Щоденник кількох міст/Зневажений мечет
| ◀ Новеля з невдалим закінченням | Щоденник кількох міст Зневажений мечет |
Ми — брати, хіба не так? ▶ |
|
ЗНЕВАЖЕНИЙ МЕЧЕТ
Я виїздив Туреччину майже всіма залізничими шляхами. Пам'ять на пейзажі в мене чудова, кожну місцевість можу списати в подробицях (облич, навпаки, ніколи не пам'ятаю). Але який пейзаж між ст. Абрікей, звідки ми від'їхали о 8-45 ранку і Анкарою, де скінчилася наша поїздка о 4-15 дня, — не знаю. Ці майже триста кілометрів шляху і майже вісім годин подорожі жадного сліду не лишили в моїй пам'яті.
Мустафа-ефенди був мій попутник протягом півтори доби. Ми виїхали разом зі спаленого сонцем Мерсіну на Середземному морі, де люди смоктали цукор з довгих, ніби бамбукових, палиць і, поглядаючи на термометра, говорили:
— 28 у затінку… Почалися холоди.
На ст. Єнідже хамал Дуран переніс наші речі до баґдадського поїзду, і ми знову потрапили до одного купе. В мене був один маленький чемодан, в мого попутника аж три. Я дав Дуранові 50 гурушів, і той зробив незадоволене обличчя. Але, коли мій попутник заплатив тільки 20, Дуран аж нічим не виявив якогонебудь незадоволення, уклонився ввічливо, покликав аллахове благословіння на нашу подорож і пішов геть.Я подивився на свого попутника. Був це підстаркуватий чолов'яга з сивим волоссям, просто одягнений. Він вийняв з кишені пляшку дузіко і просто з шийки трохи ковтнув. Горілка була найпоганішого ґатунку — і на все купе пішов важкий пах тміну. 20 гурушів за три місця вантажу! Я згадав, що турки — надзвичайно ощадливі, і не витрачають зайвого там, де можна не витратити. Я пригадав, як директор величезного банку в Стамбулі, дуже багата людина, ніколи не жене свого авта з банку додому під час перерви, а їде тунелем, і то не в І клясі за 3 гуруші, а в II — за 1¾.
І для хамала Дурана ця ощадливість — закон. Але чужинці — хіба їм належиться бути ощадливими?
Аж до вечора ми їхали горами Тавру. Величезне спорудження — баґдадська залізниця! Горами, перевалами, тунелями ми піднеслися аж на самісінькі верхів'я, де снігові гори іронічно поглядали на нас, немов нахиляючися до колії й посміхаючися з безпорадної одчайдушности людей, що вдиралися в саме серце гір, а втім не спромогалися подолати снігові корони.
Тунелі заступали місце тунелів. Було місцями лише кілька метрів між ними.
Поїзд винирне з кам'яної імли, блисне в просвітлі суворий пейзаж — безладно накопичені скелі, снігові гори, самотні сосни, шалені стружки — і знову втопаємо в скелястій норі. Там була станція Чіфте-хан, — Подвійний Дім. Між двох тунелів на майданчику в кілометр довжиною, а завширшки тільки в дві залізничі колії — перон, сумовитий вокзал, монотонний телеграф і несмілий тоненький дзвоник. Коли поїзд спинився, ми бачили вихід з одного тунелю і вхід до другого. Люди там живуть од поїзда до поїзда. Піде поїзд — і знову на цілу добу їх відрізано од усього світу.Я дивився на грізні, суворі скелі, на дим од паротягу — дим підносився вище хмар, бо надто глибоко знизилися хмари… Важко було щось говорити. Та мої сусіди, офіцери з Адани, люди звиклі до цієї суворости Анатолії, весело балакали, весело пили горілку й весело їли баранячі ковбасні обрізки, потроху втягаючи мене в кумедну франко-німецько-турецьку балачку.
Надвечір, коли гори, захекавшися, лишилися позаду, з правого боку потяглася безнадійно-нудною і безперервною биндою соляна пустеля. На ст. Конія наш ваґон одчепили, веселі аданські офіцери перейшли до Стамбульського поїзду, а ми з мерсінським попутником почали чекати, поки причеплять ваґона, що привезе нас впрост до Анкари, до столиці. Коли подали ваґона, мого попутника не було біля речей, і я змушений був сам упаковувати його обдерті чемодани в своє купе. За кілька станцій він з'явився, очевидно, потрапивши в Конії десь до іншого ваґону. Він дуже зрадів, побачивши свої речі, і моя послуга спричинилася до щільнішого знайомства.
