Шалений день або одружіння Фіґаро/IV
| ◀ Акт третій | Шалений день або одружіння Фіґаро Акт четвертий |
Акт п'ятий ▶ |
|
Театр являє собою ґалерію, прибрану канделябрами, засвіченими люстрами, квітами, ґірляндами, одно слово, приготовану до святкування. Спереду праворуч стіл з приладом до писання, ззаду крісло.
Фіґаро (держить її за стан). Ну, кохання моє, чи ти задоволена? Та моя мама з тонким золотим язиком навернула свого доктора: дарма, що має нехіть, він з нею одружиться, і твого буркотуна-дядю зануздано; один тільки граф лютує; бо наслідком їх шлюбу має статися наш. Посміхнися ж трохи до такого доброго наслідку.
Сюзана. Чи ти бачив щонебудь дивоглядніше?
Фіґаро. Або радше — таке веселе. Ми не бажали більшого, як тільки вирвати один посаг у вельможного графа, і от аж цілих два маємо в своїх руках і такі, що не вийшли від нього. Запекла суперниця тебе переслідувала, я зазнавав муки від фурії! І от це все змінилося для нас у найдобрішу матір. Учора я був наче сам собі на світі, і от я маю батька й матір, правда, не таких пишних, як я був їх собі малював, але досить добрих для нас, що не маємо пихи багатіїв.
Сюзана. А проте, ніщо з того, що ти намислив, на що ми сподівались, друже, не сталося.
Фіґаро. Випадок зробив ліпше, ніж ми всі, моя маленька. Так ведеться в світі; людина працює, проєктує, уряджує з одного боку; фортуна виконує з другого. І від неситого завойовника, що хотів би проковтнути землю, до сумирного сліпця, що його водить собака, всі є іграшка її примхи; і ще сліпець із собакою часто має кращого поводатаря, менше помилиться в своїх надіях, ніж другий сліпець із своїм оточенням. — Для того милого сліпця, що зветься Амур… (Ніжно бере її знов за стан).
Сюзана. Ах, мені цікавий тільки цей один!
Фіґаро. Дозволь же, щоб я був за доброго собаку, що приведе його до твоїх прегарних маленьких дверей; і от ми маємо замешкання на цілий вік.
Сюзана (сміючись). Амур і ти?
Фіґаро. Я й Амур.
Сюзана. І ви не шукатимете іншого житла?
Фіґаро. Якщо ти мене туди візьмеш, нехай тоді тисяча мільйонів зальотників…
Сюзана. Ти перебільшуєш; скажи по твоїй щирій правді.
Фіґаро. По моїй найправдивішій правді!
Сюзана. Фе, гидкий! Хіба в тебе їх кілька?
Фіґаро. О, авжеж. Відколи спостережено, що з часом давні дурниці робляться мудрістю і що давні маленькі брехні, доволі зле посіяні, вирощували великі, великі правди, є їх тисячі порід. І такі, що їх знають та не сміють ширити, бо не всяка правда надається до вислову; і такі, що їх хвалять, не даючи їм віри, бо не кожна правда надається до віри; і палкі присягання, погрози матірок, запевнення п'яниць, обіцянки людей на становищі, останнє слово наших торгівців; цьому краю немає. Тільки ж моє кохання до Сюзон є щирозлота правда.
Сюзана. Я люблю твою веселість, бо вона шалена; вона виявляє, що ти щасливий. Поговорім за побачення з графом.
Фіґаро. Або, ліпше, не будемо ніколи про нього говорити; воно мало не відібрало мені Сюзану.
Сюзана. То ти вже не хочеш, щоб воно відбулося?
Фіґаро. Якщо ви мене любите, Сюзон, дайте мені слово чести в цьому. Нехай він помучиться, це йому буде кара.
Сюзана. Мені тяжче було його обіцяти, ніж тепер одмовитись; не буде більш питання про те.
Фіґаро. Твоя щира правда!
Сюзана. Я не така, як ви, вчені! У мене тільки одна.
