Червоний шлях/1923/1/Новий етап в радянському союзному будівництві

 

Х. Г. РАКОВСЬКИЙ.


Новий етап в радянському союзному будівництві.
 
I. ВСТУП.

Кінець 1922 року відзначився в історії Радянських Республік переглядом відносин, що існували до того часу поміж ними. Спершу в Центральних Виконавчих Комітетах окремих Республік, потім у Всеросійському Центральному Виконавчому Комітетові були ухвалені більш менш аналогичні постанови про необхідність зформувати союзне будівництво, надати йому більш означеного, закінченого вигляду.

До цього часу стосунки між Союзними Республіками усталювались окремими умовами, зложеними між кожною з них та РСФРР. Існував договір між Україною та РСФРР, між Грузією, Вірменією, Азербайджаном і т. и. та РСФРР, але договору, що об'єднував би Україну з Грузією, з Вірменією, з Азербайджаном, з Білорус'ю і т. и. не було. Звичайно, таке становище не можна вважати за нормальне.

З другого боку, окремі договори, зложені між Республіками та РСФРР, мали цілком загальний характер. Найголовніша їхня хиба полягала в тому, що вони не відокремлювали ясно функцій загальних, як вони офіційно звались, об'єднаних Комісаріятів від чисто російських функцій.

Я вказую тут на ці дві хиби нашого союзного будівництва, але їх, звичайно, далеко більше й не могло бути инакше за часів громадської війни, коли вся увага була звернена на відстоювання існування Радянських Республік. Питання про те, які їхні формальні обопільні відносини, було питанням другорядної ваги. Всі однаково відчували, що якщо ми відстоємо своє державне існування, надійде час, щоб урегулювати відносини між Радянськими Республіками, згідно з основними підвалинами пролетарської держави, яка відкидає жадне класове та національне поневолення.

Як відомо, прийняті на I-ому Союзному З'їзді Рад основні конституційні підвалини, ще мають підлягти переглядові та перевірці на сесіях Центральних Виконавчих Комітетів окремих Республік, а після внесених поправок, якщо такі будуть зроблені, ці конституційні підвалини мають бути ратифіковані на сесії Союзного Центрального Виконавчого Комітету. Що до самої Союзної Конституції, то вона повинна бути остаточно ратифікована на другому Союзному З'їзді Рад. Вже тепер, при більш уважному вивченні намічених загальних союзних органів (з них досі обрані лише союзний Центральний Виконавчий Комітет та його Президіум) зробилось очевидним, що в них маються деякі основні хиби.

Як відомо, Союзний З'їзд Рад та Союзний Центральний Виконавчий Комітет вибіраються з усього Союзу на підставі радянського права. Таким чином союзний 3'їзд Рад та союзний Центральний Виконавчий Комітет, що вибірається на цьому з'їзді, є точним відбитком кількости виборців. В дійсности це означає, що дивлючись по кількости працюючого населення окремих республік, деякі з них можуть зробитись хазяями всього союзного життя, маючи за собою більшість в союзних органах. В такому становищі була б РСФРР. І справді, більшість депутатів на союзному З'їзді Рад, а також і делегатів, вибраних до Центрального Виконавчого Комітету пропорційно до кількости депутатів З'їзду, автоматично закріплені за РСФРР.

Чи слід звідси зробити висновок, що Союзний З'їзд Рад та Союзний Центральний Виконавчий Комітет повинні вибіратись не на підставі демократичної трудової радянської системи? Звичайно, ні. Якщо Союзний З'їзд Рад не був би виявленням безпосередньої волі мас, якби обіраючи його виборці не користувалися б однаковими правами, він стратив би своє значіння народнього Робочо-Селянського органу й перестав би грати ролю установи, що об'єднує широкі маси всієї республіки в їх класових інтересах.

Усунення небезпеки мажоризування маленьких республік великими, небезпеки, на яку вже було вказано в постановах Комісії, наміченої Центральним Комітетом РКП, ще в жовтні, задовго до скликання першого союзного З'їзду Рад, треба шукати в иншому напрямі. Поруч з класовим представництвом, яким є союзний Центральний Виконавчий Комітет та його Президіум, треба було передбачити й представництво національних інтересів окремих республік. Поруч з рівністю виборців, що забезпечується радянським виборчим правом, треба було мати на увазі забезпечення рівности республік чи, принаймні, їхньої відносної рівности. Ідея, що існувала ще раніше, про утворення 2-ої союзної палати прийнята в принципі й безсумнівно буде прийнята на найближчих сесіях національних ЦВК'ів та союзного ЦВК'у.

Таким засобом виходили з тієї ж суперечности буржуазні союзні держави. Ми взагалі не відмовляємось, звичайно, брати з досвіду буржуазії те, що нам може придатись, бо буржуазія дуже вміло оберігала свої інтереси в організації свого власного апарату проти захоплень її власної бюрократії.

Ми можемо вказати на три приклади — Сполучені Штати, Швейцарія, Германія. Всі ці три держави є союзними державами. У них усіх існує двохпалатна система — одна палата, що вибірається на підставі загального виборчого права, друга — де мають представництво окремі держави та члени союзу.

Сполучені Штати це значить — сполучені держави. В другій, американській палаті вони представлені однаковим числом голосів. В другій швайцарській палаті так само окремі держави, ц.-т окремі кантони, однаково представлені незалежно від кількости їхнього населення, яка дуже змінюється від кантона до кантону.

В Германії так само мається федеральна рада, де, правда, всі германські держави представлені не однаковим числом голосів, але жадна з них не може мати числа голосів, що перевищувало б 2/5 голосів всієї федеральної ради. Таким чином Прусія, хоч по населенню вона має стільки ж, скільки всі инші германські держави, з 60 депутатів федеральної ради має лише 17.

Ми не балакатимем тут докладно про устрій двохпалатної системи. Для нас важливо було підкреслити й указати на те, що ухвалені на першому союзному з'їзді підвалини радянського союзного будівництва, ще підпадуть низці змін для того, аби вони краще відповідали вимогам робітничо-селянської держави.

Очевидно, що й після того, як союзна конституція буде прийнята в остаточній формі, слово «остаточний» треба й тоді розуміти в відносному значінні. Наш новий державний досвід, нове міжнародне оточення, нові внутрішні відношення можуть вказати на необхідність тих чи инших змін.

