Шалений день або одружіння Фіґаро/V

by Бомарше

◀ Акт четвертий

Шалений день або одружіння Фіґаро Бомарше Акт п'ятий

Примітки ▶

Харків: Державне видавництво України, 1930

АКТ П'ЯТИЙ

 

Театр являє групу каштанів у парку. Два павільйони, кіоски або садові храми, з правого й з лівого боку; в глибині прикрашений пролісок, спереду дернинна лавка. На сцені темно.

 

СЦЕНА I

 

Фаншета (сама держить у одній руці два бісквіти й помаранчу, у другій засвічений ліхтар з паперу). Він сказав, що в павільйоні ліворуч. Це оцей самий… А як він тепер не прийде, то моя маленька роля… А недобрі буфетні слуги не хотіли мені дати навіть одну помаранчу й пару бісквітів! — Для кого то, панночко? — Еге ж, добродію, для когось. — О, ми знаємо. — А хоч би й знали, то що? Хіба тому, що вельможний пан не хоче його бачити, то треба, щоб він умирав з голоду? А проте це мені коштувало здорового поцілунку в лице!.. Хто зна, може він мені його верне. (Вона бачить Фіґаро, котрий наближається, щоб придивитись до неї, і скрикує). Ах! (Утікає і ввіходить у павільйон із свого лівого боку).

 

СЦЕНА II

 

Фіґаро з великим плащем на плечах, з широким капелюхом із спущеними крисами; Базіль, Антоніо, Бартольо, Брідуазон, Ґріп-Солей, гурток слуг і робітників^[1].

 

Фіґаро (спершу сам). Це Фаншета! (Перебігає очима інших, в міру того як вони надходять і говорить сердитим голосом). Добрий вечір, панове, добрий вечір; чи всі ви тут?

Базіль. Ті, що ти поскликав.

Фіґаро. Котра тепер приблизно година?

Антоніо (поглянувши на небо). Місяць має вже зійти.

Бартольо. Що це за темні готування ти провадиш? Він має вигляд змовника.

Фіґаро (хвилюючись). Адже правда, що ви зібралися в замок на весілля.

Брідуазон. Ко-онче так.

Антоніо. Ми йшли он туди в парк ждати знаку до початку твоєї урочистости.

Фіґаро. Ви далі не підете, панове; це ж тут під цими каштанами ми повинні всі ушанувати чесну наречену, що я її беру, і лояльного пана, що собі її призначив.

Базіль (пригадуючи день). А, правда, я знаю, що це. Відійдім, якщо ви мені вірите. Ідеться про одне побачення. Я вам за це розповім тут недалечко.

Брідуазон (до Фіґаро). Ми-и вернемося.

Фіґаро. Як почуєте, що я кличу, неодмінно прибігайте всі, і можете вилаяти Фіґаро, коли він не покаже вам щось гарне.

Бартольо. Пам'ятай, що розсудлива людина не в'яжеться з великими панами.

Фіґаро. Я пам'ятаю.

Бартольо. Що вони завсіди переважать нас своїм становищем.

Фіґаро. А ще ж ви забули про їх крутійство. Та пам'ятайте теж, що людина, котру знають, як несміливу, буде в залежності від кожного дурисвіта.

Бартольо. Розуміється.

Фіґаро. І що я маю ім'я Верт-Аллюр, себто „твердої ходи“, від голови роду моєї матері.

Бартольо. У нім сидить чорт.

Брідуазон. Си-идить.

Базіль (на бік). Граф і його Сюзана урядилися без мене? Тоді я не серджуся на вибрик.

Фіґаро (до слуг). А ви всі, гультяї, що вам я дав наказ, освітлюйте мені тут навкруги; або присягаюся смертю, що її хочу держати в зубах, як ухоплю которого з вас за руку… (він трясе за руку Ґріп-Солея).

Ґріп-Солей (кричить). Ай! ай! ох! ох! Проклята скотина! (Відходить плачучи).

Базіль (відходячи). Нехай вам небо дасть радощів, пане одружений! (Вони виходять).

 

СЦЕНА III

 

