Шевченко (збірка)/Шевченко про себе самого
| ◀ Шевченко за ґратами | Шевченко Шевченко про себе самого |
40-ві роковини ▶ |
|
|
Серед біографичних джерел про нашего Кобзаря безперечно на одному з найперших місць треба поставити його щоденні записки — „дневникъ“, який поет завів напередодні свого визволення, записуючи про останні дні неволі й перші вражіння свої, коли впивався волею, новими місцями, зустрічами з старими знайомими й новими людьми, то-що. Мало не цілий рік, од 12 червня р. 1857 і до 20 травня 1858 р. день за днем одбився в цьому щоденникові. Як записки всякої великої людини, він надзвичайно цікавий, але цікавість до його ще побільшиться, коли згадати, в який саме час і яким способом його ведено. Час, як знаємо, був надзвичайної ваги в Шевченковім житті. Живцем похований цілих 10 років у мертвому степу, за Каспійським морем, серед пісків та солонців, поет знов прокидається до людського життя, оживає, воскресає духом, — і надзвичайно приваблива вже просто з психологичного погляду картина розгортається перед нами, коли ми ступінь по ступіню простежимо це повільне одживання міцної й дужої індивидуальности, це воскресення з мертвих геніяльного поета. З другого боку, самий спосіб записування Шевченком своїх переживаннів ще підіймає вартість його щоденника. Перед нами твір, якому рідко можна зустріти рівного — по його щирости та безпосередности, що цілком захоплюють читача. Це справжній, не надуманий, не підкрашений і не подроблений документ великої душі, одверта сповідь людини, що ні з чим не криється, нічого не таїть і ховає, навіть своїх власних вад та негарних учинків, як напр., „глумленіе пьянственное“ або навіть походеньки в „очаровательномъ семействѣ m-me Гильде“… Видко, що людина ані трохи не позувала, не рисувалась, не спиналась на котурни, не кокетувала перед собою, як це досить часто буває навіть у найінтимніших записках. І через те щоденник Шевченків не тільки одно з найвизначніших джерел до його життєпису, а разом і ключ до його творчости, до того дивного секрету скоряти людські серця, викликати відповідні настрої, що у високій мірі посідав наш поет. З вражаючою щирістю, без страху вводить нас Шевченко в своє „святая святих“ і показує свою чисту, дитячу душу — чисту навіть серед оргій, благородну навіть під час занепаду. І дійсно можемо подякувати долі, що навернула поета на таку щасливу думку — записати мало не з фотографичною докладністю хоч один рік із свого життя.
Завів Шевченко свого щоденника тоді, коли вже прочув про близький подих сподіваної волі. Саме дістав він од одного з вірних приятелів, що й на далекій чужині не забули свого віщого Кобзаря, привітання з давно вигляданою волею і тріпотанням волі, сподіванням її, страхами й нетерплячим дожиданням овіяно перші сторінки цього надзвичайного документа. Правда, це не перша була у Шевченка спроба записувати свої переживання. В листі до кн. Репниної з 25 лютого 1848 р. ми читаємо між иншим: „со дня прибытія моего въ (Крѣпость) О(рскъ) я пишу дневникъ свой: сегодня развернулъ тетрадь и думалъ сообщить вамъ хоть одну страницу, — и что же! такъ однообразно грустно, что самъ испугался и сжегъ мой дневникъ на догоряющей свѣчѣ! Я дурно сдѣлалъ, — додає зараз же з жалем Шевченко, — мнѣ послѣ жаль было моего дневника, какъ матери своего дитяти, хотя и урода“[1]. Не менший жаль повинні почувати за тим пропащим щоденником і всі, хто цікавиться життям поета, але й тим більшу радість що така доля не спіткала цих останніх записок.