Підвалини Союзного об'єднання передбачають право окремих Республік на вихід з Союзу по своїй власній ініціятиві, а тим більш за кожною республікою лишається право внесення всіляких змін в конституцію, так само, як і групою депутатів в порядкові, усталеному Конституцією. Знищення капіталізму в инших країнах, підняття державної промисловости, розвиток багацтв країни, инше фінансове становище, збільшення ресурсів і т. и, — все це утворить нові умовини, при яких відношення в середині союзу можуть змінитись в той бік, що окремим Республікам буде дано далеко більше господарської, політичної та адміністраційної самостійности, аніж це можливо при теперішніх міжнародніх та внутрішніх обставинах. Прийде, безсумнівно, час, — звичайно, час це друже віддалений від нас, — коли не треба буде взагалі ніяких союзів, через те що не треба буде й ніяких держав. Хоча, повторюю, ці часи дуже віддалені, але безсумнівно вони повинні надійти з переходом до справжнього комуністичного суспільства. Про це я тут згадую для того, щоб зробилось ясним, що на міжнародні відносини ми повинні дивитись з тверезого погляду марксистів, що рахуються з економичним та політичним розвитком та пристосовують усі органи до класових інтересів пролетаріяту. Неважлива та чи инша конкретна форма, яку приймають в даний мент відношення між радянськими соціялістичними республиками, а важливий правильний підхід до розвязання самого національного питання, частину якого складає соціялістичне союзне будівництво. Для цього нам доведеться повернутись трохи назад і вказати на відношення до національного питання комуністичної партії до й після жовтневої революції.

II. ДВІ ТЕНДЕНЦІЇ КАПІТАЛІСТИЧНОГО РОЗВИТКУ: ВИЗВОЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОСТІ В ТА ІНТЕРНАЦІОНАЛІЗАЦІЯ ГОСПОДАРСЬКОГО ТА ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ.

Ми, марксисти, безперестанно підкреслюватимемо величезну революційно-прогресивну ролю, що відограв капітал в розвиткові політичних та господарських форм життя. Національне питання, ц.-т. визнання за кожною групою, об'єднаною єдиним походженням, єдиною мовою та єдиною територією або єдиним історичним минулим, однаковими побутовими умовами, права на самостійне існування, було поставлене капіталістичним розвитком. Тільки він зломив ті станові ріжниці, в яких феодалізм тримає окремі народи, змів та знищив всілякі перегородки та рогатки, що середньовічна господарська замкненість ставила між містом та селом, між однією державою та другою, змішав усі стани, народи, утворюючи, нові групування по класових ознаках в середині національних об'єднань. Досить подумати лише про ту революційну ролю, яку відограв круговий обіг товарів, що не тільки втягнув в світове господарське життя відсталі в усіх відношеннях, відрізані від жадної культури величезні селянські маси, але й приєднав їх до політичного та духовного життя країни, й, викликаючи в них в середині відповідну класову диференціяцію між багатими та бідними, запалив в самому селі класову боротьбу.

«Національне пробудження», «національне визволення», все це йшло паралельно з розвитком капіталізму, з розвитком світового збуту, світової торговлі, з переходом від натурального господарства до грошевого.

Гасло національної боротьби було дане вже в 18-м віці «торговельними» націями, якими були мешканці північної Америки, переважно англійського походження. Але славнозвісним в цьому відношенні в історії людства лишається 19-ий вік, якому поруч з усіма иншими назвами, було надане означення «віку національностів». Національний рух, що почався з французської революції, продовжується до сьогоднішнього дня. Досить порахувати головні події, що належать до цього руху, щоб зрозуміти його могутній розмах. На початку 19-го віку починається могутній рух до об'єднання Німеччини, Греція та Сербія відвойовують шляхом повстань перша — свою незалежність, друга — свою автономію. Італія після кількох повстань проти Бурбонської династії в Неаполі, проти австрійського панування в Північній Італії, проти папського самодержавства в середній Італії встигає об'єднатися після війни між Францією та Австрією в 1859 році.

В 1848 році занепад липневої монархії у Франції був гаслом національних повстань на Угорщині, в Богемії, Австрії, Чехо-Словаччині. Двадцять років згодом починається безпереривна повстанча боротьба в Боснії та Герцеговині, в Болгарії, що закінчилась Російсько-Турецькою війною 1877 року й оголошенням незалежности Румунії, визволенням Болгарії й т. и. В дальшому починається національний рух у Македонії, Албанії, Аравії, не кажучи вже про от уже майже столітню боротьбу в Ірландії, шляхом повстань та війн, в яких найбільше вигравали инколи не стільки самі нації, скільки хижі держави, що «допомогали» їм визволитись.

Тут також треба згадати про національні рухи та національні повстання в Росії, як от польське повстання 1863-го року.

Осібне місце займає в історії національна боротьба в Австро-Угорщині, де завдяки постійній упертій боротьбі окремих національностів проти німецького та угорського гніту їм пощастило відвоювати собі національну автономію, а деяким навіть, як угорській нації, підбити під себе инші, більш слабі національности (хорватів, сербів, румун, словаків).

Імперіялістична війна викликала нову національну хвилю, і за наших часів ми є свідками боротьби ірланців за повне відділення від Англії, боротьби фламанців у Бельгії за рівноправність фламанської та валонської частин, величезного національного руху в усіх європейських колоніях, в Азії та в усіх мусульманських країнах, як в Азії, так і в Африці. Тут треба ще згадати про національний рух в Китаї, а ще раніше в Япанії.

Не вичерпуючи списку, ми дали досить історичних фактів, що вказують на розмах національного руху.

Звичайно, ніхто не каже, що «суб'єктом», як кажуть, чи керовником національного руху була національна буржуазія. Але безсумнівно, що вона, використовуючи обурення широких народніх мас проти національного гніту, намагалась зміцнити свою власну владу; вириваючи багатства країн з рук «проклятих» чужоземців, намагалась захопити їх у свої власні руки, щоб продовжувати визискування робітничо-селянської маси. Але оскільки національний капіталізм руйнував старі феодально-бюрократичні держави, такі як от бюрократично-царська Росія та клерикально-бюрократична Австро-Угорщина, оскільки він зараз роскладає великі імперіялістичні колоніяльні держави — він є безсумнівно великим революційним фактором. З цього боку національний рух завжди підтримувався комуністичною партією, яка, одначе, готова була негайно кинутись на націоналізм, коли він переходив від наступу проти феодального та напівфеодального державного ладу до наступу проти своєї власної робітничої класи й коли він, отруївши національним духом свідомість робітників, намагається примусити їх служити інтересам національної буржуазії.

Гляньмо тепер на другу тенденцію капіталістичного виробництва.

