Шагреньова шкура/I. Талісман

by Оноре де Бальзак

Шагреньова шкура Оноре де Бальзак I. Талісман

II. Жінка без серця ▶

Харків: Державне видавництво України, 1929

——————

I. ТАЛІСМАН

Наприкінці жовтня місяця 1829 року один молодик ввійшов до Пале-Роялю в той момент, коли гральні доми відчинялися за законом, який бере під протекцію пристрасть, що по своїй суті оподатковується. Не дуже вагаючись, він зійшов по східцях кубла, зазначеного за числом 36.

— Пане, ваш капелюш, будь ласка! — гукнув на нього сухим та сварливим голосом блідий, скорчений в тіні й загороджений барикадою дідок, що раптом підвівся, показуючи обличчя, вилите за плюгавим зразком.

Коли ви ввійдете в гральний дім, закон починається з того, що позбавляє вас шапки. Чи це євангелічна чи провіденційна притча? Чи це скоріше спосіб скласти з вами пекельну угоду, вимагаючи якийсь заклад? Чи це для чого, щоб примусити вас додержувати чемности до тих, хто виграватиме ваші гроші? Чи це поліція, що таїться по всіх смітниках суспільства й намагається взнати ім'я чи вашого майстра капелюшів, чи ваше, якщо ви написали його на шапці? Чи це, нарешті, для того, щоб взяти мірку з вашого черепу і скласти повчальну статистику про мозкові здібності картярів? Що до цього адміністрація додержує цілковитої мовчанки. Але, запам'ятайте, ледве ви вже зробили крок до зеленого сукна, ваша шапка не належить вам більше, ніж ви самому собі: ви, ваше майно, ваш капелюш, ваша палиця і ваш плащ віддано грі. Коли ви виходитимете, гра вам доведе жорстокою епіграмою на ділі, що вона вам залишає дещо, повертаючи ваші речі. Однак, коли у вас є новий костюм, ви переконаєтесь на своїй шкурі, що треба зробити собі костюм грача.

Недомисл, що його виявив молодик, коли він одержав номеровану фішку в обмін на капелюш з крисами, на щастя, трохи стертими, показував досить невинну ще душу; тому дідок, що, без сумніву, з молодих літ зацвів у кипучих насолодах грачів, кинув на нього тьмяний і холодний погляд, в якому філософ побачив би злигоди лікарні, блукання збіднілих людей, протоколи на цілий натовп вчаділих, довічні каторжні роботи, заслання на Ґазакоалько. Цей чоловік, якого довге побіліле обличчя живилось тільки клейкими супами Дарсе, являв собою блідий образ пристрасти, доведеної до найпростішого вигляду. Слід страждань був у його зморшках; він, мабуть, програвав свої мізерні заробітки в той день, коли одержував. Він, як шкапа, на яку вже не впливають удари батога, ні від чого не здригав; глухі стогнання грачів, що виходили збіднілі, їхні німі прокльони та безпорадні погляди завжди знаходили його нечулим. Це було втілення гри. Коли б цей молодик подивився на цього сумного цербера, то, може б, він сказав собі: „В цім серці нема нічого, крім гри в карти“. Незнайомий не послухав цієї живої поради, без сумніву, поставленої тут богом, що містить огиду біля дверей лихих місць. Він рішуче ввійшов до залі, де дзвін золота сліпив почуття в найвищій жадобі. Цього молодика вштовхнула сюди, мабуть, найлогічніша з усіх красномовних фраз Жан-Жака Руссо, якої сумний зміст, я гадаю, такий: „Я думаю, що людина піде на гру, але тільки тоді, коли між собою і смертю вона не бачить нічого, крім свого останнього екю“.

Ввечері в гральних домах поезія тільки вульґарна, але її вплив забезпечено, як кривавої драми. Залі, наповнено глядачами й грачами, бідними старцями, що тиняються там, щоб зігрітись, збентеженими обличчями, оргіями, початими серед вина і ладними закінчитись у Сені. Коли пристрасть б'є через край, то численна кількість дієвих осіб заважає вам споглядати демона гри віч-на-віч. Вечір — це справжній номер ансамблю, де кричить вся трупа, де кожен інструмент оркестри виводить свою фразу. Ви побачили б там багато людей статечних, що приходять сюди шукати розваг і оплачують їх, як задоволення з вистави, з ласощів, як заплатили б, коли б пішли до мансарди купити пекучий жаль на три місяці. Але чи розумієте ви, скільки мусить бути маріння, могутности в людській душі, що чекає відкриття кубла? Між ранковим грачем і грачем вечірнім є ріжниця, як між неуважним чоловіком і коханцем, що завмирає під вікнами своєї красуні. Вранці приходить тільки тремтлива пристрасть та злидні в усьому своєму неприхованому жасі. Цього моменту ви можете захоплюватись справжнім грачем, грачем, який не їв, не спав, не жив, не думав; його так побив бич раз-у-раз подвоюваних ставок, він так вистраждався, вимучився поставити trente-et-quarente. Цієї проклятої години ви зустрічаєте очі, яких спокій вас лякає; обличчя, які вас притягають; погляди, що підіймають і зажирають карти. Тому гральні будинки бувають чудесні тільки підчас відкриття своїх сеансів. Коли в Еспанії є свої бої биків, коли Рим мав своїх гладіяторів, то Париж гордиться своїм Пале-Роялем, якого дратівливі рулетки дають спроможність бачити, як потоками тече кров, хоч ноги партерних глядачів і не бояться в ній посковзнутись. Спробуйте кинути швидкий погляд на цю арену, ввійдіть!.. Яка бідність! Стіни, оклеєні засмальцьованими шпалерами на зріст людини, не мають жодної картини, щоб порадувати людську душу. Там немає навіть цвяха, щоб полегшити самогубство. Паркет стертий, неохайний. Довгий стіл займає центр залі. Простота солом'яних стільців, що стислись біля цього стертого золотом сукна, виявляє цікаву байдужість до розкошів в цих людей, які приходять туди погибати заради наживи й багатства. Ця людська суперечність відкривається скрізь, де душа могутньо реагує на саму себе. Закоханий мріє огорнути свою кохану в шовк, в тендітні тканини Сходу, а здебільшого він володіє нею на голому ліжкові. Честолюбець мріє про вершину влади, зовсім поринаючи в бруді улесливости. Купець коцюбне в глибині вогкої й нездорової крамнички, будуючи розкішний готель, відкіль його сина, скороспілого нащадка, виженуть братерські позови. Нарешті, чи існує що-небудь більш позбавлене втіхи, як дім для втіхи. Дивна проблема! Людина, завжди суперечлива сама собі, обдурюючи надії сьогоднішнім лихом, а лихо — майбутнім, що їй не належить, надає всім своїм вчинкам характеру непослідовности і кволости. Тут, на світі, ніщо не буває повне, крім нещастя.

Того моменту, коли молодик ввійшов до залі, вже кілька грачів було там. Троє старих чоловіків, з лисими головами, недбало сиділи коло зеленого сукна; їхні гіпсові обличчя, байдужі, як і в дипломатів, виявляли душі пресичені, серця, що давно вже розучились тремтіти і не хвилювались навіть тоді, коли важили недоторканим майном дружини. Молодий італієць, з чорним волоссям і оливковим кольором обличчя, зліг спокійно на край столу і ніби прислухався до таємних передчувань, що фатально кричать грачу: „так, ні“. Від цієї південної голови віяло золотом і вогнем. Сім чи вісім глядачів, стоячи, вишикувались біля стіни; вони чекали сцен, які їм готували удари долі, обличчя учасників, рухи грошей та лопаточок. Ці гулящі люди були тут мовчазні, непорушні, уважні, як народ на Гревському майдані, коли кат одрубує голову. Високий сухорлявий чоловік у потертому фраці тримав однією рукою книжку для нотаток, а другою — булавку, щоб відзначити хід червоного чи чорного. Це був один із тих сучасних Танталів, які прилипають збоку до всіх насолод свого віку; один з тих скнар без скарбу, які в уяві розігрують ставку, своєрідний розумний божевільний, що втішається в своїх злиднях, плекаючи химеру, і поводиться з пороком і небезпекою, як молодий піп з євхаристією, коли править білу месу. Проти банку сиділо один чи два з тих тонких спекулянтів, що досвідчені в шансах гри і похожі на застарілих каторжників, які вже не бояться більше галер; вони прийшли, щоб рискнути трьома ударами і понести негайно той невеликий виграш, з якого жили. Два старих льокаї недбало гуляли, схристивши руки, і раз-у-раз дивились в сад через вікно, ніби бажаючи показати подорожнім замість вивіски свої плескуваті обличчя. Банкомет та круп'є щойно кинули на понтер пронизливий холодний погляд і сказали тонким голосом: „Гра починається“, коли молодик одчинив двері. Мовчанка стала до деякої міри ще глибша і голови повернулись до новака, що прийшов з цікавости. Нечувана річ! Старі отупілі чоловіки, закам'янілі службовці, глядачі — всі, навіть фанатичний італієць, побачивши незнайомого, відчули якесь жахливе почуття. Чи треба бути дуже нещасним, щоб викликати жаль, чи дуже кволим, щоб збудити симпатію, чи мати зловісний вигляд, щоб затремтіли душі в цій залі, де мука повинна бути німа, злидні — веселі, відчай — чемний. Отже, все це було в новому відчутті, що схвилювало ці крижані серця, коли ввійшов молодик. Але хіба кати часом не плакали над дівами, що їхні біляві голови мусили одрубати за гаслом революції?

З першого погляду грачі прочитали на обличчі новака якусь жахливу таємницю; його молоді риси огорнув серпанок меланхолійної чарівности, його погляд свідчив про даремні зусилля, про тисячу обдурених надій. Похмура байдужість самогубства оповила це чоло матовою, хворобливою блідістю, гірка посмішка рисувалась у кутках його вуст, а обличчя виявляло покірливість, на яку важко було дивитись. Якийсь таємний геній блищав у глибині цих очей, затуманених, мабуть, втомою від насолод. Чи, може, це був бешкет, що наклав своє брудне тавро на це шляхетне обличчя, колись чисте й сяйливе, а тепер занедбане? Ті жовті круги, що обводили його повіки, і червоні плями на щоках лікарі, без сумніву, приписали б хворобі серця або легень, тимчасом як поети захотіли б побачити в цих прикметах виснаження наукою, сліди ночей, що минули при світлі робочої лямпи. Але пристрасть смертельніша за хворобу, хвороба немилосердніша, ніж наука й геній, змінила цю молоду голову, стисла живучі м'язи, скорчила серце, якого тільки злегка торкнули оргії, наука й хвороба. Однаково, як появу славетнього злочинця каторга зустрічає з пошаною, так і тут всі людські демони, досвідчені в муках, побачивши молодика, відчули нечувану скорботу, глибоку рану, яку міряли їхні погляди, і визнали в ньому з величности мовчазної іронії, з елегантної убожности його одягу свого князя. Молодик, справді, мав фрак гарного смаку, але сполучення жилету з його краваткою було надто дбайливо збережено, що навряд чи в нього була білизна. Його красиві, як у жінки, руки були сумнівної чистоти; нарешті, вже два дні він не носив більше рукавичок. Якщо круп'є і сами льокаї затремтіли, так це через те, що чарівність чесности квітла місцями на цих крихких і тонких формах, на цьому білявому й рідкому, кучерявому зроду, волоссі. Це обличчя мало тільки двадцять п'ять років, порок був тільки випадком. Молоде життя молодости змагалось тут ще із спустошенням безсилої хтивости. Тьмяність і світло, небуття і існування боролись у ньому, справляючи вражіння одночасно чарівности й жаху. Молодик появився тут, як ангел, що збився без свого сяйва з дороги. Як беззуба баба, що перейнялась жалем до красуні-дівчини, яка марнує свої дні в розпусті, так всі ці заслужені професори пороку й зневаги ладні були закричати новакові: „Геть!“ Він підійшов просто до столу, спинився біля нього, кинув без розрахунку золоту монету, яку тримав у руці і яка покотилась на чорне; потім, як сильні душі, що ненавидять хистливу невідомість, він кинув на круп'є, разом і палкий, і спокійний, погляд. Інтерес цієї ставки був такий великий, що старі не поставили нічого, а італієць, що схопив з фанатизмом пристрасти одну думку, яка йому посміхнулась, поставив свою купу золота проти ставки незнайомого. Банкомет забув сказати свої фрази, які з часом перетворились на сипле й невиразне хрипіння: „Починайте гру! гра зроблена! ставок більш немає!“ Круп'є, байдужий до втрати чи виграшу охотників до цих похмурих насолод, розклав карти і, здавалось, бажав щастя останньому відвідувачеві. Кожен хотів бачити останню сцену шляхетного життя в долі цієї монетки.

Очі, спинені на обридливих шматках картону, заблистіли, але, не зважаючи на увагу, з якою вони дивились то на молодика, то на карти, вони не могли вловити ні найменшої відзнаки хвилювання на його холодному, покірному обличчі.

— Червоне, пара, пас! — вимовив офіційно круп'є.

Якесь глухе хрипіння вирвалось з грудей італійця, коли він побачив, як падають один за одним банкноти, що їх кидав до нього круп'є. А молодик зрозумів свою катастрофу тільки в той момент, коли лопаточка простяглась за його останнім наполеондором. Слонова кістка сухо стукнулась об монету, що хутко, як стріла, приєдналась до купи золота перед касою. Незнайомий тихо заплющив очі. Губи йому побіліли, але він швидко розплющив повіки; вуста стали знову коралового кольору, він напустив на себе вигляд англійця, для якого життя вже більш не має таємниць, і зник, не випрошуючи втішення тим поглядом, які дуже часто кидають з розпачу на глядачів грачі. Скільки подій і скільки речей протягом однієї секунди зосереджуються в одному ударі кістки!

— От, мабуть, його останній набій, — сказав, посміхаючись, круп'є після моменту мовчанки, підчас якої він тримав цю золоту монету між великим і вказівним пальцем для показу присутнім.

— Це жертва кулі, що кинеться в річку, — відповів один із постійних відвідувачів, оглянувши грачів, що знали один одного.

— Хай собі! — вигукнув льокай, виймаючи понюшку тютюну.

— Коли б ми зробили так, як цей добродій, — сказав один із старих своїм товаришам, показуючи на італійця.

Всі оглянулися на щасливого грача, що тремтливими руками рахував банкові білети.

— Я почув голос, — сказав він, — що крикнув мені на вухо: „грати проти розпачу цього молодого хлопця є рація“.

— Це не грач, — сказав банкомет знову. — Инакше він розподілив би свої гроші на три частини, щоб мати більше шансів.

Молодик проходив, не попрохавши капелюша, але старий цербер, помітивши ветхість цього мотлоху, віддав його, не кажучи ні слова; грач машинально вернув фішку і зійшов по східцях, насвистуючи „Di tanti palpiti“^[1] так тихо, що ледве сам чув ноти цієї чарівної мелодії. Він незабаром опинився в галереях Пале-Роялю, дійшов до вулиці Сент-Оноре, взяв шлях на Тюїльрі й нерішучим кроком перейшов сад. Він ішов як серед пустелі, його ліктями штовхали люди, але він їх не помічав, слухаючи крізь галас натовпу тільки один голос смерти. Нарешті, його огорнули ті важкі думки, що ними сповнюються злочинці, коли везуть їх з Палацу Правосуддя на Гревський майдан, до ешафоту, почервонілого від крови, яка вперше пролилась 1793 року.

Є щось велике й жахливе в самогубстві. Падіння багатьох людей однаково безпечні, як у дітей, які падають з такої малої висоти, що не роблять собі ніякої шкоди; але коли розбивається велика людина, то вона мусить упасти з височини, з самих небес, куди вона піднеслась, побачивши недоступний рай. Невблаганні ті бурі, що приневолюють його просити спокою душі під дулом пістоля. Скільки молодих талантів, що забились на мансарди, кволіє, гине через те, що нема друга, нема порадниці-жінки серед мільйону істот перед лицем натовпу, що знеміг і зморився від тягара золота! При такій думці самогубство набирає велетенських розмірів. Між добровільною смертю й плодотворною надією, що її голос кличе юнака до Парижу, один бог знає, скільки кишить задумів, покинених віршів, розпачу приголомшених криків, даремних спроб і невдалих шедеврів. Кожне самогубство — це чудесна меланхолійна поема. Де знайдете ви в океані літератури книгу, що плаває над усіма иншими і може змагатися геніяльністю з такими рядками: „Вчора о четвертій годині молода жінка кинулась в Сену з високого Мосту Мистецтв“.

