Шевченко (збірка)/40-ві роковини
| ◀ Шевченко про себе самого | Шевченко 40-ві роковини |
Про пам'ятник Шевченкові ▶ |
|
|
26-го лютого, день смерти Шевченка, з давнього часу був для нас великим днем, символом нашого національного відродження. В цей день свідомі національно українці раз-у-раз згадували першого свого великого борця за права народні „не злим, тихим словом“, знаходячи в цьому національному святі і віру в живу силу ідей поетових, і надію на кращу будуччину серед тяжких обставин сучасного життя. Це недавно, на нашій пам'яти, роковини Шевченкові святкувалися в невеличких гуртках, таємно, де-небудь у приватній господі, й по-за межі того нечисленного гурта не виходили. То були дикі, темні часи, — бодай не верталися! — коли „на всіх язиках все мовчало“, а надто на українському; коли искра українства, здавалось, тихо дотлівала під грубим шаром попелу з усяких заборон та „мѣръ пресѣченія“ й Україна ніби доживала останні дні свої; коли навіть огневе слово Кобзаря українського опинилося було серед „забутих слів“. Тепер обставини неначе трохи відмінилися: роковини перестали бути святом таємним, святом невеличкого гурта українців, а вийшли на широку громадську арену і притягають до себе увагу та цікавість усіх станів громадських — не на Україні тільки, а й по инших місцях у Росії, де єсть українці духом, або взагалі люде, яким говорять щось оті ідеї високі, ті вічні істини, що виявилися в „Кобзарі“. З Петербургу, з Москви, Орла, Курського, з далекого Томська чи Іркутська, з невідомого Александровського, чи Єлисавета — доносяться відгуки того свята, що єднає кращих наших людей в один гурт, в одну велику сем'ю та подає наболілим серцям надію на кращі дні. Шевченко де далі — все більше стає поетом народнім, беручи епітет цей, щоб зазначити широке росповсюдження його творів та ідей серед народніх мас; ім'я його все частіше вживається як поклик, що гуртує кругом себе всіх людей, не розбіраючи національности, для яких проповідь правди, добра, гуманности, справедливости, поступу, волі та инших таких вічних і незмінних ідеалів людскости становить не „звукъ пустой“, не забавку на одну якусь хвилину, а пекучу потребу духову, найпершу мету в житті. Разом з тим і преса, як відгук життя та його потреб, почала все більшу увагу на цей пам'ятний день звертати й по змозі виясняти вагу Шевченка для України й усієї людскости.
Сьогорішні роковини особливо підживляють нашу думку. Сорокові роковини смерти Шевченка дали надто виразний доказ того, що рано було „висипати високу могилу“ та ставити хреста над Україною, що й ідеї найбільшого національного діяча українського рано ще залічувати до „забутих слів“. 40-ві роковини показали, що ідеї ті ширяться між людьми, будять приспані душі й ваблять їх чарівним сяйвом волі, що вже заясніла десь далеко на обрію захмареного неба, мов ясна на сході зірниця, і з кожним роком усе ближче підходить… Хоч сувора дійсність і досі ще важким лежить тягарем на нас, але деякі симптоми грядущої волі, або краще — самопізнання громадського, що згодом дасть і волю, — ми вже можемо добачати навіть під нашим хмарним небом: навіть у нас, здається, на світ благословилось!..
Сорок літ (26 лютого) минуло від смерти великого борця за волю, а на тиждень раніш (19 лютого) й сама воля святкувала 40-ві роковини свого нарождення. Доля немов навмисне зв'язала ці два великої ваги історичні факти, щоб потомним поколінням не легко було забути той внутрішній неподільний зв'язок, що буває між діяльністю таких людей, як Шевченко, та новими, кращими, обставинами життя. „Борітеся — поборете“ — немов каже доля: Шевченко цілий вік свій боровся проти кріпацтва, проти рабства в його найпростішій, примитивній формі, і поетове слово потужне не пішло марно: огидливий інститут, що давав одній людині право над тілом другої, на-віки впав. Стійте ж і ви за свої ідеали — й ви досягнете їх: упадуть і більш розвинені форми рабства — рабство духа, — все те, що пригнічує дух людський.