Якщо капіталізм руйнував феодально-бюрократичні держави й на їх руїнах будував нові національні держави, він, звичайно, не кінчав тут своєї революційно-конструктивної праці. Він ішов далі. Для свого розвитку капіталізм потрібував міжнароднього збуту, скупчення засобів виробництва, й для цього йому потрібні були величезні державні об'єднання з численним населенням, з величезною територією, з ріжноманітними природніми багатствами. Чим держава більше, чим численніше її населення, чим ріжноманітніші її багатства, тим швидче розвивалась промисловість та торговля, зростали продукційні сили, збільшувався прибуток капіталу. Таким чином, капіталістичний розвиток сприяв великим державам за кошт менших. З другого боку, в боротьбі за опанування світовим збутом капіталізм одної країни йшов поруч з капіталізмом другої проти капіталізма третіх країн. Утворювались міжнародні трести та картелі під керовництвом великих фінансових організацій, що втягали в ці комбінації й самі уряди. Утворення міжнароднього збуту було можливе, звичайно, лише при примусовій чи добровільній згоді держав на ріжні міжнародні торговельні договори, на ріжного роду міжнародні конвенції, почтово-телеграфні, залізничі, пароплавні тощо, на ріжні кондомініуми, сумлінні концесії і т. и. і т. и.

Одним словом, мечем чи переконанням капіталізм проводив інтернаціоналізацію господарського та політичного життя скрізь, де він робився хазяїном. Звичайно, капіталізм дбав про свої інтереси, але проти своєї власної волі утворював тим же самим сприяючі умови для розвитку пролетарського руху. Великі державні формування робили можливим і утворення могутніх професійних та політичних організацій і стимулювали міжнародній робітничий рух. Перевага великих державних об'єднань, як політичних, так і економичних, остільки очевидна, що кожний свідомий робітник розумів її й вітав.

Комуністична партія більшовиків в свойому програмі підкреслювала завжди обидві тенденції капіталістичного розвитку: національне визволення та інтернаціоналізацію політичного та господарського життя. Визнання за кожною нацією права на незалежне існування не виключало, звичайно, їхнього об'єднання в великі добровільні державні союзи, з наданням усіх гарантій лойального забезпечення інтересів окремих народів.

III. НАЦІОНАЛЬНЕ ПИТАННЯ В ПАРТІЙНОМУ ПРОГРАМІ ДО Й ПІСЛЯ ЖОВТНЕВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ.

В першому програмі, що склала собі РСДРП і який затверджений другим партійним з'їздом в серпні 1903 року, передбачалось в 13 п. право націй на самоозначення.

Влітку 1913 р. на нараді Центрального Комітету РСДРП з відповідальними робітниками партії було прийнято резолюцію по національному питанню, яка, розвиваючи 13-й п. партійного програму, казала між иншим, що «оскільки можлива національна згода в капіталістичному суспільстві, заснованому на визискуванні, лихвярстві та гризні, остільки її можна досягти лише при послідовному до кінця демократичному республіканському устрої держави, що забезпечує повну рівноправність усіх націй та мов… при забезпеченні населенню шкіл з викладанням на всіх місцевих мовах та при включенні в конституцію основного закону, що оголосив би не дійсними які б то не були привилеї однієї з націй й які б то не було порушення прав національних меншостів». На партійній конференції, що відбулася в квітні 1917 року, той самий погляду було підтверджено.

Жовтнева революція, звичайно, не могла внести в відношення партії до національного питання ніяких принціпових змін. Навпаки, лише після Жовтневої Революції утворилися умовини до розвязання національного питання.

В обставинах дореволюційної царсько-поміщицької Росії, коли поміщики та капіталісти яко представники національного пригнічення, втілювали політику русифікації, та взагалі в обставинах навіть буржуазно-демократичного суспільства правильне розвязання національного питання неможливе. Про це й сказано в резолюції 1913 року.

Умовини розвязання національного питання надійшли лише після Жовтневої Революції, що скинула владу поміщиків та капіталістів і владу царської бюрократії, ц. т. тих класів, що перешкоджали націям здійснити своє право на самоозначення.

Одначе, в деяких незначних колах комуністичної партії Жовтнева Революція утворила деякі передсуди, що заважали бачити дійсність. Позаяк було скинено владу поміщиків та капіталістів, цим самим національне питання вже здавалось остаточно розвязаним. Розмова про національне питання здавалась цим товаришам ніби пережитком старого дореволюційного часу. Своїми поглядами ці товариші нагадували тих французьких соціялистів, які проте згодом зробились добрими марксистами, що за часу Першого Інтернаціоналу вважали національности взагалі «зістарілими передсудами». Ось як про них відзивається Маркс в листі до Енгельса від 10 червня 1866 p., за час буяння австро-пруської війни: «вчора були дискусії в Раді Інтернаціоналу про теперішню війну… змагання звелись як і треба було сподіватись, до питання про національности й до нашого відношення до них… Представники «Молодої Франції» (не робітники) висувають той погляд, що національність та нація зістарілі передсуди. Прудонистсько-Штірнеріянство[1]… увесь світ повинний чекати, поки французи дозріють до здійснення соціяльної революції… Англійці дуже сміялись, коли я почав свою промову з того, що наш друг Лафарг[2] та инші, що скасували національности, звертаються до нас по французькому, ц. т. на мові незрозумілій для 910 зібрання. Далі я натякнув, що Лафарг, сам того не почуваючи, під запереченням національностів, розуміє, здається, їхнє злиття зі зразковою французькою нацією».

Наводячи ці слова Маркса, Лєнін писав: «Раз повстали масові національні рухи, відмахнутись від них, відмовитись від підтримання поступового в них — це значить в дійсности піддатись націоналістичним передсудам, а саме визнати «свою національність зразковою нацією» і й додамо від себе — нацією, що має виключний привилей на державне будівництво»[3].

І справді, з Жовтневою Революцією не розвязалось національне питання, але тільки почалось його розвязання. Жовтнева Революція утворювала умови, що давали можливість вижити після, звичайно, дуже довгого процесу, що тягтиметься, може, не десяток, а сотню років, ті національні особливости, що утворились на протязі людської історії. Жовтнева Революція не скасувала ані мови, ані окремі побутові, господарські та инші риси, ані націю, яко продукт певного історичного розвитку. Завдання комуністичної партії після Жовтневої Революції полягало, звичайно, не в відкиданні національного питання, а в відшуканні як найправильніших стосунків між націями, в яких перемогла Радянська влада.

