Чергові завдання совітської власти/Володимир Ілліч Лєнін
| ◀ Ухвала Всеросійського ц. в. комітету… | Чергові завдання совітської власти пер.: П. Дятлів Володимир Ілліч Лєнін (А. Луначарський) |
Зіставлення творів Н. Лєніна в українськім виданню ▶ |
|
Я мало знаю біоґрафію Лєніна і тому не спробуватиму тут викладати її, бо для сього знайдеться чимало инших джерел. Я говоритиму тільки про ті відносини, котрі безпосередно були у мене з ним, і про ті спостереження, котрі я безпосередно зібрав.
Вперше я почув про Лєніна по виході книжки „Туліна“ від Аксельрода. Книжки я ще не читав, але Аксельрод мені сказав: „Тепер можна сказати, що і в Росії є справжній соціял-демократичний рух і висовуваються справжні соціял-демократичні мислителі“. „Як?“ — спитав я, — а Струве, а Туган-Барановський. — Аксельрод трохи загадково усміхнувся (річ в тім, що ранше він дуже високо оцінював Струве) і сказав мені: „Так, але Струве й Туган-Барановський — це все сторінки російської університетської науки, факт з історії еволюції російської вченої інтеліґенції, а Тулін — се вже плід російського робітничого руху, се вже сторінка з історії російської революції“.
Само собою розуміється, книжку Туліна перечитано закордоном (в Цюрисі), де я тоді був, з найбільшою жадобою, і пояснялося ріжними способами.
Опісля сього до мене доходили лише чутки про заслання Лєніна, про його життя в Красноярську з Мартовим і Потресовим.
Лєнін, Мартов і Потресов здавалися зовсім нерозлучними приятелями, з однаковим забарвленням, чисто російськими провідниками молодого робітничого руху. Дивно бачити, якими ріжними шляхами пішли сі „три приятелі“!
Книжка Лєніна з історії російського капиталу зробила на мене значно менше вражіння. Я, розуміється, бачив її статистистичну поважність, талановитість і великий політичний інтерес, який вона представляла, але я саме найменше цікавився докладним чисельним доказом розвою капиталізма в Росії, бо для мене особисто він був незаперечним, а в моїй пропаґандній і аґітаційній діяльности пером і словом — господарчі питання займали останнє місце.
Я був на засланню, коли до нас почали доходити відомости про другий зїзд. Тоді вже виходила і зміцніла „Искра“. За часу розриву „Искри“ з „Робочим Ділом“, хоча дехто з моїх приятелів, наприклад, Ник. Аносов виразно стояв по боці „Робочого Діла“, — я особисто, не вагаючися, проголосив себе искровцем. Але саму „Искру“ знав я погано: числа її доходили до нас розріжнено, хоча все ж доходили.
В кожнім разі, у нас була така уява, що до нероздільної тройці: Лєніна, Мартова й Потресова так же само інтимно прилучилася закордонна тройця: Плеханов, Аксельрод і Засулич.
Тому вістка про розкіл на 2-ім зїзді вдарила нас неначе обухом по голові. Ми знали, що на 2-ім зїзді дограватимуться останні дії боротьби проти „Робочого Діла“, але, щоби розкіл стався по такій лінії, що Мартов і Лєнін опиняться в ріжних таборах, а Плеханів „розколеться“ пополам, — се нам зовсім не впадало на думку.
Перший пункт устава? — Хиба варто колотися зза сього?! Розподіл стільців у редакції? — та що вони, з глузду зїхали там закордоном?!Ми передовсім обурювалися на розкіл і змагалися на основі злиденних даних, які доходили до нас, розібратися, в чім же тут справа. Не було недостачі і в чутках, ніби Лєнін склочник і розкольник, за всяку ціну хоче встановити самодержавя в партії, а Мартов і Аксельрод не захотіли, мовляв, присягнути йому яко всепартійному ханові.
Але сьому в значній мірі протирічило становище Плеханова, як відомо, спершу дуже приязне й союзне з Лєніним.
Незабаром, правда, Плеханів перекинувся на бік меньшевиків, але це вже всі на засланню (і не тільки в Вологодщині, гадаю) прийняли яко щось таке, що погано характеризує Георгія Валентиновича. Такі швидкі зміни становища не в добрій славі у нас, марксистів.