Перед таким паризьким лаконізмом драми, романи — все блідне і навіть цей старий заголовний напис: „Стогін славетнього короля Каернаванського, ув'язненого своїми дітьми“, останній уривок загубленої книги, що над нею плакав, читаючи, той Стерн, який сам кинув жінку й дітей.

Незнайомого облягали тисячі подібних думок, їхні уривки мигтіли в його душі, як розірвані прапори в запалі бою. Коли він скидав на якийсь час тягар міркувань і спогадів, щоб спинитися перед деякими квітами, що їхні голівки ніжно хитались від легкого вітру серед зелени, то, несподівано огорнений спокусами життя, що знову прокидались з-під важкої думки самогубства, він підносив очі до неба, де сірі хмари, бурхання вітру, наповнені сумом, важка атмосфера знову радили його померти.

Він попростував до Королівського Мосту, думаючи про останні фантазії своїх попередників. Він посміхнувся, згадавши, що лорд Кестльрі задовольнив найзвичайнішу з наших потреб раніш, ніж перерізати собі горло, і що академик Оже, ідучи на смерть, шукав своєї табакерки, щоб понюхати тютюну. Він розбирав ці дивацтва, притулившись до поручнів мосту, і впіймав себе на тому, що дбайливо струшував пил з рукава, який замазав трохи носій, що йшов із торжища. Дійшовши до найвищого місця мостової арки, він похмуро подивився на воду:

— Погана погода, щоб топитись, — сказала йому, сміючись, одягнена в ганчір'я баба. — Яка вона брудна і холодна, ця Сена!..

Він відповів наївною посмішкою, що виявляла несамовиту мужність; але раптом він затремтів, побачивши здалеку, на краю Тюїльрі, барак з вивіскою нагорі, де було накреслено словами, завбільшки в фут, написа: „Допомога втопленим“. Пан Даше з'явився йому озброєний філантропією, — це ж він будить і примушує гребти воду добродійними веслами, що розбивають голови втоплених, коли вони, на нещастя, покажуться з води; він побачив, як пан Даше збирає цікавих, гукає лікаря, готує обкурювання, він прочитав некрологи журналістів, написані між радощами бенкету й посмішками танцюристки; він почув, як дзвенять екю, що їх одлічує префект поліції човнярам за його голову.

Мертвий він коштував п'ятдесят франків, а живий він був тільки талановита людина, без заступників, без друзів, без матраца, без барабанної реклами — справжній суспільний нуль, безкорисний для держави, що про нього ніяк не дбала. Смерть серед білого дня здалась йому огидливою, — він вирішив померти вночі, щоб віддати свій невпізнаний труп тому суспільству, що не визнавало величности його життя. Проте він пішов далі і попрямував до набережної Вольтера безтурботною ходою гулящої людини, що хоче як-небудь вбити свій час. Коли він зійшов по східцях, що закінчують панель мосту на розі набережної, його увагу притягли книги, розкладені на парапеті; він ледве не став прицінюватись до деяких із них. Він став посміхатися, знову заклав, як філософ, руки в жилетні кешені й пішов безтурботною ходою, в якій почувалась холодна зневага, і раптом він із здивованням почув бряжчання грошей, що задзвеніли справді фантастично на глибині його кешені. Посмішка надії засяла на його обличчі, перейшла з вуст на риси, на чоло, наповнила блиском очі й темні щоки. Ця іскра щастя була, як той вогонь, що біжить по рештках вже спаленого паперу, але обличчя спіткала доля чорного попелу: воно стало знову сумне, коли незнайомий хутко витяг руку з кешені, знайшовши там три великих су.

— Добрий пане, la carita, la carita! Catarina!^[2] Хоч маленький су на хліб.

Молодий сажотрус з чорним одутлуватим обличчям і коричневим від сажі тілом, одягнений в ганчір'я, протяг руку до цього чоловіка, щоб вирвати в нього останні су.

За два кроки від малого савояра стояв блідий, соромливий, хворобливий, страдницький, одягнений в драний килим старець. Він сказав йому грубим глухим голосом:

— Пане, дайте мені те, що ви хочете; я помолюсь за вас богу…

Але коли молодик глянув на жебрака, він замовк і не просив більше нічого, побачивши, мабуть, на цьому похоронному обличчі слід злиднів ще в'їдливіших, ніж його власні.

— La carita, la carita!..

Незнайомий кинув монету дитині й бідному старцеві і зійшов по східцях, щоб піти до будинків, — він уже не міг більше терпіти вигляду Сени, що стискала йому серце.

— Ми молитимемось богові, щоб він зберіг ваші дні, — сказали йому обидва старці.

Дійшовши до виставки краму продавця естампів, цей майже мертвий чоловік зустрів молоду жінку, що виходила з блискучого екіпажу. Він з насолодою дивився на чарівну особу, на її біле лице, гармонійно обведене оксамитом витворного капелюшку; його обчарував гнучкий стан, красиві рухи; сукня, трохи підійнята підніжкою, дозволила побачити ногу з тонкими обрисами, яку охопила біла, туго натягнена, панчоха. Молода жінка зайшла до крамниці, стала прицінюватись до альбомів, колекцій літографій; вона купила їх на кілька золотих монет, що, блиснувши, задзвеніли на прилавку. Молодик, що ніби на порозі дверей розглядав гравюри, виставлені на показ, хутко обмінявся з прекрасною незнайомою поглядом, найгострішим з усіх, якими тільки може відповісти чоловік на один з тих безтурботних зорів, що кидаються навмання зустрічним. Це було його прощання з коханням, із жінкою! Та цей могутній запит залишився незрозумілим; не зворушив легковажного жіночого серця: вона не почервоніла, не опустила очей. Що це було для неї? Більше одним захопленням, одним навіяним бажанням, яке ввечері викличе в неї приємну фразу: „Яка я була гарна сьогодні!“ Молодик незабаром перейшов до другої вітрини й не повернувся, коли незнайома знову ввійшла в екіпаж. Коні помчали. Останній образ розкошів і витворности затемнився, як затемниться і його життя. Він пішов меланхолійними кроками понад магазинами, неуважно розглядаючи зразки краму. Як крамниці зникли, він став вивчати будинок Лувру, Інституту, вежі Notre-Dame, Палац, Міст Мистецтв. Ці пам'ятники, здавалось, набирають сумного виразу, відбиваючи сірі тони неба, якого рідкі одсвіти робили погрозливим Париж, що, як вродлива жінка, підупадав таємничим вередам потворности й краси. Отже, сама природа змовилась кинути того, що вмирає, в скорботний екстаз. Здаючись на цю злібну силу, що її руїнницький вплив знаходить опір в течії, яка пронизує наші нерви, він почув, що його організм непомітно переходить у стан рідини. Через муки цієї агонії він рухався, як хвиля, і бачив будинки, людей в якомусь тумані, де все колихалося. Він хотів позбутися цього збудження, що справляв на його душу вплив фізичної природи, і попрямував до магазину старовини, маючи намір дати споживу своїм почуттям або дочекатись там ночи, прицінюючись до мистецьких творів. Це значило, так би мовити, йдучи на ешафот, не покладатися на свої сили… Але свідомість близької смерти вернула молодикові на часинку певність герцогині, що має двох коханців, і він ввійшов до крамаря старовинних речей з застиглою на вустах посмішкою п'яниці. Хіба він не був п'яний життям чи, може, й смертю? В нього знову закрутилось у голові, і він став бачити всі речі або чудно обарвленими, або одухотвореними легким колиханням, що полягало, без сумніву, в неправильному кровобігу: то все кипіло, як водоспад; то все було спокійне і в'яле, як літепло. Він просто попросив оглянути крамницю, щоб пошукати, чи не знайдеться, бува, підходящих старовинних речей. Молодий прикажчик, із свіжим і повним обличчям, рудим волоссям і в шапці з люстрового хутра, доручив сторожити крамницю старій бабі, подібній до жінки Калібана, що взялась чистити піч, чудеса якої належали генію Бернара Поліссі, і потім сказав незнайомому з безтурботним виглядом:

— Подивіться, пане, подивіться! Внизу в нас речі досить звичайні, але, коли схочете зійти на третій поверх, я вам можу показати чудові мумії Каїру, кілька гарних виробів з іктрустаціями, різьбярство по чорному дереві, справжній ренесанс, щойно одержаний і красивіший над усе!

В жахливому стані, що в ньому був незнайомий, ця балаканина чичероне, дурні крамарські фрази, були для нього дрібним шпиганням яким вузькі голови вбивають геніяльну людину. Але, несучи свій хрест до кінця, він слухав проводиря й відповідав йому жестами та односкладовими звуками; та поволі він добув собі право мовчати і міг безбоязно віддатися своїм останнім жахливим думкам. Він був поет, а його душа випадково подибала величезну поживу: він повинен був побачити кістяки двадцяти світів.

На перший погляд склади являли собою хаотичну картину, де лежали поруч усі людські й божественні твори. Крокодили, мавпи, опудала полозів посміхались церковним вітражам, хотіли немов би кусати їхні бюсти, ганятись за лакованими виробами або здиратись на люстри. Севрська ваза, де пані Жакото намалювала Наполеона, лежала коло сфінкса, присвяченого Сезострісу. Початок світу й події вчорашнього дня поєднувались тут із дивною добродушністю. Рожен лежав на дароносиці, республіканська шабля — на середньовічному арбалеті. Пані дю-Баррі, написана пастеллю Лятуром, з зіркою на чолі, гола і серед хмар, здавалося, з хтивістю дивиться на індійський чубук, намагаючись відгадати призначення спиралей, що крутились у напрямку до неї. Знаряддя смерти: кінджали, цікавий пістоль, секретна зброя — все накидано всуміш із знаряддями життя — порцеляновими суповими мисками, саксонськими тарілками, прозорими, китайського походження, філіжанками, античними солянками, феодальними цукерковими шкатулками. Корабель слонової кістки нісся на всіх вітрилах по спині непорушної черепахи. Пневматична машина витикала око велечно байдужому імператорові Авґусту. Багато портретів французьких старшин, голяндських бурґомістрів, нечутливих і тепер, як і за життя, виділялися з цього хаосу старовини, кидаючи на неї блідий, холодний погляд. Немов усі країни землі принесли сюди якийсь уривок своїх наук, зразок своїх мистецтв.

Це був своєрідний філософський смітник, де не бракувало нічого: ні люльки згоди дикуна, ні черевика зеленої парчі з гарему, ні ятагана мавра, ні татарського ідола.

Там було все, навіть салдатський кесет, дароносиця священика і пір'я з віяла старовинного трону. Через вибагливість багатьох одсвітів, що з'являлись від сумішку відтінків гострих контрастів світотіни, ці дивовижні картини переливалися тисячами вогнів. Ухо, здавалось, чуло перервані крики; розум схоплював незакінчені драми; око помічало не зовсім погаслі виблиски світла. Нарешті, уперта пилюга накинула легенький покрив на всі ці речі, що їхні численні грані, їхні кривини справляли найхудожніші вражіння.

Незнайомий спочатку порівняв ці три залі, насичені цивілізацією, культами, божествами, шедеврами, королівською пишністю, розпустою, розумом і безумством, з багатогранним свічадом, що його кожна грань — особливий світ. Після цього туманного вражіння він хотів вибрати з чогось насолоду, але, коли він розглядав, його огорнули думки й мрії: він піддався лихоманці, що, мабуть, з'явилася з голоду, який стискав йому нутро. Вид стількох національних та особистих існувань, засвідчених цими людськими закладами, що пережили їх, остаточно приголомшив почуття молодика; бажання, що штовхнуло його до крамниці, здійснилось: він одійшов од реального життя, піднісся до ідеального світу, ввійшов у чарівні палаци екстазу, де всесвіт з'явився перед ним уламками й огненними знаками… — так колись майбутнє пронеслося в полум'ї перед очима святого Іоанна на Патмосі.

Велика кількість постатей — страдницьких, граційних і жахливих, теплих і світлих, далеких і близьких — стала масами, міріядами, поколіннями. Закам'янілий таємничий Єгипет піднімався з пісків у мумії, закутаній чорними повивачами; потім — фараони, що погребали цілі народи, будуючи собі могили, Моїсей, євреї, пустеля, — він побачив цілий стародавній і врочистий світ. Свіжа і приємна мармурова статуя, сяйлива білиною, посаджена на покручену колону, казала йому про похотливі міти Греції та Іонії. Ах, хто не посміхнувся б, як він, побачивши на червоному тлі молоду чорняву дівчину, що танцювала на тонкій глині етруської вази перед богом Пріяпом, якого вона вітала з радісним виглядом? Збоку латинська цариця пестила любовно свою химеру. Всі дива імператорського Риму дихали тут у всій повноті і одкривали розкіш термів, ложе, туалет безтурботної Юлії, що мрійливо чекала свого Тібулла. Голова Ціцерона, озброєна могутністю арабських талісманів, викликала спогади про вільний Рим і розгортала сторінки Тіта Лівія. Молодик бачив Senatus populusque romanus^[3]; консул, риктори, тоги, облямовані пурпуром, змагання на форумі, олютілий народ — все це поволі проходило перед ним, як туманні привиди сна. Нарешті, християнський Рим запанував над цими образами.

Одній картині одкрились небеса: він бачив там серед ангелів діву Марію, заглиблену в золоті хмари; її вид затьмарював сонячне сяйво; слухаючи скарги нещасних, відроджена Єва сумирно посміхалася. Торкнувшись мозаїки, зробленої з різних сортів лави Везувія та Етни, його душа переносилась до теплої золотої Італії; він був на оргіях Борджія, бігав по Абруцьких горах, домагався кохання італійок, жадливо захоплювався блідими обличчями, з довгуватими чорними очима. Помітивши середньовічний кінджал, що його ручка була зроблена, як мереживо, і що іржа вкрила його, як криваві плями, він затремтів, уявивши нічні розвязки, що їх чинила холодна шпага мужа. Індія із своїми релігіями оживала в ідолі, завінчаному гостроверхою шапкою, оздобленому вертикальними ромбами з дзвінками, одягненому в золото і шовк. Коло цього божка випускала пахощі сантала рогіжка, красива, як і та баядерка, що на ній валялась. Китайське чудище з косими очима, скривленим ротом, покрученими членами зворушувало душу глядача видумками народу, що, змучений вічно одноманітною красою, знаходить невимовну насолоду в нагромадженні потворностей. Солянка, що вийшла з майстерень Бенвенуто Челліні, перенесла його в глибину ренесансу, до часу, коли процвітало мистецтво і розпуста, коли монархи розважались катуваннями, коли соборні постанови, складені в обіймах куртизанок, приписували чесноту простим священикам. Він побачив завоювання Олександра — в камеї, вбивство Пізарро — в аркебузі з ґнотом, нестримні, кипучі, жорстокі, релігійні війни — на дні шолому. Потім сміхотливі образи лицарства виткались на міланській чудово оздобленій і одшліфованій зброї; під забралом шолому ніби блистіли очі паладина.

Цей океан меблі, винаходів, мод, витворів, руїн складав для нього безкінечну поему. Форми, барви, думки — все оживало тут, але нічого повного не давалось душі. Поет мусив був закінчувати ці ескізи великого художника, що створив цю безмірну палітру, де численні події людського життя були накидані в достатку і з зневагою. Заволодівши цілим світом, подивившись на всі країни, віки, царювання, молодик повернувся до окремих істот. Він знову втілився, заволодів деталями, одкидаючи життя народів, що було надто гнітюче для однієї людини.

