Шагреньова шкура/II. Жінка без серця

by Оноре де Бальзак

◀ I. Талісман

Шагреньова шкура Оноре де Бальзак II. Жінка без серця

III. Агонія ▶

Харків: Державне видавництво України, 1929

II. ЖІНКА БЕЗ СЕРЦЯ

Помовчавши деякий час, Рафаель сказав з безтурботним жестом, що вирвався в нього:

— Правду кажучи, я не знаю, чи варто приписувати парі вина й пуншу якусь ясність розуму, що дозволяє цієї хвилини охопити все моє життя, як одну картину, де передано точно постаті, барви, тіні, світлі смуги, півтони. Ця поетична гра моєї уяви не здивувала б мене, коли б у ній не було зневаги до минулих страждань і радощів. Розглядаючи на відстані життя, мені здається, ніби воно повужчало через якесь моральне явище. Той довгий, повільний біль, що тягся десять років, тепер можна передати кількома фразами, в яких самий біль стане тільки думкою, а насолода — філософською рефлексією. Я суджу замість почувати…

— Ти нудний, як те зауваження до закону, що розвивається, — скрикнув Еміль.

— Можливо, — одказав покірливо Рафаель. — Отже, щоб не зловживати твоєю увагою, я мину перші сімнадцять років мого життя. Доти я жив, як і ти, як і тисяча инших, тим життям коледжу або ліцея, що його видумані нещастя і справжні радощі стають чарами в наших спогадах; при цьому наша гастрономічна пресиченість знову вимагає овочів що-п'ятниці, поки ми їх не покуштуємо знову: прекрасне життя праці, яке здається тепер нам ганьбою, навчило нас трудитись…

— Підходь ближче до драми, — сказав Еміль напівкомічно, напівжалістливо.

— Коли я вийшов з коледжу, — вимагаючи жестом права говорити далі, продовжував Рафаель, — мій батько взяв мене під сувору дисципліну, він оселив мене в кімнаті, суміжній з його кабінетом; я лягав ввечері о дев'ятій, а вставав вранці, о п'ятій; він хотів, щоб я сумлінно пройшов юридичний курс: я ходив одночасно й до школи, й одного адвоката, але закони часу і простору так строго прикладались до мого ходіння й моєї роботи і батько так суворо вимагав у мене за обідом відчиту про…

— Яке мені діло до цього? — прервав Еміль.

— А біс тебе візьми, — відповів Рафаель. — Як же ти можеш зрозуміти мої почуття, коли я не оповім тобі про ті непомітні факти, що вплинули на душу, що привчили її до страху і надовго залишили мені первісну наївність юнака? Отже, до двадцять одного року я дуже почував батьків деспотизм, а він був однаково холодний, що манастирський статут. Щоб одкрити тобі безрадність мого життя, досить, мабуть, змалювати мого батька: високий, сухорлявий і щуплий, обличчя — як лезо ножа, блідий, мова уривчаста, єхидний, як стара діва, дріб'язковий, як начальник департаменту. Його батьківське почуття кружляло над моїми жартівливими й радісними думками і замикало їх, ніби під олов'яною банею. Коли я хотів показати йому лагідне й ніжне почуття своє, він ставився до мене, як до дитини, що от-от скаже якусь дурницю. Я його боявся багато більше, ніж колись наших класних учителів, — бо мені завжди було вісім років в його очах. Я його немов і зараз бачу перед собою. У каштановому сурдуті, тримавшись просто, як великодня свічка, він мав вигляд прокуреного оселедця, загорненого в червонувату обкладинку памфлета. Проте, я любив батька: по суті він був правий. Може, ми справді не почуваємо зненависти до суворости, коли її виправдовує дріб'язковий характер, кришталева вдача, коли вона доладно перемішана з добрістю. Якщо батько ніколи не кидав мене, якщо до двадцяти років він не давав мені й десяти франків, тих десяти незароблених, розгульних франків, що становлять цілий скарб, — коли їх маєш, то мрієш про невимовні насолоди, — проте, він намагався, принаймні, дати мені деякий розвиток.

Цілі місяці обіцявши мені якусь розвагу, він вів мене до Буффу, на концерти, на бали, а я сподівався зустріти там кохану. Кохану! Це була для мене незалежність. Та я соромливий і несміливий, зовсім незнайомий із салонною балачкою й не знаючи там нікого, вертався відтіль з однаково незайманим і до вінців насиченим бажанням. Потім, на другий день, я загнузданий батьком, як ескадронний кінь, зранку вже вертався до адвоката, до юридичного права в палаті юстиції. Спробувати відійти од того одноманітного шляху, що накреслив мені батько, значило б наразитись на його гнів; він лякав, що вирядить мене при першому проступкові юнгою на Антільські острови. Тому я тримтів від жаху, коли наважувався піти на годину або на дві куди-небудь весело погуляти. Уяви собі буйну уяву, найпалкіше серце, найніжнішу душу, найпоетичніший розум — і це все завжди в присутності кам'яної, найжовчнішої, найхолоднішої в світі людини. Словом, оддай заміж молоду дівчину за кістяк — і ти зрозумієш те існування, що його цікаві сцени можна тільки перелічити тобі: плани про втечу, що враз зникали, коли я бачив батька, той розпач, що його заспокоював сон, притамовані бажання та похмура меланхолія, що її розганяє музика. Я видихав свою скорботу в мелодіях. Бетховен чи Моцарт часто були мені за скромних довірених.

Тепер, згадуючи про всі забобони, що тривожили моє сумління за тієї доби невинности й чесноти, я посміхаюсь: коли б я хоч однією ногою ступив до ресторану, то я вважав би себе розореним; я уявляв собі кафе місцем бешкетів, де люди втрачають свою честь і важать багатством. Що до того, щоб наважитися грати на гроші, то треба ж було їх мати. О, хоч я можу і всипити тебе, проте оповім одну жахливу радість у моєму житті, радість із тими кігтями, що западають у наше серце, як пекуче залізо в плече каторжника. Я був на балу в герцога де-Наваррен, батькового брата в других, але, щоб ти гаразд зрозумів моє становище, взнай, що в мене був потертий фрак, погано пошиті черевики, кучерська краватка та старі рукавички. Я забрався в куток їсти досхочу морозиво й розглядати красунь. Батько побачив мене. З якоїсь думки, якої я ніяк не розгадаю, бо так цей прояв довіри приголомшив мене, він віддав мені свій гаманець і ключі. За десять кроків од мене грало кілька чоловіків. Чулось, як дзвенить золото. Мені було двадцять років, я хотів провести цілу добу, поринувши в злочини мого віку. Це був такий бешкет в уяві, що його не найдеться і в примхах куртизанок, і в мріях молодих дівчат. Цілий рік я мріяв, що я гарно одягнений, в екіпажі, з вродливою жінкою, яка сидить поруч, що я удаю з себе пана, обідаю у Вері, ввечері йду на вистави, думаючи повернутися до батька тільки другого дня, але заздалегідь для нього придумую пригоду ще складнішу, ніж „Весілля Фіґаро“, в якій уже ніяк би не можна було розібратись. Всю цю радість я оцінив у п'ятдесят екю. Хіба я не перебував ще під наївними чарами шкільного віку? Отже, я пішов до будуару, де на самоті з горючими очима, тримтливими пальцями перелічив батькові гроші: сто екю. Радість пригод, викликана цією сумою, стала переді мною, як відьми Макбета біля свого казана, але вони були принадливі, тримтливі, чарівні. Я став зовсім ледащо. Не слухаючи ні дзвеніння в ухах, ні калатання серця, я взяв дві монети по двадцять франків, які й зараз бачу. Роки їхні стерлись, обличчя Бонапарта кривилось. Поклавши гаманець знову в кешеню, я вернувся до грального столу, протягаючи мокрою долонею дві золоті монети. Я став блукати біля грачів, як шуліка над курятником, я, спалений з невимовного суму, кинув раптом проникливий погляд навколо себе. Певний того, що ніхто із знайомих мене не бачить, я примазався до одного гладкого й веселого чоловічка, — на його голову я закликав більше молитов і обітів, ніж у морі підчас трьох бурь. Потім з інстинктом злочину або макіавелізму, дивним у моєму віці, я сів біля дверей; я дивився на салони — і нічого там не бачив: душа і погляди кружляли біля фатального зеленого поля. Цього вечора позначилось перше фізіологічне спостереження, якому я завдячений особливою проникливістю, що дозволяла мені ловити деякі таємниці нашої подвійної вдачи. Я повернувся спиною до столу, де вирішалось моє майбутнє щастя, що було тим глибше, чим злочинніше. Між двома грачами і мною був цілий бар'єр у чотири чи п'ять рядів людей, що розмовляли, — шум їхніх голосів заважав розрізняти звуки золота, що примішувались до шуму оркестри; не зважаючи на всі ці перешкоди, завдяки привілеям, властивим пристрастям, які дають владу знищувати простір і час, я виразно чув розмову двох грачів, я знав їхні ставки, я знав того з двох, який повертав короля, — немов я бачив карти; словом, за десять кроків од гри я хвилювався від її примх. Батько пройшов раптом переді мною, і я зрозумів тоді слова писання: „Дух божий пройшов перед його лицем“. Я виграв. Через цілий вихор людей, що оточували грачів, я підбіг до столу, просковзнувши туди так метко, як в'юн через дірочку в сітці. Почуття смутку замінила радість. Я був як той засуджений, що йде на скару й зустрічає короля. Та якийсь чоловік з орденами випадково ще попросив недостачу в сорок франків. Мене запідозріли, на мене дивились тривожні очі. Я зблід, краплі поту оросили мені чоло. Злочин обікрасти батька здався мені неможливим. Добрий товстенький чоловік сказав тоді справжнім ангельським голосом:

— Всі ці пани ставили і він заплатив сорок франків. — Я знову підняв голову і кинув переможний погляд на грачів. Повернувши в батьків гаманець золото, яке я там узяв, я залишив свій виграш цьому гідному, чесному чоловікові, що вигравав і далі. Як тільки я побачив, що маю сто шістдесят франків, я загорнув їх у хустку так, щоб вони не могли ні шерехнутися, ані задзвеніти, коли вертатимемось додому, і більше не грав.

— Що ви робили за грою? — сідаючи в фіякр, сказав мені батько.

— Я дивився, — відповів я, тримтячи.

— Але, — знову сказав батько, — коли б довелося вам із самолюбства поставити трохи грошей на стіл, бо в очах світських людей ви здаєтесь уже досить дорослим на право чинити дурниці, то я б пробачив вам, Рафаелю, користування моїм гаманцем.

Я нічого не відповів. Коли ми вертались, я віддав батькові ключі і гроші. Увійшовши до кімнати, він висипав гаманець на камін, полічив гроші, потім повернувся до мене і, відокремлюючи кожну фразу довгою й значною павзою, сказав:

— Сину мій, вам незабаром двадцять років. Я вдоволений з вас. Вам треба давати яку-небудь пенсію хоч би для того, щоб ви навчилися берегти й жити. З цього вечора я вам даватиму сто франків на місяць. Ви робитимете з грішми що захочете. Ось за перші три місяці цього року, — погладивши стовпик золота, немов би для того, щоб перевірити суми, додав він.

Я признаюсь, що ладен був кинутись йому до ніг, заявити, що я розбійник, мерзенна істота і — ще гірше — брехун. Сором стримав мене. Я хотів обійняти його, та він злегенька одштовхнув мене.

— Тепер ти мужчина, дитино моя, — сказав він. — Те, що я роблю, це річ проста й справедлива, за яку не треба дякувати. Коли я й маю право на вашу дяку, Рафаеле, — знову забалакав він тоном м'яким і повним гідности, — так це за те, що я застеріг вашу молодість од нещастя, яке губить усіх молодиків у Парижі. Віднині ми будемо друзі. Ви станете через рік доктором прав. Ви придбали поважне знання й любов до праці, які так потрібні для ділових людей: звичайно, не обійшлося без прикростей і злигоднів. Ну, вчіться, Рафаеле, знати мене. Я не хочу робити з вас ні адвоката, ні нотаря, ні державної людини, що уславила б наш бідний рід… До завтрього! — додав він, одсилаючи мене таємничим жестом.

З цього дня батько одверто вводив мене в свої проєкти. Я був єдиний син і втратив матір з десяти років. Колись батько, якого мало спокушало право обробляти землю із шпагою на боці, бо він був родоначальник історичного роду, майже забутого в Оверні, прийшов до Парижу змагатися з дияволом. Одарований тією тонкістю, що робить південних людей Франції такими видатними, коли вона поєднується з енергією, він без особливої підтримки зумів посісти становище в самому серці влади. Революція незабаром знищила його багатство; та він зумів женитись на спадкоємиці значного роду і підчас імперії майже мав можливість відновити колишній блиск нашого дому. Реставрація, яка повернула матері значні маєтки, розорила батька. Купивши колись кілька маєтків, що їх роздавав імператор своїм генералам по чужих землях, він бився десять років з ліквідаторами й дипломатами, з пруськими й баварськими судами, щоб закріпити суперечні землі цими нещасними обдарованнями. Батько закинув мене в запутаний лабіринт цього величезного процесу, від якого залежала наша будучина. Нам могли присудити відновлення доходів і відшкодування за лісні зруби з 1814 до 1817 років; в цьому разі майна матери навряд чи вистачало б, щоб урятувати честь нашого імени. Отже, в той день, коли батько, здавалось, до деякої міри мене емансипував, я опинився під найогидливішим ярмом. Я мусив був битись, як на бойвищі, працювати і день, і ніч, одвідувати державних людей, намагатися вплинути на їхнє релігійне почуття, спробувати їх зацікавити нашою справою, обворожити їх самих, їхніх жінок, льокаїв, собак і разом приховувати цю жахливу професію чарівними формами, приємними жартами. Я зрозумів усі скорботи, які зсушили батька. Мало не рік я провадив таке життя світської людини, — воно було зовні спокійне, але в легковажності його я намагався звязатися з впливовими родичами чи з корисними нам людьми, а це таїло в собі величезну роботу. Мої розваги були ділові прозьби, а розмови — доповідні записки. Доти я був чесний через неможливість поринути в свої юнацькі пристрасті; та з того часу я, боячись якоюсь помилкою розорити батька чи й себе, став сам собі тираном і не смів дозволити собі ні однієї насолоди, ні однієї витрати. Коли ми молоді, коли через метушню люди й речі можуть ще збуджувати тендітну квітку почуття, свіжість думок, шляхетну чистоту сумління, що не дозволяє нам ніколи піти на компроміс із злом, — ми дуже чуємо свої обов'язки; наша честь голосно говорить і примушує слухатись себе; ми відверті й без викрутів. Такий я був тоді. Я хотів виправдати батькову довіру; не так давно я б з насолодою утаїв би од нього якусь мізерну суму, але тепер, несучи разом з ним тягар його справ, його імени, його роду, я ладен був нишком віддати йому своє майно, свої надії; я це робив із вдоволенням, щасливий навіть з цієї жертви. Тому, коли пан де-Віллей викопав спеціяльно для нас імперський декрет про позбавлення права і розорив цим нас, я підписав акт про продаж моєї власности, зберігаючи тільки один нікудишній острівець серед Луари, де була материна могила. Тепер, може, докази, аргументи, філософські, філантропічні й політичні міркування одвернули б мене од цього, що мій адвокат називав дурницею; але в двадцять один рік ми, повторюю, до вінців — великодушність, жага, любов. Сльози, які я побачив на очах батькових, були тоді мені за найкраще багатство, і спогади про ці сльози часто втішали мене в злиднях. За десять місяців після виплати боргів кредиторам батько помер з горя. Він обожествляв мене і розорив. Ця думка вбила його. 1826 року, двадцяти двох років зроду, наприкінці осени я йшов за труною свого першого друга — батька. Не багато є юнаків, загублених серед Парижу без майбутнього, без будь-яких коштів, які б ставали самотні, з своїми думками, йдучи за катафалком. Сироти, що їх підбирає громадська благонадійність, мають у майбутньому бойовище: за батька — уряд чи королівського прокурора, за пристановище — притулок. А я не мав нічого. Через три місяці авкціоніст вручив мені тисячу сто дванадцять франків — чисту ліквідаційну суму батькової спадщини. Кредитори примусили мене спродати рухоме майно. Звикши ще змалку надавати великої ціни розкошам, що мене оточували, я здивувався трохи, побачивши цю мізерну виручку.

— О-о! — сказав мені авкціоніст, — усе це було надто рококо.

Жахливе слово, яке плямувало всі вірування мого дитинства й позбавляло мене перших ілюзій, найдорожчих у світі. Моє багатство сходилося до реєстру розпродажу, а майбутнє полягало в полотняній торбинці, де було тільки тисяча сто дванадцять франків. Суспільство з'явилося переді мною в особі авкціоніста, що розмовляв зі мною в капелюші. Льокай Жонатас, який мене дуже любив і якому мати колись одписала довічну ренту в чотириста франків, сказав мені, кидаючи дім, відкіль я так радісно виїздив в екіпажі за дитинства: — Будьте дуже економні, пане Рафаеле! Він плакав, добра душа.

— Отакі, мій любий Еміле, події, що вирішили мою долю, перетворили мою думку й кинули мене, ще молодого, в найоблудливіше з усіх суспільних становищ, — сказав Рафаель після деякої павзи. — Родинні звязки, хоч і невеликі, прив'язували мене до багатих домів, доступу куди мені не давала гордість, коли б зневага й байдужість і без того не зачинили переді мною дверей. Хоч я був родич дуже впливових людей, що щедро давали свою протекцію стороннім, проте, я не мав ні рідних, ні заступників. Моя душа, яку я безупинно стримував у поривах, замкнулася в самій собі. Я, відвертий і натуральний, здавався, мабуть, холодним і нещирим; батьків деспотизм позбавив мене будь-якої довіри до себе; я був боязкий і незграбний; я не думав, щоб мій голос мав хоч найменшу силу, я вважав себе потворою і соромився свого погляду. Не зважаючи на внутрішній голос, що підтримує талановитих людей в боротьбі і що кричав тоді мені: „Будь хоробрий, іди вперед“, не зважаючи на несподіваний вияв сили на самоті, не зважаючи на надію, яка мене зогрівала, коли я порівнював ті нові твори, що захоплювали публіку, з тими, що роїлися в моїй голові, — я сумнівався в самому собі, як дитина. Я був жертва надмірного честолюбства, я вважав себе призначеним для великих вчинків і почував себе, як мізерний. Я мав потребу в людях і опинився без керма. Я мусив прокладати собі шлях у світі, був самотній, іще більше боязкий, ніж соромливий. За той рік, коли мене кинув батько у вир вищого світу, я прийшов туди з молодим серцем і свіжою душею. Як усі дорослі діти, я таємно зідхав про прекрасне кохання. Я зустрів серед молодих людей одного зі мною віку секту фанфаронів, — вони ходили, піднісши високо голову, і, кажучи абищиці, без тримтіння сиділи біля тих жінок, що здавались мені найповажнішими; вони кидали зухвалі слова, жуючи головку своєї палиці; вони кокетували, розбещували для самих себе найвродливіших осіб, запевняли, що їм приступна постіль любої жінки, роблячи вигляд, що вони відмовляються од вдоволення; вони розглядали найчеснотніших і найсуворіших жінок, як легку здобич, яку можна одержати з одного лише слова, з найменшого сміливого жесту, з першого нахабного погляду. Кажу тобі щирою душею й сумлінням, що завоювання влади чи великого літературного імени здавалось мені легшою перемогою, ніж успіх у жінки високого стану, до того ж молодої, дотепної й витворної. Отже, я думав, що хвилювання мого серця, мої почуття, моя пошана не відповідають правилам суспільства. Я був сміливий, та тільки в душі, а не на ділі. Я взнав пізніше, що жінки не хочуть, щоб їх благали; я бачив багатьох, яких я обожествляв здалеку, яким я оддавав своє серце на всілякі муки, душу — на катування, енергію, що не боялась ні жертов, ні страждань… і що ж? — вони належали таким йолопам, яких я не хотів би навіть узяти за швайцарів. Не раз я, мовчазний і непорушний, поривався вимріяною жінкою, що з'являлась на бали, я оддавав тоді в думці все своє існування вічним пестощам, я зосереджував усі свої надії в однім погляді і пропонував в екстазі кохання юнака, що біжить назустріч омані. Часом я б віддав усе життя за єдину ніч. І ось, не найшовши ні разу вух, до яких би я міг звернутись із своїми палкими бажаннями, ні поглядів, де б я міг заспокоїти зір, ні серця для мого серця, я жив у страшних муках безпорадної енергії, що спалює сама себе, бувши несміливий, недосвідчений, не мавши слушного випадку. Може, я вдавався в розпач через те, що мене не зрозуміють, або боявся, що мене дуже добре зрозуміють. А тимчасом в мені одразу спалахувала ціла буря із звичайного ввічливого погляду, киненого мені. Дарма що я ладен був сприйняти цей погляд чи слова з добрим бажанням, як ніжні зобов'язання, я ніколи не насмілювався ні заговорити, ні забалакати, ні замовкнути вчасно. Через сильне почуття мої слова були незначні, а мовчанка ставала безглуздою. В мені, без сумніву, було надто багато наївности для того штучного суспільства, що живе при вечірньому світлі, що передає свої думки лише умовними фразами чи словами, продиктованими модою. Потім я зовсім не вмів ні розмовляти мовчки, ні красномовно мовчати. Нарешті, зберігаючи в самому собі вогонь, що спалював мене, маючи душу, похожу на ті, яких жінки прагнуть, ставши жертвою збентеження, до якого вони такі жадібні, володіючи енергією, якою вихваляються дурні, я зустрів лише зрадливу жорстокість в усіх жінок. Тому я наївно захоплювався модними героями; коли вони вихвалялися своїми перемогами, — я не підозрював їх у брехні. Я звичайно був неправий, що бажав кохання на слово чести, що хотів знайти його великим і дужим у серці вередливої й легковажної жінки, яка прагне розкошів, яка п'яна з пустославности; я шукав широкої жаги, цілого океану, що бурхливо бився в моєму серці. О, почувати, що ти народився для того, щоб кохати, щоб зробити жінку щасливою, — і не знайти жодної досить хороброї й благородної Марселіни чи якоїсь старої маркізи! Носити скарби в торбі і не зустріти ні дитини, ні якоїсь звичайної цікавої дівчини, щоб дати їй ними погратися! Я часто хотів накласти на себе руки з відчаю.

— Красиво-трагічний вечір! — крикнув Еміль.

— Ну, дай мені проклясти своє життя, — відповів Рафаель, — коли твоя дружба не в силі вислухати мої елегії, коли ти не можеш дати мені хоч півгодини нудьги, так спи. Але не вимагай од мене більше звіту, — я вітаю моє самогубство, що бушує, що здіймається, що кличе мене. Щоб судити людину, принаймні, таємниці її думок, нещастів, хвилювань і хотіти знати з його життя тільки матеріяльні події — це значить складати тільки хронологію, історію дурнів.

Гіркий тон, яким сказано ці слова, так вразили Еміля, що він, дивлячись на Рафаеля з недомислом, з цього часу став уважніший.

— Але, — продовжував оповідач, — тепер світло, що падає на ці події, по-новому їх обарвлює. Той лад речей, які я колись вважав нещастям, можливо, народив чудові здібності, з яких я згодом гордував. Філософська цікавість, надмірна праця, любов до читання, яка ще з семилітнього віку до самого вступу в світі назавжди заполонила моє життя, — хіба все це не обдарувало мене легкою могутністю, що нею, якщо вам можна вірити, я вмію передавати свої думки і йти вперед розлогим полем людського знання? Забуття, на яке я засудив себе, звичка залучати свої почуття і жити своїм серцем — хіба це все не дало мені влади порівнювати, міркувати? Чи не через це, що я не засудив себе на службу людським збудженням, які зіпсують найпрекраснішу душу й перетворять її на мотлох, моя чулість сконцентрувалась так, що стала досконалим органом волі вищої за бажання пристрасти?