І на оновленій землі
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати,
І будуть люде на землі…
Сорок літ минуло… Люде, що раз-у-раз дбають і турбуються про звичайні, буденні справи, ці люде мають потребу хоч инколи оглянутися кругом себе, забути хоч на годиночку про те буденне життя, спочити душею від його на чомусь тривкішому. В цьому певне й криється психологична причина святкування ювилеїв та згадування про визначні події. Під час загального піднесення над повсякчасними турботами, оглядаючись кругом себе, ми бачимо здивовано, що наш буденний клопіт, якому такої ваги надаємо, — то одна лиш „суєта суєт“, що зараз же піде в непам'ять, а тільки великі події людського духа серед загальної скаженої боротьби за істнування вибороли собі право на „вічну пам'ять“. Спостереження й думки такі примушують нас критично поглянути на себе, на свої вчинки, на лад громадський, перевірити свій багаж, перелічити свої капитали, з якими йдемо в дальшу путь. Не в одного, може, прокинеться думка, що шлях, яким я досі йшов — неправий шлях, що капитал мій — шага ламаного не вартий, що треба вибрати иншу стежку, треба инших добувати капиталів… Час громадського прочинку має ще й иншу вагу: він служить надгородою за перенесені в житті терни й подає надію, що в боротьбі з темними силами перевага буде на стороні вічних, святих та непорушних істин. У цьому лежить вага святкування ювилеїв.
Сьогорішні роковини — вельми одмітні в цілій довгій лаві попередніх; давно вже ми не бачили на українському святі такого піднесення, такого ентузіязму, який цим разом виявився. Люде всяких поглядів, аби тільки не ворожих спільним громадським ідеалам, духом поєднались цього славного дня; органи всяких напрямів уділяють місце, щоб возвеличити геніяльного страдника за добро всіх людей і хиба сами лиш „Московскія Вѣдомости“, „Новое Время“, „Кіевлянинъ“ та ще кілька инших таких нічних птахів, що бояться й глянути на сонце, поминули цей день мовчки. З чого ж таке піднесення та ентузіязм сталися? Де причина тому, що сумний день смерти поета обернувся цього року в загальне свято громадське? Які обставини до того спричинились?
З важким духом провели до могили в Росії старе XIX століття, але не лекше було зустрічати й нарождення нового. Почалося воно з нечуваного в історії нових часів факта — анафеми на „великого писателя земли русской“, одного з найвищих геніїв сучасности — Толстого. Нічні птахи, що прибралися в невідповідне вбрання Христового братолюбія та всепрощення, злякалися того могучого аналіза, що поблискує в творах цього великого чоловіка й раз'їдає та розганяє темряву, таку любу та милу всім нічним птахам; вони вжахнулися: — а що, як праця таких трудовників духа, як Толстой, розжене матір-темряву? а що, як запанує натомісць ясний світ — смерть нічним птахам?.. І в результаті — анафема, прокльони на чоловіка, яким кожна культурна країна пишалася б, як найпершою славою своєю й якого квітчали б скрізь лаврами… Найбільш ворушка та чутлива частина громадянства — молодіж не видержує загального гніту й темноти і висловлює голосно протест, і в результаті — нагаї, рушниці і прилюдне, серед білого дня катування беззахистних людей, з яких половина — безборонне жіноцтво. Інституція, що згуртувала в собі кращих людей у Россії, „соль земли русской“ — письменників, заявляє протест проти такої азіятської тактики і в результаті — інституція та зникла, як віск на огні… Це тільки більш показні факти, в яких виразніше проступає загальна тенденція; і то вони виявилися тому лиш, що не сила була їх заховати: вони, як те шило з мішка, сами вибилися на світ божий. А там, у середині, під густою завісою „канцелярсько-бюрократичної тайни“, потиху, ховаючись од денного світла, йде та ж сама убійча, руїнницька робота нічних птахів. Там обрізують решту „великих реформ“, яка ще лишилась якимсь чудом од попередніх часів, і до міцної одежини приточують гнилі латки; там готується замах на один з найвеличніших здобутків того часу — суд „правый, скорый и милостивый“; там нові куються кайдани на волю і дух людський… Сумна, невимовно важка картина! Вона пригнічує дух, убиває енергію, одбірає надію, одбірає охоту до боротьби, до самого життя навіть…
Зима гнітить… Давно вже час
Весні веселій розцвітати,
А все мороз ще давить нас
І не пуска з сумної хати…
І серед цього важкого, нестерпучого „морозу“, що дух захоплює та сковує на камінь усе живе, немов перший подих живущого тепла, весни — пронісся подвійно радісний день 26 лютого. Кажемо — радісний, хоч нагадує він сумну подію, смерть генія, — бо він багато де чого відрадного нагадав, багато дум міцних влив у охлялий, „морозом“ прибитий организм, нових надій знеможеним, знесиленим людям навіяв. „Не вмірає душа наша, не вмірає воля, і неситий не виоре на дні моря поля“, — читаємо в цей день, і слова ці, яких надзвичайна, дивна простота дорівнює їх безмірній величності та красі, сцілющим бальзамом падають у змучену душу і плинуть у неї знов надія, бадьорість, енергія, запал до праці… Так, справді так! і брутальній, физичній силі єсть „предѣлъ, єгоже не прейдеши“, єсть непереможна перепона: як не виорати їй „на дні моря поля“, так не скувати „душі живої, і слова живого“, не скувати волі, поступу, що ведуть до єдиної мети — щастя загального, заснованого на щирих та справедливих стосунках, особистих і громадських, на братерстві й рівності всіх людей. Не даром же великий борець за ці вічні ідеали загадав творити поминки йому „в сем'ї великій, сем'ї вольній, новій“, — він твердо надіявся, що вона мусить бути — та сем'я велика, що єднає всіх людей; сем'я вільна, де немає місця насильству дужого над безсилим, де згинуть лютість та озвірення людини проти людини; сем'я нова, оновлена, очищена від усяких злиднів, заснована на справедливих, братерських стосунках… Не диво, що серед тих важких днів, які переживаємо тепер, той день, що нагадав нам про „истиннѣйшаго апостола правды и свободы“ („Міръ Божій“ 1901, кн. II, стор. 11), викликав такий ентузіязм, стільки радощів навіяв, стільки надій збудив у кращих людей, — може навіть несвідомо для їх самих. Шануючи пам'ять великого борця за правду та волю, всі люде, в яких не завмерло ще почуття власного достоїнства, в яких іще міцно заложений потяг до правди, шанують разом і свої сподівання на краще життя. Ось де причина й тієї популярности Шевченка, й того щирого запалу, подяки та пошани, що виявились під час останніх роковин. „Сонце йде і за собою день веде“ — Шевченко був одним із тих сонць людскости, що наближають справжній день, — день вільного, оновленого життя, коли
Прорветься слово, як вода,
І дебрь-пустиня неполита,
Сцілющою водою вмита,
Прокинеться…
І „пустиня“ справді починає неначе прокидатись: факти дикої самоволі, про які вище згадувано, знаходять однодушний осуд і обурення проти себе, а це — перший ступінь до нового життя…
Цим і виясняється велика вага Шевченка в історії людскости, його безмірна заслуга перед усим світом: він став одним з проводирів до кращих днів великого народу, що вже потроху оживає і, певне, ще скаже своє слово, покладе свою лепту до скарбниці вселюдської культури. Не диво, що ймення цього великого страдника та борця за нові форми життя у всіх на устах, що воно гуртує кругом себе людей і бойовим стає покликом у боротьбі за кращу будуччину.