Словом, ми були до якоїсь міри в ночи. Я мушу сказати, що російські товариші, які підтримали Лєніна, також не зовсім точно уявляли собі, в чім справа. Найміцнійшу підпору, без сумніву, подав йому А. А. Богданів, коли говорити про особи.
В сій площі прилучення Богданова до Лєніна мало, можна сказати, рішаюче значіння. Як би він не прилучився до Лєніна — справа пішла би, правдоподібно, значно повільнійше.
Але чому Богданів прилучився до Лєніна? — Він зрозумів боротьбу на з'їзді, передовсім, яко боротьбу за дисциплину; коли за формулу Лєніна голосувала все-ж-таки більшість (хоча 1 голос), меншість мусила підпорядкуватися, — а, подруге, яко боротьбу російської частини партії проти закордонників. Аджеж довкола Лєніна не було жадного славетного імени, за то з ним були майже суспіль усі делегати, що приїхали з Росії, а проти нього, по переході туди Плеханова, зібралися всі закордонні божки.
Богданів не зовсім точно малював картину так: закордонна партійна аристократія не хоче зрозуміти, що у нас тепер дійсно є партія і що передовсім треба числитися з колективною волею російських практичних робітників.
Без сумніву, ся лінія, яка вилилася тим часом в гасло: „єдиний центр і до того ж в Росії“ — підкупляюче впливала на багато російських комітетів, що досить густою сіттю розкинулися тоді по Росії.
Незабаром стало відомо, серед кого має успіх та чи инша лінія. До меньшевиків прилучилася більшість марксистської інтеліґенції столиці, — вони мали незаперечний успіх серед найкваліфікованійших робітників; до большевиків передовсім прилучилися саме комітети, себто провінціяльні робітники-професіонали революції. І се була, розуміється, переважно, інтеліґенція, без сумніву иншого типу — не марксиствуючі професори, студенти й курсистки, а люде, які раз назавжде зробили своєю професією — революцію.
Переважно сей елємент, якому Лєнін надавав таке величезне значіння, який він звав бактерією революції, і обєднався довкола Богданова в славетне Орґанізаційне Бюро Комітетів Більшости, котре й дало Лєніну його армію.
Нагадаю тут, що на запрошення тодішнього догодувачівського Ц. К. я їздив до Смоленська. Перед сим я бачився в Київі з тов. Крижановським, що грав тоді досить велику ролю, був близьким приятелем Лєніна, одначе хитався між чисто лєнінською позицією й позицією примирливости.Він саме й оповів мені докладнійше про Лєніна. Характеризував він його з захопленням, малював його, яко величезний розум, надлюдську енерґію, надзвичайно милого, веселого товариша, але одночасно зазначав, що Лєнін передовсім чоловік політичний, і що, розійшовшися з ким-небудь політично, — він зараз же розривав й особисті вносини. В боротьбі ж, по словам Крижановського, Лєнін був безмилосердним і прямолінійним.
І тим часом, як мені уявлявся відповідний досить таки романтичний образ, — Крижановський додав: „А з вигляду він подібний до ярославського кулачка, до хитрого мужичка, особливо, коли носить бороду“.
Ледві я по засланню приїхав до Київа, як отримав від Бюра Комітетів Більшости просто припис негайно виїхати за кордон і вступити до редакції центрального орґану партії. Я зробив се.
Нагадаю, що кілька місяців я прожив у Парижі, почасти тому, що бажав близче розібратися в розходженні. Одначе в Парижі я, все-таки, став негайно на чолі тамошньої дуже невеличкої большевицької ґрупи і почав уже воювати проти меньшевиків.
Лєнін писав мені кілька коротких листів, в котрих кликав поспішати до Женеви. Нарешті, він приїхав сам.
Приїзд його для мене був трохи несподіваним. Особисто на мене з першого погляду він не зробив занадто гарного вражіння. Мені він здався зовнішньо неначеб трохи безбарвним, а так — нічого певного він не казав, тільки домагався негайного від'їзду до Женеви.
На від'їзд я згодився.
Одночасно Лєнін надумався прочитати великий виклад про долю російської революції й російського селянства.
