Щоденник кількох міст/Стамбул

СТАМБУЛ
Тло для повісти «Вітер
чужого бажання»

 

1

Де проспект Незалежности, прийнявши в себе подвійну колію трамваю з нижнього міста, звертає трохи праворуч і ширшим струменем поволі котиться до майдану Таксім впрост на пам'ятник Газі, там на обидва боки галузяться вузенькі вулички. На пам'ятнику, в ніші східньої будівлі, група військових погордливо дивиться на безперервний авто-людський струмінь; і серед них найвища постать у цивільному, з клясично простягненою рукою — сам Газі, переможець і реформатор. Отже коли посуватися в людській мішанині проспектом Незалежности на цю постать діяча, увічненого ще за життя в різьбі Каноніки, то вулички ліворуч збігають великими залюдненими кварталами аж до Золотого Рогу, а праворуч менш жваві завулки, «сокаки», зриваються з кручі проспекту кудись у темний рівчак.

На проспекті — великі крамниці з блискучими вітринами, освітлені кіна, вивіски завулкових ресторанів, реклямна бинда впоперек улиці та одним одно на всенький проспект дерево на розі Саркіз-Агаджі поза муром убогого мечету. Проспектом ідуть трамваї в Шашлі й Татавлю, до палаців пашів і кам'яниць грецької колонії. Проспектом сунеться юрба різноманітних барв і різномовного галасу. Вулички й сокаки ліворуч та праворуч стирчать темними безокими плямами, не впускаючи до себе, а навпаки — викидаючи нові й нові краплини натовпу. Натовп розмовляє й галасує принаймні шістьма мовами.

Але над десяту ввечері натовп набагато рідшає, і темні провалля сокаків уже не витискують його на проспект, а ковтають своїми чорними пащами. Тоді на всьому проспекті лишаються хазяйнувати тільки дві мови: турецькі викрики спізнілих продавців чаушу, кештане й бубликів з тміном та російська меланхолійна розмова рідкої юрби. Натовп якось відразу втрачає свою різнобарвність і помітно сірішає й убожіє. Втрачають забарвленість і великі крамниці, частіш тарахкотять залізні штори, сліпнуть реклями кіно, спізнюються трами, і проспект Незалежности вже не проспект, а Велика Вулиця Пери, російською ж мовою понурої юрби — просто «Пера».

Одним-одно дерево підпирає собою похилий мінарет і зазирає через Перу на Бруса-сокак, що немов продовжує перервану Перою Саркіз Агаджі. Бруса-сокак вузеньким ярком триповерхових вузеньких домів крутиться, завертає так хитро, що не зрозумієш, чи то праворуч, чи ліворуч, і стрімголов летить у темний рівчак. Бруса-сокак освітлюється лише ліхтарями Пери, і тому за першим завертом уже зовсім темно, коли б не рідкі вогні з вузеньких таємничо-замкнених домів. На Бруса-сокак камінці бруку широкі й зрадливо нерівні; надзвичайно пильно мусиш приглядатися до рідких смужок світла з будинків.

Раніш, ніж остаточно звернути на Бруса-сокак, щоб проковтнутися його чорною пащею, Савчук ще раз плентається за рідким натовпом аж до Таксіму. Після десятої головний струмінь не просувається далі перехрестя Саркіз-Агаджі. Після цього перехрестя Пері вже не така чепурна, куди менше крамниць з гарними вітринами, одна кав'ярня турецька й одно кафе «Киев». І хоч такою самою слов'янською вяздю написано вивіску, як і на «Петроґраді» (на склі, не над дверима, бо над дверима мусить бути турецькою), та тісточки тут не такі смачні, відвідувачів не рясно, справ великих між ними не робиться. А далі, за «Києвом», і зовсім Пера на одному боці вулиці переходить у якийсь кам'яний мур, що тягнеться аж до майдану.

Окремі особи якось машинально йдуть до Таксіму. Там спиняються, дивлячись на новий пам'ятник, і щовечора чути майже однакові слова в різні хвилини цього пізнього для Пери часу:

— Азіяти!

— і пам'ятника сами збудувати не змогли, мусили італійця запрошувати!

— Хіба ж він такий високий на зріст, їхній Кемаль? Адже всі генерали мусять бути вищі за нього, а вони тут далеко нижчими показані!

— Та й пам'ятник! Сміховисько, а не пам'ятник. Згадайте Петра, або хоч Богдана Хмельницького в Києві!..