Передсуди, що виникли в звязку з Жовтневою Революцією коло національного питання серед деяких товаришів в комуністичній партії, викликали певні дебати за часу 8-го Партійного З'їзду 1919 року, що закінчились підтвердженням старого традиційного погляду на національне питання.

В грудні того ж року на Всеросійській Партійній Конференції, в звязку з побідним наступом Червоної Армії проти білогвардійських, галицьких та петлюрівських частин на Україні, наше відношення до національного питання було знов поставлене на обговорення. Я наведу тут перший пункт резолюції, прийнятої спершу ЦК РКП, а потім підтвердженої Конференцією: «Після обговорення питання про відношення до трудового народу України, що визволяється від тимчасового захоплення денікінськими бандами, ЦК РКП, невхильно провадячи принціп самоозначення націй, вважає необхідним ще раз підтвердити, що РКП стоїть непохитно на погляді визнання самостійности Української Радянської Соціялістичної Республіки».

Одночасно з цим була прийнята відповідна резолюція і Центральним Комітетом Комуністичної Партії Більшовиків України. Характерним є 4-й пункт, в якому, одночасно з новим підтвердженням права націй на самоозначення, висувається також думка, що справжнє здійснення такого права для широких народніх мас України можливе лише при існуванні Радянської влади: «Умовою поглиблення та зміцнення солідарности між робітниками та селянами ріжних держав та націй є визнання повної рівноправности та випливаючого звідси права на самоозначення, а, значить, на скасування всіляких національних та расових привилеїв, всілякого поділу на великі та малі нації та всіх слідів національного гніту».

«Фактичне здійснення права самоозначення для робітників та селян можливе лише зі знищенням класового панування та класової держави, з визволенням робітників та селян від експлоатації та гніту поміщиків та капіталістів, з завоюванням їми політичної та економичної свободи и незалежности, инакше кажучи, з утворенням дійсної робітничо-селянської влади. Лише радянська форма держави, що виключає владу привилейованих експлоатуючих класів та спірається на диктатуру пролетаріяту й працюючого селянства, утворює ті умовини, при яких робітники та селяне робляться хазяями не лише свого політичного та економичного, але й національно-культурного життя».

Історія України є блискучим доказом цієї істини. Те «самоозначення», що обіцяла українським робітникам та селянам перемога української національної жовто-блакитної буржуазії, полягало в тому, що Україна не мала б навіть тієї самостійности, що має яка-небудь балканська держава. Поставлена між буржуазною Росією (бо перемога та зміцнення контр-революції на Україні означала б через деякий час її перемогу й на півночі) та буржуазними Польщею та Румунією, Україна була б або поділена на шматки, або знов перетворилась би в державу підвасальну, чи польским панам, чи румунським боярам, чи російським капіталістам. Але, якщо Україна зберіглася б, яко буферна держава, то вона економично була б в повній залежности від західнього капіталу. Українські націоналісти ніколи не ховали свого пляну — продаючи частину території України Румунії та Польщі, віддаючи Україну в економичному, фінансовому та инших відношеннях Міжнародньому імперіялізмові, відвоювати собі певне право участи в визискуванні українських робітників та селян. Угода, зложена між директорією та французьким командуванням узімку 1918–19 pp., що віддавала всю торговлю, залізниці, фінанси, військову справу, юстицію до рук французів, договір, зложений пізніше в грудні 1919 року між так званим Урядом Української Народньої Республіки та Пільсудським, на підставі якого віддавалась Польщі більша частина Правобережної України, тільки підтверджують істину, яку ми висували в наших тезисах 1919 року, що національне самоозначення України можливе лише при Радянській владі й при існуванні за спиною Радянської України Радянської Росії[4]. Конкретне питання, шо повстало після Жовтневої революції — це було питання про відношення між існуючими Радянськими Соціялістичними Республіками.

Само собою зрозуміло, що відношення між Соціялістичними робітничо-селянськими державами з забезпеченою за пролетаріятом диктатурою не можуть бути такими ж, як відношення між буржуазними державами.

Хоча вже в розвиткові буржуазної державности, як ми зазначили вище, ясно позначилась тенденція інтернаціоналізації політичного та господарського життя, навіть певне змагання до федералізації, прикладом чого є Сполучені Держави Америки, Германська конфедерація, Швайцарська конфедерація й т. и., всеж цей процес не може переступити за основний мент розвитку капіталістичного громадянства, що виявляється в національному партикуляризмові. Стосунки між буржуазними державами та відносини між соціялістичними державами йдуть двома протилежними шляхами. Все буржуазно-цівільне та міжнародне право засноване на принципі приватної власности. Закон, що панує в середині капіталістичної держави, це конкуренція між окремими капіталістами; закон, що панує в міжнародніх відносинах — конкуренція між окремими капіталістичними державами. Звідси й ріжниця між соціялістичним міжнароднім правом та буржуазним міжнароднім правом. Позаяк я раніше докладніше спинявся на цьому питанні, я дозволю собі тут послатись на мою статтю, надруковану в «Комуністичному Інтернаціоналі» — щомісячному журналі ЦК КПУ під назвою: «Відношення між Радянськими Республіками».

Цей же закон регулює й розвиток буржуазних держав. Вони є такими ж конкуруючими організаціями і з тим же результатом повного знищення слабих держав або, в кращому разі, повної їхньої підлеглости сильним. Між буржуазними державами складаються торговельні договори, почтово-телеграфні та залізничі конвенції і між ними, в звязку з міжнародніми обставинами, можуть утворюватись союзи захисту та наступу, — але все це має характер тимчасовий та другорядний, не порушуючий їхнього індивідуалізму. Ці союзи не можуть знищити існуючого антагонізму. Як тільки спільна небезпека або тимчасовий інтерес, що об'єднує дві чи кілька держав, промине, знов спалахує ще з більшою силою властива їм боротьба та ворожнеча. Характерною в цьому відношенні є історія коаліції держав угоди та всіх їхніх спільників за час та після імперіялістичної війни.

«Націоналізм є ідеологією буржуазної державности. Дипломатичні інтриги, ріжного роду засідки, взаємне обдурювання є її звичайними засобами. Коли в першому маніфесті Інтернаціоналу Маркс, кажучи про чужоземну політику капіталістичних держав, протиставляє їй політику, засновану на законах людської моралі, звичайно, він не мав на увазі, що в буржуазному суспільстві соціялістам треба протиставляти капіталістичній політиці християнську мораль: «не роби другому того, чого не хочеш, щоб робили тобі». Він вказав пролетаріяту, що тільки перемога пролетарської революції може утворити умовини для чесних та щирих відносин між усіма народами.»

