Червоне марево (збірка)/«Хай Бог розсудить їх»
| ◀ Село сумувало | Червоне марево «Хай Бог розсудить їх» |
«Форшпан» ▶ |
|
„ХАЙ БОГ РОЗСУДИТЬ ІХ“.
(Із записної книжки).
Наша кінна сотня підїздила до Чорного Острова. Впереді їхав на гнідій кобилі сотник Юхим Гонибіда і завзято покручував свої „прапорщицькі“ вуси. — Колись він служив у московськім війську і був там „прапорщиком“. — Тепер він вже два роки „вірою і правдою“ служить всім українським владам по черзі і називає себе „переконаним самостійником“.
Про те, що він дійсно був „переконаний“, свідчили насторбучені чорні вуси і довжелезний оселедець, який уперто вилазив з під елєґантної шапочки-мазепинки. Решта його вбрання мало чим ріжнилася від вбрання инших старшин бриґади. Одягнутий в старі німецькі гузарські штани і такий-же старий уланський мундір, він часто згадував за свої широкі червоні шаровари і синій жупан, яких він збувся в Ланцуті, коли попав туди після Староконстянтинівської розрухи. Про цей Ланцут в нього залишилися дуже неприємні спогади і він знав про нього стільки негарних казок, як на голові волося, хоч розповідав їх лише тоді, як був „під чаркою“, або так „не при собі“… Єдине, що його трохи втішало, це три злотних зірочки на ковнірі, з якими він мріяв доскочити до ґенеральського тризубця.
Иноді, при розмові зі своїми підвладними, він казав про себе:
— Таких борців за Самостійну Україну не знайти в цілій нашій армії. Ось скоро два роки, як я не бачив ні батька, ні матері, ні брата, ні сестри і навіть не знаю, чи вони є на світі!…І серед його підвладних були такі, що співчували й завидували одночасно.
Їдучи між лавами спілого жита та пшениці, він покручував свої вуси і думав: — От, якби так поталанило зробити це діло, то напевне підполковника дістав би!…
Серед мрійносонної мовчанки золотих ланів де-не-де стрекотали пільні коники та перекликалися перепілки. Останні соняшні проміні злотними гадюками плазували між придорожніми будяками і спалахували червоними іскорками на золотих хрестах поблизької сільської церкви. Вечірня тиша була байдуже напружена, як військовий тарабан, з якого мають вибивати „зорю“…
Зненацька через дорогу перебіг величезний рудий заяць і сховався в житі… Хтось з молодших козаків промовив:
— Буде зле…
Сотник повернув назад себе голову і, шукаючи очима того, хто це сказав, заговорив сам:
— Страхопудам завжди зле! Як битися з ворогами, так нічого всяким забобонам вірити… Козак мусить завжди бути козаком і на прикмети не покладатися…
— Що тут, пане сотнику, говорити! — обізвався підлестливим голосом бунчужний. — Торік в Соколовського скількіб не пішли куди з вами, так все було добре… Навіть краще вдавалося діло, як з самим Соколовським…
Звичайно, при инших обставинах, сотник Гонибіда такі розмови дуже любив, але на цей раз він не звернув ніякої уваги і знов захопився своїми вусами. В його голові весь час снувалися думки про те, якби так непомітно підїхати до самого містечка і зачекати десь ночі, щоб як найліпше виконать своє боєве завдання?…
Про це саме став думати і бунчужний, бо він ще з самого початку цеї подорожі, як тільки було сказано, що „необхідно вибити з Чорного Острова більшевиків“, захоплено зголосився йти першим.
Не доїзжаючи три кільометри до містечка, сотня по команді сотника звернула на бік й подалася в яр. На дні яру біла маленька річечка, а над нею шепталася зелена осока. Довгоногий чорногуз поважно ходив між осокою і жадібно хватав необережних жаб.
Сотник повернувся до сотні:
— Злізайте хлопці! — промовив тихо. — Тут зачекаємо ночі…
Козаки миттю скочили з кульбак і повідпускали попруги.
Після того, як виставили варту, всі зібралися до одного гурту і завели розмову про останній похід на Київ і про несподіваний відступ з нього. — Якби Поляки не втікали, то нічого більшевики не зробилиб! — сказав бунчужний. Сотник мовчки похитував головою і чогось всміхався.
— Дивіться, хлопці! Он полями якась баба суне! Може то передягнутий шпик? — гукнув оден козак.
— Ай справді: — обізвалось декілька козаків.
— Затримати й привести сюди! — сказав сотник.
Але баба, побачивши їх, сама завернулася і стала йти просто до гурту.
Всі затихли і мовчки стежили за кожним її рухом.
— Добривечір вам, добрі люде! — привіталась баба.
