Шевченко (збірка)/Шевченкове «Посланіє»
| ◀ Шевченко й українське письменство | Шевченко Шевченкове «Посланіє» |
На переломі ▶ |
|
|
„Поэты въ самомъ дѣлѣ, по римскому выраженію, пророки; только они высказываютъ не то, чего нѣтъ и что будетъ случайно, а то, что неизвѣстно, что есть въ тускломъ сознаніи массъ, что еще дремлетъ въ немъ“.
Так визначає природу поетів Герцен і, вдумавшись у його слова, не можна не признати великої правди за ними. Своєю геніяльною інтуїцією, своїм крилатим натхненням справжній поет таки дійсно може вхопити оті невиразні, сказати б, обривки духових течій, що несвідомо для самих мас народніх ще тільки в зародку носяться серед їх. Зародки ті ще не вилились у видимі, певні форми, не придбали виразного обличчя і треба часу та й обставин добрих, щоб вони достигли й виросли в могучі потоки, що згодом колись понесуть може на своїх хвилях маси людскости. Але поки що, вони тільки підземними течійками прокладають собі шлях, непомітний і невидний звичайному окові, що не може пробити зверхню кору, звичайного життя й дослідити те, що глибоко під нею сховано. Та ось приходить людина, щедро обдарована найвищим даром людської природи — тією великою проникливістю, що не спиняється перед звичайним ходом життя; сміливою рукою вона зриває зверху покривало й показує під ним тенденцію, яка дрімає ще в свідомості народніх мас; одним рухом вона виводить на очі всім ту потенціяльну силу, що тільки слушного часу дожидає та щасливих обставин, щоб перетворитись на силу активну, яка й поверне в той чи инший бік народнє життя. З неясних натяків, з невиразних зародків така людина комбінує широкі картини майбутнього життя і як що в додачу вона має ще й силу показувати все те в гарних майстерних образах, то перед нами буде поет — поет-пророк у тому розумінні, яке вкладає в це слово Герцен. Такий поет бачить те, що сховане під зверхньою корою життя, формулує його принадним образами, — і тут саме й лежить секрет того, чому він робиться „властителемъ думъ“ і не тільки сучасників своїх веде за собою, а й потомним поколінням надовго остається тим духовим ватажком, круг якого гуртуються все ширші й ширші маси народу. Буває навіть так иноді, що треба на певну далечінь одійти, з перспективи дивитися, щоб усе зрозуміти в творах таких поетів. Буває, що сучасникам та ближчим нащадкам не все в творах поета-пророка ясно, бо життя ще не справдило його пророкуваннів: вони більше роблять вражіння вже на тих, що на свої очі бачать, як думки поетові доходять до правди, як слова його на їх очах перетворяються в діла. Тоді через голови сучасників поет-пророк промовляє до пізніших поколіннів і серед їх збірає собі велику громаду прихильників.
До таких пророків — не містичних, що вгадують те, „что будетъ случайно“, а реалістичних, які просто вміють зазирнути в найглибші осередки народньої свідомости — безперечно належить і наш Шевченко. От через віщо він часто прозирав у глибінь будуччини й по-за художньою красою своїх творів лишив нам таку багату спадщину ще й думок великих, з якої ще довго черпатимуть на свою користь люде. Вогневе слово Шевченкове не тільки історичним пам'ятником старих, пережитих часів стоїть тепер перед нами, а пече й досі ще пекучим болем найживішої сучасности та неминущої правди. Скажу більше — де далі, твори його все більшу громаду збірають коло себе прихильників, навіть такі твори, які сучасникам або ближчим поколінням видавались не зовсім зрозумілими, або навіть і зайвими в поетичному надбанні Шевченка, тепер як-раз чи не найдужче вражіння й справляють. Надто це треба сказати про твори нашого Кобзаря з політичним змістом. З приводу саме їх де-хто з земляків навіть радив був Шевченкові „не дуже заходити в хмари“[1], а тепер ці твори принажують до себе читачів не тільки зверхньою красою своєю та внутрішньою правдою, не тільки картинами сучасного поетові життя, а й добрим розумінням будуччини, або коли хочете — пророкуванням на потомні часи. Пророча, мовляв, сторона тих творів у-явки стоїть тепер перед нами, бо вони потрапляють иноді на найболючіші питання наших часів, виявляють наші болячки і, рукою тямущого хирурга їх розтинаючи, показують разом з тим і добрий лік на них.