На сім викладі я вперше почув, як він промовляє. Тут Лєнін перетворився. Величезне вражіння на мене і на мою жінку зробила та зосереджена енерґія, з котрою він говорив, сі втуплені в товпу слухачів очі, що ставали майже хмарними і неначе сверлили товпу, сей одноманітний, але повний сили рух промовця то вперед то назад, ся легко пливуча й наскрізь пересякнута волею промова.
Я зрозумів, що сей чоловік, яко трибун, мусить робити міцне й невитравне вражіння. А я вже знав, який сильний Лєнін публицист з його грубоватим, надзвичайно ясним стилем, з його умінням представити всяку думку, навіть складну, надиво просто і обговорювати її з усіх боків так, що вона вибивалася, нарешті, навіть в найсирійшім і мало ввиклим до політичного думання умі.
Я тільки пізнійше, значно пізнійше пізнав, що не трибун і не публицист, і навіть не мислитель — найсильнійші сторони в Лєніні, але вже й тоді для мене було ясно, що головною рисою його характера, тим, що складало половину його обличча — була воля, дуже певна, вельми напружена воля, яка вміла зосередитися на найблизчій задачі, але ніколи не виходила поза круг, начертаний міцним розумом, котра всяку окрему задачу встановляла яко кільце у велетенськім світовім політичнім ланцюзі.
Здається, другого дня опісля викладу ми, не памятаю з якої нагоди, попали до ліповщика Аронсона, з котрим я був тоді в досить добрих відносинах. Аронсон, побачивши голову Лєніна, захопився нею і став прохати у Лєніна дозволу виліпити, принаймні, медаль з нього.Він указав мені на цікаву подібність Лєніна до Сократа. Треба сказати, впрочім, що ще більше, ніж до Сократа, Лєнін подібний до Верлена. Тоді тільки що вийшов Карєрів портрет Верлена в ґравюрі і одночасно ж виставлялося відоме погруддя Верлена, куплене потім для женевського музея.
Зрештою, зазначалося, що Верлен був надзвичайно схожий з Сократом. Головна схожість була в роскішній формі голови.
Будова черепа Володимира Ілліча, дійсно, роскішна. Треба трохи придивитися до нього, щоб замісць першого вражіння простої великої лисої голови оцінити сю физичну міць, контур велетенської бані чола й спостерегти, я сказав би знову таки, физичне парусіння світла від його поверхні.
Ліповщик, розуміється, спостеріг се вразу.
Поруч з сим більше зближаючі з Верленом, ніж з Сократом, глибоко запалі, невеликі і страшенно уважні очі. Але у великого поета сі очі тьмяні, якісь погаслі (судячи по портрету Карєра) — у Лєніна вони насмішкуваті, повні іронії, зорять умом і якоюсь завзятою веселістю. Тільки коли він говорить — вони стають, дійсно, хмарними й неначе гипнотизують. У Лєніна дуже малі очі, але вони такі виразні, такі одухотворені, що я потім часто любовав їхньою несамовитою грою.
У Сократа, судячи по погруддям, очі були скорше опуклі.
В нижчій частині знову значна схожість, особливо, коли Лєнін носить більше чи менше велику бороду. У Сократа, Верлена й Лєніна борода росла однаково, трохи занедбано і недоладно. І в усіх трьох нижня частина обличча трохи безформна, зроблена грубо, неначеб абияк.
Великий ніс і товсті губи додають трохи татарське обличча Лєніну, що в Росії, розуміється, легко поясняється. Але зовсім, або майже зовсім такий же ніс і такі-ж губи і в Сократа, що особливо звертало увагу в Греції, де подібний тип надавалося хиба що тільки химерним сатирам. Те ж саме й у Верлена. Один з близьких приятелів Верлена прозвав його калмуком. На обличчу великого мислителя, судячи по погруддям, лежить передовсім саме відсвіт глибокої думки. Я гадаю, одначе, що — коли в передачі Ксенофонта й Платона є частина істини — Сократ був веселим і іронічним, і схожість в живій грі обличча була, правдоподібно, більшою, ніж се показує погруддя. Рівно ж і в обох славетних образах Верлена панує той тужливий настрій, той декадентський мінор, котрий переважав, розуміється, і в його поезії, але всім відомо, що Верлен, особливо з початку свого підпиття бував веселим та іронічним, і я думаю, знову-таки, що схожість тут була більшою, ніж здається.
Чого може навчити се чудне порівнання великого грецького философа, великого французького поета і великого російського революціонера?
