Щоденник кількох міст/В історичні дні Туреччини

Щоденник кількох міст
Кость Котко
В історичні дні Туреччини
Харків: Книгоспілка, 1930

В ІСТОРИЧНІ ДНІ ТУРЕЧЧИНИ

 

1

А сонце все ж таки зайде поза мінаретами!

У маленькому готелі з бучною назвою «Анкара-Палас» я ледве заснув десь наприкінці ночі. Під самі вікна плескалося Середземне море, тільки вузенька смужка берега лишалася між морем і будинком. Там — кав'ярня з стукотінням у доміно і вигуками кельнерів. І хоч мої вікна виходять не до моря, а десь у завулок, весь готель наповнюють аж до моєї кімнати ці крики.

— «Чай бір» — один чай! — пронизливо дереться в самісінькі вуха. Це кельнер урочисто сповіщає кухню, що хтось із відвідувачів замовив собі склянку чаю. А за хвилину:

— «Кахве бір!» — замовлено каву.

Лягаю з великою обережністю: переглядаю уважно ліжко, чи нема неприємних пожильців, заглядаю під самий верх джебеніку — покривала від москітів, бо тут, на півдні, москіти мають звичку ховатися надзвичайно високо. Але цієї ночі жадного москіта й аж вражає зворушлива чистота в кімнаті задрипаного, подертого готельчику провінціяльного міста.

Коли стихають голоси в кав'ярні, а до плескоту моря звикаєш — приємно заснути на суходолі після довгих днів і ночей задушної кабіни пароплаву.

Спати доводиться недовго. Якийсь дикий вереск — не розумію, звідки він іде — змушує мене прожогом схопитися з ліжка й шукати електрики, забувши про москітів. Та вимикача прироблено дуже хитро — з коридору, щоб хазяї могли контролювати, чи не витрачає гість зайвого світла. Доводиться в темряві відкрити вікно, щоб впустити трохи місячного сяйва й розшукати сірників.

На вулиці ще темно. Місяця вже нема, але ще не розвиднялося. Просто передо мною, в одному кварталі, не далі, — стирчить мінарет, розрізуючи тло глибокого неба. На мінареті дрючковата постать — ото звідти йде пронизливий вереск. Все це — глибину неба, височінь мінарету й постать муедзина — немов вирізано з дикту й пофарбовані в різні відтінки одного чорного кольору.

Нічого ніде не скоїлося. Просто — п'ята година ранку, муедзин закликає вірних молитися аллахові. Звичайний східній жанр. Але досі я жив у європейському кварталі Пери, далеко від одним одного мечету, потім гостював в Ізмірі на Бірінджі-кордон, де жадного мечету нема, а далі — майже тиждень плив морями. Сьогоднішнє нічне запрошення муедзинове — новина для мене.

Дякую муедзинові такою лайкою, яку тільки знаю, запевняю його, що навіть наші безвірники не могли б вигадати кращої методи антирелігійної пропаґанди, як ото будити людей серед ночі, — і лягаю досипати.

На ранок болить голова, я проклинаю мечети з мінаретами й, одягаючися, мрію про той час, коли й цей мерсінський мінарет разом з усіма іншими мінаретами Туреччини провалиться до всіх шайтанів. Тоді з нього звисатимуть антени радіо, а турецьких громадян збуджуватимуть щоранку не абстрактні запевнення в аллаховій могутності, лише дуже конкретні вигуки:

— Граждани, хазяйки, церобкооп приїхав, керосини привіз!

Мінарет у Мерсіні поганенький, облуплений. Але й поза ним зайде сонце, як і поза двоґанковими мінаретами Ахмедіє в Стамбулі, або Єлшіджамі в Брусі. Закотиться сонце поза мінаретами.

Дедалі я в цьому переконуюся глибше. Саме тепер, у ці дні. І я щасливий, що друга моя подорож до Туреччини збіглася з її історичними днями.

2

Сами турки, чи вони свідомі цих історичних днів? Чи в них люди пишуть про це тепер у щоденниках, у побутових романах? Чи зберігають для історії ці знаменні дні?

