Червоне марево (збірка)/«Форшпан»
| ◀ «Хай Бог розсудить їх» | Червоне марево «Форшпан» |
Червоні рядна ▶ |
|
„ФОРШПАН”.
Гнані шаленими наскоками кінноти Буденного, ми безупинно посувалися на захід і, не зважаючи на липневу спеку, робили по 45—50 кільометрів на добу. Поруч нас завзято „корились“ наші друзі і по всіх шляхах здіймалися каламутно-руді хмари збитої порожнечі. Скрізь і всюди в полях було мертво і сонно, хоч жнива давно вже наспіли. В селах стояв несамовитий лемент статочних господарів, яких з кіньми та возами виганяли на „форшпана“. Це чудне слово на сільських мешканців робило страшне вражіння. Досить промовити його в одному боці села, як враз здіймався гармідер аж на другім боці і всі господарі, забравши з собою коней, поспішалися заховатися з ними денебудь в ліску, або ярку. Але без цього „форшпана“ ми ніяк не могли обійтися, бо всі наші „трени“ переважно складалися з сільських підвод, які ми забирали примусово, без усякої плати за „повинність!“…
Крім військового та скарбового майна, ми везли з собою евакуоване добро досить „ніжного характеру“, яке складалося з „урядових“ панночок та полковничих жінок. Не будь з нами цього добра, напевне сам „форшпан“ не був би такий страшний. А так підводам кінця й краю не було…
Одного дня ясно стало, що на Вкраїну повороту немає, бо скрізь і всюди загомонів всесильний голос селянських повстань. Розбурхане море свавільних мужицьких думок бушувало, не знаючи впину. Бушувало воно не само собою, а котило свої хвилі за тими вільними вітрами, які були дужчі наших духовних сил. — І тогож дня, коли сонце хилилося на захід, ми побачили срібно-рожеву смугу Збруча…
Збруч зробив на мене вражіння маленької і нікчемної річки. Вузький, каламутний, мілкий, брудний, з убогими берегами Збруч, однаково, порушив нашу духовну рівновагу. — Що чекає нас на тім боці? — думав я, йдучи через деревляний міст, який сполучав Волочиськ з Підволочиськом. — Невже хребти карпатських гір і безрозважна туга за рідним золотоверхим Київом?…
І згадалися весняні місяшні ночі на Дніпрі. Дзвінкі степові пісні в лагідній темряві. Далекі орхестрові звуки врочисто-величнього „інтернаціоналу“ і оксамітовий дотик до холодного чола теплої долоньки моєї коханої подруги Тами. Тепер вона далеко. Залишилася в задимленім і голоднім Київі. На прощання сказала: — Вертайся скорше!…
В сутінках ночі торохтіли вози і було чутно окремі людські голоси. На півдні стояла хмара, блискали блискавиці, стугонів грім… В повітрі було тихо і млосно, наче хтось, зціпивши зуби, стискав його, щоб мовчало… Чутно було лише стукіт колес і кінських копит на брукованій дорозі, яка тяглась через Підволочиськ в глиб Галичини…
Коло воза, навантаженого якимись мішками та клунками йдуть і розмовляють дві темні постаті. З розмови чутно, що то козаки.
— Цеї ночі хтось украв командантського чемойдана, — говорив густий бас.
— Так, що тобі шкода його? — півзапитанням озвався тонкий тенорок.
— