Шевченко (збірка)/Шевченко й українське письменство
◀ Поезія всепрощення | Шевченко Шевченко й українське письменство |
Шевченкове «Посланіє» ▶ |
|
Як починаєш досліджувати якого-небудь українського письменника, а надто давнішої початкової доби, то звичайно з першого ж разу натрапиш на неминучі питання — через віщо він зробився українським письменником, що його привело до цього, як він ставився взагалі до українського питання, скільки свідомости в його стосунках, як і в тому, що він пристав саме до українського, а не якогось иншого письменства? Прикладати оці питання до діячів у тих письменствах, до яких приводять широкі шляхи загального признання — річ цілком зайва й непотрібна, бо там і вагання не може бути, якою письменникові мовою писати. Чоловік там пише тією мовою, яку чує кругом себе й якої вживає все культурне і не культурне громадянство; вів має безліч попередників перед очима й так само, не роздумуючи й не вагаючись, ступає на уторований шлях, прибіраючи думки свої в одежу слова, як пташка заводить свою з дідів-прадідів звичну й рідну мелодію. Вибірати бо йому нема з чого.
Зовсім инакше стоїть справа в тих письменствах — а до їх належить і українське — які ще не придбали собі загального признання, про які навіть у самих працьовників, що до них рук своїх докладають, часто думка хитається; до яких провадять вузенькі й перешкодами зарослі стежки, а одбивають потужні й міцні традиції. Тут чоловік, що бере перо в руки, одразу стає на роздоріжжі: одну мову чує він з уст широких мас народніх, друга промовляє до його з сторінок книжок, газет та инших органів, що витворено для ширення людської думки, а також од тієї частки громадянства, що носить на собі печать освіти, науки і взагалі культурности. Одна мова знаменує собою ніби то темноту, неуцтво, мужицтво, друга — освіту, культуру, панство; за однією не стоять ніякі здобутки генія людського, за другою — густі лави більш-менш талановитих працьовників. Як же писати, якою мовою говорити до читачів? — таке питання, що властиво значить, де письменник має собі читачів шукати — одразу стає перед письменником з такої мужицької нації. Чи мовою широких, але темних мас — чи невеликої горстки, зате з репутацією й традиціями культурного притулку? Куди свій хист нести, знання та думки? Кому своїм пером послужити?… І така вже сила виховання, традицій, утоптаних шляхів, загального голосу — всього, словом, складу життя, що здебільшого питання розв'язується на користь пануючого, як що так можна сказати, письменства. Адже ж не дурно сказано, що „имущему дано будетъ и пріобрящется, у неимущаго же отымется“… Сила та часто переважає навіть тоді, коли чоловік щиро хоче більшості служити, але не розваживши добре, що не тільки світу, що у вікні — опиниться, бува, як-раз серед меншости з репутацією культурности, бо думає, що тільки сюдою проходить шлях для культурности взагалі. Це така у нас звичайна, мовляв, світова річ, що ми вже й дивуватись перестали. Навпаки — далеко більше дивуємось, коли наперекір усім згаданим обставинам письменник стає таки на шлях безпосередніх зносин з тим, що стоїть за маленьким віконцем культурної горстки — з широкими народніми масами, і нам цікаво знайти ту силу відпорну, що виявила себе дужчою од згаданого складу життя, переборола всі обставини, пустивши письменника не по линії, мовляв, „наименшого сопротивленія“, а як-раз у другий бік, де „сопротивленія“ того найбільше буває, а догідних, сприятливих обставин — найменше.
Як що добре розміркувати, то й у цьому виборі виявляється вже деяка свідомість письменника: він бо має змогу пристати до більш розробленого письменства, але не зупиняється перед усіма невигодами, аби тільки безпосередно працювати на користь народніх мас. Та це не показує ще міри його свідомости. Адже можна, як кажуть росіяне, „баловаться перомъ“ і можна письменство поставити за справу цілого життя свого; можна, задовольняючи сучасні поточні потреби письменства, не уявляти собі дальшої мети й можливого його розвитку і можна охоплювати широкі перспективи не тільки близших моментів, а й на потомні часи протягувати свої заміри. Так само й що-до мови. Письменник може вибрати мову простого народу не з великої свідомости, а просто через те, що так йому зручніше, способніше свої думки висловляти або цікавіше мати діло як-раз з такими читачами, а не з иншими; але він може виходити думкою й по-за межі цих практичних міркуваннів, може підійматись до майбутніх часів, керуватись бажанням дбати про розвиток рідної мови та письменства й свідомо цій меті служити. Питання про міру свідомости, про її висоту мені й здається найцікавішим, коли ми підходимо з дослідами до якого-нибудь з наших письменників початкової доби.