Згадую, що я, невизнаний жінками, спостерігав їх так проникливо, як зневажений коханець. Тепер я бачу, що щирість моєї вдачі, мабуть, не до серця була їм. Може, жінка хоче трохи лицемірства? А я по черзі в один час і чоловік, і дитина, і порожня людина, і мислитель, вільний од забобонів, а часом опанований ними, я часто буваю такою самою жінкою, що й вони, — і, звичайно, вони повинні були приймати мою наївність за цинізм, а чистоту думки — за розпусту. Наука була для них нудотою, жіноча млосність — кволістю. Через цю надмірну рухливість уяви, через це нещастя поетів, на мене, без сумніву, дивились як на істоту нездатну до кохання, не постійну в думках, неенергійну. Я був ідіот, коли мовчав, і, мабуть, лякав їх, коли намагався вподобатись, — жінки осудили мене. Я прийняв із сльозами і сумом цей винесений світом присуд. Це лихо дало свої наслідки. Я захотів помститись на світові, захотів опанувати душі всіх жінок, покорити собі їхній розум, — я хотів, щоб усі дивились тільки на мене, коли моє ім'я оголошує лакей у дверях салону. Ще змалку я постановив собі бути великою людиною. Я бив себе по чолі, кажучи як Андре-Шеньє: „Тут дещо є“. Я немов би почував у собі думки для вислову; систему, яку треба було встановити; науку, яку треба було пояснити. О, мій любий Емілю, тепер, коли мені вже двадцять шість років, коли я побачив, що вмру невідомим, ніколи навіть не бувши коханцем у тієї жінки, якою я мріяв заволодіти, дозволь оповісти про мої безумства. Хіба ми всі, більш або менш, не мали наших бажань за дійсність? Ах, я зовсім не хотів би мати за друга юнака, що в мріях не сплітає собі вінків, не будує собі п'єдесталу, не оточує себе прихильними коханками. Я часто бував генералом, імператором, Байроном і потім — нічим. Після того, як я сходив на вершину людських бажань, я помічав, що всі гори, всі труднощі треба ще перемогти. Це надмірне самолюбство, що кипіло в мені, ця чудесна віра в долю, що, може, стає генієм, коли людина не дасть собі розірвати душі так легко, як баран — свою вовну колючкам шипшини, через яку проходить, — все це врятувало мене. Я хотів огорнути себе славою і працювати в мовчанці для коханки, яку я сподівався мати коли-небудь. Всі жінки зводилися в одну. Я думав, що зустріну її в особі першої, що опиниться перед моїми очима, хоч я й бачив в кожній королеву, проте люба з них, всі вони, повинні були, як королеви, подавати надію своїм коханцям і йти назустріч мені, хворобливому, нещасному й несміливому. Ах, для тієї, що пожаліла б мене, я мав у серці, крім кохання, стільки відданости, що я обожествлював би її все життя. Згодом спостереження одкрили мені жорстокі істини. Отже, мій любий Емілю, я важив жити вічно самотнім. Жінки звикли, не знаю через що саме, бачити в талановитій людині тільки її хиби, а в дурневі — тільки гідності; вони почувають велику симпатію до гідностей дурня, що безугавно сипле компліменти їхнім вадам, а вища людина не дає їм стільки насолоди, щоб замістити хиби. Талант — це переміжня лихоманка, а жодна жінка не гониться за тим, щоб ділити самі злигодні, — всі вони хочуть знайти в коханців вдоволення тільки своїй пустославності. Вони люблять у нас тільки самих себе. Хіба бідний чоловік, гордий артист, обдарований силою творчости, не має образливого егоїзму? Біля нього існує якийсь вихор думок, які він все захоплює, які повинні йти за рухом вихоря. Хіба жінка, оточена улесливістю, може повірити коханню такого чоловіка? Чи стане вона його шукати? Цей коханець не має дозвілля, щоб робити біля дивану ці дрібні пестощі, якими так дорожать жінки і які бувають за тріюмф тільки в людей брехливих і нечутливих. Йому бракує часу для праці, як же він може гаяти його на те, щоб принизити себе, щоб переодягатись? Я ладен був одразу віддати своє життя, а не розкидати його дрібницями. Нарешті, в дії того розмінщика, що виконує доручення якоїсь блідої й вередливої жінки, є щось таке дрібне, що мене бере жах артиста до цього. Абстрактного кохання не досить бідному, але великому чоловікові — він хоче цілковиту відданість. Дрібні істоти, що живуть, примірюючи кашемірові шалі, стаючи на манекенів для модних манто, не мають відданости, — вони її вимагають, і в коханні для них вдоволення наказувати, а зовсім не підлягати. Справжня дружина із серця, тіла й кісток іде за тим, в кому для неї і життя, і сила, і слава, і щастя. Для вищих людей потрібні східні жінки, в яких одна думка — вивчати чоловікові потреби, бо для них ціле нещастя, коли їхні бажання не погоджено із засобами. Я, що вважав себе за геніяльну людину, ніколи не любив цих маленьких метрес. Живлячи думки такими протилежними й шаблонними думками, маючи претенсію зібратися на небо без драбини, володіючи скарбами, які не мали ціни, озброєний величезним знанням, яке навантажувало мою пам'ять і якому ще я не дав ладу, яке ще не засвоїв; бувши без батьків, без друзів, один серед жахливої пустелі, закиданої камінням, оживленої, вдумливої, живучої, де все вам більше, ніж вороже — байдуже! Я прийняв вирішення, яке було природне, хоч і безумне; воно мало в собі щось неможливе, хоч це й надавало мені сміливости. Це був ніби заклад, де я був і грачем, і ставкою. Ось мій план: мої тисяча сто франків мусять вистачити на життя протягом трьох років; я призначив собі цей час, щоб випустити в світ твори, спроможні звернути на себе увагу суспільства, зробити мені багатство чи ім'я. Я радів з думки, що житиму хлібом і молоком, як пустельник в Тіваїді, що порину в світ книжок і думок, у сферу, недоступну серед цього, також галасливого, Парижу, в сферу праці й мовчанки, де я, як лялька, будував собі могилу, щоб відродитися блискучим і славетнім. Я важив смертю, щоб жити. Звівши існування до найменших потреб, до того, без чого не можна обійтись, я найшов, що триста шестидесяти п'яти франків на рік мусить вистачити для моїх злиднів. Справді, ця мізерна сума вдоволяла моє життя, поки я покорявся манастирській дисципліні.

— Це неможливо, — вскрикнув Еміль.

— Я прожив так до трьох років, — відповів Рафаель якось гордо. — Порахуємо, — говорив він далі. — Три су на хліб, два су на молоко, три су ковбасні, — вони ж не давали мені вмерти з голоду і розум мій був дивовижно ясний. Я спостерігав, як ти знаєш, дивний вплив дієти на уяву. Житло коштувало мені три су в день, за ніч я спалював на три су олії, прибирав кімнату сам, носив бавовняні сорочки, щоб витрачати не більш, як два су на прасування. Палив я кам'яне вугілля, а ціна його, пересічно на рік, ніколи не буває більше двох су на день. В мене був одяг, білизна, взуття на три роки, я одягався лише для того, щоб ходити на деякі громадські курси та до книгозбірні. Ці загальні видатки становили лише вісімнадцять су, а мені залишалось ще два су на непередбачені видатки. Я не знаю випадка, щоб за цей довгий робочий період хоч раз мені довелось перейти через міст Мистецтв чи купити води; я зранку йшов брати води до водограю на майдані Сен-Мішель на розі вулиці Гре. О, я з гордощами ніс свої злидні. Людина, що передчуває прекрасну майбутність, проходить це нещасне життя, як невинний, якого ведуть на скарання, — йому зовсім не соромно. Я не передбачав хвороби. Як Акіліна, я дивився на лікарню без жаху. Я ні хвилини не сумнівався в своєму доброму здоров'ї. Крім того, бідняк повинен занедужати лише для того, щоб померти. Я обстриг собі волосся доти, поки якийсь ангел кохання або доброти… Але я не хочу забігати вперед до того становища, до якого підходжу. Взнай лише, мій любий друже, що, не маючи коханки, я жив з великою думкою, з мрією, з брехнею, в яку спочатку, більш або менш, ми всі віримо. Тепер я глузую з себе, з цього „я“, що вже не може бути святе й високохмарне, що не може більше існувати. Суспільство, світ, наші звичаї, наші права, коли я все це близько роздивився, то мені одкрилась небезпека такої простодушної віри й непотрібність такої старанної праці. Ці початкові запаси не годяться для честолюбця. Хай буде легкий багаж у того, хто гониться за фортуною. Помилка вищих натур полягає в тім, що вони марнують свої молоді роки на те, щоб стати гідними милостей. В той час як бідняки збирають скарби, сили й знання, щоб нести без труднощів тягар влади, яка од них тікає, — інтригани, багаті на слова і позбавлені думок, кидаються туди й сюди, приголомшують дурнів і входять у довіру півдурня: одні вивчають, другі врочисто йдуть, одні скромні, другі, завзяті. Геніяльний чоловік ховає свою гордість, а інтриган її підіймає, бо мусить свого досягти. Люди влади так дуже потребують того, щоб повірити готовим заслугам, сміливому талантові, що справжньому вченому, було б по-дитячому сподіватись людської нагороди. Я, звичайно, не думаю перефразовувати загальні місця про чесноту, про ту пісню пісень, що її вічно співають для невизнаних геніїв: я хочу логічно виявити причину справжніх успіхів, що їх досягають пересічні люди. Та… навчання має таку ж саму матерню чесноту, що, може, це злочин вимагати од нього инших нагород, крім чистих і ніжних радощів, якими воно живить своїх дітей. Я згадую, що иноді весело розмочував свій хліб у молоці, сидячи біля вікна і вдихаючи свіже повітря в той час, як очі мої носилися над видовищам у вигляді коричневих, сіруватих і червоних шиферних та черепичних дахів, укритих жовтою або зеленою мшиною. Коли спочатку цей вигляд мені здавався одноманітним, то незабаром я найшов у ньому рідку красу: то видко було, як увечері блискучі смуги тікали з недбайливо зачинених віконець, які одтіняли й оживляли чорну глибину цієї оригінальної країни, то бліді одсвіти ліхтарів одкидали знизу жовтуваті плями крізь туман і кволо одзначали на вулицях кривини цих дахів, що скупчились, як океан непорушних хвиль. Нарешті, иноді з'являлись рідкі постаті серед цієї похмурої пустелі: між квітами якогось повітряного саду я бачив або грубий і загострений профіль баби, що поливала капуцини, або в рямцях трухлявого слухового вікна якусь молоду дівчину, що зачісувалась, думаючи, що вона сама, а тимчасом я міг розглядати її прекрасне чоло й довге волосся, піднесене в повітря красивою білою рукою. Я милувався на ринвах всякими фантастичними рослинами, нещасними травами, які незабаром зірве буря. Я вивчав мшину, її барву, що оживала після дощу й перетворювалась на сонці в сухий оксамит з вибагливими одблисками. Поетичні й миготливі ефекти світу, сумний туман, раптовий блиск сонця, мовчанка і чари ночи, тайни зорі, дим з кожної труби — всі ці події такої своєрідної природи розважали мене і стали мені близькими. Я любив свою в'язницю, бо вона була добровільною. Ці паризькі савани, утворені рівними, як степ, дахами, покривали населення прірви, входили в мою душу і відповідали моїм думкам.

Важко одразу опинитися знову на землі, коли ми піднесені туди науковими міркуваннями, сходимо з небесних висот. Отже, я тоді цілком зрозумів пустельність манастирів. Коли я твердо вирішив додержуватись свого життьового плану, я почав шукати помешкання в найпустельніших кварталах Парижу. Раз увечері, вертаючися з естради додому, я проходив вулицею Кордьє. На розі вулиці Кпюні я побачив молоденьку дівчинку років чотирнадцяти, що гуляла у волан з однією з своїх подруг і сміхом та жартами розважала подорожніх. Година була чудесна; вечір був теплий, бо стояв ще місяць вересень. Перед кожними дверима, як святкового дня в провінціяльному місті, сиділи балакучі жінки. Я попервах спостерігав молоду дівчину, що її обличчя мало чудесний вираз, а тіло було немов створене для художника. Це була прекрасна сцена. Я став шукати причини цієї добродушности серед Парижу і зауважив, що вулиця нікуди не виходила і навряд чи була людна. Згадавши перебування Жан-Жака Руссо в цім місці, я знайшов готель Сен-Кантен; розруйнований вигляд дав мені надію добути там недорого помешкання і мені захотілось його оглянути. Увійшовши до однієї низької кімнати, я побачив класичні мідні смолоскипи із свічками, дбайливо розміщені над кожним ключем; мене вразила чистота, що панувала в цій залі (по инших готелях її погано додержувались); заля мені здавалась чепурною, як жанрова картина; голуба постіль, начиння, мебля, все було кокетливе, як декоративна природа. Господиня готелю, жінка років під сорок, — риси її огорнуло нещастя, погляд немов вицвів од сліз, — підійшла до мене; я смиренно сказав мою ціну за помешкання; тоді вона, мабуть, аж ніяк не здивувавшись, почала шукати ключ серед инших і повела мене до мансарди, де показала кімнатку, звідки був краєвид на дахи сусідніх домів, з вікон яких висувались довгі жертки з білизною. Нічого немає жахливішого за цю мансарду з жовтими й брудними стінами, що смерділи злиднями й чекали на якогось вченого жильця. Дах, замість стелі, поволі спускався, і крізь роз'єднані черепиці можна було бачити небо. Місце було для одного ліжка, столу, кількох стільців; під гострим кутом даху можна було поставити п'яно. Бідна жінка була не така багата, щоб обмеблювати цю клітку, гідну Plombi^[1] Венеції, і через це вона ніяк не могла її здати. Якраз виключивши з продажу рухомого майна всі речі, що мали для мене особисте значіння, я хутко сторгувався з моєю господинею і другого дня вже оселився там. Я прожив у цій повітряній труні до трьох років, працюючи без перерви, і день і ніч, з такою охотою, що робота здавалась мені найкращою справою, найкращим виходом людського життя. Спокій і мовчазність, потрібні для вченого, мають щось приємне, одухотворене, як кохання. Вправа думки у відшукуванні ідей, спокійні наукові спостереження дають нам такі невимовні насолоди, як усе те, що торкається розуму, що явища його недоступні для нашого зовнішнього почуття. Тому ми завжди примушені пояснювати таємниці розуму матеріяльними порівняннями. Задоволення плавати в озері чистої води серед скель, гаїв та квіток, на самоті, під пестощами теплого вітерця дасть неукам тільки кволий образ того щастя, що сповнювало мене, коли я купався в промені невідомого світла, коли я слухав грізні й невиразні голоси надхнення, коли в мій тремтливий мозок лилися думками образи з невідомого джерела. Бачити, коли в полі людських абстракцій думка сходить, підноситься, як те ранкове сонце, як те світило, потім росте, як дитина, вистигає, поволі набирає мужности, — це вища радість над усі земні радощі, це божественна насолода. Наука надає якихось чар нашому оточенню. Убогий стіл, на якому я писав, і коричневий сап'ян, що вкривав його, п'яно, ліжко, крісло, чудні візерунки шпалер, мебля — всі ці речі ожили і стали для мене любими друзями, мовчазними товаришами мого майбутнього; скільки разів я одкривав їм свою душу, дивившись на них. Часто блукаючи очима по облупленому карнизі, я знаходив новий розвиток думок, дивні докази своєї системи чи слова, які я вважав вдалими, щоб передати думку, що її досі майже неможливо було переказати. Розглядаючи мої речі, я в кожній меблі вбачав свою фізіономію, свою вдачу; часто вони балакали зо мною; і коли над дахами сонце з вечірнього пругу кидало на моє вікно несміливе проміння, вони обарвлювались, блідли, блищали, сумували чи раділи, завжди дивуючи мене новими ефектами. Ці дрібні випадки самотнього життя, непомітні для людської уваги, часто втішають в'язнів. А я хіба не був у полоні думки, хіба я не був в'язень системи, хоч мене й підтримувала перспектива життьової слави. Коли мені щастило щось перемогти я цілував ніжні руки тієї багатої й елегантної жінки з дивними очима, яка повинна була потім колись мені пестити волосся, тепло промовляючи:

— Ти дуже мучився, мій бідний ангеле!

Я взявся за два великих твори. Комедія за кілька день повинна була дати мені славу, багатство й доступ до того світу, де я хотів знову з'явитися, користуючись королівськими правами геніяльної людини. Ви всі бачили в цьому шедеврі справжню дитячу нісенітницю, первісні помилки молодика, який щойно закінчив коледж. Ваші жарти підрізали крила творчим ілюзіям, які з того часу не прокидалися більше. Ти один, мій любий Емілю, заспокоїв глибоку рану, зроблену иншими мені в серці. Ти один захоплювався моєю „теорією волі“, цим довгим твором, для якого я вивчив східні мови, анатомію, фізіологію, якому я присвятив найбільшу частину часу. Ця праця, коли не помиляюсь, завершить роботи Месмера, Ляватера, Ґалля, Біша, одкриваючи нові шляхи для людської науки. Тут спиняється моє прекрасне життя, ця щоденна самопожертва, ця праця шовкового червяка, невідомого світові, якого єдина нагорода — сама робота. Од свідомого віку до того часу, коли вже я закінчив мою теорію, я спостерігав, учився, писав, читав без перерви; моє життя було — як довга лекція. Млосний прихильник східніх лінощів, закоханий у свої мрії, почутливий, я працював, завжди не дозволяючи собі покуштувати насолоди паризького життя. Хоч і ласий на вдачу, проте я залишався тверезий, хоч і мав любов до ходіння і морських мандрівок, хоч і бажав одвідати всякі країни, хоч і любив пускати, як дитина, рикошетом камінці по воді, проте я завжди був з пером у руці; бувши балакучий, я ходив мовчки слухати професорів публічних курсів в бібліотеці музею; я спав на своєму самотньому ліжку, як чернець з ордену святого Бенедікта, — а жінка тимчасом була єдина моя мрія: я її пестив — і вона завжди од мене тікала. Словом, моє життя була жорстока антитеза, постійна брехня. От, судіть після цього людей! Инколи мої природні смаки спалахували, як довго прихована пожежа. В наслідок якогось марева, я, удовець всіх жінок, до яких мене поривало, позбавлений найпотрібнішого в якійсь поганій мансарді артиста, бачив себе тоді оточеним чудесними коханками. Я носився вулицями Парижу, розкидався на м'яких подушках чудесного екіпажу, мене роз'їдали пороки, я бешкетував, бажаючи всього і володіючи всім, — словом я був п'яний натщесерце, як святий Антоній у своїх спокусах. На щастя, сон кінець-кінцем гасив ці примари, що так мене виснажували; другого дня наука з посмішкою кликала мене, — я був вірний їй. Я думаю, що жінки, яких називають чеснотними, часто стають здобиччю цих несамовитих вихрів, бажань, жадоби, що повстає в нас мимохіть. Тільки мрії не без чар, — чи не похожі вони часом на ці вечірні розмови взимку, коли перелітаєш од свого хатнього вогнища аж кудись до Китаю? Чим же стає чеснота підчас цих чарівних мандрівок, коли думка вже скинула всі перешкоди.

Протягом перших десяти місяців мого ув'язнення я жив так бідно, самотньо, як оповів тобі; ховаючись од чужих поглядів, я сам ходив зранку за харчами на цілий день; я прибирав кімнату, я був заразом і хазяїном, і слугою, я діогенствував з неймовірними гордощами. Та коли господиня з донькою, що стежили за моєю моральністю й звичками, роздивились мою особу і зрозуміли мої злидні, — може, тому що вони й сами були дуже нещасні, — між ними й мною встановився неминучий звязок. Поліна, чарівне створіння, що її наївна, прихована грація привела мене сюди, зробила мені деякі послуги, од яких не можна було одмовитися. Всі нещастя — сестри: в них однакова мова, однакова щедрість людей, які й самі нічого не мають; в них щедре почуття, вони приносять в офіру і час, і самих себе. Непомітно якось Поліна стала в мене господинею, вона захотіла служити мені, а мати її цьому не суперечила. Я бачив, як сама мати, червоніючи з ляку, що її можуть застати за цією щиросердою роботою, латає мою білизну. Ставши проти волі їхнім протеже, я приймав од них послуги. Щоб зрозуміти цю рідку дружбу, треба знати захоплення працею, тиранію думок і ту інстинктовну огиду, яку почуває людина, що живе думкою, до дрібниць матеріяльного життя. Чи міг я встояти проти делікатної уваги, коли Поліна нечутними кроками приносила мені ситий сніданок, після того, як я сім чи вісім годин нічого не їв? З жіночою грацією і з дитячою простодушністю вона, зробивши знак, що я її, мовляв, не мушу бачити, посміхалась мені. Вона була, як Арієль, вона прокрадалась під мій дах, як Сільфіда, і бачила всі мої потреби. Раз увечері Поліна зворушливо наївно оповіла мені свою історію. Її батько був командир ескадрону кінних гренадерів в імператорській гвардії. Підчас переправи через Березіну його взяли в полон козаки; потім, коли Наполеон запропонував його обміняти, російська влада даремно шукала його в Сибіру. Инші полонені переказували, що він втік, думаючи перебратись до Індії. З цього часу пані Ґоден, моя господиня, не мала ніяких звісток про чоловіка. Надійшли нещастя чотирнадцятого й п'ятнадцятого років; одна, без грошей, без допомоги, вона поклала собі тримати мебльований готель, щоб здобути на прожиття своїй дочці. Вона сподівалась все ще побачити чоловіка. Найжорстокіше горе її було в тім, що вона не спромоглась як слід виховати Поліни, хрищениці принцеси Боргез, яка не повинна була обдурити прекрасну долю, обіцяну їй імператорською заступницею. Коли пані Ґоден звірила мені це тяжке горе, що її вбивало і зворушливо сказала:

— Я б віддала охоче і той шматок паперу, який дає Ґодену титул барона імперії і право на спадщину Вічнав, щоб знати, що Поліна виховується в Сен-Дені.

Раптом я здригнув і, щоб віддячити за турботи, що ними так щедро оточували мене ці дві жінки, я запропонував виховувати Поліну. Та щирість, з якою обидві жінки прийняли мою пропозицію, рівнялась наївності, що її продиктувала. Отак у мене й з'явились години відпочинку. Дівчатко мало найщасливіші здібності: йому вчення давалось так легко, що воно незабаром стало краще за мене грати на п'яно. Звикнувши думати вголос біля мене, воно виявляло тисячу любих скарбів в серці, що одкривались назустріч життю, як чашечка квітки, поволі розгорнена сонцем; вона слухала мене з побожною насолодою, спинивши на мені чорні оксамитові очі, які немов посміхались; вона повторювала свої лекції ніжним ласкавим тоном, по-дитячому раділа, коли я хвалив її. Її мати що-дня дужче турбувалась, бо треба було захистити від небезпеки молоду дівчину, що, зростаючи, справджувала всі надії чарівного дитинства. Вона з задоволенням бачила, як донька запирається на цілий день учитися. Через те, що моє п'яно було єдине, на якому можна було грати, вона робила вправи, коли мене не було вдома. Коли я приходив, то заставав Поліну у себе, скромно одягнену, — та гнучка талія і форми при найменшому русі вирисовувались під грубою тканиною. Вона, як герої казки „Осляча шкура“, показувала крихітну ніжку в жахливих черевиках. Але цих любих скарбів, цього багатства молодої дівчини, цих розкошів краси немов не існувало для мене. Я наказав сам собі бачити в Поліні тільки сестру, я й думки не припускав обдурити довіру її матери, мене захоплювала ця чарівна дівчина, як картина, як портрет померлої коханої; словом, це була моя дитина, моя статуя. Як новий Пігмальйон, я хотів зробити з живої, розкішної, незайманої, чутливої й балакучої дівчини чудесний мармур. Я був дуже суворий до неї; та що більше я примушував її почувати мій учительський деспотизм, то більше вона ставала плохішою й покірливішою. Хоч мене й захоплювали шляхетні почуття в стриманості й аскетизмі, проте мені не бракувало й прокурорських заходів. Я не можу уявити чесности в справах без чесности в думках. Обдурити жінку чи заподіяти збанкрочення — це було однаково для мене. Кохати молоду дівчину чи піддатись її коханню — це справжній договір, умови якого повинні бути зовсім зрозумілі. Ми маємо право покинути ту жінку, яка продається, але ніяк не ту дівчину, що віддалась, не знаючи розмірів своєї жертви. Отже, я був би божевільний, коли б женився на Поліні. Це було б однаково, що віддати смирну, незайману душу на жахливі муки? В злиднів моїх була дуже егоїстична мова, і вони завжди протягали свою залізну руку між цим добрим створінням і мною. Потім, щиро кажучи, я не розумів кохання у злиднях. Може, це в мені спотвореність, викликана тією людською хоробою, яку ми називаємо цивілізацією; та жінка, хоч би й така вродлива, як прекрасна Елена чи гомерівська Галатея, не має ніякої влади над моїми почуттями, якщо тільки вона забруднена бідністю. Нехай живе коханням у шовках, на кашемірі, в чудесах розкоши, які дивно прикрашають його, — бо саме ж кохання, мабуть, — розкоші. Опанований хтивістю, я люблю жмакати пишні туалети, зривати квітки, протягати спустошливу руку в елегантні пасма запашної зачіски. Блискучі очі, сховані під мереживним серпанком, який вони пронизують, як полум'я — гарматний дим, мають для мене фантастичну чарівність. Кохання в мене прагне оксамитових східців, по яких ступаєш мовчки зимової ночи. Яка насолода прийти, запорошеному снігом, в запашну, освітлену, вбрану розписаним шовком, кімнату і знайти там жінку, що також струшує сніг, — бо як инакше назвати ці покриви із хтивого серпанку, крізь який жінка невиразно обмальовується, як ангела в хмарах, що з них він ось-ось зійде? Потім мені потрібне ще спокійне життя й смілива небезпека. Отже, я хочу бачити таємничу, блискучу серед людей, жінку, — вона чеснотна, її шанують, вбрання її — мереживо, на ній блищать діяманти, її наказів слухається все місто, вона так високо піднесена й така статечна, що ніхто не посміє просити кохання. Серед свого почоту вона мені крадькома кидає погляд, один погляд, але він виявляє всю цю штучність, але він жертвує для мене усім світом і всіма чоловіками. Звичайно, я сам собі безліч разів здавався чудним, що люблю кілька ліктів блондів, оксамиту, тонкого батисту, фокуси парикмахера, свічки, карети, титул, розмальовані склярами чи зфабриковані золотарем, геральдичні корони, що люблю штучне й найменше жіноче в жінці; я глузував з себе, умовляв себе. Та все дарма! Аристократична жінка, тонка її посмішка, витворність її манір, повага до самої себе мене зачаровують: коли вона становить бар'єр між собою й цілим світом, вона збільшує потяг до щастя, а воно становить вже половину кохання. Збуджуючи в усіх заздрощі, моє щастя здається мені принаднішим. Не роблячи нічого того, що инші жінки, не ступаючи й не живучи так, як вони, огорнувшись мантією, якої ті не мають, вдихаючи пахощі, властиві тільки їй, моя кохана здається мені з цього більше моєю. Що далі вона йде од землі, навіть у тому, що в коханні є земного, то прекрасніша вона в моїх очах. У Франції, на моє щастя, вже нема двадцять років королеви, а то я б закохався в королеву. Жінка мусить бути багата, щоб мати маніри принцеси. А чим була Поліна перед моїми романтичними фантазіями? Чи подарувала б вона мені ночі, що коштують життя, чи подарувала б кохання, що вбиває й становить на карту все людське? Ми ж не вмираємо через тих сердечних дівчаток, що віддаються, — я ніколи не міг вирвати в себе цього почуття і цих мрій поета. Я народився для неможливого кохання, і випадок захотів, щоб я пізнав кохання вище над усі бажання. Скільки разів у думці я вбирав в атлас любі ніжки Поліни, огортав в газову сукню її гнучкий, як молода тополя, стан, скільки разів накидав їй на груди легкий шарф, скільки разів примушував її топтати килим власного готелю та вів її до елегантного екіпажу. Таку я б покохав її! Я приписував їй гордощі, яких вона не мала, позбавляв її чесноти, наївної грації, чарівної природности, простодушної посмішки, і все для того, щоб кинути її в Стікс наших пороків і зробити її серце недоступнішим, щоб обарвити її нашими злочинами і зробити з неї нерозважливу ляльку наших салонів, легковажну жінку, яка лягає вранці, щоб відродитися ввечері на зорі свічок. Поліна — це було справжнє почуття й свіжість, а я хотів її сухої й холодної. В останні дні мого безумства Поліна стала в спогаді, як колишні сцени дитинства. Думаючи про чарівні моменти, я не раз був зворушений: то я бачив знову цю вродливу дівчину біля мого столу, коли вона сидить, взявшись за шитво; тоді вона плохенька, мовчазна, зосереджена, її ледве освітлює світло, що проходить згори, крізь димницю, і що кидає легкі сріблясті виблиски на її прекрасне чорне волосся; то я чув її молодий сміх чи її дзвінкий голос, що співав гарних пісень, які вона складала цілком вільно. Часто Поліна хвилювалась, займаючись музикою, — обличчя її тоді було дивно похоже на шляхетну голову, якою Карло Дольчі хотів репрезентувати Італію. Моя жорстока пам'ять викликала переді мною цю дівчину серед достатків мого життя, як допікання совісти, як образ чесноти. Але покиньмо бідну дитину на її долю. Як би вона не була нещасна, я, принаймні, привів її від жахливої бурі до пристановища і не затяг її в моє пекло.