Фіґаро. І ти мене трошки любитимеш?
Сюзана. Дуже.
Фіґаро. Цього не досить.
Сюзана. Як то?
Фіґаро. В справі кохання, бачиш ти, надто навіть не досить.
Сюзана. Я не розуміюся на цих тонкощах, але я любитиму тільки свого чоловіка.
Фіґаро. Додержуй слова, і ти будеш прекрасним винятком серед звичайних жінок. (Хоче її обняти).Графиня. Ах, я ж правду кажу, хоч би де вони були, так і знайте, що вони вкупі. Е, Фіґаро, це значить обкрадати майбутнє, шлюб і самого себе — надуживаючи так пробування вдвох. Вас там ждуть, нетерпляться.
Фіґаро. Правда, пані, я забув. Я йду висловити їм моє перепрошення. (Хоче відвести Сюзану).
Графиня (задержуючи її). Вона прийде слідом за вами.
Графиня. Чи є в тебе все, що треба, щоб помінятися убранням?
Сюзана. Не треба нічого, пані; зустрічі не буде.
Графиня. Ах, ви змінили намір?
Сюзана. Це Фіґаро.
Графиня. Ви мене дурите.
Сюзана. Боже милосердний!
Графиня. Фіґаро не такий, щоб упустити посаг.
Сюзана. Пані! Е, що ж ви думаєте?
Графиня. Що, нарешті, в порозумінні з графом, ви сердитесь тепер, що довірили мені свої проєкти. Я вас добре вже знаю. Лишіть мене. (Хоче піти.)
Сюзана (падає на коліна). Ради бога, надії всіх! Ви не знаєте, пані, яку кривду робите Сюзані! Після того, як ви все були до мене такі добрі і дали мені той посаг!..Графиня (підіймає її). Ну… я сама не знаю, що кажу! Віддаючи мені своє місце в саду, ти не підеш туди, серце моє; ти держиш слово твоєму чоловікові, помагаєш мені вернути мого.
Сюзана. Як ви мене засмутили!
Графиня. Бо я ж справді навіжена. (Цілує її в чоло). Де має бути твоє побачення?
Сюзана (цілує її в руку). Я тільки завважила слово про сад.
Графиня (показує на стіл). Візьми перо і визначмо місце.
Сюзана. Писати до його!
Графиня. Так треба.
Сюзана. Пані! принаймні ви…
Графиня. Я беру все на себе. (Сюзана сідає, графиня диктує). „Нова пісня на голос: Добре буде в час вечірній, під каштанами в саду… Добре буде в час вечірній…“
Сюзана (пише). „Під каштанами в саду…“ А далі?
Графиня. Ти боїшся, що він не здогадається?
Сюзана (перечитує). То правда. (Згортає записку). Чим запечатати?
Графиня. Шпилькою, мерщій! Вона буде за відповідь. Надпиши на другім боці: „Верніть мені печатку“.
Сюзана (пише сміючись). Ах! „Печатку“!.. Ця веселіша, ніж тая з патенту.
Графиня (з смутним спогадом). Ах!
Сюзана (шукає на собі). А тепер я не маю шпильки!
Графиня (відколює левітку). Візьми оцю. (Стьожка пажа падає з її груди додолу.) Ах, моя стьожка!Сюзана (підіймає її). Це того маленького злодія! То ви були такі недобрі?..
Графиня. Чи треба було лишати її на його руці? Це було б гарне! Дайте її сюди!
Сюзана. Пані її не носитиме вже; вона обмазана кров'ю того хлопця.
Графиня (бере). Чудова для Фаншети… Перший букет, що вона мені принесе…
Фаншета. Пані, оце дівчата з містечка, що хотять піднести вам квіти.
Графиня (швидко сховавши стьожку). Вони премилі. Я нарікаю на себе, дівчатка, що не знаю всіх вас. (Показуючи на Керюбена). Що це за миленька дівчина, що має такий скромний вигляд?