Привіталась і затихла. Маленька, зігнута, зморщена, стара, в обірваній спідниці й сорочці — нагадувала собою споконвічну мужицьку недолю. Глибоко запалими очами, здавалося, хотіла зазирнути в саму душу козацького сотника, а той сидів і суворо оглядав її нещасну постать.
— Хто ти така? — запитався нарешті.
— Січкарова Одарка з Пашковець… Шукаю своїх коней…
— А деж вони?
— Хибаж я знаю?… Поляки забрали „на форшпана“ разом з чоловіком…
— Ну, так чого вам шукати? Чоловік сам повернеться! — сказав сотник.
— Ой, горе мені! Чоловік мій на другий день повернувся, а коні на віки пропали!… Ось, вже тиждень минає як я шукаю…— Якжеж то так, що чоловік повернувся, а коні пропали? — знов сказав сотник.
— Чоловіка мого під Проскуровом убитого найдено… На дорозі лежав… Заколотий штихом…
Козаки тільки зітхнули. А сотник, зморщивши чоло, питався далі:
— А тепер ви звідки йдете?
— З Чорного Острова, паночку! — відповіла.
— Щож там чути доброго?
— Нічого!
— Як так нічого? А військо там є?…
— Є, паночку, але не багато… Обірване, миршаве, люте…
— Гм… А якеж те військо?
— Більшевицьке, паночку!
Сотник моргнув до бунчужного і той простяг до баби свою боклажку:
— Випийте трохи! — сказав. — Це вам не зашкодить…
Баба взяла в руку боклажку і помалу стала пити. Але не встигла проковтнути одної краплі, як закашлялась і розплакалась:
— Оттакої!… Тож отруїтись можна!…
— Нічого! От закусіть трохи, а потім розкажете нам — чого ви ходили до Чорного Острова і що там бачили?… — сказав сотник.
Витираючи сльози, баба стала розповідати:
— Як було вбито мого чоловіка, то його знайшли й привезли до села таки наші, пашковецькі люде. Поховала я його, тай пішла шукати своїх коней. Питалася за ними скрізь по селах, шукала в Підволочиськах і в Проскурові, а вчора ранком до Чорного Острова. Ходила до всіх начальників скаржитись, але ніхто нічого доброго не сказав мені. Так я проходила до самісенького вечора, а на ніч до одних бідних Жидів попросилася. В ночі наїхали більшевики і стали всіх нищити, стріляти й рубати. Цілу ніч в місті була стрілянина, а на ранок все затихло й заспокоїлось. Вранці порадили мені ті Жиди піти й поскаржитись за свої коні більшевицькому начальникови. Але, як тільки я йому сказала про своє горе, то він так і розкричався. — Ти — каже — хахлацька морда сама винувата! Нада було лошадьов Ляхам не давати і мужа свого не пускати!“ А коли я розплакалась, то мене випхнули за двері і сказали: — Пашла вон з цудова, щоб твого духу тут не було!“… Походила ще трохи між ними, тай пішла собі… Оце вже йду до дому, а сама не знаю, чого йду… Тройко діток, поля не має, чоловіка немає і коні пропали“…
Баба припала лицем до землі і стала хлипати. Великі, як горох, краплисті сльози котилися з її очей і падали на зелену траву, а козаки дивились і мовчали.
— Ну, бісові сини! — схопившись на ноги, скрикнув сотник. — Бач, до чого вже дійшло! Свої бють, чужі бють, треба й нам когонебудь бити! Ану, хлопці, на коні!…
Козаки миттю опинились в кульбаках, а стара баба злякано дивилась на них і шептала:
— Ой, Боженьку!… Та це теж більшевики!
— Не бійся, бабо, ми свої люде! Петлюрівці…
— Петлюрівці?
— Так, бабо!
— Таж вони в мене корову забрали… Може ви що порадите?…
Сотник дістав з кишені свої гроші, за які думав справити собі нові червоні шаравари і подав їх бабі.
— Візьми, бабо, ці гроші!… Свої власні даю… Колись, як стріну тих, що забрали твою корову, так накажу повернути… А тепер, прошу тебе, розкажи й покажи мені, де і скільки саме стоїть більшевиків?..
Баба сховала за пазуху пачку новісеньких гривень і сказала:
— Розкажу паночку, розкажу! Як поїдете цею дорогою, то так за одні гони від села, коло вітряка, що над дорогою, оден тільки вартовий сидить, а ті всі в містечку гуляють… Той вартовий питався в мене за документи і казав, що начеб то всіх Петлюрівців побито, а самого Петлюру до неволі взято…
— Ну, а зброї в них багато, не знаєте? — спитався вже бунчужний.