Надто це питання цікаве, коли мова мовиться про такого гиганта поезії, як Шевченко, і тим більше, що вороги українського письменства раз-у-раз тикали й тикають нам у вічі російськими писаннями нашого Кобзаря, виставляючи це за доказ, що йому було мало не однаково, якою мовою писати, бо, мовляв найбільш інтимні свої твори, як щоденник, або такі великі обсягом праці, як повісті, він писав мовою російською. Правда, тепер, коли багато темних перше пунктів у життєпису Шевченка вже вияснено, ми безпечно можем полишити всяким „астрономам“, як от д. Флоринський напр. з усієї сили доводити, що їхнє сонце кругом їх ходить. Факт бо на віки лишиться фактом і ніякими найпалкішими доказами його не випалиш із нашої свідомости, що мало не всі російські твори Шевченка і щоденник теж, написано на засланні, в неволі, коли писати українською мовою — тією самою, що писав він ті „возмутительныя и пасквильныя сочиненія“, за які приймав кару — йому було заборонено, а дозволено тільки по-російському, та й то під доглядом офицера [1]. Вже одно це показує, скільки ваги можна надавати російським писанням Шевченка, як доказові його ніби-то байдужости до того, якою мовою писати. Але ми маємо й безпосереднє посвідчення самого поета, чому він навіть листи до приятелів почав був одного часу писати російською мовою. „Радъ бы я, — одписує він до Сіраковського на його українського листа, — отвѣчать тѣмъ же серцу милымъ словомъ, но я такъ запуганъ, что боюся родного милаго звука“[2]. Коли до цього додати, що не вважаючи на ввесь страх, який нагнали на його жандарми, Шевченко навіть тоді, ховаючись по бур'янах, усе-таки „мережав“ свою захалявну поезію рідною мовою, то можна вважати це питання зовсім скінченим. І хоч біографичні данні не виясняють нам до ладу, чому Шевченко почав писати українською мовою, що саме подіяло так на його, але його твори зате показують, з якими думками почав він орати облоги рідного письменства, на якому ступіні свідомости він стояв тоді й опісля. В йому з самого початку[3] його діяльности ми бачимо свідомого працьовника, що добре знав, що робить, уявляв собі всю вагу й силу рідного слова в письменстві, вбачаючи для його в будуччині широкі й плодючі перспективи.
Як геніяльний майстер слова і знавець людської душі, Шевченко насамперед добре взагалі тямив силу натхненного поетичного слова і секрет його величезного впливу на серце людське. Про пісню пише він:
Ну, що́ б, здавалося, слова?!
Слова та голос — більш нічого,
А серце б'ється, ожива,
Як їх почує.
Як такий самий знавець народніх мас, не меньше тямив Шевченко вагу слова й для життя цілого народу, — принаймні я не знаю, щоб инший хто дав отаку чудову ілюстрацію до давнього „Въ началѣ бѣ слово“, з такою силою змалювавши вагу того слова для цілих народів, як Шевченко в оцих віршах:
Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло них
Поставлю слово („Подражаніє XI псалму“).
Слово, живе народнє слово — як нерв духового життя народу, як шлях до поступу, до визволення з кайданів людської думки й духа, а через те й тіла — таку величню призначає Шевченко ролю рідному слову. Відповідно до цього не малу вагу наділяє він і робітникам того слова — поетам рідного краю. І надто характерно для Шевченка, що з самого початку, скоро виступив він на ниву письменства, образ поета він уявляє собі не инакше, як у національному вбранні — в образі українського кобзаря. Його „старий та химерний“ Перебендя (написано р. 1839) — типовий український кобзарь, зразок тих мандрованих рапсодів, що в давні часи були заступниками поезії на Україні. І кобзарь у Шевченка являється справді народнім поетом, який то співає про минулу славу й волю та всякі пригоди („Тарасова ніч“, „Невольник“), то надихає на славні діла і вливає відвагу в душу („Гайдамаки“), то розважить своїм мудрим словом, то цікавим оповіданням потішить („Черниця Мар'яна“), — одно слово:
Росказали кобзарі нам
Про войни і чвари,
Про тяжкеє лихоліття,
Про лютії кари,
Що ляхи нам завдавали, —
Про все росказали („Іржавець“).
Або ще як отой Перебендя —
Заспіває про „Чалого“,
На „Горлицю“ зверне;
З дівчатами на вигоні
„Гриця“ та веснянку,
А у шинку з парубками
„Сербина“, „Шинкарку“,
З жонатими на бенкеті
(Де свекруха злая)
Про тополю — лиху долю,
А потім — „У гаю“.
На базарі — про „Лазаря“,
Або, щоб те знали,
Тяжко-важко заспіває,
Як Січ руйнували.
Словом, кобзарь у Шевченка — поет у повному цього слова розумінні, який одбиває в своїх співах усе народнє життя з його радощами й горем і кожному гурту з громадянства дає те, що йому потрібно. Звідси його популярність між людьми, звідси й та пошана, з якою його всюди стрівають.
Перебендя старий, сліпий —
Хто його не знає?
Він усюди вештається
Та на кобзі грає.
А хто грає, того знають
І дякують люде:
Він їм тугу розганяє,
Хоч сам світом нудить („Перебендя“).