Фіґаро (сам, проходжається в темряві і говорить найпохмурішим тоном). Жінка! жінка! жінка! Створіння слабе й ошуканське!.. Ні одна створена звірина не може схибити свого інстинкту; чи в тебе тільки інстинкт до обдурювання?.. Після того, як вона уперто мені відмовляла, як я настоював перед її панею; в хвилину, коли вона подає мені слово, посеред самої церемонії… Він сміявся читаючи листа, ошуканець! а я мов той дурень!.. Ні, пане графе, ви її не дістанете… не дістанете. Що ви великий пан, то гадаєте собі, що й великий геній!.. Шляхетність, багатство, ранґ, становище; усе це робить таким гордим! Що ви вчинили для того, щоб мати те все добро? Ви завдали собі труду народитися і нічого більше; в іншім людина доволі звичайна! Коли ж я, біс його батькові! загубившись у темному натовпі, я мусів розгорнути більше знаття і розважности на те тільки, щоб існувати, ніж укладено за сто літ у правування цілою Еспанією; і ви хочете боротися… Хтось іде… Це вона… Ні, нема нікого. Нічка до диявола темна, і от я справляю тут дурний обов'язок мужа, хоч я став ним тільки наполовину! (Сідає на лавку). Чи є щонебудь чудніше, ніж моя доля? Син не знати чий; були вкрали мене бандити; вихований у їхніх звичаях, я маю до них несмак і хочу проходити шлях чесної людини, і всюди мене відпихають! Вивчаю хемію, фармацію, хірургію, і ввесь кредит великого пана ледве може дати мені в руки ланцету ветеринара! Утомившись засмучувати хору скотину і щоб узятись до ремества огидного, я кидаюся сторч головою у театр: було б мені пов'язати собі камінь на шию! Я компоную комедію з звичаїв сераля; еспанський автор, гадаю, може ганити Магомета без вагання. Роптом післанець… не знаю звідки, жаліється, що я ображаю в своїх віршах Високу Порту, Персію, частину Індійського півострова, цілий Єгипет, королівства Барку, Тріполі, Туніс, Альжір і Марокко; і от мою комедію гублять для приємности магометанських князів, що з них ні один, гадаю, не вміє читати і що дають нам штурханці, взиваючи нас „християнськими собаками“. — Не можучи відібрати ціну розумові, мстяться тим, що його потуряють. — Мої щоки позападали; мій термін був вийшов. Я заздалегідь бачив судового пристава з пером поза ухом і, здригаючись, я умудрився: підносилось питання про природу багатства, і як нема конечної потреби мати речі, щоб про їх розумувати, то, не мавши ані шеляга, я написав про значення грошей і про їх чистий дохід; незабаром я побачив з глибини фіякра, як спустився переді мною місток кам'яної в'язниці, що увіходячи в неї я залишив надію і свободу^[2]. (Устав). Хотів би я держати в руках одного з тих володарів на чотири дні, таких легковажних до того зла, що вони велять робити; тоді як добра немилість прожене з нього хміль гордощів, я б йому сказав… що видрукувані дурниці мають повагу тільки там, де обмежують їх обіг; що без свободи осуду не може існувати принадна похвала; і що тільки маленькі люди бояться маленьких брошур. (Сідає знову). Набридившись годувати незначного пенсіонера, мене одного дня викидають на вулицю; і як треба мати обід, хоч і не сидиш уже у в'язниці, я знову нагострюю своє перо і питаю в кожного, які є на черзі справи. Мені кажуть, що за час мого економічного усамітнення в Мадриді встановилася система вільного продажу продуктів, що навіть сягає на продукти преси, і аби я тільки не говорив у своїх писаннях ні про владу, ні про релігію, ні за політику, ні за мораль, ні за значних осіб, ані за поважні товариства, ні за оперу, ні за інші спектаклі, ні за будького, хто чимось заінтересований, я можу вільно все печатати під доглядом двох або трьох цензорів^[3]. Щоб скористуватися з цієї милої свободи, я оголошую періодичний орган, і не хотівши йти на розбитках ніякого іншого, я його називаю „Некорисний журнал“. Тю! На мене зараз неначе тисяча газетних чортів понакидалися. Мені заборонено, і я от знову без роботи! — Я мав укинутися в безнадію; дехто почав мені підшукувати посаду, але на лихо я був здатний до неї: був потрібний рахівник, а прийнято танцюриста. Мені залишалось тільки красти, я зробився банкометом при грі в фараона; тоді, добрі люди, я вечеряю в місті і особи, так звані порядні, чемно відчиняють переді мною свої доми, забираючи собі три чверті доходу. Я був би міг видертися нагору; я навіть почав був розуміти, що на те, щоб добре заробляти, має більшу силу спритність, ніж обізнаність^[4]; але як кожний грабував круг мене, вимагаючи, щоб я був чесний, то довелося іще раз упасти. Тим разом я наважився залишити світ і двадцять сажнів води мали відділити мене від його, коли якийсь доброчинний бог покликав мене до мого давнього стану. Я беру знову мій футляр і мій англійський ремінь і залишаючи міський дим тим дурням, що ним годуються, а стид — посеред шляху, бо він надто важкий для пішого, я переходжу, голяруючи, від міста до міста і нарешті живу без клопоту. Один великий пан приїздить у Севілью; він мене впізнає, я влагоджую йому шлюб^[5], і щоб заплатити мені за те, що моїми клопотами має жінку, він хоче перехопити мою! Інтриґа, буря з цього приводу; я готовий кинутись у безодню, і в хвилину, як мав одружитися з своєю матір'ю, появляються мої батьки одне по однім. (Устає розпалюючись). Сперечаються; це ви, це він, це я, це ти; ні, це не ми; е! але хто ж? (Знов раптом сідає). О, дивний ряд подій! Як це зі мною сталося? Чому ці речі, а не інші? Хто призначив їх на мою голову? Змушений проходити шляхом, яким я пішов не знавши того, так саме як і вийду не хотівши, я накидав на нього стільки квіток, скільки дозволила мені моя веселість; я ще кажу моя веселість, а я й не знаю, чи вона моя, як і все інше, і навіть що таке це я, котрим я заклопотаний: збір без форми невідомих часток; потім злиденна дурна істота; маленьке жваве звірятко; хлопець гарячий до втіхи, що має повне замилування до веселого життя, справляє всяке діло, аби жити; тут пан, а там слуга, по тому, як подобається фортуні; честолюбний заради гонору, працьовитий з крайньої потреби, але лінивий… з насолодою! Добрий промовець, коли грозить небезпека, поет для відпочинку, музика при нагоді, закоханий, як нападе божевілля; я все передивився, всього переробив, все використував. Потім омана зникла, і — розчарований, і геть то розчарований!.. Сюзон! Сюзон! Сюзон! Якої ти мені завдаєш муки!.. Я чую ходу… хтось іде. Ось хвилина перелому. (Відходить до першої куліси з свого правого боку).