Розуміється, нічого. Воно хиба що тільки намічає, як одна й та ж зовнішність може належати, правда, мабуть, приближно рівним геніям, але з зовсім ріжним напрямом духа, а, подруге, дало мені змогу описати зовнішність Лєніна більш-менш наглядно.
Коли я близче пізнав Лєніна, я оцінив ще одну сторону його, котра зразу не звертає на себе уваги: се дивну силу життя в нім. Вона в нім клекоче й грає. Тепер Лєніну вже 50 років, але він і нині ще зовсім молодий чоловік, зовсім юнак по свому життєвому тонусу. Як він заразливо, як мило, як по-діточому регочеться і як легко розсмішити його, який у нього нахил до сміху — сього виразу перемоги людини над труднощами! За найстрашнійших хвилин, які нам доводилося разом переживати, Лєнін був незмінно рівним і так же само нахильним до веселого сміху.
Його гнів також надзвичайно милий. Не зважаючи на те, що від вибуху його, дійсно, за останнього часу могли гинути десятки, а може й сотні людей, він завжде панує над своїм обуренням і воно має жартівливу форму. Сей грім, „неначе граючись, грюкоче високо в небі голубім“. Я багато разів спостерігав се зовнішнє клекотіння, сі обурені слова, сі стріли ущіпливої іронії, а поруч був той же смішок в очах і здатність в одну хвилину покінчити всю цю сцену гніву, неначе Лєнін грав її, бо так треба. Внутрішньо ж він зостається не тільки спокійним, але й веселим.
В приватнім життю Лєнін також найбільше любить саме таку невибагливу, безпосередню, просту веселість, що клекоче силами. Йому любі — діти й котята. З ними він може гратися цілі години.
До своєї праці Лєнін вносить ті ж самі гарні чари життя. Я ніколи не скажу, щоб Лєнін був трудовитим, мені якось ніколи не доводилося бачити, щоб він втопився в книжку чи зігнувся над писарським столом. Пише він страшенно швидко, буйним розмашним письмом; без жадних перечеркувань накидав він свої статті, котрі не коштують його жадних напружень. Зробити се він може що хвилі, звичайно вранці, вставши з ліжка, але й пізно ввечері, вернувши опісля втомної днини, і коли завгодно. Читав він весь останній час, з виїмкою, може, короткого часу закордоном, за реакції, більше уривками, ніж усидливо, але з усякої книги, з усякої сторінки він винесе щось нове, викопає ту чи иншу потрібну для нього ідею, яка служить йому потім зброєю.
Особливо запалюється він не від споріднених ідей, а від протилежних. В нім завжде живе завзятий полеміст.
Але коли Лєніна якось смішно назвати працьовитим, то працездатний він у величезній мірі. Я близький до того, щоби признати його просто невтомним, і я не можу сього сказати, бо знаю, що за останнього часу, надлюдські напруження все таки наприкінці кожного тижня трохи надламлюють його сили й змушують його відпочивати.
Але ж зато Лєнін уміє відпочивати. Він бере сей відпочинок, неначе якусь ванну: за часу його він ні про що не хоче думати і цілком віддається безділлю і, коли тільки можливо, своїм улюбленим сміху й веселости. Тому з найкоротшого відпочинку Лєнін виходить освіженим і готовим до нової боротьби.
Се джерело блискавої й якоїсь наівної життєвости поруч з певною шириною ума й напруженою волею, про яку я вже говорив вище, — чари Лєніна. Чари сі неймовірні; люде, що попадають близько в його орбиту, не тільки віддаються йому, яко політичному провідникові, але якось своєрідно залюблюються в нього. Се відноситься до людей найріжнійших розмірів і духових настроїв — від такого тонко відчуваючого величезного таланту, як Горький, до якого небудь косолапого мужика з глибин Пензенської ґубернії, від першорядних політичних умів, в роді Зиновєва, до якого-небудь салдата й матроса, вчора ще бувших чорносотенцями, готових покласти свої буйні голови за „провідника світової революції — Ілліча“.
Се фамиліярне прозвище „Ілліч“ прищепилося так широко, що його повторяють і люде, які ніколи не бачили Лєніна.