До останньої зими моє життя було спокійне, працьовите, — його кволий образ я хотів тобі намалювати. Перших днів грудня місяця 1829 року я зустрів Растиньяка; він, не зважаючи на злиденний стан мого одягу, взяв мене під руку й спитав про мою фортуну, справді, по-братерському. Піддавшися спокусі світських манір, я коротко оповів йому і своє життя, і свої надії. Він почав глузувати, називаючи мене разом і геніяльною людиною, і дурнем. Його гасконський голос, його досвід у світі, багатство, якому він був завдячений вмінню жити, непереможно вплинули на мене. Растіньяк пророчив, що я вмру в шпиталі невизнаним, як божевільний, малював мою власну процесію, віщував злиденне життя. Він забалакав зо мною про шарлатанство з тією любою красномовністю, що робить його таким чарівним. Всіх геніяльних людей він показав мені шарлатанами. Він сказав, що мені бракує одного почуття, яке й буде причиною моєї смерти, коли я залишусь сам на вулиці Кордьє. З його слів, я мусив був увійти в світ, привчити людей вимовляти моє ім'я й відмовитись від смиренного слова „добродію“, яке не личить великій людині за життя.

— Дурні, — крикнув він, — називають це ремесло інтригою, моральні люди його одкидають зовсім, як легковажне життя, та не спинятимемось на людях, звернімось до наслідків. Ти працюєш, ну, так ти нічого не зробиш ніколи. Я здатний до всього і не годжусь ні на що; я ледачий, як омар, і я досягну всього. Я скрізь розсипаюсь, я проштовхуюсь — мені дають місце; я вихваляюсь — мені вірять, я роблю борги — їх оплачують. Шахрайство — це політична система. Життя людини, що проїдає своє багатство, часто стає спекуляцією; чоловік вміщує свої капітали в друзів, в насолоди, в заступників, в знайомства. Хіба негоціянт важить мільйонами? Якісь двадцять років він не спить, не п'є, не розважається, висушує свій мільйон, примушує його блукати по всій Европі, нудьгує, віддається всім демонам, які видумала людина, а потім — ліквідація, яку я бачив, залишає його без єдиного су, без імени, без друга. А гультяєві живеться добре, — в нього бігають коники! Коли випадково він і втрачає свої капітали, то має шанс одержати посаду головного інспектора, вигідно одружитися, стати причетним до міністра, посла. Він має ще друзів, репутацію і в нього завжди є гроші. Знаючи пружини світу, він натискує їх на свою користь. Чи не правда, що ця система логічна? Чи я, може, божевільний? Чи не тут полягає мораль комедії, що розігрується що-дня в світі? Твій твір закінчено, — знову забалакав він після павзи, — в тебе величезний талант. Ну, так ти підходиш до мого вихідного пункту. Треба тепер, щоб ти сам мав успіх, — це надійніше. Ти ввійдеш у спілку з партіями, завоюєш лідерів, я ж хочу ввійти в половину твоєї слави, я буду золотарем, що вправить діяманти в твою корону… Для початку будь тут завтра ввечері. Я тебе представлю в одному домі, куди ходить увесь Париж, наш Париж, Париж красунів, людей з мільйонами, знаменитостей, — словом, людей, які говорять золоті слова, як Златоуст. Коли ці люди всиновлять книгу, то вона стане модною: коли вона, справді, гарна, вони, сами того не знаючи, дадуть патент на генія. Коли в тебе є розум, моя дитинко люба, ти сам утвориш фортуну для своєї теорії, якщо краще зрозумієш теорію фортун. Завтра ввечері ти побачиш прекрасну графиню Федору, модну жінку.

— Я ніколи не чув про неї…

— Ти кафр, — сміючись, відмовив Растіньяк, — не знати Федори, жінки на виданні, яка володіє рентою до сорока п'яти тисяч ліврів, яка не хоче нікого чи якої ніхто не хоче. Якась жіноча проблема: напівзросійщина парижанка, напівспарижанена росіянка. Жінка, що видає всі романтичні твори, які виходять у світ, найпрекрасніша жінка Парижу, найграційніша. Ти навіть не кафр, ти щось проміжне між звірем, кафром і скотиною… Прощавай, до завтрього!

Він зробив пірует і зник, не чекаючи відповіди й думки не припускаючи, щоб розумна людина одмовилась од знайомства з Федорою. Як з'ясувати принаду імени? Федора переслідувала мене, як погана думка, з якою хотять піти на компроміс. Якийсь голос казав мені: „Ти підеш до Федори“. Даремно я відбивався од нього й кричав, що він бреше, — він заглушив всі міркування цим ім'ям: „Федора“. Чи не були це ім'я, ця жінка символом моїх бажань й метою мого життя? Ім'я збуджувало штучну поезію світа, од нього сяло свято вищого Парижу й шумиха пустославности. Жінка ця з'являлася з усіма проблемами пристрасти; без неї я був, як без розуму, це була не жінка, не ім'я, а всі мої пороки, що повстали в душі, щоб спокусити знов мене. Чи графиня Федора, що багата й без кохання, що не піддається паризьким спокусам, не втілення моїх надій, моїх видінь? — я створив собі жінку, намалював її в думці, я мріяв про неї. Вночі я не спав, — я став її коханцем. Я пережив за кілька годин ціле життя, життя кохання, і я скуштував її палкі насолоди. Вранці в мене не було сили витримати катування довгого чекання вечора, я взяв на прокат роман і цілий день читав, поклавши собі в такий спосіб думати чи міряти час. І коли читав, то ім'я Федора лунало, як той звук, що в далечині: він не хвилює вас, а просто чується. Я, на щастя, мав ще досить порядний чорний фрак і білий жилет і потім од усього мого багатства в мене залишилось тридцять франків, які я розсипав серед свого мотлоху в ящиках, щоб поставити між монетою в сто су і своїми фантазіями колючий бар'єр питань і випадків кругосвітньої мандрівки по моїй кімнаті. Вбираючись, я розшукав свій скарб в океані паперів. Може, ти зрозумієш, якого мені багатства коштували рукавички і мій фіякр, коли в мене рідко була дзвінка монета, — вони забрали мій хліб за цілий місяць, але ж у нас завжди знаходяться гроші на наші примхи. Ми сперечаємось тільки про ціну корисних і потрібних речей. Ми, розкидаючи безтурботно золото танцюристкам, торгуємося з робітником, дарма що його голодна родина чекає оплати рахунку. Скільки є на світі людей, що в них фрак на сто франків, діямант на головці палиці і які, проте, обідають за двадцять п'ять су. Очевидно, ми ніколи не купуємо собі дорогою ціною вдоволення пустославности. Растіньяк, акуратний у своєму побаченні, посміхнувся з моєї метаморфози і став жартувати зі мною. Та, йдучи до графині, він давав мені милостиві поради, як поводитися з нею; він змалював її скупою, пустославною й незвичайною. Але скупа вона була з пишністю, пустославна — з простотою, незвичайна — з добродушністю.

— Ти знаєш мій обов'язок, — сказав він мені, — і знаєш, скільки б я втратив, перемінивши своє кохання. Спостерігаючи Федору, я був безкорисний і байдужий; мої зауваження, мабуть, правдиві. Думаючи познайомити тебе з нею, я думав тільки про твоє щастя; тому будь уважний до всього, що ти їй скажеш, — у неї жорстока пам'ять; вона така спритна, що доведе до розпачу й дипломата; вона влучить момент, коли він скаже правду, — між нами, я думаю, що її шлюбу імператор не визнав, бо російський посол зареготав, коли я забалакав з ним про неї. Він її не приймає і кланяється дуже неуважно, коли зустрічає її в Лісі. Проте вона належить до товариства пані де-Серезі, буває в панів Нюсінген і Ресто. У Франції її репутація чиста; найсухіша з усієї бонапартівської партії герцогиня Карільяно, жінка маршала, часто кличе її прожити якийсь час року до себе в її маєтках. Багато молодих фатів, син пера Франції, пропонували їй своє ім'я в обмін на її багатство; вона їх усіх чемно спровадила. Може, її почуття починається тільки з графського титулу. Чи ти, бува, не маркіз? Ну, так іди вперед, якщо вона тобі до вподоби. Оце я й називаю — дати інструкції.

Через цей жарт я подумав, що Растіньяк хотів посміятися і так зворушити мою цікавість, щоб моя несподівана пристрасть досягла найвищого ступеня, коли ми спинились перед заквітченим перистилем. Йшовши широкими, вкритими килимами, східцями, де позначалась вишуканість англійського комфорту, я почув, як б'ється серце; я червонів з цього, я зраджував своє походження, почуття, гордощі, — я був по-дурному буржуазний. Я ж виходив з мансарди після трьох років злиднів, не навчившись ще ставити вище за життьові дрібниці ті надбані скарби, ті величезні розумові капітали, що збагачують вас у певний момент, коли влада опиняється в ваших руках, не пригноблюючи вас, бо вчення утворило вас заздалегідь для політичної боротьби. Я побачив жінку, приблизно років сорока двох, середнього росту, одягнену в біле, її оточувало коло чоловіків. Вона тримала віяло з пір'я. Побачивши Растіньяка, вона встала, підійшла до нас, граційно всміхнулася, сказала мені мелодійним голосом комплімент, без сумніву — заготовлений раніше; наш друг рекомендував мене, як талановиту людину; через його спритність та його гасконський патос мені зроблено гарний прийом. До мене ставились особливо уважно, це мене засоромило, але Растіньяк, на щастя, забалакав про мою скромність. Я зустрів тут учених, літераторів, колишніх міністрів, пера Франції. Розмова відновилася через якийсь час після мого приходу, і, почуваючи, що я мушу підтримати свою репутацію, я набрався сміливости; потім, не зловживаючи словом, коли його мені дали, я намагався зрезюмувати суперечки більш-менш їдкими, глибокими й дотепними зауваженнями. Я справив деяку сенсацію. В тисячний раз за своє життя Растіньяк був пророк. Коли зібралось досить людей, щоб кожен став знову вільний, мій проводар взяв мене під руку, і ми стали прогулюватись по апартаментах.

— Не роби вигляду, що ти дуже захоплений графинею, — сказав мені він, — а то вона одгадає, чого ти прийшов.

Салони були мебльовані з особливим смаком. Я побачив тут добірні картини. Кожна оббивка, прикраса, форма меблі, найменше оздоблення не суперечило задумі. В готичному будуарі, якого двері були сховані за вишитими гардинами, тканини, дзиґарі, малюнок килиму — все було готичне; плафон, складений з коричневих сволоків з різьбленням, вражав око приємними і оригінальними опуклостями; дерев'яні прикраси були художньої роботи; ніщо не порушувало загального вигляду цієї красивої декорації, навіть рямці і скло, в яких були дуже коштовні малюнки. Мене здивував вигляд маленького сучасного салону, де якийсь артист використав всю науку нашого декорування, — воно було таке легке, свіже, приємне, без блиску й позолоти. Це була якась тьмяна чарівність, як у німецькій баладі; справжній затишний куточок, створений для жаги двадцять сьомого року, ввесь напоєний пахощами рідких квітів, що стояли в жардиньєрках. За цим салоном я побачив в амфіладі позолочену кімнату, де воскресав смак віку Луї XIV, що виробляв у відзнаку од нашого теперішнього мистецтва чудний, але приємний контраст.

— Ти добре влаштуєшся, — сказав мені Растіньяк з посмішкою, в якій почувалась легка іронія. — Чи не правда ж, що це спокусливо? — додав він, сідаючи. Раптом він встав, узяв мене за руку, повів до спальні й показав мені під балдахіном із серпанку й білого муару пишну, злегка освітлену, постіль. Це була справжня постіль молодої феї, що заручилася з генієм.

— Чи це, — тихо скрикнув він, — не безсоромність, не нахабство, не надмірне кокетування, показувати нам цей трон кохання? Не віддаватись нікому і дозволяти всім класти тут свою картку. Якби я був вільний, я б хотів побачити цю жінку покірливою й заплаканою біля моїх дверей.

— Хіба ти так певен її чесноти?

— Найодважніші з наших метрів і навіть наймоторніші признаються, що потерпіли поразку в неї; вони ще кохають її і досі ще щирі друзі для неї. Чи не загадка ця жінка?

Ці слова викликали в мені якесь сп'яніння, — мої ревнощі вже боялись минулого. Затремтівши з насолоди, я хутко вернувся до салону, де залишив перед тим графиню, і зустрів її в готичному будуарі. Вона спинила мене посмішкою, посадила біля себе й почала питати про мої твори і немов би жваво цікавилась ними, особливо, коли я, не набираючи професорського тону й не розвиваючи її докторально, виклав жартівливо свою систему. Вона, очевидно, дуже зацікавилась, довідавшись, що людська воля була матеріяльна сила, подібна до пари, що в моральному світі ніщо не могло встояти проти тієї могутности, коли людина звикне зосереджувати свою волю, керувати масою, постійно спрямовувати на розум инших струмок цієї рідкої маси; ця людина могла з свого бажання змінити все в людськості, навіть непохитні закони природи. Заперечення Федори виявили певну тонкість її розуму, я визнав, що у деяких випадках вона мала рацію, щоб сказати їй комплімент, і розруйнував потім її жіночі міркування одним словом, звернувши її увагу на щоденний факт нашого життя — на сон, факт, хоч і вульґарний, та по суті повний нерозвязаних проблем для вченого; я зворушив її цікавість. Графиня навіть помовчала якийсь момент, коли я їй сказав, що наші ідеї — цілком організовані істоти, що вони живуть у невидимому світі і впливають на нашу долю; щоб довести це, я цитував думки Декарта, Дідро, Наполеона, які керували та й зараз керують цілим світом. Я мав честь розважити цю жінку. Вона залишила мене, запросивши одвідувати її; кажучи придворним складом, вона дала мені право бувати в неї при великих виходах. Чи тому, що я прийняв, за своєю похвальною звичкою, формулу ввічливости за вияв щирости, чи тому, що Федора побачила в мені якусь майбутню знаменитість і хотіла збільшити свій вчений звіринець, я думав, що я їй вподобався. Я згадав все своє фізіологічне знання і попередні спостереження над жінкою, щоб уважно вивчити за вечір цю оригінальну людину та її маніри; сховавшися в амбразурі вікна, я висліджував її думки, вловлюючи їх в її манірі поводитись, вивчаючи прогулянку господині дому, що ходить туди-сюди, сідає, розмовляє, підкликає якусь людину, розпитує її і, слухаючи, спирається на одвірок. Я зауважив в її ході приємний надламаний рух, приємні колихання сукні; вона так дуже збуджувала бажання, що я тоді недовірливо поставився до її чесноти. Коли Федора й не визнавала тепер кохання, то колись вона, мабуть, була дуже жагуча; бо досвідчена хтивість виявлялася в тій позі, в якій вона ставала перед субесідником; вона, кокетуючи, спиралась на дерев'яне різьблення, як та жінка, що ладна і впасти й утекти, коли чийсь гострий погляд її злякає. З ніжно схрищеними руками, немов вдихаючи чиїсь слова, слухаючи їх і поглядом, повним прихильности, вона навіть дихала почуттям. Її червоні губи виділялись на дуже блідому обличчі. Її темне волосся досить відтіняло червоно-жовтий колір очей, затканих жилками, як флорентійський камінь; вираз їхній ще немов більше підкреслював витонченість слів. Нарешті, її постать приваблювала грацією. Якась суперниця, мабуть, обвинуватила б у жорстокості густі брови, що мало не сходились, і глузувала б з ледве помітного пушка, що прикрашав риси обличчя. Я бачив печать жаги у всьому. Кохання було написане й на італійських віях цієї жінки, і на чудових плечах, гідних Венери Мілоської, і на рисах, і на трохи повній і злегка затемненій нижній губі. Це було більше, ніж жінка, — це був роман. Так, ці жіночі багатства, гармонійне поєднання ліній, обіт, що давався пристрасті цією багатою статурністю, здержувала постійна стриманість, надзвичайна скромність, що була зовсім протилежна постаті. Треба було такої уважної спостережливости, як моя, щоб одкрити в цій натурі прикмети хтивої долі. Щоб ясніш висловити мою думку, в Федорі було дві жінки, може, навіть відокремлених тільки бюстом: одна холодна, і тільки голова її здавалась закоханою; раніше, як спинити очі на якомусь чоловікові, вона підготовляла свій погляд, немов у ній самій відбувалося щось таємниче. Ви б сказали, що проходила конвульсія по її блискучих очах. Словом, або моя наука була недовершена — і я мусив ще багато одкрити таємниць у моральному світі, або ж графиня мала чудесну душу, почуття і прояви якої надавали їй тієї чарівности, що покоряє й заворожує нас, — це вплив чисто моральний і через те могутніший, бо він погоджується із прагненням і бажанням. Я вийшов полонений, спокушений цією жінкою, п'яний з її розкошів, зворушений усім, що моє серце мало шляхетного, порочного, гарного й поганого. Почуваючи себе таким схвильованим, бадьорим, збудженим, я, здавалось, розумів потяг, що приваблював туди цих артистів, дипломатів, людей влади, біржовиків, підбитих толем, як і їхні каси; без сумніву, вони приходили до цієї жінки шукати безумного хвилювання, що й у мені струсило всю силу істоти, підігнало кров у найменшій жилці, роздратувало найменший нерв і зворушило мозок. Вона не віддалась нікому, щоб зберегти їх усіх. Жінка буває кокеткою, поки не любить.

— Може, — сказав я Растіньякові, — вона була заміжня чи її продали якомусь старому, і спогад про перші ночі і тепер викликає в неї жах до кохання.

Я вернувся пішки з передмістя Сен-Оноре, де живе Федора. Між її готелем і вулицею Кордьє лежить майже ввесь Париж; дорога мені здалась короткою, а проте було холодно. Взятися за перемогу Федори взимку, холодної доби, коли я не мав і тридцяти франків, коли ходити було так далеко! Тільки бідний молодик один може знати, чого коштує жага в екіпажах, рукавичках, фраках, чистій білизні то-що. А коли кохання залишається дуже довго платонічним, воно стає невигідним. Правда, бувають Лозени серед учнів школи Права, що не мають можливости підійти до пристрасти, яка мешкає над бельетажем. І якби я зміг змагатись, — я, кволий, крихкий, просто одягнений, блідий і виснажений, як той художник, що відпочиває після творчости, — з тими гарно зафразованими молодиками, красунями в краватках, що доводять до розпачу всю Кроацію^[2], що всі багаті, зухвалі, озброєні Тільбюрі.

— А, біс! Федора або смерть! — закричав я, повертаючи з мосту. — Федора — це ж щастя!

Чудесний готичний будуар і салон в стилі Луї XIV пролинули перед моїми очима, я знову побачив графиню в білій сукні з широкими любими рукавами, принадною ходою й спокусливим станом. Коли я прийшов до своєї мансарди, голої, холодної, так погано вбраної, як перук натураліста, мене ще оточували образи Федориних розкошів. З цього контрасту був поганий порадник, — в такий спосіб, мабуть, і злочин народжується. Я, тремтячи, як несамовитий, прокляв тоді пристойні, чесні злидні, творчу мансарду, де народилось стільки думок. Я питався в бога, в диявола, в суспільного ладу, в свого батька і цілого світу, чим я завинив своїй долі, своєму нещастю; розкидаючи грім чудними прокльонами, я ліг зовсім голодний, але твердо поклав собі спокусити Федору. Це жіноче серце було, як останній квиток з лотереї, де розігрувалась моя фортуна. Я позбавлю тебе моїх перших візитів до Федори, щоб скоріш перейти до драми. Безупинно намагаючись зворушити душу цієї жінки, я пробував опанувати її розум, привабити до себе її пустославність. Щоб вона мене напевне покохала, я тисячу разів припускав, що вона дуже ніжно любить саму себе; я ніколи не кидав її байдужою: жінки прагнуть хвилювань якою хоч ціною, — я щедро дарував їх їй; я швидше розгнівив би її, ніж залишив її байдужою. Коли я, одухотворенний твердою волею й бажанням примусити себе покохати, спочатку придбав деякий вплив на неї, то незабаром моя жага подужчала, я вже не міг більше володіти собою і закохався зовсім; я загубив себе і став закоханий до розпачу. Не знаю добре, що ми звемо в поезії чи в розмові коханням, але того почуття, що раптом опанувало мою двобічну вдачу, ніхто ще не описував ніде, — його нема ні в риторичних і оброблених фразах Жан-Жака Руссо, в помешканні якого я жив, ні в холодних нарисах про наші два віки літератури, ні в картинах Італії. Тільки краєвид Брієнського озера, деякі мотиви Россіні, мадона Мурільйо, яку має маршал Сульт, листи пані Лекомба, деякі словечки, посіяні в збірниках анекдотів, а особливо молитви екстазу й епізоди наших фабліо — тільки вони могли перенести мене в божественні країни мого першого кохання. Ніщо в людській мові, ніякий переклад думки барвами, мармуром, словами чи звуками не могли передати цього нерва правдивости, закінчености, несподіваности почуття в моїй душі. Отже, хто каже — мистецтво, той каже брехню. Кохання проходить через безкінечні перетворення, перед тим як зійтись назавжди з нашим життям і навіки зігріти своїм полум'ям його барви. Таємниця цього непомітного питва не піддається аналізі художника.

Справжня жага виказується криками, таємничими зідханнями, що обридають холодній людині. Для того щоб разом кричати з ловеласом, коли читаєш Кларіссу Гарлов, треба кохати щиро. Кохання це наївний струмок: він тече з джерела, оточеного травою, квітами, гравієм, він стає річкою, потім рікою, змінює краєвид з кожною хвилею й тече до безмежного океану, де для недосконалого розуму тільки одноманітність, а для великих душ вічне споглядання. Ну, як же хто насмілиться описувати ті хвильові відтінки почуття, ті дрібниці, що мають таку ціну, ті слова, звук яких виснажує скарби мови, ті погляди, що плодотворніші, ніж найбагатші поеми? В кожній з таємничих сцен, якими ми непомітно закохуємось у жінку, відкривається прірва, що може поглинути всю людську поезію. Ну, як же ми вимовимо словами ці яскраві й таємничі тремтіння душі, коли нам бракує висловів, щоб описати бачені тайни краси? Яка чарівність! Скільки разів мене охоплював невимовний екстаз, і я тільки мовчки споглядав, щасливий… — чим? — я не знаю. Підчас тих моментів, коли на її обличчя падало сяйво світла, в ньому відбувалось ще якесь инше явище, що примушувало його сяяти. Маленький пушок золотив тонку й ніжну шкуру, так ніжно обмальовував її обриси, як далекі лінії обрію, що губляться десь на сонці. Здавалось, що день пестить її, прилучаючись до неї, що від її променистого обличчя виходить світло яскравіше, ніж сонячне; потім тінь проходить по цьому сумирному обличчі, кидає на нього якусь барву, — це різноманітнить вираз і міняє відтінки. Часто на її мармуровому обличчі немов красувалась думка, очі їй немов червоніли, повіки тремтіли, риси, схвильовані посмішкою, колихались; корал її розумних вуст оживлявся, стискався й розгортався; якийсь вилиск волосся кидав темні тони на свіжі скроні; при кожній зміні обличчя їй ніби говорило, кожен відтінок краси давав нову радість моїм очам, одкривав невідому грацію в моєму серці. Я хотів прочитати почуття, надію в усіх цих фазах місяця. Ці німі промови, як луна, проступали од душі до душі і обдаровували мене скороминущими радощами, що залишали глибоке вражіння. Її голос збуджував маріння, яке я насилу стримував. Як якийсь лотарінгський принц, не знаю саме який, я не почув би жарини на своїй долоні, коли вона голубила моє волосся своїми лоскотливими пальцями. Це вже не радість, не бажання, а дар, фатальність! Часто, вернувшись до себе в кімнату, я неясно бачив Федору в її салоні і тьмяно приймав участь в її житті; коли вона занедужувала, то і я хворів і говорив їй на другий день:

— Ви були хворі?