Не диво після цього, що Шевченко і на свою діяльність дивиться, як на свого рода кобзарську, не дурно ж бо й книжці своїх поезій він прибрав заголовок „Кобзарь“: роля цього народнього співця — заступника та виразника життя широких мас народніх — здавалася йому надто великою, почесною та відповідальною, щоб він міг її від себе відкинути. І от, принявши на себе кобзарсько-поетичну мисію, Шевченко вже зовсім свідомо віддає свою працю на те,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмірало („М. Вовчку“).
Бо коли однаково поетові, байдуже про своє особисте щастя, то тяжким у його стогоном виривається думка про гірку долю та лихо, що посідають рідну землю:
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять лукаві — і в огні
Її окраденую збудять…
Ох, не однаково мені! („Мені однаково“).
Поставивши на сторожі коло „окраденої“ батьківщини рідне народові слово, на його поет покладає свої надії на відродження рідного краю:
на тяжку працю за-для добра свого народу й для розвитку його сили та хисту на полі українського письменства.
З такими вийшовши думками на працю, Шевченко, певна річ, повинен був зовсім свідомо озиватися на події в нашому письменстві. Правду кажучи, українського письменства, як більш-менш повно і всіма сторонами в художніх творах показаного життя, тоді ще не було. Було кілька більш або менш талановитих письменників, що в їхніх творах тоненькою, але живою цівкою позначалися вже ті течії благотворні, що незабаром, найбільше в творах самого ж таки Шевченка, обернулися в широкі й могучі джерела справжнього письменства, яке відбиває в собі життя в усіх його проявах і само робиться його неподільною часткою серед культурного громадянства. Твори попередників і сучасників Шевченкових — Котляревського, Гребінки, Боровиковського, Артемовського-Гулака, Квітки, Кухаренка — були відомі йому так добре, що напр. „Енеїду“, як це відко з Шевченкових повістей, він знав мало не всю на пам'ять. З деякими з цих письменників, а також з Кулішем, Костомаровим, Максимовичем, Бодянським, Марком Вовчком та ин. на ґрунті спільних літературних інтересів у його зав'язалися дружні зв'язки й щире товаришування. Так само дуже цікавився Шевченко історією України й на його творах безперечно відбилася знайомість з працями Бантиша-Каменського та Маркевича, а також — з знаменитою „Исторіею Русовъ“ псевдо-Кониського, що ходила тоді по Україні в численних списках. Яку живу й свідому брав Шевченко участь у літературному житті українському, видко з кількох епізодів із того життя, що позначилися й на творах нашого Кобзаря.
Року 1838-го, коли для геніяльного кріпака зійшло сонце волі й уперше його „обняла и приласкала“ „українская строгая муза“ [4], саме того року помер батько нової української літератури, Котляревський. Шевченко з приводу цієї події пише відоме „На вічну пам'ять Котляревському“. Вже одно те, що він поспішився озватися своїм словом на таку голосну в літературному житті України подію, показує, що він того життя пильнував і увійшов до його свідомим членом. Та ще виразніше за це промовляє зміст присвяченої пам'яти першого поета українського поезії. По смерти Котляревського рідне письменство здається Шевченкові посиротілим, як одиноке на калині гніздечко, звідки, не знать куди, вилетів соловейко, покинувши його вітрам та негоді на втіху…
Недавно, недавно у нас в Україні
Старий Котляревський отак щебетав,
Замовк неборака, сиротами кинув
І гори, і море, де перше витав,
Де ватагу пройдисвіта
Водив за собою.
Все осталось, все сумує,
Як руїни Трої.
Так, письменство осталось сиротою, але праця письменника не пішла марно, слід його не загинув і поет прочуває, яка чекає доля творця нашого письменства за його велике діло, що полишив він у спадщину потомним поколінням. Правда, все сумує, — каже поет,
тільки слава
Сонцем засіяла;
Не вмре Кобзарь, бо на-віки
Його привітала.
Будеш, батьку, панувати,
Поки живуть люде,
Поки сонце з неба сяє,
Тебе не забудуть.
У цьому літературному епізоді звертають на себе увагу дві риси. Насамперед — оте надзвичайно вірне чуття, з яким Шевченко з'умів угадати й формулувати заслугу Котляревського в тому, що він
Всю славу козацьку за словом єдиним
Переніс в убогу хату сироти.
Далі — погляд на будущину. Так говорити, таким словом ушанувати письменника могла тільки та людина, що зазирнула глибоко в майбутність, бачила там широкі простори для рідного письменства й певна була, що й воно житиме і цвістиме,
Поки живуть люде,
Поки сонце з неба сяє.
