кошового: „Йдїть до мене жити.
„Дам вам землю по прежньому та по Днїстер границю!
— „Ой, брешеш, брешеш, превражий Москалю! хочеш обманити.
„Ой, як підемо у твоє царство, будеш нам лоби голити!
Ой, летїла бомба з московського поля та посеред Сїчи впала,
Ой, хоч пропало славне Запороже, та не пропала, слава!
Лише через поміч Чорноморцїв Москалї подужали Турка у війнї, що настала. Турецьку кріпость на острові Березань здобули в падолистї 1788 р. самі Чорноморцї під командою Головатого. Лише при помочи наших козаків могли Москалї в груднї 1790 р. взяти штурмом турецькі кріпости Очаків і Ізмаїл.
Ті Запорожцї, що по зруйнуванню Запорозької Сїчи утїкли були до Турка, не пристали одначе до чорноморського війська, бо вони знали, що Москалї знову зрадять і по війнї з Турком закріпостять їх. Вони лишили ся дальше на Дунаю й помагали Туркам бити Москалїв, при котрих були також брати задунайських козаків, чорноморські козаки. Тому-то задунайські козаки співали, що „під Турком добре жити“, тільки то одно не добре, що йде „брат на брата бити“.
По війнї з Турком (1791) Чорноморцї стали поселяти ся на дарованих їм землях між Днїстром і Богом. Але Москва, котра стільки лїт працювала, щоб наше козацтво вигубити, не на те утворила чорноморське військо, щоб з нього відродило ся нове Запороже. До того-ж цариця хотїла також землї між Днїстром і Богом роздарувати московським панам, а народ закріпостити в ярмо панщини. Тому то Москалї стали промишляти, якби сих Чорноморцїв спекати ся. Вже в 1792 р. Чепіга жалуєть ся, що Чорноморцїв повертають в кріпацтво.
Щоб рятувати останки „славного війська запорозького“, старшина Чорноморцїв задумала вступити ся Москві з очей в якусь нову землю, подальше від України. В тій цїли старшина Чорноморцїв вислала до царицї військового суддю Головатого. Цариця спитала московських панів і ґенералів, де є така ледача земля, котрої не схоче навіть такий неситий пан, що хотїв би і на дні моря виорати поле. Пани сказали, що така земля є під Кавказом, над рікою Кубаню, на півострові Таманї. Пани й ґенерали сказали так: „То самі болота та скелї“. І воздух там заповітрений. Там також небезпечно, бо в горах живуть розбишаки-Черкеси. Туди післати Запорожцїв! Нехай вони повисушують багна, нехай вибють Черкесів або нехай вигинуть від пропасницї. Як вже багна перемінять ся в лани, як через те край стане здоровий, як козаки вже вибють Черкесів, то тодї можна буде й сю землю відобрати від козаків і роздати її московським панам. Козаків можна буде тодї знову кудись дальше перенести. А може навіть не треба буде їх переносити, бо хороба й боротьба з Черкесами так їх винищать, що останки можна буде легко присмирити й запрягти в наше ярмо.“
І цариця рішила ся перенести Чорноморцїв під Кавказ, на Кубань. Так і стало ся. Про отсей перехід в Тамань, над Кубань, Чорноморцї лишили нам таку пісню:
Боже наш, Боже! Боже милостивий!
Що ми родили ся в світї нещасливі!
Служили ми вірно в полї і на морі,
Та зостали ся убогі і босі і голі!
Старали ся ми землю заслужити,
Щоби в вольности нам віку дожити.
Дали нам землю від Днїстра до Богу,
А границею по бендерську дорогу —
Днїстровий й Днїпровий, обидва лимани,
Добувати рибу, справляти жупани.
Прежню землю взяли[15] та й сю відбирають,
А Тамань нам дати тепер обіцяють.
Ми-б пішли й туди, аби нам сказали,
Щоб не загубити козацької слави.
Ой, Боже наш, Боже милостивий,
Що породились в світї нещасливі!
Ой, хотїли ми землї заслужити,
Аби в вольности хоч віку дожити.
Служили ми вірно на землї, на морі,
Тепер зостали ся нагі, босі й голі!
Дали нам землю від Днїстра до Богу,
А границею по бендерську дорогу.
Дарували землї, ще й три широкі лимани:
„Ловіть, хлопцї, рибу, справляйте жупани!
— Ой, либонь жупанів вже нам не носити,
— Колиб хоч нам свити собі заробити.
Дала судариня та й велїла відобрати,
А нас Чорноморцїв в рекрути забрати
Козаки-ж сеє почули, стали утїкати,
Стала судариня та на них гукати:
„Ой, не утїкайте, славні Чорноморцї,
Ой, я не велю вас у рекрути брати!