Там спала воскова дитина, врятована з музею Рюїша; ця чарівна істота нагадувала йому радощі дитинства. Побачивши чарівничу дівочу пов'язку якоїсь молодої таїтянки, його палка уява малювала просте життя серед природи, цнотливу оголеність справжньої соромливости, насолоду з лінощів, що так властива людині, — всю спокійну долю на березі свіжого і мрійливого струмка, під банановим деревом, що само дарує смачну манну. Він несподівано ставав корсаром і огортався грізною поезією Лари, відразу захопившись перламутровим кольором тисячі ракушок, виглядом якихось коралів, що пахли куширем, морською травою і ураганами Атлантики. Він забував морську метушню, захоплюючись тонкими мініятюрами, блакитними й золотими арабесками, що багато оздобляли коштовний рукописний требник. Він, тихо заколиханий спокійними думками, знову вдавався в учення та науку, прагнув ситого, безтурботного, без будь-яких вдоволень життя ченців і лежав у глибині келії, милуючись крізь стрільчасте вікно з луків, лісів та виноградників свого манастиря. Перед Тенірсом він накидав на себе салдатський казакін або мотлох робітника; він хотів носити брудний і прокурений ковпак фламандців, напивався пивом, грав з ними в карти й посміхався грубій і привабливо оглядній селянці. Він тремтів, бачачи, як падає сніг в М'єріса, або бився, дивлячись на бій Сальваторо Рози. Він гладив ілінойський томагавк і почував, як скальпель ірокеза здирає йому шкуру з черепу. Захоплюючись виглядом лютні, він вручав її якійсь володарці замку, почував насолоду від її мелодійного романсу і признавався їй у коханні ввечері біля готичного каміну серед півтемряви, в якій зникав її одвітний погляд. Він хапався за всі радощі життя, його охоплювали всі скорботи, він опановував усі форми існування, розкидаючи так щедро своє життя й почуття над цими пластичними й порожніми привидами природи, що шум його кроків звучав у душі, як віддалена луна иншого світу, як шум Парижу біля веж Notre-Dame.

Здіймаючись по внутрішніх східцях, що вели до залі третього поверху, він побачив обітні щити, лати, оздоблені різьбленням, дарохранильниці, фігурки з дерева, повішені на стіні. Все це валялось на кожному ступні. Він ішов у чарах сна, його переслідували найдивніші образи, найчудесніші створіння, що кружляють над життям і смертю. Нарешті, сумніваючись у власному існуванні, він став, як і ці курйозні речі — ні зовсім мертвий, ні зовсім живий. Коли він увійшов у нові залі, то день почав згасати, але світ здавався непотрібним для цих, блискучих від золота й срібла, скарбів, що лежали тут купами. Найдорожчі примхи марнотратців, що померли в мансардах, володіючи кількома мільйонами, зосереджувалися в цьому величезному торжищі людського божевілля. Каламар, оплачений в 100.000 франків і куплений потім за 100 су, лежав коло секретного замка, якого ціни було колись досить, щоб викупити короля. Тут людський рід був в усій пишності своїх злиднів, в усій славі своєї велетенської нікчемности. Стіл чорного дерева, справжній художній ідол з різбленням за малюнками Жана Ґужона, що коштував колись багато років праці, був, може, придбаний ціною палива. Коштовні шкатулки, мебля, створена рукою фей, недбайливо тут валялись.

— Та у вас тут мільйони! — крикнув молодик, прийшовши до кімнати, що закінчувала величезну амфіладу заль, оздоблених золотом і різбленням художників минулого віку.

— Скажіть — міліярди, — відмовив товстий повнощокий прикажчик. — Та це ще ніщо! Зайдіть на горішній поверх — і ви побачите!

Незнайомий пішов за своїм проводирем і досяг четвертої галереї, де послідовно пройшли перед його стомленими очима кілька картин Пуссена, чудові статуї Мікель-Анджело, кілька чарівних пейзажів Кпьод Льоррена, Жерар Доу, подібний до сторінок Стерна, Рембрандти, Мурільйо, Веласкеци, похмурі й колоритні, як поема Байрона; потім — античні барельєфи, агатові келихи, дивні онікси… Словом, це були твори, що можуть навіяти огиду до праці; накопичені шедеври, що здатні збудити зненависть до мистецтва. Він підійшов до Діви Рафаеля, але він уже стомився від Рафаеля. Лице Кореджіо, що чекало його погляду, так і не одержало його. Коштовна ваза з античного порфіру, що її круговий барельєф малював найпотворнішу, найрозпуснішу з усіх римських пріяп утіху якоїсь Коріни, ледве викликала у нього посмішку. Він задушувався під уламками п'яти десятків зниклих віків, він був хворий від усіх людських думок, вбитий розкошами й мистецтвом, пригнічений усіма цими воскреслими формами, які викликали його на бій, як чудища, породжені під ногами якогось лютого генія.

Хіба душа, подібна своїми примхами до сучасної хемії, що все створене зводить до газу, не виробляє жахливої отрути, хутко зосереджуючи свої насолоди, сили чи думки? Хіба чимало людей гине від раптового впливу якоїсь моральної кислоти, що відразу розливається у внутрішній істоті?

— Що в цім ящику? — спитав він, підійшовши до великого кабінету, останніх решток слави, людських зусиль, примх, багатств, між якими він показав пальцем на велику чотирикутню скриньку червоного дерева, підвішену на цвяху срібним ланцюжком.

— Ах, пане, ключ од неї у господаря, — сказав товстий прикажчик з таємничим виглядом. — Якщо ви бажаєте бачити цей портрет, я охоче наважусь повідомити хазяїна?

— Ви наважитесь? — сказав молодик. — Хіба ваш хазяїн якийсь принц, чи що?

— Та хто зна, — відповів прикажчик.

Вони деякий час дивились один на одного, однаково здивовані і той, і другий. Зрозумівши мовчанку незнайомого, як бажання, прикажчик залишив його одного в кабінеті.

Чи пускались ви коли-небудь у безмірність простору і часу, читаючи геологічні твори Кюв'є? Чи кружляли ви, піднесені його генієм, над безкрайою прірвою минувшини, ніби підтримані рукою чарівника? Одкриваючи глибше й глибше, шар за шаром, під монмартрськими каменярнями або в уральських сланцях, тих животин, що їхні закам'янілі рештки належать допотопним цивілізаціям, душа лякається, бачачи мільярди років, мільйони народів, яких забула і квола людська пам'ять і навіть вічний священний переказ, — прах їхній, що лежить на поверхні нашої планети тільки двома футами землі, дарує нам хліб та квіти. Чи Кюв'є не найбільший поет нашого віку? Байрон зробив словами деякий моральний струс, але наш безсмертний натураліст відновив цілі світи з побілілих кісток, відбудував, як Кадму, цілі міста з зубів, заселив тисячі лісів всіма таємницями зоології за допомогою кількох шматків кам'яного вугілля, одкрив племена велетнів у ступні мамута. Ці образи виникають, ростуть і заповнюють цілі країни в гармонії із своїми велетенськими розмірами. Він поет у цифрах, він — у надхненні, коли приставляє нуль до семірки. Він будить небуття, не вимовивши штучно магічних слів. Він досліджує шматочок гіпсу, помічає на ньому відбиток і кричить: „Дивіться!“ І раптом мармур стає животиною, смерть — життям, розгортається цілий світ. Після незчисленних династій велетенських створінь, після рибних порід і молюскових кланів приходить, нарешті, людський рід, виродок грандіозного типу, що зламаний, може, творцем. Ці мізерні люди, народжені лише вчора й розігріті його поглядом на минуле, можуть перейти через хаос, загриміти безкінечним гімном і написати минуле світу в своєрідному перекрученому апокаліпсисі. Перед лицем такого жахливого воскресіння, що його створив голос однієї людини, наше хвильове життя викликає жаль; воно — тільки крихти, що ними дозволено нам користуватися в цій невідомій безкрайності, однаковій для всіх сфер і названій нами Часом. Ми, роздушені під вагою розруйнованих квітів, питаємо себе: навіщо нам слава, зненависть, кохання; чи для того, щоб зробитися недосяжною крапкою у майбутньому, варто жити? Ми, вирвані з теперішнього, стаємо мертві, поки не ввійде кімнатний льокай і не скаже нам: „Графиня відповіла, що чекає вас, пане“.

Чудеса, що їхній вигляд щойно дав молодому хлопцеві всю відому нам творчість, виснажили силу його душі, як філософа, що розглядає невідомі творіння; дужче, ніж коли, він забажав умерти, і впав на курульне крісло, блукаючи поглядом по фантасмагоріях цієї панорами минувшини. Картини засяли, голови дів йому посміхались, а статуї забарвились облудним життям. Ці твори, під покривом присмерку пущені в танок лихоманковим стражданням, що блукало в його змученому мозкові, зарухалися й закружляли перед ним; кожен божок робив йому гримасу, повіки осіб, змальованих на картинах, опустились на очі, щоб їх освіжити. Кожна з цих форм затремтіла, поважно одійшла із свого місця, легко, з грацією чи з несподіваністю, залежно від вдачі та напису.

Це був таємничий шабаш, гідний фантазій, що привиджувались докторові Фавсту на Брокені! Але ці оптичні явища, породжені втомою, напруженням очних нервів чи примхами присмерків, не злякали незнайомого. Жахи життя були безсильні над душею, що зазнала жахи смерти. Він підохочував якоюсь насмішкуватою допомогою дива цього морального гальванізму,чудеса якого поєднувалися з останніми думками, навіяними на нього почуттям власного буття. Мовчанка навколо нього була така глибока, що незабаром він поринув у солодкі приємні мрії, що їх вражіння, поволі похмурюючись, переходили від одного відтінку до одного, ніби позбавляючись світла чарами. Один промінь, покинувши небо, заблистів останнім рожевим відблиском, змагаючися з ніччю; молодик підвів голову і побачив ледве освітлений кістяк, що з сумнівом хитав то в один, то в другий бік своїм черепом, ніби кажучи йому: „Мерці ще не хочуть тебе“. Повівши рукою по чолі, щоб одігнати цей сон, молодик виразно відчув свіжий подув чогось пухнастого, що торкнулось його щок, — він здригнув. Скло зазвучало глухим клацанням; він подумав, що ця холодна ласка, гідна могильних таємниць, ішла від кажана. Ще через хвилину тьмяні відблиски заходу дозволили йому ледве-ледве розпізнати привиди, що його оточували; потім уся ця мертва природа зникла в чорному тлі. Ніч — час смерти — несподівано надійшов. З цієї хвилини минув якийсь час, коли він не мав ніякого ясного відчування земних речей, чи тому, що він поринув у глибокі мріяння, чи тому, що його огорнула дрімота, викликана втомою і незчисленними думками, що розтинали йому серце. Раптом йому здалося, що його кличе грізний голос: він так здригнув, ніби серед пекучого кошмару його скинули враз у глибоку прірву. Він заплющив очі, — проміння ясного світла сліпило його: він бачив, як серед темряви блищить червонувата куля з маленьким дідком у центрі, що стояв, кидаючи на нього світло лямпи. Він не чув, ні як він прийшов, ні як він говорив, ні як він рухався. Його поява мала щось магічне. Найбезстрашніша людина, захоплена так уві сні, затремтіла б перед таким дідком, що ніби виліз із суміжного саркофагу. Дивна молодість, що оживляла непорушні очі цього своєрідного привиду, не дала можливости незнайомому повірити в надприродні сили, проте за той короткий час, що одмежовував його сомнабулічне життя від реального, він залишався в філософському сумніві, рекомендованому Декартом, і підпав мимоволі під владу цих нез'яснимих галюцинацій, тайну яких одкидає наша гордість і які наша безсильна наука даремно намагається розібрати.

Уявіть собі сухого й худорлявого дідка, одягненого в чорний оксамитовий халат, запоясаний товстою шовковою поворозкою. На голові — оксамитова ярмулка, також чорна, щільно прилягала до черепу, суворо окреслюючи чоло, і пропускала на скронях довгі пасма сивого волосся. Халат, як широкий саван, окутував тіло й ховав усі людські форми, одкриваючи тільки бліде й вузьке обличчя. Його лице здавалось би застиглим у повітрі, якби не кістлява рука, похожа на палицю, загорнену в шматок тканини, що її простяг дідок, щоб лямпою освітити молодика. Сива гостро острижена борідка ховала підборіддя цієї чудної істоти, — від цього старий мав вигляд іудейської голови, що нею, як зразком, користуються художники, коли пишуть Моїсея. Губи цієї людини були такі безкрівні і вузькі, що треба було дуже уважно дивитися, щоб угадати лінію, накреслену ротом, на цьому блідому обличчі. Широке, в зморшках, чоло, змарнілі, запалі щоки, невблаганна суворість маленьких зелених очей без вій і брів — все це могло навести незнайомого на думку, що Вагар Золота Жерара Доу вийшов із рямців. Проникливість інквізитора, що її виявляли кривини його зморшок і круглі складки на скронях, доводили досвід життя. Не можна було обдурити цього чоловіка, що ніби мав дар бачити думки в найзамкненіших серцях. Вдачі всіх народів всесвіту і їхня мудрість зосереджувались на його холодному обличчі, як твори світу — в цих запилених залях. Ви б прочитали тут ясний спокій всевидющого бога або погордливу силу людини, що все бачила. Художник при двох різних виразах і двома ударами пензля зробив би з цього обличчя одночасно і вічного бога-отця, і насмішкувату машкару, Мефістофеля, бо тут була величня могутність чола і похмура глузливість уст. Ця людина, перемагаючи, мабуть, усі людські злигодні, надмірною могутністю вбивала земні радощі. Той, що вмирав, затремтів, почуваючи, що цей старий геній живе в сферах, чужих світові, сам, без радощів, бо він уже не має більше ілюзій, без горя, бо він не знає більше вдоволень. Старий стояв непорушно, непохитно, як зоря серед світляних хмар. Його зелені очі, повні якогось невідомо спокійного лукавства, здавалось, кидали світло на моральний світ, як лямпа на цей таємничий кабінет.

Таке чудне було видовище, що несподівано стало перед молодиком, коли він розплющив очі, заколиханий перед тим думками про смерть і вигадливими образами. Те, що він був приголомшений і дозволив собі на момент піддатися вірі, як дитина, що слухає казки своєї няньки, треба приписати тому покриву, що ним огорнули його життя і розум думки, виснаження зворушених нервів, жорстока драма, що її сцени щойно дали йому таку мучительну насолоду, як шматочок опію.

Це видіння було в Парижі, на набережній Вольтера в XIX віці, в такому місті й такого часу, коли магія повинна бути неможливою; по-сусідському з будинком, де вмер бог французької невіри, учень Ге-Люссака й Араго, що зневажав шулерські фокуси з кульками підчас балотування, які робили люди влади. На незнайомого вплинули тільки ті поетичні чари, яким ми часто піддаємось, бажаючи втекти від безрадісних думок, спокушаючи божу могутність. Отже, він затремтів перед цим світлом і цим старцем, схвильований невиразним передчуттям якоїсь дивної могутности; це хвилювання було похоже на те, яке ми відчуваємо всі в присутності Наполеона або якоїсь великої людини, що величня генієм і огорнена славою.

— Ви хочете, пане, бачити портрет Ісуса Христа, написаний Рафаелем? — ввічливо спитав старий голосом, що його ясна й виразна звучність мала щось металічне.

І він поставив лямпу на вінець зламаної колони так, що коричневий ящик увесь освітився.

При священних іменах Ісуса Христа і Рафаеля у молодого хлопця вирвався жест цікавости, що його, без сумніву, чекав продавець, який натиснув пружину. Раптом стулка червоного дерева посковзнулась по жолобку і впала без шуму, одкриваючи захопленню незнайомого картину. Побачивши цей безсмертний твір, він забув усі чудеса крамниці, примхи свого сну, знову став людиною, пізнав у старцеві істоту з плоти, зовсім живу, ніяк не фантастичну, — він знову став жити в реальному світі. Ніжна стурбованість, смиренна ясність божественої голови відразу ж вплинули на нього. Якісь пахощі, що йшли з неба, розвіяли пекельні муки, що спалювали йому мозок кісток. Голова спасителя людства ніби виходила з сутіни, переданої чорним тлом; променястий вінець яскраво блищав над його волоссям, відкіль ніби й виходило це сяйво; в чолі, в плоті була красномовна переконаність, що лилася з кожної риски зворушливими потоками. Рум'яні вуста ніби щойно говорили слова життя, — глядач шукав у повітрі їхній священний відгук, він питав мовчазність про його чарівні притчі, він слухав їх у майбутньому і знаходив їх у науці минувшини. Євангелія переклали спокійною простотою ті чарівні очі, де шукали пристановища бунтівничі душі. Словом, уся католицька релігія читалась у приємній чудовій посмішці, що висловлював ніби заповіт, в якому полягав її зміст: возлюбіть один одного. Ця картина давала надхнення на молитву, вчила прощення, глушила егоїзм, будила всі заснулі чесноти. Твір Рафаеля, маючи таку перевагу, як музичні твори, покоряв вас владним чарам спогадів, — тріюмф був повний, сам художник забувався. Принадність світла ще більше вплинула на це чудо. Хвилинами здавалось, що голова рухається в далечині серед якихсь хмар.

— Я покрив усе це полотно золотими монетами, — холодно сказав продавець.

— Ну, що ж, доведеться померти, — крикнув молодий хлопець, що прокинувся від мрій, що їх остання думка привела його до фатальної долі, примушуючи його відректись непомітними висновками від останньої надії, за яку він чіплявся.