Одна з пастушок. Це моя кузинка, пані, вона прийшла сюди тільки на весілля.
Графиня. Вона гарненька. Я не можу держати двадцять букетів, то зробім пошану чужосторонній (бере букет Керюбена і цілує його в чоло). Вона почервоніла! (До Сюзани). Чи не здається тобі, Сюзон… що вона подібна до когось?
Сюзана. Справді, так, що можна помилитись.
Керюбен (на бік, руки на серці). Ах, цей поцілунок був мені дуже далекий!Антоніо. Але кажу ж вам, вельможний пане, він тут. Вони його одягли у моєї дочки; вся його одежа ще в мене, і от його уніформна шапка, що я витяг з вузла (наближається, розглядається по всіх дівчатах і пізнає Керюбена, здіймає з його жіночий чіпець, від чого його довгі кучері падають пасмами. Він накладає йому на голову уніформну шапку і каже): Е, чи ба! От наш офіцер.
Графиня (відсахнувшись). О, боже!
Сюзана. Цей крутій!
Антоніо. Я ж казав там нагорі, що то був він…
Граф (у гніві). Ну що ж, пані?
Графиня. Ну що ж, пане! Ви бачите, що я здивована більш, ніж ви, і принаймні так само незадоволена.
Граф. Так, але тоді, рано?..
Графиня. Я була б винна справді, якби я ще скривала правду. Він прийшов до мене, ми починали готувати той жарт, що ці діти докінчили; ви нас зуспіли, як ми його убирали. Ваш перший рух такий гарячий! Він утік, я змішалася, загальний переляк зробив решту.
Граф (з досадою до Керюбена). Чому ви не виїхали?
Керюбен (раптом скидаючи шапку). Ваша вельможність…
Граф. Я покараю твій непослух.
Фаншета (шалено). Ах, ваша вельможність, вислухайте мене! Щоразу, як ви приходите мене цілувати, ви знаєте, що завсіди кажете: „Якщо ти схочеш любити мене, Фаншеточко, я тобі дам, що схочеш“.
Граф (червоніючи). Я це казав?
Фаншета. Так, ваша вельможність. Замість карати Керюбена, дайте мені його в подружжя і я вас любитиму шалено.
Граф (на бік). Щоб так заворожив паж!
Графиня. Отже, пане, ваша черга! Признання цієї дівчини таке ж щире, як і моє, посвідчує нарешті дві правди: що я тільки не хотячи роблю вам турботи, тимчасом як ви вичерпуєте все, щоб збільшити й оправдати мої.
Антоніо. Ви теж, ваша вельможність? До лиха! Я вам її проманіжу, як покійну її матір, що вмерла… Не зі страху щодо наслідків; але пані знають, що малі дівчата, коли стають дорослими…
Граф (збитий на бік). Є якийсь злий дух, що повертає тут усе проти мене.
Фіґаро. Ваша вельможність, якщо ви задержите наших дівчат, не можна починати ні забави, ні танців.
Граф. Ви хочете танцювати? І не думайте. Після вашого ранішнього падання, що звихнуло вам праву ногу!
Фіґаро (рушає ногою). Ще трохи болить, але то нічого. (До дівчат). Ходім, красуні, ходім.Граф (завертає його). Ви були надто щасливі, що ті грядки були в дуже м'якому ґрунті!
Фіґаро. Дуже щасливий, певно, бо інакше…
Антоніо (повертає його). І він підігнувся, падаючи аж до самого долу.
Фіґаро. Хтось зручніший був би зістався в повітрі! Адже так? (До дівчат). Чи ви йдете, панночки?
Антоніо (повертає його). І в цей саме час малий паж скакав на коні до Севільї?
Фіґаро. Скакав, або їхав ходою!..
Граф (повертає його). А ви мали його патент у кишені!
Фіґаро (трохи здивований). Авжеж; але який допит! (До дівчат). Ходім же, дівчатка!
