Щоденник кількох міст/Ми — брати, хіба не так?
| ◀ Зневажений мечет | Щоденник кількох міст Ми — брати, хіба не так? |
|
МИ — БРАТИ, ХІБА НЕ ТАК?
Арабські доми не мають вікон на вулицю. Коли йдеш кварталами арабів, бачиш жовтаві глиняні стіни й одні вузенькі двері в них. Дверима потрапляєш до невеличкого дворика, де росте банан, а то й дзюрчить фонтан — це вже залежить од достатку хазяїна. І лише вже на дворик виходять двері й вікна з кімнат.
Але місто складається не лише з арабських домів. Ближче до моря простяглася торговельна вулиця з двоповерховими будинками, де нанизу крамниці й контори, а нагорі живуть. У цій дільниці міста є аптека, пошта і один готель, що зветься «Палас». Є й кіно, а в кіні в льожах написи:
«Просять із льож не кидати наниз недопалків та інших речей».
У цій дільниці чатують поліцаї, їздять таксі, проносять вантаж і раз-у-раз поливають вулиці з брандсбойтів і відер, щоб курява не їла очей і легенів.
Арабські доми — далі од порту, під горами майже. Там улиць не поливають, поліцаї туди не заходять, таксі не доїздять — і суворими жовтавими стінами сплять під палючим сонцем арабські квартали міста над Середземним морем.Пароплав прийшов удень. Він привіз туристів із Америки й гас із Росії. Туристи переїхали на берег великими фелюгами під брудними вітрилами й чекатимуть або поїзда до столиці, або зворотного пароплава, їхній же пароплав пройшов затокою трохи далі й станув проти Гас-хане, де Нафтосиндикат вантажить гас і нафту в цистерни залізниці.
Спізнився трохи пароплав, затримали й пасажири силою своїх речей і метушнею своєю, отже перед Гас-хане зібралася чималенька юрба хамалів, чекаючи, поки почнуть вивантажувати гас.
Коли перша фелюга з бідонами відплила від пароплаву, прийшов найматися і Мурад.
Досі Мурад хамалював на вивантаженні чеського цукру, але сьогодні зрання чех-комісіонер болюче вдарив його. Він не досить швидко біг з лантухом, інший хамал наздогнав його і спинився, лише побачивши перед собою чиїсь ноги. Це були Мурадові ноги, а самого Мурада хамал не міг побачити, бо важкі лантухи придавлювали їх обок до землі. Обидва штовхнулися один об одного й дорогоцінний цукор аж із самої Чехословаччини міг розсипатися по долівці. Чех-комісіонер побив Мурада й прогнав його.
У Гас-хане Мурад пішов тому, що Гас-хане, як і нафта, і гас у бідонах, належить червоним. Гас-хане приймає не чеський цукор, а російський гас і російську нафту, про те ж, які порядки росіяни завели в себе вдома, Мурад чув давно. Там людей не б'ють, не мають права прогнати з роботи, бо там усі вільні. Як от і в Америці, звідки приїхали туристи.
Росіянин прийняв Мурада на роботу й доручив йому носити по два бідони нафти. Гарненькі ці бляшані бідони! На кожному з них написано «Нафтосиндикат» і ще й вибито серпа й молота. Оці серп із молотом якраз і мають визначати, шо в Росії всі вільні, там не можна знущатися з людини, або виганяти її з праці.
Удень до Гас-хане завітали американські туристи. Вони вже встигли оглянути все цікаве, що є в місті — і мечет, і церкву, і навіть арабські квартали. Скрізь туристи все фотографували, аж поки не лишилося місця, де ще не клацали кодаки й кляп-камери. Тоді туристам хтось нарадив піти до Гас-хане, подивитися як вивантажується гас, найулюбленіший крам в арабських селищах.
А власне кажучи, дурна була рада! Нічого цікавого нема дивитися, як півсотні хамалів біжать до фелюги, потім повертаються з двома бідонами в руках і біжать до ваґонів. У себе на батьківщині туристи могли бачити куди досконаліші методи розвантаження.
