Шевченко (збірка)/Поет і жандарм

by Сергій Єфремов

◀ Шевченко в світлі офиціяльної критики

Шевченко Сергій Єфремов Поет і жандарм

Недбале видання ▶

Поет і жандарм.

Третя книжка нового історичного журналу „Голосъ Минувшаго“ за 1913-й рік принесла надзвичайно цікаві „Замѣтки г.-л. Л. В. Дубельта“. Хто уявляє собі постать всесильного колись „начальника III-го отдѣленія собственной Е. И. Величества канцеляріи“ за Миколаєвських часів, той не може пройти повз цю інтимну, скажу так, сповідь людини, що так багато заважила на вазі історичної долі російського й українського письменств. І хто зацікавиться — не пожалує часу, витраченого на перечитання згаданих „Замѣтокъ“. Це справжні „философскіе досуги“ жандарма з колишніх лібералів та масонів, — жандарма, що йшов на свою службу з думкою, що він „достоинъ уваженія“, а його професія „самая отличная, самая благородная“ в світі. „Ежели, напримѣръ, я, не мѣшаясь въ дѣла, относящіеся до внутренней полиціи, буду опорой бѣдныхъ, защитою нещасныхъ; ежели я, дѣйствуя открыто, буду заставлять отдавать справедливость угнетеннымъ, буду наблюдать, чтобы въ мѣстахъ судебныхъ давали тяжебнымъ дѣламъ прямое и справедливое направленіе — тогда чѣмъ назовешь ты меня?“ — запитує на початку своєї жандармської карьєри генерал свою жінку, що благала його не йти в жандарми. Це писалося року 1830. Та дійсність не забарилась розвіяти сантиментальні мрії Дубельта, що не скинув ще тоді був свого масонського минулого до останнього рубчика, а з другого боку, певне, мав перед очима й ту знамениту хустку, якою жандарми повині були утирати „какъ можно больше слезъ“… „III-му отдѣленію“ й начальникові його довелось робити якраз ту саму роботу, од якої він ніби так одхрещувався, „дѣла, относящіеся до внутренней полиціи“, зробилися спеціяльністю бравого генерала, і в них поводився він з надзвичайною лютістю. А що-до „утертих сліз“, то досить згадати, як „утер“ Дубельт сльози Кирило Мефодієвським братчикам або Петрашевцям, щоб зважити ціну цим жандармським сантиментам. Коли кому й доводилось „утирати сльози“ в „III-мъ отдѣленіи“, то хиба відомому Булгаринові, що йменував Дубельта по-просту „отцемъ-командиромъ“ і приймав од його не тільки ласку, а й „отеческія внушенія“: як відомо, „отецъ-командиръ“ ставив иноді цього підлизу в куток носом, як спійманого на шкоді школяра… І от „отецъ-командиръ“ перед Булгарином та „нижайшій рабъ“ перед своїм шефом, гр. Бенкендорфом, розфилософствувався в затишних мурах свого кабинету! Ось кілька философських перлів жандарма з натури: „пусть небо накажетъ меня годомъ страданія за минуту, въ которую умышленно оскорблю ближняго“ („Г. М.“, стор. 132), або: „иностранцы — это гады, которыхъ Россія отогрѣваетъ своимъ солнышкомъ, а какъ отогрѣетъ, то они выползутъ и ее же кусаютъ“ (стор. 133). Як бачимо, Дубельт міг, де треба, не тільки показати свій вовчий зуб, але й лисячим хвостом ласкавенько помахати…

Але для нас особливо цікаво те, що поміж такими жандармськими сентенціями, маємо й досить широку характеристику Шевченка. Жандарм і — поет! Суддя — і підсудний! Кат — і катований!.. Таку картину, коли жандарм пускається на „критику“ художніх творів, не часто зустрінеш… Дубельт провадив слідство в справі Кирило-мефодієвців. Як знаємо з споминів і Куліша, й Костомарова, він не тільки не витягав з кишені знаменитої хустки, а поводився під час допитів занадто по-грубіянському: кричав, тупотів ногами, лаявся найпоганішими словами, нахвалявся покарати обвинувачених на смерть і т. и. Не гребував він і підступом та брехливими обіцянками всяких милостей, коли б обвинувачені „по щирости“ призналися. Особливо, як переказує Костомаров, зневажливо поводився Дубельт з Шевченком і ніби-то промовив був до Костомарова: „гарне було б те товариство, до якого належав би Шевченко!“ І це легко зрозуміти: решта підсудних були все-таки дворяне — як не-як, люде вищого коліна, а Шевченко ж „мужик“, то як же инакше міг з ним поводитись „отецъ-командиръ“ з одного боку і „нижайшій рабъ“ з другого! Плазуючи перед вищим, лакейська натура отаких „нижайших рабів“ раз-у-раз силкується надолужити за це, зігнавши злість на нижчому, а тут же перед Дубельтом був член „подлаго сословія“, вчорашній кріпак. Долю підсудних, що подиктував Дубельт, ми знаємо. І знов же найгірше дісталося Шевченкові. Як гірко було йому в неволі, можемо наочно дізнатись з того, що він зважився написати листа до найгіршого свого ворога, до того ж таки Дубельта. Лист отой маємо в двох редакціях, у першій, черновій, Шевченко приймає на себе незаподіяні провини^[1], але до чести Шевченка треба додати, що першого листа він напевне не послав, а обмежився дуже коректним листом, в якому криком наболілого серця прохає тільки „одной великой милости — позволенія рисовать“^[2]. Звичайно, всесильний генерал не злякавсь „кари од неба“ й не зглянувся на зворушливе благання поета і людини, покараної над усяку міру, і навіть не відповів ані словечком. Не зглянувся навіть тоді, коли за Шевченка прохало його начальство. Оренбургському губернаторові, гр. Перовському, як той обстав за поета, Дубельт одповів, що рано ще прохати у царя пільги для Шевченка^[3]. Це „рано“ пролунало вже тоді, як Шевченко три роки покутував свої незаподіяні провини! От скільки заважив Дубельт у житті геніяльного поета. Погляньмо ж тепер, як „отецъ-командиръ“ думає про людину, якій стільки лиха накоїв. Беремо в перекладі од слова до слова відповідне місце з „Замѣтокъ“.