Кілька тижнів тому, ступивши після нудної митної процедури на ґрунт романтичного Стамбулу, ступивши вдруге, за рік після першої подорожі, я не впізнай цього міста. Щось нове було в прольотах вузьких вулиць, в обличчі неподібних один до одного домів. Навіть трами тими самими маршрутами бігали не так, як рік тому.

Лише за деякий час я вияснив собі самому, що воно таке, чому якимсь зрозумілим зробилося для мене східне місто.

Припустімо так. Вас ведуть кудись до товариша. Ви не зважаєте на будинок, машинально підводитеся по сходах і заходите до квартирі. В хаті темно й незрозуміло. Вона здається вам якоюсь незнаною, може, хвилює своєю новітністю. Хазяїн поволі намацує на стіні вимикача, поволі повертає — і ви в світлі електрики бачите, що цю кімнату ви знаєте, що ви сами тут жили колись, що меблі навіть стоять по тих самих місцях. Торік я був у темній хаті й нічого не розумів, тепер хату освітлено — і вона мені аж до чортиків знайома.

Цього року я побачив уже звичайне закордонне місто, а не містичну якусь країну. Але я б так само бачив лише східню містику, якби не це світло, що розвіяло темряву незнайомого.

Літери! Звичайні латинські літери на вивісках, знайомі з дитинства цифри, а не крючки на трамваях. Там, де торік мене хвилювала загадкова назва в східній візерунках, я побачив одно слово «шекерджі» і знаю, що це звичайна цукерня, а не якась містична східня установа.

Латинські літери змінили все обличчя Стамбулу — і він такий зрозумілий — і навіть якийсь провінціяльно-безпорадний. Почуваєш, що ти — просто в сусідній сучасній країні, а не машиною часу перенесений на сторіччя назад. Посуваєшся по вулицях і майданах упевненішими кроками, спокійніш і менш розгубленим себе почуваєш.

Нова абетка, геніяльна реформа — злоба дня в Туреччині. У кав'ярнях, на базарах, просто на вулицях люди вдивляються в нові літери газет і плякатів, сперечаються, мимохідь пишуть на папірцях вправи. У поїзді під Стамбулом я бачу, як чоловік середнього віку обережно пише на паперці щось новими літерами, а його жінка дивиться йому через плече. І він раз-у-раз пояснює їй — не зміст листа, а зміст літери. На пошті урядовець перепитав у мене прізвище адресата і потім пішов радиться з сусідою: як його записати до квітанції? Коли він замість «В» написав «Р», я звернув його увагу гадавши, що це помилка, але він роз'яснив, що турецькою мовою за новим правописом у закритому складі «п» читається як «б». Його сусіда підійшов і ствердив це правописне роз'яснення.

По установах висять шкільні дошки. Відвідувачі можуть переконатися, що перед початком службового дня урядовці робили вправи з нового правопису. Для мене це не дивно, я згадую перші місяці українізації, але паралеля тут не на користь Україні: цей малокультурний нарід береться до діла з більшим запалом.

На провінціяльній станції, під самим сірійським кордоном, я маю пересісти до баґдадського поїзду. Вдирається до купе хамал, хапає мої речі й кудись несе. Я покірно йду за ним. Він проносить речі пероном, десь на кінці його кладе їх на землю і показує мені знаками, що я можу бути цілком спокійним. Я знаю, що баґдадський поїзд має підійти лише за півгодини, і тому не кваплюся. Перепитую в хамала його ім'я і йду розшукати на вокзалі чаю. Дуран стерегтиме речі.

Після чаю я повертаюся до своїх речей. Вони самотньо стоять на пероні, а їхнього охоронця нема. Починаю очима шукати його. У затінку під порожнім вантажним ваґоном стоїть купка хамалів, а посеред них якийсь інтеліґент у капелюху й окулярах з копійчаним виданням нової абетки. Це — летюча лекція нового правопису. Всі тримають у руках шматочки паперу й обгризені олівці й старанно пишуть за інтеліґентом літери. Чомусь усіх цікавить, як написати назву їхньої станції, де вони заробляють отой важкий хліб турецького носія. Хліб буквально важкий, бо в Туреччині одна людина тягне на спині, бува, і цілу комоду, а то й шафу.

