Менї тринайцятий минав,
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так менї чого було —
Менї так любо, любо стало,
Неначе в бога…
Уже прикликали до паю,
А я собі в бурянї
Молю ся богу; і не знаю,
Чого маленькому менї
Тогдї так приятно молилось,
Чого так весело було.
Господне небо і село,
Ягня, здаєть ся, веселилось,
І сонце гріло, не пекло.
Та не довго сонце гріло,
не довго молилось;
Запекло, почервонїло
І рай запалило.
Мов прокинув ся, дивлю ся:
Село почорнїло,
Боже небо голубеє
І те почорнїло.
Поглянув я на ягнята —
Не мої ягнята;
Обернув ся я до хати —
Нема в мене хати:
Не дав менї бог нїчого!
І хлинули сльози,
Тяжкі сльози… А дївчина,
При самій дорозї,
Не далеко коло мене,
Плоскінь вибирала,
Та й почула, що я плачу:
Прийшла привітила.
Утирала мої сльози,
І поцїлювала…
Неначе сонце засіяло,
Неначе все на сьвітї стало
Моє: лани, гаї, сади…
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.
Бридня! а й досї, як згадаю,
То серце плаче та болить:
Чому господь не дав дожить
Малого віку у тім раю!
Умер би орючи на ниві,
Нїчогоб на сьвітї не знав,
Не бувби в сьвітї юродивим,
Людей і бога б не прокляв!
О люде, люде небораки!
На-що здали ся вам царі?
На-що здали ся вам псарі?
Ви-ж таки люди, не собаки!
В ночи і ожеледь, і мрака,
І снїг і холод: і Нева
Тихесенько кудись несла
Тоненьку кригу по під мостом.
А я, ото-ж в ночи,
Іду та кашляю йдучи.
Дивлючись: неначе ті ягнята,
Ідуть задрипані дївчата,
А дїд, сердешний інвалїд,
За ними гнеть ся, шкандибає
Мов у кошару заганяє
Чужу худобу… Де-ж той сьвіт?
Іде правда? Горе! горе!
Ненагодованих і голих
Дївчаток, як ту отару.
Женуть „послыдній долгъ отдать,”
Женуть до матери байстрять! —
Чи буде суд? чи буде кара
Царям, царятам на земли?
Чи буде правда між людьми?
Повинна буть! бо сонце стане
І оскверенну землю спалить.
|