Презирством європейця підповівши на кам'яну погорду азіятів і цим немов помстившися за образи й злидні майже десяти років, люди показують пам'ятникові спини, повертаючися до головного нерву Пери — між Саркіз-Агаджі й Галата-Сераєм. Савчук повертається за всіма й згадує, як йому Саїд-бей пояснював, що за східньою уявою людина, велика духом чи славою, не може бути невеликою на зріст. А що до того, хто вміє й хто не вміє будувати монументи, пам'ятається Савчукові, що на всю Росію, здається, тільки один і був монумент вітчизняної продукції, та й то Александр III — Паоло Трубецького… Але все це згадується мимохіть, неясно, немов не бачене, а десь випадково прочитане, коли чекав черги в парикмахерській чи в дантиста.

Савчук, просунувшися за юрбою до вулиці Агаджі, не йде далі до Галата-Сераю, а спиняється біля кіоску Спіридона Спіридонича, скорочено «Донича». Донич торгує цигарками й російськими газетами. Газети в нього лежать на прилавку, цигарки поза Доничем, на внутрішній стіночці кіоску.

Савчук купує пачку «Єнідже», платить 12½ гурушів й бере «Возрождені'». Читає 1-у сторінку, обережно, щоб не помняти, загнувши ріжок, заглядає на 2-у, потім зідхає, кладе газету на прилавок і відходить. Спочатку ніби сором брав читати газету, не заплативши за неї, а потім нічого, звик! 7 гурушів, виходить, дорогші за хвильову фарбу сорому.

Донич нахиляється під прилавок, наливає келишок дузіко й випиває, відвернувшися спиною до вулиці, щоб не бачив поліцай. Випивши, витирає рукавом вуса — два пацючі хвостики — і говорить до другого покупця:

— Кандидат! Коли хто за газету не платить, так і знаю — кандидат.

Покупець теж узяв 20 штук «Єнідже» і теж тримає в руках «Возрожденіє», за яке платити не збирався. Тому він почервонівши перепитує:

— Хіба? Він же, здається, десь службу мав?

— В «Тюркуазі». Та заробив не малий гріш і кинув. Тепер, певно, грошики пропустив…

— Так-так… — зідхає покупець.

І дипломатично питає:

— А котра година?

— Та вже години дві, як муедзин прокричав. Щось біля одинадцятої.

Покупець платить 12½ гурушів, обережно згортає «Возрожденіе», кладе на прилавок і йде.

Донич визирає вслід, спльовує й нахиляється під прилавок по смердючу, немов з аптеки, горілку-дузіко.

Пера порожнішає, але робиться гомінкою. З ресторанів виходять люди, спиняються купками, жвавіш говорять, а біля «Петроґраду», зразу за кіоском Донича, суперечка між людиною у фраку зі скрипкою під пахвою та двома в обсмиканих піджаках набирає такої галасливої форми, що поліцай на перехрестю виходить із своєї будки й повільним кроком простує до «Петроґраду». Суперечка раптом вщухає.

Протилежним тротуаром походжають самітні жіночі постаті.

Понад ними через відкриті вікна дансингу настирливо видирається «Алі-баба», модний цього сезону фокстрот, і розмірене човгання ніг на паркеті. «Алі-баба» наповнює собою всю вулицю, публіка на тротуарах і навіть у трамах підводить голови й слухає, і тільки палії нарґіле в турецькій кав'ярні якраз навпроти танцюльки не ворушаться, дивлячись у дошки з білими й чорними фігурками. Але тут збираються виключно шахісти, і на їхню честь навіть стіни кав'ярні на височінь людського зросту оздоблено плахтою на кшталт шахівниці. Тут збираються виключно шахісти, а що обходить шахіста фокстрот, пожежа, землетрус?

Та як надходить дванадцята, зачиняється і танцюлька, і кав'ярня шахістів. Лише жіночі постаті самотньо блукають тим тротуаром, що з нього вулички біжать до Золотого Рогу.

Починається коротке нічне життя Пери.

А в проваллях Бруса-сокаку Савчук, пильно дивлячися під ноги, шукає будинку № 45. Це не так легко знайти потрібний будинок, хоча б і жив у ньому 3 роки. Майже всі будинки в сокаках однакові, і коли заплутаєшся, треба довго чекати поки випадкове авто, продираючися тісною вуличкою й крутячися на всі боки, освітлить фарами червону овальну бляшку з білими турецькими цифрами- літерами. Савчукові потрібна бляха, де стоїть титульне Є поруч титульного О. Це й значить 45, «кірк-беш». Сірника витрачати шкода, бо одним не обійдешся, а коробка коштує тут дорогше, ніж у якій країні: аж дві з половиною копійки.

