Шалений день або одружіння Фіґаро/I
| ◀ Бомарше та його трилогія про Фіґаро | Шалений день або одружіння Фіґаро Акт перший |
Акт другий ▶ |
|
Нам за жарти будьте вдячні,
Не дошукуйтесь до дна.
З водевіля.
Театр являє кімнату напівздемебльовану; велике крісло для хорого посередині. Фіґаро з туазом[1] у руках міряє підлогу. Сюзана чіпляє на голову перед дзеркалом пучок квіток помаранчевих, так звану шапочку новоженної.
Фіґаро. Дев'ятнадцять футів на двадцять шість.
Сюзана. Глянь, Фіґаро, от моя маленька шапочка. Як тобі здається? Так буде краще?
Фіґаро (бере її за руки). Без порівняння, серце моє. О, цей гарний дівочий букет на голові гарної дівчини, який він здається милий у день її шлюбу очам закоханого чоловіка!
Сюзана (відхиляється). Що ти там міряєш, синку?
Фіґаро. Дивлюсь, Сюзаночко, чи це гарне ліжко, що його вельможність нам дає, добре тут пасуватиме.
Сюзана. У цій кімнаті?
Фіґаро. Він нам її відступає.
Сюзана. А я її не хочу.
Фіґаро. Чому?
Сюзана. Я її не хочу.
Фіґаро. Але чому ж?Сюзана. Не подобається мені.
Фіґаро. Треба ж сказати, через що саме.
Сюзана. Коли ж я не хочу казати?
Фіґаро. О, коли жінки мають таку певність щодо нас…
Сюзана. Доводити, що моя правда, значить згодитись, що я могла б не мати рації. Чи ти слуга мій, чи ні?
Фіґаро. Ти невдоволена найвигіднішою кімнатою в замку і що саме посередині двох помешкань. Уночі, коли пані недобре почуватиметься, вона задзвонить із свого боку; скік — у два кроки ти вже в неї. Чи забажав чого його вельможність? Має тільки задзвонити з свого покою; гоп! у три скоки я вже там.
Сюзана. Авжеж! Але коли він уранці задзвонить, щоб дати тобі якесь добре й довге доручення, скік! у два кроки він у мене в дверях, і гоп у три скоки…
Фіґаро. Що ви хочете цим сказати?
Сюзана. Слід би слухати мене спокійно.
Фіґаро. Е, що там таке, боже мій?
Сюзана. А таке, голубе, що обридло йому залицятися до красунь в околиці, і вельможний граф Альмавіва хоче повернути до замку, але не до своєї жінки. Це на твою, розумієш ти, накинув він оком, і він гадає, що це приміщення не буде на перешкоді. Чесний Базіль, совісний аґент його розваг і мій благородний учитель співів, каже мені це щодня, даючи лекцію.
Фіґаро. Базіль! О, мій голубчику, якщо коли пучок зеленої лози, приладжений до хребта, підправив комунебудь, як треба, спинковий мозок…Сюзана. Чи ти думав, хлопчику, що той посаг, що мені дають, буде задля твоїх прекрасних очей і твоєї заслуги?
Фіґаро. Я досить зробив, щоб цього надіятися.
Сюзана. Якими дурнями бувають розумні люди!
Фіґаро. Так кажуть.
Сюзана. Але цьому не хтять вірити.
Фіґаро. І помиляються.
Сюзана. Знай же, що він його дає, щоб мати від мене на самоті певні чверть години, які давнє право дідича…[2] Ти знаєш, чи воно було сумне!
Фіґаро. Я його знаю настільки, що якби пан граф, одружившись, не був скасував цього ганебного права, то я ніколи не одружився б із тобою в його маєтностях.
Сюзана. Ну, ну! Коли він його скасував, то тепер кається, і саме від твоєї нареченої він хоче його сьогодні потайки відкупити.
Фіґаро (потираючи голову). Моя голова розм'якла від здивування, а моє багате на думки чоло…
Сюзана. Та ти його не натирай.
Фіґаро. Яка від того небезпека?
Сюзана (сміючись). Бо як натреш невеличку гулю люди забобонні…
Фіґаро. Ти смієшся, жартушечко! Ах! Якби знайшовся спосіб ошукати цього великого ошуканця, завести його в добру пастку і пересипати в кишеню його золото!
Сюзана. Інтриґа й гроші, ти тут у своїй сфері.
Фіґаро. Тільки не стид мене стримує.Сюзана. Страх?
Фіґаро. Нічого не значить взятися за небезпечну справу; інша річ — утекти від лиха, доводячи її до доброго кінця; бо прийти до когось у хату вночі, потягти в його жінку і дістати сотню батогів за працю, нема нічого легшого; тисячам дурнів траплялося. Але… (дзвонять із середніх покоїв).