— Ой, нї, не можна вже себе спинити,
— Було степів на троє наших не дїлити!
Сила Запорожцїв під Турком ставала щораз більша. Туди втїкли не тільки ті Чорноморцї, котрі не хотїли йти на Кубань. Утїкали й инші гуртки козаків з України, бо бояли ся, що їх Москва забере в салдати. Утїкали також поодинокі козаки, спасаючи ся перед бранкою і перед панщиною. За їх прикладом тягли селяне, утїкаючи від тяжкої панщини. Слїди сеї мандрівки за Дунай лишили ся в дальших піснях:
Ой, ісходились у кінець Дунаю та до купи лимани…
А там наших Запорожцїв сорок тисяч проживали.
Добре було Запорожцям і під Турком жити,
Одно тільки те недобре, що на брата бити.
Ходив, ходив молодий козак по річцї по Дону…
Приблукав ся козак, примотав ся к самому Дунаю:
„Перевезїть мене, хлопцї-перевозцї, на той бік перевозу;
„Сїмсот рублїв заплатю вам, до тисячі доложу!
Така мандрівка за Дунай і зріст задунайської Сїчи затрівожили царя й московських панів. Цареви втїкали рекрути, а панам закріпощені хлопи. До того Москва все бояла ся, що з отсеї задунайської Сїчи може на Україну перекидати ся стара думка про волю України, про приверненнє Гетьманщини й Сїчи та про незалежність України від Москви. Тому-то й царь і пани робили всякі перепони, щоб нелегко було дістати ся за Дунай, та виловлювали втїкачів. Про се маємо памятку в піснї:
Ой, Дунай річка та широка,
На перевозї та усе глибока.
Та луги із лугами, а береги з берегами…
Ой, там Запорожцї проїзжали
І молодих бурлак провожали.
А тепер не проходять
І бурлак не проводять…
За превражими панами.
За кождим разом, коли тільки Росії грозила яка війна, особливо з Турком, звертав ся царь до задунайських козаків, обіцював їм землю і волю, щоб тільки вернули під його владу. Запорожцї все відповідали: „Ой, брешеш, брешеш, превражий Москалю! Хочеш обманути!“ — Аж в 1828 р. повело ся Москві піддурити малу частину задунайських Сїчовиків. В Сїчи за Дунаєм було тодї дуже багато селян некозаків, що, було, притягли на Дунай за козаками. Більша часть тих селян тужила за рідним краєм, за жінками й дїтьми. До того були вони темні та не розуміли так дїла, як Запорожцї. Отсї селяне помогли своїми голосами вибрати кошовим отаманом свого провідника Гладкого, котрий був за поворотом під царя. Самі-ж справдїшнї Запорожцї анї чути не хотїли про поворот, але рішили ся помагати Туркови проти Москаля. Більша часть Сїчовиків пішла до турецького табору під Силїстрією. Тодї Гладкий — а було се в 1828 р. — зібрав охочих до повороту — було їх тільки 500! — й потайки утїк з ними з Сїчи та пристав до московського війська. За сю зраду Гладкого Турки й Молдавани пімстили ся на тих козаках, що зостали ся, бо бояли ся, що й ті зрадять. Напали на Сїч, зруйнували її й багато народу вирізали.
Тих Сїчовиків, що вже були в таборі в Силїстрії, Турки забрали до Царгороду, бо вже їм не вірили. Про зруйнуваннє сеї Сїчи за Дунаєм козаки співали:
Ой, летїла бомба — серед Сїчи впала…
Пропало військо запорозьке, не пропала слава.
А нас Гладкий отаман поголив, ще й поголить,
А всеж він нам славу козацькую зробить.
Питаєть ся Днїпро тихого Дунаю:
„Скажи ти менї, мій тихий Дунаю,
„Чом я своїх козаків на тобі не видаю?
„Чи твоє гирло козаків пожерло,
„Чи твоя вода козаків забрала?
Промовить Дунай до Днїпра-Славута!
— Днїпре батьку, Днїпре-Славуто!
— Сам я собі думаю та гадаю,
— Чом твоїх козаків у себе не видаю?
— Уже четверть года, три місяцї, вибиває,
— Як твоїх козаків у мене не має.
— Нї їх моє дунайське гирло не пожерло,
— Нї дунайська вода козаків не забрала,
— Їх Турки не постріляли, не порубали,
— До Царгороду в полон не забрали.
— Всї мої цвіти луговії понидїли,
— Що твоїх козаків у себе не видїли.