 

СЦЕНА IV

 

Фіґаро, графиня в убранні Сюзани, Сюзана в убранні графині, Марселіна

 

Сюзана (тихо до графині). Так, Марселіна мені сказала, що Фіґаро прийде.

Марселіна. Він там є; тихше говори.

Сюзана. Отже, один нас слухає, а другий має прийти мене шукати. Починаймо.

Марселіна. Щоб не втратити й слова, сховаюся у павільйоні. (Увіходить до павільйону, куди пішла Фаншета).

 

СЦЕНА V

 

Фіґаро, графиня, Сюзана

 

Сюзана (голосно). Пані тремтить! Може вам холодно?

Графиня (голосно). Вечір вогкий, я відійду.

Сюзана (голосно). Якщо пані мене не потребує, я піду на хвилину зажити свіжого повітря під цими деревами.

Графиня (голосно). Ти заживеш вечірньої роси.

Сюзана (голосно). Я звикла.

Фіґаро (на бік). Еге ж, роси! (Сюзана відходить до куліси з боку, протилежного Фіґаро).

 

СЦЕНА V

 

Фіґаро, Керюбен, граф, графиня, Сюзана. (Фіґаро і Сюзана кожне окремо по обидва боки передньої сцени).

 

Керюбен (в офіцерськім убранні, йде приспівуючи весело виривок із романсу).

Ля, ля, ля, і т. д.
Я мав хрищену маму,
Що дуже полюбив.

Графиня (на бік). Малий паж.

Керюбен (зупиняється). Тут хтось ходить. Ховаймось мерщій у мій притулок, де Фаншета… Це якась жінка!

Графиня (слухає). Ах, боже мій!

Керюбен (нахиляється, придивляючись іздалека). Чи я помиляюся? По цих пір'ях на голові, що зарисовуються в присмерку здалека, мені здається, що то Сюзон.

Графиня (на бік). Що, як граф прийде!.. (Граф показується в глибині).

Керюбен (надходить і бере за руку графиню, що борониться). Так, це чарівна дівчина, що зветься Сюзана. Е, чи міг би я помилитись? Це її м'якенька рука, це вона так тремтить; а це моє серце забилось! (Він хоче притулити до свого серця графинину руку, вона її вириває).

Графиня (тихо). Ідіть собі.

Керюбен. Якщо ти пожаліла мене і навмисне прийшла в це місце парку, де я від якогось часу сховався…

Графиня. Фіґаро прийде.

Граф (наближаючись на бік). Чи це я бачу не Сюзану?

Керюбен (до графині). Я зовсім не боюся Фіґаро, бо ти не його дожидаєш.

Графиня. А кого ж?

Граф (на бік). Вона там із кимсь.

Керюбен. Крутійко, ти ждеш графа, що просив у тебе цього побачення вранці, як я був за кріслом.

Граф (на бік, люто). Це знову той проклятий паж!

Фіґаро (на бік). Кажуть, що не треба підслухати!

Сюзана (на бік). Малий балакун!

Графиня (до пажа). Зробіть мені ласку, йдіть собі.

Керюбен. Але принаймні не піду, не діставши плати за свою слухняність.

Графиня (злякана). Ви хочете?..

Керюбен (палко). Спершу двадцять поцілунків за твій рахунок, а потім сто за твою прекрасну пані.

Графиня. Ви посмієте?..

Керюбен. О, вже ж, що посмію; ти заступаєш її місце коло графа, а я — графове місце коло тебе. Найбільш одурений буде Фіґаро.

Фіґаро (на бік). Харцизяка!

Сюзана (на бік). Сміливий, як паж. (Керюбен хоче обняти графиню; граф став між ними і дістає поцілунок).

Графиня (відходячи). О, боже!

Фіґаро (на бік, почувши поцілунок). Я мав одружитися з миленькою особою! (Слухає).

Керюбен (мацаючи графове убрання, на бік). Це граф! (Утікає в павільйон, куди увійшли Фаншета й Марселіна).

 

СЦЕНА VII

 

Фіґаро, граф, графиня, Сюзана

 

Фіґаро (наближається). Я зараз…

Граф (гадаючи, що говорить до пажа). Як ви не повторюєте поцілунку… (Він думає, що дає йому ляпаса).

Фіґаро (що саме опинився перед ним, дістає удар). Ай!

Граф … то от, хоч за перший заплачено.

Фіґаро (на бік, відходить потираючи щоку). Не все буває користь від підслуху.

Сюзана (з другого боку, голосно сміється). Ха! ха! ха! ха!

Граф (до графині, що він її бере за Сюзану). Чи можна щонебудь зрозуміти в цьому пажеві? Він дістає здоровенного ляпаса і втікає регочучись.

Фіґаро (на бік). Чи йому плакати від цього!..