— Ага! Так я мав рацію, що не довіряв тобі, — відповів старий, схоплюючи обидві руки молодика, що його п'ясті він стиснув, як у лещатах.

Незнайомий сумно посміхнувся з цього непорозуміння і сказав лагідним голосом:

— Ні, пане, не бійтесь нічого, мова йде не про ваше життя, а про моє… Чому б мені не признатися в мимовільній обмані? — сказав знову він, глянувши на стривоженого старого. — Чекаючи ночи, щоб утопитися без скандалу, я прийшов подивитись на ваші багатства. Хто б не простив цієї останньої насолоди людині поезії і науки?..

Підозрілий купець оглянув пронизливим поглядом похмуре обличчя удаваного покупця, не перестаючи слухати його речі. Незабаром заспокоєний звуками цього сумного голосу або, може, читаючи в цих змарнілих рисах зловісну долю, що недавно примусила тремтіти грачів, він випустив його руки; але через підозрілість, що не кидала його і виявляла, принаймні, столітній досвід, він недбало простяг руку до буфету, ніби бажаючи на нього спертися, і сказав, вийнявши відтіль стилет.

— Хіба ви три роки надштатний у казначействі і не одержуєте нагороди?

Незнайомий не міг стримати посмішки, роблячи заперечливий жест.

— Чи ваш батько дуже суворо докоряв вам за те, що ви з'явилися на світ? Чи ви в ганьбі?

— Коли б я хотів бути в ганьбі, я б жив.

— Може, вас освистіли в театрі Рюнамвюль? Чи ви мусите складати всякі дурниці, щоб оплатити процесію вашої коханки? Чи, може, ви хворі на золоту лихоманку? Чи ви хочете знищити нудьгу? Нарешті, яка помилка примушує вас померти?

— Не шукайте основ моєї смерти в буденних причинах, що мають владу над більшістю самогубців! Щоб не відповідати вам про нечувані страждання, які тяжко висловити людською мовою, я вам скажу, що я перебуваю в найглибших, наймерзенніших, найдошкульніших злиднях. І, — додав він тоном голосу, дикі гордощі якого суперечили його попереднім словам, — я не хочу просити ні допомоги, ні втішення.

— Еге!

Ці два склади, які спочатку старий вимовив замість будь-якої відповіди, спочатку були похожі на тріскотіння; потім він знову забалакав:

— Не примушуючи вас звертатися до мене з благанням і червоніти, не даючи вам ні французького сантима, ні леванського парата, ні сицилійського тарена, ні німецького гелера, ні російської копійки, ні шотляндського фартинґа, ні систерції або оболи античного світу, ні піястра нових віків, не пропонуючи вам нічого золотого, срібного, олов'яного, ні папірцями, ні білетами, я хочу зробити вас багатішим, могутнішим і впливовішим за будь-якого конституційного короля.

Молодик думав, що старий здитинів, і закам'янів, не знаючи, що відповісти.

— Оберніться, — сказав купець, схоплюючи раптом лямпу, щоб кинути її світло на стіну, протилежну портретові. — Подивіться на цю шагреньову шкуру, — додав він.

Молодик раптом став і трохи здивувався, помітивши над кріслом, у якому він сидів, шматок шагреню, прибитий до стіни, розмірами не більший за лисячу шкуру; на перший погляд дивно було, чому ця шкура серед глибокої темряви, що панувала в крамниці, випускає проміння таке сильне, що її можна було порівняти з маленькою кометою. Молодий скептик підійшов до цього удаваного талісману, що повинен був його оберегти від нещастя, і нишком посміявся з нього. Проте, спокушений цілком законною цікавістю, він нахилився, щоб роздивитись шкуру послідовно з усіх боків, і найшов незабаром справжню причину цього дивного сяйва. Чорні зерна шагреню були так дбайливо одполіровані й почорнені, примхливі кривини були такі чисті й виразні, що опуклості цієї східньої шкури, яскраво одбиваючи світло, утворювали стільки ж маленьких фокусів, як грані гранату. Він математично довів це явище старому, який замість будь-якої відповіди лукаво посміхнувся. Побачивши цю посмішку, повну вищости, молодий вчений, подумав, що в даний момент він жертва якогось шарлатанства. Він не хотів взяти в могилу однією загадкою більше і відразу перевернув шкуру, як дитина, що поспішає взнати секрет своєї нової іграшки.

— Еге, — вигукнув він, — тут відтиск печати, що її східні люди називають Соломоновою.

— Так ви її знаєте? — спитав купець, ніздрі якого випустили дві або три повітряні струї і сказали більше думок, ніж найенергійніші слова.

— Чи є на світі така дурна людина, щоб вірити цій химері? — крикнув молодик, збудораджений німим, зневажливо глузливим дідовим сміхом.

— Хіба ви не знаєте, — додав він, — що східні забобони освятили містичну форму й брехливі накреслення цієї емблеми, що означає неймовірну могутність. Я думаю, що мені можна однаково докоряти в щиросердості з приводу цього, як і тоді, коли б я говорив про сфінкси чи грифони, що їхнє існування мітологічне, до деякої міри, припускається.

— Якщо ви сходознавець, — знову сказав старий, — то, може, прочитаєте цей переказ?

Він підніс лямпу до самого талісмана, що його молодик тримав перевернутим, і показав літери, так відбиті в зернястій тканині цієї чудесної шкури, ніби їх зробила сама тварина, якій вона колись належала.

— Признаюсь, — вигукнув незнайомий, — що я погано відгадую спосіб, яким користувалися, щоб відбити так глибоко літери на шкурі онагра.

І, хутко повернувшись до столів, завалених старовинними речами, він почав чогось шукати очима.

— Що ви хочете? — спитав старий.

— Інструмента, щоб розрізати шагрень і подивитися, чи надруковано тут ці літери, чи інкрустовано.

Старий запропонував незнайомому стилет. Той його взяв і попробував надрізати шкуру в тому місці, де були написані слова; але, коли він зрізував легкий шар шкури, то літери появились знову такі виразні й похожі на надруковані на поверхні, що деякий час він думав, що нічого не зрізав.

— Промисловість Леванта має свої секрети, які властиві тільки їй, — сказав він, глянувши на східній переказ якось стурбовано.

— Так! — відповів старий. — Краще змагатися з людьми, ніж з богом.

Таємничі слова були розміщені так:

що означало:

„Коли ти мною володітимеш, ти володітимеш всім. Але твоє
життя належатиме мені, — бог хотів так! Бажай — і твої
бажання буде виконано! Але погоджуй свої бажання
з твоїм життям! Воно — тут. На кожне твоє
бажання я зменшуватимусь, як і твої дні.
Чи хочеш ти мене? Бери! Бог тебе
почує! Хай буде так!“

— Та ви читаєте швидко по-санскритському? — сказав старий. — Може, ви мандрували в Персії чи в Бенгалії?

— Ні, пане, — відповів молодик, з цікавістю обмацуючи цю символічну шкуру, що трохи подібна була своєю тугою гнучкістю до металічної платівки.

Старий купець переставив знову лямпу на колону, відкіль він її взяв, кинувши на молодика холодний іронічний погляд, який ніби казав: „Він уже більше не думає про смерть“.

— Що це — жарт чи якась таємниця? — спитав незнайомий молодик.

Старий похитав головою і поважно сказав:

— Не зумію вам відповісти. Я пропонував жахливу могутність, що її дає цей талісман, людям обдарованим більшою енергією, ніж, певно, ви; але, ввесь час, глузуючи з загадкового впливу, що його мусить справляти талісман на майбутню долю, ніхто не захотів наважитись скласти цю угоду, що її так фатально пропонує невідома сила. Я думаю так само, як і вони, я сумнівався, я утримувався і…

— І ви навіть не спробували? — сказав молодик, обриваючи старого.

— Пробувати? — відповів він. — Коли б ви стояли на Вандомській колоні, чи спробували б ви плигнути в повітря? Чи можна спинити течію життя? Чи могла коли-небудь будь-яка людина знищити смерть? Раніше, ніж увійти до цього кабінету, ви вирішили вбити себе; але несподівано вас зацікавлює якась таємниця і відтягає вас од смерти. Дитино, чи кожен ваш день не буде пропонувати вам загадку цікавішу, ніж ця? Послухайте мене! Я бачив розпусний двір регента. Як і ви, я був тоді в злиднях. Я випрошував милостиню. Проте, я досяг віку ста двох років і став мільйонером: нещастя дало мені багатство, неуцтво мене навчило. Я одкрию вам зараз в небагатьох словах велику таємницю людського життя. Чоловік виснажується двома діями, що він їх робить інстинктовно і які висушують джерело його життя. Два дієслова висловлюють дві форми, що їх набирають ці дві причини смерти: хотіти і могти. Між цими двома висловами людської діяльности перебуває инша форма, якою володіють мудреці, — я завдячений їй своїм щастям і довголіттям. Хотіти — спалює нас; а могти — нас зруйновує; але знати — зберігає нашу кволу організацію в постійному стані спокою. Отже, спрага або бажання вмерли в мені, вбиті думкою: рух або могутність вирішила природна гра моїх органів. Одним словом, я помістив моє життя не в серці, яке розбивається, не в почуттях, які притупляються, а в мозкові, що не зношується й переживає все. Ніяка надмірність не торкалася ні моєї душі, ні мого тіла. Тимчасом я бачив цілий світ. Мої ноги топтали найвищі гори Азії й Америки, я вивчив усі людські мови, я жив під усіма режимами. Я позичав свої гроші китайцеві, взявши під заклад тіло його батька, я спав під арабовим наметом, звірившись на його слово, я підписував контракти в усіх европейських столицях і без остраху залишав своє золото у вігвамі дикуна; нарешті, я всього досяг, бо зумів усе зневажити. Єдина моя честолюбність була — бачити. Бачити, чи не значить це — знати?.. О, знати, молодий хлопче, хіба це не значить — інтуїтивно мати насолоду? Чи не значить це виявляти саму суть факту і володіти ним справді? Що залишається від матеріяльного володіння? — Думка. Судіть же з цього, яке мусить бути прекрасне життя людини, що, маючи владу позначити всі реальності в своїй думці, переносить свою душу в джерела щастя, витягає з них тисячі ідеальних прагнень, позбавлених земного бруду. Думка — це ключ до всіх скарбів: вона дає радощі скнарі, не нав'язуючи турбот. Через це я кружляв над світом, де мої вдоволення завжди були розумовими насолодами. Моїми гульбами було споглядання морів, народів, лісів, гір. Я все бачив, але спокійно, без утоми; я ніколи нічого не бажав, я всього ждав. Я прогулювався по всесвіту, як по саду якоїсь оселі, що не належить мені. Те, що люди називають жалем, коханням, невдачами, сумом, — все це для мене думки, які я перетворюю на мрії; замість їх відчувати — я їх перекладаю, замість дозволити їм поглинути моє життя — я їх драматизую; я ними розважаюсь, як романами, які б я читав внутрішнім взором. Ніколи не стомлюючи моїх органів, я ще маю міцне здоров'я. Тому що моя душа взяла в спадщину всю силу, якою я не надуживав, моя голова устаткована ще краще, ніж мої крамниці.

— Тут, — сказав він, б'ючи себе по чолі, — тут справжні мільйони! Я проваджу чудесні дні, кидаючи погляд розуму в минуле; я викликаю цілі країни, місцевості, краєвиди океанів, історично прекрасні постаті. В мене є в уяві сераль, де я володію всіма жінками, яких я не мав. Часто я переглядаю ваші війни, ваші революції, і я міркую про них. О, як воліти за краще лихоманкове поверхове захоплення якимсь тілом, більш-менш обарвленим, якимись більш-менш округлими формами, як давати перевагу вашим обдуреним прагненням перед цією вищою здатністю викликати в уяві всесвіт, перед безмежною насолодою рухатись нескутому путами часу або обмеженому простором, перед насолодою все охопити, все бачити, нахилятись над краєм світу, щоб питати инші сфери, щоб слухати бога? Це, — сказав він голосно, показуючи на шагреньову шкуру, — разом і могти, і хотіти. Тут полягають ваші соціяльні ідеї, ваші надмірні бажання, ваша нестриманість; ваші радощі, що вбивають; ваші скорботи, що надміру виснажують; бо біль — тільки гостра насолода. Хто зуміє визначити той момент, коли насолода стає болем і коли біль стає насолодою? Хіба найяскравіше сяйво ідеального світу не пестить погляду, тимчасом, як найприємніша темрява фізичного світу завжди ранить зір? Чи не од знання йде мудрість? А безумство — хіба не надмірність бажання чи могутности?

— Так, я хочу жити надмірно, — сказав незнайомий, схоплюючи шагреньову шкуру.

— Молодий хлопче, обережніш! — вигукнув старий неймовірно бадьоро.

— Я вирішив присвятити життя науці й думці, але вони навіть не прогодували мене, — відповів незнайомий. — Я не хочу бути обдурений ні казаннями, гідними Сведенборга, ні вашим східнім амулетом, ні милосердними зусиллями, що ви їх вживаєте, пане, щоб утримати мене на цім світі, де моє існування віднині неможливе… Ну що ж, — додав він, конвульсійно стискуючи в руці талісман і дивлячись на старого. — Я хочу обіду з королівською пишністю, вакханалії, гідної віку, коли, як кажуть, все було довершене! Нехай мої гості будуть молоді, дотепні і без забобонів, радісні до божевілля! Хай вина змінюються все міцніші, все шумніші, хай вони нас сп'янять на три дні! Хай ця ніч буде прекрасна палкими жінками! Я хочу, щоб гучний бенкет заніс нас у маріння, на своїй колісниці в четверо коней, по той бік світу і скинув нас на невідомі береги. Щоб душі піднеслись на небо або поринули в багно: я не знаю, чи піднесуться вони, чи впадуть, але це однаково! Отже, я наказую цій зловісній силі з'єднати для мене всі радощі в єдину! Так, я прошу охопити всі насолоди неба і землі останніми обіймами, щоб після цього вмерти. Тому я бажаю і античних пріяп після піяцтва і пісень, спроможних збудити мерців, і тройних поцілунків, поцілунків без кінця, хай відгук їхній пронесеться над Парижем, як тріск пожежі; хай розбудить подружжів і навіє їм палку жагу, що омолодить їх усіх, навіть семидесятилітніх.

Вибух сміху, що пролунав із уст старого й почувся в ухах несамовитого молодика, як пекельне грюкотіння, так деспотично перервав його, що він замовк.

— Чи ви думаєте, — сказав купець, — що половиці мої зараз розійдуться, щоб пропустити розкішно сервіровані столи і гостей з того світу? Ні, ні, молодий безтямний хлопче! Ви підписали договір, — все цим сказано: тепер ваші бажання точно виконуватимуться, але за рахунок вашого життя. Коло ваших днів, символізоване цією шкурою, буде стискатися відповідно силі і кількості ваших бажань, від найлегшого до найнадмірнішого. Брамін, якому я завдячений цим талісманом, колись мені пояснив, що відбуватиметься таємнича гармонія між долею та бажаннями володаря. Ваше перше бажання вульґарне. Я міг би його здійснити, але я даю турботи про це подіям вашого нового існування. Кінець-кінцем, ви хотіли померти? Ну, так ваше самогубство буде лише відтягнено.

Незнайомий, несподівано захоплений і майже роздратований, бачачи, що з нього все глузує цей чудний старий, якого напівфілантропічні наміри здавались йому ясно доведені в останньому кепкуванні, — крикнув:

— Я таки побачу, пане, чи зміниться моя доля за той час, поки я переходитиму набережну. Але коли ви глузуєте з нещасного, то я бажаю в помсту за таку фатальну послугу, щоб ви закохалися в танцюристку. Ви зрозумієте тоді щастя гульби і, може, станете розкидати всі ці скарби, які ви так по-філософському зберегли.

Він вийшов, не чуючи тяжкого зідхання старого, перейшов через залі і спустився по східцях будинку в супроводі товстого прикажчика з роздутими щоками, який даремно намагався йому посвітити; він біг швидко, як злодій, спійманий на гарячому. Засліплений своєрідним марінням, він не помітив навіть неймовірної гнучкости шагреньової шкури, яка стала пружньою, як рукавичка, і згорнулася під його несамовитими пальцями, — вона тепер ввійшла в кишеню його фраку, куди він її сунув майже машинально. Кинувшися з дверей крамниці на шосе, він наштовхнувся на трьох молодиків, що тримали один одного під руку.