Сюзана. От пані прокинулась; вона дуже мені наказувала, щоб я поспішила поговорити з нею першою рано в день мого шлюбу.
Фіґаро. А це має якесь значення?
Сюзана. Пастух каже, що це приносить щастя покиненим жінкам. Прощай мій маленький Фі-Фі-Фіґаро, поміркуй над нашою справою.
Фіґаро. Щоб випростати мій розум, поцілуй мене разок.
Сюзана. Мого коханого, сьогодні? Будь ласка! А що завтра скаже мій чоловік?
Сюзана. Ну, ну!
Фіґаро. Ти бо не можеш і уявити мого кохання.
Сюзана (чепуриться). Коли ви перестанете, обридливий, говорити мені про це з ранку до вечора?
Фіґаро (таємничо). Тоді, як я матиму змогу це тобі доводити з вечора до ранку. (Дзвонять удруге).
Сюзана (здалека притуляє пальці до рота). От, добродію, ваш поцілунок. Я більш нічого не маю вашого.
Фіґаро (біжить за нею). О! але ж ви його дістали зовсім не так.Фіґаро (сам). Чарівна дівчина! Завсіди весела, жвава, повна веселости, розуму, кохання й принади! але чесна!.. (Ходить швидко потираючи руки). А, вельможний пане! дорогий пане! ви хочете дати мені… стерегти!
Я таки міркував над тим, чого, зробивши мене консьєржем, він забирає мене до свого посольства і настановляє мене кур'єром для депеш. Розумію, пане графе: три підвищення відразу: ви — повноважений посол, я — політична драбинка, а Сюзан, місцева дама, кишенькова послова — і гоп-гоп, кур'єре! Тимчасом як я скакатиму в один бік, ви з другого справите мою красуню на прегарний шлях; обкидаючи мене болотом, надсажуючи, на славу вашій родині, ви ласкаво зволите допомогти збільшенню моєї! Яка мила взаємність! Але, вельможний пане це вже занадто. Загоджувати в Лондоні одночасно справи вашого пана і вашого слуги, представляти разом короля і мене при чужоземному дворі, — половина з цього зайва, безперечно. Що ж до тебе, Базілю, мій дурисвіте, я хочу тебе навчити, як шкутильгати перед кульгавими; я хочу… Ні, будемо удавати перед ними, щоб убити їх одного другим. Уважай на цей день, пане Фіґаро; насамперед, прискорити годину вашого маленького свята, щоб одружитися певніше; відсунути Марселіну, що ласа на вас, як чортиця; дістати до кишені грошики й подарунки; завести коханнячко пана графа; провчити добренько панка Базіля і…Фіґаро (перепиняючи себе). Еге-ге-ге! Ось і грубий доктор, бесіда буде в повному комплекті. А, добридень, любий докторе милосердя. Чи не на моє весілля з Сюзон прибули ви до замку?
Бартольо (зі зневагою). Ах, дорогий добродію, зовсім ні!
Фіґаро. Це було б дуже благородно.
Бартольо. Авжеж, і надто по-дурному.
Фіґаро. А я мав колись нещастя потурбувати ваше весілля[3].
Бартольо. Чи маєте ви щось інше нам сказати?
Фіґаро. Напевно, ніхто не взяв клопоту про вашого мула.
Бартольо (з серцем). Скажений балакун! Залиште нас!
Фіґаро. Ви гніваєтеся, докторе? Люди вашої професії дуже жорстокі; жодного жалю до бідолашної скотини… справді… неначебто були люди! Прощайте, Марселіно; чи ви все ще маєте бажання мене позивати?
Коли не любляться, чи ненависть потрібна?
Я посилаюся на доктора.
Бартольо. Що таке?
Фіґаро. Вона вам докаже далі (виходить).
Бартольо (дивлячись йому вслід). Цєй негідник завсіди однаковий! І якщо з його не здеруть шкури з живого, я пророкую, що він умре в шкурі найбільшого нахаби!
Марселіна (повертає його). Оце ж і ви тут, вічний докторе! Завсіди такий поважний і виміряний, що можна вмерти, дожидаючи вашої допомоги, як колись стався шлюб, не вважаючи на ваші заходи.
Бартольо. Завжди сувора й ущиплива! Ну, чого так потрібна моя присутність у замку? Чи з паном графом яке нещастя?
Марселіна. Ні, докторе.
Бартольо. Чи Розіна, його ошуканка-графиня, хвалити бога, почуває себе недобре?
Марселіна. Вона мучиться.
Бартольо. А чим саме?
Марселіна. Чоловік її занедбав.
Бартольо (з радістю). А! достойний муж, що мститься за мене.
Марселіна. Не знать, як можна назвати графа; він і ревнивий і розпусний.
Бартольо. Розпусний знічев'я, ревнивий від пихи: це само собою розуміється.