Коли автомобільна фара, слизнувши по будинках, витягає з темряви № 39 або 51, треба відрахувати взад чи вперед відповідне число парадних, бо кожний будинок має лише одні парадні двері, та й одні двері взагалі. Брам у сокаках не буває.

№ 45, кірк-беш, має троє мармурових східців і важкі двері з ґратою. Треба дзвонити так довго, щоб почула служниця в підвалі, але так коротко, щоб не потурбувати мадам з її гостями. На 1-й поверх ведуть мармурові сходи, на 2-й теж, але на третій уже дерев'яні, і доводиться йти якнайближче до поруччя, бо в тому місці щаблі менш риплять.

У кімнаті на горищі якийсь парубоцький запах, од нього самому Савчукові робиться млосно. Він одкриває вікно, але з колодязя подвір'я йде ще важчий пах нечищених сортирів, а через вікно зараз набивається комарів.

Савчук сідає на ліжко, нестелене з минулої ночі, запалює «Єнідже» й дивиться на брудну стіну.

Мадам економить на електриці, і тому лямпочка в Савчуковій кімнаті тьмяніша од тієї, що висить в убиральні, до того ж засиджена мухами. Це й добре сьогодні, бо не так яскраво виступають сліди розчавлених блощиць на стінах.

Савчук довго дивиться на брудну плямисту стіну, потім тягнеться рукою до кишені, щоб порахувати гроші. Але зразу ж згадує, що для цього зовсім не треба здобувати їх з кишені.

Отож напам'ять знає Савчук, що в нього в кишені одна біла монета в десять гурушів, одна маленька мідяна в сто пара̀, тобто два з половиною гуруші, п'ять металиків по двадцять пара̀ і ще один манюсенький металік, за який нічого не купиш, бо він — у пять пара̀, одна восьма частина гуруша. Ввесь капітал — пятнадцять гурушів і грошина в одну восьму…

2

Але за ці неповні кілька тижнів, кинувши «Тюркуаз» і по частинах, обережно, розмінявши доляри на ліри, Савчук блукає вулицями міста, яке він щойно відкрив.

Навіщо їхати до чужих країв, коли тут, у країні, де перебув уже щось із сім років, три тисячі лір раптом відкривають чуже й незнайоме!

Гроші найкраще було розміняти в Стамбулі, де тебе не знають, бо тут, на Пері, кожний міняйло може впізнати офіціянта з «Тюркуазу». Кожний міняйло бо відвідує «Тюркуаз». Гроші найкраще міняти в Стамбулі, де віконця міняльних контор такі маленькі, як у кіоску Донича, і коли схочеш, твого обличчя не побачать.

Розмінявши перші два папірці по сто долярів, Савчук почуває себе вільним громадянином і здивовано розглядає вулицю.

Рухлива вулиця Сіркеджі пробивається від майдану Ємін-Евні, що зараз же після Нового мосту, і веде до вокзалу Орієнтальної залізниці. Ці три квартали такі ж галасливі, як і Пера. Крамниць чи не більше навіть, але вони скромніші. Чомусь найчастіші — з годинниками й патефонами. І тут, як і на Галатських сходах, з кожного патефонного магазину вилітає верещання фокстротів і пісень Ахмеда Джеведета. Вітрини з годинниками дуже примітивні: простими рядами висять годинники різних розмірів, з обов'язковими цінами в гурушах, а не дірах, займаючи все вікно згори донизу. І висять вони не вглибині вітрини, а просто зразу за склом вікна. Кілька турецьких ресторанів з важким чадом баранячого сала і з запорошеними пальмами при вході. Сила маленьких крамничок з ґалянтерією. Вивіски лікарів. І на розі якоїсь вулиці обшарпана вивіска «Фото-Істікляль» — «фотографія Незалежність». До фотографії ведуть круті вузенькі сходи з подертим лінолеумом на щаблях і стінах.

Де вулиця кінчається, а може тільки заламується, там на одному розі двоповерховий білий будинок містечкової будови, і троє з чотирьох його вікон наполовину закриває велика вивіска з двома рядками здоровенних турецьких літер і одним дрібненьким, французькою «Медсан-дантист Сабрі». Ліворуч від нього в боковій вулиці — велике подвір'я вокзалу Сіркеджі. Правий ріг займає запорошене тюрбе, щось як капличка чи склеп, з побитими шибками й павутинням на ґратах. Під тюрбе сидять продавці святих написів для прикраси хат побожних людей. Тюрбе виходить одним боком на ту вулицю, що продовжує собою Сіркеджі, а другою — на круту Баб-Аалі, Вулицю Найвищої Порти. Перші два роги, ще на вулиці Сіркеджі, займають будинки з магазинами, крамницями, ресторанами.

