Юнацькі серця/На розвідці
| ◀ За рідне село | Юнацькі серця На розвідці |
Юнацькі серця ▶ |
|
Четар вернувся захмарений до своєї чети. Ходив по своїй землянці, міркував щось, та видно з цього міркування нічого не виходило, бо хмари не вступалися з його лиця. Не видержав врешті, підійшов до дверей землянки та закликав:
— Осипе! Ходи-но сюди!
— Приказ, пане четарю! — почувся голос між сніговими платками, що густо та безнастанно сипалися з неба на землі.
За хвилину стояв перед четарем молоденький юнак. Випрямився на ввесь свій малий ріст і темними, розумними очима дивився на четаря.
— Слухай, Осипе, ти знаєш добре всіх наших хлопців?
— Знаю, пане четарю!
— Гаразд! Мені, бачиш, треба підібрати когось із молодших, певного та досвідного юнака…
— Розумію, пане четарю!
— Такого, бачиш, що зважився би на велику небезпеку…
— Так!
— Знаєш може кого? Подумай, може кого підбереш…— Не треба думати, пане четарю. Я такого знаю.
— А деж він?
— Він тут, голошу слухняно, пане четарю!
— Хто? — Ти?
— Я!
— Але це, бачиш, справа нелегка, небезпечна, Можна навіть життям за це заплатити…
— Цеж війна, пане четарю…
— А ти — ще молодий…
— Нічого, пане четарю. Я-ж не перший день в окопах…
— Добре, коли ти певний себе, нехай буде. І радий я, що саме тобі буду міг те поручення дати, бо знаю тебе не від сьогодні, тому вірю, що ти зробиш це якслід…
— Зроблю!
— Добре! Справа, бачиш, в тому, що команда нашого відтинка наказала нашій четі вислати розвідчиків, чи стежі, щоб розвідатися, що задумує ворог. Розумієш?
— Так.
— А це дуже тяжка річ. Ворог перед нами на кількасот метрів, у день голим оком його доглянеш. Висилати стежу хочби з двох-трьох стрільців нінащо не придасться, вони мусять згинути…
— Певно…— Лишається одне: використати теперішню сніговію, висмикнутися поза наші закопи одинцем, підповзнути аж там до них, то може щонебудь можна буде зробити — підслухати, розвідатися,
— Вже, пане четарю!
— Якто вже?
— Я рішився йти, а що вже смеркається, а метелиця далі мете, саме тепер буде найкращий час.
— А ти вже гаразд передумав?
— Нічого думати, пане четарю, там, де треба сповнити обовязок. Я йду… тільки…
— Тільки що?
— Тільки… коли б мені не довелося повернутися, прошу повідомити моїх батьків, що я чесно сповнив свій обовязок…
Сердечним рухом рук пригорнув четар юнака до грудей, нахилився над ним, поцілував юнацьке чоло.
За хвилину юнака вже не було в землянці.
Дорога була важка. Треба було не йти, а просовуватися, повзати по снігу поволі й тихесенько, щоб не звернути па себе уваги ворожої стійки, що чаїлася невідомо де, щоб найменшим звуком не зрадити себе.
Бо зрадити себе — значило не тільки наразитися на небезпеку, на смерть, а в найкращому разі на полон, але значило ще: не виповнити доручення, лишити своїх у непевності. А непевність нераз гірша смерти буває. А ще під такий час, коли не тільки добрий вислід, але й перемога залежить від того, щоб дізнатися, що противник задумує.
Хвилі роками довжилися юнакові. Посувався по пухкому снігу вперед, прилягав лицем до білого сніжного пуху, здержував віддих, камянів, а потім за хвилину посувався далі.
Нараз…
Слух його спохватив якийсь тихий, ніби придушений гомін. Ніби хтось розмовляв за глухою стіною, Насторожився і почав наслухувати, Так, це були людські голоси. Десь недалеко від нього. Серце почало в нього сильно-сильно битися, усе тіло дрижало з напруження. Зрозумів, що приходить рішаюча хвилина. Зібрав у собі всі сили й тихесенько, поволі посунувся ще трохи вперед. Але далеко годі було так посуватися. Добрив аж до якогось обриву, далі сніг обривисто спадав у долину. Задержався, гострими зіницями вдивився перед себе.
Там… на дні обриву, видніли дві постаті, що сиділи одна при одній, притулившися до себе. Юнак почав ще пильніше вдивлятися, наслухувати. Пізнав, що це ворожі салдати присіли побіч себе та півголосом перекидалися словами.
— Це мабуть ворожа чуйка! — подумав.
Почав роздумувати, що йому далі робити. Але на роздуму багато часу не було. Кожної хвилі могла прийти зміна, ворог міг його побачити, а тоді — усе пропалоб. Треба було діяти!
— Руки вгору! — кликнув уривчасто та замахнувся рукою, ніби в ній тримав ручну ґранату.
Вмент чотири руки піднеслися вгору.
— Виходь до мене, швидко! — приказував далі.
За хвилину два ворожі салдати були вже на горі. Стояли з піднесеними руками та дрижали з острахом.
— Бігом вперед! — командував юнак далі. — Не оглядатися, а то — ґранату кину!
І вже три постаті бігли серед метелиці до наших закопів. Попереду два бородаті салдати з піднятими вгору руками, за ними дрібна постать Осипа-юнака.Пізно в ніч притихла метелиця. Ясні зорі мерехтіли на небі, цікавий місяць заглядав крізь щілину дверей до четаревої землянки.
У землянці сидів за столом десятник, а побіч цього юнак Осип. По тому боці стола сиділи два полонені салдати та здивованими очима дивилися на юнака. Ніяк не могли віри йняти, що вони, старі салдати, дали себе захопити в полон такому дітвакови.
Дивилися один на одного й очам своїм не вірили. За хвилину ввійшов до землянки четар. Усі схопилися й станули на позір.
— Спочинь! — наказав четар. Потім підійшов до юнака та поклав йому свою руку на голову.
— Гаразд списався, стрільче молоденький! — промовив.
Радісним полумям крови залилося юнакове личко.
— Хто ви? Москалі?
— Ні, ваше благородіє, ми хахли, з Полтавщини…
— То, ви, значить — українці?
— Так, точно, ваше благородіє!
— Витайте-ж, браття, у нас!— Хіба ви…?
— І ми теж українці, Українські Січові Стрільці! Може коли чували…
— Чували, багато чували…
— Так, а тепер то й побачили пас… Щож, всяко водиться…
— Так точно, всяко водиться…
— А коли вже вас доля до нас загнала, слід вам з нами повечеряти.
Довго-довго вніч блимало що світло в четаревій землянці, довго-довго йшла дружня розмова синів одної Неньки, що опинилися у ворожих таборах. Полонені з подивом дивилися на юнака і щось довго міркували…
— Знаєш, юначе, — промовив врешті один із полонених — нам напочатку було соромно, що ми попали в полон у руки такого дітвака. Але, розміркувавши все, думаємо, що можемо гордіти тим, що в нашої спільної Неньки є такі герої-юнаки.