Марселіна. Сьогодні, наприклад, він одружує нашу Сюзану з своїм Фіґаро, його обдаровує він ласкою з нагоди цього поєднання…
Бартольо. Котре його вельможність зробив неминучим?
Марселіна. Не зовсім так; але його вельможність хотів би нишком весело закінчити той шлюб із новоженною…
Бартольо. Пана Фіґаро? До цього торгу він пристане.Марселіна. Базіль запевняє, що ні.
Бартольо. Цей другий негідник пробуває тут? Це ж вертеп! Що ж він тут робить?
Марселіна. Усе лихо, на яке здатний. Але найгірше, що я в йому бачу, це нудне закохання, що він до мене має з такого давнього часу.
Бартольо. Я б уже позбувся раз з двадцять його залицяння.
Марселіна. Яким способом?
Бартольо. Одружившись із ним.
Марселіна. Ви глузуєте недотепно й жорстоко! Чому ж ви не втекли від мого такою ціною? Чи ви ж не повинні це зробити? Забули ви ваші обіцянки? Забули нашого маленького Еманюеля, цього плода забутого кохання, що мав привести нас до шлюбу?
Бартольо (здіймаючи шапку). Чи не на те, щоб слухати ці дурниці, ви мене викликали з Севільї? Чи це вам знов приспіло одружитись…
Марселіна. Ну, не говоритимем про це. Але коли вже ніщо вас не приведе до справедливого вчинку одружіння зо мною, то поможіть, принаймні, одружити зо мною другого.
Бартольо. А охоче: поговорім про це. Але який це неборак, забутий небом і жінками?..
Марселіна. Е, докторе, хто ж це міг би бути, як не прекрасний, веселий, любий Фіґаро!
Бартольо. Цей крутій?
Марселіна. Ніколи не гнівається, все в доброму гуморі, віддає час веселощам, а про будучину клопочеться так само мало, як і про минуле, жвавий щедрий! щедрий…Бартольо. Як злодій.
Марселіна. Як справжній пан. Чарівний, нарешті, але страшенна людина.
Бартольо. А його Сюзана?
Марселіна. Хитра, та вона його не матиме, якщо ви схочете мені допомогти, мій докторику, щоб він виконав своє зобов'язання до мене.
Бартольо. В день його шлюбу?
Марселіна. Часто розіходяться шлюби зовсім налагоджені, і коли б я не боялася зрадити маленьку жіночу таємницю…
Бартольо. Хіба є таємниці від свого лікаря?
Марселіна. Ах, ви знаєте, що від вас у мене нема таємниць! Жінки бувають палкі, але боязкі: певні чари даремно кличуть нас до втіхи любощів, найсміливіша жінка чує в собі голос, що промовляє до неї: будь уродлива, коли можеш, чесна, коли хочеш, але будь розважна; це потрібне. Отже, коли треба принаймні бути розважною і кожна жінка почуває вагу цього, — налякаймо спершу Сюзану розголосивши зроблені їй пропозиції.
Бартольо. До чого це доведе?
Марселіна. До того, що її обхопить стид і вона все відмовлятиме графові, а він, щоб помститися, підтримає мої заперечення проти цього одружіння; тоді моє буде запевнене.
Бартольо. Вона правду каже. До лиха! Це буде добра штука примусити одружитися з моєю старою ключницею негідника, що вихопив у мене молоду коханку.
Марселіна (швидко). І що думав додати собі втіхи, одуривши мої надії.Бартольо (швидко). І що в мене вкрав колись сто екю[5], котрі не можу забути.
Марселіна. Ах, яка насолода!..
Бартольо. Покарати злочинця…
Марселіна. Вийти за нього заміж, докторе, вийти за нього!
Сюзана (жіночий чепець з широкою стьожкою в руці, жіноча сукня на плечі). Вийти за нього! Вийти! За кого це? За мого Фіґаро?
Марселіна (гостро). Чому ні? Ви ж за його виходите!
Бартольо (сміючись). Добрий арґумент жінки в гніві! Ми розмовляли, прекрасна Сюзон, про щастя, що він матиме, володівши вами.
Марселіна. Не рахуючи його вельможности, про котрого не говориться.
Сюзана (реверанс). Ваша слуга, пані; завсіди є щось прикре в вашій мові.
Марселіна (реверанс). Теж ваша слуга; де ж та прикрість? Чи не по правді буде, щоб щедрий пан поділяв потроху радість, що він дарує своїм людям?
Сюзана. Що він дарує?
Марселіна. Так, пані.
Сюзана. На щастя, ревнивість пані[6] відома, а її права на Фіґаро дуже невеликі.
Марселіна. Можна було б побільшити їх тим способом, що пані має…
Сюзана. О, це певно, пані, спосіб учених жінок.Марселіна. А дівчинка зовсім невчена! Невинна, як старий суддя!