Станція зветься Єнідже. Турецькою мовою треба написати з початку ігрек, потім е. Але інтеліґент і сам, очевидно, тільки кілька день, як ліквідував свою неписьменність, отже він ніяк не може знайти в своїй абетці, де воно там міститься ігрек. Нарешті знайшовши, він не знає, з якого боку починати його писати. Він малює якусь птичку, як римську V, а потім рухом знизу догори домальовує хвостика. Всі ретельно повторюють за ним цю вправу.

Мій хамал, очевидно, хоче написати своє ім'я, бо в надряпаних у нього закорючках я ледве можу розібрати «Дуран». Я беру з його рук олівця і швидко пишу на папері «Дуран-ефенді». Він з надзвичайною пошаною дивиться на мене, пробує сам писати, але велика літера «Д» в його не виходить, отже я мушу, як маленьку дитину, тримати його за пальці, отже разом ми виводимо оте Д. Інші хамали приглядаються до нашої праці. Потім я беру з рук інтеліґента номер газети «Мілієт» і читаю якесь гасло чи афоризм Газі, надрукований через усю сторінку. Читати за новим правописом мені надзвичайно легко, бо всі наголоси в турецькій мові — на кінці слова, а значіння кількох нових літер я вивчив жартома ще в Стамбулі.

Але хамали думають, що я взагалі знаю турецьку, і починають засипати мене запитаннями. Мушу відповісти, що нічого не розумію. Тоді мої випадкові друзі дивляться на мене, як на якесь чудо. А я шкодую, що не маю змоги роз'яснити, чому це так. Адже новий правопис надзвичайно легка й проста річ. У цьому штука, а не в якихось особливих моїх здібностях.

Підходить переповнений баґдадський поїзд, я впаковуюся в останнє купе, де бачу вільне місце, а хамали проводять мене поглядами побожної пошани.

3

Турецький пароплав «Конія», рейд-експрес Ізмір — Мерсін, 36-а паралеля. Щойно проминули Родос. Зараз повернемо на південь.

Капітан перед війною ходив у Кара-Деніз, Чорне море, потім був у полоні в Сибіру. Отже знає кілька руських слів. Нарешті в мене за стільки днів є співбесідник!

— Італіяно! — показує капітан на Родос і далі робить широкий рух рукою на ввесь південний обрій: - фісо італіяно (він хоче сказати «усьо»). А 10 лет — фісо було тюрча. Но, нічефо.

Капітан прикладає пучку лівої руки до пучки правої й додає:

— Нічефо. Турецький, руський — два брати, фісо будіть нашо. Фісо.

А на чардаку III кляси — весело. Дехто дивиться, як зникає на обрії плямистий смушок Родосу, більшість оточила танцюриста, що витанцьовує складний, веселий зейбек. Музики нема, він сам приспівує собі й сам собі плеще в такт долонями. Тут кілька аскерів, селяни, а купка спалених спекою й виснажених працею жінок боязко тримається осторонь. Скасовано баранчу (чадру), але «емансипована» жінка ще не бере участи в житті рівноправно з чоловіком.

У затінку, не зважаючи на прекрасний краєвид, де стикаються води Егейї з хвилями Середземного моря, кілька людей, не прислухаючись до веселого реготу пасажирів, сидять по-східньому біля лисого діда в золотих окулярах з краваткою на комірі. Видко, учитель чи якийсь сільський інтеліґент. Він тримає на коліні зошита й поволі пише нові літери — латинські, замість турецьких. Випадкові учні випадкового викладача — цілком дорослі люди — надзвичайна уважно придивляються до праці діда, а то й перевіряють його за вирізкою з газети. Всі бо турецькі й французькі в Туреччині газети обов'язково протягом цього переходового часу друкують щономера нову абетку.