„До мертвих і живих і ненарожденних земляків моїх, в Україні і не в Україні сущих, моє дружнєє посланіє“ — так зветься один із тих Шевченкових творів, у якому найкраще може проступають його риси, як „реалістичного пророка“, що проникливим поглядом зумів обхопити події пізнізших часів і показати ідейну еволюцію навіть ненарожденних ще тоді земляків своїх. Поет бачив, що не самих сучасників треба винуватити за те, що діялось за його часів на Україні, що не тільки попередні, тоді вже мертві, покоління спричинились до ідейного та життьового розбрату між вищими класами та народом, але довго ще своїх рук до того докладатимуть і ті покоління, що прийдуть згодом. І от з своїм „Посланієм“ поет обертається й до тих „ненарожденних“ земляків, бо він добре бачив з непомітної може иншим тенденції, куди підуть пізніші покоління й яку вони постать займуть що-до свого народу. Через те Шевченкове „Посланіє“ й набірає такої великої ваги для нас, отих „ненарожденних“ за його часу земляків; воно стоїть перед нами грізною пересторогою, з одного боку, та заповітом поетовим, з другого — щоб звернути з протоптаного батьками шляху що-до народу й на нових підвалинах — правди, любови та справедливости — поставити свою роботу. І характерно, що як-раз „Посланіє“ не знайшло собі відгуку серед сучасників та ближчих наступників поета. Навіть такий глибокий критичний розум, як Драгоманов, за нелюбою йому, часом таки й справді незручною фразеологією „Посланія“, не зміг добачити його глибокого змісту і назвав його „безсвязним і далеко не так мудрим, як звичайно думають“. Мало того, Драгоманов знайшов був у „Посланії“ і націоналістичну виключність, мало не шовинизм, і „ростріпаність що-до форми“. Що це не так, що „Кобзарь“ взагалі, а надто „Посланіє“ не „єсть вже річ пережита“, мовляв знов таки Драгоманов, або те „зерно, котре перележало в коморі й не послужило як слід і в свій час, коли було свіже, а тепер вже мало на віщо й годиться“[2] — про це, я певен, тепер і змагатися не треба. „Кобзарь“ і досі зостається великою книгою не тільки краси художньої, а й правдивої, немов кришталь чистої науки; а надто „Посланіє“ багатьма сторонами промовляє нам до серця проречисто, і навіть більше може, як поетовим сучасникам промовляло. „Подивіться лишень добре“, — каже Шевченко, — в свою історію,
Прочитайте знову
Тую славу, та читайте
Од слова до слова,
Не минайте ані титла,
Ніже тії коми;
Все розберіть та й спитайте
Тоді себе: що ми?
Чиї сини, яких батьків?
Ким, за що закуті?…
Хиба ці от питання, що поставив поет ще року 1845, не стоять перед нами так само важкими питаннями, пекучими питаннями, як і 60 років попереду? Хиба національна свідомість і тепер, як і за часів поетових, не так само чужа та далека річ для величезної маси нашого громадянства? Хиба вже так багато серед нас людей, що знають — „що ми? чиї сини? яких батьків? ким, за що закуті?“ — й не стукаються, мовляв новітній наш письменник, „то об той, то об другий чужий одвірок“?… „Все розберіть“, — сказав поет, і розбіраючи ми з жалем повинні признатися, що „Посланіє“ й досі влучає в дуже болюче місце сьогочасного нашого життя, хоч і як з того часу зверхні обставини його одмінились.
Загальний фон, на якому поет творив своє „Посланіє“ — то люті, темні аж чорні, страшні часи політичної й громадської реакції. Ми добре знаємо, що то за часи були, бо ще й тепер не рідко старі діди, що їх зазнали, лякають ними своїх онуків; і тепер ще жахом проймає серце, як тільки-но про їх згадати. То було темне царство, якому за підвалину служили — милійони кріпаків, загальна політична безправність, повсюдна темнота й духова мизерія, що повстала на трупах горстки завзятців-декабристів… „Въ судахъ черна неправдой черной и игомъ рабства клеймена“ була земля, темна-претемна в ній ніч панувала, а серед неї тільки бюрократія — оті
Раби з кокардами на лобі,
Лакеї в золотій оздобі —
почувала повну свою силу і, гнучись сама перед дужчими, гнітила без жалю все, що зважувалось иноді хоч несміливо підійняти голову знизу. І от на фоні того поголовного рабства, темноти й безправности, коли „од Молдованина до Фінна на всіх язиках все мовчало“ — український поет виступає з гострим словом жалю і протесту:
Тільки я, мов окаянний,
І день, і ніч плачу
На роспуттях велелюдних…
Обставини життя тогочасного та особиста вдача поетова надали тому протестові форму „плачу“, вболівання над тяжкою долею народа; але по-між „плачем“ — блискавицею пробігають могучі нотки енергичного обурення проти всього державно-громадського ладу тих часів. Гнів поета обертається безпосередно на сучасників, хоч він знає, що їм ніколи дослухатися до його, бо вони иншу „роботу“ мають, — вони
Кайданами міняються,
Правдою торгують
І Господа зневажають, —
Людей запрягають
В тяжкі ярма, орють лихо,
Лихом засівають...