Тут найбільший рух у Стамбулі, коли не вважати на майдан Емін-Евні. Вулицею Баб-Аалі раз-у-раз з'їздять машини та в'їздять на неї, бо ця вулиця веде до палацу колишньої Порти, де тепер якісь урядові установи республіки. Аж до самого рогу довгою низкою стоять два десятки таксі.

Раз-у-раз під'їздять авта до вокзалу, звертаючи перехресною вулицею повз лікаря-дантиста Сабрі з його тривіконною вивіскою, повз браму подвір'я в сусідню вуличку, де головний під'їзд вокзалу Сіркеджі. І просто біжать авта, залишаючи Баб-Аалі праворуч, а вокзал — ліворуч, біжать далі вгору до Ая-Софії і Ат-майдану.

На самому перехресті невеличкий «острів рятування», і на ньому керує рухом поліцай у червоному шоломі з великою променястою зіркою, з білим нарукавником на правій руці. Раз-у-раз просуваються трамваї на майдан Баязіда, в Ак-Сераї і до мечету Фааті. Трамваї здебільшого зелені, не червоні — другої кляси, не першої, дешевші, ніж на Пері.

Тут Савчук бачить людей, які ніколи не приходять до європейської частини триєдиного міста. Поволі плентається анатолійський селянин у смугнастій сорочці, з широким кілька разів намотаним поясом, у брилі з великими крисами. У самій жилетці і в засмальцьованому кепі сунеться вуличний продавець, тягнучи на собі великий кіш кавунів, а на коші, вгорі, паперовий національний прапорик лишився від учорашнього свята.

Човгає якимись чудернацькими капцями старушенція в довгих матнистих штанях такого ж смугнастого матеріялу, як і сорочка в селянина-анатолїйця.

Частіш і густіш зустрічаються жінки під чарфе, але не видко манашок у крилатих шапках, неодмінної ознаки Пери. Не видно й бородатих манахів у капелюхах, немов дон-Базиліо з «Севільського Цилюрника». Тут, коли чоловік напинає краватку, то вона яскраво-червоного, або яскраво-зеленого кольору, якого на Пері ніхто не одягне. І такі ж яскравих барв кравати і хустки висять по всіх вітринах вулиці Сіркеджі.

Менш капелюхів і більш звичайнісіньких кепок. Кілька років тому тут були б фески. Тепер феску змінила в простого люду не європейська, а швидше російська кепка. Лише мулли — тут їх теж рясніш, ніж на Пері — носять білі чалми на бруднувато-жовтявих шапках.

Інше місто, відмінне місто Стамбул!

З правого боку вулиці Сіркеджі, майже на розі, навскіс од подвір'я вокзалу — турецька кав'ярня. На вікні висить лаконічний напис:

«Чай — 6 гурушів, кава — 9».

Цю кав'ярню Савчук чомусь улюбляє з першого погляду. Де б він не блукав у ці свої кілька тижнів вільного життя, він неодмінно заходить до кав'ярні, що навскіс од подвір'я вокзалу.

Тут аніщо не нагадує еміґрантських ресторанів і кафе.

Залізні кругленькі столики з залізним бордюром, щоб незграбний відвідувач не змахнув чашки на долівку. Солом'яні стільці-табуретки. Неодмінна запорошена пальма при вході. Недопалки і сірники на підлозі — попільничок ніде не буває. По стінах — м'які цератові канапки для почесних гостей і для паліїв нарґіле. І тут, не як по-европейських кафе, надзвичайно тихо поводять себе клієнти: розмовляють майже пошепки, а здебільшого і зовсім не розмовляють. Була б цілковита тиша, якби не вигуки офіціянта, що вголос для кухні повторює замовлення.

Тут легко, спокійно, по-східньому думається. М'яко якось перегортаються думки, як дельфіни в морі.

Відвідувачі читають турецькі газети й зрідка перекидуються дуже короткими фразами поміж двох затяжок з кальяну.

За розкритими дверима тарахкотить Стамбул, говорять люди, верещать патефони, дзвонять трами й гудуть авта.

Дві бродящі кішки вихилясом ходять по кав'ярні.

Випивши кави чи чаю, Савчук іде вгору й надолужує все, що згублено чи не придбано сьома роками в цьому місті. Жити в Туреччині — і знати лише турецьку поліцію! Савчук ходить по мечетах, дивується ґеніяльній будові Ая-Софії, обеліскам на Ат-майдані, брамі Баязіду й накопиченню бань на мечету Фааті-Завойовника. Повз Ак-Сераї, спаленими в кількох пожежах кварталами старого Стамбулу, він іде аж до Топ-кацу й звідти старим муром виходить біля Еюбу на Золотий Ріг. Там маленьким пароплавом-трамваєм їде по масних водах затоки од берега до берега й, вийшовши на Новому мості, не повертається на Перу, а знов іде до кав'ярні на вулиці Сіркеджі…

З

Стріляють! На Пері?