— Скотина!

— Дурень!

Такі були ласкаві вигуки, якими вони обмінялися.

— Овва! Це Рафаель!

— Оце так так, а ми тебе чекаємо!

— Як? Це ви?

Ці три дружні фрази послідували за лайкою, як тільки світло ліхтаря, що хитався на вітрі, впало на обличчя цієї здивованої групи.

— Любий друже, — сказав Рафаелю молодий чоловік, якого він ледве не збив, — ти зараз підеш з нами.

— В чому ж річ?

— Рушай, лишень, я тобі дорогою оповім цю історію.

З охоти чи силоміць Рафаеля оточили його друзі, які, захопивши руками до своєї веселої банди, потягли його до Мосту Мистецтв.

— Любий мій, — говорив далі промовець, — ми гонимось за тобою вже мало не тиждень. В твоєму поважному готелі Сен-Кантен, — непорушна вивіска якого, до речи, й досі з чорними і червоними літерами, як і за часів Жан-Жака Руссо, — Леонарда сказала нам, що ти поїхав за місто. Однак, ми зовсім не мали вигляду людей, що прийшли по гроші: судебних приставів, кредиторів, сторожів комерційних установ то-що. Ну, та це дурниці! Растіньяк помітив тебе напередодні в театрі Буффонів. Ми знову піддали духу собі і поставили питання свого самолюбства в тому, щоб дошукатись, чи ти ховаєшся на деревах Єлісейських полів, чи ти ходиш ночувати за два су в ці благодійні дома, де старці сплять, прихилившись до протягнених мотузків, чи ти, може, щасливіший і розташувався бівуаком в якомусь будуарі. Ми не зустрічали тебе ніде, — ні в реєстрації Сен-Пеляжі, ні в каторжних списках. Міністерство, Опера, молитовні дома, бібліотеки, кав'ярні, списки префектів, бюро журналістів, ресторани, театральні фойє, словом — усі гарні й погані місця Парижу ми добре дослідили; ми оплакували втрату людини, обдарованої достатнім талантом, щоб шукати її разом і при дворі, і по тюрмах. Ми говорили про те, щоб канонізувати тебе, як героя Липневої революції. І, слово чести, ми тебе жаліли.

В цей час Рафаель переходив з друзями через Міст Мистецтв, відкіль, не слухаючи їх, він дивився на Сену, що її бурхливі води одбивали паризькі вогні. Над цією рікою, в яку він недавно хотів кинутись, віщування старого здійснились, — час його смерти фатально відтягся.

— І ми тебе справді жаліли, — продовжував його друг, розвиваючи, як і раніш, свою тезу. — Справа йде про одну комбінацію, до якої ми залучували тебе, як вищу людину, цеб-то таку, що вміє стати над усім. Фокус зникання конституційного горіха з-під королівського келиха відбувається тепер урочистіш, ніж будь-коли. Ганебна монархія, звалена народнім героїзмом, була повія, з якою можна було пожартувати й побенкетувати. Але вітчизна — сварливе й чеснотливе подружжя; нам доводиться хоч-не-хоч приймати її помірковані ласки, але, як ти знаєш, влада перейшла із Тюїльрі до журналістів, як і бюджет переїхав до иншого кварталу — з передмістя Сен-Жермен до Шосе д'Антен. Але ось чого ти, може, не знаєш. Уряд, цеб-то банківська та адвокатська аристократія, що репрезентує тепер свою батьківщину, як колись попи — монархію, почув потребу дурити добрий французький народ новими словечками й старими ідеями, за прикладом філософів усіх шкіл і сильних людей усіх епох. Отже, річ іде об тім, щоб прищепити нам думку по-королівському національну, довести нам, що багато краще платити тисячу двісті мільйонів триста три сантими вітчизні, що її репрезентують пани такі-то й такі-то, ніж тисячу сто мільйонів дев'ять сантимів одному королю, який казав я замість ми. Одним словом, заснувався журнал, озброєний двома чи трьома добрими сотнями тисяч франків, з метою утворити опозицію, що вдоволила б незадоволених, не роблячи шкоди урядові короля-громадянина. А через те що ми сміємось з свободи однаково, як і з деспотизму, з релігії, як і невіри, бо для нас вітчизна — це тільки столиця, де обмінюються думками і продають себе по стільки-то за рядок, де кожен день приносить смачні обіди, численні вистави, де кишать розпусні проститутки, де вечері кінчаються тільки на другий день, де кохання здається тільки на години, як і міські екіпажі, — Париж назавжди лишиться найчарівнішою з усіх вітчизн, — вітчизною радости, свободи, розуму, гарненьких жінок, гультяїв, доброго вина, де палиця влади ніколи дуже не відчуватиметься, бо перебуваєш недалеко від тих, що її тримають; ми, справжні послідовники бога Мефістофеля, надумали перебарвити суспільний дух: переряджувати акторів, прибивати нові дошки до урядового бараку, постачати ліки доктринерам, пекти знову старих республіканців, перекраювати бонапартистів і оживляти центр, але тільки щоб можна було сміятись in petto^[4] з королів і народів, не зберігати до вечора нашої ранкової думки і провадити веселе життя на зразок Панургу або more orientali^[5], розлягшись на м'яких подушках. Ми тобі призначили віжки цієї бутафорної і блазенської імперії, отже — ми ведемо тебе відціль на обід, що його влаштовує фундатор вищезгаданого журналу, банкір, який відійшов від справ і, не знаючи, що робити із своїм золотом, хоче обміняти його на розум. Тебе там приймуть, як брата. Ми проголосимо тебе королем цих бунтівничих душ, яких ніщо не лякає і яких проникливість розкриває задуми Австрії, Англії чи Росії, раніш, ніж Росія, Англія чи Австрія мали б якісь наміри. Так, ми тебе зробимо владикою над цими розумовими силами, які народжують на світ Мірабо, Талейранів, Піттів, Метерніхів, всіх цих метких Кріспенів, що розігрують між собою долю імперії, як вульґарні люди — кіршвасер у доміно. Ми тебе репрезентували, як найвидатнішого гуляку, що будь-коли схоплювався навкулачки з бешкетом, цим дивним чудищем, з яким хочуть поборотися всі сильні душі; ми навіть говорили, що жоден бенкет не переміг ще тебе. Я сподіваюсь, що ти не обманеш наших похвал. Тайєфер, наш амфітріон, обіцяв нам затемнити мізерні сатурналії наших маленьких сучасних Лукуллів. Він досить багатий, щоб надати величности дрібницям, витворности й грації — порокам… Чи чуєш ти, Рафаелю, — спитав промовець, спинившися.

— Так, — відповів молодик, менше здивований виконанням бажань, ніж приголомшений природним способом, яким розгортались події; хоч він і не вірив у магічний вплив, але його захопили випадки людської долі.

— Але ти кажеш так, ніби думаєш про смерть свого дідуся, — зауважив один з його сусід.

— Ах, — знову сказав Рафаель таким наївним тоном, що розсмішив цих письменників, надію молодої Франції. — Я думав, друзі мої, що ось ми ладні дуже зледащіти. До цієї хвилини ми чинили беззаконня між двома випивками, ми зважували життя п'яними, ми оцінювали людей і речі підчас травління шлунку. По-дівочому непричетні до справи, ми були сміливі на словах; але тепер, затавровані розпеченим залізом політики, ми напередодні вступу до цієї великої каторги й напередодні втрати наших мрій. Коли не вірити ні в що, крім диявола, то дозволяється жалкувати за раєм молодости, за тим невинним часом, коли ми благочестиво протягали язик доброму попові, щоб вкусити священне тіло нашого господа Ісуса Христа. Ах, мої добрі друзі, коли ми мали стільки вдоволення із своїх перших гріхів, так це тому, що нас мучило сумління, щоб їх прикрасити й надати їм пікантности, смаку… тимчасом як тепер…

— О, тепер, — знову почав перший із тих, що говорив, — нам залишається…

— Що? — спитав инший.

— Злочин…

— Ось слово, що має в собі всю висоту шибениці і всю глибину Сени, — відмовив Рафаель.

— О, ти мене не розумієш… Я кажу про політичні злочини. З теперішнього ранку я прагну тільки єдиного існування — існування конспіраторів. Завтра я не знаю, чи йтиме далі моя фантазія; але ж цього вечора бліде життя нашої цивілізації, одноманітне, як полотно залізниці, примушує моє серце скакати з огиди. Я палко захоплений відступами з Москви, хвилюваннями Червоного Корсару і життям контрабандистів. Коли нема більше картезіянців у Франції, то я, принаймні, хотів би Ботані-Бейя, своєрідного шпиталю для маленьких Байронів, які, пожмакувавши життя, як серветку після обід, ні за що більше не могли взятись, як запалити свою країну, розбити свою голову, робити змови проти республіки або домагатись війни…

— Емілю, — палко промовив сусід Рафаелів його субесідникові, — заприсягаюсь честю людини, що я без Липневої революції став би попом, щоб провадити животинне життя в глушині якогось села і…

— І ти б читав що-дня служебник?

— Так!

— Ти задавака!

— Ми ж читаємо газети?

— Не погано для журналіста! Але помовч: ми йдемо серед маси передплатників. Журналізм, бачиш бо, це — релігія сучасного суспільства, і існує поступ.

— Яким чином?

— Жерці не повинні вірити, і народ так само…

Розбалакаючи так, як браві хлопці, які знали „De viris illustribus“^[6] вже чимало років, вони дійшли до готелю на вулиці Жубер.

Еміль був журналіст, що завоював собі, нічого не робивши, більшу славу, ніж инші своїми успіхами. Відважний критик, надхненний і їдкий, він володів усіма гідностями, які викликали його пороки. Він, відвертий і насмішкуватий, говорив у лице тисячі епіграм другові, якого за-віч він захищав мужньо і сумлінно. Він сміявся з усього, навіть із своєї будучини. Завжди без грошей, він бив байдики, як усі ті люди, що мають будь-яке значіння, викидаючи книги, що мали тільки одно слово, під ніс людям, які не могли вкласти жодного слова в свої книжки. Щедрий на обіцянки, яких він ніколи не виконував, він зробив із свого багатства і слави подушку для спання, маючи, таким чином, шанси прокинутися на старість у шпиталі. Крім того, щирий друг до самого ешафоту, фанфарон до цинізму, простий, як дитина, він працював лише вибухами або через неминучість.

— Ми влаштуємо, за висловом учителя Алькофрібаса, знаменитий tronçon de chiere^[7], — сказав він Рафаелю, показуючи йому ящик з квітами, які наповнювали пахощами і зеленню східці.

— Я люблю добре нагріті і вбрані багатими килимами східці, — відповів Рафаель. — Розкоші, що починаються з передпокоїв, рідкі у Франції. Тут я почуваю, що я відроджуюсь.

— А там, на горі, ми ще раз питимемо й сміятимемось, мій бідний Рафаелю.

— Ах так, — знову сказав він. — Я сподіваюсь, що ми станемо переможцями і перейдемо всі ці голови.

Потім він глузливим жестом показав на гуляк, ввійшовши в салон, блискучий від позолоти і світла, де їх відразу зустріли найславетніші в Парижі молодики. Один щойно виявив новий талант і змагався своєю першою картиною із світилами імперського малярства. Другий насмілився видати напередодні книжку, повну свіжости, позначену своєрідною літературною зневагою, яка давала нові шляхи сучасній школі. Далі — один скульптор, обличчя якого, повне грубої сили, виявляло могутній геній, розмовляв з одним із холодних насмішників, які, зважаючи на обставини, то не хочуть бачити ніде переваги, то визнають її скрізь. Тут найдотепніший з наших карикатуристів з лукавим поглядом, хитруватим ротом, висліджував епіграми, щоб перекласти їх своїм олівцем. Тут молодий і відважний письменник, який краще, ніж будь-хто, витягав квінтесенцію з політичних думок або, граючись, згущав розум якого-небудь плодовитого письменника, розмовляв з поетом, вірші якого були б у силі роздушити всі твори нинішнього часу, якби його талант мав могутність його зненависти. Обидва вони намагалися не говорити правди й не брехати, звертаючись один до одного із солодкою улесливістю. Один славетний музика втішав тоном сі бемоль і насмішкуватим голосом молодого політика, що недавно впав із трибуни, не заподіявши собі ніякої шкоди. Молоді автори без стилю стояли біля молодих авторів без думок, прозаїки, повні поезії, — біля прозаїчних поетів. Бачачи ці недосконалі істоти, молодий сен-симоніст, досить наївний, щоб вірити своїй доктрині, милосердно з'єднував їх, бажаючи, без сумніву, перетворити їх на релігійних послідовників свого ордену. Нарешті, тут перебувало двоє чи троє вчених, призначених примішувати до розмови азот, і кілька водевілістів, ладних освітити бесіду химерним блиском, який, як діямантові іскри, не дає ні тепла, ні світла. Кілька чоловіків з парадоксами, що нишком сміються з тих, що почувають захоплення чи зневагу до людей або речей, вже провадили свою обопільно гостру політику, за допомогою якої вони роблять змови проти всіх систем, не стаючи на бік жодної. Суддя, який не дивується нічому і сякається серед калатини в театрі Буфф, кричить там „браво!“ раніш за всіх і сперечається з усіма, хто забрав заздалегідь його думку, теж був тут, намагаючись придбати собі словечка дотепних людей. Між цими гостями п'ятеро мали майбутність, з десяток повинні були досягти слави, достатньої на їхнє життя, що ж до инших… — вони могли, як усі посередності, сказати собі славетну брехню Луї XVIII: єднання й забуття. Амфітріон виявляв веселу затурбованість людини, що витрачає дві тисячі екю. Раз-у-раз його очі зверталися нетерпляче до дверей салону, називаючи того з гостей, що примушував себе чекати. Незабаром з'явився товстий маленький чоловічок, якого зустріли з улесливим гамором. Це був нотар, який сьогодні вранці заснував газету. Льокай, одягнений в чорне, одчинив двері великої їдальні, куди пішов кожен без церемоній шукати своє місце біля величезного столу. Раніше, ніж покинути салон, Рафаель кинув на нього останній погляд. Його бажання, звичайно, здійснилось у всій повноті. Шовк, золото прикрашали апартаменти. Од багатих канделябрів з численними свічками блистіли найменші позолочені фризи, тендітні вироби з бронзи і пишні барви меблі.

Рідкі квіти бамбуку в особливих жардиньєрках, артистично збудованих, розливали солодкі пахощі. Все, навіть драпування, дихало витворністю без претенсій; в усьому була якась невідома поетична грація, що її чарівність впливала на людину без грошей.

— Сто тисяч ліврів ренти — досить красивий коментар до катехізиса: вони чудесно допомагають покласти мораль у дії, — сказав він, зідхаючи. — О, так! Моя чеснота погано ходить пішки. Для мене порок — це мансарда, потертий одяг, сірий капелюх узимку і борги в швейцара. Ах, я хочу жити серед цих розкошів один рік, ну, шість місяців — однаково! А потім померти. Я, принаймні, взнаю, вичерпаю, заглину тисячі існувань.

— О! — сказав йому Еміль, який слухав Рафаеля. — Ти приймаєш купе міняльника за щастя. Ну, ти швидко занудьгуєш з багатства, помітивши, що воно позбавляє тебе можливости бути вищою людиною. Хіба між злиднями багатства і багатством злиднів вагався коли-небудь художник? Чи не потрібна нам, нашому братові, боротьба? Так приготуй же свій шлунок, — сказав він, показуючи героїчним жестом на величній, тричі святий і заспокоювальний вигляд їдальні благословенного капіталіста, — цей чоловік воїстину потрудився зібрати своє золото тільки для нас. Чи не правда, що це своєрідна губка, яку забули натуралісти вмістити в родину поліпів і яку слід витискувати делікатно раніше, ніж висмокчуть її спадкоємці? Чи не бачиш ти стильности в барельєфах, що оздоблюють стіни? А люстри? А картини? Яка вишукана розкіш? Коли вірити тим, що заздрять і хочуть знайти пружини життя, ця людина, кажуть, ніби-то вбила підчас революції одного німця і кількох инших осіб, між якими були, як кажуть, найкращий його друг і мати того друга. Чи можеш ти дати місце злочинам під сивим волоссям цього шановного Тайєфера? Він має вигляд дуже доброї людини. Дивись-но, як летять срібні сервізи. А кожний цей блискучий промінь міг бути для нього ударом кинджалу… Ну, що ж там! Так можна повірити і в Магомета! Коли б публіка була права, то ось — тридцять чоловіків з серцем і талантом, які ладні з'їсти нутро і випити кров цілої родини, і ми, двоє людей, повних чесноти й ентузіязму, здавались би спільниками злочину. Мені кортить спитати нашого капіталіста, чи він чесний чоловік?..