Бартольо (тягнучи Марселіну). Прощайте, хороша наречена нашого Фіґаро.
Марселіна (реверанс). Обіцяна потай його вельможності.
Сюзана (реверанс). Що дуже вас шанує, пані.
Марселіна. Чи зробить вона мені честь теж і любити мене трошки, пані?
Сюзана (реверанс). Що до цього, то пані не має чого бажати.
Марселіна (реверанс). З пані така гарненька особа!
Сюзана (реверанс). Еге ж, досить гарна, щоб засмутити пані.
Марселіна (реверанс). Особливо дуже поважна!
Сюзана. Нехай будуть уже поважні дуеньї.
Марселіна (обурено). Дуеньї! дуеньї![7]
Бартольо (зупиняє її). Марселіно!
Марселіна. Ходім, докторе, бо я вже не видержу. Бувайте здорові, пані (реверанс).
Керюбен (прибігає). Ах! Сюзон! Дві години вже я дожидаю хвилі побачити тебе на самоті. Ох, ти йдеш заміж, а я маю виїхати.
Сюзана. Як це мій шлюб виганяє з замку першого пажа його вельможности?
Керюбен (жалібно). Сюзано, він мене відсилає.
Сюзана (передражнює). Керюбен, якась дурниця!
Керюбен. Він знайшов мене вчора ввечері у твоєї кузини Фаншети, їй я проказував її маленьку ролю немовлятка для урочистости цього вечора; він розлютився, побачивши мене! — „Геть“, сказав він, „малий“… я не наважуюся вимовити перед женщиною грубого слова, що він промовив. „Геть, і завтра ви не ночуватимете в замку“. Якщо пані, якщо моя гарна хрещена мати не зуміє його втихомирити, то кінець, Сюзон, я навіки позбавлений щастя тебе бачити.
Сюзана. Бачити мене! Мене? Це вже до мене черга? То це вже ви не до моєї пані нишком зідхаєте?
Керюбен. Ах, Сюзон, яка вона шляхетна й гарна! Але яка вона поважна!
Сюзана. Себто, що я не така, і що зо мною можна насмілитися…
Керюбен. Ти знаєш дуже гаразд, недобра, що я не смію насмілитись. Але яка ти щаслива! Щохвилини можеш її бачити, говорити з нею, одягати її вранці й роздягати ввечері, шпилька за шпилькою… Ах, Сюзон, я віддав би… Що це там у тебе таке?
Сюзана (глузуючи). Ой, щасливий чепець і блаженна стьожка, що покривають на ніч волосся цій гарній хрещеній…
Керюбен (жваво). Її нічна стьожка! Дай її мені, серце.
Сюзана (відслоняє його). Чому б не так! Його серце! Бач, як освоївся! Якби це не був смаркач нікчемний… (Керюбен вихоплює стьожку). Ай, стьожка!
Керюбен (бігаючи круг великого крісла). Ти скажеш, що вона загубилася, порвалася, що вона зникла. Скажеш, що знаєш.
Сюзана (крутиться за ним). О, за три-чотири роки я пророкую, що ви будете найбільший маленький шибеник!.. Чи ви віддасте стьожку? (Хоче її відібрати).
Керюбен (виймає романс із кишені). Залиш її мені, ой! залиш, Сюзон; я віддам тобі мій романс; і поки згадка про твою гарну пані смутитиме мене всякої години, згадка про тебе кидатиме єдиний веселий промінь, що могтиме ще розважати мою душу.
Сюзана (хапає романс). Розважати вашу душу, маленький злочинцю! Ви гадаєте, що говорите з вашою Фаншетою. Вас зуспіли в неї, а ви зідхаєте за панею; і ви мені ще до всього теревені правите.
Керюбен (екзальтовано). Далебі, це правда! Я вже не знаю, що це зо мною сталося; але з якогось часу я почуваю, що мої груди хвилюють, моє серце тремтить, скоро побачу яку женщину і слова кохання і втіха змушують його тріпотіти і тривожать його. Нарешті потреба сказати комунебудь я вас кохаю стала для мене така нагальна, що я це кажу на самоті, бігаючи в парку, твоїй пані, тобі, деревам, хмаринкам, вітрові, що їх відносить з моїми даремними словами. — Учора я зустрів Марселіну.
Сюзана (сміючись). Ха! ха! ха! ха!
Керюбен. А чому ні? вона жінка, вона дівчина! Дівчина! жінка! Ах, які це солодкі назви! які цікаві!
Сюзана. Він здурів!
Керюбен. Фаншета мила; вона мене слухає, принаймні; а ти не така!
Сюзана. Дуже шкода; слухайте лиш, пане! (Хоче вирвати в нього стьожку).
Керюбен (крутиться втікаючи). Та ба! Я її віддам хіба що разом із своїм життям. Але якщо ти невдоволена ціною, я додам ще тисячу поцілунків. (Ганяється за нею).