Всю дорогу ми приязно розмовляли. Я не знав турецької, Мустафа-ефенди не знав французької, але розмова точилася досить жваво. Спочатку Мустафа-ефенди щось оповідав мені — очевидно, про свою країну, бо показував у вікно на станції, де ми проїздили уже в темряві, та про свою родину, раз-у-раз повторюючи «Анкара». Я слухав і похитував головою. Потім уже і я викладав свої подорожні вражіння, висловлюючи все захоплення з прекрасної Туреччини — і Мустафа-ефенди так само повчаюче й схвалююче похитував головою.
Отак приємно побалакавши кілька годин, ми зібралися спати, і мій попутник почастував мене своїм дешевим дузіко. Пити горілку мені довелося так само з пляшки, як і він це робив, але попросити склянки я не наважився. Хто його зна, які там східні звичаї? Може, Мустафа-ефенди виявив надзвичайну симпатію до мене, запросивши пити просто з шийки, а я, відмовившися, ображу його. Надто обережним треба бути чужинцеві-мандрівникові в східніх краях!
На ранок ми привіталися дружніми жестами, а потім поновили нашу розмову. Не знаю, на чому спинився вчора Мустафа-ефенди, але певен, що продовжував він якраз з того самого місця. І я так само, спинившися вчора на описові Ізміру, розповідав далі свої пригоди на Егейї.
Потім Мустафа-ефенди дістав з-під полиці найобдертішого зі своїх чемоданів, розв'язав мотузки й неймовірно схвилював мене. Таких розкошів у подібному чемодані я не уявляв.
Монети старовинні, ассірійські печатки, якісь голівки, ціла ваза дуже майстерного виробу й дуже давнього походження… Кожну річ загорнено в папірці й розкладено по бляшаних коробочках з-під цигарет. Окремо в кількох папірцях загорнено золоту монету, і Мустафа-ефенди похвалився мені, що коштує вона десять тисяч англійських фунтів… Знавши, як вимовляється турецькі числа, я так зрозумів його. А пашпорт мого знайомця — він отаким чином вирішив зміцнити знайомство зі мною — довів мені, що Мустафа-ефенди аж шість місяців мандрував по Сірії, відвідавши Алеппо, Баґдад, Дамаск та інші міста, що слід свій лишили в його пашпорті у вигляді французьких і англійських віз.
Коли я до несхочу намилувався прекрасними антиками й не лише з увічливости кілька разів промовив «машал-лах!» — вираз найбільшого, побожного навіть, здивовання і захоплення, — мій попутник старанно зав'язав подертими мотузками подертого чемодана, недбало сховавши його знову під полицю. І того самого моменту з великим галасом вдерся до нашого купе кондуктор.Кондуктор несамовито кричав на Мустафу-ефенди. Спочатку у мене було вражіння, що то зустрілися два запеклі вороги з надто солідним стажем ворогування. Але коли Мустафа-ефенди здивовано й без ніякого хвилювання почав щось відповідати кондукторові, раз-у-раз підводячи голову догори на знак неґації, я зрозумів, що йде про щось сучасніше.
Кондуктор лютував, Мустафа-ефенди здивовано промовляв «хаїр» (ні) та «йок» (нема). Говорилося, очевидно, про якийсь великий злочин, і свою співучасть у ньому Мустафа-ефенди рішуче заперечував.
Тоді кондуктор накинувся на мене. Поки він викладав своє обвинувачення та використовував увесь арсенал лайки й образ, я мовчав, покурюючи цигаретку. Коли ж кондукторові схотілося взнати мою думку з цього приводу і він зробив павзу, недвозначно дивлячися на мене, я, подібно до Мустафи ефенди, почав доводити, що я «хаїр» та «йок». Кондукторові довелося звернутися до мого попутника. Але той рішуче заступився за мене, доводячи, що не тільки він, Мустафа, «хаїр» та «йок», але я, приятель його, теж, дійсно, — «хаїр» та «йок».