Трохи нижче, понад самим трюмом, поставлено два автобуси, цілком новенькі, із свіжою фарбою та написом «Газі-Айнтаб». Це назва окружного центру над сірійським кордоном. Туди везуть автобуси, а поки вони на пароплані прислужилися за притулок для кількох турецьких родин. Я заглядаю в середину, двоє маленьких дітей п'ють чай з фігурних турецьких скляночок, плескаючи одне в одне, а їхня мати, жінка за 30 років, сидить над книжкою і вперто дивиться в одне місце. Я впізнаю цю книжку — це поширена читанка новим правописом «Кер-Оглу» (Син сліпого). Губи в жінки ворушаться, вона спромагається зрозуміти зміст нових літер, зміст ніби нових, а на самому ділі дуже старих і давно відомих слів. Ця картина мене дуже зворушує.

А зі кілька день я їду автом, повертаюся з міста Тарсусу до м. Мерсіну. Це щось 35–40 км. Контраґент Нафтосиндикату зробив мені послугу, запропонувавши місце в своєму авті. Він їздив до Тарсусу інкасувати гроші, і ми обидва кінці робимо вкупі.

У дорозі туди на передньому місці поруч шофера сідає імам, турецький піп у чалмі й з незмінною парасолькою. Ось вам екзотика: степовий шлях, праворуч море, що поволі відходить на південь, ліворуч — раз-у-раз високі могили з руїнами старих фортець, мечету, якихось кинутих будівель. Прекрасний американський «Бюїк». Ми, двоє європейців (контраґент Нафтосиндикату — угорський громадянин), шофер-турок, що досить спритно викручується між верблюдами й буйволами в арбах, а перед нами ввесь час стирчить, монотонно почитуючись, чалма аллахового слуги. Що він думає, цей проповідник корану, їздячи американським автом з ласки двох ґяурів?

Коли ми, скінчивши свою справу, виїздимо з Тарсусу, вже майже темно. На околиці нас спиняють поліцай і хтось у цивільному. Поліцай чемно просить дозвола доїхати в нашому авті до Мерсіну.

Ми не відмовляємо. Ми, як той анекдотний безправний єврей: «коли губернатор просить, то незручно відмовити». Поліцай і хтось у цивільному сідають поруч шофера, там, де раніше сидів піп у чалмі і з парасолькою.

Іншого разу я, очевидно, свої думки й оповідання про себе в історичні дні Туреччини будував би в іншому пляні — і якраз на цьому контрасті: туди — піп, назад — поліцай. Я б самому собі довів, що тут і контрасту жадного нема, бо піп і поліцай — істоти одного порядку. За попа в авті я був вдячний моєму господареві, бо ця пригода дала мені чимало кумедних міркувань; за поліцая — господар сердиться на мене:

— Четвертий рік їздю, такого не було! Це через вас прив'язалися поліцаї. Бачать — нова людина.

Але тому, що живе живий спомин, невважаючи на нову кумедну пригоду, тієї ж хвилини забуваю про нашого попутника. Всю дорогу до Мерсіну мені перед очима стоїть куточок столу власника тієї контори в Тарсусі, де ми просиділи щось із годину.

Звичайний собі письмовний стіл, накритий скляною дошкою, кілька розкиданих паперів. При столі сидить звичайний турок ділового типу: чемний, пристойний, коректний. Він сам палить цигаретки «Єнідже» за 12½ піястрів, але нас частує з шухлядки «Тюрком», за 30. Над господарем висить традиційний портрет Кемаля, але при вході ми бачили інше обличчя на стіні. Наш ділок — аґент фордівських машин, отже, на стіні проти входу висить великий портрет самого Генрі Форда. В конторі дуже чисто.

Ми, за традицією, п'ємо каву, а мій супутник веде з господарем довгу, нудну й чемну балачку. Він нервується — смеркає, лячно буде їхати ввечері з грошима, але не прискорює балачки й ввічливо розпитує господаря контори про ті ж самі непотрібні обом дурниці, про які той розпитує його. Незручно ж, непристойно навіть отак відразу — та й про гроші.