Для характеристики Шевченка поезія „На вічну пам'ять Котляревському“ має надзвичайно велику вагу, показуючи, з яким багажем думок, з якою мірою свідомости що-до рідного письменства вийшов Шевченко на свою працю. Звідси ми бачимо, що Шевченко перед рідним письменством одразу ставить і глибокі завдання — нести світ „в убогу хату“, і широкі перспективи — розвиватися в безмежному ході віків, а без виразної свідомости, без глибокого обміркування на таку позицію стати не можна. І ще одна характерна рисочка в стосунках Шевченка до Котляревського: тепер, на світанні своєї літературної слави безпосереднім чуттям своїм він з'умів далеко глибше й справедливіше оцінити заслугу батька українського письменства, ніж пізніше, коли спізнавшися з Кулішем та певно й не без його впливу, завважає, що „Енеїда“, мовляв, добра, „а все-таки сміховина на московський (?) шталт“ [5]. Правда, увага ця, як видко з тієї ж передмови, виросла у Шевченка на ґрунті зовсім справедливої думки, що „Енеїда“ не вичерпала всього життя українського народу й не може бути єдиним зразком для українських письменників. В історичній перспективі, на фоні сучасности, для якої українська мова здавалась тільки на „сміховини“ й здатною, це справді надзвичайно цікавий погляд, бо показує, що й теоретично Шевченко не зв'язував себе ніякими шаблонами та уторованими шляхами.
На фоні тієї же самої сумної сучасности одбувся й другий епізод літературного характеру в діяльності Шевченка. Зайва тут річ торкатись тієї безнадійної картини, на яку давала блискучий матеріял Україна 30–40-х років минулого століття. Минувшина — перейшла на-віки, сьогочасність — темної ночі темніша, а майбутність — без жадного просвітку. Останні недогризки колишньої автономії, старих отих „вольностей“, скасовано централізаційною політикою московського уряду. Народ гнув шию в тяжкому ярмі, у кріпацтві, а культурні верстви давали з себе одним лицем зрадників та перекиньчиків, попереходивши до пануючих націй — то спольщившись, то змосковившись — і канчуками забивали все, що було ще живого серед народу. Старі форми життя у-явки вимірали, нові такої ще не здобули сили, щоб повести за собою численні маси народу. Здавалося, Україні, як нації, прийшла остання пора, що для неї все пропало і виглядів та надії на краще життя бути не може. На Україні того часу, як писав Шевченко, одні тільки пороги „ревуть-завивають“, що
Україна — на-віки,
На-віки заснула („Гайдамаки“),
Було колись, минулося,
Не вернеться знову („Маркевичу“).
Просто дивно, як повелось було тоді серед українського громадянства „кладбищенство“, мовляв дотепним термином Помяловського. Навіть етнографи, як напр. Лукашевич, цікавились українським народом, тільки як „исчезающей націей“, і поспішалися позаписувати хоч дещо з його духового надбання, поки воно не вимерло й не зникло зовсім. Було це повсюдним голосом, що все лишилось позаду — „скрізь могили стоять та сумують“ — а напереді… що може бути напереді у народа без будуччини, якого все життя сконцентровано в тих численних могилах, в яких поховане лежить минуле?
Не вернеться воля,
Не вернеться козаччина,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани, —
Обідрана сиротою
По над Дніпром плаче;
Тяжко, важко сиротині,
А ніхто не бачить,
Тільки ворог, що сміється —
так сформулував Шевченко той „кладбищенскій“ настрій загального зневірря й утрати всяких надій на відродження. Але серед такого розпачливого становища поет знаходить рятунок; проти радощів „ворога, що сміється“, проти торжества тодішніх переможців виставляє він нову зброю і гордою надією на перемогу лунають енергичні слова:
Смійся, лютий враже,
Та не дуже, бо все гине —
Слава не поляже;
Не поляже, а роскаже
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
За нову оту зброю на ворога-переможця стане — „наша дума, наша пісня“.
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови —
вона проте „не вмре, не загине“, не одпаде з минулими формами державно-громадського ладу, а зробиться тією підвалиною, що на ній виросте й міцно збудований запанує новий лад, нова слава:
От де, люде, наша слава.
Слава України;
от де й надія на рятунок цілій нації од наглої смерти. І як недавно ще тужив наш поет над померлим Котляревським, так тепер обертається він до живого тоді письменника українського, старого Квітки, з палким закликом до літературної праці, з благанням співати людям і про минуле, і про сучасне на втіху та науку рідному краєві, —
щоб нехотя
На ввесь світ почули („До Основ'яненка“)
той голос воскреслого народа. І що заклик Шевченка не пролунав „гласом вопіющого в пустині“, доказом було те величезне вражіння, яке його „Кобзарь“ справив на Україні. „Як почали (ваші) вірші читати, — пише напр. до його Квітка, — волосся в мене на голові, що вже його і не багацько, та й те навстопужилося, а біля серця так щось і щемить, у вочах темніє… Дивлюсь — жіночка моя хусточкою очиці втира. Я його („Кобзаря“) притулив до серця, бо дуже шаную вас, і ваші думки кріпко лягають на душу“[6]. Та ще більшим на це доказом служить викликаний „Кобзарем“ літературний рух на Україні та голосна, „на ввесь світ“, популярність, яку здобув собі Шевченко. Тільки з його почавши, українське письменство на твердий стало ґрунт, вибралось на правдиву тропу й зробилось справжнім письменством, одбиваючи в собі життя і потреби широких мас трудящого народу. Думки нашого Кобзаря зробились літературною програмою цілих поколіннів, що виступали й виступають на працю під його безпосереднім впливом, і — можна думати — впливу того ще на довго стане…
Отакий маючи ясний погляд на рідне письменство, бажаючи йому дійти до найвищого ступіня в розвитку, Шевченко не міг не озиватися й на ті голоси, що йшли з табору ворогів українського руху й були тоді пануючими в російському письменстві. З легкої руки знаменитого Бєлінського багато значніших заступників навіть поступового російського громадянства та письменства дивились на український літературний рух, як на невдатну, зайву, а то й шкодливу спробу воскресити штучним способом те, що на-віки померло і не може розцвісти знову, а на українських письменників, як на химерних фантастів, що й сами не знають, чого хочуть. „Москалі зовуть мене ентузіястом, сіріч дурнем“, — пише в одному листі з тих часів сам Шевченко[7], „появленіе „Кобзаря“ въ печати встрѣчено россійскими критиками единодушнымъ глумленіемъ надъ малорусскимъ языкомъ и народностью“[8], — свідчить один з його біографів. Але це не збило Шевченка з його дороги: попробувавши писати російською мовою, Шевченко ще більше впевнився, кудою мусить пролягати його справжній шлях, і махнув рукою на неприхильників та їхні щирі чи нещирі поради писати російською мовою, — „нехай, мовляв, я буду і мужицький поет, аби тільки поет, то мені більше нічого й не треба[9]. Але він не міг здержати протесту, коли діло торкалось рідного письменства, — тоді він запалявся непереможним гнівом і не жалував ворога, виступаючи на оборону дорогої справи. З цього погляду надто великого інтересу набірає поетична передмова до „Гайдамаків“, написаних року 1841.
Передмова дуже добре показує становище за тих часів українського письменника в Петербурзі серед чужих, часто ворожих російських гуртків, що скоса та згорда поглядають на „мужицького поета“. Ці „письменні“ та „дрюковані“, як характеризує їх Шевченко, люде не крилися з своїми думками про те, що українські письменники повинні занехаяти рідне письменство й обернутись і до панської мови, й до „вищих сюжетів“,
А то дурень росказує
Мертвими словами
Та якогось-то Ярему
Веде перед нами
У постолах.
І знов ті самі докази, що в українському житті — „високі могили — більш нічого не осталось“, то й нема на що дбати про таку пропащу справу, яка ні письменству, ні самому поетові ніякої користи не може дати.
Дарма праця, пане-брате, —
Коли хочеш грошей,
Та ще й слави, того дива,
Співай про „Матрьошу“,
Про „Парашу, радость нашу“,
Султан, паркет, шпори, —
От де слава!
Хоч і якою, як на наші часи, дикою здається ця порада, що від неї так і відгонить величним призирством до „громади у сіряках“, але тоді такі поради зовсім не викликали поблажливої посмішки. Вони дуже добре одбивали в собі тенденції та настрій по тих письменницьких гуртках, що цілком нехтували життя народніх мас, не бачили в йому нічого для себе цікавого, а матеріялу для письменства шукали виключно серед „образованнаго круга“, тобто невеличкої горстки „душевладѣльцевъ“. Що це не були жарти, досить пригадати, з одного боку, Бєлінського з його класичним присудом: „хороша литература, которая только и дышетъ, что простоватостью крестьянскаго языка и дубоватостью крестьянскаго ума!“ [10], а з другого — нашого Гребінку, що наслухавшись таких порадників, звівся ні на що над „вищими“ сюжетами й занапастив свій хоч і невеликий, але теплий і симпатичний талант, який пробивався в його українських творах. Демократичну душу Шевченкову глибоко обурювали й ображали такі „аристократичні“ поради, і він дає влучну одсіч непроханим порадникам:
Правда, мудрі!
Спасибі за раду!
Теплий кожух, тільки шкода,
Не на мене шитий,
А розумне ваше слово
Брехнею підбите.
Своїм здоровим чуттям та непопсованим розумом наш поет знов глибше й розумніше глянув на завдання письменства, ніж „письменні та дрюковані“ заступники інтересів „образованнаго круга“. На його думку, письменство повинно відбивати в собі потреби й настрій як-раз не тоненької плівки „командующихъ“ класів, а широких народніх мас, що й письменству дадуть здорове зерно, виведуть його з тієї нікчемної позиції, на якій воно служить утіхою — „какъ лѣтомъ вкусный лимонадъ“ — небагатьом улюбленцям долі, на почесне становище неминуче-потрібної умови для розвитку народа. Давши кілька картин з того побуту, який рекомендовано йому занедбати, але який — наперекір усім тим принадним порадам — він думає таки „во главу угла“ своєї літературної діяльности поставити, Шевченко кінчає:
От де моє добро, гроші,
От де моя слава!
А за раду — спасибі вам
За раду лукаву!
Буде з мене, поки живу
І мертвого слова,
Щоб виливать журбу, сльози
(„Гайдамаки“).