Скільки разів вона, викликана силою мого екстазу, з'являлась мені мовчазної ночі! То несподівано, як бризки сонячного проміння, вона била по моєму перу й лякала науку і вчення, яке тікало геть з розпачу; то приневолювала мене милуватись нею, ставши в привабливу позу, в якій я недавно бачив її, то я сам ішов назустріч їй у світ привидів, вітав, як надію, просив заговорити до мене, щоб почути її сріблястий голос… Потім я прокидався в сльозах. Раз, пообіцявши піти зо мною на виставу, вона раптом вередливо одмовилась вийти з дому і попросила кинути її одну. В розпачі через суперечність, що коштувала мені цілого дня роботи і, крім того, останнього екю, я пішов туди, де мусить бути вона, бажаючи побачити ту п'єсу, яку й вона хотіла побачити. Ледве сівши, я почув електричний удар в серце. Якийсь голос сказав мені: „Вона тут“. Я повернувсь. Графиня була в глибині ложі, схована в темряві нижнього ярусу. Мій погляд не вагався, мої очі з неймовірним зором знайшли її відразу, моя душа, як комашина на свічку, полинула до її життя. Як були застережені мої почуття? Буває таке інтимне тремтіння, що здивовує поверхових людей, та, проте, ці вияви нашої внутрішньої природи такі прості, як звичайні явища нашого зовнішнього видовища, — і я не здивувався, а розгнівався. Моє вивчання нашої, так мало дослідженої, моральної могутности, служило для того, щоб примусити мене бачити в моїй пристрасті живі докази моєї системи. Цей союз ученого й закоханого, справжнього поганства і наукового кохання, мав у собі щось чудне. Наука часто задоволяється тим, що доводить до розпачу коханця, але коли йому спадає на думку, що він переміг, то наука одкидається далеко геть, як прийшло щастя. Федора побачила мене і стала серйозна, — я їй заважав. В першому антракті я пішов до неї з візитою; вона була сама; я залишився. Хоч ми ніколи не говорили про кохання, але я передчував розмову. Я ніколи ще не виявляв своєї таємниці. Проте між нами існувало якесь вижидання: вона звіряла на мене свої проєкти розваг і, якось по-товариському турбуючись, питала мене напередодні, чи прийду я на другий день; коли робила дотепні зауваження, вона радилась зо мною поглядом, немов би хотіла подобатись тільки мені: коли я сердився, вона ставала ласкавою; коли вона напускала сердитий вигляд, я, до певної міри, мав право розпитувати її; коли ж я був винуватий у чомусь, то вона довго примушувала просити до того, поки пробачить. Ці сварки, в які ми втяглися були повні кохання. Підчас їх вона була така люба, так кокетувала, а я так багато зазнавав щастя! В цей момент нашої інтимности не було й сліду. Ми як сторонні стояли один перед одним. Графиня була крижана, я ж передчував нещастя.

— Ви проведете мене, — сказала вона, коли п'єса закінчилась.

Погода несподівано перемінилась. Коли ми вийшли, йшов разом з дощем сніг. Екіпаж Федорин не міг під'їхати до театрального під'їзду. Бачучи на бульварі гарно вбрану жінку, один посильний розкрив парасольку над нашими головами і попросив плату за послугу, коли ми сіли в екіпаж. У мене не було нічого. Я тоді продав би десять років свого життя, щоб мати два су. Все, що визначає чоловіка з його пустославністю, гнітила в мені пекельна мука. Ці слова: „В мене нема дрібних, мій любий!“ я сказав таким жорстким тоном, що, здавалося, йшов од моєї розгніваної пристрасти. І це сказав я — брат цієї людини, я, що так добре знав життя, я, який колись так легко оддав сімсот тисяч франків. Льокай одштовхнув посильного, і коні помчали. Повертаючись до свого готелю, Федора була розгублена чи робила вигляд, що чимсь стурбована, і відповідала зневажливо й коротенько на мої запитання. Коли льокай вийшов, роздувши вогонь, графиня, якась загадкова, повернулася до мене і сказала мені якось урочисто:

— Коли я повернулась до Франції, моє багатство спокушало деяких молодиків; мені признавались у коханні такі люди, що задоволили б мої гордощі; я стрічала чоловіків, прив'язаність яких була така щира, глибока, що вони й тоді одружилися б зі мною, коли б побачили мене бідною дівчиною, якою я була колись. Словом, взнайте, пане Валентен, що мені пропонували нові багатства й нові титули, і взнайте також, що я ніколи більше вже не бачуся з тими особами, яким так невдало спало на думку говорити зі мною про кохання. Коли б моя прихильність була до вас легковажна, я не зробила б вам зауваження, в якім більше дружби, ніж гордощів. Коли жінка, гадаючи, що її кохають, заздалегідь одмовляється од завжди приємного почуття, вона важить наразитись на неприємність. Я знаю сцени Арсіної, Арамінти, тому знайома добре з тими відповідями, що можу почути в таких обставах; та я сподіваюся, що сьогодні про мене не буде погано думати людина вищого порядку, бо я відверто показала їй душу.

Вона висловлювалась байдуже, як адвокат, як нотар, що з'ясовує своїм клієнтам способи позову чи артикули контракту. Ясний і приємний тембр голосу не виявляв ні найменшого хвилювання, тільки обличчя й поведінка, завжди шляхетні і пристойні, здавались мені холодними, дипломатично сухими. Вона, без сумніву, обдумала слова й склала програму цієї сценки. О, мій любий друже, коли якимсь жінкам подобається розривати нам серце, коли вони дали собі обіт встромити туди кинджал та ще й повернути його в рані, — то вони гідні обожествлення, вони кохають, вони хочуть, щоб їх кохали. Коли-небудь вони нагородять нас за наші страждання, мовляв, як бог за добрі діла; вони в насолоді дадуть нам у сто разів більше за те зло, жорстокости якого вони знали ціну. Чи їхня злість не повна жаги? Але коли мучить нас жінка, що байдуже вбиває нас, — хіба це не люте скарання? Федора, сама того не знаючи, цього моменту топтала всі мої надії, розбивала все моє життя, руйнувала мою будучину з холодною безтурботністю й невинною жорстокістю дитини, що з цікавости обриває крильця метеликові.

— На мою думку, ви згодом визнаєте, — додала Федора, — яку серйозну прихильність я пропоную своїм друзям. Для них я завжди добра й щира. Я б зуміла віддати їм життя, але ви б зневажали мене, коли б я терпіла їхнє кохання, не поділяючи його. Я скінчила. Проте, ви єдина людина, якій я сказала ці останні слова.

Спочатку мені бракувало слів. Я ледве міг стримати бурю, що сталася в мені; але незабаром я приборкав ці почуття й посміхнувся:

— Коли я вам скажу, що кохаю вас, — ви мене проженете; коли я обвинувачу себе в байдужості, ви покараєте мене. Попи, магістратори й жінки не скидають ніколи зовсім своєї мантії, а мовчанка нічого не доведе; прийміть же прихильно, пані, мою мовчазність. Коли ви звернулися до мене з таким братерським застереженням, то треба, щоб ви боялись мене згубити, щоб ця думка вдоволила мої гордощі. Але залишмо особи. Ви, може, єдина жінка, з якою я можу філософічно міркувати про вирішення, що так суперечать законам природи. Що до инших зразків вашого типу то ви — феномен. Ну, так разом сумлінно пошукаємо причини цієї психологічної аномалії. Чи існує у вас, як у багатьох жінок, гордих з самих себе, закоханих у свою красу, витончено егоїстичне почуття, що примушує вас почувати жах до думки належати чоловікові, відмовитись од власної волі й покоритись умовній перевазі, що так вас ображає? Ви здались би мені в тисячу разів прекраснішою. Може, ваше перше кохання залишило поганий слід, чи, може, ціна, яку ви надаєте красі вашого стану, вашого чарівного торсу, примушує вас боятися бруду материнства; чи це, бува, не одна з найґрунтовніших причин, через яку ви одмовляєтесь од бажання бути надміру коханою? Чи, може, ви маєте вади, які роблять вас чеснотною проти волі? Не сердьтесь, я міркую, вивчаю, я за тисячу льє від жаги. Природа, що родить на світ сліпих зроду, може, звичайно, створити жінок глухих, німих і сліпих до кохання. Справді, ви коштовний об'єкт для медичного спостереження. Ви сами не знаєте всього, чого ви важите. Ви можете почувати цілком законну огиду до чоловіків; я сам хвалю вас, — всі чоловіки здаються потворними й огидливими. Але ви маєте рацію, — додав я, почуваючи, як стискається моє серце, — ви мусите нас зневажити; нема чоловіка гідного вас.

Я не перекажу тобі всіх сарказмів, що крізь сміх я казав їй. Але найдошкульніші слова, найгостріша іронія не викликали жодного руху, жодного жесту досади. Вона слухала мене із звичайною своєю посмішкою на вустах і очах, — вона зберігала однакову завжди для своїх друзів, звичайних знайомих і сторонніх цю посмішку, що огортала себе нею, як вбранням.

— Хіба я не дуже добра, що дозволяю себе так виставляти на глум? — сказала вона, влучивши момент, коли я мовчки дивився на неї. — Ви бачите, — говорила вона далі, сміючись, — я не маю дурної діткливости в дружбі. Багато жінок покарали б вашу нечемність і зачинили б перед вами двері.

— Ви можете мене вигнати, не пояснюючи причин вашої суворости.

Кажучи це, я почував, що вб'ю її, коли б вона мене виставила.

— Ви божевільний! — крикнула вона, посміхаючись.

— Чи ви думали коли-небудь, — говорив я далі, — про наслідки палкого кохання? Чоловік у розпачі часто вбиває свою кохану.

— Краще бути мертвою, ніж нещасною, — відповіла вона холодно. — Чоловік такий жагучий мусить коли-небудь кинути свою дружину, після того, як заглине її багатство.

Ця аритметика приголомшила мене. Я виразно побачив прірву між цією жінкою і мною. Ми ніколи не зрозуміємо один одного.

— Прощайте, — сказав я їй холодно.

Я подивився на неї один момент, метнувши в погляді все кохання, якого відрікався. Вона стояла і кидала мені свою банально нестерпучу посмішку мармурової статуї, що немов би виказує кохання, але холодне. Чи добре ти зрозумієш, мій любий, всі муки, що огорнули мене, коли я, втративши все, йдучи по ожеледиці набережних ціле льє, вертався під дощем і снігом додому. О, знати, що вона й не думала про мої злидні і вважала мене однаково багатим, що й вона, яка їздить у м'яких екіпажах. Які руїни, яке розчарування! Тут не про гроші йшла мова, а про всі скарби моєї душі. Я йшов навмання, обмірковуючи з самим собою слова цієї розмови; я зайшов так далеко в своїх коментарях, що, кінець-кінцем, почав сумніватись у номінальній вартості слів і думок. Я, як і раніш, кохав цю холодну жінку; серце її хотіло, щоб його розуміли завжди, вона, зрікаючись обіцянок, що дала напередодні, була другого дня новою володаркою. Повернувши біля ґратів Інституту, я затремтів, як у лихоманці. Тільки тоді я згадав, що я ще нічого не їв. У мене було тільки десять су. На ще більше нещастя, дощ попсував мені циліндр. Як доступитись віднині до елегантної жінки і появитись у салоні без пристойного капелюшу. Надзвичайно турбуючись і ввесь час проклинаючи безглузду, дурну моду, що примушує нас виставляти наші циліндри й тримати їх завжди в руці, я зберігав свій капелюш у більш-менш пристойному стані. Мій циліндр, хоч не був ні надміру новий, ні до ветхости старий, ні дуже молодий, ні дуже потертий, проте, сходив за капелюш бережливої людини, дарма що його штучне існування доходило до останнього періоду, — він був поранений, безнадійний і став справжньою ганчіркою, — як і його господар. Не маючи тридцяти су, я втрачав свою професійну елегантність. Ах, скільки невідомих жертов я приніс Федорі за ці три місяці. Часто, щоб побачити її на один момент, я витрачав гроші, потрібні на хліб, яким годувався цілий тиждень. Покинути свою роботу й голодувати — ще б нічого. Але переходити вулиці Парижу, намагаючись не забруднитись, бігти, щоб сховатися од дощу, приходити до неї так добре одягненим, як її фати — ах, для закоханого й розгубленого поета тут були незчисленні перешкоди! Моє щастя, моє кохання залежало од плями грязи на моєму єдиному білому жилеті. Одмовлятись бачити її, коли я забруднився, коли я вимок! Не мати й п'яти су, щоб дати чистильщику стерти найменшу пляму грязи на моїх черевиках. Моя жага зростала од усіх цих дрібних, схованих, але величезних для нервової людини страждань. Нещасні мають відданість, про яку їм зовсім не доводиться говорити жінкам, що живуть у сфері розкошів і елегантности. Жінки бачать світ через призму, яка озолочує людей і речі. Оптимістичні з егоїзму, жорстокі заради гарного тону, вони позбавляють себе потреби думати в ім'я своїх насолод і виправдують себе, коли, байдужі до нещастя, захоплюються вдоволенням. Для них десять су ніколи не буває мільйоном, а, навпаки — мільйон їм здається за десять су. Коли кохання мусить захищати свою справу великими жертвами, то воно повинно також делікатно огортати їх покривом, погрібати їх у мовчазність; але, розкидаючи своє багатство й життя, виявляючи свою відданість, багаті люди користуються з світських забобонів, що надають блиску їхнім любовним безумствам; для них мовчання — говорить, а покрив — милість, тимчасом як моя жахлива бідність засуджувала мене на страшні муки. Мені не дозволялось навіть сказати: „Я люблю“ чи „Я вмираю“. Хіба це була відданість, кінець-кінцем? Хіба й це не була багата нагорода, що я приносив їй все в офіру? Графиня надавала надзвичайної ваги, вбачала неймовірну насолоду в найбуденніших випадках мого життя. Я, що раніш не дбав про свій туалет, тепер шанував свій фрак, як самого себе. Я б вагався, коли б мені дали вибирати: чи бути пораненим, чи розірвати свій фрак… Отже, ти мусиш увійти в моє становище і зрозуміти шаленість думок, дужу несамовитість, що збудоражувала мене дорогою, — може, дорога їх ще збільшувала. Я почував якусь пекельну радість, що опинився на вершині нещастя. Я вбачав в цій останній кризі віщування фортуни; але зло має безодні скарби. Двері мого готелю були напіввідчинені. Крізь відтулину в формі серця, зроблену у віконницях, я побачив світло, що падало на вулицю. Поліна та її мати, чекаючи мене, розмовляли. Я почув, як вимовили моє ім'я, і вслухався.

— Рафаель, — казала Поліна, — багато кращий за студентів сьомого номеру. Його біляве волосся такого красивого кольору! Чи ти не помічаєш чогось особливого в його голосі. Я не знаю, є щось таке, що зворушує серце? І потім, хоч вигляд у нього трохи гордий, він такий добрий, в нього такі витворні маніри. О, вони, справді, дуже гарні. Я певна, що всі жінки, мабуть, божеволіють од нього.

— Ти кажеш про нього так, немов би його кохаєш, — зауважила пані Ґоден.

— О, я люблю його, як брата, — одповіла, сміючись Поліна. — Я була б невдячна, коли б не почувала дружби до нього. Хіба він на навчив мене музики, малювання, граматики, словом — всього, що я знаю? Ти не звертаєш великої уваги на мої успіхи; але я стала такою освіченою, що через якийсь час спроможусь сама давати лекції, і тоді ми наймемо служницю.

Я навшпиньках одійшов і, зробивши шум, увійшов до залі, щоб узяти лямпу, яку Поліна запалювала. Бідна дитина щойно пролила на мої рани чудесний бальзам. Ця наївна похвала моїй особі вернула мені трохи мужности. Я мав потребу повірити в самого себе й почути безсторонню думку про справжню вартість моїх переваг. Мої надії, оживлені в такий спосіб, одбились, може, й на речах, що я їх бачив. Може, я також ще уважно не роздивився як слід сцени, що часто ставала перед моїми очима в вигляді двох жінок серед цієї залі; але тоді я замилувався з чарівної картини цієї скромної природи, яку так наївно малювали фламандські художники. Мати сиділа в кутку біля напівзгаслого огнища і в'язала панчохи з доброю посмішкою, що блукала їй на устах. Поліна фарбувала екрани; її фарби, пензлі, розкладені на маленькому столі, приваблювали око пікантними ефектами; але, коли вона встала, і, стоячи, запалювала лямпу, їй біле лице засяло від світла лямпи; тільки полонений найжахливішою жагою не милувався б з прозорих рожевих рук, ідеальної голівки й незайманої пози. Ніч і мовчанка надавали якихсь чар трудолюбному зорінню в цьому затишному кутку. Постійна і весела праця свідчили про релігійну, повну високого почуття, опору. Непомітна гармонія існувала тут поміж речами і людьми. У Федори розкоші були сухі, вони збуджували в мене погані думки; тимчасом як ці смиренні злидні і гарна вдача освіжали мені душу. Може, я був пригнічений, зневажений перед розкошами, але біля цих двох жінок, серед темної залі, де спрощене життя немов би знайшло притулок у схвильованого серця, я, знайшовши місце, де можу виявити свій захист — а з цього чоловік гордиться, — замирявся сам із собою. Коли я став біля Поліни, вона кинула мені майже матерній погляд і скрикнула, хутко ставлячи тремтливими руками лямпу:

— Господи, які ви бліді! Ах, він увесь мокрий! Мама вас висушить… Пане Рафаелю, — сказала вона після короткої павзи, — молоко для вас ласощі, а в нас були ввечері вершки, хочете ось покуштувати.

Вона плигнула, як кішечка, до порцелянового глечика і піднесла мені його так швидко, поставила мені під носом таким любим рухом, що я завагався.

— Ви відмовите мені, — сказала вона, змінивши голос.

Ми розуміли наші гордощі: Поліна немов би мучилась через свої злидні й докоряла мені за чванливість. Я був зворушений. Хоч ці вершки й були, може, їм сніданням на другий ранок, проте, я їх узяв. Сердечна дівчина намагалася приховати свою радість, та її виявляли очі.

— Я мав на це потребу, — сказав я їй, сідаючи (стурбований вираз промайнув на мойому чолі), — чи пам'ятаєте ви, Поліно, той уривок Босюе про бога, який нагороджує за склянку води пишніше, ніж за перемогу.

— Так, — відповіла вона.

Її груди бились, як молода очеретинка в руках дитини.

— Ну, через те що ми незабаром розлучимося, — додав я непевним голосом, — дозвольте мені висловити вам подяку за всі турботи, що їх ви і ваша матінка мали зі мною.

— О, не будемо рахуватись, — сказала вона, сміючись. Її сміх приховував хвилювання, що завдало мені болю.

— Моє піяно, — говорив я далі, немов би не чуючи її слів, — один із кращих інструментів Ерара, — прийміть його, прийміть; я ж не зумію його взяти в мандрівку, в яку маю рушити.

Може, обидві жінки, вражені меланхолійним тоном, яким я сказав ці слова, зрозуміли мене і через те подивились на мене з цікавістю і страхом. Прив'язаність, якої я шукав серед холоду великого світу, тут була справжня, без пишности, побожна і як-найдовгочасніша.

— Не треба все так брати до серця, — сказала мені мати, — залишайтесь тут. Мій чоловік тепер у дорозі, — говорила вона далі. — Сьогодні ввечері я читала євангелія святого Іоанна, а Поліна, прив'язавши до біблії ключ, тримала його на поворозці — і ключ повернувся. Цей знак віщує, що Ґоден здоровий і почуває себе добре. Поліна почала ворожити для вас і молодика з сьомого номеру, але ключ повертався тільки до вас. Всі ми будемо багаті. Ґоден повернеться мільйонером, уві сні я бачила його на кораблі, де було повно зміїв; на щастя, вода була каламутна, а це означає золото й коштовне каміння.

Ті дружні пусті слова, похожі на ті неясні пісні, якими мати заколихує страждання дитини, дали мені деякий спокій. Тон і погляд доброї жінки дихали тією затишною сердечністю, що хоч і не знищує горя, але приборкує, заколихує й притупляє його. Поліна провидлівіша, ніж мати, дивилась на мене з турботою; її розумні очі ніби вгадували моє життя й мою будучину. Я, нахиливши голову, подякував матері й дочці.

Потім я вийшов, боячись надміру зворушити себе. Коли я опинився сам, під своїм дахом, я поринув у своє нещастя. Моя фатальна уява стала малювати мені тисячу нездійсненних проєктів і продиктувала мені неможливе вирішення. Коли чоловік блукає по руїнах своєї фортуни, то він дещо знаходить. Але я був у порожнечі. Ах, мій любий, ми дуже легко обвинувачуємо злидні. Будьмо поблажливі до впливу найсильнішого з усіх соціяльних „розчинників“. Там, де панують злидні, більше не існує сорому злочинів, чесности, розуму. В мене тоді не було ні думок, ні сили, як у молодої дівчини, що стала навколюшки перед тигром. Чоловік без жаги й без грошей — пан над собою, але той нещасний, що закохався, не належить собі і не може себе вбити. Кохання дає нам своєрідну релігійність до самого себе, — ми шануємо в собі инше життя; воно стає найжахливішим нещастям, нещастям разом з надією, що засуджує нас терпіти муки. Я заснув з думкою піти другого дня до Растіньяка й повідомити його про дивне вирішення Федори.

— Ага, — сказав Растіньяк, бачачи, що я о дев'ятій годині входжу до нього, — я знаю, що тебе привело. Тебе, мабуть, виставила Федора. Деякі добрі душі, що ревнують до твоєї влади над графинею, вже роздзвонили про ваш шлюб. Один бог зна, які безумства приписували тобі твої суперники та як вони на тебе брехали.

— Тепер ясно! — скрикнув я.

Я згадав, скільки разів я був нечемний, і вирішив, що графиня чудесна. Тільки з своєї волі я був мерзотник, який ще не досить страждав і вбачав в її поблажності терплячу милосердність кохання.

— Не будемо так поспішати, — сказав мені обережний гасконець. — Федора прониклива, як усі глибоко егоїстичні жінки; вона, може, подумала так про тебе тільки в той момент, коли ти бачив у ній тільки багатство й розкоші, бо, не зважаючи на твою спритність, вона, мабуть, прочитала це в твоїй душі. Вона сама не досить щира, щоб пробачити хоч найменше прикидання. Я гадаю, — додав він, — що поставив тебе на поганий шлях. Дарма, що в неї тонкий розум і маніри, вона мені здається дуже владною, як усі жінки, що сприймають насолоди тільки розумом. Для неї щастя цілком полягає в життьовій благопристойності, в публічних вдоволеннях; в неї почуття — тільки роля; вона завдала б тобі нещастя і зробила б з тебе свого першого льокая…

Растіньяк говорив до глухого. Я спинив його, виклавши йому з удаваною веселістю свій фінансовий стан.

— Вчора ввечері, — відповів він, — мені дуже не везло, і я витратив усі гроші, що були в мене. Коли б не було такої гидкої невдачі, я б охоче поділився з тобою своїм гаманцем. Проте, ходімо снідати в кабаре, може, устриці, нам дадуть гарну пораду.

Він одягся, наказав запрягти тільбюрі: потім, як два мільйонери, ми під'їхали до Cafè de Paris, ми були зухвалі, як ті сміливі спекулянти, що живуть капіталами в уяві. Цей чортів гасконець вільністю своїх манір і спокійним апломбом соромив мене. Коли ми пили каву, закінчивши вишуканий і добре обдуманий сніданок, Растіньяк, що хитав головою цілій масі молодиків, які виділялись статурністю постатей і елегантністю одягу, побачивши, як ввійшов один денді, сказав мені:

— Є діло!

І він покликав до себе джентльмена з добре зав'язаною краваткою, що шукав підходящого столика.

— Цей молодець, — сказав мені Растіньяк на вухо, — одержав орден за те, що видав твори, в яких він нічого не тямить; він хемик, історик, романіст, публіцист; він одержує третини, половини, хто зна із скількох театральних п'єс, — з нього неук, як з мула дона Міґеля. Це не людина, це ім'я, етикетка, знайома публіці. Тому він дуже боїться входити в кабінет, де є напис: „Тут можна писати самому“. Він такий хитрий, що обдурить цілий конгрес. Двома словами, це — метис у галузі морали, він не зовсім чесний і не зовсім шахрай. Але мовчок! Він уже бився на дуелі, а в світі ж не вимагають більше, — про нього кажуть: „Це шановний чоловік“.

— Ну, мій чудесний друже, мій шановний друже, як ся має Ваша Розумність! — сказав до нього Растіньяк, коли незнайомий сів за сусідній стіл.

— Та ні погано, ні добре… Задушує робота. В мене в руках всі потрібні матеріяли, щоб скласти дуже цікаві історичні мемуари, і я не знаю, кому їх приписати. Це мене мучить; треба поспішати, бо ж мемуари незабаром вийдуть із моди.

— Це мемуари сучасні чи старовинні, чи про двір?.. Про віщо?

— Про справу з Намистом.

— Чи не чудо це? — сказав, сміючись, мені Растіньяк.