Антоніо (притягаючи Керюбена за руку). Ось одна, котра хоче сказати, що мій майбутній небіж не що інше, як брехун.
Фіґаро (здивований). Керюбен!.. (На бік). Холера той малий жевжик!
Антоніо. Тепер догадався?
Фіґаро (підшукуючи). Догадався… догадався… Е, що він там співає?
Граф (сухо). Він не співає; він каже, що то він вискочив на левкої.
Фіґаро (роздумуючи). А, коли він каже… то це може бути; я не сперечаюсь про те, чого не знаю.
Граф. Значить, і ви й він?
Фіґаро. А чому ні? Скакоманія заразлива. Гляньте на Панурґову отару[1]: і коли в гніві, то нема людини, що б не схотіла краще ризикнути…
Граф. Як то? Двоє разом?Фіґаро. Могло б вискочити два дваднацятка, і яке ж від цього лихо, ваша вельможність, коли нема нікого покаліченого? (До дівчат). А що ж? Хочете йти чи ні?
Граф (обурений). Чи ми граємо комедію? (Чути прелюдію фанфари).
Фіґаро. От гасло походу. По місцях, красуні, по місцях! Ну, Сюзано, дай мені руку. (Усі вибігають; Керюбен зостається сам, похиливши голову).
Граф (дивиться вслід Фіґаро). Чи хто бачив зухвалішу людину? (До пажа). А ви, лукавий добродію, що удаєте засоромленого, передягайтесь швидше, і щоб я вас ніде більше не бачив увечері.
Графиня. Він буде дуже нудитися.
Керюбен (нерозважливо). Нудитися! Я відношу на своєму чолі щастя на більш сотні літ в'язниці! (Накладає шапку і вибігає)
Граф. Що він має на лобі такого щасливого?
Графиня (заклопотано). Певно… першу офіцерську шапку; дітям усе служить забавкою. (Хоче вийти).
Граф. Ви не зістаєтеся, з нами графине?
Графиня. Ви знаєте, що я почуваю себе недобре.Граф. Одну хвилину для вашої протеже, а то я подумаю, що ви гніваєтесь.
Графиня. От ідуть два весілля. Сядьмо, щоб їх прийняти.
Граф (на бік). Весілля! Треба терпіти, чому не можемо перешкодити. (Граф і графиня сідають до одного краю галерії).
Ловецька ґвардія, рушниці на плечі.
Альґвазіль: судовики Брідуазон.
Селяни й селянки в святних убраннях.
Дві молоді дівчини несуть дівочий ток із білими перами.
Дві інші — білий серпанок.
Дві інші — рукавиці й букет до корсажу.
Антоніо веде за руку Сюзану, як той, що віддає її за Фіґаро.
Інші дівчата несуть другий ток, другий серпанок, другий білий букет, подібні до перших, для Марселіни.
Фіґаро веде за руку Марселіну, як той, що має віддати її докторові, котрий замикає похід з великим букетом при боці.
Молоді дівчата, проходячи перед графом, вручають його слугам усі прибори, призначені Сюзані й Марселіні.
Селяни й селянки, ставши в лави повз дві колони по боках сальону, танцюють фанданґо з кастаньєтами; потім грається рітурнель дуету, цим часом Антоніо підводить Сюзану до графа; вона стає перед ним на коліна.Тимчасом як граф накладає їй ток, серпанок і подає букет, дві дівчини співають такий дует:
Виспівуй, молода, про пана доброчинність:
Не хоче вжити він своїх на тебе прав;
Не втіху вибрав він, але нову повинність,
І мужеві тебе він чистою віддав.
Сюзана стоїть на колінях і підчас останнього віршу дуету тягне графа за плащ і показує йому приготовану записку, потім підносить ту руку, що від глядачів, до голови, де граф ніби поправляє їй ток, і передає йому записку.
Граф ховає її непомітно на грудях; кінчають співати дует, наречена встає і робить перед ним великий реверанс.