Перші сторінки їх перенято ніби якимсь острахом, нерішучістю, ваганням що-до самих тем, яких доводиться торкатись. Поет ніби писати розучився й з острахом пробує своєї сили, хоч потроху, помалу захоплюється сам і дає надзвичайно глибокі психичні риси та широкі картини побутового змісту. Починає з оповідання про „первое замѣчательное происшествіе“, тобто, як зламав цезорика, і потім не раз скаржиться на те, що час іде „безъ всякаго замѣчательнаго происшествія“ (стор. 146), або запитує „какое же казусное событіе запишу я сегодня?“ (149), „что же я сегодня занесу въ мой журналъ?“ (150), або коротко зазначає: „о вечерѣ совершенно нечего записать“ (151). Надзвичайно вірний образ життьової порожнечі в цій закинутій серед пісків, забутій Богом і людьми країні, де зламаний цезорик або придбання чайника — вже „событіе“, де живого слова не почуєш, справжньої людини не побачиш. Пустиня навкруги, і пустка в серці, що все ще живе самими одгуками минулого, на крилах мрій несеться на далеку Україну… Але де далі читаємо, то бачимо, що вагання пропадає, пустка заселяється образами, думки вільно йдуть за думками, спомини з пережитого та сучасна дійсність розгортаються в широку картину поруч надзвичайно дотепних, майстерних характеристик, які поет дає людям, що ворушилися круг його. Чутка про визволення трохи попустила військові шори, в яких 10 років задихався безщасний поет, і лежучи на городі, під улюбленою вербою, або сидючи за своїм чайничком, поет думками лине в минуле, марить про майбутнє. Потроху разом з автором і читач забуває про пустиню, що оточає поета й цупко ще держить його на своєму неплодючому лоні, і хиба якийсь звірь у людському образі, що промайне на сторінках щоденника, знов нагадає, в яких нелюдських обставинах довелося десять довгих літ конати Шевченкові. З таким самим острахом та ваганням, з якими починав свій щоденник, зазирає він і в свою душу допитливим оком, щоб побачити, що̀ з нею сталося за ті десять років тяжкої муки та знущання. Але з невимовною радістю і з щирим дивуванням побачив він, що муштра таки не зробила з його „бездушнаго автомата“, що він пройшов „этотъ мрачный тернистый путь, не уязвивъ себя и не унизивъ въ себѣ человѣческаго достоинства“ (стор. 223). Спершу Шевченко ніби аж сам з себе дивується. „Чудно ще ось що, — записує він у щоденнику під 20 червня. — Усе оце горе невимовне, усякі пониження й знущання минули, ніби й трохи не торкаючись мене. Ані найменшого сліду вони по собі не лишили. Досвід, кажуть, то найкращий учитель. Але гіркий досвід повз мене пройшов невидимкою. Мені здається, що й тепер я такий самісенький, як був і десять літ тому. Ані єдина риса не одмінилась у моєму внутрішньому образі. Чи добре це? Добре. Принаймні — мені так здається. І од щирого серця дякую моєму Всемогущому Творцеві, що він не дав страшному досвідові своїми пазурями залізними торкнутись моїх поглядів, моїх ясних, мов у дитини, віруваннів. Дещо вияснилось, злагідніло, набралось натуральнішого обсягу й образу; але це наслідок невпинного в своєму леті старого Сатурна, а ніяк не гіркого досвіду“ (стор. 159).
Оця свідомість того, що не зламало й не подужало лихо, разом із звісткою про близьку волю, була найкращим бальзамом сцілющим на пошарпану душу поетову. Це власне й додало йому бадьорости та надихнуло певности й надії на свою силу, помогло перетерпіти те, що ввижалось у перспективі мабутнього. Проносяться в думках давні-давні — принадні і такі близкі, але темні-темні події… Ось —
- чарівно-прудке перенесення неотеси мужика-маляра з горища до чудової майстерні найбільшого художника[2] нашого віку. Аж сам тепер не йму віри, а воно таки так було й справді. Я, нікчемний попихач, з брудного горища на крилах перелетів у чарівні залі Академії Художеств. Але чим же я хвалюся? Чим я довів, що користувався з науки та дружнього довірря найбільшого в світі художника? Зовсім нічим. До його невдалого одружіння й після вдалої розлуки з жінкою, я жив у його кватирі, або — краще сказавши — в його майстерні. Що ж я робив та чим захоплювавсь у тому святилищі? Чудно й здумати. Я писав тоді українські вірші, що потім такою страшенною вагою впали на вбогу мою душу. Перед його чудовими творами я стояв замислений і голубив у серці своєму сліпого кобзаря та моїх лютих гайдамаків. У затишку його чудово-роскішної майстерні, немов у палючому дикому степу наддніпрянському, маячіли перед мене мучені тіні бідолашних наших гетьманів. Перед мене стлався степ могилами вкритий.