Такий був фон тогочасного всеросійського життя. Не краще діялось і на Україні, бо вже
Доборолась Україна
До самого краю,
Гірше ляха свої діти
Її роспинають,
Так як пиво, праведную
Кров із ребер точать!
Раби, підніжки, грязь Москви,
Варшавське сміття — ваші пани
Ясновельможнії гетьмани, —
так характеризує поет отих борців за волю України, що в боротьбі своїй не змогли стати по-над власну користь та вигоду, пішли на-осліп за класовими своїми інтересами й не схотіли щиро опертись на народні маси, забезпечивши й їм ту саму волю, якої для себе домагались. І нема чого, — каже поет, — вихвалятись їхніми героїчними вчинками без ясного політичного розуму, бо, напр., героїчна боротьба з Польщею позначилась тільки тим, що
Польща впала
Та й вас роздавила,
а спадщину нащадкам вони одну покинули —
Свої кайдани, свою славу…
I тепер, — іронизує поет, — нащадкам колишнього панства вельможного не зосталось навіть тієї проблематичної втіхи, що за свою лойяльність вони не терплять утисків, не зазнають знущання від тих, до кого на службу стали.
Чого ж ви чванитеся, ви,
Сини сердешної Украйни?
Що добре ходите в ярмі,
Ще краще, як діди ходили? —
запитує Шевченко і сам же відповідає:
Не чваньтесь: з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили…
Але, й „деручи ремінь“, уряд того часу вже цілком привернув до себе українське панство. Ми вже згадували, що тоді, коли Шевченко виступив з своїм голосним протестом, воно вже до останку позбулося „фантастичних мрій“ про автономію й кинулось у „реальну“ політику, в якій „желаніе къ чинамъ, а особливо къ жалованію“ на першому стояло плані. Панство вже тоді зробилося „плохеньким телятком“ і за це дві матки ссало: з одного боку, воно міцно вже сиділо паразитом на шиї у зневоленого народа, а з другого — знайшло легкий доступ до бюрократичної драбини з її чинами та орденами та й пішло вгору, з кожним щаблем усе вище й вище стаючи над народом, усе далі й далі одриваючись од рідного ґрунту, усе більше й більше переходячи до пануючої нації. На Україні появилося дві нації — мужицька й панська, порізнені глибоким проваллям соціяльної неволі та економичної експлуатації. Цей процес денаціоналізації вищих класів на Україні, того їхнього пошестного зрадництва, страшенно обурює поета і його обурення проривається величньою картиною:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра —
Добра святого, волі, волі,
Братерства братнього.
І навіть інтересами культури, волі, братерства поет не може виправдати того зрадництва. Він добре бачив, якими неплодючими абстракціями були ті „інтереси культури“, скоро вони доводили до відчуження від народу, скоро провадились не на рідному полі й не для рідних мас народніх. „Найшли“, — говорить він далі:
Несли, несли з чужого поля
І в Україну принесли
Великих слів велику силу
Та й більш ничого…
Бо великі ідеали волі та братерства, здобуті на „чужому полі“, у себе дома лагідненько мирилися з кріпацтвом, з гнітом, з найдикішими проявами розгнузданого поневолення над простими людьми. Для Шевченка оті посилання на культуру та високі ідеали поруч з низькою практикою дійсного життя були ще огидливіші, ніж неприкрашена практика, і з надзвичайною силою він викриває ті фарисейські оправдання „інтересами культури“:
Кричите,
Що Бог создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились;
А хилитесь, як і хилились,
І знову шкуру дерете
З братів незрячих, гречкосіїв,
І сонця правди дозрівать
В німецькі землі, на чужину,
Претеся знову…
Поет знає, що навіть культура та освіта, здобуті коштом „братів незрячих, гречкосіїв“, вносили здебільшого тільки гіршу, бо рафіновану, роспусту між вищі класи, бо все глибше викопували провалля нерівности між ними та народом і давали підстави дивитися на кріпаків, як на нижчу породу людей — якусь робочу худобу. Не вважаючи на ввесь полиск європеїзма, перенятого по чужих краях, не вважаючи на всі гуманні слова, на показну сантиментальність, — під виглаженим поверхом їх були ще „цівилізовані дикарі“, що ніякої мерзоти не цурались, аби тільки власну пиху задовольнити. Вони позичали на чужому полі самий показний бік культури, її позверховий по̀лиск, а справжня культура з її великими завданнями не входила глибше в їхню душу. З біографії Шевченка ми знаємо, скільки й сам він, ще кріпаком бувши, витерпів лиха від своїх „європеїзованих“ земляків та що́ на очах у його творилось з иншими кріпаками. І він волів би, щоб ті новітні „європейці“ й рідної землі не поганили собою та своїми ділами.