Фіґаро приймає її з рук графа і відходить з нею на другий бік сальону, коло Марселіни.
(Тимчасом танцюють другу частину фанданґо).
Граф поспішаючи прочитати одержану записку, надходить на берег сцени і виймає папір, але, виймаючи його, робить рух людини, що дуже вколола собі палець; він його трясе, притискає, ссе і, дивлячись на запечатану шпилькою записку, каже.Граф (тимчасом як він говорить і Фіґаро, оркестра грає піянісімо). Біс би забрав те жіноцтво! Вони всюди настромляють шпильок! (Кидає її на землю, потім читає записку і цілує її).
Фіґаро (що все те бачив, говорить до матері й Сюзани). Певно якась дівчинка всунула йому в руку закоханий лист. Він був запечатаний шпилькою, що нею він дуже сколовся. (Танці починаються знову).
(Граф, прочитавши листа, повертає його на другий бік і бачить там запрошення повернути печатку у відповідь. Він шукає шпильку долі і знайшовши її наостанку, приколює до рукава).
Фіґаро (до Сюзани і Марселіни). Від коханої істоти все дороге. От він підіймає шпильку. Ах! Смішна людина! (В цей час Сюзана обмінюється знаками з графинею. Танець кінчається. Починається знову рітурнель дуету. Фіґаро веде Марселіну до графа, так як ведено Сюзану. В ту хвилину, як граф бере ток і хтять почати дует, їх перепиняють крики).
Пристав (кричить у дверях) Стійте ж, панове! Усім не можна ввійти… Ґвардію! Гвардію сюди! (Ґвардія хутко йде до тих дверей).
Граф (устаючи). Що там таке?
Пристав. Вельможний пане, це пан Базіль і з ним ціле село, бо він співає ідучи.
Граф. Нехай увійде сам.
Графиня. Звеліть мені піти звідси.
Граф. Я не забуваю вашу ласкавість.
Графиня. Сюзано!.. Вона вернеться. (На бік до Сюзани). Ходім переберемося. (Виходить із Сюзаною).
Марселіна. Він завсіди приходить, щоб перешкоджати.
Фіґаро. Ах, я піду його зацитькаю.
Базіль (увіходить, співаючи на голос водевілю, що в кінці п'єси).
Серце чуле, серце вірне
Змінливу любов клене.
Не журися так безмірно:
Зрада діло не страшне.
Бо на те в Амура крила,
Щоб літати вільно міг,
Щоб літати вільно міг,
Щоб літати вільно міг.
Базіль (показує на Ґріп-Солея). Що показавши панові слух'яність, забавляючи добродія, що належить до його товариства, я теж зможу зажадати, від його справедливости.
Ґріп-Солей. Ба, паночку! Він зовсім мене не потішав тими мізерними пісеньками…
Граф. Чого ж ви просите, Базілю?
Базіль. Того, що мені належить: руки Марселіни; і я прийшов заперечити…
Фіґаро (посувається ближче). Чи давно добродій не бачили в обличчя дурня?
Базіль. В цю саме хвилину бачу, добродію.
Фіґаро. Коли вже мої очі так добре вам правлять за дзеркало, то пригляньтесь до ефекту мого пророкування: якщо тільки дасте знак, що хочете наблизитись до пані…
Бартольо (сміючись). Е, на що? Покиньте його, хай говорить.
Брідуазон (наближається між них). Чи-и, годиться, щоб два приятелі…
Фіґаро. Ми приятелі?..
Базіль. Яке непорозуміння!
Фіґаро (хутко). Що він компонує дурні арії для копели…
Базіль (хутко). А він вірші на кшталт газети…
Фіґаро (хутко). Шинковий музика!
Базіль (хутко). Газетний поштальйон!
Фіґаро (хутко). Педант з ораторіо![2]Базіль (хутко). Дипломатичний жокей!
Граф (сидячи). Обидва нахаби!
Базіль. Він мене понижає при кожній нагоді…
Фіґаро. Добре сказано, якби це було можливе!