— Ні, не тепер, — вигукнув Рафаель, — коли він буде до смерти п'яний; ми тоді вже наїмось.

Два други сіли, сміючись. Спочатку кожен гість, кинувши погляд хуткіший, ніж слово, віддавав данину захоплення пишному видовищу, що його мав довгий білий, як сніг пороші, стіл, на якому симетрично стояли сервізи, завінчані маленькими білими булочками. Кришталі відбивали барви веселки своїми зоряними виблисками, свічки накреслювали вогні, що схрещувались у безкраї, блюда, поставлені під срібними ковпаками, дражнили апетит і цікавість. Розмови порідшали. Сусіди оглядали один одного. Вино мадери ходило круг столу. Потім з'явилось перше блюдо в усій своїй славі; воно б зробило честь небіжчику Камбасересу, а Брійя-Саварен уславив би його. Бордоські й бургундські вина, білі й червоні, було подано з королівською щедрістю. Цю першу частину бенкету в усьому можна було порівняти із зав'язкою класичної трагедії. Другий акт став трохи балакучіший. Кожен гість порядно випив, міняючи вина з своєї волі так, що тієї хвилини, коли понесли рештки цього чудесного блюда, почалися бурхливі дискусії, деякі бліді чола червоніли, чимало носів укрилось пурпуром, обличчя займались, очі блистіли. Підчас цієї зорі сп'яніння мова не виходила за рямці ввічливости, але насмішки, дотепи зривались потроху з усіх вуст; потім брехня підвела нишком свою гадючу голову і заспівала голосом флейти; там і тут кілька хитруватих людей уважно слухали, сподіваючись зберегти свій розум; коли принесли другу страву, то голови зовсім розігрілися. Кожен їв, розмовляючи, розмовляв — ївши, пив, не лякаючись прибування напитків, — такі вони були добрі й запашні. Такий пошесний був приклад. Тайєфер взяв на себе завдання звеселити гостей і наказав рушити грізні ронські вина, теплий токай, старий міцний русійон. Як пущені з місця вскач коні почтової карети, що від'їздить від станції, ці люди, підігнані іскрами шампанського, якого вони нетерпляче чекали й чимало наливали собі в чарки, пустили тоді вскач свій розум серед порожнечі міркувань, на яких ніхто не зважав; бралися оповідати історії, які ніхто не слухав; починали сто разів заклики, що залишались без відповіди. Оргія підносила свій великий голос, що складався з тисячі неясних криків, які зростали, як крещендо Россіні. Потім настав час єхидних тостів, хвастливости, викликів; ніхто не хотів хвалитися своїм розумом, але кожен приписував собі здатність бочки, громову силу чанів. Здавалось, що кожен мав два голоси. Надійшов момент, коли всі гості забалакали разом, коли слуги почали посміхатися. В цім сумішку слів, де стикались сумнівно блискучі парадокси, істини в блазенському вбранні серед криків, зустрічних міркувань, верховних присудів і нісенітниць, все схрещувалось, як ядра, кулі й гарматні набої серед бою, — це, без сумніву, зацікавило б якогось філософа дивністю думки і здивувало б політика чудністю систем. Це була одночасно і книга, і картина. Філософії, релігії, моралі, такі різні від однієї широти до другої, уряди, нарешті — всі великі вчинки людського розуму падали під такою довгою косою, як і коса Часу. Вам, мабуть, якщо й пощастило б вирішити, то дуже важко, що керувало цією косою — чи п'яна Мудрість, чи Сп'яніння, що стає мудре й проникливе. Закручені своєрідною бурею, ці голови, як море, роздратоване скелями, хотіли знищити всі закони, серед яких хвилюються цивілізації, вдоволяючи таким чином, сами того не знавши, божественну волю, що залишає в природі і добро, і зло, ховаючи тільки для себе таємниці безугавної боротьби. Люта й розважлива суперечка була ніби шабашем інтелектів. Між сумними жартами, що їх говорили ці діти революції підчас зародження газети, і уваги, що їх висловлювали радісні гості підчас народження Гарґантюа, була ціла прірва, що відокремлювала XIX вік од XVI. Той вік, сміючись, готував руїни, а цей — сміявся серед руїн.

— Як ім'я цього молодика, що он там? — сказав нотар, показуючи на Рафаеля. — Я ніби чув, що його звуть Валентеном?

— Що співаєте ви з вашим зовсім фамільярним Валентеном? — крикнув Еміль, сміючись. — Рафаель де-Валентен, якщо вам так подобається. У нас у гербі золотий орел на піскуватому полі, завінчаний сріблом; дзьоб і кігті його червоного кольору. З прекрасним гаслом: non cecidit animus. Ми — не знайдена дитина, а нащадок імператора Валенса, родоначальника Валентінуа, фундатора міст Валенса в Еспанії й у Франції, законного спадкоємця Східньої імперії. Коли ми не займаємо Махмуда, що царює в Констянтинополі, так це по добрій волі й через брак грошей та салдатів.

Еміль написав у повітрі виделкою корону над головою Рафаеля. Нотар зібрався з думками за цю хвилину і знову незабаром почав пити, випустивши жест, яким він, здавалось, визнавав, що йому було неможливо розповсюдити клієнтуру по містах Валенса, в Констянтинополі, в Махмуда, в імператора Валенса та фамілії Валентінуа.

— Чи руйнування цих комашиних гнізд, званих Вавилоном, Кіром, Картагеною, Венецією, що завжди знищуються під ногами велетня, який проходить, — чи це не правильне застереження, дане насмішкуватою силою? — сказав Кльод Віньон, чоловік з породи рабів, куплений писати проповіді Босює по десять су за рядок.

— Моїсей, Сула, Луї XI, Решільє, Робесп'єр і Наполеон — може, всі вони — це одна людина, що проходить через цивілізацію, як комета в небі, — відповів один балланшист^[8].

— Навіщо розгадувати думку бога? — сказав Каналіс, фабрикант балад.

— Ну, от і бог, — крикнув критик, спиняючи його, — я не знаю на світі нічого пружнішого.

— Але, пане, Луї XIV примусив загинути більше людей на копання ментенонських водопроводів, ніж конвент для того, щоб вірно оподаткувати, провести єдність законів, націоналізувати Францію й примусити всіх розподілити порівну спадщину, — казав Масоль, молодик, що став республіканцем через те, що не мав частки de перед своїм ім'ям.

— Пане, — відповів йому Муро, заможний власник з департамента Уази, — чи ви, які приймаєте кров за вино, на цей раз зоставите кожній людині голову на плечах?

— Навіщо, пане, хіба принципи соціяльного порядку не заслуговують на кілька жертов?

— Гей, Біксіу! Якийсь республіканець каже, що голова цього власника стане жертвою, — сказав один молодик сусіді.

— Люди й події — ніщо, — казав республіканець, продовжуючи свої теорії і не зважаючи на гикавку, — в політиці й філософії існують тільки принципи ідеї.

— Який жах! Вам не було б шкода вбити ваших друзів заради якогось так?

— Ах, пане, людина, якій допікає сумління — справжній злодій, бо вона має деяку уяву про чесноту, тоді як Петро Великий, герцог Альба були системи, а Корсар Монбар — організація.

— Але хіба суспільство не може обійтися без ваших систем і організацій? — сказав Коналіс.

— О, згода! — крикнув республіканець.

— Ну, так од вашої дурної республіки мене нудить. Ми не можемо спокійно зарізати каплуна, не відшукавши тут аграрних законів.

— Твої принципи чудесні, мій маленький Бруте, начинений трюфелями! Але ти похожий на мого льокая: цей чудак так захоплений манією чистоти, що якби я йому дав чистити мій одяг так, як йому хочеться, то мені б довелось ходити голим.

— Ви — скотина! Ви хочете вичистити націю зубочистками, — відказав чоловік, відданий республіці. — По-вашому, правий суд буде безпечніший, ніж злодії.

— Гай-гай! — сказав адвокат Дерош.

— До чого вони нудні своєю політикою, — сказав нотар Кардо. — Зачиніть двері! Нема науки чи чесноти, що коштувала б краплі крови. Коли б ми захотіли знищити істину, можливо, що ми б її знайшли в збанкрученні.

— Звичайно! Нам менше б обійшлось бавитися злом, ніж сперечатися з-за добра. Тому я віддам всі промови, виголошені з трибуни за сорок років, за одну форель, за одно оповідання Перро чи ескіз Шарле.

— Ви цілком маєте рацію, передайте мені спаржу… Бо ж, кінець-кінцем, свобода народжує анархію, анархія веде до деспотизму, а деспотизм знову приводить до анархії. Мільйони істот загинули, не маючи можливости дати перевагу якійсь із цих систем. Чи це не зачароване коло, в якому завжди обертатиметься моральний світ?! Коли людина думає, що вона вдосконалилась, то вона тільки переставила речі.

— Ого! — крикнув Водавеліск Кюрсі. — В такому разі я підіймаю келих за Карла X — батька свободи.

— Я чому ж ні? — сказав Еміль. — Коли деспотизм у законах, то свобода виявляється в правах, і навпаки.

— Так вип'ємо за ідіотизм влади, який дає нам стільки влади над ідіотами! — промовив банкір.

— Ну, мій любий, Наполеон, принаймні, залишив нам славу, — крикнув морський офіцер, що ще ніколи не відпливав із Бресту.

— Ох, слава — сумний крам! Вона оплачується дорого й не зберігається. Чи не є вона егоїзм великих людей так, як щастя — егоїзм дурних.

— Пане, ви дуже щасливі…

— Перший, хто зробив канали, був, без сумніву, людина квола, бо суспільство стає в пригоді тільки убогим людям. Дикун і мислитель, поміщені між двома крайніми крапками морального світу, почувають однаковий жах до власности.

— Чудово! — крикнув Кордо. — А коли б не було власности, як же ми могли б складати акти?

— Ось горошок чарівно-фантастичний!..

— А священика знайдено мертвим на другий ранок, у його власній постелі…

— Хто балака про смерть?… Не жартуйте; в мене дядько!..

— Ви, без сумніву, смиренно перенесете цю втрату?

— І запитувати нічого!

— Послухайте мене, панове!.. Спосіб забити свого дядька. Тихше (слухайте, слухайте!). Майте спочатку дядю огрядного, гладкого, років семидесяти; принаймні, це найкращі дяді (сенсація). Примусьте його поїсти з якого-небудь приводу пиріг із ситою печінкою.

— Еге-ге!.. мій дядя високий, сухорлявий, скнара й тверезий!

— Ат, ці дядьки — страховища, що зловживають життям.

— Далі, — сказав чоловік з дядями, продовжуючи, — повідоміть його підчас травління про крах його банкіра.

— А якщо він встоїть?

— Підсуньте йому гарненьку дівчинку.

— А коли він… — сказав той, роблючи жест заперечення.

— Тоді це — не дядя… Дядя, по своїй суті, жартівливий.

— Голос Малібрана втратив дві ноти.

— Ні, пане!

— Так, добродію!

— Ого! І так, і ні! Чи не правда, ця історія всіх міркувань — релігійних, політичних і літературних: людина — це блазень, що танцює над прірвою.

— Послухати вас, так я дурень.

— Навпаки, це тому, що ви мене не розумієте.

— Освіта — красива нісенітниця. Пан Гейнефеттермах нараховує понад мільярд надрукованих томів, а життя людини не дозволяє прочитати з них і півтораста тисяч. Так з'ясуйте мені, що значить слово освіта. Для одних освіта є в тім, щоб знати ім'я коня Олександра, дога Бересійо, сіньйора Дезакор і не знати імени людини, якій ми завдячені плаванням дерев'яних кораблів чи винаходом порцеляни. Для инших бути освіченим — це зуміти спалити якийсь заповіт і жити чесною людиною, яку б любили, шанували, — замість красти годинники, стати рецидивістом з п'ятю причинами, що збільшують вину, і, зганьбленому й зневаженому, померти на Гревському майдані.

— Нотан залишиться?

— Ох, його співробітники, пане, дуже цінні.

— А Каналіс?

— Це велика людина, — не будемо про нього розмовляти.

— Ви п'яні!

— Безпосередній вплив конституції — це зниження інтелектів. Мистецтво, науки, пам'ятники — все забирає жахливе почуття егоїзму, наша сучасна проказа. Ваших триста буржуа, що сидять на депутатських лавах, будуть думати тільки про садівлю топіль. Деспотизм беззаконно робить великі речі, а свобода дбає тільки законно робити дрібні.

— Ваше взаємне навчання фабрикує монети в сто су з людського тіла, — сказав один абсолютист, перериваючи промову. — Індивідуальності зникають у народу, зрівняного освітою.

— Однак, хіба мета суспільства не полягає в тім, щоб дати кожному добробут? — спитав сен-симоніст.

— Коли б у вас було п'ятдесят тисяч ліврів ренти, ви й не подумали б про нарід. Чи вас захоплює прекрасна пристрасть до людськости? Так ідіть на Мадагаскар: ви там знайдете гарненький народець, зовсім новий, щоб його сенсимонізувати, класифікувати і покласти в банку; але тут кожен входить у своє кубелечко, як цвях у дірку. Швейцар — це швейцар, а дурні — це животини, які не мають потреби, щоб їх просувала колегія святих отців. Ха-ха!

— Ви карліст?

— А чому ж ні? Я люблю деспотизм: він віщує певну зневагу до людського роду. Я не почуваю зненависти до королів. Вони такі чудні! Царювати в кімнаті за тридцять мільйонів льє від сонця — хіба це абищиця?

— Але резюмуємо це широке видовище цивілізації, — казав учений, який, щоб провчити неуважного скульптора, почав цілу лекцію про початок суспільства й тубільні народи. — Підчас зародження націй сила була в деякому роді матеріяльна, єдина, груба; потім, в міру зростання нагромаджень, уряди стали діяти за допомогою більш-менш майстерного розкладу примітивної влади. Отже, за давніх-давен сила належала теократії; священик тримав і меч, і кадило. Пізніше з'явилося дві священні влади: верховний жрець і король. Тепер наше суспільство — останній етап цивілізації; воно розподілило могутність, зважаючи на число комбінацій, і ми досягли сил, що звуться індустрією, думкою, грошима, словом. Влада, не маючи більше єдности, іде безперестанно до суспільного розкладу, що не має иншого бар'єру, крім вигоди. Отже, ми не спираємось ні на релігію, ні на матеріяльну силу, а на розум. Чи книга варта меча? Чи міркування варте дії? — Ось де задача.

— Інтелект все убив! — крикнув карліст. — Справді, абсолютна свобода веде народи до самогубства, вони нудьгують у своєму тріюмфові, як англійський мільйонер.

— Що ви скажете нам нового? Сьогодні ви виставили в змішаному вигляді всі влади і вульґарно заперечували навіть бога. У вас нема більше віри. Теперішній вік — як султан, що загинув з розпусти. Нарешті, ваш Байрон, в останньому відчаї поезії, став оспівувати пристрасть до злочинів.

— Чи знаєте ви, — відповів йому Біяншон, зовсім сп'янілий, — що яка-небудь, більша чи менша, доза фосфору робить людину генієм чи злодієм, розумною людиною чи ідіотом, чеснотним чи злочинцем?

— Чи можна так поводитися з чеснотою? — крикнув Кюрсі. — Чеснота — сюжет усіх театральних п'єс, розвязка всіх драм, основа всіх судів…

— Ну, замовч, нудно! Твоя чеснота — це Ахілес без п'яти, — сказав Біксіу.

— Пити!

— Хочеш битись об заклад, що я вип'ю пляшку шампанського одним випалом.

— Який випал дотепности! — крикнув Біксіу.

— Вони п'яні, як биндюжники, — сказав молодий хлопець, що серйозно напував вином свій жилет.

— Так, пане, теперішній уряд — це вміння опанувати громадську думку.

— Думку? Так це ж найпорочніша з проституток! Послухати вас, людей морали й політики, так треба завжди давати перевагу природі перед вашими законами, громадській думці — перед сумлінням. Знайте, все правда, і все брехня! Коли суспільство дало нам пух для подушок, то воно врівноважило свою благодійність подагрою, воно однаково видумало цілу процедуру, щоб послабити правосуддя, і кашемірові шалі слідом за нежиттю.