- Перед мене пишалась моя прекрасна, моя Україна безталанна у всій своїй задумливій, чистій красі… І я замислювався, я не міг очей одірвати од тієї рідної, чарівної краси. Призвання та й годі!
- Проте чудне оце всемогуще призвання… Я добре тямив, що живопись — от моя майбутня професія, мій хліб насущний. І замісць того, щоб дізнавати її глибоких таємниць, та ще за приводом такого вчителя, як невмірущий Брюлов, я писав вірші, за які ніхто й шага мені не дав і які наостанці позбавили мене волі й які я все-таки, не вважаючи на всемогущу нелюдську заборону, нищечком собі складаю. І навіть иноді міркую, щоб надрукувати (під иншим, звичайно, прізвищем) оці плаксиві, вбогі діти свої. Далебі, чудне щось з оцього невгамовного призвання (стор. 176–177).
- Ще дитиною, скільки я себе пам'ятаю, — записує Шевченко під 19 червня, — мене москалі не цікавили, як це буває звичайно з дітьми. Коли ж почав приходити до того віку, що вже розумієш справи, то в мені прокинулась непереможна антипатія до „христолюбивого воїнства“. Антипатія більшала, що частіше стрівавсь я з людьми цього христолюбивого звання… (аж поки) зросла до гидування. І треба ж було, щоб лукава доля моя так уразливо й злістно насміялася з мене, упхнувши мене в найсмердючішу гущу оцього христолюбивого стану! Коли б з мене був душогуб, кровопивця, то й тоді гіршої кари не можна б мені прирозуміти, як заславши мене москалем до Оренбургського „отдѣльнаго“ корпусу. От де причина моїх невимовних мук. До того ж мені ще заборонено малювати. Однято найблагороднішу частину мого вбогого життя. Трибунал під проводом самого сатани не спромігся б на такий холодний нелюдський присуд. А бездушні виконавці ще й справили його до останньої цяточки обурливо (стор. 156).
Тим часом усі муки пішли ні на що, бо тут же, зараз, Шевченко додає: „въ незабвенный день объявленія мнѣ конфирмаціи я сказалъ себѣ, что изъ меня не сдѣлаютъ солдата. Такъ и не сдѣлали“ (стор. 157). Але чого це коштувало поетові — можна собі уявити! В щоденникові, не вважаючи на малий час, що його писано в Новопетровській фортеці, — повно прикладів дикого знущання над особою людською, до того ж знущання свідомого, з ясним заміром залізти з чобітьми в душу, настоптати найболючіше місце. Я не буду переказувати тут занадто промовистих що-до цього сторінок щоденника. Нагадаю тільки один такий штрих. 27-го червня Шевченко записує, як він не схотів пристати до компанії п'яних офицерів і як один з них, Кампійоні, звелів за це його арештувати, та ще й поскарживсь рапортом комендантові, що поет його налаяв. Финал цієї історії вартий, щоб переказати його словами самого Шевченка.
- „Порадьте, що мені з цією гадиною робити?“ — спитав я у коменданта, прийшовши трохи до пам'яти. — „Одна рада — прохайте вибачення, — мовив він, — або, як наказує дісціпліна, ви — арештант. Ви маєте свідків, що ви були тверезі, він має свідків, що ви його лаяли“. — „Я заприсягнусь, що це неправда“, — мовив я. — „А він заприсягнеться, що правда. Він офицер, а ви все ще салдат“. Ох, як тяжко озвалося в мені оце мало не забуте вже слово. Нема по робити, сховав гордощі в кешеню, надяг мундира й пішов прохати прощення. Цілісеньких дві годині простояв у передпокою у того поганця. Нарешті допустив мене до своєї персони, вже опохмелившись. Після довгого перепрошування, прохання, приниження нарешті мені дано прощення з умовою, щоб я зараз же поставив четвертину. Я послав по горілку, а він пішов по свій рапорт до коменданта. Принесено горілку, а він забрав свій рапорт і привів благородних свідків. „А що, батечку, не схотіли з нами по волі, як з благородними людьми, познайомитись, то познайомились по неволі!“ — мовив один, простягаючи свою пухлу, тремтячу з похмілля руку. По цій короткій, але виразній промові, п'яна вже компанія зареготала, а я трохи-трохи був не прохопився: поганці! та ще й патентовані поганці!