Граф. Що це, справді, кроку не можна ступити… (До графині). Але, облишмо цю кумедію, вона затруїть приємність, що я маю, побачивши тебе на цій прогалині.

Графиня (наслідуючи Сюзанин голос). А ви сподівалися?

Граф. Одержавши твою мудру картку! (Бере її за руку). Ти тремтиш? Графиня. Я злякалася.

Граф. Я взяв її не на те, щоб залишити тебе без поцілунку (Цілує її в чоло).

Графиня. Це вільності!

Фіґаро (на бік). Хитра з біса!

Сюзана (на бік). Чудова!

Граф (бере за руку свою жінку). Але яка тонка й м'якенька шкірка; і графиня не має такої прекрасної руки!

Графиня (на бік). О, упередження!

Граф. Чи має вона таку міцну й кругленьку руку, ці гарні пальчики, делікатні й жартівливі?

Графиня (голосом Сюзани). То значить, любов?..

Граф. Любов… то тільки роман серця; втіха єсть його історія; вона мене приводить до твоїх колін.

Графиня. Ви вже її не любите?

Граф. Я її люблю дуже, але три літа суспільного життя роблять подружжя таким споважнілим!

Графиня. Чого б ви в ній хотіли?

Граф (милуючи її). Того, що находжу в тобі, красо моя…

Графиня. Але скажіть…

Граф. Не знаю: може менше одноманітности, більше перцю у поводженні, чогось такого, що чарує, часом — пере́чення; хіба я знаю? Наші жінки думають, що все вже зробили, коли кохають нас. Сказавши це раз, вони нас кохають, кохають (якщо кохають), і такі поблажливі, такі услужні, і завсіди і без перестану, що одного прекрасного вечора з великим здивованням знаходиш ситість, там, де шукав щастя.

Графиня (на бік). Ах, яка наука.

Граф. Справді, Сюзон, я дуже часто думав, що коли ми вганяємо десь інде за тією втіхою, що втікає від нас у них, то це через те, що вони не вчаться доволі піддержувати нашу уподобу, відновлятися в коханні, відживляти, скажу так, чари володіння ними — різнобарвністю.

Графиня (вколота). То вони повинні все?..

Граф (сміючись). А чоловік — нічого? Чи нам зміняти хід природи? Наше завдання було їх собі здобути, а їхнє…

Графиня. Їхнє?..

Граф. Задержати нас. Це дуже забувають.

Графиня. Не я забуду.

Граф. Ні я.

Фіґаро (на бік). Ні я.

Сюзана (на бік). Ні я!

Граф (беручи за руку свою жінку). Тут іде відгомін; говорімо тихше. Ти не маєш жодної потреби за те думати, бо тебе любов створила такою жвавою й такою гарною! Трошечки тобі вередування, і ти будеш найпринадніша коханка. (Цілує її в чоло). Сюзано, кастільянець над усе має своє слово. От усе золото, обіцяне за викуп того права, що я вже не маю, на ті солодкі хвилини, що ти мені призволила. Але що ласка, котру ти вкладаєш, вища над усяку ціну, я додам ще цей діямант, а ти його носитимеш заради любови до мене.

Графиня (реверанс). Сюзана все приймає.

Фіґаро (на бік). Немає більшого ошуканства.

Сюзана (на бік). От нам приходить добрий маєток.

Граф (на бік). Вона користолюбна, тим ліпше!

Графиня (глянувши в глиб сцени). Я бачу смолоскипи.

Граф. То готування до твого весілля; увійдімо на хвилину в один з цих павільйонів, нехай вони перейдуть.

Графиня. Без світла?

Граф (легко її тягне). А на що воно? Ми не маємо нічого читати.

Фіґаро (на бік). Вона йде, далебі! Я підозрівав це (наближається).

Граф (грубим голосом, повертаючись). Хто там ходить?

Фіґаро (з серцем). Ходить? Навмисне прийшов.

Граф (тихо до графині). Це Фіґаро!.. (Утікає).

Графиня. Я за вами. (Увіходить у павільйон з правого боку, тимчасом як граф зникає в парку, в глибині).

 

СЦЕНА VIII

 

Фіґаро, Сюзана (в темряві)

 

Фіґаро (старається побачити, куди йдуть граф із графинею, котру він бере за Сюзану). Я більш нічого не чую. Вони ввійшли. Отже, я вгадав. (Зміненим голосом). Ви, невмілі чоловіки, що тримаєте платних шпигів і місяцями цілими блукаєте навколо підозріння, не можучи поставити його на ґрунт, чом ви не робите отак, як я? Від першого дня я стежу за своєю жінкою і слухаю; в один мах руки я в курсі справи! прекрасно, немає більш непевности. Тепер знаю, що думати. (Ходить швидко). На щастя, це мене не клопоче і її зрада аж нічогісінько вже мені не робить. Отже, я їх нарешті маю!

Сюзана (наблизившись тихо в темряві. На бік). Ти заплатиш за свої гарні підозріння. (Тоном голосу графині). Хто там ходить?

Фіґаро (нестямно). Хто ходить? Той, хто хотів би від щирого серця, щоб чума була його задавила, як народився…

Сюзана (голосом графині). Е, та це ж Фіґаро!

Фіґаро (дивиться й каже жваво). Пані графиня!

Сюзана. Говоріть тихше.