Отся зрада Гладкого загирила останнє вільне українське військо.
По війнї Росія зрадила козаків Гладкого так само, як була зрадила Чорноморцїв. Не усадовила їх на Запорожу, як була їм обіцяла, але перекинула їх під Озів, де зробила з них окреме військо. Опісля-ж і їх переведено на Кубань і злучено з Чорноморцями в одно кубанське військо, яке істнує донинї.
По скасуванню Гетьманщини, по перенесенню Чорноморцїв на Кубань, а козаків Гладкого під Озів щез на Українї й на Запорожу слїд по козаках, що так довго боронили нашої землї перед татарською й турецькою навалою, що боронили наш народ перед чужим — польським, чи московським — пануваннєм. Гетьманських козаків розоружено та замінено у вільний хлїборобський стан, хоч і їх значну частину повернено в кріпаків. Чорноморцїв і Запорожцїв частю повернено в кріпаків, а частю перенесено на Кубань, подальше від давньої України, аби вони не будили на Вкраїнї охоти до волї й незалежности. Стільки й слїду лишилось з колишнїх Запорожцїв.
На жаль — Кубанцї не ті свобідні орли, що колись були Запорожцї. Приборкані вони та переважно забули, чим Сїч була славна. Кубанцї також славні вояки, одначе нема в них — на жаль — сього вольного духа, що був у Запорожцїв, а котрим саме Сїч таку славу в нашім народї навіки собі заслужила. А шкода, велика шкода! Йнакше цїнив би та шанував наш народ Кубанцїв, якби серед них запалало давнє українське змаганнє до волї. Не за царя-ж і не за Росію-Московщину ляли свою кров Запорожцї, а за неньку-Україну — нераз і проти Росії і проти царя! Тим-то вони й не були несвідомим „гарматнїм мясом“ і не наймитами царя, але свідомими борцями за волю України.
Йдучи 1654 р. під „протекцію“ московського царя, українські козаки не думали, що Москва буде катом їх волї й волї України. Сю гірку правду спізнали вони аж пізнїйше, як Москва подїлила з Польщею Україну, як вона Гетьманщину скасувала, як Сїч зруйнувала, як народ закріпостила, як козаччину знищила. Але тодї вже було за пізно! Козацька сила вже була зломана та розвіяна по світу. Ось про се співає така пісня:
Ой, не гаразд, Запорожцї, не гаразд вчинили,
Що степ добрий, край веселий Москалю вручили.
Ой, край добрий, край веселий, — забісовані люде…
Не знали, де поклонитись, а котрому царю.
Поклонились московському… ще ми го не знали…
Тепер же ми, Запорожцї, навіки пропали:
Гей, ти Катерино, ти царице вража, ой, що-ж ти зробила?…
Нащо усї степи і усї клейноди Москалеви доручила?
Ти царице, суча мати, що великий напуст напустила
Та все військо запорозьке та й занапастила.
Через перенесеннє Чорноморцїв на Кубань спасла ся лише маленька частина того нашого козацтва, котре ще не вигибло черев війни, через тяжкі роботи й московські шибеницї. Ще більше нїж се, що пішло на Кубань, розбрило ся по цїлім світї й пропало для нашого народу. Ось так багато козаків, що по полтавськім погромі (1709 р.) втїкли були з Мазепою до Молдавщини, лишили ся навіки в чужинї. Часть тих козаків Туреччина переселяла під Солунь (Сальонїки). Із тих козаків, що втїкли на Дунай по знищенню Запорожя, лишило ся багато за Дунаєм. В 1785 р. вісїм тисяч наддунайських козаків взяла на службу Австрія і дала їм землї в Банатї і в бачськім комітатї (Славонїя). З тих австрійських Запорожцїв часть вернула до Туреччини, а друга частина лишила ся в Славонїї й Хорватії.
По зрадї Гладкого й по зруйнуванню наддунайської Сїчи (1828 р.) Туреччина перенесла часть Запорожцїв до Малої Азії. Решта лишила ся над Дунаєм і живе там донинї. Неодна держава потребувала тодї добрих вояків. Козакам, що вже не мали вітчини, було все одно, у кого заробляти шаблею на хлїб насущний. Тому то ті, що потребували вояків, напр. Мальтизи,[16] наймали наших козаків. Про се, як то наші козаки розбрили ся по цїлім світї, співало ся в піснї:
Ой, повійте, вітри та все низовії,
Та на наші лодки та все дубовії,
Та на наші реї та все кедровії,
На наші паруси та все шовковії!
