Шевченко (збірка)/Шевченко в світлі офиціяльної критики
| ◀ Про пам'ятник Шевченкові | Шевченко Шевченко в світлі офиціяльної критики |
Поет і жандарм ▶ |
|
|
Раз-у-раз коло кожної великої людини безліч ворушиться всякої дрібноти, чіпляючись за голосне наймення, щоб разом, хоч контрабандою, прослизнути до „храму слави“. Та опріч цієї не шкодливої, хоч і вельми часом неприємної дрібноти, плазує тут чимало й просто людського гаду, що вже не про славу думає, а тільки використовує велике наймення для своєї нікчемної користи. Цей гад людський навіть і в думках не покладає, що вчепившись до ймення великого, вони теж переступають поріг того храму, принаймні заробляють собі пам'ять на довгі-довгі часи. Перечитуючи колись про заслуги невмірущих діячів людскости, спиниться читач і на тому гадді, що плазувало круг його, й плазуючи, кусалось часом дуже боляче, дарма, що й не знало, на кого ціляє своїм отрутним жалом. Чи віддав би тепер хто, що був собі на світі такий Дантес або Мартинов, коли б куля першого не спровадила на той світ Пушкина, а другий не посиротив був російського письменства з Лермонтовим? Чи згадав би хто, що жив колись такий от Петров, коли б цей маньяк доносу не зв'язав був свого ймення на-віки з долею Шевченка?.. Так нежданно-негадано попадають і патентовані нікчемности до історії, як примха вередливої долі, як жарт над людскістю в тому життьовому морі, що ковтає багато коштовного матеріялу, а виносить на-поверх нікому непотрібну тріску. Про одну таку тріску нікчемну з породи людей-плазунів і буде зараз мова.
Мені пощастило дістати до рук дуже цікавий офиціяльний документ із доби повороту Росії на старий шлях і початку реакції по „епосі великих реформ“. Документ цей — то досить груба, на 296 сторін in 8° книга, з назвою: „Собраніе матеріаловъ о направленіи различныхъ отраслей русской словесности за послѣднее десятилѣтіе и отечественной журналистики за 1863 и 1864 г. С.-Петербургъ, 1865“. Над заголовком угорі напис: „секретно“, а по другий бік заголовної картки: „Напечатано по распоряженію Министра Внутреннихъ Дѣлъ“ і „печатано въ типографіи министерства внутреннихъ дѣлъ“. Офиціяльне походження книги, як бачимо, документально засвідчено оцими авторитетними приписками, але розгорнувши її, читаємо не що инше, як… літературну критику. Мало того — між авторами, яких тут критиковано, знаходимо й нашого Шевченка! Метаморфоза з міністерством внутрішніх справ занадто чудна й несподівана… Щоб зрозуміти цю дивовижну річ, як і навіщо міністерство внутрішніх справ передяглося в убрання літературного критика, що так не личить оцій зовсім в инших сферах діяльности компетентній институції, треба оповісти історію книги перше, ніж до її змісту обернутися. Історія цікава не менш, як і самий зміст.Треба пам'ятати, що до 1862 р. оте знаряддя до запаморочення й затьмарення голов, що зветься цензурою, було в Росії під рукою міністра народньої освіти, — факт сам по собі чудний, але нікого він не дивує, бо відомо, що це міністерство в Росії раз-у-раз належало до найреакційніших. Р. 1862 сталась одміна: 10 березня видано царський указ, яким функції цензурного догляду над письменством поділено між двома міністерствами — народньої освіти й внутрішніх справ. Це був перший ступінь до того, щоб віддати цензуру зовсім до рук міністрові внутрішніх справ, а ним був тоді Валуев, записаний на сторінках і нашої історії, як автор одного з перших актів (р. 1863) проти українського слова. Допавшись до „команди над літературою“, але до якого часу тільки частково, Валуєв цим останнім вельми був незадоволений; не до вподоби йому була перспектива поділу тієї „команди“ з міністром народньої освіти, він бажав усю справу догляду над письменством прибрати до своїх рук, щоб панувати тут неподільно. Отже насамперед треба було якось здихатись свого тимчасоваго спільника, міністра народньої освіти, Головнина, що теж у нашій історії відомий як оборонець прав української мови проти заходів Валуєва. На цьому от ґрунті й розпочалася боротьба між двома спільниками, хоч вони що-до письменства, були правду кажучи, однієї думки. І Валуєв, типовий російський бюрократ, прихильник законности на словах і компромисів у душі, що вмів поводитись хамелеоном, служити і нашим і вашим, скрізь насамперед власної вигоди шукаючи; і Головнин, що на словах як на цимбалах грав ліберальні п'єси, а потай видавав обмеження та кари на письменство — обидва ці достойні бюрократи були однаково реакціонерами. В справі цензурній обидва одного бажали — щоб письменство ані дихнуло, але особисті стосунки та свого роду конкуренція поставила цих справжніх спільників та однодумців одного навпроти другого, як ворогів та антагонистів. Антагонизм між двома міністрами й був справжнім батьком згаданої книжки, повернувши міністерство внутрішніх справ на emploi літературного критика.