Фіґаро (хутко). Ах, пані, до речі вас бог привів. Де, ви думаєте, його вельможність?

Сюзана. Що мені до невдячного? Скажи…

Фіґаро (хутчій). А Сюзана, моя новоженна, де, гадаєте, може вона бути?

Сюзана. Але говоріть тихо!

Фіґаро. Ця Сюзон, що її вважали такою чесною, що виявляла себе такою стриманою! Вони он там зачинилися. Я покличу людей.

Сюзана (закриваючи йому рот рукою, забуває підробляти голос). Не кличте!

Фіґаро (на бік). А, це Сюзон! God-dam!

Сюзана (голосом графині). Ви здаєтесь неспокійним.

Фіґаро (на бік). Злодійка, хоче мене піймати!

Сюзана. Треба нам помститись, Фіґаро.

Фіґаро. Чи ви відчуваєте гарячу охоту?

Сюзана. Я не була б жінкою! Але мужчини мають до того сотні способів.

Фіґаро (таємно). Пані, тут нема нікого зайвого. Спосіб женщин… варт усіх інших.

Сюзана (на бік). Як би я його відлатала!

Фіґаро (на бік). Це було б весело, до весілля…

Сюзана. Але що з такої помсти, якої не приправляє трошки кохання?

Фіґаро. Всюди, де ви його не побачите, вірте, що воно є під покриттям поваги.

Сюзана (вражена). Не знаю, чи ви щиро так думаєте, але ви кажете це неприємно.

Фіґаро (з комічним запалом, на колінах). Ах, пані, я вас обожую. Подивіться на час, місце, умови, і нехай досада додасть вам до приємности, котрої бракує моєму проханню.

Сюзана (на бік). Рука в мене горить.

Фіґаро (на бік). Серце моє б'ється.

Сюзана. Але, добродію, чи подумали ви?..

Фіґаро. Так, пані, так, я подумав.

Сюзана … Що для гніву і коханню…

Фіґаро … Все, що відкладається, втрачено. Вашу руку, пані!

Сюзана (своїм звичайним голосом, даючи йому по лиці). Ось вона.

Фіґаро. Ах, демоніо!^[6] Який ляпас!

Сюзана (даючи другий). Який ляпас? А цей?

Фіґаро. Та що це? До чорта! Чи це тут день ляпанців?

Сюзана (б'є його при кожній фразі). А, що це? Сюзана. І от за твої підозріння, от за твою помсту і твою зраду, за твої заходи, твої образи й проєкти. Чи це кохання? Скажи, як сьогодні рано.

Фіґаро (сміється, підіймаючись). Santa Barbara!^[7] Так, це кохання! О, щастя! О, насолода! О, сто разів щасливий Фіґаро! Бий, моя кохана, не втомлюючись. Але коли ти мені спишеш усе тіло синцями, поглянь прихильно, Сюзон, на найщасливішого чоловіка, якого тільки била коли жінка.

Сюзана. Найщасливішого! Ледащо! А не зводив ти графиню такими теревенями, що, я забуваючи про себе саму, справді задля неї готова була піддатися.

Фіґаро. Чи міг я помилится, чувши твій чудовий голос?

Сюзана (сміючись). Ти мене впізнав? Ах, як я помщуся!

Фіґаро. Добре попобити і ще й додержувати зло — це надто по-жіночому! Але скажи, з якої щасливої обставини я бачу тебе тут, коли я думав, що ти з ним; і як це вбрання, що мене одурило, показує нарешті, що ти невинна…

Сюзана. Це ти невинний, що прийшов у тую пастку, що приготовано іншому! Хіба це наша вина, що, хотівши застукати лисицю, ми впіймали їх аж дві?

Фіґаро. Хто ж піймав другу?

Сюзана. Його жінка.

Фіґаро. Його жінка?

Сюзана. Його жінка.

Фіґаро (несамовито). Ах, Фіґаро! Іди, повісься! Ти не вгадав цього! — його жінка? О, дванадцять і п'ятнадцять тисяч разів спритне жіноцтво! То значить поцілунки в цьому лужку?..

Сюзана. Були дані пані.

Фіґаро. А пажів поцілунок?

Сюзана (сміючись). Панові.

Фіґаро. А тоді за кріслом?

Сюзана. Нікому.

Фіґаро. Чи ви певні?

Сюзана (сміється). Буде дощ ляпасів, Фіґаро.

Фіґаро (цілує їй руку). Твої — то цяцьки, а графів був геть повної ваги.

Сюзана. Ну, гордуне, впокоряйся!

Фіґаро (робить те все, що каже). Справедливо. На коліна, низенько схилися, простелися долічерева.

Сюзана (сміючись). А, той бідний граф! Якої праці він собі завдав…

Фіґаро (підіймається на коліна). Щоб здобути власну жінку!

 

СЦЕНА IX

 

Граф увіходить глибиною сцени і йде просто до павільйону праворуч себе; Фіґаро, Сюзана

 

Граф (сам собі). Даремно її шукаю в парку; може вона увійшла сюди.

Сюзана (тихо, до фіґаро). Це він.

Граф (одчиняючи павільйон). Сюзон, чи ти тут?

Фіґаро (тихо). Він її шукає, а я думав…

Сюзана (тихо). Він її не впізнав.