«В протилежність буржуазній державности, державність пролетарська, відкидаючи приватну власність на засоби виробництва, відкидає приватну власність і на саму державну територію. В соціялістичній державі нормуючим принціпом є не інтерес приватного експлоататора, а інтерес усієї робітничої класи. Кордони між соціялістичними державами перестають мати політичний характер, перетворюючись в звичайні адміністраційні межі. Так само щезають і межі, що поділяють окремі приватні виробництва, що нормуються лише законом конкуренції. Замісць хаотичного капіталістичного господарства, де напружене виробництво фабрикатів та інтенсивна експлоатація робітника змінюються промисловими кризами та безробітчиною, з'являється організоване націоналізоване виробництво, що раціонально розвивається по загальному державному плану не тільки в національному, але й міжнародньому масштабі. Тенденція соціяльної революції є економичний та політичний централізм, поки що в формі міжнародньої федерації, та загальне організоване економичне господарське життя. Утворення цієї федерації не може бути наслідком одного підпису пером, а є результатом більш менш довгого процесу виживання партикуляризму ріжних демократичних та національних передсудів, результатом взаємного ознайомлення та пристосування. Вищезгадані підвалини, проголошені ще Першим Інтернаціоналом робітників, лягли й в основу відносин між існуючими радянськими республіками, в першу чергу між Радянською Росією та Радянською Україною».

IV. РОЗВИТОК ВІДНОСИН МІЖ РАДЯНСЬКИМИ РЕСПУБЛІКАМИ.
В попередньому розділі ми ознайомились з тенденціями розвитку соціялістичного господарства за певний період, бо в усіх наших міркуваннях досі ми виходимо з гадки про існування держави взагалі. В такому разі відносини між соціялістичними державами означуватимуться основним моментом — необхідністю для них мати планове господарство та планове керування. Це значить — об'єднання, централізм в тій чи иншій мірі, в залежности від зовнішніх та внутрішніх умовин.

Які моменти повинні накласти своє тавро на взаємовідношення Радянських Республік? Всіх їх, звичайно, обрахувати неможна, але на головні з них можно тут вказати.

Перший — це боротьба з контр-революцією зовнішньою та внутрішньою.

Ледве чи треба доводити, що при тій жорстокій громадській та міжнародній війні, яку Радянські Республіки переживали на протязі 3-х років, необхідно було в військовій справі внести єдність керовництва, управи, найсуворішу координацию та найвищий централізм.

Ці умовини ще не пережиті. Ми користуємось передишкою, але не сталою згодою. Що дня нові події на взір Рурських можуть викликати знов імперіялістичну війну.

Другий момент — господарське будівництво. Під цим словом ми розуміємо однаково, як промисловість, так і сільське господарство та торговлю. При тому страшенному убозстві, в якому є зараз Радянські Республіки, при тій руїні, що вони дістали у спадщину з часів імеріялістичної війни, необхідне як найбільше зберігання засобів та сил. Незалежно від того, що соціялістичне господарство означає планове господарство й що таким чином і в майбутньому координація господарської діяльности Радянських Республік буде необхідною — в біжучий час, який зараз ми переживаємо, ця необхідність диктується нам ще й убозством та руїною.

Третє — це фінансове питання. Очевидно, що окремим зусиллями ні одна з Республік не може подужати важке фінансове становище й, що фінансове питання, яке на протязі певного періоду домінуватиме над усіма иншими питаннями й від правильного розвязання якого залежитиме й відновлення промисловости та сільського господарства, також вимагає найбільшої координації та найбільшого об'єднання.

Четверте — це міжнародне становище. Генуя, Гаага та Лозана показали нам, що капіталісти не відмовляються від своїх намірів відновити свої привілеї, скасовані робітничо-селянською революцією. Вони вимагають не лише визнання боргів, але й повернення їм приватної власности. Якщо міжнародній капіталізм припинив до якогось часу свій військовий напад на Радянські Республіки, то тим дужче він намагатиметься роскласти їх шляхом економичної навали. Він подбає пройти в усі шпарини нашого господарського життя, розруйнувати всі підвалини Радянської влади, — монополію зовнішньої торговлі, націоналізовану державну промисловість і т. п.

Один з безсумнівних засобів, до яких вдається міжнародній імперіялізм для того, щоб знесилити Радянську владу, є підтримання національної ворожнечи та національної боротьби.

П'яте — нова економична політика, ц.-т. частковий перехід від планового соціялістичного господарства до приватного грошевого господарства. Це означає приватну торговлю, приватний капітал, зміцнення дрібної буржуазії мійської та сільської, утворення умовин для приватно-капіталістичної акумуляції. Таким чином в той час, як ми ще не досягали зовнішньої рівноваги, відношення сил між капіталістичним світом та Радянськими Республіками є на користь першого, й нам доводиться робити великі зусилля, щоб відстояти свою соціялістичну політику, одночасно з цим і відношення сил в середині країни також складаються несприятно для соціялістичного господарства. Все каже в бік того, що останнє вийде переможцем, що нова економична політика є дійсно величезним стратегичним ментом, глибоким обхідним рухом пролетаріяту, але, як кожний стратегичний плян та кожний глибокий обхідний рух, вона вимагає найвищої єдности, скупчення уваги та сил в одному пункті: успіхові даного обхідного руху.

Всі вищенаведені обставини, звичайно, відбились і на союзному урядові. Необхідність дати одсіч капіталістичній навалі зовні, напір дрібної буржуазії з середини, необхідність використовувати як найраціональнішим засобом ресурси країни владно диктували Радянським Республікам єдиність політичного та господарського фронту.

V. ЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ТА ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ.

Инколи в дискусіях доводиться чути — пролетарська держава повинна бути державою централізованою, через це Радянські Республіки повинні злитись в одну централізовану державу.

Таке міркування немає нічого спільного з комунізмом. Ніколи комуністичний програм не ставив собі завданням централізацію взагалі. Що ж до самої держави, то відношення до неї комуністів також відоме.

В найкращому разі, — писав Енгельс в передмові до брошюри Карла Маркса: «Громадянська війна у Франції», — держава є зло, яке пролетаріят, що переміг в боротьбі за класове панування, дістає собі у спадщину[5]. Пролетаріятові неминучо доведеться так само, як Паризькій Комуні, негайно відітнути, оскільки лише це можливо, найгірші боки цього зла, поки нове покоління, що виросло в новому вільному громадському устрої, зробиться здібним позбутися всього цього мотлоху, — яких би то не було державних установ».