Коли Лєнін лежав ранений, як ми боялися, смертельно, ніхто не висловив нашого почуття до нього ліпше, ніж Троцький. В страшенних бурях світових подій, Троцький, другий провідник російської революції, зовсім не нахильний до сантиментальности, сказав: „Коли подумаєш, що Лєнін може вмерти, то здається, що всі наші життя нікчемні й перестаєш бажати жити“.
Вернуся до своїх спогадів про Лєніна перед великою Революцією.
В Женеві ми працювали разом з Лєніним в редакції „Впереду“, потім „Пролєтарія“. Лєнін був дуже добрим співредактором. Писав він як я вже говорив, багато й легко, і відносився дуже добросовісно до праць своїх товаришів по редакції: часто виправляв їх, давав вказівки і дуже тішився кожній талановитій і переконуючій статті.
Взаємини у нас були найкращі. Лєнін скоро оцінив мене, яко промовця: він надзвичайно не любив робити які будь компліменти, але пару разів висловлявся з великою похвалою про мою силу слова, і, спіраючися на сю похвалу, вимагав від мене як найчастійших виступлень. Деякі найвідповідальніші виступлення він обдумував зі мною зарані.
За першої частини нашого життя в Женеві до січня 1905 р. ми віддавалися, переважно, внутрішній партійній боротьбі. Тут мене дивувала в Лєніна глибока байдужість до всяких полемічних сутичок; він не надавав великого значіння боротьбі за закордонну авдиторію, котра в більшости своїй була по боці меньшевиків. На ріжні святочні дискусії він не зявлявся і мені не дуже се радив. Волів, щоби я виступав з великими суцільними викладами.
У відношенню його до противників не відчувалося жадного озлоблення, але все-ж-таки він був жорстоким політичним противником, користав з кожної похибки, роздмухував усякі натяки на оппортунізм, в чім була, зрештою, частина правди, бо пізнійше меньшевики й самі роздмухали всі тодішні свої іскри в досить оппортуністичне полумя. На каверзи він не пускався, але в політичній боротьбі пускав у рух всяку зброю, крім брудної. Треба сказати, що подібним же способом вели себе й меньшевики. Взаємини наші з ними були досить таки зіпсуті, і мало кому з політичних противників удалося тоді вберігти скільки будь людські особисті взаємини. Особливо отруїв відношення меньшевиків до нас Дан. Дана Лєнін завжде дуже не любив, Мартова ж любив і любить, але вважав і вважає його політично трохи маловольним і втрачаючим за тонкою політичною думкою її загальні контури.
З початком революційних подій справа дуже змінилася. Передовсім, ми стали діставати неначеб моральну перевагу над меньшевиками. Меньшевики тоді вже явно повернули до гасла: штовхати вперед буржуазію і змагатися до конституції чи, щонайбільше, до демократичної республики. Наші, як твердили меньшевики, революційно-технічні погляди захоплювали навіть значну частину еміґрантської публики, особливо молодіж.
Ми почули живу землю під ногами. Лєнін тоді був роскішний. З найбільшим захопленням розгортав він перспективи дальшої безмилосердної революційної боротьби і ревно бажав їхати до Росії.
Але тут я відїхав до Італії зза слабости і втоми, і з Лєніним підтримував тільки листовні зносини, здебільшого ділового політичного характеру, поскільки річ ійшла про часопись.
Стрінувся я з ним уже потім в Петербурзі. Я мушу сказати, що саме петербурзька доба діяльности Лєніна 1905–1906 рр. здається мені порівнюючи слабшою. Правда, він і тут писав чимало блискучих статей і лишався політичним провідником найактивнійшої в політичнім відношенню партії — большевиків.
Особисто я весь час пильно придивлявся до нього, бо тоді став уважно досліджувати по добрим джерелам біографії Кромвеля і Дантона. Змагаючися зрозуміти психологію революційних „провідників“, я порівнював Лєніна з сими постатями і мені здавалося, що Лєнін ледві чи представив би собою справжнього революційного провідника, яким він мені уявлявся. Мені стало здаватися, що емігрантське життя трохи ізлюднило Лєніна, що внутрішня партійна боротьба проти меньшевиків заслоняє для нього велетенську боротьбу проти монархії, і що він більше журналіст, ніж справжній провідник.
Мені було гірко чути, що суперечки з меньшевиками, якісь спроби провести певні межі мали місце навіть тоді, коли Москва знемогала від невдатного озбройного повстання.
