Шевченко (збірка)/Клерикали проти Шевченка
| ◀ Знов «пропала книга» | Шевченко Клерикали проти Шевченка |
Просвітні заходи Кирило-Мефодієвського брацтва ▶ |
|
|
Недавно „Рада“ подала була дуже цікавий факт із нашого життя. Священик з київського передмістя Пестряков обернувся до київського місіонерського комитету з порадою заборонити панахиди по Шевченкові, бо вони, мовляв, ширять „сепаратизм та мазепинство“. Отці місіонери, вислухавши таку пораду, почали думати-гадати — що́ їм справді з Шевченком робити. Одні стояли за пораду о. Пестрякова, инші ж доводили, що забороняти наче б і не годиться: Шевченка, мовляв, поховано по православному обряду, то як же його не давати молитись за поета? Проте отці не зважились вирішити справу за одним разом і доручили одному з місіонерів, священ. Потехинові, скласти спеціяльний доклад про українство та Шевченка[1]. Виходить, що комитет іще матиме спеціяльне „сужденіе“ про те, чи дозволити молитись за Шевченка, чи заборонити.
Не будемо забігати наперед і ворожити, на чому стануть київські отці місіонери. Нехай, може, вони й згадають навіть Христові слова, що не за-для праведників прийшов він на світ, а за-для грішників, щоб їх порятувати, і згадавши, дозволять молитись за такого „грішника“, яким був Шевченко. Нехай, кажу, — вагу має тут зовсім не це, а инше: що навіть таке питання могло виникнути за наших часів. Правда, для нас, що на свої очі бачили, як винишпорювали по церквах, за якого саме „болярина Льва“ подавав хтось на часточку; для нас, що читали проєкт одного з архиєреїв кинути анафему на всіх визначніших письменників у Росії, — вагання київських отців не може бути великою несподіванкою. Але все ж таки в оцій київській події є де-що нове, коли рівняти її навіть до згаданих допіру фактів. Там, на похороні Толстого та в проєкті архиєрея Гермогена, вихідним пунктом були все-таки релігійні мотиви: Толстой був „анафема“, „безбожникъ“, „непримиренний“, „нераскаянний“, инші письменники, кандидати на анафем — теж. Инакше кажучи, поперед усього стояла там все ж ніби релігійна причина. А тут догадливий о. Пестряков не зважає на релігійну сторону справи зовсім, — Шевченко для його тільки політичний прапор і заборона панахид по Шевченкові тільки один із способів політичної боротьби. Оце одверте політикування київських місіонерів, що не зважились зразу ж нагадати дотепному собратові своєму про Христову науку — це й єсть те характерне, що найбільш звертає на себе увагу в київській події. Це показує, що клерикалізм, як політичне з'явище, вже вимостив собі у нас тепленьке кубелечко та береться ще й молодих пташенят клерикалізму висижувати. А вони вже безперечно далеко підуть, бо ж во-істину горизонти перед цим з кожного погляду шкодливим з'явищем безмежні і безмірні. І незабаром, певне, про славні подвиги лицарів темного середневіччя ми ще почуємо…Дуже спокуслива була б думка підійти до київської події з національним масштабом, побачити тут саму національну несвідомість київських пан-отців. Проте такий погляд був би цілком безпідставний. Адже, — пригадаймо собі тільки д. Лободовського з його агітацією проти Шевченка, — маємо вже й національно-свідомих людей, що з самого тільки клерикалізму роблять те саме, що й несвідомі Пестрякови та Потєхини. Нехай їх, таких українців-клерикалів, у нас не гурт іще, нехай це одиниці, які ще й сами плутаються між клерикальними симпатіями та національними обов'язками, але вони є — і цього на насіння досить. Шкодливе насіння безперечно вродить колись, і потроху таких людей повинно прибувати. Галичина, де клерикалізм розгорнувся й показав себе раніше, дає нам добрий зразок того, як поводяться клерикали, що стоять на цілком національному вже ґрунті і навіть поклони б'ють перед „національними святощами“. Характерно, що пробним камінем для клерикалізму й там став — Шевченко.