Швидкою фільмою пробігають у пам'яті жахливі дні Новоросійську й мимоволі тягнуть за собою важкі лантухи на пристанях Золотого Рогу й важкі, хоч і маленькі, гуруші французьких матросів в Абаносі.

Але Пера...

У тому її кінці, де вже починаються Галатські Сходи, кам'яні щаблі народів, пощерблені ногами поколінь, — бокові вулички ведуть до досить дивних кварталів.

О, Стамбуле, місто, неподібне до якогобудь міста на землі! Од «Бюїка», найшвидшої машини заступника американського тресту, до босих ніг вуличного продавця городини, що п'ятницями ще відвідує мечет, ти даєш нечувану амплітуду людей, речей і часів. Діяманти в лімузинах на Пері, багатопудовий вантаж на згорбленій спині хакала в Галаті; викреслений дурно з життя час ситих чоловіків і жінок у приймальнях манікюрш, дванадцять годин праці на тютюновій фабриці… О, Стамбуле, як це ти можеш сполучати модерний пляц Таксім, де паради добре умундурованих на англійський взірець салдатів, — з необсяжними кладовищами, кабрістанами, «країнами мертвих» в Еюбі, і поза мурами міста, і в Скутарі! Стамбуле, яке ще місто в світі могло б зібрати докупи прикажчика, що загортає в універсальній крамниці о-де-коті та старого й порохнявого, як корани в мечетах, продавця наївних східніх пахощів на єгипетському базарі? Де ще в Европі сидять поруч у трамваї дама в шовковій сукні й ходжа з чарфе пророка довкола шапки.

І як мудро в тебе, Стамбуле, все розподілено!

По Пері й поза Перою в крутих вуличках живуть рештки людського намулу, що його непереможна хвиля викинула з рідного моря. Через Золотий Ріг, у тій частині, від якої все місто зветься Стамбулом, бідні й багаті турки живуть по широких пекучих вулицях у кумедних домах, де другий поверх ширший від першого, а на вікнах дерев'яні мережані ґрати; доми ледве дихають, поніжені шашіллю й часом. У Псаматії голі грецькі діти купаються в вонючій зеленій затоці, що приймає в себе нечисть із усього міста, а потім повертаються до хати, де єдині меблі — дві подерті подушки й розвалений нефарбований стіл, У чистеньких будинках Кадікею, Фанари — на тому боці Босфору й по Ізмідській затоці живе молода турецька буржуазія, що ще не ввійшла в смак володіння чужим майном і визиску чужої праці. В Шашлі і в Татавлі в європейських будинках міцно сидить той буржуй, що вважає себе за европейця і нехтує країну, соками з якої він живе, — грек, вірмен, італієць, француз. Мудро розподілено Стамбул!

А коли схочеш піти з Пери до Палати не Галатськими Сходами, а крученими вуличками узгір'я, то потрапляєш у зовсім новий світ. На вулицях грає гола дітлоха. На ґанках домів сидять старі хазяйки в перуках і в засмальцьованих спідницях. Вони жваво й швидко говорять всі разом, немов сперечаються, але то лише звичайнісінька мирна розмова сусідок. З розчинених вікон і дверей несеться солодкий пах часнику й гусячого смальцю. Де-не-де з дверей висувається рука й виливає просто на брук з корита помиї. Тут живуть євреї.

І коли б не мова, з якої ви жадного слова розібрати не можете, хоч і довго жили по єврейських містечках, хоч і знаєте єврейське гетто, квартали жахливих злиднів, здалося б вам, що ви до такого містечка й потрапили. Але мова…

Тут говорять еспанською мовою. Євреї в Туреччині звуть себе еспаньйолами, а наших євреїв — ашкеназі.

Тут, між Галатою й Перою на узгір'ї, в містечкових брудних вуличках, живуть еспаньйоли. Звичайно, бідні еспаньйоли, бо багатієві нащо жити серед смороду ґетта.

І от там, де ці вулички, важко крехтячи, ледве вилазять на високу Перу, там стріляють. Великий натовп, спинилися трамваї, багато галасу й метушні.

Чи то брудні вулички ґетта вилізли на прилизану Перу протестувати проти своїх злиднів, її розкошів — і кричати хоч до неба?..