Сюзана (крутиться втікаючи). Тисячу ляпасів, якщо ви наблизитесь. Я поскаржуся моїй пані, і не то не проситиму за вас, а сама скажу графові: „Це буде добре, ваша вельможність, виженіть од нас цього маленького злочинця, відішліть до батьків малого негідника, що удає кохання до пані, а натомість усе лізе до мене з поцілунками.
Керюбен (бачить, що увійшов граф; він кидається за крісло з ляком). Я пропав!
Сюзана. Який жах!
Граф (підходить). Ти зворушена, Сюзон! Ти сама з собою розмовляєш, і твоє серденько здається схвильоване… А втім це річ оправдана у такий день, як сьогодні.
Сюзана (стрівожена). Вельможний пане, чого ви хочете від мене? Якби вас застали зі мною…
Граф. Мені було б дуже смутно, якби мене тут застали; але ти знаєш, як я тобою цікавлюся — Базіль не лишив невідомим тобі моє кохання. Я маю тільки хвилину, щоб висловити тобі мої бажання; слухай (сідає в крісло).
Сюзана (жваво). Не слухаю нічого.
Граф (бере її за руку). Одно слово. Ти знаєш, що король призначив мене своїм послом у Лондоні. Я забираю з собою Фіґаро; я йому даю чудесну посаду. І як обов'язок жінки є йти за своїм чоловіком…
Сюзана. Ах, якби я посміла сказати!
Граф (наближає її до себе). Кажи, кажи, моя люба; користуй сьогодні з того права, що ти береш наді мною на все життя.
Сюзана (злякана). Я не хочу, ваша вельможність, я не хочу. Покиньте мене, прошу вас.
Граф. Але скажи першу…
Сюзана (з серцем). Я вже не знаю, що я казала.
Граф. Про повинність жінок.
Сюзана. Так от, коли вельможність ваша забрали свою від доктора і як одружилися з нею з кохання, коли ви скасували для неї певне страшне право дідича…Граф (весело). Котре завдавало багато труду дівчатам! Ах, Сюзето, це чарівне право! Якби ти прийшла поговорити про його смерком у садок, я дав би таку ціну за цю маленьку ласку…
Базіль (говорить з надвору). Його ясновельможности немає в покоях.
Граф (встає). Що це за голос?
Сюзана. Яка я нещасна!
Граф. Вийди, щоб сюди не йшли.
Сюзана (збентежено). Щоб я вас тут залишила?
Базіль (кричить надворі). Його вельможність були у пані, вони вийшли: я подивлюсь.
Граф. І жодного кутка, де б сховатися! Ага, за цим кріслом… досить погано; але відряди його швидше.
Сюзана загороджує йому дорогу, він її легенько відпихає, вона відходить і стає між ним і пажем; але тимчасом як граф нахиляється і займає його місце, Керюбен крутнувшись кидається з ляку в крісло на колінах і там прищулюється. Сюзана бере сукню, що була принесла, закриває нею пажа і стає перед кріслом.
Базіль. Чи не бачили ви його вельможности, панночко?
Сюзана (раптово). А чому б це я бачила його? Дайте мені спокій!
Базіль (наближається). Якби ви були більш розсудливі, то не знайшли б нічого дивного в моєму запитанні. Його шукає Фіґаро.Сюзана. То він шукає людини, що зичить йому найбільше зла після вас?
Граф (на бік). Побачимо, як він мені прислужується.
Базіль. Бажати добра якій жінці, хіба це значить хотіти зла її чоловікові?
Сюзана. Не значить, згідно з вашими огидними поглядами, аґенте, зіпсуття.
Базіль. Чого від вас тут просять такого, чим би ви не могли обдарувати іншого? Завдяки милій церемонії, те що вам заборонялося ще вчора, завтра вам буде наказано.
Сюзана. Негідний!
Базіль. Зі всіх поважних речей шлюб найбільш блазенська; тим то я гадав…
Сюзана (ображено). Яка гидота! Хто вам дозволив сюди прийти?
Базіль. Та-та-та! Недобра! Втихомиртеся бога ради! Буде тільки те, що ви схочете. Але не думайте теж, що я дивлюсь на Фіґаро, як на перешкоду для його вельможности, і якби не малий паж…
Сюзана (боязко). Дон Керюбен?
Базіль (передражнює її). Cherubino di amore[8] що крутиться біля вас раз-у-раз і ще сьогодні рано тинявся тут, щоб увійти, як я пішов од вас. Скажіть, чи це неправда?
Сюзана. Яке лицемірство! Гетьте звідси, лиха людино!
Базіль. Так, лиха людина, тим що добре бачить. Чи не для вас і той романс, що з нього він робить таємницю?Сюзана (з серцем). А, якраз для мене!