— Страховище! — сказав Еміль, спиняючи мізантропа. — Як можеш ти злословити цивілізацію перед винами, перед такими чарівними стравами і за столом, наповненим до краю?! Вкусни цієї козулі з позолоченими ратицями й ріжками, але не кусай твоєї матери…

— Хіба це моя провина, коли католіцизм доходить до того, що складає мільйон богів у якийсь мішок борошна? коли республіка закінчується завжди якимсь Наполеоном? коли королівська влада перебуває між убивством Анрі IV і стратою Луї XVI? коли лібералізм стає Ляфайєтом?

— Ви ж захопились ним у липні?

— Ні!

— Так мовчіть же, скептику!

— Скептики — це люди найсумлінніші!

— В них нема сумління!

— Що ви кажете? У них, принаймні, два сумління.

— Облічіть небо, пане, — ось думка справді комерційна! Античні релігії були тільки щасливий розвиток фізичної насолоди, але ми инші, ми розвили душу й надію; значить, був поступ.

— Так, мої друзі, чого ви можете чекати від віку, насиченого політикою, — сказав Натан. — Яка була доля „історії богемського короля і його семи замків“, цієї чудесної видумки?

— Що? — закричав критик з одного кінця столу до другого. — Та це фрази, витягнені на щастя з капелюха, справжній твір написано для Шарантону^[9].

— Ви дурень!

— А ви нахаба!

— Ого!

— Ага!

— Вони поб'ються!

— Ні!

— До завтрього, пане!

— Зараз, — відповів Натан.

— Ну, ну, ви обидва хоробрі.

— Та ви зате зовсім инший, — промовив призводник.

— Вони навіть не можуть стати на ноги!

— Що? Га? Я може погано тримаюсь, — крикнув войовничий Натан, випростовуючись, як хитлива паперова змія.

Він кинув на стіл одурілий погляд; потім, ніби знесилений цим, він знову впав на стілець, схилив голову і замовк.

— Чи не чудно буде, — сказав критик своєму сусіді, — мені битися з-за твору, якого я ніколи не бачив і не читав?

— Емілю, бережи фрак: твій сусіда блідне, — сказав Біксіу.

— Кант, пане? Це ще один повітряний балон, кинений на забавку дурнів. Матеріялізм і спіритуалізм — це дві красиві ракети, якими шарлатани в мантіях пускають один і той самий м'яч. Хай бог буде в усьому, згідно із Спінозою, чи хай усе приходить від бога, згідно з святим Павлом… Дурні! Чи не однаковий рух — одчиняти й зачиняти двері… яйце походить від курки, чи курка від яйця?.. Передайте мені качку… Ось і вся наука!

— Дурисвіте! — закричав до нього вчений. — Питання, яке ти ставиш, розвязується одним фактом.

— Яким же?

— Професорські катедри не були утворені для філософії, але, звичайно, філософія для катедри. Начепи окуляри і прочитай бюджет.

— Злодії!

— Йолопи!

— Шахраї!

— Обдурені!

— Де ви знайдете, крім Парижу, такий жвавий, такий хуткий обмін думок, — крикнув Біксіу, перейшовши на низькі ноти.

— Чуєш, Біксіу, зроби нам який-небудь класичний фарс. Скоріше, який-небудь шарж!

— Хочете, я вам покажу XIX вік.

— Слухайте!

— Мовчіть!

— Поставте собі на пики сурдинки!

— Замовч, ти, китайцю!

— Дайте йому вина, і хай мовчить це немовля.

— Черга за тобою, Біксіу.

Артист застібнув свій чорний фрак до самого краю, натяг рукавички жовтого кольору і загримувався під „Revue des Deux Mondes“, скосивши очі. Але шум покрив його голос, і не можна було вловити і слова з його насмішкуватої мови. Коли він не показав віка, то, принаймні, зобразив „Revue“, бо він і сам себе не чув.

Десерт сервіровано ніби чарами. Стіл був покритий широкою тацею з позолоченої бронзи, що вийшла з майстерень Томіра. Високі постаті, яким славетній артист надав форм, загальновживаних в Европі для ідеальної краси, підтримували і приносили ґрона полуниць, ананасів, свіжих фініків, жовтого винограду, золотих персиків, помаранчів, привезених із Сетабалю на пакеботі, гранати, китайські плоди, нарешті, всілякі розкішні сюрпризи, чудесні печення, найдобріші делікатеси, найспокусливіші ласощі. Барви цих гастрономічних картин ще дужчали від мирехтіння порцеляни, від блискучих оздоблень, від обрисів ваз. Витворний, як рідке мереживо океану, зелений і легкий мох облямовував пейзажі Пуссена, копійовані в Севрі. Територія одного німецького князя не оплатила б цього надзвичайного багатства. Срібло, перломутер, золото, кришталь знову тут розливались у нових формах, але обважнілі очі й балакуча лихоманка пияцтва навряд чи дозволяли гостям догадуватись про цю феєрію, гідну східньої казки. Десертні вина принесли пахощі й полум'я, проникливу вологу, чарівну пару, від якої розум мало не марить, яка сковує ноги й робить важкими руки. Піраміди плодів були накидані, голоси подужчали, метушня збільшилась. Тут уже не було більше розбірливих слів. Шклянки розлітались на гамуз, і пронизливий сміх злітав, як ракети. Кюрсі схопив ріг і засурмив фанфару. Це було ніби гасло, дане дияволом. Це обуріле товариство засвистіло, завило, заспівало, закричало, заревло, забурхало. Ви б посміхнулись, бачучи, як люди, веселі з роду, раптом ставали похмурі, як розвязки Кребійона, або мрійливі, як моряки на возі. Люди тонкі повідомляли про свої секрети цікавим, які їх і не слухали. Меланхоліки посміхались, як балерини, що закінчують свої піруети. Клод Віньйон хитався, як ведмідь у клітці. Щирі друзі билися. Похожість на животин, написана на людських обличчях і так цікаво відзначена фізіологами, знову неясно виявилась у жестах, у звичках тіла. Який-небудь Біша, коли б він опинився тут, холодний і тверезий, знайшов би готову книгу. Господар дому, почуваючи себе п'яним, не наважувався вставати, але похвалював вибрики гостей, намагаючись непорушною гримасою зберегти статечний і гостинний вигляд. Його широке обличчя, що стало сиво-багряне, майже фіялкове, жахливе на вид, приєдналось до загального руху зусиллями, похожими на колихання й гойдання брига.

— Ви їх вбили? — спитав у нього Еміль.

— Смертну кару, як кажуть, буде скасовано на користь Липневої революції, — відповів Тайєфер, підійнявши брови з виглядом, одночасно хитрим і недомисленим.

— А часом ви їх не бачите иноді ві сні? — настоював Рафаель.

— Вже минула давність, — сказав убивця, наповнений золотом.

— І на його могилі, — крикнув Еміль сардонічним шепотом, — директор похоронного бюро накреслить: „Подорожні, пролийте сльозу на його пам'ять“…

— О! — знову сказав він. — Я б з охотою віддав сто су математикові, що довів би мені алгебричним рівнянням існування пекла.

Він кинув монету в повітря, крикнувши:

— Рішка за бога!

— Не дивіться, — сказав Рафаель, схоплюючи монету. — Що ми знаємо? Випадок такий зрадливий!

— Овва! — знову забалакав Еміль чудно сумним тоном. — Я не бачу, де мені поставити ногу між геометрією невіри та папським „отче наш“. Будьмо краще пити! Трінк — це, я думаю, оракул божественної пляшки, що має в собі Пантагрюеля.

— Ми завдячені молитві „отче наш“, — відповів Рафаель, — нашим мистецтвом, нашими пам'ятниками, нашими науками і — ще, може, більша благодійність — нашими сучасними урядами, де велике й плодовите суспільство чудово репрезентувало п'ятсот душ, де сили, протиставлені одна одній, невтралізуються, даючи всю владу цивілізації, грандіозній цариці, яка заміняє короля, цю стародавню й жахливу постать, щось вроді видуманої долі, що її створила людина між собою і небом. Перед лицем таких довершених тварин атеїзм — це ніби кістяк, який не може нічого народити. Що ти скажеш на це?

— Я думаю про потоки крови, розлиті комунізмом, — сказав холодно Еміль. — Він узяв наші жили й наші серця, щоб зробити щось вроді потопу. Але однаково! Всяка вдумлива людина мусить іти під знаменем Христа. Він один освітив перемогу розуму над матерією, він один поетично відкрив нам проміжний світ, що відокремлює нас од бога.

— Ти думаєш? — спитав Рафаель, звертаючись до нього з невиразно п'яною посмішкою. — Ну, так, щоб не скомпрометувати себе, проголосимо славетний тост: „Diis ignotis“.

І вони осушили свої келихи, повні науки, світильного газу, пахощів, поезії й невіри.

— Коли панове захочуть до салону, то їх чекає кава, — сказав метр д'отель.

В цей час майже всі гості борсалися серед тих чарівних пелюшок, коли гасне світло розуму, коли тіло звільняється від свого тирана й віддається несамовитим радощам свободи. Одні, що досягли апогея пияцтва, залишились похмурі і напружено намагались вловити думку, що ствердила б їхнє власне існування; инші, заглиблені в маразм через важке травління, не визнавали руху. Безстрашні промовці ще казали сплутані промови, зміст яких тікав від них самих. Кілька приповісток почулось, як шум механізму, що виконує штучне й бездушне життя. Мовчання і гармидер чудно поєднувались. Проте, слухаючи звучний голос льокая, який через безпорадність господаря сповіщав їх про нові радощі, гості встали, захоплені, підтримані або піднесені одно одним. Вся маса спинилась в один момент непорушно і зачаровано на порозі дверей. Надзвичайні насолоди бенкету блідли перед будоражливим видовищем, яке амфітріон пропонував найхтивішому з їхніх почуттів. Під блискучими свічами золотої люстри, біля столу з накиданим на ньому позолоченим сріблом, ціла група жінок появилась несподівано перед приголомшеними гостями, — очі їм заблистіли, як діяманти. Розкішне було вбрання, але розкішніші були самі красуні, перед якими зникали всі чудеса цього палацу. Жагучі очі цих дівчаток, чарівні, як у фей, були ще яскравіші, ніж потоки світла, що запалювали оксамитові одсвіти шпалерів, білину мармуру й тендітні виступи бронзи. Серце палало, дивлячись на контрасти між розпущеними зачісками та позами, зовсім не однаковими напринадливістю і вдачею. Це була ограда з квітів, змішаних з рубінами, сапфірами й коралами; низка чорних намист на сніжаних шиях; легкі шарфи, що мерехтіли, як вогонь маяків; погордливі тюрбани, тюніки, що спокушали своєю скромністю. Цей сераль спокушав усі очі, кидав хтивість для всіх примх. В чудесній позі під хвилястими складками кашеміру одна танцюристка, здавалось, була без покривала. Тут прозорий газ, там шелесливий шовк ховали чи виявляли таємничі форми. Маленькі вузькі ніжки говорили про кохання, свіжі червоні вуста мовчали. Крихкі й пристойні молоді дівчата, штучні діви з чудесними невинними зачісками з'явились перед очима, як видіння, яких можна розвіяти одним подихом. Потім аристократичні красуні з погордливим виглядом, але млосні й кволі, щуплі й граційні, схиляли свої голови, ніби мали купувати собі королівські милості. Одна англійка, з білою й невинною пухкою постатю, що ніби зійшла з хмар Оссіяна, похожа була на янгола меланхолії, на муки сумління, що виникають із злочину. В цьому небезпечному зборищі була й парижанка, вся краса якої була в невимовній грації, в туалеті, розумі, в зброї всемогутньої кволости, гнучка й висока — сирена без серця і жаги, що вміє штучно творити скарби пристрасти і підробляти сердечні звуки. Тут ще блистіли спокійні на вигляд і свідомі свого блаженства італійки, розкішні нормандки з чудовими формами, південні жінки з чорним волоссям і красиво прорізаними очима. Ви сказали б, що це версальські красуні, які, зранку розставивши свої тенета, прибули сюди, скликані Лебелем, як натовп східніх рабинь з наказу купця, щоб виїхати відціль удосвіта. Вони, зніяковілі й соромливі, кружляли біля столу, як бджоли в уліку. Цей лякливий сором, разом і докір і кокетування, був певною, на щось розрахованою, спокусою або невільною соромливістю. Може, почуття, якого жінка ніколи не позбавляється, огортало їх мантією чесноти, щоб надати більше чарівности й витворности щедрим дарам пороку. Отже, змова, задумана старим Тайєфером, ніби мусила була не відбутись. Цих нестримних чоловіків покорила величня могутність жінки. Говір захоплення пронісся, як солодка музика. Кохання не йшло руч-об-руч із сп'янінням; замість урагану жаги гості, здивовані в момент кволости, вдалися в насолоди хтивого екстазу. Художники, почувши голос поезії, який завжди панує над ними, почали з захопленням вивчати ніжні відтінки, що відрізняли цих добірних красунь. Один філософ, збуджений думкою, що її викликала, може, якась пара вуглекислоти шампанського, затримтів, думаючи про нещастя, що привели сюди цих жінок, гідних, може, колись найщирішої пошани. Кожна з них, без сумніву, могла б оповісти якусь криваву драму. Мало не всі вони приносили з собою пекельні муки і тягли за собою людей без сумління, обдурені обіцянки, радощі, куплені убогістю. Гості підійшли до них з поважністю. Між ними почались розмови, такі неоднакові, як і вдачі. Утворились групи. Можна б сказати, що це був салон порядного товариства, де молоді дівчата й жінки пропонують гостям після обід лікери, каву, цукор, щоб полегшити травління. Але незабаром почулись смішки, збільшився шепіт, голоси стали дужчі, оргія, приборкана на один момент, загрожувала раз-у-раз знову прокинутись. Ці колії мовчанки й шуму були трохи похожі на симфонію Бетховена.

Сівши на м'якому дивані, два други побачили спочатку, як підходить до них величньою ходою висока, статурна дівчина з досить неправильним обличчям, але пронизлива й поривчаста в могутніх контрастах. Недбайливо зафризоване, нібе розпушене коханням, темне волосся спадало легкими пасмами на широкі плечі й давало почуттю принадні перспективи. Довгі темні локони наполовину огортали шию, по якій сковзалось світло, показуючи вишуканість найкрасивіших образів. Матово-бліда шкіра відділяла теплі, живі тони яскравих барв. Очі з довгими віями випускали сміливий огонь та іскри кохання. Червоні, вогкі, напіврозтулені вуста кликали до поцілунку. Ця дівчина мала повну талію, але приємно пружню, її груди, її руки були широко розвинені, як лінії прекрасних фігур Каррашо; проте, вона здавалась меткою, гнучкою, і в її силі можна було вгадати хуткість пантери, а в мужній витворності її форм — хижі насолоди. Хоч ця дівчина ніби вміла сміятись і пустувати, але її очі жахали думку. Як ті пророчиці, яких трусить демон, вона скоріш дивувала, ніж подобалась. Всі вирази проносились раптом, як блискавки, по її рухливому обличчі. Може, вона захопила б пресичених людей, але юнак її б злякався. Це була колосальна статуя, що впала з бані якогось грецького храму, дивна на відстані, але груба, коли дивитися зблизька. Проте її блискавична краса мала збуджувати безсилих, її голос — чарувати глухих, її погляди — оживляти старі кістки; тому Еміль рівняв її трохи до трагедії Шекспіра, як чудесний арабеск, де радощі кричать, де кохання має щось дике, де чарівність грації і вогонь щастя ідуть за кривавими вибухами гніву, вона як чудовище, що вміє кусати, пестити, сміятись, як демон, і плакати, як янгол — імпровізувати в одних обіймах всі спокуси жінок, але не меланхолійні зідхання і чарівну скромність діви; потім в один момент заревіти, розідрати собі живіт і знищити свою жагу й свого коханця; нарешті, заподіяти смерть самій собі, як народ у повстанні. Одягнена в оксамитову червону сукню, вона топтала байдужими ногами кілька квіток, що впали з голів її подруг і недбайливою рукою протягала двом друзям срібне блюдо. Горда із своєї краси, горда, може, із своїх пороків, вона показувала білу руку, що виразно виступала на оксамиті. Вона була тут, як цариця насолод, як образ тієї людської радости, що розкидає скарби, зібрані трьома поколіннями, що сміється з трупів, глузує з предків, розчиняє перли і трони, перетворює молодих людей на старих і часто старих на молодих; як образ тієї радости, що дозволена тільки втомленим велетням влади, змученим думкою, або тим, для яких війна стала тільки забавкою.