Потім повернувшись до спекулянта:

— Пан де-Валентен, — казав він далі, показуючи на мене, — один із моїх друзів; я його вам репрезентую, як одну з наших майбутніх літературних знаменитостей. У нього колись була тітка, добре прийнята при дворі, маркиза, — він уже два роки працює над роялістською історією революції.

Потім, нахилившись на вухо цього чудного негоціянта, він сказав:

— Це талановитий чоловік, але дурень. Він може написати вам мемуари від імени своєї тітки за сто екю за том.

— Діло підходяще, — відповів той, поправляючи краватку. — Гарсон, де мої устриці?

— Ви дасте двадцять п'ять луїдорів за комісію і дасте йому аванс за один том, — говорив далі Растіньяк.

— Ні-ні! я дам авансу тільки п'ятдесят екю, щоб бути певним, що скоріш одержу свій рукопис.

Растіньяк пошепки передав мені цю комерційну розмову. Потім, не питаючись мене:

— Згода, — відповів він. — Коли ми зможемо зайти до вас, щоб покінчити із справою?

— Та приходьте обідати сюди завтра ввечері о сьомій.

Ми встали. Растіньяк поклав рахунок у свою кешеню, кинув дрібних гарсону, і ми вийшли. Я був здивований легковажністю, безтурботністю, з яким він продав мою шановну тітку, маркизу де-Монборон.

— Я волію поїхати до Бразилії і вчити там індійців алгебри, в якій я ні чорта не тямлю, аніж бруднити ім'я своєї родини.

Растіньяк припинив мене луною реготу.

— До чого ж ти, дурний! Спочатку бери п'ятдесят екю і склади мемуари. Коли їх закінчиш, ти відмовишся видати їх під ім'ям тітки. Дурень! Пані де-Монборон, що померла на ешафоті, її криноліни, світськість, краса, рум'яна, черевички коштують дорожче, ніж шістсот франків. Коли книгар не захоче заплатити за твою тітку, чого вона варта, він знайде якогось старого славнозвісного пройдисвіта чи якусь графиню із смітника, і вони дадуть йому підпис на мемуари.

— О! — крикнув я, — навіщо я вийшов з моєї чеснотної мансарди. Світ з иншого боку такий брудний, такий паскудний.

— Добре, — відповів Растіньяк, — ось уже й поезія, а тут мова про діла. Ти — дитина! Послухай, що до мемуарів, то публіка їх судитиме; а що до мого літературного зводця, то хіба він не втратив вісім років свого життя й не заплатив за свої видавничі звязки жорстокими спробами. Хіба твоя частина грошей не буде краща, коли ти не порівну розділиш із ним працю над книжкою. Двадцять п'ять луїдорів — багато більша для тебе сума, ніж тисяча франків для нього. Ти ж можеш написати історичні мемуари, мистецькі твори, яких ще не було. Дідро ж складав шість казань за сто екю.

— Словом, — сказав я йому, схвилювавшись, — це для мене неминучість, тому, мій любий друже, я мушу тобі подякувати. Двадцять п'ять луїдорів зроблять мене дуже багатим…

— І навіть багатшим, ніж ти думаєш, — одказав він, сміючись. — Коли Фіно дає мені комісійні в цій справі, то хіба ти й досі не вгадував, що вони йдуть тобі. Поїдемо до Булонського Лісу, — сказав він, — ми там побачимо твою графиню, і я покажу тобі гарненьку удовичку, з якою я мушу одружитися. Чарівна особа, ельзаска, трошки гладенька. Вона читає Канта, Шіллера, Жан-Поля і цілу купу гідравлічних книг. В неї манія завжди питати мою думку; що ж, треба робити вигляд, що я розумію цю німецьку сантиментальність, що я знаю безліч балад, всілякі ті мікстури, заборонені мені лікарем. Мені ще не пощастило відучити її од літературного ентузіязму: вона розливається цілою річкою сліз, коли читає Ґете, і мені доводиться трохи плакати, з ввічливости, бо в неї п'ятдесят тисяч ренти, мій любий, і найгарніша ніжка, найгарніша ручка на всій земній кулі… Ах, якби вона не говорила мій анкел і плютать замість мій янгел і плутати, то це була б найсовершенніша з жінок!

Ми побачили графиню, вона була чудесна в блискучому екіпажі. Кокетка прихильно поклонилась нам, кинувши мені посмішку, що здалась мені тоді божественною й повною кохання. Ах, я був дуже щасливий, я думав, що мене кохають, в мене були гроші і скарби жаги, злиднів більш не було. Легкий, веселий, вдоволений з усього, я знайшов чарівною кохану мого друга. Дерева, повітря, небо — вся природа, здавалось, повторяли мені посмішку Федори. Вертаючись з Єлісейських Полів, ми зайшли до майстра капелюшів та до кравця Растіньяка. Справа про Намисто дозволила кинути моє мізерне мирне становище й перейти на грізне воєнне. Віднині я міг без страху змагатися в витворності й елегантності з молодчиками, що кружляли біля Федори. Я, залишаючись зовні спокійним, вернувся до себе й заперся там, біля моєї димниці; я казав останнє „прощай“ моїм дахам, жив майбутнім, драматизував своє життя, облічував моє кохання і його радощі. Ах, яким бурхливим може стати існування між чотирма стінами мансарди!

Людська душа, що та фея, вона перетворює солому на діяманти, з маху її палички чарівні палаци розцвітають, як квіти на полях під пекучим промінням сонця… Другого дня опівдні Поліна тихенько постукала в двері й принесла мені… угадай що? — Листа од Федори. Графиня просила мене зайти до неї в Люксембургзький сад, щоб відтіль піти разом оглянути музей та ботанічний парк.

— Розсильний чекає на відповідь, — сказала вона мені після недовгої мовчанки.

Я швидко надряпав подячного листа, його понесла Поліна. Я став одягатися. Тоді як я, добре вдоволений із себе, закінчував туалет, холодне тремтіння охопило мене, коли я подумав: „Чи Федора з'явилась в екіпажі, чи пішки? Чи йтиме дощ, чи буде гарна година?“ Але, — сказав я собі, — нехай вона приходить пішки, чи приїздить в екіпажі, — хіба можна коли-небудь бути певним у примхливому розумі жінки. В неї не буде грошей, а вона захоче дати сто су якомусь маленькому савоярові, бо в нього мальовничий мотлох.

В мене не було і іржавого ліяра, а я мав одержати гроші тільки ввечері. О, скільки разів у поневіряннях нашої юности поет дорого платить за могутність розуму, в яку вбирають його режим і праця. В один момент ужалили мене, як безліч списів, тисяча яскравих і сумних думок. Я подивився на небо через дахове вікно, — погода була дуже ненадійна. В разі нещастя я міг би зняти, звичайно, екіпаж на цілий день, але ж мені серед щастя доведеться тремтіти що-хвилини, що я не зустріну ввечері Фіно. Я не почував себе таким сильним, щоб перенести стільки опасок серед радощів. Дарма що був певен, що нічого не знайду, я почав уважно шукати по всій кімнаті; я шукав удаване екю навіть усередині тюфяка; я перерив усе; я струшував навіть старі ботинки. Охоплений нервовою лихоманкою, я оглядав меблю блукливим поглядом, після того, як я перевернув її всю. Чи зрозумієш ти ту шаленість, що опанувала мене, коли, одчинивши в сьомий раз шухляду в столі для писання, яку я оглядав з тією в'ялістю, що в неї нас кидає розпач, я раптом зауважив, припалу до бокової дошки, хитро сховану, але чистеньку, блискучу, ясну, як зіронька, коли сходить, прекрасну й шляхетну монету в сто су. Не питаючись у неї ні про її мовчазність, ні жорстокість, яку вона виявила, тримаючись так таємно, я поцілував її, як друга вірного в нещасті, і привітав її зойком, що найшов одклик. Я хутко повернувся й побачив раптом зблідлу Поліну.

— Я думала, — сказала вона зворушено, — що ви зробили собі боляче. Розсильний… — вона перервала себе, ніби задихалась… — але мама йому заплатила, — додала вона.

Потім вона втекла, пустотлива, як хлопчик, як примха. Сердечна крихотка! Я побажав їй од себе щастя. Цієї хвилини мені здалось, що у мене в душі всі земні насолоди, і я хотів би повернути нещасним ту частку, яку, як мені думалося, я вкрав у них.

Ми майже завжди маємо рацію в своїх передчуттях нещастя, — графиня одіслала свій екіпаж. Через ту примху, яку вродливі жінки не завжди з'ясовують і самим собі, вона захотіла йти до ботанічного парку пішки бульварами.

— Та зараз же буде дощ, — сказав я їй.

Але їй хотілось перечити мені. Випадково була прекрасна погода, поки ми гуляли в Люксембургзькому саді. Коли ми вийшли відтіль, велика хмара, що, насувавшись, турбувала мене, загубила кілька крапель дощу. Ми сіли в фіякр. Як ми доїхали до бульварів, дощ пройшов, небо стало знову ясне. Приїхавши до Музею, я хотів одіслати екіпаж, але Федора попросила залишити його. Скільки муки! Але балакати з нею, приборкуючи таємне безумство, що, напевно, відбивалось на моєму обличчі безглуздою й застиглою посмішкою, блукати по ботанічному парку, проходити лісистими алеями й почувати її руку, що спиралась на мою, — в усім цім було щось фантастичне: це була справжня мрія. Проте, не зважаючи на видиму хтивість, її рухи, і коли ми ходили, і коли спинялись, не мали нічого ніжного й любовного. Коли я намагався до деякої міри ввійти в її життя, я зустрічав у ній інтимну й таємну поривність, щось нерівне й ексцентричне. Бездушні жінки не мають нічого м'якого в жестах. Тому нас не з'єднувала ні воля, ні крок. Це явище нашої природи почувається інстинктовно, — його не можна висловити.

Підчас цих гострих параксизмів моєї жаги, — продовжував Рафаель після деякої мовчанки, немов одповідав на заперечення, зроблене самому собі, — я не розсікав відчувань, не аналізував насолод, розглядаючи й зважуючи їх, я не підраховував ударів серця, як скупий свої гроші… О, ні! Тепер досвід кидає сумне світло на події минулого, і спогади приносять мені ці образи, як ясної години морські хвилі в щіпці на пісок уламки якоїсь катастрофи.

— Ви можете зробити мені досить важливу послугу, — зніяковіло дивлячись на мене, сказала графиня: — Після того, як я оповіла вам про свою антипатію до кохання, я почуваю себе вільнішою і вимагаю од вас доброго діла в ім'я дружби. Чи не буде у вас більше заслуг, — продовжувала вона, сміючись, — коли ви сьогодні зробите ласку?

Я дивився на неї з жалем. Нічого не почуваючи коло мене, вона була жартівлива, але зовсім не закохана; вона, здавалось мені, як справжня актриса грає ролю; потім раптом тон, погляд, якесь слово будило в мені надії, але коли воскресле кохання відбивалось мені в очах, вона не витримувала їхнього проміння, ніяк не змінюючи ясности своїх поглядів; очі її здавались очима тигра, немов на них була металічна платівка. Таких моментів я її ненавидів.

— Протекція герцога де-Наваррен, — продовжуючи мову й ласкаво міняючи голос, сказала вона, — була б мені дуже корисна перед однією особою, яка всемогутня в Росії й без якої мені не обійтися, щоб домогтися правди в справі, що торкається разом і мого майна, і мого становища в світі, — це визнання мого шлюбу імператором. А герцог де-Наваррен ваш брат у других. Лист од нього вирішив би все.

— Я належу вам, — відповів я їй, — наказуйте.

— Ви дуже ласкаві, — продовжувала вона, стиснувши мені руку. — Приходьте обідати до мене; я вам все скажу, як сповідникові.

Ця жінка, така недовірлива, така обережна, од якої ніхто не чув і слова про її інтереси, збиралась, проте, радитися зі мною.

— О, як мені до серця тепер мовчанка, якою ви мене покорили! — скрикнув я. — Але я хотів би якоїсь ще сильнішої спроби.

В цей момент вона сприйняла сп'яніння моїх поглядів, не одкинула мого захоплення — отже, вона кохала мене. Ми прийшли до неї. На превелике щастя, фонди мого гаманця вдоволили кучера. Я чудесно провів у неї день, сам-на-сам з нею; це було вперше, коли я її бачив такою. До цього дня світ, стримана чемність та холодні маніри завжди розділяли нас, навіть підчас розкішних обідів; а тепер я був з нею, немов жив із нею під одним дахом; я немов володів нею. Моя бурхлива уява ламала всі перешкоди, по-своєму розміщала життьові події й кидала мене в насолоди щасливого кохання. Я уявляв себе її чоловіком, захоплювався, коли вона бралась до різних дрібниць; бачачи, як вона здіймає шаль і капелюшок, я почував навіть щастя. Вона покинула мене на часинку поправити зачіску й повернулась чарівною. Так гарно вона вбралася для мене! За обідом вона мені догоджувала й була чарівна в тисячі дрібниць, які, хоч і здаються абищицями, проте становлять половину життя. Коли ми вдвох, оточені найбажанішими творами східніх розкошів, сіли біля тріскотливого вогнища, коли я побачив так близько біля себе цю жінку, що од її славнозвісної краси тремтіло стільки чоловіків, коли ця недоступна жінка розмовляла, кокетувала зо мною — моє хтиве блаженство стало мало не стражданням. На моє нещастя, я згадав про важливу справу, яку мав зробити, і хотів піти на побачення, призначене напередодні.

— Як? Уже? — сказала вона, бачачи, що я берусь за капелюш.

Вона кохала мене. Я так, принаймні, думав, коли вона ласкаво вимовляла ці два слова. Щоб продовжити свій екстаз, я б охоче проміняв тоді два роки свого життя на кожну таку годину, яку б вона згодилась мені подарувати. Моє щастя зростало в міру витрати моїх грошей. Була північ, коли вона мене одпустила. Проте, другого дня мій героїзм завдав мені мук: я боявся, що проґавив справу з мемуарами, а вона ж стала така важлива для мене. Я побіг до Растіньяка, і ми пішли, щоб застати ще в постелі „автора“ моїх творів. Фіно прочитав мені коротенький акт, де не було й мови про мою тітку, а коли я підписав, він одлічив мені п'ятдесят екю. Ми поснідали втрьох. Коли я купив новий капелюш і заплатив за шістдесят карток на обід по тридцять су та віддав борги, то в мене зосталось не більше, як тридцять франків; але всі життьові перешкоди зникли на кілька день. Коли б я послухав Растіньяка та щиро засвоїв англійську систему, то в мене були б цілі скарби. Він неодмінно хотів знайти мені кредит та зробити позики, кажучи, що позики підтримують кредит. На його думку, майбутнє — найзначніший й найпевніший капітал у всім світі. Також оплачуючи мої борги майбутніми можливостями, він дав мої замовлення своєму кравцеві, артистові, що розумів молодика й не мусив турбувати його аж до самого весілля. З цього дня я попрощався з манастирським трудовим життям, що тяглося три роки. Я вчащав до Федори, де змагався своєю зовнішністю із зухвалими франтами та гарними хлопцями, які там бували. Думаючи, що назавжди втік уже од злиднів, я знову мав вільну голову, я перемагав суперників; про мене пішла слава, як про чарівного, непереможного, спокусливого чоловіка. Проте, спритні люди казали про мене: „Такий дотепний юнак повинен мати жагу тільки в голові“. Вони милостиво хвалили мій розум за рахунок почуття. „Який він щасливий, що не кохає! — казали вони. — Коли б він кохав, то не був би такий веселий, такий надхнений“. Тимчасом при Федорі я був найбезглуздіше закоханий. Насамоті з нею я нічого не вмів сказати їй, а коли й говорив, то злословив кохання; я був сумно веселий, як придвірний, що криється з своєю досадою. Словом, я хотів стати потрібним для її життя, щастя, пустословности: що-дня я був біля неї, я був раб, забавка; я був завжди готовий до послуг. Отак прогаявши свій день, я вертався додому працювати вночі і спав тільки дві-три години вранці. Але не маючи звички, як Растіньяк, до англійської системи, я незабаром опинився без єдиного су. З того часу, мій молодий друже, я — фат без доходів, франт — без грошей, невідомий закоханий. Я поринув у ненадійне життя, в холодні й глибокі злидні, що старанно ховались за облудливим виглядом розкошів. Я тоді знову почув колишні муки, хоч і не такі вже гострі; я, без сумніву, звикся вже з цими жахливими кризами. Часто пиріжки й чай, що їх так скупо пропонували в салонах, були мені єдиним наїдком. Иноді пишні обіди графині піддержували мене днів зо два. Ввесь час, всю силу, все вміння спостерігати я витрачав на те, щоб глибше ввійти в неприступну вдачу Федори. Доти надія або розпач впливали на мою думку про неї, я бачив її то найзакоханішою жінкою, то зовсім нечутливою; але ці зміни радощів й суму стали не під силу: вбивши кохання, мені захотілось розвязати цю жахливу боротьбу. Похмурі виблиски спалахували часом мені в душі й примушували бачити прірву, що була між нами. Графиня справджувала всі мої побоювання; мені ні разу не пощастило ще помітити сліз у неї на очах; в театрі, підчас зворушливої сцени, вона була холодна й розважлива. Всю тонкість розуму вона берегла для себе, а в другому не вгадувала ні щастя, ні нещастя. Словом, вона забавлялася мною. Щасливий, що приношу жертву, я мало не зневажав себе, пішовши з візитою до мого родича, герцога де-Наваррен, страшного егоїста, що червонів за мої злидні, був дуже несправедливий до мене і не ненавидів мене. Отже, він прийняв мене з тією холодною звичайністю, що надає і словам, і рухам чогось образливого. Його стурбований погляд викликав у мене жаль. Мені було сором за нього, за його нікчемність серед такої величности, за його злидні серед таких розкошів. Він забалакав зі мною про велику шкоду од трьохвідсоткової позики. Я тоді йому сказав про мету своєї візити. Зміна в його поведінці, що з крижаної стала привітною, збудила в мені огиду. І от, мій друже, він прийшов до графині й роздушив мене. Федора знайшла для нього невідоме захоплення, особливу чарівність, і вона заполонила його, змовлялась без мене про ту таємничу справу, з якої я не знаю й слова: я був для неї тільки засіб… Коли в неї був мій кузен, вона немов би не помічала мене більше, вона приймала мене, може, з меншою охотою, ніж тоді, як ми познайомилися. Раз увечері вона принизила мене перед герцогом таким жестом і поглядом, що їх не перекажеш ніякими словами. Я вийшов у сльозах, складаючи тисячу планів помсти, комбінуючи жахливий примус… Часто я проводив її до театру Буффон: там, біля неї, ввесь одданий коханню, я дивився на неї, зачарований музикою, виснажуючи собі душу подвійною насолодою: кохати й музичними фразами передавати удари серця. Моя жага носилась у повітрі, на сцені; вона перемагала скрізь — тільки не в коханої. Я брав тоді Федорину руку, вивчав її риси, очі, прагнучи єднання нашого почуття, несподіваної гармонії, що, збуджена нотами, примушена вібрувати в унісон душі, — та рука їй була німа, а очі мовчали. Коли полум'я мого серця, що пашіло од кожної риси обличчя, било їй в вічі надміру, вона кидала мені штучну посмішку, умовну фразу, яку в салонах відновляють уста всіх портретів. Вона не слухала музики. Божественні сторінки Россіні, Чімарози, Цінгареллі їй не нагадували ні про яке почуття, не переказували їй ніякої поезії життя, бо її душа — була пустеля. Федора сиділа тут, як вистава на виставі. Лорнет її безперестанно мандрував од ложі до ложі; в тривозі, хоч і спокійна, вона була жертва моди: ложа, капелюшок, екіпаж, сама вона — це було для неї все. Ви часто зустрінете людей, велетнів на вигляд, серце в них ніжне й тендітне під бронзовим тілом… — В неї було не те: вона ховала під крихкою й витворною оболонкою серце з бронзи. Моя фатальна наука зривала чимало покривів. Якщо гарний тон — забути про себе для инших, робити свій голос і жести лагідними, подобатись иншим, збуджуючи в них задоволення самими собою, то, не зважаючи на вишуканість, Федора не стерла слідів свого плебейського походження: забуття себе в неї було фальшиве; маніри в неї були неприроджені, а виробилися з труднощами; нарешті, ввічливість у неї одгонила чимсь рабським. І що ж? — її солоденькі речі для фаворитів були висловом добрости, претенсійні перебільшення — шляхетним ентузіязмом. Я один вивчив її гримаси, я звільнив її внутрішню істоту од тоненької шкуринки, — її досить для світа, але мене вже не обдурювали її малпування; я до глибини знав її кошачу душу. Коли якийсь дурень казав їй компліменти, підносив її, то я соромився за неї. І, проте, я кохав… Я сподівався розтопити її кригу під крилами поетового кохання. Якби я міг коли-небудь розкрити собі серце для жіночої ніжности, якби я міг посвятити її в високі чари зречення самого себе, я б побачив тоді в ній досконалу істоту, вона б стала ангелом. Як чоловік, як коханець, як артист, я кохав її, а треба було не кохати, щоб узяти її; якийсь одгодований фат чи хтось холодний і розважливий, може, і перемогли б її. Вона суєтна, штучна, напевно, розуміла мову пустословности; вона б дозволила себе оплутати тенетами інтриги; вона б покорилась людині сухій і крижаній. Гострий біль пронизував мені душу, коли вона наївно розкривала переді мною свій егоїзм. Я з жалем передбачав, що згодом вона стане самотня в житті, не знатиме кому протягти руку, не зустрічатиме жодного дружнього погляду, що здолав би її заспокоїти. Раз ввечері я насмілився намалювати живими барвами її пустельну, порожню й сумну старість. Почуваючи жахливу помсту ошуканої природи, вона сказала жорстоке слово.

— В мене завжди буде багатство… — промовила вона. — З золотом ми завжди зуміємо навколо себе утворити почуття, що потрібні для добробуту.

Я вийшов, вражений логікою цих розкошів, цієї жінки, цього світу. Я лаяв себе, що так по-дурному поклонявся цьому идолові. Я ж не кохав Поліни бідною, так чому багата Федора не повинна одштовхувати Рафаеля. Наше сумління, якщо ми ще не вбили його — суддя праведний. „Федора, — кричав у мені голос софіста, — не кохає і не одштовхує нікого; вона вільна; колись, напевно, вона оддалась за золото. Як коханець чи як чоловік, якийсь російський граф мав же її. В неї, напевно, ще буде спокуса в житті. Стривай!“ Ця жінка, ні чеснотна, ні грішна, жила в своїй сфері раю чи пекла. Ця ходяча таємниця, вбрана в кашемір і вишивання, викликала мені в серці замішання всіх людських почуттів: гордощів, честолюбства, кохання, цікавости… Із примхи моди чи з бажання оригінальности, що захоплює всіх нас, тоді з'явилась манія хвалити маленькі бульварні вистави. Графині захотілось подивитися на обсипане борошном обличчя одного актора, що був подобався деяким розумним людям, — мені випала честь повести її на першу виставу поганенького фарсу. Ложа коштувала до ста су, а в мене не було й поганого ліяра. Мені ще треба було написати з півтома мемуарів, я не смів випрошувати милостині в Фіно, а Растіньяк, моє провидіння, кудись поїхав. Постійні злидні — прокльон на все життя. Раз ми вийшли з театру Буффон під жахливий дощ. Федора звеліла покликати карету, я ж не міг ухилитись од такого парадного обов'язку: вона не зважала ні на мої пробачення, ні на мою любов до дощу, ні на бажання піти грати. Ні з зніяковіння, ні із сумно жартівливих слів вона не догадувалась, що в мене нестатки. Мені очі червоніли од крови, та хіба вона розуміла погляд! Життя юнаків залежить од чудних примх. Кожне повертання колеса будило думки, що спалювали мені серце; я пробував одірвати дошку з помосту в кареті, надіючись вислизнути на брук; але, натрапивши на непереможні перешкоди, я почав конвульсивно сміятися й занімів у похмурому спокої, як та людина на ланцюгу. Коли приїхав додому, Поліна з перших слів, які я белькотів, перервала мене:

— Якщо у вас нема дрібних…

Ах! Музика Россіні була ніщо перед цими словами. Але вернімось до театру Фюнамбюль. Щоб мати на що водити туди графиню, я задумав оддати під заклад золоту оправу материного портрета. Хоч ломбард мені завжди уявлявся, як дорога на каторгу, проте було краще самому понести туди навіть своє ліжко, ніж просити милостині. Погляд людини, в якої ви просите гроші, завдає вам великого болю. Деякі позички коштують нам чести; одмови з дружніх уст однимають останню ілюзію. Поліна ще працювала, а її мати лягла спати. Нишком кинувши погляд на постіль, що її занавіски були трохи підійняті, я думав, коли помітив у присмерках на подушці спокійний жовтий профіль пані Ґоден, що вона міцно спить.

— У вас горе? — поклавши пензель на палітру, сказала мені Поліна.

— Сердечна дитинко моя, ви можете мені зробити велику послугу, — відповів я їй.

Вона глянула на мене з таким щасливим виглядом, що я здригнув.

„Невже вона мене кохає?“ — подумав я.

— Поліно… — знову почав я.

І я сів біля неї, щоб краще її спостерігати. Було в моїм тоні таке велике запитання, що вона відразу зрозуміла мене. Я вдивлявся їй в обличчя, думаючи, що можу читати думки у неї в серці, як у себе, — таке чисте було її обличчя.

— Ви кохаєте мене? — сказав я їй.

— Трохи… палко… зовсім ні! — скрикнула вона.

Вона не кохала мене. Насмішкуватий тон та любий рух, що вирвався в неї, передавали тільки шалену прихильність молодої дівчини. Я признався їй у своїм горі, в нестатках, в яких я опинився, і просив допомогти.