Така відповідь не задовольнила кондуктора — злочин, очевидно, був надто великий, і злочинець не мав права сховатися за хаїрами з йоками… Кондуктор кричав своєї далі.
Почавши прислухатися до його обвинувальної промови, я спіймав кілька слів, що найчастіше повторювалися, і до того ж — близько одне від одного. Ці слова нагнали на мене моторошний жах.
— Джамі, рюс, ґяур… — кричав кондуктор.
Я почав підозріло дивитися на Мустафу-ефенди. Звідки він дістав оці антики й монети? Чому він тримає їх у подертому чемодані та ще підкидає на вечірній станції випадковому попутникові?Хто проживе в Стамбулі хоч один день, уже знає, що таке джамі. До назви кожного мечету додається це слово: Єні-джамі, Валіде-джамі, Сулеймакіє-джамісі… Воно бо мечет і означає. А рюс? Надто зрозумілі були ці чужі слова…
Так, Мустафо-ефенди! Значить, ви зневажили мечет? Значить, ви обідрали якісь сельджуцькі храми — і от де джерело ваших антиків! А потім ви ошукуєте довіру наївного чужинця і скидаєте свою провину на нього… Адже ви можете навіть свідків поставити, що це я приніс подертого чемоданчика з грецькими монетами й ассірійськими левами до нашого купе! Я ще підозріліше подивився на свого попутника.
Та Мустафа-ефенди так щиро й простодушно захищав мене, що мої підозріння зникли. Але в чому все ж таки річ?
Незабаром до купе вдерлося ще кілька кондукторів, галас збільшився, і мені довелося одверто заявити:
— Тюрча бельмас.
Точного змісту цієї фрази я не знаю, але мені здавалося, що це мусить бути заява про те, що я не розумію турецької мови. Тоді кондуктори, так само хвилюючися далі, запросили мене до коридору.
Довелося скоритися. В коридорі при виході з ґанку мені показали велике вікно з розбитою шибкою. Я нічого не розумів. Кондуктори й далі оперували трьома жахливими словами — джамі, рюс, гнур — і мені ставало ще моторошніше.
Хитнувши головою на знак цілковитого нерозуміння змісту жахливої події та якогобудь зв'язку між розбитим склом і зневаженим мечетом, я повернувся до купе й запалив нову цигарку. Кондукторів моя поведінка, очевидно, не задовольнила. Я вийняв з чемодана французько-турецького диксіонера і почав порпатися в ньому.Словник зробив вражіння, подібне до масла на бурхливій хвилі. Кондуктори вмить замовкли і почали стежити за моїми рухами. Я зідхнув з полегшенням. От зараз знайду якесь потрібне мені слово і остаточно доведу, що жадних мечетів підчас усього перебування в Туреччині я не зневажав.
Дивна річ переляк! Я вже написав цілу книжку про Туреччину, я вже робив про цю країну доповіді та завжди доводив, що релігійний фанатизм винищено тут дощенту. Але досить було почути сполучення «джамі» та «гяур», щоб поновилися в моїй свідомості старі розуміння, старі уявлення про Схід, як вогнища жорстокого фанатизму. Хто зна, може тут за споганення мечету призначають довгорічну тюрму! — а може тільки висилають з країни? В обох випадках мене чекала велика неприємність, бо порушувалися всі мої пляни та всі надії на цікаві вражіння. Можливо, що і в тюрмі турецькій цікаво посидіти, але я волію обійтися без подібних вражінь…
І раптом випадкова сторінка в словнику штовхнула мене на справжнє розуміння події: «рюзгіяр» — вітер… і не знаю, чому саме, але зараз по цьому я згадав, що скло турецькою мовою зветься «джам»… Джам, а не джамі! Який сором! Адже в мене, в моїй власній книжці на відповідній сторінці розповідається про скляра, як той щоранку проходив повз моїх вікон та вигукував свій крам. Я не споганив мечету! Я тільки розбив шибку! Очевидно, було так: я вийшов на станції, а потім не причинив щільно за собою двері, вітер («рюзгіяр», а не «рюс гяур») тріпонув, — і скло розбилося.