Не диво, що у поета час од часу виривається мало не з плачем: „Господи, настанетъ ли для меня часъ искупленія! Настанутъ-ли для меня тѣ блаженные дни, когда я буду читать эти отвратительныя правдивыя сказанія, какъ ложный сонъ, какъ небывалую небылицу!“ (стор. 187) Але про таку правду й сон страшний. Коли вже згодом навіть у-ві сні присниться було Шевченкові що-нибудь з цього огидного життя, то й це виводить поета з рівноваги. 1 вересня, вже на пароході, далеко од пам'ятної фортеці, Шевченко записує: „во снѣ видѣлъ Орскую крѣпость и корпуснаго ефрейтора Обручева; я такъ испугался этого гнуснаго ефрейтора, что отъ страха проснулся и долго не могъ придти въ себя отъ этого возмутительнаго сновидѣнія“ (стор. 246). І потім ще не раз оці „возмутительныя сновидѣнія“ не давали спокою бідолашному поетові.
Вирватися з неволі, тікати без вісти й без пам'яти — ось пануючий настрій щоденних записок на початку. Мало не що-дня знаходимо записи, який вітер, бо од вітру залежало, коли прийде почтовий човен і привезе сподівану звістку про волю. А вітер, як навмисне, був не такий, як треба. „Онъ изъ меня душу вытянетъ, этотъ проклятий зюйдъ-вестъ. На однѣ сутки, на полъ сутокъ отойди онъ къ осту — и я свободенъ. Невыносимая пытка!“ (стор. 208). „Кончится ли, наконецъ, это гнусное существованіе, это однообразное записываніе однообразнѣйшихъ безконечныхъ дней?“ (стор. 209), — запитує з мукою в голосі Шевченко. І коли нарешті почта принесла ту ясну звістку, то змучений поет не спромігся вже на гимн волі, як колись, а тільки зазначає, хто перший і коли привітав його з волею. То було 21 липня 1857 року о 11 годині вдень… Поет вдруге на віку зазнав, що таке воля, але цим разом не вигукував уже: „воля, воля!“, а ніби закам'янів під впливом пережитого отого страшного огидного життя… Тільки коротенько записує 22 липня: „пойду въ укрѣпленіе, достану свѣжихъ чернилъ отъ Кулиха, новое перо и бумаги на третью тетрадь для сего журнала. Настала новая эпоха въ моей старой жизни. Должно быть все новое…“ (стор. 215). Але яка сила почуття вилилася в цьому лаконичному, скупому на слова: „должно быть все новое“, та ще в підпісу: „художникъ Т. Шевченко“, яким поет замінив свій звичайний титул „рядового“ (стор. 219) в першому, написаному вільною вже рукою листі!