Хто читав відому працю Драгоманова про Шевченка, той пам'ятає, що в Галичині це ворогування національно свідомих, але політично темних клерикалів проти українського Кобзаря не з учорашнього дня почалось. Драгоманов повибірав з тодішньої преси чимало запашних квіток ультрамонтанського клерикалізму і склав з їх роскішний букет на вічну пам'ять про людей, яких і ймення без цього загинули б у безвісті минулого. Всякі „катехити“, „русини, но і священики заразом“ перші накинулись на II-й том пражського видання „Кобзаря“, доводячи, „скільки там богохульних єресей і нігілістичеської гнилі“, забороняючи з кафедри церковної брати участь навіть у літературних вечірках, присвячених пам'яти поета. Не далеко втікли від цього й заступники світської інтелігенції: вони теж признавались, що в тому томі „мрачні уступи находяться“, і коли й виправдували бідолашного Кобзаря, то тільки тим, що він був православний і через те мав, бачите, право не знати догмату непогрішимости папи і т. и.[2]. Взагалі за кордоном, де українському слову здавна була більша воля, само громадянство перевело було цензуру і над літературою, і з'осібна над Шевченком: tacito consensu твори його було поділено на „геніяльні“, які треба до неба вихваляти, та на „мрачні“ й „неморальні“, про які краще мовчати, коли вже не сила знищити, або хоч повикидати з книжок. Правда, коли останніми часами гору в національному житті взяла була світська інтелігенція, коли й твори Шевченка в повних виданнях широко розійшлися, — здавалося, згаданий поділ сам собою повинен був упасти. Так неначе й сталось було, — принаймні якось ніби менше чути стало останніми часами про всякі протести проти Шевченкової „неморальности“, хоч иноді таки траплялось дещо і з цього погляду цікаве, що вже стоїть на межі з патологією[3]. Можна було сподіватись, що де далі таких патологичних добродіїв усе меншатиме, або хоч соромитимуться вони виходити на світ з своїми глибокодумними домислами. Проте як-раз останній рік зробив несподіванку, знов до старих часів повернувши.
Торішнього літа народилась у Галичині нова, виразно клерикальна партія, — така званий „Християнсько-суспільний союз“, українська відміна німецьких християнських соціялістів. Тоді ж таки на сторінках „Ради“ я спробував був вияснити реакційну натуру нової организації з політичного боку, рутенство з національного, шкодливість з громадського. Хоча багато деталів з своєї тактики партія обережненько обминала, виставляючи натомісць свою миролюбність та „християнську етику“, проте можна було на підставі загальної її програми вже наперед сказати, що практика піде по-за миролюбністю та самою „християнською етикою“. Між иншим тоді вже цілком ясно було мені й те, як клерикали повинні були поставитись до Шевченка. „Можна думати, — писав я тоді, — що незабаром позиція (партії) визначиться і в деталях, як це в минулому ми не раз вже й бачили в клерикальному таборі. Як відомо, напр., культ Шевченка в Галичині не стояв на заваді тому, що твори цього українського „схизматика“ клерикали ретельно підчищували в інтересах „моральности“ (згадується „християнська етика“ нової партії) та „греко-католицької церкви“, і з цього погляду Галичина значно випередила була наших тутешніх Лободовських, яким спати спокійно не дають такі Шевченкові твори, як „Марія“. Цікаво, яку позицію в цьому і в тисячах инших таких питаннів займе „Християнсько-суспільний союз“, як вийде з таких колізій між реакційним клерикалізмом та демократичним поки що українством?“[4].На це, для мене й тоді цілком безсумнівне, питання рік партійної практики вже дав яскраву одповідь. На початку цього року вийшла у Львові брошюра д. М. Лозинського „Духовенство і національна культура“, в якій зібрано чимало характерного матеріялу, що на повен зріст показує і самий „Християнсько-суспільний союз“, і взагалі шляхи клерикальних елементів у Галичині. Цікаво, що Шевченко й цього разу став тим пробним камінем, на якому збила собі ноги клерикальна организація: оргія войовничого ультрамонтанства знов з'осередилась на Шевченкові, досягаючи таких одвертих форм, які не часто можна було бачити навіть за старих часів. По дорозі все виразніше виявляються у новітніх „християн“ ще й инші риси, які так не личать до їх смиренно-мудрого вигляду та миролюбних заяв під час заснування партії. Користуючись з матеріялу, зібраного в згаданій допіру брошюрі д. Лозинського, подам тут деякі факти з найновішого життя наших земляків за кордоном.