Щоб допекти Головнинові, бо таки ж він поки що був головою в цензурі та „старшим“ над літературою, Валуєв почав доводити до царя про кожний випадок, який, здавалося йому, свідчив, що письменство „роспущено“, а цензура не глядить гаразд свого діла. Виправдуючи насамперед самого себе проти закидів що-до недбальства цензури, Головнин, навпаки, виставляв цареві „благонамѣренность“ письменства й журналістики. Одвертаючи од себе докори за літературні провини неслухняних письменників, Головнин напав на спасенну думку — подавати цареві періодично коротенькі огляди літературного руху в Росії. Автором згаданих оглядів був „чиновникъ особыхъ порученій“ у Головнина, граф П. И. Капнист. Коли таких оглядів зібралось чимало, їх видруковано книжкою (не для приватного, звичайно, вжитку) під довгим і незграбним заголовком: „Краткое обозрѣніе направленія періодическихъ изданій и газетъ и отзывовъ ихъ по важнѣйшимъ правительственнымъ и другимъ вопросамъ за 1862 годъ“. Та незабаром Капнист перейшов на таку саму посаду „чиновника особыхъ порученій“ до Валуєва і цей, знаючи „літературну“ вдачу нового поплічника з його праці у Головнина, обернувся до тієї ж спасенної думки й доручив Капнистові скласти огляд письменства в Росії за р. 1863, але вже з погляду його, Валуєва. В огляді Капнист найдужче мав підкреслити неминучу потребу того, щоб догляд над письменством віддано до рук міністрові внутрішніх справ, бо міністр освіти не може з тією справою дати ради. Служити особам, а не ділові й робити все, чого треба старшим і що звелять — це принцип кожного путящого урядовця. А бувши таким, Капнист не завагався під рукою Валуєва писати проти колишнього свого начальника — Головнина, та й проти самого себе, як автора Головнинових оглядів. Але промітний Валуєв не обмежився на періодичних оглядах літературного руху для царя, як це робив його антагонист; він глянув на справу ширше й практичніше, вигадавши для цензорів такий, мовляв би то, „курсъ россійской словесности“, до якого б вони заглядали, розливаючи моря червоного атраменту. Книжка, що про неї мова мовиться, й мала бути тим „курсомъ“ на науку цензорам — як їм ставитись до всяких напрямів у письменстві та до поодиноких письменників. Капнистові належить тут огляд ліричної поезії (значить — і оцінка Шевченка), прозового письменства, а також по-части й періодичних виданнів за р. 1863–64; останній „за недосужностью і ділами по должности“, мовляв Тетерваковський-Возний, по-просту передруковано з згаданих „обзорів“, що подавав цареві Головнин!..[1].Таким от способом, на-швидку, і складено офиціяльну критику, справжній продукт бюрократичної творчости в письменстві, писаний дубовим стилем петербургських канцелярій. Мета критики — кайдани на краще, поступове письменство — виразно проступає в передмові, що належить чи не самому Валуєву. Офиціяльний критик виступає щирим прихильником так званого „чистого мистецтва“ і в передмові починає навіть з крокодилячої сльози над тим, що „оставя путь свободнаго (це під цензурою Бенкендорфів та Дубельтів „свобода“!) развитія, литература наша значительно отклонилась въ несвойственную (!) ей среду односторонняго служенія временнымъ политическимъ, гражданскимъ и общественнымъ вопросамъ“ (стор. I), а тим часом ніби-то „истинная среда изящнаго можетъ развиваться совершенно свободно помимо преходящихъ явленій жизни“ (II). Згадане збочення письменства на стежку погибельну „служенія временнымъ etc. вопросамъ“ автор передмови поясняє найбільше впливом російської критики (Бєлінського, Чернишевського та Добролюбова), що ширила невідповідний ніби-то погляд на письменство й навертала його до протесту проти уряду та пропаганди соціялізму й комунизму. Зазначивши і підкресливши „неблагонадежность“ цілого письменства, офиціяльний критик на науку цензорам кінчає так: „знаніе главныхъ направленій, существующихъ въ литературѣ, и разумѣніе тѣхъ цѣлей, которымъ служатъ наиболѣе вліятельные писатели (,) можетъ нерѣдко содѣйствовать къ (sic!) вѣрному взгляду на новое литературное произведеніе, къ справедливому заключенію о немъ и даже (!) къ правильному примѣненію относительно его того или другого цензурнаго постановленія“ (V–VI). Оце шило, що виткнулося з мішка з „чистим мистецтвом“, певна річ, треба розуміти, як певну інструкцію цензорам: caveant consules!
Поминувши усі викрути канцелярського пера що-до „натуральной школы“ и „свободнаго искусства“, обернуся просто до оцінки Шевченка. Його залучено до гурту поетів, „предметы пѣснопѣній (!) которыхъ суть по преимуществу народъ и разные общественные вопросы“, й поставлено зараз по славянофилах. Щоб не порушити своєрідного духу в канцелярському стилі цієї „характеристики“, подаю її од слова до слова в оригиналі.
„Вслѣдъ за поэтами-славянофилами должно упомянуть еще лирика, котораго такъ-называемые нынѣшніе[2] украйнофилы считаютъ (хотя совсѣмъ несправедливо) истолкователемъ ихъ стремленій. Собраніе стихотвореній Т. Шевченко явилось въ печати подъ общимъ заглавіемъ Кобзарь еще въ 1842[3] году и извѣстность его какъ прекраснаго лирическаго поэта упрочилась гораздо прежде, чѣмъ заявилъ себя кружокъ украйнофиловъ въ новомъ смыслѣ этого слова. Дѣло въ томъ, что собственно-украйнофилы всегда существовали въ Малороссіи; но они имѣли совершенно не тотъ характеръ и не тѣ цѣли, какими отличаются нынѣшніе новые украйнофилы, средоточіе которыхъ въ теченіе всего минувшаго десятилѣтія было въ С.-Петербургѣ, гдѣ издавался и журналъ ихъ Основа. Настоящіе, коренные, малороссійскіе (!) украйнофилы, представители которыхъ суть Основьяненко (Квитка), Гоголь и Шевченко (исключая весьма немногихъ (sic) изъ его произведеній), — извѣстны страстной, поэтической любовью къ своей родинѣ и ея природѣ, дѣтской и безпредѣльной преданностью къ ея старинѣ, къ ея пѣснямъ и богатымъ по фантазіи преданіямъ; грустнымъ и глубокимъ сознаніемъ, что негодныя во всѣхъ отношеніяхъ этнографическія (?) условія Малороссіи были причиной ея несчастной исторіи и исключаютъ всякую возможность самостоятельной политической для нея роли въ будущемъ. Это сознаніе у коренныхъ украйнофиловъ тѣмъ прочнѣе и основательнѣе, что народъ въ Малороссіи рѣшительно чуждъ всякой тѣни стремленія къ политической самостоятельности; идея „билого Царя“ окончательно заглушила въ немъ вліяніе „гетьманщины“, и если въ массахъ можно было замѣчать по временамъ недовольство, то это никакъ не было выраженіе какихъ-либо политическихъ тенденцій, но послѣдствіе непривычки къ упраздненному нынѣ крѣпостному праву, которое было введено въ Малороссіи только при Императрицѣ Екатеринѣ II-ой. Нерѣдко, въ этомъ же недовольствѣ, которое нѣкоторые принимаютъ совершенно ошибочно за тенденціи къ сепаратизму, выражается простое сожалѣніе и сознаніе, что экономическое процвѣтаніе въ этомъ щедро надѣленномъ природою краѣ, — стѣснено и поставлено въ самыя невыгодныя условія. Со времени пародіи, написанной Котляревскимъ на Энеиду, въ Малороссіи всѣ (?!) смотрѣли на попытки писать на южнорусскомъ нарѣчіи какъ на шутку (!), или какъ на слѣдствіе незнанія (!) авторомъ великорусскаго языка. Лучшее (!) произведеніе Основьяненко — Панъ Холявскій написано по русски, Гребенка и Гоголь тоже писали по русски. Шевченко писалъ на южно-русскомъ нарѣчіи; но записные украйнофилы, какъ коренные такъ и новые утверждаютъ (!), что Шевченко владѣлъ южно-русскимъ нарѣчіемъ слабо (?!). Какъ-бы-то ни было, но если взять всю совокупность произведеній Шевченки, то окажется, что его дѣятельность вполнѣ соотвѣтствуетъ идеаламъ коренныхъ, а не новыхъ украйнофиловъ. То у него являются превосходныя воспроизведенія поэтической природы Украйны и образцы чисто народнаго міросозерцанія; такова напримѣръ вошедшая въ собраніе его стихотвореній (Кобзарь) баллада — Топо́ля, начинающаяся прелестными стихами:
По дубро́ви витеръ віе,
Гуляе по по́лю
Край доро́ги гне́ топо́лю
До само́го до́лу:
Станъ высо̀кій, лыстъ широкій,
На́-що зеленіе? и проч.
Поминувши все, що тут офиціяльний критик понаплутував, не можна не завважити одного: це ж правдива апологія Шевченка! Капнист видимо його обороняє й когось силкується упевнити, що Шевченко — найневинніший у світі чоловік з цензурного погляду, от ніби український Фет: описував, мовляв, природу та зненависть до поляків, а коли й написав „Кавказ“ та инше, то це вийшло мало не помилкою. Соціяльної сторони в Шевченковій поезії не зачеплено ані словечком, на протест проти політичної неволі тільки легеньким натяком озвався критик і замісць того тягне Шевченка силоміць до компанії з Гоголем і тими „коренными украйнофилами“, лойяльність яких стояла по-за всякими підозріннями. Апологетичний характер наведеної критики стане ще виразніше, коли порівняти її до оцінки російських поетів, — оцінки причіпливої, уїдливої, чисто поліцейської. Чим же провинуватився наш Кобзарь, що доля наслала на його такого оборонця непевного? Яка причина подіяла на „чиновника особыхъ порученій“ гр. Капниста й зробила з його такого лагідного, ніби аж прихильного критика?
Д. Лемке, про якого книжку я вже згадував, поясняє цю несподіванку тим, що Капнист був сам українець з роду й любив гомінку, соковиту мову своїх земляків, і що поет у йому (Капнист і сам писав поганенькі вірші), мовляв, переважив у цьому разі „чиновника особыхъ порученій“. Останнє мені здається зовсім неймовірним: адже ж прихильність до поезії не завадила Капнистові з чисто поліцейською уїдливостю стежити за кращими російськими поетами й оцінювати їх твори з погляду самої „благонадежности“, а тільки українському поетові даровано з цього погляду деяку пільгу. Це справді наводить ніби на думку про українські родові традиції, що нахилили російського урядовця взяти в оборону українського Кобзаря, — тим більш, що до тих традицій рід Капнистів безперечно, як зараз побачимо, був причетний.