Инакше кажучи, держава, що повстала яко наслідок поділу суспільства на класи, зникне разом зі зникненням самих класів. Комуністичне суспільство буде суспільством бездержавним. Звичайно, це питання далекої будучини. Звичайно, до цього довго ще пролетаріят використовуватиме державну владу для того, щоб організувати соціялістичне виробництво. Але слова Енгельса ми навели задля того, щоб показати, що держава зовсім не є для нас фетишем. Не є для нас фетишем і централізація та централізм. Централізм та централізація добрі остільки, оскільки вони улекшують класову боротьбу пролетаріята, а оскільки мова йде про пролетарську Радянську Республіку, то треба сказати, що централізм добрий лише остільки, оскільки він зміцнює цю республіку та забезпечує панування диктатури пролетаріяту.

Якщо під централізацією розуміти скупчення влади в руках одного центрального органу, та перетворення усієї маси населення в слухняне знаряддя для виконання наказів центральної влади, якщо під централізацією розуміти знищення ініціятиви, господарської, політичної та адміністраційної самодіяльности, — инакше кажучи, якщо розуміти під централізацією ту бюрокротично-мертву централізацію, що була синонімом безправности, то, звичайно, немає більшого ворога Радянської влади, ніж централізація. Радянська влада це значить втягання широких робітничих, а через них і селянських мас в політичне життя країни. Але якщо політичне життя буде привилеєм купки людей, то, звичайно, ніякого втягання працюючих мас в керування країною не буде й Радянська влада втратить свою найголовнішу опору. Проти такої централізації комуністи завжди рішуче борються.

В тій же передмові до «Громадянської війни у Франції» Енгельс пише, що «державна влада, служачи своїм окремим інтересам, зробилась зі слуги суспільства його паном», инакше кажучи, утворилась класа бюрократії, що має свої власні інтереси й у першу чергу зберігання складного та важкого центрального державного апарату. Ця бюрократія, звичайно, служить інтересам буржуазії, але разом з тим у неї утворюються свої станово-бюрократичні інтереси, й инколи вона навіть жертвує інтересами самої буржуазії, взятої яко класа в цілому, й відстоює свої вузькі урядово-бюрократичні інтереси. Енгельс між иншим вказує на Америку, яко на приклад утворення такої могутньої замкненої бюрократії: «якраз в Америці краще всього видко, як державна влада робиться незалежною від того самого суспільства, що його знаряддям вона по суті є».

Через це Енгельс вважає, що пролетаріят, коли захопить владу, повинний змінити будову державного апарату, так щоб він слухався його волі: «Комуна мусила з самого початку визнати що робітнича класа, коли досягла влади, не може користуватись задля своїх завдань старою державною машиною, що якщо ця класа не хоче згубити тільки що завойовану перемогу, вона повинна поперше скасувати увесь старий устрій, що до того часу був направлений проти неї, самий механізм пригнічення, а з другого боку забезпечити себе з боку своїх власних службовців та уповноважених — забезпечити тим, що їх можна було б в кожний час і всіх без виключення зміщати».

Яким чином утворювалась бюрократія, той окремий стан урядовців, що звязував свою долю з існуванням самої централізації? «Центральна державна влада, — каже Маркс, — зі своїми скрізь присутніми органами заснованими на принціпі систематичного та єрархичного поділу праці, регулярною армією, поліцією, бюрократією, духівництвом та суддями — існує з часів абсолютної монархіі, коли вона служила міцною зброєю за час народження буржуазного суспільства в боротьбі його з феодалізмом. Але місцеві шляхецькі прерогативи, місцеві привилеї, мійські цехові монополії та провінціяльні статути — увесь цей мотлох затримав його розвиток. Велетенська мітла французької революції 18-го віку змела все старе сміття давно минулих віків і очистила, таким чином, громадський грунт від останніх перешкод для утворення будови сучасної держави. Ця будова зложена була при першій імперії, що з свою боку сама була створена коаліційними війнами старої феодальної Європи з новою Францією.

Звичайно, така централізація, що виключає маси з безпосереднього керування адміністраційними, господарськими та політичними органами, не може бути формою, що відповідає інтересам пролетаріяту. Старій централізованій бюрократичній державі Маркс протиставляє Паризьку Комуну — «ділову колегію, що об'єднує в собі як виконавчу, так і законодавчу владу». Зі свого боку Радянська влада є здійсненням тієї ж самої Комуни, звичайно, в далеко більшому розмірі. Конституційні основні підвалини радянської влади взяті в тому, що в них є найістотнішого, з досвіду Паризької Комуни.

Те, що ми сказали вище про централізм можна сказати й про децентралізм, якщо його приймати в такій абсолютній формі, яку надають йому буржуазні законодавці та дрібно-буржуазні ідеологи. Якщо під децентралізмом розуміти відокремлене існування радянських Республік, незалежну одну від одної політику, національний партикуляризм та сепаратизм, боротьбу між окремими соціялістичними державами та окремими провінціями тієї ж самої держави, якщо під децентралізмом розуміти змагання розірвати ту солідарність політичних та економичних інтересів, що об'єднує робітників та селян, — то, звичайно, такий децентралізм був би таким же архіконтр-революційним, і так само шкодив би інтересам пролетаріяту, як і бюрократичний централізм. Такого роду «децентралізм», звичайно, був би якнайбільш на користь міжнародньому імперіялізмові. Він улекшив би останньому політику зруйнування радянського фронту, що дало б можливість ріжним далеким та ближчим нашим сусідам знищити радянську владу, по черзі по всіх радянських республіках. Як приємно було б міжнароднім імперіялістам, якби замісць союзу Радянських Республік ми мали б окремі радянські республіки, поділені одна від одної державними та митними кардонами, маючі кожна свою окрему незалежну армію з командуванням виключно на своїй мові, маючі кожна окрему політику зовнішню й внутрішню, окремі закони про концесії й особливо, якби в Республиках з мінеральними багацтвами закони про концесії були б сприятні для чужоземних капіталістів і т. и. Звичайно, після такого роду «самостійности» незабаром не лишилося б і хвістика від радянських Республік.