Туристи стояли на дерев'яних східцях, голосно проміж себе балакали, позіхали й сміялися з примітивних способів праці в цій дикунській країні. Мурад раз-у-раз пробігав повз них з важкими бідонами нафти чи гасу, викручуючись гадюкою, щоб не зачепити поважних панів, а вони, як навмисне, стояли на самій дорозі. Попросити їх уступитися ніхто з хамалів не міг та й не наважувався.
Раптом Мурад дуже здивувався. Серед панів-туристів він побачив мурина, що стояв трохи оддалік. Мурин теж, як і всі, клацав фото-апаратом, записував щось до бльокноту, був одягнений, як слід панові з пароплава, але ж то був мурин, чорний неґр, як хамал Ібрагім, що лишився працювати на чеха.
Мурад здивовано дивився на мурина й навіть спинився із своїми бідонами. Тоді мурин підійшов до нього й сказав турецькою мовою:
— Сабах шерифлер хаїр олсун…
Мурин, що чистою турецькою мовою закликає благословіння на твій ранок, та ще мурин, по-панському зодягнений, з фото-апаратом і бльокнотом!.. Мурад од такої несподіванки упустив один бідон з гасом. Бідон розбився, чи затичка йому вискочила.
Налякані смородом гасу й боячись, щоб він, розливаючись по східцях, не поперепалював їхніх черевиків, туристи пішли з Гас-хане. Над розбитим бідоном лишилися Мурад з неґром.
— Не дивуйся, що я знаю турецьку мову — сказав неґр; — я її вивчав удома, в Америці.
— Ви справді з Америки? А хіба в Америці турки живуть?
— Я вчив твоєї мови в спеціяльній школі. Там живуть у нас і турки, тільки не багато.
— Напевне, їм там краще живеться, ніж нам!.. — сумно сказав Мурад, поглядаючи на розбитий бідон і міркуючи, скільки заправить штрафу хазяїн. Та потім згадав, що він же в нового хазяїна, і це людина з країни більшовиків, де всі вільні… як і в американців.
Він сказав про це муринові, але той не встиг нічого відповісти, бо голосна лайка змусила їх обох озирнутися.
До місця, звідки вонючим струмком виливався гас, не біг, а летів, як скажений ішак, хазяїн Гас-хане. Побачивши, що довкола, крім мурина, нікого нема, він вимахнув палицею й почав лупцювати Мурада.
— Собака! Брудний собака! — кричав росіянин: — ще й двох гурушів не заробив мені, а вже на дві ліри збитку зробив! Геть звідсіля, поганцю!
І палиця била по плечах і спині Мурадові, аж поки бідолаха не догадався, що найкраще — втікати. І в той же самий момент мурин вийняв апарата й крикнув росіянинові:
— Коли ви зараз не кинете вашої ломаки, я зфотографую це все й надрукую в газетах. Хай всі побачать, як поводить себе в гостях заступник вільної країни…Росіянин повернувся до неґра, кинувся був на нього, потім спинився, пхнув Мурада в спину й побіг назад до фелюги.
Мурад затулив очі рукою й пішов геть. Йому сором було перед мурином, і він навіть не озирався.
Цілісінький день блукав Мурад поза містом і навіть не пішов до араба, в якого він винаймав собі куток для ночівлі. Коли сонце сіло, Мурад повернувся до міста й, мов автомат, ходив півтемними вулицями, байдуже дивлячися перед собою.
Його скривджено. Не спину його, яка вже досить зазнала в житті стусанів і палиць, але найкращі почування Мурадові скривджено. Бач як, значить, і в Росії нема волі! Брехали про Росію, що там усі рівні, що там робочу людину вдарити не можна… А як же серп із молотом?
Непорозуміло дивився Мурад перед себе й блукав нічними вулицями.
Аж недалечко порту він почув великий галас. Більш інстинктивно, ніж з цікавости, він завернув туди.
Перед єдиним у місті готелем стояла юрба. З «Паласу» лунали вигуку якась лайка, якісь чужі слова.
— Вони не хочуть тут ночувати — сказав Мурадові його сусіда, випадковий глядач, шербетджі з базару.
— Хто не хоче?
— Оті американці, що приїхали на пароплаві.
— А хіба у нас є де інше ночувати панам?
— Вони вимагають, щоб мурина викинули…
До розмови втрутився ще один глядач:
— Він напевне обікрав їх, — сказав цей.