Я вийшов ще раз на ґанок і подивився на розбите вікно. Тепер у ньому була величезна дірко. Очевидно, кондуктори, обдивляючися й роблячи експертизу, з великої старанности видавили здоровенний шматок скла.Я повторив кілька раз знайдені мною слова, і кондуктори переконалися, шо я визнаю свою провину. Але галас од цього не зменшився. Почали збігатися не лише кондуктори, але й пасажири з усього поїзду, всі докірливо дивилися на мене, і кожний читав мені нотацію. Нарешті прийшов поліцай і виголосив довгу промову. Я не зрозумів жадного слова окремо, але ввесь зміст цієї громадської догани був надто зрозумілий. Поліцай говорив, очевидно:
— І як вам не сором, а? Ми вас, як людину приймаємо в своїй країні, даємо змогу за ті самі гроші, що й наші громадяни платять, їздити чудесною баґдадською залізницею, а ви шибки розбиваєте? Хіба ж можна так!
Спочатку я мовчав. Але потім лють мене взяла. Ну, припустімо, розбив, шайтан вас забирай зовсім з вашим джамом!.. Ну, заплатю! З поїзда не втечеш, чи не так? Чого ж ви тут мені мораль начитуєте? З кожним може таке бути! І я вголос висловив свою лють і образу моїм учителям доброї поведінки.
Справа, очевидно, була не в цьому. Одної моєї згоди заплатити було мало. Може це зветься в Туреччині хуліганством? Може ще штраф якийсь належиться?.. Турки далі начитували мені мораль.
— Куди ви їдете? — спитав поліцай.
Це я зрозумів і відповів, що я їду до Анкари.
Поліцай знову виголосив прекрасну промову, яка, очевидно, мала означати, що в Анкарі, мовляв, ми з вами як слід поговоримо!.. Після цього всі пішли, але всю дорогу аж до самої Анкари раз-у-раз підходили до мого купе пасажири і з огидливою цікавістю дивилися:
— Оце він! Так ось він той, що розбиває шибки на баґдадській залізниці! Ці-ка-во…
Мене раптом пройняла одна жахлива думка. А скільки коштує отой джам? Я подивився. Грубе, дуже грубе скло, таких я не бачив у нас. А вгорі було зроблено прекрасний півмісяць з гарною зіркою. Мені здавалося, що той півмісяць з зіркою має коштувати дорогше за цілий джам.
Я перерахував свої гроші. Їх у мене залишалося вже небагато, а в майбутньому було кілька день перебування в Анкарі, та ще тижнів зо два в Стамбулі… А подарунки друзям? Прошай, Туреччино! Доведеться голому і обдертому зайцем їхати в трюмі.
Я виїздив Туреччину майже всіма залізницями, пам'ять на пейзажі в мене чудова, але який пейзаж між ст. Абрікей і Анкарою — не знаю. Чомусь отой пейзаж не зробив на мене найменшого вражіння та й найменшого сліду не лишив у моїй пам'яті.
Коли поїзд остаточно спинився, поліцай суворо підійшов до мене і суворо сказав щось, очевидно, таке:
— Ну, ходімо, такий-сякий! Ось ти взнаєш, як джами розбивати!
Та привів мене не до караколу, а до якогось добродія на вокзалі.
Вислухавши жахливу пригоду з розбитим джамом, добродій ввічливо запросив мене сісти й подібно до своїх попередників почав начитувати довгу мораль. Говорив він французькою.
— Мені нема часу, — перебив я його: — скажіть краще, скільки коштує отой джам.
Добродій зідхнув.
— Мушу вам зробити неприємність, — відповів він, — це дуже дороге скло. Вам доведеться чимало заплатити. Воно коштує…
На столі з'явився великий реєстр, і добродій почав поволі водити пальцем по числах. Я бачив: 65, 69, 73…
В мене лишалося тільки 100 лір. На ці гроші я мав прожити ще більше, як два тижні, купити подарунки й забезпечити себе квитком на пароплаві… Прощайте, вражіння!.. Іхати мені зайцем.
Добродій раптом підвів голову і докінчив:
— Воно коштує… дві ліри п'ятдесят.
Тобто — 2½ крб… Я раптом згадав і Дурана-хамала, і багатія-директора банку, раптом пригадав усе, що я чув про турецьку ощадливість, економність і розрахованість… Вийнявши 5 лір, я сказав звичайною українською:
— Беріть п'ять і покажіть, де у вас ще один такий джам.
Але добродій не зрозумів української мови й повернув мені дві з половиною ліри… А шкода!