Базіль. Хіба що він зложив його для пані! Справді, коли він служить при столі, то, кажуть він дивиться на ню такими очима!.. Але до лиха! Нехай він із цим не жартує: його вельможність за такі речі — звір.
Сюзана (уражено). А ви злочинець, що сієте такі чутки, щоб згубити нещасного хлопця, що впав у неласку свого пана.
Базіль. Хіба це я вигадав? Я кажу через те, що всі люди за це говорять.
Граф (підіймаючись). Як це всі люди говорять![9].
Сюзана. Ах, боже мій!
Базіль. Ха! ха!
Граф. Біжіть, Базілю, і щоб його вигнано!
Базіль. Ах, як я шкодую, що ввійшов!
Сюзана (стурбовано). Боже мій! боже!
Граф (до Базіля). Її схопило. Посадімо її в це крісло.
Сюзана (відпихаючи його жваво). Я не хочу сідати. Увіходити так самовільно, це непорядно!
Граф. Ми двоє з тобою, люба. Нема вже найменшої небезпеки!
Базіль. Я в безнадії, що покепкував з пажа, бо ви чули; я це зробив тільки на те, щоб вивірити її почування; бо в самій речі…
Граф. П'ятдесят пістоль[10], коня — і щоб його відпроваджено до батьків.
Базіль. Вельможний пане, за один жарт?
Граф. Розбещений хлопець, я ще вчора застав його з дочкою садівника.Базіль. З Фаншетою?
Граф. І в її кімнаті.
Сюзана (вражено). Де ваша вельможність, безперечно, теж мали справу!
Граф (весело). Мені досить подобається увага.
Базіль. Вона добре віщує.
Граф (весело). Та ні, я шукав твого дядька Антоніо, мого п'яницю-садівника, щоб дати йому розпорядження. Стукаю в двері, довго не відчиняють; твоя кузина ні в сих, ні в тих, я починаю підозрівати, говорю до неї і, розмовляючи, роздивляюся. За дверима було щось на кшталт запони, вішалки, не знаю там чого, що прикривало шмаття; не даючи нічого завважити, я помаленьку, помаленьку підіймаю запону (щоб показати рух, підіймає сукню а крісла) і бачу… (побачив пажа) Ах!..[11]
Базіль. Ха! ха!
Граф. Ця штука варт тієї другої.
Базіль. Ще краща.
Граф (до Сюзани). Чудово, панночко! Ледве заручилася і вже так примудрувала? То це щоб прийняти мого пажа, ви хотіли бути на самоті? А ви, пане, не зміняєте поведінки, вам бракувало, забувши повагу до вашої хрещеної матері, залицятися до її першої камеристки, до жінки вашого приятеля! Але я не стерплю, щоб Фіґаро, щоб людина, котру я ціную й люблю, був жертвою такого ошуканства. Був він з вами, Базілю?
Сюзана (обурена). Немає ні ошуканства, ні жертви; він там був, як ви зо мною говорили.Граф (з гнівом). Можеш ти брехати й казати таке! Його найлютіший ворог не насмів би побажати йому цього нещастя!
Сюзана. Він просив мене умовити пані, щоб просила вас вернути йому свою ласку. Він так злякався, як ви прийшли, що сховався за це крісло.
Граф (з гнівом). Пекельна крутня! Я ж на ньому сів, як прийшов.
Керюбен. Ой, ваша вельможність, я сидів і тремтів за кріслом.
Граф. Друга брехня! Я сам там сидів.
Керюбен. Пробачте, але саме тоді я притулився в кріслі.
Граф. Це просто вуж, а не хлопець… гадюка! Він нас підслуха̀в!
Керюбен. Навпаки, вельможний пане, я старався, як міг, нічого не чути.
Граф. О зрада! (До Сюзани). Ти не вийдеш за Фіґаро.
Базіль. Здержтеся. Он ідуть.
Граф (стягаючи Керюбена з крісла й ставлячи на ноги). Він так сидів би перед цілим світом!
Графиня. Бачите їх, пане графе, вони гадають, що я маю кредит, якого в мене зовсім нема. Але тому, що їхнє прохання не безпідставне…
Граф (у замішанні). Треба гадати, що воно дуже…
Фіґаро (тихо до Сюзани). Піддерж добре наші старання.
Сюзана (тихо до Фіґаро). Що не доведуть ні до чого.
Фіґаро (тихо). Все ж орудуй.
Граф (до Фіґаро). Чого ви хочете?
Фіґаро. Ясновельможний пане! Ваші васалі, зрушені скасуванням певного неприємного права, котре ваша любов до пані…
Граф. Ну, це право вже не існує; що ти хочеш сказати?
Фіґаро (лукаво). Що саме час, щоб чеснота такого доброго пана виблиснула; вона мені так на користь, що я хочу відсвяткувати її перший на своєму весіллі.