Ох, як би то те сталось, щоб ви не вертались,
Щоб там і здихали, де ви поросли!
Не плакали б діти, мати не ридала,
Не чули б у Бога вашої хули,
І сонце не гріло б смердячого гною
На чистій, широкій, на вольній землі,
І люде б не знали, що ви за орли,
І не покивали б на вас головою…
Денаціоналізація раз-у-раз іде в парі з тим, що один російський письменник влучно назвав „опустошеніемъ сознанія“. А спустошена свідомість — ще широке й вільне поле для всяких лихих впливів, насамперед для панування моди, невільницького копіювання та переймання. Російське громадянство теж пережило було колись період такого поневолення, коли з власної волі все своє одкидало, як „подлое“ та „низкое“, коли тільки чужоземне здавалось вартим уваги. Українське громадянство через де-які спеціяльні умови свого життя запізнилося з тим процесом невільництва з власної охоти і він не минув для нас і по сей день. Прихиляючись до пануючої народности, українці те спустошення свідомости довели до такої міри, що поробились буквально таки „Иванами непомнящими“ і тільки те й робили, що хилялись та бились об чужі одвірки, маючи себе то за „родовитих поляків“, то за „истинно-русскихъ“. Вони по-невільницькому хилились перед усякою новою думкою про них, скоро та думка виходила від чужих авторитетів, не беручи її критично, не перевіряючи на ділі.
Що ж ти таке?
— Нехай німець
Скаже: ми не знаем! —
І Колляра читаете
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганку
І в слав'янофили
Так і претесь, і всі мови
Слав'янського люду —
Всі знаєте, а своєї
Дасть-біг...
Але разом з тим, нехтуючи народ і зневажаючи його, вищі класи не позбулися ще романтичних мрій про колишню славу дідів своїх, про теперішню красу народнього духу. Пан, що усіма способами знущався над кріпаком, ладен був завзято вихваляти красу й чесноти якогось абстрактного народу, милуватися його мовою, якої не тямив і тямити не хотів, чисто шовинистичним способом хвастати історією рідного краю, якої не знав. Мова для його —
І гармонія, і сила —
Музика та й годі.
А історія? Поема
Вольного народу!
Що ті Римляне убогі!
Чорт зна що — не Брути!..
У нас Брути і Коклеси,
Славні, незабутні!
У нас воля виростала,
Дніпром умивалась,
У голови гори клала,
Степом укривалась!..
А спала на купах,
На козацьких вольних трупах,
Окрадених трупах.
„Я ридаю“ — говорить далі поет,
Як згадаю
Діла незабутні
Дідів наших, — тяжкі діла!
Як би їх забути,
Я оддав би веселого
Віку половину.
Та забуття нема, не може бути, і Шевченко гнівною рукою, без жалю, зриває те покривало культурности й романтичности, яким нап'ялось було панство, й показує під ним — „смердячий гній“ плантаторських тенденцій та поганого егоїзму:
Умийтеся! образ божий
Багном не скверніте!
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тільки, щоб панувать...
Бо прийде страшний час — час кари і росплати за історичні гріхи перед народом:
Роскуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорять
І Дніпро, і гори
І потече сторіками
Кров у синє море...
Але Шевченко не обмежується самою грізьбою та прокльонами. У його була дивно м'ягка, гуманна душа і не дурно один з найголовніших мотивів у його поезії — це мотив мало не безмежної вибачливости. Шевченкова муза, що не має „зерна неправди за собою“, не була „музою помсти“ і через те навіть тим, кого поет зве „недолюдками, дітьми юродивими“, й тим він проказує шлях, яким ідучи, можна заробити собі прощення за кривди, заподіяні народові. Тільки що він роскрив усю мерзоту того ладу, що застує світ щастя й волі людям, але зараз же він подає й ліки на те лихо.