І знову таки — не кава, не два портрети людей, що між ними розривається симпатією серце фордівського турка, та не чемна розмова про погоду притягає мою увагу. В кутку столу, під склом лежить папірець, а на папірці дитячою рукою виписано нову абетку. Розмовляючи з моїм попутником, господар раз-у-раз зиркає на той папірець — і губи йому ворушаться. Як добрий учень і наслідувач фордових ідей, він не хоче губити ані хвилинки — і поспішає вивчати нове письмо.

В авті, повертаючись додому сутінками запашного вечора, в супроводі ніби варти з поліцая й шпига, я почуваю, що моїми думками оволодів цілком він, цей турок із фордівської контори, що, розмовляючи про погоду й гас, пошепки вивчає абетку нової Туреччини.

4

Учені розрахували, що для переходу на нову абетку Туреччина потребує 10–15 років. Але Кемаль-паша, один із ініціяторів реформи, заявив:

— Священний обов'язок турецького народу — зменшити цей термін до 2 років.

Бо для молодої Туреччини, Туреччини національної революції, справа латинської абетки — справа життя й смерти.

5 % письменних у країні. Десяток років навчання в початковій школі — і вміння прочитати тільки пару текстів із корану. Є люди, що вміють читати, але не вміють писати. Є такі, що не всі слова написати можуть. Коли зважити, яка сила урядництва в Туреччині, то вийде, що письменні тут лише урядовці, інтеліґенція, попи та ще дехто з купецтва (не все). Переважна більшість країни володіє тільки мовою розмовною.

Ось причини: Туреччина досі вживала 34 літери арабської абетки. Але як і в арабів, кожна літера має для себе чотири знаки, залежно від того, де її пишеться; на початку слова, на кінці, всередині, чи просто окремо. Треба було вивчити оте чотири рази 34 та ще не плутати, де саме вживати того чи іншого знака.

І ще: літери між собою давали крутіюваті сполучення, і це вже нагадувало китайщину.

Але турок, що сумлінно кілька років вивчив чотири рази по 34 та ще засвоїв силу сполучень, майже ієрогліфів, такий відважний борець за самоосвіту, не є письменна людина. Він може читати, але не розуміти. 60 % турецької мови складають перські й арабські слова. І вони, перебуваючи в лексичному фонді турецької мови, підлягають законам тих мов, з яких їх запозичено. Отже знати турецьку граматику — не досить. Щоб літературно володіти мовою, треба вивчити складні арабську й перську граматики.

Напр., турецька мова не знає родів. Легко жити в Туреччині, не треба сперечатися про «клас» чи «клясу»!.. Але арабські слова приходять із своїми родами. І турок-селянин називає учителя й учительку однаково «муалім», але інтеліґент мусить учительку кликати «муаліме». Подвійне число зовсім не властиве турецькій мові, але «тараф» (сторона) — арабське слово, і в договорах вживається «тарафейн» — обидві сторони.

Ці кілька прикладів свідчать, що тільки людина матеріяльно забезпечена й високо розвинена може мати час і здібності на вивчення літературної мови…

Отже, доводиться погодитись із твердженням Кемаля-паші, що нова реформа — насамперед, надзвичайно демократична. Вона відкриває для простого люду двері до вивчення рідної мови. Боротьба за це має свою історію, але лише кемалістський лад домігся її завершення. Застереження: поки реформа полягає лише в змінені 34 арабських літер на 30 літер латинської абетки (в тому числі — літери з седілем для «ч» і «ш», або і без крапки для «и»). Питання про визволення з кайданів арабізмів і фарсизмів щойно ставиться в суспільстві, але й нової абетки поки досить. Вона дала змогу прилучити до письма величезні кадри людей, що досі стояли поза всякою культурою. Вона відкриває широкі обрії для цивілізації країни. І не диво, що з таким захопленням найрізноманітніші кола людности буквально накинулися на нову абетку.

Вона дуже проста. Зайвих літер нема, отже — фонетика, всі літери читаються так, як їх пишеться. Її дуже легко засвоїти.