Січень 1862 року.

Ось як теперішні освічені люде, а надто літератори, обманюють публіку й навіть самого царя! Є думка на пам'ятнику тисячоліття Росії показати в барельєфі людей, що своїми великими вчинками сприяли славі держави Російської, і між ними поставлено Тараса Шевченка. Наші літератори умудрились („умѣли“) надати цій особі якогось то блеску, якого вона цілком не варта. Літературна вартість цієї нікчемної людини („ничтожнаго человѣка“) складається з скількох малоросійських пісень та повістей, написаних старовинним малоросійським наріччям, якого тепер мабуть ніхто й не розуміє (!). Не думаю, щоб пісні ці та повісти справді могли сприяти славі Росії, а тим часом Шевченкові приятелі, малоросіян чоловіка з п'ять-шість, встигли надати його нікчемному „стихотворенію“ (sic) такої ваги й так запевнити правительство, що їхня думка про це — то думка усього громадянства, що втягли образ („ликъ“) Шевченків на пам'ятник тисячоліття. — Шевченка я знав особисто, але ніколи не мав з ним ніякого (!) діла, отже смію думати, що мій присуд про його буде безсторонній. Про першу половину його життя прочитайте у його некролозі, — звідти побачите, що це був син селянина, що всяка заохота („принужденіе“) до науки та праці була йому важка і ввесь молодий свій вік він опровадив у волоцюзстві, піяцтві та злодійстві. Якось навчився він малювати, але як малював? Я його малюнки бачив, це миші кота ховають (?). Проволочившись по світах до 30 (!) років, прибув він до С.-Петербургу й здобув прихильність небіжчика графа Вєльгорського та Жуковського, цю прихильність здобути було не трудно, вони, пошли їм Боже царство небесне, в чистоті і доброті сердець своїх, немов жива ще Тетяна Борисівна Потемкина, в кожному поганцеві („мерзавцѣ“), навіть у кожнім розбишаці бачили тільки нещасну людину й через те за його клопотались. Вєльгорський та Жуковський прихилили небіжку царицю Олександру Федоровну і всю царську родину, щоб зібрати якусь суму на викуп Шевченка з кріпацтва. Цариця зробила йому таке добро і як же він оддячив своїй добродійці? Р. 1847 викрито серед деяких малоросіян змову проти правительства, вони намірялись одірвати (!) Малоросію од Росії. На чолі змови стояли: Гулак-Артемовський (sic), людина дурна, але багатирь, то, виходить, змовцям користний, запеклий слав'янофил, що нікого, опріч Кирила та Мефодія (!) не шанував, потім Куліш і надто (!) його дружина, Андруський, Костомаров, Шевченко і ще не пам'ятаю хто. Ці панове хотіли зробити з Малоросії самостійну державу й вернути („отодвинуть“) її до часів гетьманщини та гайдамаччини, тобто до часів розбишацтва й грабунку, раз-у-раз користних людям безхатнім. Переглядаючи папери цих панів, знайдено в Шевченковім портфелі погано зроблені найнеморальніші малюнки, здебільшого карикатури на осіб царської фамиліи, а особливо на саму царицю, і найнепристойніші вірші на її величність. Коли запитано Шевченка — що це? — він одказав: „змилуйтесь, більш не буду!“ Князь Орлов прозвав їх товариство українофилами і року 1847 їх позасилано в усякі далекі губернії. Теперішній царь помилував Шевченка, він вернувсь до Петербургу й покинув пити, бо (!) допивсь до водянки й помер. Треба було бачити Шевченка, уявіть середню на зріст людину, досить огрядну з обличчям запухлим од піяцтва, уся його бридка зверхність („отвратительная наружность“) — була найгрубіша та неотесана, розмова мужицька, в путящому домі сором було б його за дворника держати, і от цього чоловіка встигли українофили виставити за славу, честь і окрасу Малоросії і ніби з громадської згоди образити й забруднити його образом пам'ятник тисячоліття Росії.