Не оглядаючись на глум і докори, — „кричить собі: я слухать не буду“, — поет іде своїм шляхом. І чуття не одурило його: на цьому шляху він не тільки сам не зблукався, а ще вивів на широку дорогу й ціле письменство за собою: „мертве“ слово не тільки його зробило на-віки славним, але й рідне письменство поставило на таких високостях, на яких його вже не достануть поради на зразок тільки що згаданих. Та й самих порадників де далі все менше чути і тепер коли й вискочить з „истинно-русскаго“ табору якась rara avis, якийсь білий крук, то своєю комичною еквилібристикою не спокусить вже більш нікого й не одурить…
До того ж таки питання про рідне письменство Шевченко вертається ще раз у характерній передмові до нового видання своїх творів, коло якого поет заходився був року 1847-го, не задовго перед своїм арештом. На жаль, сподіване видання так таки й не побачило тоді світу, бо й сам автор опинився спершу за ґратами Петербургської цитаделі, а потім і в „мѣстахъ отдаленныхъ“, під червоною шапкою. В цій передмові[11] з епіграфом із Грибоєдова — „Воскреснемъ ли когда отъ чужевластья модъ?“ поет обертається до земляків з гіркими докорами за недбальство до рідного письменства та з палким закликом до роботи. „До вас слово моє, о братія моя українськая возлюбленная! Великая туга осіла мою душу. Чую, а иноді і читаю: Ляхи друкують, Чехи, Серби, Болгари, Чорногори, Москалі — всі друкують, а в нас ані телень, неначе всім заціпило“. Далі Шевченко збиває ті ходячі аргументи „иноплеменних журналістів“ проти українського письменства, про які вже була попереду мова, й кінчає передмову закликом до праці „во ім'я матері нашої, України безталанної“[12]. Заклик цей разом з докорами землякам у „Посланії до живих і мертвих“, що ви, мовляв,
всі мови
Слав'янського люду,
Всі знаєте, а своєї
Дасть біг —
знов таки показує, з якою свідомістю Шевченко ставився до рідної мови в письменстві. Його здоровий розум органично не міг терпіти самих платоничних розмов про долю абстрактного славянства, коли з тими розмовами не йшла в парі праця на користь конкретного народу, в даннім разі свого рідного, українського. Характерно, що як-раз Шевченко на товариських зборах Кирило-Мефодієвського брацтва найенергичніше встоював за думку видавати свій орган між иншим і українською мовою[13], зводючи таким способом абстрактні балачки про служення інтересам славянства з недосяжних високостей на цілком практичний ґрунт. Взагалі видання журнала українською мовою було повсякчасною мрією поета; ще раніше, р. 1844, він почав був видавати періодичну „Живописную Украину“, до якої текст по українському мали писати Куліш і Бодянський[14], хоча, певна річ, це видання не відповідало його замірам уповні. Мрія про свій журнал не покидала Шевченка ніколи. Коли вийшли Кулішеві „Записки о Южной Руси“, то він зараз же подає думку зробити з їх періодичне видання, і взагалі цю справу вважає за „святу“. Вернувшись до Петербургу, Шевченко з молодечим запалом та енергією бере участь у всіх літературних планах петербургської громади, що розвиток рідного письменства поставила за підвалину всієї своєї роботи, гуртом з усіма захожується видавати журнал „Хату“, а коли його адміністрація не дозволила, підготовляє видавання „Основи“, в якій вже не довелось йому одначе працювати. Так само на практичний ґрунт ставить Шевченко й справу з популярним письменством для народньої освіти. На відому „Граматку“ Куліша він глянув, як на „перший вільний промінь світа, що може заглянути до здавленої панами голови невольничої“[15], а скоро настала змога і йому самому на тому полі працювати, складає „Букварь для южно-русскихъ школъ“ (СПБ, 1860), маючи на думці скласти ще арифметику, географію, історію України й инші підручники. Йому також належить думка видавати дешеві малюнки, щоб вигнати з межи народа суздальську мазанину. На жаль, більшість із цих планів так планами й остались і вже аж по його смерти де-що було зроблено, поки українського популярного письменства не прибив на цвіту відомий Валуєвський циркуляр з р. 1863-го.