Ми знаємо, що українське родовите панство в старовину дуже не спочувало централістичним заходам російського уряду що-до України і в глибині душі ховало виразні автономистичні тенденції. Відомо й те, що ці тенденції виявлялися насамперед у письменстві (знаменитий памфлет — „Исторія Русовъ“) і підіймались иноді до таких національних демонстрацій, які з погляду російської лойяльности були більш, ніж необережними. Історія записала один з таких фактів і як-раз рід Капнистів причетний до його. Р. 1791 до Берліна заїхав заступник українського панства і в розмові з пруським міністром Герцбергом ознаймив, що земляки його, доведені до одчаю „тираннією російського уряду“, послали його запитати, чи не стане часом Прусія до помочі Україні, як що вона спробує скинути з себе російську зверхність? Герцберг од певної відповіді ухилився й поміркувавши порадив королеві, щоб той не встрявав до такої непевної авантюри. Емісар мусів покинути Берлін, нічого не здобувши[4]. Дуже цікаво нам тепер буде довідатися, що тим сміливим емісаром був не хто инший, як Василь Капнист, — той самий Капнист, що придбав опісля славу визначного російського письменника комедією „Ябеда“, „Одою на рабство“, „Одою на истребленіе въ Россіи званія раба“ та ин. Цікаво дуже й те, що згадані зараз „оди“ написано як-раз про події на Україні: тоді саме виковано кріпацькі кайдани для українського народу. „Чиновникъ особыхъ порученій“ по черзі то у Головнина, то у Валуєва був онуком того емісара… Таким чином фактично виходить, що в роді Капнистів національно-українські традиції були, що під чиновницьким мундиром, за „цинковими ґудзиками“ в онука справді могла тліти слабенька искра тієї любови до рідного краю, що колись діда запровадила була до Берліна шукати оборони й захисту од „російської тираннії“…
Це могло бути, але певна річ, що искра та занадто вже під грубою корою попелу лежала й ледве чи свідома була самому її носителеві, бо чудово могла миритися з становищем душителя письменства взагалі й українського з'осібна. І з цього погляду апологія Шевченка показується в надзвичайно характернім для таких людців світлі. Читаючи Капнистові викрути, отой поділ на „коренныхъ украйнофиловъ“ та „нынѣшнихъ или новыхъ“ — ви дуже ясно бачите за цими викрутами обличчя того типу, досить широко розповсюдженого серед українців з роду, який можна назвати, — та й сам він до себе це ймення охоче прикладає, — „тоже малороссомъ“. „Тоже-малороссъ“ так само, як і „коренный украйнофилъ“ Капнистів любить — або хоч голосно говорить, що любить — природу України, вишневі садочки, співи соловейків, національні співи й танці, і так само відхрещується від будь-яких глибших про̀явів діяльної любови до українського народу. Таким „тоже-малороссомъ“ безперечно був і сам Капнист, і пишучи апологію Шевченка, кажучи, що діяльність його „вполнѣ соотвѣтствуетъ идеаламъ коренныхъ, а не новыхъ украйнофиловъ“, він у першій лінії себе само́го обороняв та людей такого ж самого типу. Инакше бо ніяк не зрозуміти того, що він заплющив очі на соціяльно-політичний бік Шевченкової поезії й вицідив з неї тільки те, що йому, „тоже-малороссу“, до смаку припадало. Адже ж Капнист знає, що між творами Шевченка є й такі, як „Кавказ“ та „Розрита Могила“; певне й те не було йому тайною, що Шевченко і до гурту „Основи“ належав, яку видавали в усякім разі не „коренные“, любі Капнистові, „украйнофили“, — і проте лаючи той гурт і „близорукими врагами своей родины“, і „сепаратистами“, він пильно відгорожує від його Шевченка, затягаючи його силоміць у компанію „тоже-малороссовъ“, себто — в свою власну.