Фіґаро. Докінчім його, хочеш? (Цілує їй руку).

Граф (обертаючись). Чоловік біля ніг графині!.. Ах, я не маю зброї (наближається).

Фіґаро (підіймається цілком: підробляючи голос). Пробачте, пані, що я не подумав, що це звичайне побачення було призначене на весілля.

Граф (на бік). Це той, що був у кабінеті сьогодні вранці. (Б'є себе по лобі).

Фіґаро (каже далі). Але не прийдеться сказати, що така дурна перешкода затримала нашу втіху.

Граф (на бік). Кров, смерть, пекло!

Фіґаро (ведучи її до павільйону. Тихо). Він лається. (Голосно). Поспішаймо, пані, і виправім лихо, що вдіяли нам тоді, як я вискочив у вікно.

Граф (на бік). Ага! все тепер виявляється.

Сюзана (біля павільйону праворуч себе). Перед тим як увійти, погляньте, чи ніхто не йде за нами. (Він її цілує в чоло).

Граф (кричить). Помсти! (Сюзана втікає в павільйон, куди увійшли Фаншета, Марселіна і Керюбен).

 

СЦЕНА X

 

Граф, Фіґаро

 

(Граф хапає за руку Фіґаро. Фіґаро удає, що страшно злякався)

Фіґаро. Це мій пан!

Граф (упізнає його). А, злочинцю, це ти! Гей, хтонебудь сюди! сюди!

 

СЦЕНА XI

 

Педріль, граф, Фіґаро

 

Педріль (у дорожніх чоботях). Нарешті я знайшов вашу вельможність.

Граф. Гаразд, це Педріль. Ти сам-один? Педріль. Прискакав оце з Севільї, що є духу.

Граф. Підійди до мене і гукай якнайдужче.

Педріль (кричить що духу). Пажа немає ні трішки, як на моїй долоні. Ось пакет.

Граф (відштовхуючи його). Ну ти, бидло!

Педріль. Вельможний пан сказали мені кричати.

Граф (все ще держачи Фіґаро). Щоб покликати. Гей! Хтонебудь! Якщо мене чуєте! Біжіть сюди всі!

Педріль. Фіґаро і я, нас двоє. Що ж може вам статися?

 

СЦЕНА XII

 

Ті, що перше, Брідуазон, Бартольо, Базіль, Антоніо, Ґріп-Солей; усе весілля прибігає із смолоскипами

 

Бартольо (до Фіґаро). Ти бачиш, що на твій перший знак…

Граф (показуючи на павільйон ліворуч себе). Педрілю, займи ці двері. (Педріль іде).

Базіль (тихо до Фіґаро). Ти його піймав із Сюзаною?

Граф (показуючи на Фіґаро). А ви всі, мої васалі, оточіть мені цього чоловіка і відповідатимете за його життя.

Базіль. Ха! ха!

Граф (люто). Цитьте! (До Фіґаро, крижаним тоном). Кавалере, відповісте ви на мої запитання?

Фіґаро (холодно). Е, хто б мене від цього звільнив, ваша вельможність? Ви всім тут володієте, опріч вас самих.

Граф(здержуючись). Опріч себе самого!

Антоніо. Оце значить сказати.

Граф (знов гніваючись). Ні, як щонебудь могло б збільшити мою лютість, то це той спокій, який він удає.

Фіґаро. Чи ми салдати, що вбивають і дають себе вбивати за інтереси, які їм невідомі? Щодо мене, то я хочу знати, чого я гніваюсь.

Граф (несамовито). О, лютий я! (Здержуючись). Невинний чоловіче, що нібито не знає, чи зробите ви нам, принаймні, ласку сказати нам, що це за дама, що ви тепер привели у цей павільйон?

Фіґаро (лукаво показуючи на інший). В оцей-о?

Граф (хутко). В оцей.

Фіґаро (холодно). То інша річ. Молода особа, що шанує мене своєю особливою прихильністю.

Базіль (здивований). Ха! ха!

Граф (хутко). Чуєте, що він каже, панове?

Бартольо (здивований). Ми чуємо.

Граф (до Фіґаро). А ця молода особа чи має інше відоме вам зобов'язання?

Фіґаро (холодно). Я знаю, що великий пан займався нею якийсь час; але чи тим, що він її занедбав, або тим, що я більш їй до вподоби ніж достойніший любови, вона віддає мені тепер перевагу.

Граф (жваво). Перев… (Здержуючись). Принаймні, він наївний! Бо те, що він визнає, панове, я чув, божуся вам, з уст самої його спільниці.

Брідуазон (отовпілий). Йо-ого спільниці!

Граф (з лютістю). Отже, коли безчестя публічне, треба, щоб і помста була теж така. (Увіходить у павільйон).

 

СЦЕНА XIII

 

Ті, що були, крім графа

 

Антоніо. Це справедливо.

Брідуазон (до Фіґаро). Хто-о ж узяв жінку другого?

Фіґаро (сміючись). Ніхто не мав цієї приємности.

 

СЦЕНА XIV

 

Попередні актори, граф, Керюбен

 

Граф (говорячи в павільйоні і тягнучи когось, кого ще не видно). Усі ваші зусилля зайві, ви погинули, пані і ваш час уже прийшов. (Виходить не дивлячись). Яке щастя, що ніяка застава такого огидного одружіння…

Фіґаро (скрикує). Керюбен!