Вертаючись знову до Шевченкової передмови до нового видання його творів, не можна не зазначити того цікавого присуду, що по дорозі робить Шевченко двом українським письменникам. „Покійний Основ'яненко, — пише він, — дуже добре приглядався на (sic) народ, та не прислухався до язика, бо може його не чув у колисці од матері; а Гулак-Артемовський хоч і чув, так забув, бо в пани постригся“. Знаючи, що́ виходило з-під пера Гулакового в тих часах і опісля, за часів Кримської війни, не можна не пристати до цієї лаконичної, але дуже виразної характеристики А.-Гулака, що зробив тут Шевченко. Та і взагалі в передмові стоїть він на тій позіциї окремого українського письменства, на яку ступив був одразу, скоро починав писати. „На москалів, — пише він, — не вважайте: нехай вони собі пишуть по своєму, а ми по своєму; у їх — народ і слово, і у нас — народ і слово; а чиє краще — нехай судять люде“. І „люде“ вже свій присуд дали — певне не про те цілком зайве питання „чиє краще“, а про те, що „народ і слово“ дають такий міцний фундамент для щиро-народнього письменства, якого ні цензурами не розбити, ні заборонами та утисками, чи иншими якими заходами не спинити. Як із перелитого посуду мусить через вінці политися, так і народ, що живе своїм життям і має власну мову, повинен і власне письменство витворити. Це елементарна, стихійна, неминуча потреба, якої не уб'єш ніякими заходами й ніякою дорогою не обминеш. І навіть більше: за саму спробу обминути її доводиться приймати кару в образі тих Кирпів-Гнучкошиєнків, тих ренегатів — „землячків з цинковими ґудзиками“ та „мерзенних каламарів“, що сараною налітають на нещасний люд, обсідають його хмарами й, висмоктуючи силу з його та достатки, не дають за це нічого, опріче деморалізації. Та Шевченкові було вже ясно, що рідне письменство „не вмре, не загине“, що процес витверезіння з поголовного зрадництва, який почався вже за його пам'яти, не може припинитись. Факти з історії українського письменства ще за життя Шевченка показали йому це виразно, і він з тихою надією й спокійною душею міг промовити своє „нині отпущаєши“ новим робітникам на ниві рідного письменства. „Недавно, — пише він до Марка Вовчка вже на схилі свого віку —
я по-за Уралом
Блукав і Господа благав,
Щоб наша правда не пропала,
Щоб наше слово не вмірало.
І виблагав („Марку Вовчку“).
Я не спинятимусь довго коло того, чим було рідне слово й рідне письменство в особистому житті поета, а надто в тяжких обставинах на чужині, в неволі, — це виходить по-за межі мого завдання. Скажу тільки, що досить переглянути його невільницькі плачі на чужині, щоб зрозуміти й оцінити до ладу всю ту величезну вагу, яку мали для поета його словесні „діти“ в ті часи, коли, блукаючи по-над Аралом, доводилось йому себе потішати:
Не для людей — тієі слави
Мережані та кучеряві
Оці вірші віршую я, —
Для себе, братія моя („Не для людей“).
Легко уявити собі психичне становище поетове в ті аж надто тяжкі часи і ролю в йому власних творів. Шевченко сам признається, що йому легшало в неволі, як він працював на рідне письменство; власні поезії, „мов ті діти“, надихали радощами самітню душу поетову й одвертали її хоч на часину від нестерпучої дійсности. Це була єдина нитка, що зв'язувала Шевченка з рідним краєм тоді, як усі близкі колись до поета люде, здавалося, забули вже його й одцурались; це була єдина надія на те, що там, куди сердце рвалось, його згадають „не злим, тихим словом“. Хоч як тяжко поетові було в неволі, хоч які мури стояли між ним та Україною, а все-таки надія жевріла, що
А може тихо за літами
Мої мережані сльозами
І долетять коли-нибудь
На Україну і падуть,
Неначе роси над землею,
На щире серце молодеє.
Хоч доведеться розп'ястись,
А я таки мережать буду
Тихенько білії листи („Лічу в неволі“) —
отими самими „возмутительними стихотвореніями“, за які відбував тяжку кару поет. Сміливо можна сказати, що з усіх оставин, які зберегли нашого Шевченка в неволі, які не дали йому власною рукою смерть собі заподіяти, або — що, може, гірше — духом занидіти й „гнилою колодою по світу валятись“, — на першому місці треба поставити його письменницьку працю. Та й сам поет засвідчив це дуже виразно, обертаючись до музи, своєї „порадоньки святої“, з отакими словами:
Мені ти всюди помагала,
Мене ти всюди доглядала;
В степу, безлюдному степу,
В далекій неволі
Ти сіяла, пишалася,
Як квіточка в полі.
Із казарми нечистої
Чистою, святою
Пташечкою вилетіла
І по-надо мною
Полинула, заспівала
Ти, золотокрила, —
Мов живущою водою
Душу окропила („Муза“).