Як би за таких оказій попереду, ніж востаннє рішати, звелено було обертатись до III одділу царської канцелярії, щоб довідатися, мовляв, про всі таємниці („подноготной“), то наші рифмоткачі (sic) не могли б так перекручувати правду й так нахабно одурювати уряд.

Я певен, що як-би царь це знав, то звелів би зняти оцю грудку болота з ясного, чистого обличчя Росії й натомісць посадити якусь достойну особу, яких Малороссії не бракує^[4].

Ось тут вилилась уся жандармська философія, етика й правдолюбність. „Отецъ-командиръ“, що звик мати справи з літераторами Булгаринського типу, певна річ, мусів ненавидіти Шевченка, що не забував про своє людське достоїнство навіть у лабетах „III-го отдѣленія“ та його достойного начальника. Зненависть так і б'є з оцих огидних рядків, а разом і щире дивування, що образом „мужика“ забруднено пам'ятника! І щоб оправдати це, пущено патьоки брудних наклепів та безсоромної неправди. Дубельт, що сам провадив слідство й сам робив допити братчикам, запевняє раптом що „ніколи не мав ніякого діла“ з Шевченком! Дубельт критикує художні твори! Дубельт виступає навчителем моралі і вдячности!.. Це вже одно може занадто характерно для философа в жандармському мундирі, але ще нахабніша та брехня, на яку пустився цей оригинальний прихильник письменства. За причину кари на Шевченка він виставляє Шевченкову невдячність: його, мовляв, царська родина з кріпацтва визволила, а він малював непристойні карикатури на своїх доброчинців. Тим часом у всьому слідстві не знаходимо й малого сліду про те, що у Шевченка знайдено якісь політичного змісту малюнки, скрізь мова тільки про „самые дерзкіе стихи“, а вже б „ІІІ отдѣленіе“ не помилувало б і не покрило „злочинця“, як би справді в додатку до віршів знайшло ще й малюнки. Та й сам Шевченко про своє визволення з кріпацтва та причини заборони малювати на засланні подає зовсім певні відомости. „Бездушному сатрапу и наперснику царя, — пише він у щоденних записках, — пригрезилось, что я освобожденъ отъ крѣпостного состоянія и воспитанъ на счетъ царя, и въ знакъ благодарности нарисовалъ каррикатуру своего благодѣтеля. Такъ пускай, дескать, казнится неблагодарный! Откуда эта нелѣпая басня — не знаю. Знаю только, что она мнѣ не дешево обошлась. Надо думать, что басня эта сплелась на конфирмаціи, гдѣ въ заключеніи приговора сказано: „строжайше запретить писать и рисовать“. Писать запрещено за возмутительные стихи на малороссійскомъ языкѣ. А рисовать и самъ верховний судья не знаетъ, за что запрещено“^[5]. „Я въ жизнь мою ничего не рисовалъ преступнаго, свидѣтельствую Всемогущимъ Богомъ!“^[6] — пише Шевченко в згаданому вже листі до самого ж Дубельта. І завжде, коли торкався Шевченко заборони малювати, він щиро дивується, за що його ця кара спіткала, тим часом, як заборону писати він сам розуміє й поясняє. І це вже одно показує нам, чого варті всі оті брудні вигадки Дубельта й Ко.

Наприкінці варто згадати про долю Шевченкового образу на пам'ятнику тисячоліття. Треба думати, що автор проекту пам'ятника, відомий Микєшин, справді мав на мислі поставити там і Шевченка, инакше не зняв би надаремно такого ґвалту добре в цих справах освідомлений начальник „ІІІ-го отдѣленія“. І його ґвалт улучив, як видко, куди треба: образом Шевченка „не забруднено“ пам'ятника — його там поміж письмениками не знаходимо… І що до цього, то можемо хиба лиш подякувати Дубельтові, що не дав поєднати українського поета з пам'ятником офиціяльної Росії: занадто-бо далеко стоять вони один од другої… Цікаво ще зазначити, що теперішній ґвалт проти неофиціяльного вже пам'ятника Шевченкові, оті писання якого-небудь архимандрита Антонія в „Земщинѣ“, або Запорожця в „Нов. Времени“ — не зовсім оригінальні. Чудовий прототип мають вони в наведеній писанині „самого“ Дубельта.

1913.

——————

1. Цей лист у друкованих виданнях (див. „Твори Т. Шевченка“, т. II, СПБ. 1911, стор. 362) позначено: „къ?“ Що його призначено для Дубельта, бачимо з того, що не тільки зміст, а й деякі фрази буквально переписано в надрукованому на 363 стор. листі до Дубельта.
2. Твори Т. Шевченка, т. II, стор. 363.
3. „Кіевская Старина“, 1893, III, 424–423.
4. „Голосъ Минувшаго“, 1913, III, 169–171.
5. Твори Т. Шевченка, т. II, стр. 157.
6. Ibid., 363.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років. Автор помер у 1939 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.