І для нас, українців, ті 40 літ тяжкого досвіду, що минули від Шевченкової смерти, пройшли не дурно. За цей час виявилися й деякі помилки наші, впала не одна хибна, хоч і щира може думка, але тепер ясніш для нас, ніж коли, що єдине можливий для нас шлях — це той самий, який показував Шевченко:
Учітеся, брати мої,
Думайте, читайте;
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
|
|
Обніміте, брати мої,
Найменьшого брата…
|
|
Свою Україну любіть, —
Любіть її… во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть…
|
|
…А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить…
|
|
В усякому разі сьогорішні роковини поки що перший раз дали привід до того, щоб російська преса одностайне виявила увагу й прихильність до українства. Цей факт тим більш замітний та втішний, що стався він без жадної участи офиціяльних сфер, як це буває иноді, — напр. під час Пушкинового свята, — а з власного почину самої громади. Видко, справді потрохи прокидається „пустиня“ й крига байдужности починає розтавати…
І от тепер, коли російська преса так одностайне озвалась на українське свято, варто пригадати одну вельми цікаву рису з того, як ставилась критика російська до українського поета колись. Перший виступ нашого Кобзаря на літературну ниву критика, за незначними винятками, зустріла досить неприхильно, навіть вороже, глузуючи. Відомо, що навіть така чутлива до поезії людина, якою був Бєлінський — і та не здолала побороти в собі упередження проти „мужицького“ письменства; навіть великий реаліст Гоголь не спроможен був знайти в творах Шевченка нічого иншого, опріч того, що від їх занадто „дьогтем тхне!“[2]. Очевидно, кажучи фигурально, груба свитка й неваксовані чоботи геніяльного „мужика“ були занадто великою дізгармонією до тієї салонової атмосфери, якою пронялась тоді була російська література; аристократичні носи тодішніх „парнасців“ російських негарно вражав здоровий реалізм Шевченкових творів, що без жадних прикрас виставляли на показ усьому мирові хрещеному болячки сучасного ладу громадського. Не до смаку прийшлась критикам і мова, якою були написані ті твори. „Хороша литература, которая только и дышетъ, что простоватостью (!) крестьянскаго языка и дубоватостью (!) крестьянскаго ума!“ [3] — це резюме поглядів на українське письменство тодішньої російської критики, і, певне, не від неї могла сподіватися справедливої собі оцінки Шевченкова муза; не в естетиків, що за-для „суботи“ нехтували людину, треба було шукати підпори й прихильности наскрізь громадським духом перенятим творам, де людина, її потреби стояли на передньому плані. Пушкина та критика ще змогла зрозуміти й оцінити, але Шевченко був їй не під силу: поезія його і духом і мовою була, як на ті часи, занадто радикальна, революційна; оцінити її так, як того вона була варта, могла тільки критика пізніших часів, — тих часів, коли, кажучи словами декого з епігонів старої аристократичної критики, цілу літературу російську „заполнилъ и провонялъ мужикъ“. Тим то ми й бачимо, що тільки по смерти Бєлінського його ученики, як Добролюбов, Григорьєв, Пипін та инші поправили помилку вчителя і признали велику вартість Шевченковим творам, хоч і тепер ще дехто з критиків (напр. проф. Петров) ставив його не вище від Кольцова, Жуковського, чи навіть Козлова, а вже до більших поетів і не рівняв. Наші часи мусять полагодити й цю помилку, що дісталась у спадщину від старих часів, і з цього погляду вельхи характерна література як-раз останніх роковин: загальне вражіння від неї таке, що недалеко вже той час, коли можна буде сподіватися цілком об'єктивної критики і на Шевченка, і на українське письменство взагалі. І тепер вже усі, хто писав про Шевченка з приводу останніх роковин, в один голос кажуть, що Шевченко — єдиний на ввесь світ справжній народній поет, що він стоїть на чолі народньої літератури цілого світу й ні одна література не має рівного йому співця недолі народньої[4]. Разом з тим чутно було — правда, слабі ще й поодинокі — голоси проти утисків над українським словом та заклики до громадянства, щоб допомагали українським національним інституціям, що носять ім'я та ширять у тій чи иншій формі ідеї великого українського поета („Наукове Товариство ім. Шевченка“ у Львові, „Благотворительное Общество им. Шевченка“ в Петербурзі, „Благотворительное Общество для изданія общеполезныхъ и дешевыхъ книгъ для народа“ в Петербурзі). Ми певні, що далі ці голоси дужчатимуть, набіратимуть сили, зміцнятимуться та зливатимуться в спільному хорі, й під час 50-х роковин Шевченкової смерти не знайдеться й жадної на Україні і в Росії культурної людини, котра б не знала Кобзаря, не шанувала його, і разом з тим не шанувала б і того письменства, якого найбільшим діячем був, єсть і буде Шевченко…
- 1901.