Граф (дужче в замішанні). Ти кепкуєш, друже! Скасування ганебного права є тільки порахунок із чесністю. Еспанець може бажати покорити красу запобігливістю, але вимагати першої, наймилішої прислуги, як рабської повинности — ах! це вандальське тиранство, а не признане право шляхетного кастильянця!
Фіґаро (держучи Сюзану за руку). Дозвольте ж, щоб ця молода дівчина, котрій ваша обачність оберегла честь, прийняла прилюдно з ваших рук дівочий ток, оздоблений перами й білими стьожками, ознаку чистоти ваших намірів. Присвійте цю церемонію усім шлюбам, і нехай хором співаний куплет нагадує завсіди пам'ять…Граф (у замішанні). Якби я не знав, що закоханий, поет і музика — три титули, що дають право на поблажливість до всякої дурости…
Фіґаро. Простіть разом зі мною, друзі мої.
Всі (разом). Вельможний пане! Вельможний пане!
Сюзана (до графа). Навіщо уникати хвали, що ви на ню так вельми заслугуєте?
Граф (на бік). Лукава.
Фіґаро. Погляньте на ню, ваша вельможність; ніколи найкраща наречена не покаже ліпше великости вашої жертви.
Сюзана. Покинь мою вроду і вихвалюймо тільки їх велику добрість.
Граф (на бік). Це все підстроєна гра.
Графиня. Я прилучаюся до їх, пане графе, і ця церемонія буде мені завсіди дорога, бо за привід до неї було те чарівне кохання, що мали ви до мене.
Граф. Що я маю завсіди, пані; і задля цього я погоджуюсь.
Усі (разом). Віват!
Граф (на бік). Я піймався. (Уголос). Щоб церемонія була блискучіша, я хотів би тільки відкласти її на короткий час. (На бік). Треба послати швидше по Марселіну.
Фіґаро (до Керюбена). Ну, ви, пустунчику, ви не плещете?
Сюзана. Він в одчаї; його вельможність його відряджають.
Графиня. Ах, пане, я прошу помилувати його.
Граф. Він не заслугує на помилування.
Графиня. Та він же такий молодий!Граф. Не такий молодий, як вам здається.
Керюбен (тремтячи). Великодушно пробачати не є те панське право, що його ви зреклися, одружившися з пані.
Графиня. Він зрікся тільки того, що всім вам було сумне.
Сюзана. Коли б його вельможність були відмовились від права пробачати, то це право вони, певно, схотіли б передусім потай відкупити.
Граф (заклопотаний). Безперечно.
Графиня. А чому його відкупати?
Керюбен (до графа). Я був легковажний у своїй поведінці, то правда, ваша вельможність; але ніколи найменша нескромність у моїй мові…
Граф (заклопотаний). Ну, годі!
Фіґаро. Про що це він?
Граф (хутко). Годі, годі; усі просять вибачити йому, я згоджуюсь і йду далі, я йому даю сотню в моєму леґіоні.
Всі (разом). Віват!
Граф. Але з умовою, щоб він зараз таки виїхав до неї в Катальонію.
Фіґаро. Ах! Ваша вельможність, завтра б.
Граф (настоює). Я так хочу.
Керюбен. Я слухаюсь.
Граф. Уклоніться вашій хрещеній матері і просіть її протекції. (Керюбен став на одно коліно перед графинею і не може говорити).
Графиня (зворушена). Коли вже не можна тут вас залишити навіть на сьогодні, виїздіть, молодий хлопче. Нове становище вас кличе; ідіть виконувати його гідно. Шануйте вашого добродійника. Пам'ятайте про цей дім, де ваші молоді літа знайшли стільки поблажливости. Будьте покірні, чесні й відважні; ми співчуватимем вашим успіхам. (Керюбен устає й вертається на своє місце).
Граф. Ви дуже зрушені, пані!
Графиня. Не боронюся. Хто знає долю хлопця, кинутого в таку небезпечну кар'єру! Він свояк моїх батьків, а потім того — мій хрищеник.
Граф (на бік). Я бачу, що Базіль мав рацію. (Голосно). Хлопче, поцілуйте Сюзану… востаннє.
Фіґаро. Чому так, ваша вельможність? Він приїздитиме на зиму. Поцілуй і мене, капітане! (Обіймає). Прощай, мій маленький Керюбене; твоє життя піде тепер зовсім інакше, дитино. До лиха! Ти вже не сновиґатимеш цілі дні коло жіночих покоїв, не буде більше ні всяких пундиків, ані вершків, ні піжмурок та інших забав. Будеш добрим салдатом! Засмаглий, лихо вдягнений; велика важка рушниця, праворуч кругом, ліворуч кругом! вперед руш! марш до слави! і не спотикайся в дорозі, хіба що добрий стріл…
Сюзана. Пху! Який жах!
Графиня. Яке пророкування!