Історія всієї нашої громадської війни це доводить. Щоб перемогти радянську владу міжнародня контр-революція давала гроші й допомагала всіма засобами ріжним національним партіям, Українські жовтоблакитники часів Центральної Ради та Директорії, грузинські меншовики, вірменські дашнаки, азербайджанські мусаватисти, кримський курултай і т. и. й т. и., — що це все собою уявляло, як не ріжні фірми більш чи менш національні, за якими ховався міжнародній імперіялізм — англійський, французський, польский, румунський, турецький і т. и. І тепер на що рахують в боротьбі з радянською владою чужоземні капіталісти, як не знову на національній мент, на запалення національних пристрастів, оживання національного цькування та національної боротьби.

Тут треба зазначити, що національний та провінціяльний сепаратизм є не тільки одним з найнебезпечніших засобів в руках контр-революції проти робітничо-селянської революції, але й проти революції буржуазно-демократичної. Згадаймо французьку революцію. Слово «федералізм», що відповідає нашому теперішньому слову «децентралізація», зробилось тоді ненависним. Робесп'єр не казав про нього инакше, як про одну з «гідр», яку чужоземні тирани кидали на революцію: «даремно жірондистське кодло й підлі агенти чужоземних тиранів, щоб задушити Республіку в її колисці кидають проти неї з усіх боків гадюк ганьби, демона громадської війни, гідру федералізму й потвору аристократії»[6]. Душею цієї змови, як відомо, була Англія. Вона між иншим хотіла захопити у французів Тулон, Дюнкерк та їхні колонії, причому мала на увазі поставити на відновлений французський трон одного з синів англійського короля, а потім, після закріплення своєї влади у Франції, вона рахувала, що знову зможе підбити під себе Америку. «Треба зазначити, що цей уряд (англійський), — каже Робесп'єр, — одночасно й паралельно вів дві інтриги, — одну у Франції, другу в Сполучених Державах. В той час, як він намагався відділити південну Францію від північної, одночасно він влаштовував змови для того, щоб відокремити північні провінції Америки від південних і так само, як він намагається федералізувати нашу республіку так само і в Америці він змагається в Філадельфії, щоб розірвати зв'язок конференції, що об'єднує ріжні частини Американської Республіки».

Ми повинні добре пам'ятати ці історичні приклади. Для нас вони стають живою сучасністю. І коли в змаганнях між марксистами революціонерами на взір Плеханова та федералістами на взір Драгоманова, перший висловився за революційний централізм, а другой лаяв його словами «якобинець», то, звичайно, йшла мова не про царсько-бюрократичний централізм, а про зберігання того єдиного фронту та єдиної волі без якої пролетаріят не подужав би царизму й без якої й у майбутньому пролетаріят не буде здібним утримати своєї влади,

По цьому цитанню дуже часто писав В. І. Лєнін. Щоб не загромаджувати нашої статті цітатами, ми з натиском відсилаємо читача до його вже цітованого тут 19-го тому творів, присвяченого виключно національному питанню. Обмежимося лише однією цітатою. В. І. Лєнін виходив завжди з двох засад, по перше, визнання права національностів на самоозначення, їхня політична рівноправність повинні братись на обрахунок в усіх відношеннях між окремими державами. Союз держав, звичайно, дає величезну перевагу в усіх відношеннях перед існуванням окремих розріжнених держав. Це було правильним при буржуазних державах, це ще більш правильне в добу появлення соціялістичної держави. Але цей союз повинний бути добровільним, цей союз повинний передбачити права окремних республік, цей союз не повинний мати нічого спільного з бюрократичним централізмом.

Друга засада, з якої виходив В. І. Лєнін та, що демократичний централізм є єдиною державною формою, шо відповідає інтересам пролетаріяту, однаково, чи йде мова про державу з багатьма національностями, чи про державу національно суцільну. Демократичний централізм треба провадити навіть в тому разі, якщо на території держави жило б цілком одноцільне національне населення.

«Енгельс як і Маркс, — писав В. І. Лєнін, — відстоює з погляду пролетаріяту та пролетарської революції демократичний централізм, єдину та неподільну республіку. Федеративну республіку він розглядає або як виключення та перешкоду розвиткові, або яко перехід від монархії до централістичної республіки, яко «крок наперед» при певних особливих умовинах. І серед цих особливих умовин висувається національне питання».

У Енгельса, як і в Маркса, не зважаючи на безощадну критику ними реакційних дрібних держав та затулення цієї реакційности національним питанням в певних конкретних випадках, ніде немає і тіни змагання відмахнутись від національного питання, — змагання, на яке часто хибують голанські та польські марксисти, що виходять з найзаконнішої боротьби проти міщансько-вузького націоналізму «своїх» маленьких держав.

Навіть в Англії, де географичні умовини, спільність мови та історія багаттьох років, здавалось би «покінчила» з національним питанням окремих дрібних поділів Англії, навіть тут Енгельс обраховує ясний факт, шо національне питання ще не вижите, й тому визнає федеративну республіку «кроком наперед». Зрозуміло, що тут немає й тіни відмовлення від критики хиб федеративної республіки й від найрішучішої пропаганди й боротьби за єдину, централістично-демократичну республіку.

Але централізм демократичний Енгельс розуміє ні в якому разі не в тому бюрократичному значінні, в якому вживають це розуміння буржуазні та дрібно-буржуазні ідеологи, анархісти в числі останніх. Централізм для Енгельса ані трохи не виключає такого широкого місцевого самоврядування, що, при добровільному відстоюванні «комунами» та окремими землями єдности держави, остаточно відкидає всілякий бюрократизм та всіляке «командування згори».

Особливо підходячи до нашої дійсности, ми не повинні забувати тієї науки, що дають нам наші вчителі. Як державне будівництво в середині кожної радянської республіки, так і союзне будівництво, що об'єднує всі ці радянські республіки повинне бути поставлене на підвалинах, при яких додержання загального керовництва та загального пляну не повинне виключати якнайширшої місцевої, адміністраційної. господарської, финансової, культурної тощо автономії окремих республік та окремих земель. Мистецтво нашого радянського управління повинне полягати в правильному дозуванні та урівноваженні цих ріжних елементів, де перевага в той чи инший бік може дати лише понівечений результат.

VI. СОЮЗНЕ БУДІВНИЦТВО.

Три найгрунтовніші практичні питання, з якими ми стикаємось в союзному будівництві, це, поперше, питання про те, які галузі політичного, господарського та адміністраційного життя радянських республік об'єднати в союзні; подруге — як розмежувати компетенцію союзного уряду та окремих урядів в справі керування союзними органами й втретє, — яким чином забезпечити реальну участь окремих республік в союзному уряді.