На пароплаві «Ісмет-паша» знайомлюся з префектом маленького містечка під Ізміром. Розмовляємо через перекладача. Префект пролежав після якоїсь операції два тижні в лазареті в Стамбулі й тепер розповідає, що за ці два тижні навчив читати 18 чоловіка лазаретної прислуги. Мати префектова має 65 років. Вона ніколи не вміла читати по-старому. За кілька день син навчив її нової абетки і стара тепер цілі дні читає, не може одірватися од книжки. Спочатку я не вірю цьому, але кількома днями пізніше сам бачу немолоду жінку, що уперто вчиться грамоті на пароплаві «Конія» — про неї розповіджено раніше.

Школи, короткотермінові курси — по всій країні. Депутати парляменту роз'їхалися по своїх вілайєтах, провадять народні збори й роз'яснюють зміст і перевагу реформи. Сам президент республіки, їздивши по різних кутках Туреччини, збирав нарід і викладав нову абетку.

Уряд форсує реформу. Утворенням комісії мови «Діль Енджумені» з постанови меджилісу покладено край суперечкам; бути чи не бути новій абетці? Хоча за реформу висловилися філологи й письменники (Ахмед-Джевад, Гусейн-Джахід, Ібрагім-Неджмі, Джелал-Нулі, Якуб-Кадрі та інші), але напочатку була велика опозиція цій справі, що має за собою власне десятки років. На бакінському тюркологічному конґресі Кюпрюлі-Заде, буоши там делегатом від Туреччини, виступав різко проти самої думки відмовитись від арабської абетки:

— Це значить — поставити хреста на літературній спадщині! — з запалом протестував він.

Турецьке суспільство СРСР не погодилося з ученим. Справа бо нової абетки — справа конче потрібна, без неї неможна просвітити широкі маси трудящих. Кількома роками пізніш до цієї ж думки мусіло прийти суспільство Туреччини, її урядова партія, її ідеолог і господар Кемаль-паша, якому в самій столиці поставлено за життя аж 3 монументи.

Уряд форсує реформу. Ще не вироблено остаточно правил правопису, ще йдуть суперечки між учениками (як це нагадує епопею усталення українського правопису), а з постанови уряду, адміністративним порядком, вже його заведено. Вже в травні 1928 р. видано закона про ступневий перехід з мусульманських цифр на європейські. Школи й курси по установах заведено перед виданням декрету меджилісу. Кемаль-паша викладає на імпровізованих курсах у Стамбулі, Родості, Ченак-Каде, СинопіНародня партія («Халк») видає обіжники, щоб сприяти реформі. 29 серпня відбувається в Долмі-Багче засідання центральної комісії правопису, і от фраза з резолюції цього історичного засідання:

— Щоб урятувати нарід од несвідомости, нема іншого засобу: тільки нова абетка.

Далі — ціла низка наказів і декретів. Початкові школи мають з наступного року перейти на нову абетку. Учителі мають пройти курси і скласти іспити. Урядовців будуть викидати з посад, коли вони не засвоять нової абетки.

Гарчить клясично освічена частина інтеліґенції, зойки несуться від… книгарів. Стамбульські книгарі надіслали до прем'єра Ісмета-паші телеграму аж на двіста слів, скаржучись на свої втрати: наготовлено, мовляв, підручників старими літерами аж на п'ятсот тисяч лір, а тепер усе піде на макулятуру. Їм ходить про те, щоб відкласти реформу на півроку, а тимчасом учні встигнуть розкупити старі підручники. Потім можна буде заробити й на нових. Уряд нічого не відповів на це прохання, а газети нагадали, що скасування фески, наприклад, зруйнувало цілу галузь промисловости, але нічого — Туреччина не загинула.

І вже, звичайно, є люди, що з фанатизмом взялися до вивчення нової абетки й навіть намагаються удосконалити її, розв'язати спірні питання: як писати те чи інше слово? Коли мені розповіли про двох учених, що трохи не побилися за транскрипцію якогось дуже рідкого слова, я згадав, як один мій любий приятель пропонував писати в українській мові чужі слова не за транскрипцією їх, а за змістом.