— Як, пане Рафаель? — сказала вона. — Ви сами не хочете йти до ломбарду й посилаєте мене?

Я почервонів, зніяковівши з логіки дитини. Тоді вона взяла мене за руку, немов хотіла нагородити ласкою за правдивість свого вигуку.

— О! Я б, звичайно, пішла, — сказала вона, — та не треба ходити. Сьогодні вранці я знайшла за піяном дві монети по сто су; вони впали між стіною і піяном так, що ви про них і не знали; я їх поклала вам на стіл.

— Ви незабаром одержите гроші, пане Рафаелю, — сказала мені добра матінка, що просунула гроші крізь занавіски, — а поки-що я вам можу позичити кілька екю.

— О, Поліно! — скрикнув я, стискаючи їй руку. — Я хотів би бути багатим.

— Оце так! А навіщо? — спитала вона, лукаво глянувши.

Її рука, що тремтіла в моїй, відповідала ударам мого серця; вона хутко звільнила її і стала дивитись мені на пальці.

— Ви одружитеся з багатою, — сказала вона, — але вона завдасть багато лиха. Ой, господи, вона вас уб'є!.. Я певна.

В її скрикові була якась віра в безглузді материні забобони.

— Ви дуже суєвірні, Поліно?

— О, їй-право, — сказала вона, дивлячись на мене з острахом, — жінка, яку ви покохаєте, вас уб'є.

Вона знову взялася за свій пензель, обмочила його в фарбу; вона не крилась од мене, що зворушена, і не дивилась більше. Цього моменту мені хотілось би вірити в химери. Людина не зовсім нещасна, коли вона забобонна. Забобони часто надія. Ввійшовши до своєї кімнати, я, справді, побачив два шляхетних екю; відкіль вони взялись — я не розгадав. У глибині неясних думок першого сна я намагався перевірити свої видатки, щоб виправдати цю несподівану знахідку, та я так і заснув, заплутавшись у безнадійних розрахунках. На другий ранок, коли я виходив купувати ложу, Поліна одвідала мене.

— Вам, може, мало десяти франків? — зашарівшись, сказала мені ця добра, люба дівчина. — Мама доручила мені дати вам ці гроші… Беріть! Беріть!

Вона поклала три екю мені на стіл і хотіла втекти, але я її затримав. Захоплення висушило сльози, що накочувались мені на очі.

— Поліно, — сказав я їй, — ви ангел. Ця послуга зворушує мене менше, ніж та сором'язність почуття, з якою ви пропонуєте її. Я прагнув жінки багатої, елегантної, титулованої, та до чого це?! Тепер мені хотілось би мати мільйони і зустріти молоду, бідну дівчину, таку багату серцем, як от ви; я одмовився б від фатальної пристрасти, що вб'є мене. Можливо, ви маєте рацію.

— Годі! — сказала вона.

Вона втекла, — голос солов'я, свіжі рулади чулись на східцях.

— Вона дуже щаслива, що не кохає досі! — сказав я про себе, думаючи про ті муки, що терпів уже кілька місяців.

П'ятнадцять франків Полінині були для мене дуже дорогі. Федора, подумавши про міщанський сморід поту в залях, де ми мусили залишатися ще кілька годин, пожаліла, що не має букету; я пішов шукати квітів і приніс їй своє життя й своє багатство. Коли я давав їй букет, що його ціна довела мені дорожнечу ввічливости, яка звичайна в світі, мене мучило сумління й насолода. Незабаром вона стала скаржитись на надміру сильні пахощі мексиканського жасміну; коли вона сіла на твердий ослін, їй стала огидлива до безкраю ця заля; вона стала докоряти, що я привів її сюди. Вона захотіла вийти, хоч і була коло мене. Вона пішла. Терпіти безсонні ночі, втратити два місяці життя — і не вподобатись їй! Ніколи цей демон не був такий витворний, такий холодний! В дорозі біля неї, у вузькій кареті, я упивався її диханням, торкався до її надушених рукавичок, виразно бачив її красу, почував такі солодкі пахощі, як у півників, — немов би вона була разом вся жінка й ніяк не жінка. В цей момент через виблиск світла я побачив глибину цього таємничого життя. Я раптом згадав про недавно видану книгу одного поета, про справжній артистичний твір, вирізблений, як статуя Поліклета. Мені здавалось, що я бачу це чудище, то в вигляді офіцера, що втихомирує норовистого коня; то в вигляді молодої дівчини, що сідає за туалет і доводить до розпачу своїх коханців; то в вигляді коханця, що доводить до розпачу ніжну й скромну діву. Не спромігшись якось инакше розгадати Федору, я їй оповів цю фантастичну історію; та вона не мала нічого спільного з цією поемою про неможливе; вона розважалась цим, як дитина з казки „Тисяча і одна ніч“.

„Щоб противитись коханню чоловіка мого віку, противитись теплу цієї прекрасної душевної пошести, Федора мусить мати якусь таємницю“ — казав я, вертаючись додому. „Може, її, як і леді Делякур, з'їдає пістряк. В неї ж життя, без сумніву, штучне“.

Мені аж холодно стало, коли я це подумав. Потім я склав найчудніший і разом з тим найрозумніший проєкт, про який жоден закоханий і не мріяв ніколи. Щоб узнати цю жінку фізично; я вивчав її розумом, а щоб узнати, нарешті, її цілком, я поклав собі провести ніч біля неї, в її кімнаті, і все це зробити так, щоб вона нічого й не знала. Ось як я зробив те, що спалювало мені душу, як бажання помсти серце корсиканського ченця. В дні прийому Федора збирала таку силу гостей, що швейцар не знав точно, чи всі ті вийшли, що ввійшли. Щоб без скандалу зостатись у домі, я нетерпляче чекав найближчого четверга в графині. Вбираючися, я поклав замість кинджалу в кешеню мого жилета маленький англійський складаний ножик. Якби й знайшли при мені цей літературний інструмент, то нічого б не запідозріли, а проте, я, не знаючи, куди мене заведе мій романтичний задум, хотів бути із зброєю.

Поки салони наповнювались, я пішов до опочивальні і вивчив там усе до дрібниць; я побачив, що жалюзі й віконниці зачинені. Початок був щасливий. Тому що покоївка могла ввійти, щоб спустити суконні занавіски на вікнах, я їх розвязав; я, хоч це було й небезпечно, наважився також хазяйнувати; я, байдуже зваживши небезпеку, пішов на неї в такім становищі. Біля півночи я сховався в амбразурі вікна. Щоб не видно було ніг, я попробував злізти на цоколь лутки, обіперся спиною об стіну і вчепився за віконну защіпку. Вивчивши закони рівноваги, точку опори, вимірявши відстань до занавісок, я, нарешті, звик до цієї позиції так, що не боявся, що мене знайдуть, коли не доведеться чхнути чи кашлянути. Щоб дурно не стомлюватись, я поки-що стояв у кімнаті, чекаючи критичного моменту, коли мені доведеться повиснути, як павуку на павутинці. Білий муар і серпанок падали переді мною великими зборами, вони були, як труби органу; складаним ножем я прорізав дірки, щоб усе бачити крізь ці своєрідні бойниці. Невиразно чувся шум салонів, сміх тих, що балакали, звуки їхніх голосів. Неясне гудіння, глуха метушня поволі затихали. Кілька чоловік зайшли за капелюшами, що лежали коло мене на комоді графині. Коли вони торкалися занавісок, я тремтів, думаючи про неуважність, про всякі випадки такого шукання людей, що квапляться поїхати й нишпорять скрізь. Доля посміхалась мені, — нещастя не трапилось. Останній капелюш узяв старий дідок, закоханий у Федору; думавши, що нікого більш нема, він глянув на ліжко і якось енергійно скрикнувши, тяжко зідхнув. Графиня, що зоставила тепер у себе, в суміжному будуарі, тільки п'ять чи шість добрих знайомих, запросила їх до чаю. Брехні, яким теперішнє суспільство ще йме віри, домішувались до епіграм, до дотепних зауважень, до стуку чашок і ложок. Растіньяк, немилосердний до моїх суперників, викликав несамовитий регіт їдкими дотепами.

— Пан де-Растіньяк така людина, що сваритися з нею не варто, — сказала, сміючись, графиня.

— Я думаю, — наївно відповів він. — Я завжди мав рацію: і в ненависті… і в дружбі також. Мої вороги, можливо, мені однаково стають у пригоді, що й друзі. Я спеціяльно вивчив сучасну мову й звичайні хитрощі, якими користуються, щоб на все нападати й усе захищати. Міністерська красномовність — це тільки суспільна вдосконаленість. Якщо в когось із ваших друзів немає розуму, то ви говоріть про його чесність, його щирість. Якщо чийсь твір надто важкий, то ви репрезентуйте його, як сумлінну роботу. Якщо книга написана погано, то вихваляйте її думки. Хтось там, безсовісний, легковажний, що-хвилини зраджує вас: та, проте, він звабливий, заласний, чарівний. Коли ж мова про ваших ворогів, то ви кидаєте їм на голову і мертвих, і живих, змінюєте терміни вашої мови, — ви однаково проникливі і в пороках, і в гідності ваших друзів. Вживання лорнету до морального зору — секрет наших розмов і все вміння придвірного. Не користуватись таким лорнетом значить — битись без зброї з людьми, закутаними в залізо, як лицарські ватажки. І я користуюсь ним. Я часом і надуживаю ним. Зате ж і шанують мене і моїх друзів, бо, до речи, моя шпага не гірша за язик.

Один із найпалкіших прихильників Федори, юнак, відомий нахабством, який навіть користувався ним, щоб досягти успіху, підійняв ту рукавичку, яку зневажливо кинув Растіньяк. Кажучи про мене, він почав надміру вихваляти мої таланти й мене самого. Растіньяк забув про такий спосіб лихословити. Ця іронічна похвала обманила й графиню, що без жалю принесла мене в жертву; щоб розважити друзів, вона виказала всі мої таємниці, претензії, надії.

— В нього є майбутнє, — сказав Растіньяк. — Може, згодом він стане чоловіком і добре помститься: його таланти рівняються, що-найменше, його мужності; тому я вважаю дуже сміливими тих, що на нього нападають: в Рафаеля добра пам'ять…

— Він навіть пише пам'ятки^[3], — додала графиня, якій, мабуть, не припала до серця та глибока мовчанка, що запанувала.

— Пам'ятки видуманої графині, — відказав Растіньяк. — Щоб їх писати, треба знову таки мати мужність.

— Я думаю, що в нього чимало мужности, — відповіла вона, — він вірний мені.

Мені дуже кортіло раптом з'явитися перед цими насмішниками, як тінь Банко в Макбеті. Я втрачав кохану, зате в мене був друг. Проте кохання навіяло мені один із тих ганебних і хитрих парадоксів, якими воно вміє заколихувати горе.

— Коли мене Федора кохає, — подумав я, — хіба вона не повинна ховати свого почуття під лихословним жартом? Скільки разів серце одкидало брехню вуст!

Нарешті, мій нахабний суперник, залишившись на самоті з графинею, попрощався.

— Як? Уже? — сказала вона йому так ласкаво, що я аж затремтів. — Хіба ви не подаруєте мені ще хвилинки? Чи вам більше нічого сказати мені? Ви не пожертвуєте для мене якоюсь із ваших насолод?

Він пішов.

— Ах, — скрикнула вона, позіхаючи, — всі вони дуже нудні.

І з силою сіпнула за шнурок. В кімнаті почувся звук сонетки. Графиня ввійшла до опочивальні, наспівуючи фразу з „Pria che spunti“. Ніколи ніхто не чув, щоб вона співала, і це давало привід до чудних спліток. Казали, що вона обіцяла своєму першому коханцеві, ревнивому навіть за могилою, нікому не давати щастя, яке він хотів мати один. Я напружував усю душевну силу, щоб вдихати ці звуки. З ноти на ноту голос дужчав; Федора немов оживала, голосове багатство розгорталось, у мелодії було щось божественне. В голосі графині було щось грайливо-ясне, вірне, в ньому було щось гармонійне й колискове, воно пронизувало, зворушувало й лоскотало серце. Співачки майже завжди закохані. Та, що так співала, вміла, мабуть, і кохати добре. Краса голосу — це була нова таємниця в жінці, і без того таємничій. Я тоді бачив її, як тебе зараз. Вона — немов слухала сама себе й почувала властиву їй хтивість, вона відчувала насолоду з кохання. Вона підійшла до каміна, кінчаючи головний мотив цього рондо; та коли вона змовкла, обличчя їй знітилось, змарніло, вигляд став стомлений. Вона тепер зняла маску; як артистка, вона закінчила ролю. Проте, та втома, що позначила на її вроді праця артистки чи змореність за вечір, була якась чарівна.

— Ось вона справжня! — сказав я собі.

Немов бажаючи зігрітися, вона поставила одну ногу на бронзові ґратки каміну, зняла рукавички, розстібнула обручки і скинула через голову золотий ланцюжок, на крайку якого висіла оздоблена коштовними самоцвітами пляшечка для пахощів. Я, дивлячись на її рухи, такі любі, як у кішок, що вмиваються на сонці, почував невимовну насолоду. Вона глянула в свічадо у поганім настрої й вголос сказала:

— Я була негарна сьогодні… Обличчя в мене марніє жахливо швидко. Мені б, мабуть, слід раніш лягати, одмовитись від такого нерозважливого життя… Де це Жюстіна — глузує, чи що?

Вона подзвонила знову. Покоївка прибігла. Хто зна де вона мешкала. Вона прийшла таємними східцями. Мені хотілось роздивитись її. Моя уява часто обвинувачувала цю високу статурну чорняву невидиму служницю.

— Пані дзвонили?

— Двічі, — відповіла Федора, — чи ти вже недочуваєш?

— Я готувала пані міґдалеве молоко.

Жюстіна стала навколюшки, розвязала високі черевики, розшнурувала графиню, що, недбало розлігшись на пружинному кріслі біля каміну, позіхала, чухаючи голову. Все було звичайне в її рухах, і ніщо не виявляло ні таємничих мук, ні жаги, про яку я думав.

— Жорж закохався, — сказала вона, — я його звільню. Він досі ще не прибрав занавісок. Про віщо він думає?

Коли вона це сказала, вся кров прилила мені до серця; та більше не було мови про занавіски.

— Життя надто нікчемне, — подала знову графиня. — Гляди, не подряпай мене, як учора. Диви! бачиш? — сказала вона, показуючи їй маленьке оксамитове коліно. Це сліди од твоїх кігтів.

Коли Жюстіна взяла гребінець, щоб поправити волосся, вона всунула голі ноги в оксамитові пантофлі на лебединому пусі й розпустила свою сукню.

— Заміж вам треба вийти, пані, й діток мати.

— Дітей? Цього ще нема, щоб мене доконати! — скрикнула вона. — Чоловік? Де той мужчина, якому б я… Чи личила мені сьогодні зачіска?

— Не дуже.

— Ти дурна.

— Вам зовсім не личить, коли ви дрібушечками завиваєте волосся, — знову сказала Жюстіна. — Великі, зовсім рівні буклі — далеко краще.

— Справді?

— Звичайно, пані: дрібно завите волосся личить тільки білявим.

— Вийти заміж? Ні-ні! Шлюб — це обручка, на яку я нездатна.

Яка жахлива сцена для закоханого! Самотня жінка, без родичів, без друзів — атеїстка в коханні, не вірить ні в яке почуття; і хоч яка мала була в неї властива кожній людині потреба сердечної щирості, з неї досить балачки із своєю покоївкою, досить сухих і нікчемних фраз! Мені стало шкода її. Жюстіна її розшнурувала.

Я з цікавістю дивився, як спадав останній покрив. Дівочі перса осліпили мене: крізь сорочку, при світлі свічок, біло-рожеве тіло в неї мерехтіло, як срібна статуя, що вилискує під газовим покривалом. Ні! В неї не було жодної вади, що примушувала б лякатись таємних поглядів кохання. Овва! Чудесне тіло завжди переможе найвойовничіші вирішення.

Німа й задумлива графиня сіла перед огнем. Покоївка запалювала над ліжком алебастрову лямпу. Жюстіна сходила за грільнею, послала постіль, допомогла пані лягти, потім, зробивши безліч дрібниць, що виявляли глибоку шану Федори до самої себе, вона пішла. Графиня перевернулася кілька разів. Вона була зворушена, вона зідхала; з вуст злітав легкий, ледве чутний звук, що виявляв рухи нетерпіння; вона протягла руку до столу, взяла там пляшечку, перед тим, як випити молоко, вона налила в склянку чотири чи п'ять крапель коричневої рідини; нарешті, кілька разів важко зідхнувши, скрикнула:

— Боже мій!

Вигук, а особливо тон, яким це було сказано, розбили мені серце. Непомітно вона стала непорушна. Я злякався. Але невдовзі я почув рівне й здорове дихання сонної людини. Я розсунув шелестливий шовк занавісок, кинув своє пристановище і, дивлячись на графиню з невиразним почуттям, став біля бильців ліжка. Тепер вона була чарівна. Вона поклала під голову руку, як дитина; спокійне й вродливе обличчя, обведене мереживом, мліло в млоснім почутті, що запалило мене. Поклавшись надто на свою силу, я не збагнув усіх мук: бути так близько й так далеко од неї! Мені довелось терпіти ті страждання, на які я сам себе засудив. „Боже мій!“ — це той уривок невідомої думки, яким я мусив вдоволитись; він нічого не з'ясував і тільки раптом змінив всі мої думки про Федору. Це слово незначне, — а може й глибоке, беззмістовне, а може й справді щире, — можна було тлумачити, як вислів щастя й страждання, як вираз тілесного болю й горя. Чи це прокльон, чи молитва, чи спогад, чи майбутнє, чи жаль, чи страх? В цім слові було ціле життя, життя злиднів або багатства; в нім навіть міг бути й злочин. Загадка, схована в прекрасному жіночому образі, воскресала знову. Федору можна було розбирати стількома способами, що вона стала зовсім незрозуміла. Це примхливе дихання, що злітало з вуст, то кволе, то поривчасте, то легке, то важке, було, немов мова, якою я звязував всілякі думки й почуття. Я мріяв разом з нею, я намагався взнати її таємниці, проникаючи в її сон, я вагався між тисячами всяких вирішень. Споглядаючи прекрасне, спокійне і чисте обличчя, я не міг сказати, що це жінка без серця. Я надумав зробити останню спробу. Може, я, оповівши їй про своє життя, про кохання, про жертви, зумію збудити жаль, вирвати сльозу в неї, що ніколи не плакала. Я покладав усі надії на останню спробу, та раптом вуличний гамір оповістив про світанок. Була хвилина, коли я уявив, як Федора прокидається в моїх обіймах. Я міг нишком лягти коло неї, прилинути й обійняти її. Ця думка так жорстоко мучила мене, що, не в силі їй противитись, я втік до салону, не дбаючи про тишу. Та, на щастя, я підійшов до потайних дверей, що виходили на вузькі східці. Як я й думав, ключ був у замку. Я з силою сіпнув двері, сміливо зійшов у двір і, не зважаючи на те, чи дивляться на мене, чи ні, за три плижки опинився на вулиці. Через два дні один автор мусив читати комедію в графині. Я пішов туди, думаючи зостатись останнім, щоб звернутись до неї з чудною прозьбою; я хотів попросити подарувати другий вечір, присвятити його ввесь мені, для инших зачинити двері. Коли я залишивсь сам-на-сам з нею, то мені не вистачило духу. Кожен удар вагала лякав мене. За чверть була північ.

— Якщо я не забалакаю з нею, — казав я собі, — мені доведеться розбити голову об камін.

Я дав собі ще три хвилини. Минули три хвилини, я не розбив черепу об мармур, та серце мені обважніло, як губка в воді.

— Ви надзвичайно ласкаві, — сказала вона.

— Ах, графине, — відповів я, — якби ви мене зрозуміли!

— Що з вами? — продовжувала вона. — Ви бліднете.

— Я не наважусь просити у вас про одну милість.

Вона заохотила мене жестом, і я попросив у неї побачення.

— Охоче, — сказала вона, — чому б не сказати вам зараз?

— Щоб не обманювати вас, я мушу зауважити, що ваша ласка надзвичайно велика: я хочу провести цей вечір біля вас, як брат із сестрою. Не бійтесь нічого. Я знаю ваші антипатії; ви досить оцінили мене, — я нічого такого не захочу, що вам не до вподоби; до того ж сміливі люди так не роблять. Ви виявили дружбу до мене — ви добрі, ви поблажливі. Ну, так знайте, що я мушу завтра з вами попрощатись… Не беріть свого слова назад! — скрикнув я, бачучи, що вона ладна заговорити…

І я зник.

Торік у травні, біля восьмої години ввечері, я в готичному будуарі був на одинці з Федорою; я не тримтів тоді; я знав, що буду щасливий — або моя кохана належатиме мені, або кинусь в обійми смерти. Я засудив своє низьке кохання. Людина сильна, коли усвідомить свою кволість. Вбрана в сукню з голубого кашеміру, графиня напівлежала на дивані, поклавши ноги на подушку. Східній берет, той головний убор, що його художники приписують стародавнім євреям, надавав якоїсь витворної й оригінальної привабливости її чарам. Обличчя в неї мало печать хвильової чарівности, що немов доводила, що кожного моменту ми — нові істоти, не похожі на нас у майбутньому й на нас у минулім. Я ніколи не бачив її такою блискучою.

— Чи знаєте, — сказала вона, сміючись, — що ви зацікавили мене?

— Я справджу вашу цікавість, — відповів я холодно, сідаючи біля неї і взявши її руку, яку вона зоставила в моїй. — У вас прекрасний голос.

— Ви ніколи мене не чули, — мимоволі, здивувавшись, скрикнула вона.

— Я доведу вам инше, коли треба буде. Хіба ваш чудесний спів ще таємниця? Заспокойтесь, я не хочу розгадувати її.

Ми біля години сиділи в дружній розмові. Якщо я й узяв тон поводження, жести людини, якій Федора ні в чому не одмовить, то, проте, я зберіг усю повагу закоханого. Отак, жартуючи, вона милостиво дозволила мені поцілувати їй руку; вона легким рухом зняла рукавичку, і тоді я так солодко поринув в ті мрії, в які, хотілось вірити, душа моя розтала й розлилася у цьому поцілункові. Федора дозволила себе пестити й ласкати неймовірно поблажливо. Але не обвинувачувай мене в простоті — коли б я хоч трохи далі переступив за братерську ласку, то я почув би кігті кішки. Ми мовчали хвилин з десять. Я, огортаючи її чарами, які вона удавано виявляла, захоплювався нею. В цей момент вона була моя, тільки моя!.. Я володів цим чарівним створінням так, як було дозволено інтуїтовно: я огортав її своїм бажанням, тримав її, стискав; моя думка єдналася з нею. Я переміг тоді графиню силою магічних чар. Потім я завжди жалів, що не покорив собі цілком цю жінку; та тоді я не хотів її тіла, я прагнув душі, життя, ідеального, повного щастя, прекрасних мрій, яким ми так недовго віримо.

— Пані, — нарешті сказав я, почуваючи, що надійшла остання хвилина мого сп'яніння, — послухайте мене. Я кохаю вас, це ви знаєте; я казав вам тисячу разів, ви повинні б зрозуміти мене. Я не хотів заслужити вашого кохання ні витворністю фата, ні улесливістю, ні настирливістю дурня. Мене не зрозуміли. Скільки лиха я переніс через вас, хоч ви й невинуваті тут! Але через кілька хвилин ви мене розсудите. Є два роди злиднів. Одні одверто ходять по вулиці в мотлохові, сами того не знаючи, живуть, як Діоген, мало їдять і зводять життя до найпростішого: ці злидні, може, щасливіші, ніж багатство, вони, принаймні, безтурботні, вони беруть життя там, де могутні люди не хочуть більше знаходити його. Потім є злидні розкошів, злидні на еспанський лад: вони ховаються під титулом, вони горді, прикрашені пір'ям, ці злидні в білому жилеті, в жовтих рукавичках, вони мають карети й втрачають цілі маєтки, не маючи й сантиму. Перше — злидні народу, друге — злидні шахраїв, королів й талановитих людей. Я ні народ, ні король, ні шахрай; коли в мене нема таланту, тоді я вийняток. Моє ім'я наказує мені скоріш померти, ніж просити милостини. Заспокойтесь, пані, сьогодні я багатий; я володію на землі всім, що мені треба, — сказав я їй, бачучи, що її обличчя стає таким холодним, як буває, коли до нас несподіванно приходить про щось прохати жінка з порядного товариства. — Чи пам'ятаєте той день, коли ви захотіли піти до театру Жімназ без мене, думаючи, що мене там не буде?

Вона хитнула головою.

— Я витратив останнє екю, щоб вас побачити… Чи пригадаєте ви прогулянку до Ботанічного парку? Ваша карета коштувала всіх моїх грошей.

Я оповів їй свої жертви, я намалював їй своє життя не так, як оповідаю тепер, не п'яний з вина, а шляхетно п'яний серцем. Мені жага виходила з вінців — в палких словах, у висловах почуття, — це я все забув потім. Цього не можна відновити ні мистецтвом, ні пам'яттю. Це було не байдуже оповідання про зневажене кохання; кохання силою й красою надії навіювало мені такі слова, що відбивали ціле життя; вони лунали зойками злученої душі. Мій голос був як остання молитва того, що вмирає на бойовищі.

Вона заплакала. Я змовк. Великий боже! Її сльози були ад штучного зворушення, що купується за сто су в театрі; я мав тільки успіх доброго актора.

— Коли б я знала… — сказала вона.

— Не кінчайте! — скрикнув я. — Зараз я вас кохаю досить для того, щоб убити.