Граф. Де ж Марселіна? Дивно дуже, що вона не в вашому гурті!
Фаншета. Ваша вельможність, вона пішла до містечка, стежкою понад хутором.
Граф. А вона прийде?..
Базіль. Коли бог захоче.
Фіґаро. Якби він схотів, щоб йому не схотілося ніколи…Фаншета. Вона пішла об руку з паном доктором.
Граф (швидко). Доктор тут?
Базіль. Вона зразу його вхопила…
Граф (на бік). Він саме до речі прибув сюди.
Фаншета. Вона мала вигляд дуже гарячий, голосно говорила ходячи, то зупинялася і робила руками от так… а пан доктор робив рукою от так, заспокоюючи її, вона здавалася така роздражнена! Згадувала мого кузена Фіґаро.
Граф (беручи її за підборіддя). Кузена… що буде кузеном.
Фаншета (показуючи на Керюбена). Ваша вельможність, чи ви нам пробачили вчорашнє?..
Граф (перебиваючи її). Прощай, прощай, мала.
Фіґаро. Це її так прокляте кохання підбурює; вона могла б замутити наше святкування.
Граф (на бік). Вона його замутить, я певний. (Голосно). Ходімо, пані, ходім у покої. Базілю, ви зайдете до мене.
Сюзана (до Фіґаро). Ти до мене знов прийдеш, синку?
Фіґаро (до Сюзани). Добре піймався?
Сюзана (тихо). Прегарний хлопець! (Усі виходять).
Фіґаро. Ах, от що, слухайте ви! Церемонію ухвалено, і моє вечірнє свято сьогодні буде її продовженням; треба добре нам погодитись. Не робімо так, як ті актори, що ніколи так погано не грають, як саме того дня, коли критика найбільш пильнує. Ми не маємо завтра, що нам дало б поправку. Нам треба сьогодні добре знати свої ролі.
Базіль (лукаво). Моя важча, ніж тобі здається.
Фіґаро (роблячи для його непомітно жест, що хоче його побити). Але зате ти й не знаєш зовсім, який великий успіх вона тобі дає.
Керюбен. Друже мій, ти забуваєш, що я від'їжджаю.
Фіґаро. А ти бажав би зістатись!
Керюбен. Ах! чи я бажав би!
Фіґаро. Треба взятися на хитрощі. Не жалійся на від'їзд. Подорожній плащ на плечі; складай при людях свої речі, і щоб бачили твого коня коло воріт; проскачеш трохи галопом до ферми, вернешся пішки задніми стежками. Пан гадатиме, що ти виїхав, тільки тримайся дальше від його очей, я беруся його втишити, як скінчиться свято.
Керюбен. Але Фаншета не знає своєї ролі!
Базіль. Якого ж ви біса вчили її ті вісім днів, що ви її не покидали?
Фіґаро. Ти не маєш, що робити сьогодні, то уділи їй з ласки лекцію.
Базіль. Бережіться, молодче, бережіться! Батько не задовільнений, дочка побита, вона не вчиться з вами: Керюбене, Керюбене, ви їй придбаєте лиха! Ходить глек по воду…
Фіґаро. Ах, от наш дурень із своїми старими приказками! Ну, педанте, що каже народня мудрість: ходитиме глек по воду, аж поки…
Базіль. Буде повний.
Фіґаро (відходячи). Не такий уже дурень, не такий уже дурень!
——————
- ↑ Туаз — старовинна французька міра довжини (1 метр 949).
- ↑ Давнє право дідича — славнозвісне середньовічне „право першої ночі“, яке, звичайно, вже не існувало в Еспанії (або Франції) XVIII століття й править у п'єсі за літературну фікцію.
- ↑ Натяк на ролю Фіґаро в одружінні графа Альмавіви й Розіни в „Севільському голяреві“ (див. у вступній статті).
- ↑ В цій сцені багато натяків на ролі Фіґаро, Бартольо, Базіля, графа, Розіни й Марселіни в „Севільському голяреві“.
- ↑ Екю — старовинна французька срібна монета – 3 ліври (2 франки 75 сантимів за доби французької революції).
- ↑ Ревнивість пані, цебто Марселіни. Сюзана й Марселіна в цій сцені іронічно іменують одне одного „пані“ й розмовляють почасти в 3-ій особі.
- ↑ Марселіна ображена назвою „дуеньї“ (цебто компаньйонки), бо цю посаду доручалось (в Еспанії XVIII століття) переважно літнім жінкам.
- ↑ Cherubino di amore — „любий Керюбен“ (з італійська).
- ↑ Керюбен у кріслі, граф, Сюзана, Базіль.
- ↑ Пістоля — старовинна еспанська (й французька) золота монета (11 ліврів приблизно 21 франк).
- ↑ Сюзана, Керюбен у кріслі, граф, Базіль.