Граф. Мій паж?

Базіль. Ха! Ха!

Граф (несамовито, на бік). І завсіди цей чортової душі паж! (До Керюбена). Що ви робили в тій залі?

Керюбен (боязко). Я ховався, як ви були звеліли.

Педріль. Варто було гнати так коня!

Граф. Піди ти, Антоніо; приведи перед її суддю негідницю, що мене збезчестила.

Брідуазон. То-о це ви шукаєте пані?

Антоніо. Отже, є добрий бог; ви стільки наброїли такого самого в околиці…

Граф (люто). Іди ж! (Антоніо виходить).

 

СЦЕНА XV

 

Ті самі без Антоніо

 

Граф. Ви побачите, панове, що паж не був там сам.

Керюбен (боязко). Моя доля була б дуже люта, коли б якась чутлива душа не підсолодила її гіркоту.

 

СЦЕНА XVI

 

Ті самі, Антоніо, Фаншета

 

Антоніо (тягнучи за руку когось, кого ще не видно) Ходім, пані, не треба упрошувати вас вийти, бо вже ж знають, що ви сюди ввійшли.

Фіґаро (скрикує). Мала кузинка!

Базіль. Ха! ха!

Граф. Фаншета!

Антоніо (обертається і скрикує). А, трясця! Вельможний пане, це дуже весело — вибрати мене, щоб показати компанії, що це моя дочка зчинила всю цю бучу.

Граф (Ображено). Хто ж знав, що вона там? (Хоче туди йти).

Бартольо (поперед його). Дозвольте, пане графе, це не стало ясніше. Я спокійніший. (Увіходить).

Брідуазон. От ще надто заплутана справа.

 

СЦЕНА XVII.

 

Ті, що були, Марселіна

 

Бартольо (говорячи в павільйон і входячи). Не бійтесь нічого, пані, вам не буде жодного лиха, я відповідаю. (Обертається і скрикує). Марселіна!..

Базіль. Ха! ха!

Фіґаро (сміється). От чудасія! І моя мати там?

Антоніо. Стільки їх, що й не потовпляться.

Граф (вражено). Що мені за діло! Графиня…

 

СЦЕНА XVIII

 

Ті що раніш, Сюзана (прикриває лице віялом)

 

Граф. … А, от вона виходить! (Сильно бере її за руку). Як ви гадаєте, панове, чого заслугує огидна… (Сюзана падає на коліна, схиливши голову).

Граф. Ні, ні! (Фіґаро падає на коліна з другого боку).

Граф (сильніше). Ні, ні! (Марселіна падає на коліна перед ним).

Граф (дужче). Ні, ні! (Всі падають на коліна крім Брідуазона).

Граф (несамовито). Хоч би вас була тут сотня!

 

СЦЕНА XIX Й ОСТАННЯ

 

Усі попередні; графиня (виходить з другого павільйону)

 

Графиня (падає на коліна). Принаймні я доповню лічбу.

Граф (дивлячись на графиню і Сюзану). Ах! що я бачу!

Брідуазон (сміється). Е, біг-ме! це пані.

Граф (хоче підняти графиню). Як! Це були ви, графиня? (Благальним тоном). Тільки пробачення ласкавого…

Графиня (сміючись). Ви мною бувши казали б: ні ні; а я сьогодні уже втретє даю вам пробачення безумовно. (Підводиться).

Сюзана (встаючи). Я теж.

Марселіна (встає). Я теж.

Фіґаро (встає). Я теж. Тут чути відгомін! (Усі встають).

Граф. Відгомін! Я хотів з ними хитрувати, а вони зо мною зробили, як з дитиною!

Графиня (сміючись). Не жалкуйте про те, пане графе.

Фіґаро (обтираючи шапкою коліна). Такий день, як оцей, якраз робить посла!

Граф (до Сюзани). Так ця картка, запечатана шпилькою?..

Сюзана. Її продиктувала пані.

Граф. Відповідь їй безперечно належиться. (Цілує руку графині).

Графиня. Кожний матиме, те що йому належить. (Вона віддає гаманець Фіґаро, а діямант Сюзані).

Сюзана (до Фіґаро). Ще один посаг.

Фіґаро (вдаривши рукою гаманець). Це третій. Його важко було здобути.

Сюзана. Як і наш шлюб.

Ґріп-Солей. А чи матимем ми підв'язку новоженної?

Графиня (витягаючи стьожку, що так ховала на грудях, кидає на землю). Підв'язка? Вона була разом з її убранням. Ось вона. (Хлопці хтять її підняти).

Керюбен (меткіший, біжить її взяти). Нехай, хто хоче її мати, в мене її видере.

Граф (сміючись до пажа). Такий чуткий добродій, — що ви знайшли веселого в недавньому ляпасі?

Керюбен (відступає й витягає наполовину шпаду). Я, пане полковнику?

Фіґаро (з комічним гнівом). Він його дістав на мою щоку: от як великі пани творять справедливість.

Граф (сміється). То це на його щоку? Ха! ха! ха! Що ви на це скажете, люба графине?

Графиня (замислена, приходить до себе і говорить з почуттям). Ах так, дорогий графе, і на все життя, не відхиляючись, присягаюся.