Вона хотіла сіпнути шнурок сонетки. Я зареготав.

— Не кличте, — продовжував я. — Я дозволю вам спокійно закінчити ваше життя. Вбити вас — це значило б погано розуміти зненависть. Не бійтесь ніякого примусу. Я цілу ніч простояв біля ніг вашої постелі, не…

— Пане! — сказала вона, червоніючи. Але після першого руху сором'язности, що властива кожній, навіть найбайдужіший, жінці, вона кинула на мене зневажливий погляд і сказала:

— Вам, мабуть, було дуже холодно?

— Чи думаєте ви, пані, що ваша краса для мене така цінна? — відповів я їй, вгадаючи ті думки, що її хвилювали. — Ваше обличчя обіцяє мені душу ще прекраснішу, ніж ваша краса. Отже, пані, люди, що бачать тільки жінку в жінці, можуть купувати що-вечора одалісок, гідних сералю, і ставати щасливими за дешеву ціну… Але я був честолюбний, я хотів жити одним серцем з вами, а ви й не маєте його. Тепер я це знаю! Якщо вам довелося б належати чоловікові, я б забив його. Але ні, ви б кохали його, а та смерть завдала б вам, мабуть, горя… Як я мучусь! — крикнув я.

— Якщо ця обіцянка може вас утішити, то я запевняю вас, що не належатиму нікому…

— Коли так, — говорив далі я, перервавши її, — то ви ображаєте самого бога і він вас за це покарає. Колись ви лежатимете на дивані, не в силі терпіти ясне світло; ви будете засуджені на життя в якійсь могилі, ви нечувано мучатиметесь. Коли ви шукатимете причини цих повільних і мстивих мук, згадайте тоді про нещастя, які ви так щедро розкидали на вашому шляху. Посіявши скрізь прокльони, ви за це пожнете зненависть. Ми судді самих себе, ми кати того правосуддя, що панує тут на землі, що вище за людське, хоч нижче за боже.

— Ах! — сказала вона, сміючись. — Я, мабуть, великий злочинець, що вас не кохаю. Чи я винувата? Ні! Я не кохаю вас: ви чоловік — цього досить. Я почуваю себе щасливою на самоті, навіщо ж змінювати мені своє егоїстичне життя, коли хочете, на примхи якогось чоловіка? Шлюб — це таїнство, через яке ми один одному робимо тільки прикрості. Крім того, діти мені обридають. Хіба я не застерігала вас чесно про мою вдачу? Чому ж ви не вдоволилися дружбою? Я, не знаючи, скільки у вас було маленьких екю, хотіла б утихомирити той смуток, що ви терпіли від мене. Я оцінюю величезність ваших жертов, та тільки кохання може заплатити за вашу відданість, делікатність; а я люблю вас так мало, що ця сцена тільки неприємно хвилює мене.

— Я почуваю, який я чудний, пробачте мені, — сказав я ніжно, не маючи сили стримати сліз. — Я вас досить люблю, — продовжував я, — щоб з насолодою слухати ті жорстокі слова, які ви говорите. О, я хотів би розписатись у коханні своєю кров'ю.

— Всі чоловіки говорять нам більш-менш красиво ці класичні фрази, — не перестаючи сміятись, відказала вона. — Але мабуть, дуже важко вмерти біля наших ніг, бо я зустрічаю цих мерців скрізь… Вже північ, дозвольте мені лягти.

— А через дві години ви крикнете: „Боже мій!“ — сказав я їй.

— Позавчора так, — сказала вона, — я думала про мого банкіра: я забула йому сказати, щоб він обміняв п'ятивідсоткову позику на трьохвідсоткову, а в день трьохвідсоткова впала.

Я подивився на неї олютілими очима. Ах, иноді злочин — ціла поема, я зрозумів це. Без сумніву, звикнувши до найжагучіших виявів кохання, вона забула вже про сльози й слова.

— Чи одружились би ви з пером Франції?

— Може, коли б він був герцог.

Я взявся за капелюш і поклонився їй.

— Дозвольте провести вас до дверей кімнати, — сказала вона з іронією в жесті, в поклоні голови та інтонації.

— Пані!

— Пане!

— Я не побачу вас більше!

— Сподіваюсь, — одвічала вона, нахиливши голову із зухвалим виразом.

— Ви хочете бути герцогинею, — продовжував я, охоплений якоюсь несамовитістю, що спалахнула мені в серці од її жесту. — Ви божеволієте з титулів і почестів, так скажіть же моєму перові, щоб він говорив тільки про вас, щоб мій голос звучав тільки для вас, — будьте мені найбільшою таємницею життя, будьте мені за зірку. Потім візьміть мене за подружжя тільки міністром, пером Фрації, герцогом, — я стану всім, чим ви забажаєте.

— Ви, — сказала вона, посміхаючись, — свій час у адвоката використали досить добре — ваш захист не без палкости.

— В тебе теперішнє, — скрикнув я, — а в мене майбутнє! Я втрачаю тільки жінку, а ти — ім'я, родину. Час насичений моєю помстою: він зробить тебе потворою й принесе тобі самотню смерть, а мені — славу.

— Спасибі за казання, — сказала вона, стримуючись щоб не позіхнути, і показуючи, що хоче одвязатись од мене.

Ця фраза примусила мене замовчати. Я кинув на неї зненависть у погляді і втік. Треба було забути Федору, видужати од свого божевілля, знову поринути в самотню працю або вмерти. Я накинув собі надмірну працю, я хотів закінчити свої твори. Цілих два тижні я не виходив з мансарди, і всі ночі минали в сухій роботі. Не зважаючи на мою мужність і надхнення розпачу, я працював важко й поривчасто. Муза втекла. Я не міг прогнати грайливого й насмішкуватого привиду Федори. Кожна думка народжувала якусь иншу хоробливу думку, якесь бажання, таке жахливе, як муки сумління. Я був — як Тіваїдські пустельники. Я не моливсь, як вони, але жив у пустелі; замість копатись у скелях я рився в своїй душі. Якби треба було, я перев'язав би свої кубла поясом з цвяхами, щоб фізичним болем вгамувати моральний.

Раз увечері Поліна ввійшла до моєї кімнати.

— Ви вбиваєте себе, — сказала вона з благанням у голосі, — ви повинні піти погуляти, одвідати друзів…

— Ах, Поліно, ваше віщування правдиве. Федора мене вбиває, я хочу вмерти. Мені життя не під силу.

— Хіба одна тільки жінка в світі? — посміхаючись, сказала вона. — Чого ви так багато вкладаєте безкінечного страждання в таке коротке життя?

Я, приголомшений, глянув на Поліну. Вона залишила мене самого. Я не помітив, як вона пішла. Не розуміючи слів, я слухав її голос. Незабаром мені довелося односити свій рукопис мемуарів до літературного підрядчика. Я не знаю, як я, захоплений жагою, зміг прожити без грошей, знаю тільки, що тих належних мені чотирьохсот п'ятдесяти франків було досить, щоб заплатити борги. Отже, я пішов за своїм заробітком і зустрів Растіньяка; на його думку, я змінився і змарнів.

— З якої лікарні ти вийшов? — спитав він.

— Ця жінка мене вбиває, — сказав я. — Я не можу ні зганьбити її, ні забути.

— Краще вбити її; ти перестанеш, може, про неї думати, — засміявшись, скрикнув він.

— Я вже думав про це, — відповів я. — Але хоч часом і освіжаю душу думкою про злочин, зґвалтування, вбивство чи про все разом, проте я нездатний зробити справді цього. Графиня — чудесна потвора: вона прохатиме милосердя, а не всякий же Отелло.

— Вона — як усі ті жінки, яких ми не можемо мати, — сказав Растіньяк, спинивши мене.

— Я божевільний! — скрикнув я. — Я почуваю часом, як несамовитість реве в моєму мозкові. Мої думки — як примари: вони танцюють переді мною, а я не можу їх схопити. Я волію смерть цьому життю. Я сумлінно шукаю найкращий засіб скінчити цю боротьбу. Мова йде вже не про живу Федору, не про Федору з передмістя Сент-Оноре, але про мою Федору, про ту, яка тут, — сказав я, б'ючи себе по чолі. — Що ти думаєш про опіюм?

— Ну, це страшні муки, — відповів Растіньяк.

— А чад?

— Нешляхетно.

— А Сена?

— Сітки й морг дуже брудні.

— Пістоль?

— А якщо не на смерть, ти ж спотвориш себе. Послухай, — додав він, — я, як усі юнаки, думав про самогубство. Хто з нас у тридцять літ вже двічі чи тричі не вбив себе? Я нічого кращого не знайшов, як змарнувати життя на насолоди. Стань розпусним. Твоя жага або й ти сам згинеш тоді. Нестриманість, мій друже, це цариця над усі смерти. Хіба вона не посилає раптової апоплексії? Апоплексія — це постріл із пістоля, тільки він ніколи не дає промаху. Оргії дарують нам усі фізичні насолоди; хіба це не опіюм у дрібницях? Через бенкет ми п'ємо над міру й наражаємось на смертельну небезпеку. Хіба мальвазія з бочки герцога де-Кларанс не краща на смак, ніж мул у Сені? А коли ми шляхетно звалюємось під стіл — хіба це не маленький тимчасовий чад? А коли нас підводить патруль і ми лежимо на холодній постелі арестантської — хіба ми не відчуваємо насолоди моргу мінус… мінус надуті, спухлі, сині, зелені животи, а плюс — свідомість кризи? Ах, — продовжував він, — це довге самогубство зовсім не те, що смерть збанкроченого крамаря. Негоціянти зганьбили нашу річку: вони кидаються в воду, щоб зворушити своїх кредиторів. А я б на твоєму місці вмирав красиво. Коли ти хочеш створити новий жанр смерти, отак змагаючись із життям, то я — твій помічник. Я нудьгую, я — як скажений, бо ельзаска, яку мені запропонували в жінки, має шість пальців на лівій нозі, — не можу ж я жити з жінкою, в якої шість пальців, — ще хто сміятись буде. В неї тільки вісімнадцять тисяч франків ренти, — в неї багатство зменшується, а пальці збільшуються. К бісу!.. Може, в несамовитому житті ми випадково найдемо щастя.

Растіньяк захопив мене. Цей блискучий проєкт був надто привабливий; він викликав дуже багато надій. А барви в ньому були такі поетичні, що поет не міг не захопитись ними.

— А гроші? — сказав я йому.

— Хіба в тебе нема чотирьохсот п'ятидесяти франків?

— Так, але я винний і кравцеві, і господині за помешкання…

— Ти платиш кравцеві! Ти ніколи нічим не будеш, навіть міністром!

— Ну, що ж ми зробимо з двадцятьома луїдорами?

— Ходім грати!

Я здригнув.

— Ах, — продовжував він, зауваживши мою діткливість, — ти хочеш поринути в те, що я називаю марнотратною системою, і боїшся зеленого сукна!

— Послухай, — відповів я йому, — я обіцяв батькові, що ніколи ноги моєї не буде у гральному домі. Крім того, що це обіт святий, я почуваю ще непереможний жах, коли проходжу перед таким кублом; візьми ці сто екю і йди туди сам. Поки ти важитимеш нашим багатством, я справлюсь із своїми ділами й чекатиму тебе.

Ось, мій любий, як я загубив себе. Досить молодому хлопцеві зустріти жінку, що не кохає його або кохає над міру, щоб усе життя зруйнувалось. Щастя заглинає нашу силу, як нещастя чесноту. Повернувшись до готелю Сент-Кентен, я довго дивився на мансарду, де минуло непорочне життя вченого, — життя, яке, може, було б почесне, довге, яке я не мусив би кидати заради життя шагузого, що затягало мене в вир. Поліна застала мене в меланхолійній позі.

— Що таке? Що з вами? — сказала вона.

Я холодно встав і одрахував гроші, що був винуватий її матері, додавши до цього плату за помешкання на півроку вперед. Вона глянула на мене з якимсь страхом.

— Я кидаю вас, дорога Поліно.

— Я вгадала це! — скрикнула вона.

— Послухайте, дитино моя, я не зарікаюсь приходити сюди; збережіть для мене мою келію ще на півроку. Коли я не повернуся до п'ятнадцятого листопада, ви будете мені за спадкоємицю. Цей запечатаний рукопис, — сказав я, показуючи їй пакет із паперами, — копія мого великого твору про Волю; ви здасте її до Королівської Бібліотеки. З иншим, що я тут залишаю, ви зробите, що захочете.

Вона кидала на мене погляди, що лягали тягарем мені на серце. Поліна була тут, як живе сумління.

— В мене не буде більше лекцій, — сказала вона, показуючи на п'яно.

Я не відповів.

— Ви будете мені писати?

— Прощайте, Поліно!

Я тихенько пригорнув її до себе, потім залишив на її закоханому чолі, незайманому, як сніг, що не торкнувся ще землі, братерський поцілунок, поцілунок старого. Я не схотів бачити пані Ґоден. Поклав ключ на звичайне місце й поїхав. Кидаючи вулицю Клюні, я почув позад себе легкі жіночі кроки.

— Я вишила вам цей гаманець, ви й від нього відмовитесь? — сказала мені Поліна.

Я ніби помітив при світлі ліхтаря сльози на очах Поліни й зідхнув. Обоє спонукані, може, одною думкою, ми розійшлися так швидко, як ті люди, що хочуть утекти од чуми. Розгублене життя, в якому я був, стало переді мною в вигляді чудної кімнати, де я з шляхетною безтурботністю чекав, коли вернеться Растіньяк. Над каміном були дзиґарі з Венерою, що сиділа на черепасі й тримала в руках напівспалену сигару. Витворна мебля, подарунки кохання, стояла скрізь. Старі панчохи валялись на спокусливому дивані. Комфортна фотеля на пружинах, в яку я сів, мала шрами, як старий салдат; вона простягала свої драні ручки й мала на бильцеві давні сліди помади та олії, залишені тут дружніми головами. Розкіш і злидні наївно поєднувались в постелі, на стінах, скрізь… Можна б сказати, що це Неаполійський палац, де живе лацароні. Це була кімната грача або гуляки, якого розкоші тільки в ньому самому, який живе почуттям і ніяк не думає про негармонійність. Проте, ця картина мала свою поезію. Життя виставлялось тут в іскорках і мотлосі, несподіване й незакінчене, яке воно і є справді, але яскраве, фантастичне, як місце відпочинку мародера, куди він зволік усе, що йому дає радість. Якийсь том Байрона з обірваними сторінками, мабуть, тут розпалював дрова молодикові, що ставить на гру по тисячі франків і не має иноді й поліна, що їздить в тільбюрі, не маючи порядної цілої сорочки. Зате завтра яка-небудь графиня, актриса або екарте дадуть йому королівське придане. Тут свічка стояла, віткнута в зелену коробку з фосфорного кресала: тут лежав портрет жінки з одірваними карбованими золотими рямцями. Хіба, як молодик, що прагне хвилювань, він міг відмовитись од принади життя, що таке багате на контрасти, що дає й мирний час насолоди війни? Я мало не задрімав, коли, раз ударивши ногою, Растіньяк одчинив мерщій двері в кімнату і крикнув:

— Перемога! Ми можемо померти цілком задоволені.

Він показав мені капелюш, повний золота, поклав його на столі, і ми затанцювали коло нього, як два канібали над своєю поживою: вили, тримтіли, плигали, били один одного кулаками так, що й з носорога дух би вийшов; співали, маючи перед собою всі насолоди світу в цім капелюсі.

— Двадцять сім тисяч франків, — повторив Растіньяк, додаючи кілька банкнотів до купи золота. — Для инших цих грошей було б на ціле життя, а чи вистачить нам того, щоб померти? О так! Ми здохнемо, купаючись у золоті… Урра!

І ми знову заскакали. Ми ділились, як спадкоємці, починаючи з двійних наполеондорів, переходячи од великих монет до дрібних, і цідили свою радість довго, повторюючи: „тобі“, „мені“.

— Ми не будемо спати, — крикнув Ростіньяк. — Жозефе, пуншу!

Він кинув золота своєму вірному слузі.

— Ось твоя частка, — сказав він, — згинь, коли можеш.

Другого дня я купив меблю в Лесажа. Я найняв помешкання, де ти зо мною познайомився, на вулиці Тебу, й доручив гарному обойщику прикрасити його. Я купив коні. Я пустився у вир насолод, нікчемних і справжніх одночасно. Я грав, вигравав і програвав по черзі величезні суми, але на бенкетах у своїх друзів і жодного разу в гральних домах, до яких я почував святий, давній жах. Потроху я найшов собі друзів. Я заслужив на їхню прихильність чи підчас сварок чи через ту довірливу легкість, коли ми повідомляємо один одному секрети, принижуючи себе в товаристві; але, може, ми також звязуємось один з одним тільки своїми пороками. Я наважився на кілька літературних творів, які заслужили на похвалу. Великі люди сенсаційної літератури, не бачучи в мені небезпечного суперника, хвалили мене, звичайно, не за мої заслуги, а для того, щоб зневажити своїх товаришів. Я став viveur^[4], користуючись з яскравого вислову, освяченого мовою оргій. Я поставив собі самолюбство в тому, щоб убити себе як-найшвидше, щоб найвеселіших товаришів перемогти дотепністю і силою. Я завжди був свіжий і елегантний. Мене вважали за дотепного. Ніщо не виявляло в мені того жахливого існування, що перетворює людину на приладдя для витискання соку чи на чудесного коня. Незабаром бешкет став переді мною жахливо величній, — я його зрозумів. Звичайно, статечні й порядні люди, що наклеюють етикетки на пляшки для своїх спадкоємців, навряд чи зрозуміють теорію цього широкого життя чи його нормальне існування. Чи зможете ви прищепити поезію провінціялам, для яких опій і чай, повні таких насолод, поки-що — тільки ліки? Хіба не трапляються незавершені сибарити навіть у Парижі, в столиці думки? Вони не звикли переносити надмірність насолод, вони кидають оргію стомлені, як і ті добрі буржуа, що клянуть музику після нової опери Россіні. Хіба не відмовляються вони від цього життя, як той стриманий чоловік, що не хоче більше їсти паштетів Рюффека через те, що перший зіпсував йому шлунок? Бешкет, без сумніву, мистецтво, як і поезія, — він вимагає сильної душі. Щоб заволодіти його таємницями, щоб впізнати його красу, людина повинна в якийсь спосіб вивчити бешкет. Як усі науки, по-первах, він непривабливий, щетинистий. Бо ж незчисленні перешкоди оточують великі людські насолоди, — не ті дрібні вдоволення, а системи, які роблять звичайними найрідші відчування, які резюмують їх, роблять їх плодовитими, — вони утворюють людині драматичне життя в його існуванні, надзвичайно швидко виснажують його сили.

Війна, влада, мистецтво — це все розпуста, тільки поставлена далеко од людини, тільки глибока, як бешкет. Це все малоприступне. Та хіба чоловік не вступає до иншого світу, коли він переміг ці великі таємниці? Генерали, міністри, артисти — всі мають нахил до розпусти, бо вони неминуче повинні протиставити своєму існуванню, що так далеко стоїть од звичайного життя, жагучі розваги. Кінець-кінцем, війна — це розгул, кров, як політика — розгул інтересів. Всі надуживання — сестри. Ці соціяльні чудища могутні, як прірва, вони нас притягають, як св. Елена Наполеона; од них голова крутиться, вони зачаровують, а ми, хто зна, через що, хочемо бачити їхнє дно. Може думка про безкінечне існує в цих прірвах; може, вони мають щось жахливе для людини, — чи не зводить чоловік тоді всі інтереси до самого себе. Щоб зробити контрасти з раю трудових годин і з насолод творчости, стомлений артист вимагає або, як бог, відпочинку в неділю, або, як диявол, пекельної похоти, протиставляючи роботу відчувань роботі розуму. Відпочинок для Байрона — не балачка за бостоном, яка так приваблює міщанина: він, як поет, хотів розіграти Грецію проти Махмуда. Хіба чоловік на війні не стає карним ангелом, своєрідним, але велетенським катом? Хіба нам не потрібні виняткові чари, через які ми терпітимемо люті муки, що ворожі тій крихкій оболонці, яка оточує пристрасть колючою оградою? Хіба курець, надуживши тютюном, кидаючись у здрогах і почуваючи агонію, не побував у якихсь особливих країнах на чудових світах? Хіба Европа, не витерши забризканих кров'ю до кісточки ніг, не починає знову війни? Хіба людина в масі в підступах кохання не має також самого сп'яніння, що й природа? Для приватної людини, для Мірабо, що скніє підчас мирного уряду й мріє про бурі, бешкет має в собі все, — це безугавне охоплення всього життя або, краще сказати, дуель з якоюсь невідомою силою, з якимсь чудищем; спочатку воно лякає, та треба схопити його за роги; а це нечувані труднощі. Природа за щось подарувала вам якийсь вузький, лінивий шлунок; ви, поширюючи, покоряєте його, ви звикаєте до вина, ви приручаєте пияцтво; ваші ночі минають без сна, ви, створивши себе вдруге, маєте, нарешті, вдачу кірасирського полковника, немов повстаючи проти бога. Коли людина так перетворилась, коли, ставши старим салдатом, новак ізжився думкою з гарматами, ногами з маршуванням, коли він не належить ще чудищу, але не знає ще, хто з них двох володар, — вони кидаються один на одного то як переможці, то як переможені, — там та сфера, де все чудесне, де засипає душевне горе, де воскресають тільки привиди думок. Вже ця жорстока боротьба стала потребою. Відроджуючи цих мітичних осіб, які, як каже легенда, продавали душу дияволу, щоб придбати од нього силу робити зло, гультяй проміняв свою смерть на всі великі, творчі, насолоди життя. Його життя, замість довго текти між двома одноманітними берегами, в глибині конторки чи канцелярії, кипить і мчить, як поток. Словом, бешкет, без сумніву, це для тіла те, що для душі — містичні насолоди. Сп'яніння кидає вас у мрії, що їхні фантазії однаково цікаві, як і екстазні. У вас бувають такі щасливі години, як примхи молодої дівчини, як чудесна розмова з друзями; у вас бувають слова, що малюють усе життя; у вас буває щира радість без задньої думки, мандрівки без втоми, поема — в кількох фразах. Грубе животинне вдоволення, в якім наука розшукувала душу, йде разом з приємним онімінням, про яке мріють люди, стомлені своїм розумом. Хіба не почувають всі вони потреби цілковитого спокою, хіба бешкет не податок, який геній платить злу? Подивись на всіх великих людей: якщо вони не хтиві, то природа їх робить кволими. Якась насмішкувата чи ревнива сила калічить їм або душу або тіло, що нейтралізують зусилля їхніх талантів. Підчас цих п'яних годин люди й речі перед вами в лівреї. Ви король створіння, ви перетворюєте їх, як вам хочеться. Через це постійне маріння гра наливає вам, тільки з вашого бажання, розтопленим свинцем ваші жили. І колись ви належатимете чудищу, у вас тоді, як і в мене, буде одчайдушне прокидання; безсилля сидітиме біля вашої голови. Коли ви старий вояка, то вас з'їдатимуть сухоти, коли дипломат — то аневризм повісить вас на волосинку од смерти; а до мене, мабуть, прийдуть сухоти і скажуть: „збирайся“, як сказали колись Рафаелю з Урбіно, вбитому надмірністю кохання. Ось як я жив. Я ввійшов до світського життя або дуже рано або дуже пізно, моя б сила, напевно, була там небезпечна, коли б я не приборкав її; хіба Геркулесів келих наприкінці оргії не звільнив од Олександра увесь світ? Потім деяким обуреним існуванням треба неба чи пекла, бешкету чи шпиталю Сен-Бернар. Я тепер не маю мужности читати мораль цим двом створінням, — сказав він, показуючи на Ефразію та Акіліну. — Хіба вони не втілення моєї історії, не образ мого життя? Я їх не в силі обвинувачувати, — вони переді мною, як судді. Серед цієї живої поеми, в хащах цієї хороби, що одбирає пам'ять, я мав двічи велику на їдкі муки кризу. Вперше за кілька днів після того, як я кинувся, як Сарданапал у вогнище, я зустрів Федору в перестилі театра Буффон. Ми чекали екіпажів.