Подивіться на рай тихий,
На свою Вкраїну;
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну…
Розкуйтеся сами з неволі духової, розкуйте братів своїх, приверніться усим серцем до свого народу, працюйте серед його і для його, бо тільки
В своїй хаті — своя й правда
І сила і воля
От у чому бачить поет способи на те, щоб на добре направити лихо. „Учітеся“, — говорить він далі, та не так, як досі вчились, пориваючи зв'язки з рідним народом, але
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.
А здобувши науку, не панькайтеся з нею, як з дорогою але непотрібною цяцькою, а прикладіть її до того, щоб зробити кращим людське життя на своїй землі і тим додати й своєї вкладки до вселюдського щастя. І тихою любов'ю бренить поетове благання, що ним закінчує він своє „Посланіє:“
Обніміте ж, брати мої,
Найменшого брата, —
Нехай мати усміхнеться,
Заплакана мати.
Благословіть дітей своїх
Твердими руками
І обмитих поцілуйте
Вольними устами…
І забудеться срамотня
Давняя година
І оживе добра слава,
Слава України
І світ ясний невечерній
Тихенько засяє…
Обніміться ж, брати мої,
Молю вас, благаю!..
Більш, як 60 років минуло вже з того часу, як Шевченко написав своє „Посланіє“. Багато за цей час вартостей на-ново переціновано й одкинуто, як непотрібне, як зайвина для життя людського. Зникло кріпацтво, але народились нові форми експлуатації людської праці; зникає потроху темнота духова, на божу дорогу повернула неволя політична… Тепер саме відбувається процес великої боротьби за кращі форми життя, здалека манячить ясна зоря волі та справедливіших стосунків… І хоч за наших часів життя дуже одмінилось проти колишнього, але Шевченко й тепер стоїть серед нас не застарілий, любий усім, чиє серце б'ється за кращу долю для людей, а його пророче „Посланіє“ ворушить серця, неначе наш сучасник промовляє про теперішні болі пекучі. І таки справді хоч багато одмін сталося, але в одному мало що ми поступились наперед.
Багато говориться тепер про потреби „меншого брата“, багато праці йде на користь його; кращі люде навіть „душі свої полагають за други своя“ в процесі лютої боротьби з прихильниками темряви й неволі. Але чи тим шляхом, яким треба б, ідемо ми? Чи українське громадянство, обмите від сорому кріпацтва, розв'язалося вже і з питаннями: „що ми? чиї сини? яких батьків?“ Чи по старому не цураємось ми мови нашого народу, чи не дожидаємось ми ще свого „німця“, що навчив би нас „по своєму глаголать“?… З болем, із соромом на ці питання повинні ми відказати: ні і ні. Старий історичний гріх наш, оте порізнення з могучим корінем народнім, усе ще лежить на сучасному поколінні якимсь прокляттям важким і навіть просвіщаючи „современними огнями“ темні очі братів наших, ми все-таки не хочемо „вогонь“ той давати в найкращій і народові найзрозумілішій формі — в одежі його рідного слова. Старе зрадництво тільки прибірається тепер у нові, далеко пристойніші форми — всякі політичні програми з тією централістичною закраскою, що жадної ваги не надає національній індивидуальності кожного народу. А тим часом, нехтуючи й одкидаючи цю індивидуальність, ми тим самим перекопуємо сами собі шлях до того, щоб швидче справдились великі ідеали волі, рівности й братерства у нас, на нашій землі, а через те й по всій землі прибавилось борців за волю. Правда — одна на світі, це певно, але ця єдина про всіх правда, щоб стати близькою народові та йому доступною — повинна прибратися в зрозумілу йому словесну форму. Так само засновані на такій вселюдській правді сила і воля — це насамперед сила і воля упорядкувати своє життя так, щоб не було в йому ніякого панування, ніякого силування та неволення. Шевченко дав чудову, просту й глибоко демократичну формулу такого життя, що має на оці насамперед інтереси трудящих людей у їх рідній, звичній їм обстанові, і стаючи до праці коло визволення нашого народу з усяких кайданів сучасного злиденного життя, ми раз-у-раз повинні пам'ятати цю формулу —В своїй хаті — своя й правда
І сила і воля.
І коли кожен стоятиме на сторожі правди в своїй хаті, коли насильникам стануть короткі руки зазіхати на чуже право, тоді зникне одна з найдужчих причин ворогування на землі. Тоді справдиться й друге пророкування нашого Кобзаря, — той ідеал вселюдського братерства, коли
Врага не буде, супостата,
А буде син і буде мати
І будуть люде на землі…
- 1907.
——————
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|