Я й трохи не претендую на те, щоб вичерпати ввесь той багатющий матеріял, який свідчить, чим рідне письменство було для самого поета. Для цього довелося б мало не всю оту „захалявну“ поезію Шевченка притягти до розгляду, не кажучи вже про листи і щоденник, а на це я тепер змоги не маю. Все ж і з цих коротеньких заміток, сподіваюсь, читач може скористуватися, щоб реставрувати ту психологичну картину життя нашого поета, перед якою з великою пошаною повинен стати кожен, хто розуміє вагу Шевченка в історії людскости й нашого краю з'осібна…
Письменство, рідне письменство, для Шевченка не примхою було, не порожньою забавкою, а великим ділом усього життя й не дурно за це діло він приніс таку безмірну викупну жертву, не дурно заплатив за його таку велику ціну, перетерпівши зневагу й глузування, муки неволі та самотности, муштри салдацької й катування. Ці муки його не зламали. Чому Шевченко почав писати рідною мовою — цього ми не знаємо, та певне й не дізнаємось ніколи про ту безпосередню причину, що дала йому перо в руки й звеліла співати для рідного народу і про його долю. Ми маємо саме оповідання Мартоса про те, як випадком знайдено перші поезії Шевченкові, та воно не вводить нас у таємничу лабораторію, в якій викувано перші зародки Кобзаревих ідей. Але ми знаємо напевне одно — що на ниву письменства він вийшов цілком свідомим і готовим у своїх поглядах на рідне письменство. Далі ті погляди могли тільки в деталях розвиватися під впливом життя і людей, міцніти й ширшати, прибіратись у більш виразні форми, перетворюватись у практичні заходи. Але основа їх, знов підкреслюю це, міцно була в йому заложена ще тоді, коли він петербургськими „білими ночами“ бігав у Літній сад складати свої вірші, коли за-для тих „нікчемних“ віршів занедбав був малювання — свій „хліб насущний“. Свідомо зробившись українським, або — як сам каже: „мужицьким“ — поетом, Шевченко високо держав стяг рідного письменства впродовж усього життя свого й до могили доніс його, ні разу не схитнувшись і не схибивши з дороги. Цілим життям своїм і діяльністю поет блискучу дав відповідь усім, хто життя українського народу бачить тільки в минулому, й натомісць роскрив рідному народові широкі перспективи майбутнього життя і невпинного простування шляхом поступу. І якщо великий замір нашого поета — викувати з рідного слова „до старого плуга новий леміш і чересло“, витворити й до розцвіту довести рідне письменство — справдився, то найбільше цьому сприяла ота ясна, не скаламучена свідомість нашого поета, — свідомість як самої мети, так і шляхів, що до неї провадять…
- 1907.
——————
- ↑ Ол. Кониський — Тарас Шевченко-Грушівський, т. II, Львів, 1901, стор. 100, 113.
- ↑ Твори Т. Шевченка, т. II. СПБ. 1911, стор. 390
- ↑ Року 1839-го Шевченко пише до свого брата Микити: „Та, будь ласкав, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по нашому... Нехай ж я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами, бо мені тут так стало скушно, що я всяку ніч тільки й бачу ві сні що тебе, Керелівку та рідню та бур'яни (ті бур'яни, що колись ховався од школи). Весело стане, прокинусь, заплачу“. І ще аж двічі в тому ж таки листі нагадує Шевченко братові, щоб писав „по своєму“, і прикро йому було, як видко з другого листа, що брат — звичайно, малописьменний — одписав каліченою мовою. Див. „Твори Т. Шевченка“, т. II, СПБ. 1911, стор. 343–344.
- ↑ „Письмо къ редактору „Народнаго Чтенія“, — див. „Кобзарь“, СПБ. 1867, стр. 677.
- ↑ Див. передмову до проектованого р. 1847-го нового видання Шевченкових творів — „Кобзарь“, СПБ. 1907 р. стор. 620. Цікаво порівняти з цим ще згадку про Котляревського, що дав Шевченко в повісті „Близнецы“. Уривки з повісти, що торкаються життя першого українського поета, в перекладі на нашу мову надруковано в XI кн. „Л.-Н. Вістника“ за рік 1898.
- ↑ „Основа“, 1861, VII, стор. 4–6.
- ↑ Твори Т. Шевченка, т. II. стор. 347.
- ↑ Чалий — Жизнь и произведенія Т. Шевченка. Київ, 1882, стор. 35.
- ↑ Твори Т. Шевченка, т. II, стор. 347.
- ↑ Сочиненія В. Г. Бѣлинскаго, СПБ. 1896, т. II стор. 906.
- ↑ До речі — редактор останнього (р. 1907-го) видання „Кобзаря“, д. Доманицький, не розібрав, друкуючи передмову, у ній кількох слів, позначивши їх знаком запитання (?). Мені здається, що іниціяли Я. С. В. треба читати: „я(к) С(вячена) В(ода)“ — заголовок вірша панни Псьолівни, тим більш, що те саме місце в „Быломъ“ (1905, кн. VIII, стр. 3) надруковано так: „я С: В:“. Що-до нерозібраного „а наназини“, то чи не певніше буде, як його прочитати: „а за панщини“? У Шевченка літери б і в, н і п часто одна на одну скидаються. Певна річ, не бачивши рукописа, не буду встоювати, що догадка моя справедлива.
- ↑ Шевченко — Кобзарь, СПБ. 1907, стр. 619–621.
- ↑ „Былое“, 1906, кн. VIII, стор. 10. Андрузський на допиті говорив, що „предположеніе славянистовъ издавать журналъ на славянскихъ или, по крайней мѣрѣ, на русскомъ и малороссійскомъ языкахъ съ отъѣздами Шевченки изъ Кіева пріостанавливалось, а съ возвращеніемъ его оживлялось“. Сам Шевченко на допиті казав, що цьому неправда, але зрозуміти легко, що инакше йому було не з руки говорити.
- ↑ Твори Т. Шевченка, т. II, стор. 348.
- ↑ Кобзарь Т. Шевченка. У Львові, 1895, т. III, стор. 150.
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|