— Було пять гармат, але три гармати на Волочиськ повезли…
— Слухайте, хлопці! — сказав сотник. — Під самим містечком розділимося на декілька частин і постараємось зайняти дороги до Волочиськ і Жмиренки, а я займу шлях на Староконстянтинів.
— Добре, пане сотнику! — відповів за всіх бунчужний.
— А ти, стара, гляди мені! — повернувся сотник до баби. — Йди до дому, та нічо не кажи нікому, бо застрілю!…
Баба стала хреститися й присягатися, але її ніхто вже не слухав.
Козаки натягнули попруги і рушили в дорогу. Кожний з них мав собі на думці, як найліпше виконати дане завдання, а тому їхали мовчки й обережно.
Вечірня мла вкрила гори й доли і навколо панувала мертва тиша, коли сотник Гонибіда зупинився і сказав:
— Стій! Заки я пройдусь до вітряка і повернуся назад, ви розділіться на чети і приготуйте кулемети.
Козаки не питали його, чого він туди йде, бо добре знали, що ніхто так добре не справиться з ворожим вартовим. З сотником поїхало два козаки.
Три тіні, скрадаючись, підійшли до самого вітряка.
— Вартовий! Ти спиш, вартовий!…
— Я тут! — почувся голос десь від землі і вслід за цим зявилась темна постать людини з рушницею в руках.
— Спиш с… с… і не чуєш нічого!… — крикнув сотник? — Навіть не бачив, як ми на розвідку їхали?… Спав, га?!…
— Ні, не спав! Я стомився і присів трохи відпочити!… — виправдувався вартовий, пильно приглядаючись до сотника; його надто вразив знайомий голос.
— Якже ні, як спав! — перебив сотник. — Ледащо!…
— Хрест святий, що не спав! — присягався вартовий.Сотника наче хтось обухом по голові вдарив. — Наче мій брат Хведір? — подумав сам про себе. — Таж справжній більшевик так божитись не буде.
Нагнувшись вперед, він став пильно придивлятися до вартового, але в темряві не міг добре побачити його лиця. Він памятав, що брат був безвусий і виглядав далеко молодшим від цього вартового.
— Хрест святий, що не спав! — говорив вартовий, боючись кари. — Я тільки що послав підвартового за зміною… Наш Залізняківський полк стоїть зараз-же, як тільки вїхати в містечко…
Сотник не сказав нічого. Він якось ніяково поворохнувся на коні, і враз, наче блискавка, мигнула шабля. Вартовий вимахнув руками й випустив з рук рушницю.
— Бра… бра… — прохрепіла перетята на двоє горлянка вартового і він став падати до долу. Розчепірені пальці конвульсійно дряпали вогку землю, а в грудях щось шварґотало, наче млинове колесо.
— Ні, це не брат! — старався заспокоїти себе сотник Гонибіда, але в його душі прокинулось давно страчене сумління й настирливо шептало йому про те, що сьогодня він став найбільшим злочинцем в світі, що сьогодня він став другом і братом Каїна…
Страшна й невідома сила тягла його до скрівавленого трупа більшевицького вартового, але запалити сірнички він не одважився і боявся, щоб цим не загубити свого, так добре наміченого пляну наступу.
Нарешті махнув рукою і повернув коня. Ніяково повернули за ним свої коні й обидва його козаки. Аджеж вони добре чули, осе страшне — „бра… бра“…
Три тіні швидко посунулись від вітряка і подались в напрямі містечка.
Глибоке, темно-синє небо здрігалося в зоряних огнях. Містечко мовчало і спало. Тільки десь далеко чулися низькі октави тамбовської гармонії і майже дитячий голос пісні:
Тихі шепоти навшпаньки викрадалися з сонного містечка і зникали в полях. Під сотником заїржав кінь. Він садонув його під боки острогами і поїхав підтюпцем. Денеде в маленьких вікнах хаток блимало червоне світло і крізь шибки було видно чиїсь голови схилені над столами. Серед містечка церква, а коло неї дві гармати на поготові. Далі базар з рундуками, а між ними розташовано безліч возів, під якими солодко спали стомлені вояки. В двох-трьох місцях горіло багаття, а коло нього сиділо по декілька хлопців і пражили в казанках молоко.
— Товаришу, взводний! кажись наша розведка едет? — почувся оден голос.
— Пускай себе едет… Она свое дело знает лучше нашего… — відповів другий голос.
— Как будьто буденновцы… — знов заговорив перший голос.
— Какие там буденновцы? Буденновцы на Волочиск ушли. Это третьяго Интернационального…
Сотник Гонибіда аж дух затаїв. Тепер він майже все вивідав. Зоставалося тільки зараз-же перейти до діла. Він скерував свого коня в бокову вуличку і подався на поле.