Почалося з святкування 50-літніх роковин смерти Шевченка, — власне з ювилейної статті д. Лозинського в „Ділі“. В статті оцій, звичайній ювилейній характеристиці поета, орган клерикалів „Руслан“ зараз же вишукав те, чого йому було треба — „цвітки богохульних поглядів“. Звичайно, що „Русланові“ не так цікаві були оті „цвітки“, як добра, на його думку, оказія викопати яму конкурентові. Принаймні кінчає цим разом „Руслан“ зовсім не двозначно: „Отсе новий доказ, як орган „Народ. Комитету“ і укр.-руського клубу, в котрих засідають священики, орган піддержуваний передплатою священиків, глузує собі з основних засад віри і церкви. Що ж на це всі ті священики? Чи не повинні собі раз уже сказати про редакторів „Діла“: quousque abutere patientia nostra?“ (Лозинський, стор. 8) — і, розуміється, зректися передплачування газети. Вже з того, як ставить „Руслан“ питання про „основні засади віри і церкви“, переводючи їх кінець-кінцем на передплату — видко, що йому власне байдуже і до віри і до церкви, а не байдуже до самої передплати. І той галас, що зняли коло цього дрібного інцидента клерикали, показує, що справді маємо тут діло не так зображеним релігійним почуванням, як з чисто політичними ходами на знищення політичного супротивника.
За „Русланом“ піднялися й инші чорні фаланги. Якийсь о. Щепкович видав у Станиславові брошюру, а в ній пішов ще далі. „Во ім'я правди“, як охрестив автор свою брошюру, йому вже не досить обвинувачувати д. Лозинського й редакцію „Діла“ за „найплюгавіші єресі і богохульства“: він бабрається в інтимному житті своїх супротивників і сміливо промовляє, що „ті всі єретичні хули мають служити для „Діла“ в цілях управнення (!) розпусти“ (стор. 13). Брошюра о. Щепковича запопадливо розсилається, з наказу духовної власти, між духовенством; на соборчиках воно виносить більш-менш грізні протести проти „Діла“ та автора ювилейної статті, а миролюбний „Руслан“ усі ті документи зберегає для історії на своїх сторінках. А в зв'язку і разом з цим іде завзята агітація за те, щоб духовенство прилучалось до „Християнсько-суспільного союза“, щоб християнська публіка покинула своєю передплатою піддержувати „мерзенне плюгавство“, а обернулася з своїми грішми туди, де „плюгавством“ не пахне… Достається, певна річ, по дорозі й Шевченкові за його „соромний поемат“ („Марію“). То тут, то там духовенство колективно ухвалює визначити спеціяльні одправи по церквах „для перепрошення (!) так тяжко зневаженого Христа і Його Пренепорочної Богоматері“; лунають голоси про те, що духовенство повинно бути поставлене на чолі всієї національної культури нашої, взяти її під свій догляд та цензуру. І характерно вельми, як зазначає д. Лозинський, що вся ця оргія клерикалізму відбувається без жадних протестів од світської інтелігенції… „Ця клерикальна реакція, — пише д. Лозинський, — яка наступила після того, як через кілька літ здавалося, що наша суспільність творить один поступовий табір, повинна бути для нашої вільнодумної інтелігенції наукою на будуче. Стоячи в перших рядах національної боротьби, віддаючи їй усі свої сили, вільнодумні елементи нашої інтелігенції думали, що їх праця, їх заслуги для справи національного визволення народу є достаточною запорукою, здобуватиме в нашій суспільності що-раз більше право горожанства. А тим часом на здобуваних ними позиціях укріплялися елементи, яких панування в суспільності рівнозначне з консервативно-клерикальною реакцією“ (стор. 43–44).