— Як тебе звуть? — спитав її Рафаель.

— Акіліна!

— Ого! Ти походиш з врятованої Венеції, — крикнув Еміль.

— Так, — відповіла вона. — Я взяла собі инше ім'я, підвищившись над усіма жінками, як папи, коли підіймаються над усіма людьми.

— А чи маєш ти, як твоя патронеса, грізного й шляхетного змовника, що тебе кохає і вміє навіть вмерти за тебе? — хутко сказав Еміль, збентежений цим поетичним видінням.

— В мене він був, — відповіла жінка. — Але гільотина стала мені суперницею: тому я завжди ношу кілька червоних клаптиків в моєму вбранні, щоб радість моя не заходила дуже далеко!

— О! Якщо ви дасте їй оповісти історію чотирьох юнаків ля-Рошелі, то вона ніколи не скінчить. Замовч, Акіліно! Хіба не в усіх жінок є якесь кохання, за яким вони плачуть? Але не всі ж, як ти, мають щастя втратити його на ешафоті. Ах, краще б я знала, що мій лежить на кладовищі Клямар, ніж у постелі суперниці.

Ці фрази сказав ніжний і мелодійний голос найневиннішої, найкрасивішої, найчарівнішої маленької істоти, що коли-будь з наказу феї вилупилась із чарівного яйця. Вона підійшла нечутними кроками й показувала своє тендітне обличчя, крихку талію, свіжі тонкі скроні, голубі очі, що полонили скромністю. Простодушна наяда, яка вирвалась з свого джерела, не буває несміливіша, біліша, наївніша, ніж ця молода дівчина; здавалось, що їй шістнадцять років, що вона не знає ні зла, ні кохання, ні життьових бур, що вона ще ходить до церкви благати янголів, щоб вони завчасно покликали її в небеса. Тільки в Парижі зустрічаються такі істоти із світлим обличчям, що ховають під таким скромним і ніжним, як квітка маргаритки, чолом найглибшу розпусту, найвитонченіші пороки. Еміль і Рафаель, обдурені спочатку небесними обіцянками, написаними в чарівних формах цієї молодої дівчини, прийняли каву, яку вона налила їм у чашки, піднесені Акіліною, і взялись її розпитувати. Але вона перетворила похмурою алегорією в очах обох поетів хто-зна ще яке обличчя людського життя, протиставляючи грубому і страшному виразу її величньої подруги картину холодної зіпсованости, хтиво жорстокої й досить легковажної, щоб зробити злочин, досить дужої, щоб сміятися з нього. Це був своєрідний демон без серця, що карає багаті і ніжні душі хвилюванням, якого не має в собі, що, продаючись, завжди знайде любовну гримасу, сльози, щоб спровести свою жертву, і — радість ввечері — щоб прочитати заповіт. Поет захоплювався б прекрасною Акіліною, але ввесь світ тікав би від зворушливої Евфразії: одна була душа порока, друга — пороком без душі.

— Я дуже хотів би знати, — сказав Еміль цій вродливій істоті, — чи думаєш ти коли-небудь про майбутнє?

— Майбутнє? — відповіла вона, сміючись. — Що ви називаєте майбутнім? Навіщо я стала б думати про те, чого ще нема? Я ніколи не дивлюсь ні назад, ні вперед себе. Чи не забагато й того, що ми маємо цілу добу відразу? Крім того, майбутнє ми знаємо — це шпиталь.

— Як можеш ти, бачучи тепер шпиталь, не минути того, щоб опинитися там? — крикнув Рафаель.

— Що ж такого страшного в шпиталі? — спитала грізно Акіліна. — Чого ж нам домагатися, коли ми не буваємо ні матерями, ні жінками, коли старість накладає нам чорні панчохи на ноги й зморшки на чоло, в'ялить усе, що в нас є жіночого, і висушує радість в поглядах наших друзів? Ви не бачите тоді нашої краси, перед вами тоді первісна брудна потвора, на двох лапах, голодна, суха, що вже взялася тліном і незграбно ступає, шелестячи сухим листям. Найкрасивіші ганчірки стають для нас мотлохом, амбра будуарів пахне, як смерть, і смердить, як кістяк; потім, якщо і є серце в цьому бруді, то ви всі його ображаєте, ви не дозволяєте нам навіть згадувати. Отже, хіба наше існування не однакове, чи будемо ми до того життя ходити біля собаки в багатому готелі, чи в лікарні розбирати мотлох? Хіба є велика ріжниця між тим, чи ховатимемо ми своє сиве волосся під червоно-голубою картатою хусткою, чи під мереживом, чи березовою мітлою підмітатимемо вулиці, чи східці Тюїльрі — оксамитовим шлейфом; чи сидітимемо біля позолочених камінів, чи грітимемось біля вугілля в червоному глиняному горшку, чи будемо на видовищах Гревського майдану, чи ходитимемо до опери?

— Aquilina mia, ніколи ти не була така права в своїм розпачі, — знову сказала Евфразія. — Кашеміри, велени, пахощі, шовк, розкіш — усе, що блищить, усе, що подобається, личить тількі молоді. Один час тільки може подолати наше безумство, але щастя нас виправдовує. Ви смієтеся з цього, що я кажу! — крикнула вона, кидаючи отруйну посмішку на двох друзів. — Хіба я не маю рації? Я волію вмерти з насолоди, ніж з хвороби; у мене нема ні спраги вічности, ні великої поваги до людського роду, коли я бачу, що бог з нього робить! Дайте мені мільйони, — я їх заглину. Я б не хотіла зберегти ні сантиму на майбутній рік; жити для того, щоб подобатися й царювати над усіма — ось те гасло, що його вимовляє кожен удар мого серця. Суспільство мене хвалить, хіба воно не дає мені безперестано все, що треба до мого розпорядження? Чому ж милосердний бог мені що-ранку дає гроші, які витрачаю ввечері? Чому ви будуєте нам шпиталі? Бо він не поставив нас між добром і злом, щоб вибирати те, що нас ображає, чи те, що нам обридає; я була б дуже дурна, коли б не розважалась.

— А инші? — сказав Еміль.

— Инші? Ну, що ж, хай вони як хочуть, так і живуть. Мені більше хочеться сміятися з їхніх страждань, ніж проливати сльози над своїми. Я викликаю чоловіка, що здолає мені завдати хоч найменшого горя.

— Скільки ж ти вимучилася, щоб так думати? — спитав Рафаель.

— Мене покинули заради спадщини, — сказала вона, стаючи в позу, що підкреслювала всі її форми. — А, проте, я провадила дні і ночі за роботою, щоб годувати мого коханця. Я не хочу більше, щоб мене обдурили якоюсь посмішкою чи обіцянкою, я хочу зробити з мого існування безкінечно довгу низку насолод.

— Але, — крикнув Рафаель, — хіба щастя не йде від душі?

— Гаразд, — відповіла Акіліна, — але бачити, як тобою захоплюються, як перехвалюють тебе, торжествувати над усіма жінками, навіть найчеснотнішими, придушуючи їх силою краси, багатством — хіба це ніщо? Крім того, ми більше переживаємо в один день, ніж міщанка за десять років, — і цьому всьому правда!

— Хіба жінка без чесноти не огидлива? — сказав Еміль Рафаелеві.

Евфразія глянула на них, як жаба, і відповіла невимовно іронічним тоном:

— Чеснота? Ми оддаємо її потворам та горбаням. Чим вони були б без неї, нещасні жінки?!

— Замовч! — крикнув Еміль. — Не кажи про те, чого ти не знаєш!

— Ах, я її не знаю! — відказала Евфразія. — Віддаватися все життя остогидлій істоті, вміти виховувати дітей, які вас кидають, і казати їм „спасибі“, коли вони вас б'ють по серці, — ось чесноти, які ви приписуєте жінці; та ще в нагороду за її відречення ви приходите, щоб накласти на неї муки, намагаючись її обдурити. Коли вона чинить опір, ви її компромітуєте. Чудесне життя! Хіба ж не однаково залишатись вільною, кохати тих, що подобаються, і померти молодою?

— А ти не боїшся поплатитись за це коли-небудь?

— Так що ж, — відповіла вона. — Моє життя не перемішує мої насолоди з горем, воно розпадається на частини: без сумніву, радісну молодість і старість, за яку настраждаюсь доволі.

— Вона не любила, — сказала Акіліна глибоким голосом, — вона ніколи не зробила і ста льє, щоб уловити з насолодою його погляд, впиватися ним і потім почути, що тобою нехтують: її життя ніколи не було на волосинці, вона не пробувала проткнути кинджалом кількох чоловіків, щоб спасти свого володаря, свого пана, свого бога… Для неї кохання, — це вродливий полковник.

— Еге, ля-Рошель! — відповіла Евфразія. — Кохання — це вітер: ми не знаємо, відкіль він приходить. Проте, якби добре тебе кохала якась скотина, ти б зненавиділа розумних людей.

— Кодекс забороняє нам кохати скотів! — відказала іронічно висока Акіліна.

— Я думала, що ти вибачливіша що до військових, — крикнула, сміючись, Евфразія.

— Які вони щасливі, що можуть отак відмовитися від свого розуму! — крикнув Рафаель.

— Щасливі? — сказала Акіліна, посміхаючися з жалю й кидаючи на двох друзів жахливий погляд. — Ах, ви не знаєте, що таке бути засудженою на насолоди, маючи на серці мерця…

Спостерігати цієї хвилини салони — це значило бачити мільтонівський пандемоній. Голубі вогоньки пуншу кидали пекельне світло на обличчя тих, що могли ще пити; несамовиті танки, оживлені дикою енергією, викликали крики і сміх, що розкочувались, як вибухи феєрверку. Будуар і маленький салон, засіяні мерцями, і тими, що помирали, являли собою картину якогось бойовища. Атмосфера була гаряча від вина, насолод і розмов. Сп'яніння, кохання, маріння, забуття про цілий світ панувало в серцях, на обличчі, було написане на килимах, виявлялось у безладді й накидало на всі очі легкий серпанок, що давав можливість бачити в повітрі легку пару. Блискучий пил, крізь який виднілись найвибагливіші форми, найчудесніша боротьба, хвилювався в ясних смугах, ніби утворених промінням сонця. То там, то тут групи фігур, що лежали в обіймах, зливалися з білими мармурами, з благородними шедеврами культури, що прикрашала залю. Хоч два други зберегли деяку ясність у своїх думках і рухах, хоч по них і проходив ще трепет кволого життя, проте, вони не могли взнати, що реальне в цих надприродніх картинах, що безупинно миготіли перед їхніми стомленими очима. Задушливе небо наших мрій, палка чарівність, що її набирають постаті в наших видіннях, і особливо якась моторність, скута ланцюгами, потім найнадзвичайніші явища сна облягали їх так дуже, що вони мали гру цієї оргії за примхи кошмару, де рух бездушний, де крики не долітають до вуха. В цей час близький до господаря слуга повів його до передпокою і сказав йому на вухо:

— Пане, всі сусіди висунулись у вікна і скаржаться на гармидер!

— Якщо вони бояться так гармидеру, то хіба вони не можуть розстелити перед дверима соломи? — крикнув Тайєфер.

Рафаель раптом зареготав так дуже й несвоєчасно, що його друг спитав про причину такої радости.

— Тобі важко зрозуміти мене, — відповів той.

— Насамперед треба признатись тобі, що ви спинили мене на набережній Вольтера тоді, як я збирався кинутися в Сену. Ти, без сумніву, захочеш узнати, чому я хотів померти. Та коли я додам, що недавно через казкову випадковість перед моїми очима зосередились найпоетичніші руїни матеріяльного світу завдяки символистичному тлумаченню людської мудрости, а тепер уламки всіх розумових скарбів, які ми знищували за столом, привели до цих двох жінок, цих яскравих і оригінальних зразків безумних, наша глибока безжурність до людей і речей була за перехід яскраво обарвлених до картин, діяметрально протилежних двох систем існування, — чи більше ти мене зрозумієш? Коли б ти не був п'яний, ти б, може, побачив у цім цілий філософський трактат.

— А ти якби не лежав обома ногами на цій прекрасній Акіліні, що її хропіння нагадує бурю, яка ось-ось станеться, — відповів Еміль, що сам забавлявся, накручуючи й розкручуючи волосся Евфразії, не усвідомлюючи добре цієї невинної розваги, — ти б почервонів з твого пияцтва та балаканини. Твої обидві системи можна вмістити в одній фразі і звести до однієї думки. Просте й меланхолійне життя приводить до якоїсь безглуздої мудрости, заглушаючи наш розум роботою, а життя, що точиться в порожнечі абстракції або в прірвах морального світу, веде до якоїсь безумної мудрости. Одним словом, наша доля — або вбивати почуття, щоб дожити до старости, або померти молодим, терплячи муки із жаги. Крім того, цей присуд змагається ще з темпераментами, якими обдарував нас той грубий насмішник, що заготовив викройки для всіх створінь.

— Дурень, — крикнув Рафаель, спиняючи його. — Скорочуючи далі й далі себе в такий спосіб, ти складеш цілі томи. Коли б я мав претензію формулювати ясно ці дві думки, я б сказав тобі, що людина псує себе, розвиваючи свій розум, і очищається тільки неуцтвом. Це однаково, що позиватись із суспільством! Але чи житимемо ми мудрецями, чи загинемо безумцями — хіба рано чи пізно не однакові будуть наслідки? Чи не тому великий витяжник квінт-есенції визначив колись ці обидві системи двома словами: Карімарі й Карімара?

— Ти примушуєш мене сумніватись у могутності бога, бо ти дурніший, ніж він могутніший, — відказав Еміль. — Наш любий Рабле висловив цю філософію коротшим словом, ніж Карімарі й Карімара, — він сказав: „Може“, відкіль взяв Монтень своє: „Хіба я знаю?“ Ці останні слова моральної науки чи не те саме, що вигук Піррона, що спинився між добром і злом, як Буріданів осел між двома мірками вівса? Залишмо ці вічні суперечки, що сьогодні приведуть тільки до „так“ і „ні“. Яку ж ти спробу хотів зробити, кидаючися в Сену? Хіба ти заздриш гідравлічній машині на мосту Notre-Dame?

— Ах, коли б ти знав моє життя!

— Ах! — крикнув Еміль. — Я не думав, що ти такий нудний: ця фраза така банальна! Хіба ти не знаєш, що ми всі маємо претензії страждати більше за инших?

— Ах, — зідхнув Рафаель.

— Та ти просто блазень своїми „ах“. Послухай, хіба хороба душі або серця примушує тебе що-ранку, напруживши м'язи, правити кіньми, які ввечері мусять тебе розтоптати, як Дамієна? Чи ти з'їв свого собаку зовсім сирим і без соли в своїм мансарді? Чи твої діти казали тобі коли-небудь, що вони голодні? Чи ти продав волосся своєї коханки, щоб було з чим піти грати? Чи ти коли-небудь платив за фальшиве помешкання фальшивим векселем, дисконтованим на фальшивого дядю і, крім того, ще боявся запізнитися? В чім річ? Ну, я слухаю. Але, якщо ти кинувся б у воду через жінку, чи протестований вексель, чи нудоту, то я відрікаюсь від тебе. Сповідайся мені. Не бреши, бо я ж не вимагаю од тебе історичних мемуарів. Особливо говори так стисло, як це дозволить тобі сп'яніння; я вибагливий, як читач, і ладен заснути, як жінка за вечірніми молитвами.

— Бідний дурне, — сказав Рафаель, — відколи це стало, що сум не свідчить про почуття? Коли ми дійдемо того щабля науки, що дозволить нам скласти природознавство сердець, установити їхню номенклатуру, розподілити їх по родах, видах, родинах — на ракоподібні, давноминулі, ящерні, мікроскопічні, на… на… які ще там?.. тоді мій друже, ясно буде доведено, що є серця ніжні, делікатні, як квіти, що й гинуть так, як вони, од найменших дотиків, до яких инші мінеральні серця зовсім нечутливі.

— О-о, будь ласка, звільни ти мене од передмови, — беручи Рафаеля за руку, сказав напівжартівливо, напівсумно Еміль.

1. Стара італійська пісня: „Стільки тримання!“
2. „Милосердя! Милосердя!“ — по-італійському.
3. Римський сенат
4. В душі.
5. За східнім звичаєм.
6. Твір Петрарки — „Про славетних мужів“.
7. Дослівно: „шматочок м'ясця“ — бенкет.
8. П'єр Балланш — філософ часів Бальзака.
9. Дім для божевільних.