Граф (б'є по плечу Брідуазона). А ви, дон Брідуазоне, що ви тепер гадаєте?

Брідуазон. Про-о все, що я бачу, пане графе?.. Далебі, я-а не знаю, що вам сказати: от мій спосіб думання.

Всі (разом). Добре розсудив!

Фіґаро. Я був злидарем, мене неважили. Я показав деякий розум, наспіла ненависть. Дістав гарненьку жінку й гроші…

Бартольо (сміючись). І серця повернуться до тебе юрбою.

Фіґаро. Чи можливо? Бартольо. Я їх знаю.

Фіґаро (вклоняючись глядачам). Поминувши жінку й гроші, матиму за пошану й приємність догоджати вам усім. (Грають рітурнель водевілю).

 

ВОДЕВІЛЬ

Базіль (1-й куплет)

Трійний посаг, добра жінка —
Більш ніж міг би хтось жадать;
Тут же й пан і паж-хлопчинка,
Дурень став би ревнувать.
Тільки ж приказку латинську
Мудрий справджує в житті:

Фіґаро.

Я знаю… (співає)
Gaudeant bene nati

Базіль

Ні… (співає)
Gaudeat bene nanti^[8]

Сюзана (2-й куплет).

Чоловікові не вадить,
Якщо кине жінку він;
Жінка ж тільки трішки зрадить,
То й прийшов її загин.
Звідки ж то така неправда
Тих законів навісних?
Бо сильніші склали їх. (bis)

Фіґаро (3-й куплет).

Жан, чудний над міру всяку.
Жінку й спокій мать хотів,
Він купив страшну собаку
І в свій двір її пустив.
Всіх за ніч вона порвала,
Тільки лиха й не зазнав
той джиґун, що пса продав. (bis)

Графиня (4-й куплет).

Часом жінка вже не любить
Мужа, та не зна й гріха;
Інша ж зрадниця всім трубить,
Що весь вік його коха.

А найменш дурная буде
Та, що без крикливих труб
Зберігає чистим шлюб. (bis)

Граф (5-й куплет).

Жіночка провінціялка,
Вірна присязі своїй,
Не жде щоб за нею палко
Увивавсь коханців рій;
А в родинному куточку
Чоловіка звеселя
І всім радість наділя. (bis)^[9].

Марселіна (6-й куплет).

Матір зна людина кожна,
Добре віда хто вона;
Інше все — сказати можна. —
Є Амура таїна

Фіґаро (підхоплюючи мотив).

З того й видко, що нерідко
Син, неначе, харпака
Вартий золота мішка. (bis)

 (7-й куплет)

Через рід, оту дрібницю,
Цей король, а той пастух.
Випадкову ту ріжницю
Відміняє людський дух.
І колишніх тронів пишних
Не один десяток зник,
А Вольтер живе повік. (bis)

Керюбен (8-й куплет).

Любі жіночки й дівчата
Мучать серце молоде;
Їм прокльонів шлють багато,
Та до них всяк знову йде.
І з партером цим теж саме:
Хто його не хоче знать,
Прагне оплесків дістать. (bis)

Сюзана (9-й куплет).

Якщо в п'єсі цій дивачній
Є наука хоч дрібна,
То за жарти будьте вдячні,
Не дошукуйтесь до дна.
І природа нас уміє
До бажаної мети
Втіхи стежкою вести. (bis)

Брідуазон (10 куплет).

В цій комедії, па-нове.
Що вам подана на суд,
Змалювання є го-тове, —
Як живе наш добрий люд.
Його тиснуть, що й не писнуть;
Він кричить, ґвалтує страх.
Все ж кінчиться на піснях. (bis)

---

(Загальний балет)

Кінець п'ятого й останнього акту.

——————

1. Гурток слуг і робітників — звичайно, тих що їх покликали влаштувати фоєрверк.
2. Кам'яна в'язниця — натяк на Бастілію, куди французький дореволюційній уряд з охотою садовив на невизначений час неприємних публіцистів.
3. Я можу вільно все печатати і т. д. — гострий виступ авторів проти французької дореволюційної цензури.
4. Має більшу силу спритність, ніж обізнаність; в ориґіналі маємо тут гру слів, яка не надається до перекладу: le savoir-faire vaut mieux que le savoir.
5. Один великий пан і т. д. — натяк на зміст „Севільського голяра“; „великий пан“ звичайно, граф Альмавіва.
6. Демоніо — „чорт“ (з італійська).
7. Santa Barbara — „свята Варвара“ (з італійська).
8. Gaudeant і т. д. — латинсько-французька гра слів, що не надається до перекладу; „gaudeant bene nati“ означає: „хай радіють благородні“ (по-латинському); в „gaudeat bene nanti“ — останнє слово французьке; сенс: „хай радіє той, хто має багато грошей“.
9. 5-ий куплет перекладав В. Самійленко надто вільно (особливо друга половина); наводимо дуже незґрабний, проте, цим разом, точніший переклад Гната Юри:

   Женщина проста, до того й строга,
   Що зрадить мужу страх як боїться,
   Мати не буде поспіху в світі;
   Нехай існують жінки зальотні,
   Немов монети, дзвінкі й слухняні,
   Лиш під дозором вірного мужа,
   Вони готові для всіх служити.