„Ах, я бачу знову вас живим?“ Так можна було б перекласти її посмішку, її лукаві й нечутні слова, які вона сказала своєму чичисбею, мабуть, оповівши йому мою історію й поглузувавши з мого кохання. Вона вітала свою удавану проникливість. О, померти заради неї, обожествлювати її, бачити її в розпусті, в пияцтві, в ліжкові куртизанки і разом — почувати себе жертвою її жартів! Не змогти розірвати собі груди й вирвати відтіль кохання, щоб кинути його їй до ніг! Нарешті, я легко розкидав своє багатство; але за три роки правильного життя я придбав добре здоров'я, і того дня, коли знову опинився без грошей, почував себе чудесно. Щоб і далі вмирати, я видав векселі на короткий термін, і… день виплати настав. Жорстокі хвилювання! А як вони оживляють молоде серце! Але не такий я був, щоб старіти: моя душа була завжди молода, жива, радісна! Мій перший борг вернув мені всі чесноти, вони, здалось мені, прийшли повільним кроком і дуже розпачливим. Я з ними збалакався, як з тими старими тітками, що починають з того, що лають нас, а кінчають слізьми і грішми. Сувора моя уява показувала моє ім'я по різних майданах Европи. „Наше ім'я — ми сами“, сказав Езеб Сальверт. Після бродяжницких мандрівок я, як двійник німця, збирався повернутись до свого життя, відкіль я не виходив немов для того, щоб несподівано прокинутись самим собою. Банківські агенти — це справжні комерційні ліки сумління: вони носять лівреї й срібні бляхи свого господаря; колись я дивився на них байдуже, як вони йшли паризькими вулицями, та тепер я ненавидів їх заздалегідь. Хіба колись, якогось року, хтось із них не прийде до мене вимагати відповіди в справі одинадцяти надряпаних мною векселів? Мій підпис коштував три тисячі франків, а я їх сам не коштував. В судебних приставів завжди байдужі обличчя, хоч перед яким розпачем, навіть перед смертю, вони вставали переді мною, як кати, що кажуть засудженому: „Ось пів на третю б'є“. Їхні клерки мали право заволодіти мною, записати моє ім'я, оганьбити його, насміятися з нього. Я був винний! Бути винним — це ж не належати собі; хіба инші люди не могли вимагати звіту про моє життя? Чому я їв пудинги аля кіполата? Чому я пив холодні напитки? Чому я спав, чому ходив, думав, розважався і не платив за це все? Серед поезії, охоплений думкою, чи за сніданням, оточений друзями, радістю, легкою насмішкою, я чекав, що ось-ось ввійде якийсь чоловік у каштановім фраці з потертим капелюхом у руці. Це — мій борг, мій вексель, це — привид, що згасить радість, через нього я кину стіл, щоб порозмовляти з ним; він одніме в мене веселощі, кохану — все, навіть і постіль. Муки совісти не такі важкі; вони ж не кидають нас ні на вулицю, ні у в'язницю Сент-Пеляжі. Вони не штовхають нас до проклятих кублів пороку; вони ведуть нас тільки до ешафоту, де ошляхетнює нас кат: коли нас скарують, всі вірять, що ми невинні, хоч гуляння без грошей суспільство не прощає. Потім ці двоногі борги, одягнені в зелене сукно, з синіми окулярами на очах, зі строкатими парасольками; потім ці втілені борги, з якими ми станемо віч-на-віч на розі вулиці, коли на вустах у нас посмішка, маючи жахливе право, скажуть мені: „Пан де-Валентен мені винний і не платить, він у моїх руках. Ах, хай він не виявляє, що зустрічає мене з гримасою“. Моїх кредиторів треба ще вітати і чемно. „Коли ви мені заплатите?“ — кажуть вони, і нам доводиться брехати, благати когось иншого про позику, згинатися перед тим дурнем, що сидить на грошах, зустрічати, як п'явки, холодний погляд, що огідливіший, ніж ляпас, терпіти баремські^[5] догани й брудне неуцтво. Борг — це твір уяви: вони його не розуміють. Душевні поривання захоплюють, покоряють честь винуватця, а ніщо ж велике не покоряє, ніщо ж великодушне не керує тими, що живуть серед грошей, і нічого не знають, крім грошей. Я почував жах до грошей, — нарешті, мій вексель може перетворитись на старого чесного чоловіка, в якого велика родина. Я, мабуть, буду винний якійсь воскреслій картині Ґреза, якомусь паралітику, оточеному дітьми, якійсь удові салдата, — всі вони простягатимуть до мене з благанням руки. Жахливі кредитори! З ними доводиться разом плакати, коли ми заплатимо їм, то муситимо й допомагати. Напередодні терміну виплати я ліг спати так удавано байдуже, як ті люди, що сплять і перед скаранням, і перед дуеллю, — їх завжди заколихують зрадливі події — та коли я прокинувся, коли я став байдужий і почув, що моя душа в портфелі банкіра, в реєстрах, записана червоним чорнилом, то мої борги стали виплигувати звідусіль, як коники — вони були й у дзиґарях, і в фотелях, заїнкрустувались і в меблі, якою я користався з найбільшою насолодою. Я став жертвою гарпій із Шатле; цих плохих матеріяльних рабів одійме у мене посильний і грубо кине їх на майдан. Ах, мій скарб був ще мною. Сонетка кімнати одкликалась у моєму серці; вона била мене, як короля, в голову. Це була мука, але не було того неба, що за це нагороджує. Для великодушної людини борг — пекло, та це пекло з судебними приставами, з діловими агентами. Незаплачений борг — це ганьба, це біль до шахрайства, і — найгірше — це брехня. Це початок злочину, це він же збирає дошки для ешафоту. Мої векселі були запротестовані. Три дні згодом ось як я їх погасив. Один спекулянт прийшов до мене з пропозицією продати йому мій острів на Луарі, де була могила моєї матери. Я погодивсь. Підписуючи контракт у нотаріюса мого покупця, я почув у глибині темної контори свіжість, як у льоху. Я здригнув, упізнавши той самий вогкий холод, що огорнув мене коло могили, де лежав мій батько. А цей випадок віщував щось погане, мені здавалось, що я чую голос моєї матери й бачу її тінь. Хто зна, яка сила примушувала звучати моє ім'я в вухах серед гудіння дзвонів. Од грошей за острів залишилось, коли я заплатив усі борги, всього дві тисячі франків. Звичайно, я міг повернутись до мирного життя вченого, до своєї мансарди; після цього життьового досвіду я міг повернутися з величезними спостереженнями й певною репутацією. Та Федора не випускала своєї жертви. Ми часто натрапляли один на одного. Моє ім'я гуділо в її вухах, його повторювали її поклоники, що дивувалися з мого розуму, коней, успіхів, екіпажів. Вона залишалась холодна й байдужа до всього, навіть до цієї жахливої фрази, сказаної Растіньяком: „Він убиває себе через вас“. Я перейняв своєю помстою цілий світ, проте, я не був щасливий. Ввійшовши отак у життя до самого бруду, я все дужче почував приємність одвітного кохання, я серед своїх випадкових розгулів гонився за його привидом. На нещастя, мене зрадила найчудесніша віра, мене покарала невдячливість за добрі діла, зате за помилки мене нагородили тисячі насолод. Це похмура філософія, але правильна для гультяя. Нарешті, Федора заразила мене проказою пустославности. Досліджуючи свою душу, я побачив, що вона в гангрені, що вона тліє. Диявол залишив печать на моєму чолі. З того часу мені не можна було обійтися без здрогів життя, я завжди важив собою і без огидливої вишуканости багатства. Маючи мільйони, я б теж грав, пиячив, блукав. Я не хотів бути більше на самоті з собою. Мені, щоб приголомшити себе, треба було куртизанок, зрадливих друзів, вина, бенкетів. Пути, що прив'язують чоловіка до родини, порвались у мене назавжди. Я, каторжник насолод, мусив довести до краю долю самогубця. В останні дні мого багатства я що-вечора був дуже нестриманий, проте, кожного ранку смерть знову одкидала мене до життя. Я, як рант'є, міг би спокійно пройти через пожежу. Нарешті, я опинився один з монетою в двадцять франків і згадав тоді про щастя Растіньяка…

— Еге! — скрикнув Рафаель, раптом згадавши про талісман, що він вийняв із кешені.

Може, Рафаель, стомлений боротьбою цього довгого дня, не мав сили більше володіти своїм розумом серед пари вина й пуншу; а, може, доведений до розпачу образом свого життя, поволі сп'янів з потоку своїх фраз, але він враз ожив, захвилювався, як людина справді божевільна.

— До біса смерть! — скрикнув він, розмахуючи шкурою. — Я хочу тепер жити. Я багатий, у мене всі чесноти. Ніщо не встоїть перед мною. Хто ж не буде добрий, коли для нього все можливе? Гай-гай! Я захотів двісти тисяч ренти — і вони будуть у мене. Поросята, що як у гною, валяєтесь на цих килимах, вітайте мене! Ви належите мені. Чудесна власність! Я багатий, я можу купити вас усіх, навіть депутата, що там хропе. Ну, ви, покидьки вищого світу, благословляйте мене. Я — папа!

В цей момент вигуки Рафаеля, що їх заглушав безупинний бас тих, які хропіли, раптом усі почули. Більшість сонних з криком прокинулись. Вони побачили, що Рафаель погано стоїть на ногах, і прокляли його бурхливе сп'яніння цілим концертом лайок.

— Мовчіть! — кричав Рафаель. — Собаки, по своїх конурах! Емілю, в мене скарб. Я подарую тобі гаванських сигар.

— Я чую тебе, — відповів поет. — Федора або смерть! Іди далі! Ця цукерна Федора тебе обдурила. Всі жінки — доньки Єви. Твоя історія зовсім не драматична.

— Ах, ти, шахраю, спав?

— Ні… Федора або смерть. Я пам'ятаю.

— Прокинься, — скрикнув Рафаель, б'ючи Еміля шагреньовою шкурою, немов хотів добути з нього електричний ток.

— Грім і блискавка, — сказав Еміль, обійнявши Рафаеля. — Мій друже, подумай про те, що ти з жінками поганої поведінки!

— Я мільйонер.

— Якщо й не мільйонер, то напевно п'яний.

— П'яний од влади. Я можу тебе вбити. Я — Нерон. Я — Навуходоносор.

— Ну, Рафаелю, ми ж у поганому товаристві; ти б мовчав просто з гідности.

— Моє життя було надто довгою мовчанкою. Тепер я помщусь на цілім світі. Я не розважатимусь мізерними екю, я буду епохою, я закінчу її, я знищу людське життя, розум, душу. Ось розкіш, вільна од дріб'язковости, чи не так? Широкий розмах чуми. Я буду змагатися з жовтою, голубою, зеленою лихоманкою, з арміями, ешафотами. Я можу володіти Федорою… Та ні, я не хочу Федори, — це моя хороба, я вмираю од Федори! Я хочу забути Федору!

— Коли ти кричатимеш, я понесу тебе до їдальні.

— Чи бачиш ти цю шкуру? Це — заповіт Соломона. Соломон — цей царьок, шахрай — тепер у мене. В мене й Аравія, та ще й кам'яниста. Ввесь світ мій! Ти мій, коли я захочу! Ах, коли я захочу, бережись! Я можу купити всю твою крамничку журналіста, ти будеш мені льокаєм. Ти складатимеш мені куплети, лінуватимеш папір. Льокай! Льокай — це значить: „Він себе почуває, бо нічогісінько не знає“.

При цих словах Еміль одніс Рафаеля до їдальні.

— Ну, звичайно, друже, я твій льокай. А ти будеш головним редактором газети, і мовчи! Будь пристойний хоч ради мене. Чи любиш ти мене?

— Чи люблю я тебе? В тебе будуть гаванські сигари, ця шкура допоможе! Скрізь, мій друже, шкура, височайша шкура. Радикальний засіб од усього, я можу лікувати мозолі. Чи в тебе є мозолі? Я їх знищу.

— Ніколи я не бачив тебе таким безглуздим.

— Безглуздим, друже? Ні! Ця шкура меншає, коли в мене з'являється бажання… Це — запитання й відповідь. Брамін! — до цього причетний один брамін, — отже, цей брамін був насмішником, бо бажання, як бачиш, повинні, навпаки, розтягати…

— Ну, звичайно, так.

— Я кажу тобі…

— Так це цілком вірно, я думаю, як і ти. Бажання розтягає…

— Я тобі кажу — шкура.

— Так.

— Ти мені не віриш. Я знаю тебе, друже; ти брехливий, як новий король.

— Якже ж можна збагнути твої п'яні маріння?

— Я б'юсь об заклад, що можу тобі довести. Знимімо мірку!

— Ну, він не засне, — скрикнув Еміль, бачучи, що Рафаель уважно шукає чогось по їдальні. Рафаель з моторністю малпи, через ту чудну проникливість, явища якої такі суперечливі в п'яниць, з тьмяним п'яним поглядом, знайшов чорнильницю і серветку, ввесь час повторюючи:

— Знимімо мірку! Знимімо мірку!

— Ну, добре, — сказав Еміль, — знимімо мірку.

Два други розіслали серветку й поклали на неї шагреньову шкуру. Еміль, що його рука була немов певніша, ніж рука Рафаеля, обкреслив пером обриси талісману; в той час його друг казав:

— Я забажав двісті тисяч ліврів ренти, чи не правда? Ну, так коли я їх одержу, так ти побачиш, як зменшиться з усіх боків шагрень.

— Так… Тепер спи. Хочеш, я тебе вкладу на цій канапі? Ну, добре тобі?

— Добре, годованцю преси. Ти розважатимеш мене, одгонятимеш од мене мух. Друг нещастя має право на дружбу й підчас влади. Так я тобі подарю си… га… рр… гаванськ…

— Ну, добре, проспи все своє золото мільйонера.

— А ти проспи свої статті. Надобраніч. Скажи ж надобраніч Навуходоносору. Кохання! Пити!.. Франція… слава… й багатс… багатств…

Незабаром обидва други прилучили своє хропіння до музики, що чулась у салоні. Нікому непотрібний концерт! Свічки погасли одна за одною, — од вогню потріскалися кришталеві розетки. Ніч огорнула крепом довгу оргію, в якій оповідання Рафаеля було, як оргія слів без думок і — думок, яким часто недоставало висловів.

Вранці, біля півдня, прекрасна втомлена Акіліна позіхаючи, встала, — на щоках в неї були сліди табурета — з узорного оксамиту, де лежала її голова. Ефразія, збуджена рухом подруги, скочила відразу і хрипко крикнула; її вродливе обличчя, таке біле, таке свіже напередодні, було жовте і бліде, як у дівчини, що йде до лікарні. Поволі гості, похмуро стогнучи, заворушилися, вони потягались затеклими ногами й руками; коли вони прокинулись, тисяча різноманітних втом гнітила їх. Один льокай прийшов відчинити віконниці й вікна салону. Все зборище стало на ноги, покликане до життя теплим промінням сонця, що заграло над головами сонних. Повів вітра з вікна розруйнував елегантні зачіски й пожмакав туалети. Жінки, освітлені денним промінням, були огидливі: волосся незграбно зачісане, обличчя змінили вираз, а очі, такі блискучі, посіріли з утоми. Жовчний виблиск шкури, що такий приємний при вечірньому світлі, викликав жах; лімфатичні обличчя, такі білі й м'які, коли відпочивали, тепер стали зелені; уста, недавно чарівні й червоні, тепер були сухі й білі; вони носили на собі ганебні прикмети пияцтва. Чоловіки одрікались від своїх нічних коханок, бачачи їх такими безбарвними, такими похожими на труп, як ті квіти, розтоптані процесією на вулиці. Ці чванливі чоловіки були ще жахливіші. Ви затремтіли б, бачачи ці людські обличчя з запалими, в синцях, очами, які немов би нічого не бачили, обважнівши од вина, які отупіли з неспокійного сна, що стомлює дуже, а дає сили мало. Ці зжовклі обличчя, де одверто виявлялась похоть без крихти поезії, якою прикрашає їх наша душа, вони мали в собі щось жорстоке й холодне животинне. Це було прокинення пороку без покривів і прикрас, це був кістяк зла, обідраний, холодний, порожній, позбавлений софізму, розміру й чарів розкошів, він вжахнув би й тих безстрашних атлетів, що давно вже звикли боротися з вином. Артисти й куртизанки мовчали, розгублено розглядаючи безладдя кімнати, де все розкидано, де скрізь розлито вогонь жаги. Сатанинський регіт раптом пролунав, коли Тайєфер, чуючи глухе хропіння своїх гостей, попробував зустріти їх посмішкою; йому спітніле багряне обличчя над цією пекельною сценою викликало образ байдужого злочинця^[6]. Картина була повна. Це було брудне життя серед розкошів, дивний усмішок пишности й людських злиднів, це був прокид од того бенкета, що своїми дужими руками вичавив всі плоди життя, залишивши тільки мізерні та брехливі підробки, яким він сам не вірить. Можна б сказати, що це посмішка смерти серед зачумленої сем'ї: вже нема більше ні пахощів, ні сліпучого світла, ні веселощів, ні бажань — тільки сама огида з нудотним смердінням та філософією; тільки сонце, що сяє, як істина; тільки повітря чисте, як чеснота, яке суперечить душній атмосфері отрутою оргії.

Чимало з цих молодих дівчат, хоч вони давно вже звикли до пороку, згадали, як вони колись прокидались, як вони, невинні й чисті, виглядали із сільських віконечок, обвитих козячим листком, трояндами; як дивились на свіжий пейзаж, зачарований радісними піснями жайворонка, — трохи освітлений промінням зорі й убраний примхами роси. Инші уявляли собі сніданок у родині, стіл, біля якого невинно сміються діти й батьки, де у всьому невимовні чари, де слова такі прості, як і серця. Один артист подумав про своє мирне ательє, про свою цнотливу статую, про вродливу натурщицю, що чекала його. Один молодик, згадавши про процес, од якого залежала доля цілої родини, думав про важливе складання акту, де без нього могли обійтися. Вчений жалів про свій кабінет, куди його кликала шляхетна праця. Мало не всі скаржились на самих себе. В цей момент Еміль, свіжий і рожевий, як найвродливіший із прикажчиків якоїсь модної крамниці, ввійшов, сміючись.

— Ви огидливіші, ніж посильні, — скрикнув він. — Ви нічого не зможете робити сьогодні — день пропав. Я пропоную снідати.

При цих словах Тайєфер вийшов розпорядитися. Жінки млосною ходою пішли прибиратися перед свічадами. Кожен струшувався. Найпорочніші люди читали казання найпоміркованішим. Куртизанки глузували з тих, що, мабуть, уже не мали сил далі так бурхливо бенкетувати. В один момент ці привиди ожили, утворили групу, стали балакати й посміхатись один одному. Кілька метких і моторних льокаїв хутко розставили меню і кожну річ на своє місце. Сервіровано розкішний сніданок. Гості кинулись до їдальні. Хоч ще все і мало печать учорашньої надмірности, проте тут були сліди життя, думки, як останні конвульсії смерти. Як підчас карнавального вівторка сатурналію поховали втомлені маски танців, так і п'яні з пияцтва, які хочуть ще переконати про безсилля насолод, щоб не признаватись у своїм безсиллі.

В той момент як це безстрашне зборище оточило стіл капіталіста, Кардо, який напередодні після обід обережно зник закінчити свою оргію в постелі дружини, показав своє улесливе обличчя, на якім блукала солоденька посмішка. Він немов угадував, що ще можна куштувати, розподіляти, занести до реманенту, начисто переписати спадщину, що повна всяких актів, які віщує гонорар, що така соковита, як те тремтливе філе, в яке амфітріон встромляв ніж.

— Ого! Ми снідатимемо з нотарем, — скрикнув де-Кюрсі.

— Ви якраз прийшли вчасно, щоб оцінити й підписати всі документи, — сказав банкір, показуючи йому на бенкет.

— Заповітів не треба складати, а шлюбні контракти, мабуть, доведеться, — сказав учений, що за рік тому чудесно одружився вперше.

— Ого!

— Ага!

— Одну хвилину, — відказав Кардо, приголомшений хором їдких жартів, — я прийшов сюди в серйозній справі. Я приніс шість мільйонів одному з вас. (Глибока мовчанка). Пане, — сказав він, звертаючись до Рафаеля, що в цю хвилину без сорому протирав очі краєм серветки, — чи ваша мати не була до заміжжя О'Флагарті?

— Так, — відповів Рафаель досить машинально: — Барба-Марія.

— Чи нема у вас, — казав далі Кардо, — метричної посвідки вашої й пані де-Валентен?

— Здається.

— Ну, так, пане, ви — один єдиний спадкоємець майора О'Флагарті, що помер у серпні 1828 року в Калькутті.

— Таке багатство поза калькутацією^[7], — скрикнув знавець.

— Майор у своєму заповіті одписав чималі суми на користь громадських установ; його спадщину потребував в Індійської Компанії французький уряд, — сказав далі нотар. — Тепер воно доступне. Два тижні вже я даремно одшукував осіб, що мають відношення до дівчини Барба-Марії О'Флагарті, — як раптом учора за столом…

В цей момент Рафаель несподівано встав, зробивши мимовільний раптовий рух, немов його поранили. Він ніби мовчки скрикнув; перше почуття гостей проказала глуха заздрість; всі очі звернулись до нього, як вогники. Потім почувся такий шум, як буває у сердитому партері, як чується на початку повстання, — він усе зростав, кожен казав своє слово на привіт цього величезного багатства, яке приніс нотар. Опам'ятавшись через несподівану слухняність долі, Рафаель хутко розстелив на столі серветку, якою він раніш міряв шагреньову шкуру. Нічого не слухаючи, він поклав на неї талісман і мимохіть здригнув, бачачи невелику ріжницю між обрисом на серветці й обрисом шкури.

— Ну, що ж там! — скрикнув Тайєфер. — Багатство дісталось цілком чисто.

— Підтримай його, Шатільйоне! — сказав сміливо Біксіу. — Радість уб'є його.

Жахлива блідість позначилась на всіх м'язах зів'ялого обличчя цього спадкоємця; риси йому стислись, опуклості лиця зблідли, западини стали темні, все обличчя — сірим, а очі непорушними. Він бачив смерть. Блискучий банкір, оточений зів'ялими куртизанками, ситими обличчями, — це агонія радости, це живий образ його життя. Рафаель тричі подивився на талісман, який лежав спокійно серед немилосердих ліній на серветці; він пробував сумніватися, але ясне передчуття розвіяло його недовіру. Світ належав йому, він міг зробити все й не хотів більше нічого. Як у мандрівця в пустелі, в нього було трохи води, щоб вдоволити спрагу, і от він мусив погодити своє життя з числом ковтків. Він бачив, скільки днів йому коштує кожне бажання. Крім того, він починав вірити в шагреньову шкуру, він прислухався до свого дихання, почував себе хворим, він питав себе: „Хіба я не хворий на легені? Хіба моя мати не вмерла од сухот?“

— Ха-ха, Рафаелю, ви досить розважатиметесь? Що ви мені дасте? — сказала Акіліна.

— Вип'ємо за смерть його дядюшки — майора О'Флагарті. Оце людина!

— Він буде пером Франції.

— Ну? Що таке пер Франції після липня? — сказав знавець.

— Чи буде в тебе ложа в театрі Буффон?

— Сподіваюсь, що ви почастуєте нас усіх, — сказав Біксіу.

— Людина така, як він, уміє широко повести діло.

Голосне „ура“ веселого зборища лунало в ухах де-Валентена, хоч він не міг зрозуміти жодного слова; він неясно думав про механічне, позбавлене бажань, життя бретонського селянина, на якому тягар дітей; він десь обробляє поле, їсть гречану кашу, п'є сидр у корчмі, вірить у божу матір і короля, причащається на великдень, танцює в неділю на зеленім лузі й не розуміє казань свого ректора. Видовище, що стало в цей час перед ним: позолочені картинки, куртизанки, сніданок, розкіш, схоплювали його за горло, він закашляв.

— Мо' хочете спаржі? — крикнув йому банкір.

— Я не хочу нічого, — відповів йому громовим голосом Рафаель.

— Браво! — відказав Тайєфер. — Ви знаєтесь на багатстві: воно дає патент на грубіянство. Ви один із наших. Панове, вип'ємо за могутність золота. Пан де-Валентен шість разів мільйонер, — він досягає влади. Він король, він може все; він вищий над усе, як усі багачі. Для нього однині „французи рівні перед законом“ — це брехня, написана на чолі Хартії. Не він покорятиметься законам, а закони — йому. Нема ні ешафота, ні катів для мільйонера!

— Так, — сказав Рафаель, — вони сами собі кати.

— Ще один забобон, — крикнув банкір.

— Вип'ємо! — сказав Рафаель, ховаючи талісман у кешеню.

— Що ти там робиш? — сказав Еміль, затримуючи його руку. — Панове, — додав він, звертаючись до зібрання, трохи здивованого манірами Рафаеля, — взнайте, що наш друг де-Валентен… що я кажу? — пан маркіз де-Валентен… — має таємницю багатіти. Його бажання здійснюються в той самий момент, коли він їх каже. Коли він не хоче уславитись, як льокай, як людина без серця, то він збагатить нас усіх.

— Ах, мій маленький Рафаелю, я хочу намисто з перлин! — скрикнула Ефразія.

— Коли він вдячливий, то він мені подарує дві карети, запряжені тими прекрасними кіньми, що швидко бігають, — сказала Акіліна.

— Побажайте сто тисяч ліврів ренти для мене!

— Кашемірових шалей!

— Заплатіть мої борги!

— Пошли апоплексію моєму дяді, — він дуже сухий чоловік!

— Рафаелю, ми розрахуємось, коли ти мені даси десять тисяч ліврів ренти.

— Оце так подарунків! — скрикнув нотар.

— Він мусить вилікувати мене од подагри!

— Викличіть знищення рент! — скрикнув банкір.

Всі ці фрази вилітали, як снопи ракети, що закінчують фоєрверк.

Ці несамовиті бажання були скоріш серйозні, ніж жартівливі.

— Мій любий друже, — поважно сказав Еміль, — я задовольняюсь двома сотнями тисяч ліврів ренти; зроби ж цю жертву.

— Емілю, — сказав Рафаель, — хіба ти не знаєш, якою це ціною? Мені майже хочеться побажати всім вам смерти, — відповів Валентен, кидаючи глибокий похмурий погляд на гостей.

— Ті, що вмирають, дуже жорстокі, — сказав, засміявшись, Еміль. — Ти тепер багатий, — додав він серйозно, — і от, менш, як за два місяці, ти станеш брудним егоїстом. Ти вже дурень, ти не розумієш жарту. Бракує тобі тільки повірити в шагреньову шкуру.

Рафаель, боячись глузувань цього зборища, замовк, запив над міру і сп'янів, щоб хоч на часинку забути про свою зловісну могутність.

——————

1. Plombi — середньовічні олов'яні італійські тюрми.
2. Гра слів.
3. Гра слів; по-французькому la memoir має два значіння: пам'ять і мемуари.
4. Це слово важко перекласти. Viveur — одночасно розпутник, картяр і п'яниця.
5. Баррем — славетній рахівник XVII віку.
6. Дивись „Червоний готель“.
7. Гра слів: Calcutta і incalcutable.