Ой, зажурив ся сивий соколонько:
Ой, бідна наша, наша, головонько,
А що не укупі наші брати сїли…
Наші брати сїли та й піснї запіли…
Один у Москаля, другий у Турчина,
Третїй у Мальтиза служить за одежу.
І той гірко плаче за польською межов.
— Ой, ти Москалю, єретичний сину!
— Запропастив Польщу, ще й нашу Вкраїну!
На вступі сказали ми, що Росія тому завзяла ся вигубити наше козацтво, щоб Україну й Запороже перемінити в московський край, щоб з українського народу дерти податки для Московщини, щоб хлїбом українського народу годувати московське військо, щоб з нашого народу брати рекрута в московське військо, аби за Москву проливали кров не так Москалї, як головно Українцї, щоб землї України й Запорожа роздати московським панам, сенаторам і ґенералам, аби весь наш, козачий і некозачий, народ закріпостити й закувати його в ярмо панщини. Як усї народнї піснї, котрі ми навели, показують, Москві пощастило все те зробити. Українець, що перше був вільний, по винищенню козацтва заспівав:
Ой, горе, не Гетьманщина. —
Надокучила нам вража панщина,
Що, ходячи, наїси ся, сидячи, виспиш ся.
Як на панщину іду, торбу хлїба несу,
А з панщини іду, — нї кришиночки,
Обливають мене дрібні слїзочки.
Ой, Москалю, Москалю, що так худо робиш?
Славне наше Запороже усе в конець переводиш!
— Не жалуйте, Запорожцї, та на свої вражі пани[17],
— Бо пани, пребісові сини, уже вони поробили,
— Що всї степи, усї землї, Москалеви вручили!
Москалї вигубили наше козацтво, Москалї загорнули всї нашї краї під свою нагайку, Москалї всї наші лани, степи й лїси порозбірали, запрягаючи останки козацтва й селян в ярмо панщини. До того просвіта серед народу на Українї слаба, бо школа чужа, московська, дїтям тяжко чужу мову розуміти. Росія-Московщина не допускає і українських газет, аби народ не набирав ся розуміння, „хто він“, аби не гуртував ся і не забажав знову волї України. Москалї деруть з України податки, але сї гроші не на добро українського народу, але на свою користь витрачають: на царя, на його рідню, на московських панів, урядовцїв, на царське військо, на полїцію, жандармів, охрану, каторгу, на московські школи і т. д.
Тому не злобна видумка „мазепинцїв“, як звуть Москалї свідомих Українцїв, що Москва Україну зажерла й дальше зажирає. Се гірка й крівава правда, бо про неї виспівав сам народ у прадїдних піснях. Ті піснї ще й нинї співають ся, особливо старими людьми, хоч нераз люде й не розуміють вже добре того, про що в тих піснях співаєть ся.
Письменні люде списали їх з народнїх уст і пустили в книжки, щоб грядучі поколїння, дурманені в московських школах, не забули, як Москва-Росія зажерла Україну!
——————
- ↑ Князь Ґолїцин був воєводою московського царя.
- ↑ По полтавськім погромі (1709 р.) Запорожцї подали ся в татарську землю, де хан позволив їм осїсти кошем коло Олешок над Днїпровим лиманом. Року 1733 Залорожцї помирили ся на час з Московщиною й вернули на Запороже та помагали Мінїхови в походї проти кримських Татар.
- ↑ Петро — царь Петро.
- ↑ Цариця.
- ↑ „Старенька мати“, що „вмерла“, се зруйнована Сїч.
- ↑ Затяжники — головна часть Мазепиного війська, себто ті козаки, що „затягли ся“ постійно в нїм служити.
- ↑ „Кріль“ — шведський король Карло XII.
- ↑ „Лїнїєю“ називала ся тодї межа між Гетьманщиною і Запорожем, що ішла по річцї Орелї.
- ↑ Швачка був отаманом одної ватаги Запорожцїв, що помагали гайдамакам. Того Швачки не треба мішати з другим, що зрадив Україну і пристав до Ляхів.
- ↑ „Грицько“ се Григорій Патьомкін, найстарший мінїстер і полюбовник царицї Катерини II.
- ↑ Великі човни.
- ↑ Петро Кальнишевський — останнїй кошовий Сїчи.
- ↑ Зинов — Богдан Зиновій Хмельницький.
- ↑ Клейноди — відзнаки війська запорозького — булава, хоругва і т. д.
- ↑ Се є Запороже.
- ↑ Мальтизи — орден рицарів на острові Мальтї.
- ↑ „Свої вражі пани“ — се козацька старшина з Гетьманщини, що зрадила Україну та пішла на царську сторону, за що царь заплатив їй, заводячи в Українї кріпацтво.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|