——————
- ↑ „Астраханскій Вѣстникъ“ (Астрахань), „Волгарь“ (Нижній Новгородъ), „Волынь“ (Житомир), „Вѣстникъ казачьихъ войскъ“ (Петербург), „Восточное Обозрѣніе“ (Иркутськ), „Донская Рѣчь“ (Ростов на Дону), „Дѣтскій Отдыхъ“ (Петербург), „Дѣтское Чтеніе“ (Петербург), „Журналъ для всѣхъ“ (Петербург), „Искусство и художественная промышленность“ (Петербург), „Каспій“ (Баку), „Крымъ“ (Симферополь), „Кубанскія Областныя Вѣдомости“ (Катеринодар), „Курьеръ“ (Москва), „Міръ Божій“ (Петербург), „Народное Благо“ (Петербург), „Нива“ (Петербург), „Нижегородскій Листокъ“ (Нижній Новгород), „Новая Иллюстрація“ — додаток до „Биржевыхъ Вѣдомостей“ (Петербург), „Новости“ (Петербург), „Орловскій Вѣстникъ“ (Орел), „Одесскій Листокъ“ (Одеса), „Одесскія новости“ (Одеса), „Пермскія Губернскія Вѣдомости“ (Пермь), „Приднѣпровскій Край“ (Катеринослав), „Русскій Листокъ“ (Москва), „Русскія Вѣдомости“ (Москва), „Русское Богатство“ (Петербург), „Саратовскій Дневникъ“ (Саратов), „Сибирская Жизнь“ (Томськ), „Сѣверный Кавказъ“ (Ставрополь), „Сѣверный Край“ (Ярославль), „Сѣверъ“ (Петербург), „Торгово-Промышленная Газета“ (Петербург), „Харьковскія Губернскія Вѣдомости“ (Харьків), „Хуторянинъ“ (Полтава), „Черноморскій Вѣстникъ“ (Батум), „Югъ“ (Херсон), „Южное Обозрѣніе“ (Одеса), „Южный Край“ (Харьків), „Юный Читатель“ (Петербург).
- ↑ Дивись споминки Г. Данилевського — „Знакомство съ Гоголемъ“, в VI-му томі творів цього письменника.
- ↑ Сочиненія В. Г. Бѣлинскаго, т. II, СПБ., 1895, стор. 906.
- ↑ Напр. „Шевченко представляетъ единственную въ европейской литературѣ особь геніальнаго мужика, вдохновеннаго поета своего народа“ („Одесскія Новости“ ч. 5224); Шевченко — поетъ „которымъ по справедливости могутъ гордиться славяне и подобнаго которому не знаетъ славянская литература“ („Вѣстникъ казачьихъ войскъ“, ч. 9); Шевченко — „величайшій народный пѣвецъ, какого знаетъ славянская литература“, „истиннѣйшій апостолъ правды и свободы, какимъ въ правѣ гордиться человѣчество“ („Міръ Божій“, кн. II, „Критическія замѣтки“ д-ія А. Б.) і т. и.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|