В цьому власне й лежить уся вага справи, небезпека не тільки для демократизації нашого життя, а й для чисто-культурного розвитку українського народу. Візьмемо хоч би цей похід проти найбільшого нашого поета, який так вкупі та влюбі мало не заразом розпочинають несвідомі національно о.о. Пестрякови на російській Україні й свідомі о.о. Щепковичі на закордонній, оці вимагання духовної цензури над творами духа людського. Ми знаємо, що така цензура значить, — знаємо з тих численних утрат, з того обмеження вільної творчости на всіх ділянках духового життя, що ця цензура несла з собою. Наукові здобутки, вільна творчість, людський добробут, сумління, честь — все йшло на поталу неситим апетитам касти, кліра, що заступив собою і вимагання справжньої християнської етики, й інтереси широких народніх мас. Клір, як окрема громадська категорія, завжде тягнув і тягтиме руку за дужчих проти слабших. Те, що тепер одбувається на наших очах, — усі оті виборчі блоки з панством проти селянства на нашій Україні — ще тільки неминучий результат тієї клерикальної заливи, яка широкою хвилею починається тепер і у нас. Дарма поодинокі кращі люде з-межи самого духовенства змагатимуться проти цього. Їхні благородні, але безплодні змагання тільки краще підкреслюють загальний шлях клерикалізму — назад до середневікових забобонів та насильства, і морального й физичного. Даремно тут нарікати на національну несвідомість нашого духовенства й покладати надії на те, що з зростом свідомости справа стане инакше. Приклад Галичини дуже що-до цього красномовно промовляє. І коли тепер національна свідомість поодиноких людей з-поміж нашого духовенства врятовує їх од клерикалізму, то з поширенням свідомости й на неї насідатиме той чорний клерикальний намул, якого не здихатись — доки клір буде кліром, доки своїми інтересами мірятиме він громадське добро, доки віра не зробиться особистою справою кожного, — тим „святая святих“, куди ходу нема сторонній людині…
Не швидко це, певна річ, буде, але таки буде. Вільна думка людська здобуває позицію за позицією й теперішнє єднання клерикалізму з реакцією, прислужування перед сильними світа цього — це остання може спроба врятувати своє привилейоване становище. Дарма праця! Грізний, нездоланний колись Ватикан, який свої інтердикти посилав на всі кінці світа, перед яким тремтіли й якому корились можновладці — обернувсь тепер у звичайну собі зарібкову фірму, що збірає всякими способами срібні ліри з цікавих форестьєрів, а кругом і повз його тече могуче життя, не рахуючися вже з інтердиктами, не потребуючи індульгенцій, глузуючи і з тих, і з других… І безперечно — це ясний прообраз на майбутність усього клерикального руху.
- 1912.
——————
- ↑ „Рада“, 1912 р., ч. 87.
- ↑ Відповідні факти й цитати див. у Драгоманова — „Шевченко, українофили й соціялізм“, — „Громада“, т. IV, стор. 112–117.
- ↑ Кілька фактів з останніх часів я зібрав був у своїй статті „Пропала книга — книга знайшлася“.
- ↑ „На старий шлях“, — „Рада“, 1911, ч. 145.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|