— Скорійше до своїх! — прошептав він до козаків. — Вони всі в наших руках!…
Рогатий місяць викотився зза обрію й зараз-же заховався в якусь перехідну хмарку, наче не хотів бути свідком того, що мало статись на землі. Густійші стали тіні навколо. Здавалося, поглибшав навіть сон і збільшився спокій. Багаття на базарі вже догоріло і тільки тліли маленькі іскорки. Все мовчало.
Ку-ку-рі-ку! — заспівав десь півень.
Ку-ку-рі-ку! — відкликнувся другий.
Тра-та-та-та-та-та-та… — нагло заторохтів з одного кінця містечка кулемет.
Трр-ах… трр…ах трр-ах… — відкликнулися в другім кінці рушниці.
Ах-ах-ах… — голосно залунало в тихих садах.
В містечку трівожно засурмила сурма, а слідом за нею загавкали собаки і заїржали коні. Попід тинами бігли півроздягнуті люде з рушницями в руках і кричали:
— Измена, товарищи, измена!… Спасайтесь!…Инші весь час крутилися між рундуками і сварилися між собою.
Тра-та-та-та-та-та-та… — почулося коло церкви і кулі зароїлися між самими рундуками.
На Проскуров!… — командував якийсь твердий голос, але через декілька хвилин бігли назад.
— На Волочиск!… — лунав той самий голос.
На волочиськім шляху кипіло, як в улию. На зустріч втікачам стало декілька темних людських постатей і два кулемети аж заливалися своїм диким реготом. Перелякані втікачі кидали рушниці, губили кашкети, лізли на тини, шелестіли коноплями і вкривали трупами запилену дорогу.
— На Староконстантинов… Староконстантинов…
Трр-ах… трр-ах… — почулося і звідти.
Рогатий місяць висунувся зза хмари, чудний якийсь, наче спітнів. Зорі заховалися, поблідли. Світова зірниця соромливо моргала своїми промінистими очами і не знала куди їх подіти.
— Гг-ох!… — гримнуло з гармати. — Гг-ах… Гг-ах…
В садах заметушилась гучна лука і захитала деревами.
— На коні і зі мною! — гукнув сотник Гонибіда, винявши з похви шаблю. Тупіт кінських копит і окремі дикі вигуки замінили собою торохтіння кулеметів…
Світало. Якось чудно звучало півняче — ку-ку-рі-ку… В повітрі радісно закрякали чорні гайворони і стали кружляти над містечком.
— Чи всі повернулись? — спитався сотник своїх козаків.
— Два ранених маємо — відповів бунчужний.
— Зараз-же запрягайте вози і до своїх! Швидче!
Сам закрив рукою очі і журно похилився до гриви.
— Боже мій, Боже!… Швидче! Швидче…
Коли довга валка возів, з двома гарматами в кінці, витягнулась аж за містечко, сотник покликав до себе двох козаків і подався з ними до вітряки.Обезкровлене бліде лице трупа було тихе й спокійне, тільки в широко розкритих очах скамянів безмежний жах, якого не знають живі люде. Буйні русяві кучері запилились і припали росою. Права рука заклякла коло перетятого горла, з якого витикалися білі хрящі і почорніла рурка горлянки, а ліва рука конвульсійно була зведена в гору, наче хотіла показати — Боже! Ти бачиш?!…
Лице в сотника стало полотняним. Як загіпнотизований дивився на трупа і не міг одірвати від нього своїх очей. Груди його важко підносились в гору і здавалося, що от-от на них трісне по всіх швах старий німецький уланський мундір.
Зліз з коня. Зняв з голови свою елєґантну мазепинку і упав на коліна.
— Бра… бра… — заскиглив крізь сльози і не міг кінчити цього слова. — Бра… бра… бра…
Довгий оселедець схилився з голови і упав на чоло. Він з усіх сил шарпнув його правою рукою і з огидою кинув на бік.
— Бра… бра… брате! вимовив нарешті і слідом за цим словом з його грудей вирвався страшний стогін.
— Пане сотнику! Пане сотнику! — лементували козаки.
— Геть від мене, собаки!… Собаки!… Собаки!…
Миттю вийняв свою окровавлену шаблю і, повернувши її острим кінцем до себе, з цілою вагою свого тіла впав на нього грудьми…
По дорозі від Чорного Острова до Староконстянтинова, недалеко від вітряка стоїть невеличка могила з дубовим хрестом. Цікавий подорожній може прочитати такий напис: „Тут спочивають одної матері діти, брати: червоноармієць радянського полку ім. Максима Залізняка — Хведір Гонибіда і сотник другої запасової бриґади військ У. Н. Р. — Юхим Гонибіда. Полягли 5. липня, 1920 р. Хай Бог розсудить їх!“…
1920 року, 29. серпня.м. Товмач, (Галичина).