— Той мурин приїхав разом з усіма? — спитав схвильовано Мурад.
— Та вони всі разом приїхали сьогодні на тому пароплаві, що нафту привіз.— Коли так, — сказав упевнено Мурад, — він обікрасти не міг. Це хороший мурин. Він знає турецьку мову.
До гурту вибіг служник готелю.
— Ну, чого зібралися тут? Розходьтеся, а то поліція наспіє! Чуєте?
Поліція — гість мало бажаний, і тому люди почали розходитися.
— Що він зробив, той мурин? — спитав Мурад, привітавшися до служника.
Служник незадоволено підвіє голову до неба.
— Хіба їх розбереш? — сказав він: — всі в один голос кажуть, що американцям невільно спати під одним дахом з неґрами.
— Слухай, — здивувався Мурад, — та він же теж американець… Ще й вчений.
— Та він чорний, а вони — білі. Кажуть, що такий закон в Америці. Там неґри живуть в окремих домах… А ми хіба знали це?
— А як же було на пароплаві? Вони ж разом приїхали.
— Звідки мені відомо, як було на пароплаві, — розсердився служник: — чого ти причепився до мене, як будяк… Ну, ось він уже й виходить.
З готелю вийшов чоловік з чемоданчиком і подався вулицею. Мурад, пішовши за ним, перед ліхтарем забіг наперед. Мурин був дійсно той, що вдень привітався до нього за турецьким звичаєм.
— Вас скривджено! — сказав Мурад, спиняючи свойого знайомця, — але мене теж, ви ж бачили. Слухайте, невже в Америці дійсно чорна людина не може спати в одному домі з білими?
— Це дійсно так, — сумно сказав чорний: — і коли мурин заходить до ресторану, що не призначений для неґрів, йому не дають їсти.— Та ж Америка — вільна країна!
— У цій вільній країні, мій любий, неґрів спалюють живцем, коли запідозрять у злочині.
— І ніхто не протестує, не забороняє цього?
— Самі більшовики лише, але їх у нас мало.
— Як більшовики? — скрикнув Мурад: — ви ж бачили, як мене сьогодні бито. Це робив більшовик, щоб ви знали! Мене скривдив більшовик, а ви на більшовиків сподіваєтеся…
— Тебе скривджено, — відповів мурин, — але це зробив не більшовик. Як тобі пояснити… Я сьогодні ходив дізнаватися про це, бо й мені було боляче за тебе.
— Адже нафта — від більшовиків? На ній серп і молот!
— Нафть — від більшовиків, це правда, але вони тут сами не торгують нею, а тримає Гас-хане колишній росіянин, із тих, кого більшовики повигонили геть. Тепер він зве себе мадьяром, бо купив пашпорта.
— Знаю, — сказав Мурад, — еміґрант! Такі були в нас перед кількома роками.
— Правильно, еміґрант. Він і поводиться, як звик у давній Росії. А більшовиків тут нема. Та я про сьогоднішнє написав до них у Москву й вони йому більш нафти не продаватимуть. Це за твою кривду.
Мурад розсердився, бо ця людина, боронячи його, не спромоглася оборонити саму себе.
— А куди ви напишете за свою кривду? — насмішкувато спитав він, і зараз же пожалів про це: — Ні, — скрикнув він, — не ображайтеся, ефендим. Ви підете зі мною, бо тут на всеньке місто не знайдете, де підночувати.
Арабські доми не мають вікон на вулицю. Вікна виходять на подвір'я, а там — банан, або й фонтан.
В одному такому домі під бананом винаймав собі кутка для ночівлі Мурад, і в такому домі на брудній кошмі вони лягли — обоє скривджені сьогоднішнім днем.Вони лежали поруч, один — обдертий хамал у залатаній кофті і брудних штанях, другий — чоловік з культурного світу, в гарному костюмі. Вони лежали — білий і неґр, гріючи один одного.
— В нас однакова доля… Ми — брати, хіба не так? — шепотів на вухо своєму скривдженому чорному братові Мурад.
Вони лежали й думали різними думками, але про одне — про той день, коли вже нікому з них ніхто кривди не зможе вдіяти.
Ніч минала.