Як відомо перше питання розвязане в той спосіб, що п'ять комісаріятів — військовий, чужоземних справ, зовнішньої торговлі, залізниць, почт та телеграфів є злитими органами. Народні комісари по цих п'яти комісаріятах матимуться лише в союзному Раднаркомі, тоді як в окремих республіках, включаючи й РСФСР будуть лише уповноважені цих комісарів. Народні комісари матимуть право по цих п'яти комісаріятах давати безпосередньо свої оперативні роспоряження своїм уповноваженим. Все законодавство по злитих комісаріятах буде сконцентровано в союзних органах.

Але чи значить це, що уряди окремих республік, при яких знаходитимуться уповноважені злитих комісаріятів не матимуть права давати жадних роспоряджень. Чи значить це, що в керуванні окремих республік не знаходитиметься частина установ та підприємств злитих комісаріятів. Візьмімо, напр., питання про залізниці. Керувати величезною сіткою в 60 тисяч верстов на території в 20 міліонів квадратових верстов не під силу одному комісаріятові. Крім того залізниці, яко засоби розвитку господарського життя, треба наблизити до місцевих господарських органів і, очевидно, надійде такий час, коли залізниці знов будуть поділені на дві категорії — залізниці загально-союзного та залізниці місцевого значіння. Перші знаходитимуться в безпосередньому распорядженні союзного Наркомату, другі підлягатимуть Раднаркомам окремих республік. Може це станеться не відразу, але тепер вже можна сказати, що будівництво шосових шляхів повинно бути під керуванням окремих республік. Аналогичні уваги можна зробити й з приводу телеграфу, почт та телефонів. Вже тепер існує дужа течія, щоб телефонна сітка була передана окремим урядам та губвиконкомам, а за союзним Наркомпочтелем були б залишені тільки телефони загально-союзного значіння.

Такого роду розвязання питань транспорту та звязку завдовольняє як загальні, так і місцеві інтереси. З другого боку — один план, один тариф, з другого зацікавленість місцевих установ в постановці справи транспорту та справи народнього звязку на належну височінь

Так само, коли йде мова про військове керування, про Зовнішторг, про Наркомат Чужоземних справ є цілі галузі, де за урядами окремих республік треба залишити певну ініціятиву.

Це питання, звичайно, розвязується не стільки конституцією, скільки окремими статутами, що повинні бути вироблені відносно кожного окремого союзного комісаріяту. Але тут необхідно підкреслити, що ці статути повинні перейнятись не бюрократичним, а демократичним централізмом.

Другу категорію комісаріятів складають так звані директивні комісаріяти — фінанси, рада народнього господарства, продовольчий, робітничо-селянська інспекція та праця. Такі комісаріяти матимуться й у союзному Раднаркомі й у Раднаркомах окремих республік. Союз вироблятиме лише загальні пляни та директиви, а оперативні роспорядження виходитимуть виключно від Наркомів окремих республік, що підлягають і відповідальні перед ЦВК'ами та Раднаркомами цих останніх.

Врешті йде третя категорія комісаріятів — комісаріяти національні, що знаходяться при окремих Раднаркомах Внутрішніх справ, хліборобства, правничий, народнього здоровля, народньої освіти, соціяльного забезпечення. Але зрозуміло, шо незалежність окремих республик в сфері земельного устрою неможна, звичайно, пояснювати в той спосіб, шо окрема республіка може скасувати в себе націоналізацію землі. Вона перестала б таким чином бути радянською республікою. Через це певне основне законодавство, що до основного земельного закону, основною цівільного та карного кодексів і т. п., повинне також бути законодавством загальносоюзним. Загальносоюзним є й фінансове законодавство, загальносоюзним є державний банок, загальносоюзною є емісія.

Врешті, третє питання — яким чином забезпечити реальну участь окремих республік в союзному уряді. Це забезпечення відбуватиметься по двох лініях — з одного боку через центральні законодавчі органи, з'їзди рад та через обидві палати, про які ми казали на початку нашої статті й де буде забезпечено не тільки класове, але й національне представництво населення окремих республік.

Другий засіб забезпечення — конструкція колегії злитих комісаріятів, а також конструкція закордонних представництв Наркомату Чужоземних Справ та Зовнішторгу. В колегіях злитих комісаріятів республіки повинні мати своїх представників, які по праву будуть членами колегій. В закордонних представництвах як торговельних, так і політичних, республіки повинні мати таких же представників. В чужоземних державах, що мають більші господарські, політичні та инші звязки з однією республікою, ніж з другою, за першою треба визнати право переваги в представництві. Вона повинна в згоді з Наркоматом Чужоземних Справ союзу намічати голову союзної місії.

Ось ті основні принціпи, що лягли в основу радянського союзу. Вони ще остаточно не вироблені. Але той дух, яким все більш та більш переймаються комісії, що виробляють ріжні статути, визначається свідомістю всього великого значіння, яке гратиме ще необмежений час національний мент в державному радянському будівництві.

В цій статті я зайнявся питанням про національний мент в союзному радянському будівництві. Я сподіваюсь, що матиму можливість в одному з найближчих чисел «Червоного Шляху» спинитись над національним ментом у внутрішньому будівництві Української Радянської Республіки.



  1. Школа анархістичного індивідуалізму
  2. Лафагр, французький соціяліст, що, як відомо, одружився згодом з дочкою Маркса. Під впливом останнього він перейшов до марксизму.
  3. Лєнін „Собрание сочинений“ т. XIX стор. 136.
  4. Цікаво зазначити, що тепер в білогвардійській закордонній пресі надруковано відкритого листа, поміченого 24 лютим ц. р., відправленого з Копенгагена за підписами відомого генерала Грекова, бувшого Військового Міністра Директорії й не менш відомого пройдисвіта й погромщика отамана Струка, направленого проти Петлюри. В цьому листі, на підставі документів, про автентичність яких ми не беремося судити, Греков та Струк обвинувачують Петлюру, що він знову продав Україну Польському Урядові й уложив нову умову, на підставі якої Польщі полишається в майбутній війні окупувати лівобережну та правобережну Україну на 15 років, при чому після 15-ти років Польща очистить лівобережну Україну, а на правобержній мусить бути організоване народнє голосування. Петлюра стільки разів вже продавав Україну й стільки підписував зобов'язань відносно ріжних чужеземних урядів, що нове зобов'язання ледве чи може додати до цього що-небудь.
  5. Див. також Лєнін „Держава й революція“.
  6. Промова Робесп'єра перед Конвентом 17-го жовтня 1793 р.