Переживаннями Шевченка під час дожидання волі, отим тріпотінням усієї істоти його на зустріч золотим снам та мріям про майбутнє життя — не вичерпується величезний інтерес записок. Тут ми знаходимо найкращу характеристику поета, зроблену його власною рукою. Скільки дотепних виразних характеристик усяким людям розсипано тут, скільки влучних думок про всякі цікаві поетові з'явища, особливо в сфері мистецтва, скільки глибоких психологичних уваг по-між рядками, скільки цікавих думок про бачене й читане!.. Ці уваги, а особливо про малярство й архитектуру та музику, показують якої надзвичайно тонкої духової организації була ця людина, як уміла вона почувати красу та оцінювати літературні й громадські події. Думки Шевченка напр. про естетику, про художників Іванова та Бруні, про завдання художника — вражають своєю проникливістю, як і його уваги з приводу тих чи инших пам'яток мистецтва, або нарікання на учених естетиків, „этихъ хирурговъ прекраснаго“. Видко, правду сказав він про себе, почувши вперше увертюру з справжньої опери: „Не смотря на отсутствіе всякой гармоніи, меня тронула, и до слезъ тронула, эта изуродованная красавица-мелодія. Значитъ, я давно уже не слушалъ ничего и похожаго на музыку. Барабанъ и горнъ очерствили мой слухъ, но не очерствили сердца, воспринимающаго прекрасное“ (стор. 230).Так само і в сфері літератури, на яку Шевченко „послѣ десятилѣтняго поста“ накинувся з невимовною жадобою. Діставши до рук уперше Герценового „Колокола“, Шевченко „съ благоговѣніемъ облобызалъ“ його (стор. 305). „Я благоговѣю передъ Салтыковымъ, — записує він на иншому місці. — О, Гоголь, нашъ безсмертный Гоголь! Какою радостью возрадовалась бы благородная душа твоя, увидя вокругъ себя такихъ геніальныхъ учениковъ своихъ. Други мои, искренніе мои! Пишите, подайте голосъ за эту бѣдную, грязную, опаскуженную чернь! За этого поруганнаго, безсловеснаго смерда!“ (стор. 247). Деякі сторінки записок показують, що Шевченко добре тямив досить складні громадські з'явища. Напр., на пароході під впливом музики „крѣпостного Паганини“, Шевченко записує: „Пароходъ въ ночномъ погребальномъ покоѣ мнѣ представляется какимъ то огромнымъ, глухо-ревущимъ чудовищемъ съ раскрытой огромной пастью, готовой проглотить помѣщиковъ-инквизиторовъ. Великій Фультонъ и великій Уаттъ! Ваше молодое, не по днямъ, а по часамъ растущее дитя въ скоромъ времени пожретъ кнуты,… и… а дипломатами и помѣщиками только закуситъ, какъ школьникъ леденцомъ. То, что начали во Франціи энциклопедисты, то довершитъ на всей нашей планетѣ ваше колоссальное, геніальное дитя“ (стор. 240–241). Я певен, що для багатьох ці рядки будуть великою несподіванкою, хто згори звик дивитись на „полуграмотнаго“ і „необразованнаго“ Шевченка…
Взагалі записки доводять, що думки про неосвіченність Шевченка час би вже закинути до архиву, як наслідок незнання або доктринерської пихи: жадних фактичних підстав вони бо під собою не мають. Поет, яким він показується в своєму щоденникові, нічим не нижчий що-до освіти од звичайного круга своїх сучасників; недостачу систематичної освіти, як видко, він добре надолужив пильним читанням та самоосвітою. Вирвавшись на волю вдруге, він сам признається що „совершенно отсталъ отъ новой литературы“ (стор. 247), але деякі новинки знав він і на засланні з „Библіотеки для чтенія“, „Петербургскихъ Вѣдомостей“ та „Р. Инвалида“. Цей список періодичних виданнів, які читав Шевченко, одразу ж побільшився, скоро нога його ступила на європейський материк і в записках знаходимо згадки мало не про всі тодішні видання („Русскій Вѣстникъ“, „Отечественныя Записки“, „Русская Бесѣда“, „Колоколъ“, „Полярная Звѣзда“ і т. и.). Так само сторінки записок засіяні густо прізвищами сучасних письменників, иноді з досить влучними характеристиками. І тільки патентоване неуцтво, горде з своїх дипломів, може не помічати того, що як на свій час, Шевченко зовсім не був людиною неосвіченою, — і не помічаючи, може з призирством дивитись на цього „самоучку“. Але так робило й робить раз-у-раз усяке дипломоване неуцтво…
Я не маю на думці використати ввесь надзвичайно цікавий матеріял з Шевченкового щоденника. Я хотів тільки взяти деякі риси, які поет сам подає про себе. А взагалі цей щоденник, навіть з тими купюрами, що пороблено в йому в 50-ті роковини смерти Шевченка, ще дожидає свого дослідника, якому скаже багато нового й цікавого про свого автора. Ці на-швидку накидані, не оброблені, але найдужче своєю безпосередністю коштовні сторінки стають найкращими свідками великої душі, великого серця й великого розуму та хисту, що так щасливо поєдналися разом у Шевченкові.
- 1913.
——————
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|