Але, мовляв російським прислів'ям — „и хочется, и колется“: кожний „тоже-малороссъ“ насамперед органично хорує на заячий дух і найбільш боїться, щоб його не обвинувачено в якому-небудь „фильстві“. Критик міністерства внутрішніх справ не міг, певна річ, не знати, що принципал його, сам Валуєв, ненавидить український рух, до того ж і Шевченко, хоч і як його паче сніга убілити патентом „коренного малороссійскаго (!) украйнофила“, був усе-таки Шевченком, перетерпів за віщось там заслання і в один чудовий день таки добре міг би скомромітувати перед начальством чесну компанію до дна душі лойяльних „тоже-малороссовъ“. Отже треба було й себе забезпечити від усяких закидів що-до спочуття „украйнофильству“, треба було знайти вилазку, щоб нею умкнути, коли б критичний „рапорт“ принципалові був не сподобався, або за Шевченком викрито було щось не вельми „благонадежное“. Бюрократ бюрократом не був би і „тоже-малороссъ“ не мав би заячого духу, як би не покинув собі такої вилазки „про всяк случай“. І Капнист це робить, хоч і не дуже то зручно. Ми бачили, що він, аби тільки згадав про „нынѣшнихъ или новыхъ украйнофиловъ“, то вже не промине їх, не пришивши якої-небудь квітки. Та ще мало того, — затягаючи Шевченка до своєї компанії, „хитрый малороссъ“ наприкінці пустив таки злегенька, так між иншим, натяк, що — хто його, мовляв, знає, чи й Шевченко не збився б з правої пути та не пристав до „эфемерныхъ стремленій новыхъ украйнофиловъ“, як би пожив був довше, але „судьбѣ угодно было“ і т. и.
Коли епізод цей відбувався, „судьбѣ угодно было“, щоб Шевченко вже спав вічним сном у могилі; українському Кобзареві байдуже було до тієї операції, яку з його спадщиною та йменням виробляла святотатська рука урядового хамелеона й „тоже-малоросса“. Але живе було діло Шевченкове, живі були ті, хто коло того діла працювали, і тому живому ділові й тим живим працьовникам не минулась дурно ця апологія догадливого землячка, бо практично, можна думати, операцію на їх перенесено. Не забудьмо, що в своєму „критичному рапорті“ начальству Капнист підморгує саме на тодішніх наступників Шевченкової ідеї; не забудьмо також і того, що „рапорт“ цей разом мав служити й інструкцією для цензури. Ми не маємо тепер безпосередніх фактичних підстав, щоб сказати, який для українського письменства був наслідок од того земляцького підморгування, але можемо гадати напевне, що бодай на початку Валуєвський „курсъ литературы“ мусів бути для цензорів обов'язковим, — вони повинні були до його ходити по розум щоб знати, чого держатися в своїх крівавих операціях над літературним организмом у Росії. А позичаючи звідти розуму, вони між иншим натрапляли там і на кваліфікацію українців, як „сепаратистів“ та „близорукихъ враговъ своей родины“. А натрапляючи, не могли певне на те не зважати. А зважаючи, мусіли вживати червоного атраменту, щоб тих ворогів винищувати… Такою видається мені логична консеквенція, що виникає з переказаного епізоду, де дієвою особою був Капнист. І хто знає, чи не позначив на довгі часи цей „тоже-малороссъ“ тієї позиції, на яку зараз же стала що-до українського слова цензура, і чи в нашому письменстві антракт 1863–1872 років не був хоч по-части наслідком офиціяльної апології Шевченка?…
- 1904.
——————
- ↑ Історію боротьби між Валуєвим та Головниним росповів д. М. Лемке в цікавій книжці „Эпоха цензурныхъ реформъ 1859–1865 годовъ“. С.-Петербург, 1904; тут наведено й частину офиціяльної критики про Шевченка.
- ↑ Підкреслює скрізь сам автор.
- ↑ Очевидна помилка, бо р. 1840.
- ↑ Проф. М. Грушевскій — Очеркъ исторіи украинского народа. СПБ. 1904, стор. 314 і 339.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|