До того ж Лєнін, опасуючися арешту, дуже рідко виступав яко промовець; наскільки памятаю, один лише раз — під призвіщем Карпова, при чім його пізнали й прийняли з могутньою овацією. Працював він переважно в кутку, майже виключно пером і на ріжних нарадах головних штабів окремих партій.
Словом, Лєнін, як мені здавалося, вів далі боротьбу трохи в закордоннім розмірі; вона не виливалася в тих досить таки велетенських гряницях, в які вилилася під той час революція. В моїх очах він все таки був найбільшим з російських провідників, і я почав боятися, що у революції нема справжнього ґеніяльного провідника.
Говорити про Носаря-Хрустальова було, розуміється, смішно. Ми всі розуміли, що сей зненацька виринулии „провідник“ не має жадної будучини. Найбільше шуму й бляску було довкола Троцького, але тоді ми все ще відносилися до Троцького як до дуже здібного й трохи театрально-закоханого в себе трибуна, а не як до поважного політичного діяча.
Дан і Мартов надзвичайно змагалися вести боротьбу в самих нетрях петербурзького робітництва і знову таки проти нас, большевиків.
Я й тепер вважаю, що революція 1905–1906 рр. застигла нас якось несподівано і що у нас не було справжнього політичного навика. Се пізнійша думська праця, пізнійша праця наша, яко еміґрантів, над поглибленням в собі реальних політиків, над задачами широкої державної діяльности, повороту котрої ми були більше чи менше певні, — дала нам той внутрішній рост, який зовсім змінив самий спосіб наш приступати до революційної задачі, коли історія знову покликала нас. Особливо се вірно що до Лєніна.
Лєніна в обставинах фінляндських, коли йому доводилося одгризатися від реакції, я не бачив.Стрінулися ми з Лєніним знову за кордоном на Штутґаргськім конґресі. Тут ми були з ним якось особливо близькі, окрім того, що нам доводилося постійно радитися, бо як я вже говорив, мені партія доручила одну з найважнійших праць на Зїзді, ми мали тут і багато великих політичних розмов, так сказати, інтімного характеру; ми обмірковували перспективи великої соціяльної революції. При сім, взагалі, Лєнін був більшим оптимістом, ніж я. Я гадав, що хід подій буде трохи повільнійшим, бо, здавалося, доведеться чекати, доки капиталізуються й країни Азії; що у капитала є ще досить джерел, і що ми хиба під старість побачимо справжню соціяльну революцію. Лєніна сі перспективи щиро засмучували. Коли я розвивав йому свої докази, я помітив справжню тінь суму на його сильнім, розумнім обличчі і я зрозумів, як жагуче хочеться сьому чоловікові ще за свого життя не тільки бачити революцію, але й могутно робити її. Одначе, він нічого не твердив, він був, очевидячки, тільки готовий реалістично признати й похил униз, і зріст угору і поводитися відповідно.
Як дивно, що трохи пізнійше ми політично розійшлися в протилежні сторони. Лєнін пристосувався до часу реакції, наблизився до меньшевиків, тим часом як я, особливо затягнений моїми приятелями, передовсім Богдановим, зостався на становищі чисто революційної лінії за всяку ціну.
У Лєніна виявилося більше політичної чутливости, що не дивує. Лєнін має в собі риси ґеніяльного оппортунізма, себто такого оппортунізма, котрий числиться з властивістю хвилі й уміє використати її в цілях загальної завжде революційної лінії.
Сі риси дійсно були й у Дантона й у Кромвеля.
Зазначу, між иншим, що Лєнін завжде дуже несміливий і якось ховається до затінку на міжнародних конґресах: може бути, тому, що він не досить вірить свому знанню мов, тим часом він добре говорить по німецьки, і дуже незле володіє французькою й англійською мовами. Одначе він обмежує свої публичні виступи на конґресах кількома реченнями. Ми доручили йому виступити з великою промовою про відношення до війни. Зазначу тут, ще при випрацюванню резолюції ми дуже розійшлися з резолюцією Бебеля, посунувши її далеко вліво. Я особисто приймав в цім енерґійну участь і в резолюції прийнято багато моїх формул.