Базіль. Кажучи всюди, що я дурень…
Фіґаро. Ви мене вважаєте за відгомін?
Базіль. Тимчасом як немає співця, що йому б мій талант не дав змоги блищати.
Фіґаро. Пищати!
Базіль. Він знову!
Фіґаро. А чому б ні, коли це правда? Хіба ти принц, щоб тебе мазали? Терпи правду, шахраю, коли ти не маєш чим нагородити брехуна; або, якщо ти боїшся від нас правди, чого ти приходиш мутити наше весілля?
Базіль (до Марселіни). Чи обіцяли ви мені чи ні, що коли за чотири літа ви не будете одружені, ви дасте мені перевагу?
Марселіна. З якою умовою я обіцяла?
Базіль. Що як ви віднайдете втраченого сина, я його прийму за свого, з ласки.
Всі (разом). Він знайшовся.
Базіль. Ото ж добре!
Всі (разом показуючи Фіґаро). Ось він.
Базіль (відхилившись од жаху). Я бачив чорта!
Брідуазон (до Базіля). І ви зрікаєтесь його милої матері!
Базіль. Що може бути неприємнішого, як уважатися батьком негідника!
Фіґаро. Вважатися сином такого! Ти смієшся з мене!Базіль (вкавуючи на Фіґаро). Відколи цей добродій тут щось значить, я об'являю, що я вже тут ніщо. (Виходить).
Бартольо (сміється). Ха! Ха! Ха! Ха!
Фіґаро (скаче з радости). Нарешті я матиму свою жінку!
Граф (на бік). Я — мою коханку! (Встає).
Брідуазон (до Марселіни). І всі задоволені.
Граф. Нехай складають два контракти, я підпишу.
Всі (разом). Віват! (Виходять).
Граф. Мені треба годинку покою. (Хоче вийти з іншими).
Ґріп-Солей (до Фіґаро). А я піду помагати уряджувати фоєрверк під великими каштанами, як наказано.
Граф (вертається біжучи). Який дурень дав такий наказ?
Фіґаро. Що ж тут лихого?
Граф (жваво). А графиня недобре себе почуває; звідки ж вона дивитиметься на огні? Треба запалити на терасі, проти її покоїв.
Фіґаро. Ти розумієш, Ґріп-Солеє? На терасі.
Граф. Під великими каштанами! Добра ідея! (Ідучи на бік). Вони мали б підпалити моє побачення!Фіґаро. Яка надмірна уважність до своєї жінки! (хоче вийти).
Марселіна (зупиняє його). Два слова, сину. Я хочу порахуватися з тобою: зле справлене почуття робило мене неправою до твоєї чарівної жінки; я гадала, що вона у згоді з графом, хоч я була чула від Базіля, що вона його завсіди не хтіла.
Фіґаро. Ви не добре знаєте вашого сина, коли думаєте, що він здатний похитнутися від таких жіночих впливів. Я можу викликати найхитрішу, щоб спробувала мене зневірити.
Марселіна. Завсіди щастило так думати, мій сину; бо ревнощі…
Фіґаро. Не що інше, як дурна дитина пихи, або хороба божевільного. О, мамо, в цьому питанню я маю філософію… непорушну. І якщо Сюзана повинна мене колись одурити, я їй вибачаю заздалегідь; їй доведеться довго працювати… (Повертається і бачить Фаншету, що шукає когось по сторонах).
Фіґаро. Еге!.. Моя маленька кузина нас підслухає!
Фаншета. О, цього ні: кажуть що це непорядно.
Фіґаро. Правда, але, що це корисно, то часто одно йде заради другого.
Фаншета. Я дивилася, чи тут когось немає.Фіґаро. Вже й хитрує, дурисвітка! Ви добре знаєте, що його тут не може бути.
Фаншета. А кого ж?
Фіґаро. Керюбена.
Фаншета. Та я не його шукаю, бо я добре знаю, де він; я шукаю свою кузину Сюзану.