— Що таке капітал? — говорив він, — це коли людина щось копить. Накопить, от і виходить у неї капітал. Тоді варто писати «копитал».

І за тим самим принципом намагався, щоб обов'язково писали не «бльокнот», а «балакнот»: мовляв, хтось балакає, а я нотую! Між іншим, у нас на Україні селяни часто-густо говорять на поліклініку — «півклиник».

Цікаво, чи будуть битися учені в Туреччині з-за балакнот і півклиник?.. Передумова є — вона у великому бажанні вижити ненависні арабізми з фарсизмами, наближаючи мову літературну до народньої.

5

Туреччина — клясична країна чиновництва, що живе наказом. Щоправда, колись у поїзді між Харковом і Москвою я чув розмову:

— Ви сами — бухгальтер і знаєте, що бухгальтер головою не думає. Не має праваї Він думає наказом.

Туреччина — немов величезна бухгальтерія, де кожний урядовець думає наказом. Туреччина нова не вся — ой, далеко не вся! — сприйняла новий лад. І в опозиції до кемалізму перебувають надзвичайно різноманітні шари суспільства: і заскорузлі міщани, і селянство там, де воно свідомішає й розуміє, як мало дала йому національна революція. На всі проценти цього твердити не можна, але здебільшого лад підтримується через велику армію урядовців, зв'язаних наказом міцної бюрократичної машини.

І в справі нової абетки все пройшло за наказом. Наказано — і всі, кому загрожує бути перемолотим колесами цієї бюрократичної машини, старанно вивчають нову абетку. Коли б за обов'язковий предмет хатнього побуту наказ визнав космографію, — всі вивчали б космографію.

Але чому тоді доводиться говорити про історичні дні Туреччини? Широкі маси турецького народу, інертні досі маси, чи вони поставилися до наказу, як до звичайної й звиклої їм палиці згори? Якраз у цьому випадку подібної небезпеки нема. Ґрандіозна епопея! Нечуваний рух і зацікавленість! Нема людини, що не захопилася б цим рухом. Звичайно, складений плякат з новими літерами, що стирчить у городовика провінціяльного міста за поясом, не давав би жадних підстав говорити про це захоплення, бо городовик лише виконавець наказу й для нього вивчати абетку — однаково, що хапати на вулиці неблагонадійну людину чи стежити за небажаним чужинцем.

Але коли старі люди, яким мабуть кілька років життя лишилося, яких не лякає млин бюрократичної машини — він їм уже нічого не заподіє — коли вони напівсліпими очима намагаються відчути різницю між А і Б, то хіба це не грандіозний рух? Коли селянин, що ніколи не міг оволодіти письмом, якби і далі існували крутіюваті літери, написані в мечетах, коли він ховає під своєю засмальцьованою сорочкою вирізку з газети, де наведено літери нової абетки, — то хіба це не епопея?

Наказ не вбив великої справи, бо зголоднів турецький народ по освіті, бо з насолодою, з запалом кинувся він стримголов у ті двері, що йому розчинив наказ. У нас, у наших східніх радянських республіках коло цієї справи почали заходжуватися куди раніш, але без наказу, і, можливо, що своїм наказом, цією системою насильно перевернути всю справу, турецький уряд хоче рятуватися від тієї отрути свідомости, що прийде з радянського Сходу.

Але ця отрута виникне сама собою й тут! Ну, переведені на нову абетку газети пишуть те, що писала буржуазна преса і старими літерами… Але великі народні маси, що їм тепер дається ключ до розуміння сучасности, зробившися письменними, дійдуть різниці між тим, що є і тим, що мусить бути. Ось чому ці дні Туреччини — історичні!

І коли це станеться — то зайде сонце не лише поза мінаретами, але й за тими модерними котеджами в новій столиці, що їхньою формою ідеологи сьогоднішньої Туреччини намагаються затушкувати зміст, потрібний великим широким масам.

І може тому уряд забирає чисто всю справу нової абетки до своїх рук.