Плеханів на загальнім зібранню російської фракції вимагав, щоби ми прилучилися до бебелівського становища, того ж жадав Троцький, котрий сказав, що свої революції ми могли би виносити тільки, коли б були переможцями, представляючи ж собою еміґрантів розторощеної революції, нам треба бути скромними. Лєнін з ним зовсім не згодився. Тези, котрі здебільшого представляли його й мої бажання, він взявся боронити в відповідній секції, одначе, кілька годин перед своїм виступом передав увесь матеріял Розі Люксембурґ. Роза Люксембурґ і виступила з дуже блискучою промовою, яка вельми поважно встановила остаточну форму ухвал Штутґартського міжнародного конґреса.
Я дуже щасливий, що мені не довелося, так сказати, в особистім доткненню пережити нашу політичну розбрань з Лєніним.
За часу сеї незгоди я з Лєніним зовсім не здибувався. Мене дуже обурювала політична немилосердність Лєніна, коли вона намірилася проти нас. Я й тепер гадаю, що дуже багато нелагоди між большевиками й впередовцями утворено було просто еміґрантськими непорозуміннями й роздратуваннями, крім того, розуміються, вельми поважними философськими незгодами; політично ж розходитися нам не було чому, бо ми представляли тільки відтінки одної й тої ж політичної думки.
Богданів був того часу такий роздратований, що пророчив Лєніну неминучий відхід від революції і навіть доказував мені й тов. Е. К. Малиновській, що Лєнін конче стане октябристом.
Так, Лєнін став октябристом, але зовсім иншого октября.
Я вже оповідав вище свою стрічу з Лєніним на Копенгазькім конґресі. Не можу не зазначити тут його надзвичайно щирого, в найвищій мірі приязного відношення до мене в Копенгазі. Він чудово знав, що я політичний противник, але як тільки виявилося, що ми можемо вести спільну лінію, він зразу віднісся до мене з найбільшим довіррям.
Відчувалося, який би він був радий відновити колишні відносини й попередню єдність. Я зі свого боку також відчув знову приплив найщирійшої симпатії до сеї міцної вдачі, до сього світлого ума, до сього чарівного чоловіка. На жаль, мої товариші загальмували тоді процес зближення, і нам довелося пережити ще чимало досить гірких сутичок.
І знову таки сі сутички не мали зовсім особистого характера, бо Лєнін жив далі в Парижі, а я в Італії, а потім, коли я переїхав до Парижу, Лєнін саме переселився до німецької Швайцарії.
За доби Циммервальда лінія, зайнята Лєніним, за дуже малою виїмкою, була вже надзвичайно близька до тої, котру займали ми — впередовці. Тому, коли я знову стрінувся з Лєніним в Цюрисі — ґрунт був настільки підготований, що ми знову стали розмовляти, наче нічого не було, як старі приятелі й союзники.
Події, що торкаються нашого переїзду в Росію, вже доторкаються теперішньої революції й про них оповідатиметься в иншім місці.
Добавлю до сих поверховних уваг ще ось що. Мені надзвичайно часто доводилося працювати з Лєніним для вироблення ріжного рода резолюцій. Звичайно се робилося коллєктивно. Лєнін любить в сих випадках спільну працю. Недавно мені довелося знову приймати участь в такій роботі при випрацьовуванию ухвал 8-го зїзда по селянському питанню.
Сам Лєнін надзвичайно спритний при сім, швидко знаходить відповідні слова й речення, обмірковує їх з ріжних боків, иноді відхиляє. Надзвичайно радий усякій допомозі з боку. Нераз вдавалося мені знайти зовсім придатну формулу. „Ось, ось, се у вас гарно сказанулося, диктуйте-но!“ — говорить в таких випадках Лєнін. Коли ті чи инші слова здаються йому сумнівними, він знову, втупивши очі в простір, задумується й говорить: „Скажім краще так“. Иноді формулу, запропоновану ним з повною певністю, від відміняє, зі сміхом вислухавши влучну критику.
Така праця за головування Лєніна ведеться завжде надзвичайно пильно й якось весело. Не тільки його власний ум працює з запалом, але він запалює в найвищій мірі й уми инших.
Я не буду нічого долучати тут до сих споминів і сеї характеристики, бо постать Лєніна, як мені здається, найяскравійше виявиться, наскільки се залежить від мене, вже при викладі про самі події революції 1917–1919 років.
А. Луначарський.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|