Фіґаро. А чого від неї треба моїй маленькій кузині?
Фаншета. Вам, кузенку, я скажу. — Я… я тільки хочу віддати їй шпильку.
Фіґаро (жваво). Шпильку! шпильку!.. А від кого то, хитрушко? у ваших літах ви вже справляєте реме… (Схаменувшись, каже лагідно). Ви справляєте вже дуже добре все, за що взялися, Фаншето; і моя гарна кузинка така ласкава…
Фаншета. Кому ж можна за те гніватись? Я піду.
Фіґаро (зупиняє її). Ні, ні, я жартую; бач, твоя маленька шпилька є та, що його вельможність сказав тобі віддати Сюзані і що служила до запечатання маленької картки, яку він держав; ти бачиш, що я в курсі справи.
Фаншета. То нащо ж ви питали, коли ви добре знаєте?
Фіґаро (придумуючи). Бо досить весело знати, як пан узявся до того, щоб дати тобі доручення.
Фаншета (наївно). Не інакше, як і ви кажете: „На, Фаншето, віддай цю шпильку твоїй гарній кузині і скажи їй тільки, що це печатка великих каштанів“.
Фіґаро. Великих?..Фаншета. Каштанів. Правда, він ще додав „стережися, щоб ніхто тебе не побачив“.
Фіґаро. Треба слухатись, кузино, щастя, що ніхто вас не бачив. Справляйте гарненько свое доручення і кажіть Сюзані не більше того, що звелів вам граф.
Фаншета. А нащо б я казала зайве? Мій кузен має мене за дитину. (Виходить підскакуючи).
Фіґаро. Нуте, мамо?
Марселіна. Ну, сину?
Фіґаро (немов придушений). Оттаке то!.. Ну, бувають речі!..
Марселіна. Бувають речі? Га, що ж там таке?
Фіґаро (руки на грудях). Те, що я оце почув, мамо, давить мене тут оливом.
Марселіна (сміється). Це серце, повне впевнености, було, значить, тільки надутий пузир? Шпилька все випустила!
Фіґаро (лютий). Але ця шпилька, мамо, та, що він подняв!..
Марселіна (пригадуючи його слова). Ревнощі! О, мамо, я маю в цьому філософію… непорушну. І якщо Сюзана колись пошиє мене в дурні, я пробачу…
Фіґаро (жваво). О, мамо, говориться так, як відчувається: поставте найхолоднішого з суддів промовляти в своїй власній справі, і побачите, як він вияснятиме закон! — Я вже не дивуюся, що він був такий незадоволений з того фоєрверку[3]. — А що до голубоньки з тонкими шпильками, то вона, мамо, не дійде того, чого хоче, з своїми каштанами! Якщо мій шлюб досить довершений, щоб оправдати мій гнів, то зате він не доволі скінчений для того, щоб я не міг одружитися з іншою, а її кинути…
Марселіна. Добрий висновок! Руйнуймо все на одно підозріння. Хто тобі довів, скажи мені, що вона одурює тебе, а не графа? Чи розглянув ти це знову, щоб осудити її без апеляції? Чи знаєш ти, чи вона вийде під дерева, з яким заміром вийде? Що вона там скаже, що вчинить? Я мала тебе за розумнішого!
Фіґаро (цілуючи їй руку з запалом). Вона правду каже, моя мама, правду каже, завжди правду! Але відступім дещо й природі; потім ліпше судитимем. Роздивімось справді, перш ніж винуватити і щось чинити. Я знаю, де побачення. Прощайте мамо. (Виходить).
——————
- ↑ Панурґова отара: Натяк на відомий епізод з Рабеле про отару, що кинулась у море, коли туди кинули барана-ватажка.
- ↑ Ораторіо — музична драма релігійного змісту.
- ↑ Він був такий незадоволений тим фоєрверком — в ориґіналі гра слів: il avait tant d'humeur sur ce feu (це означає теж: „він мав стільки вологи на цьому вогні“).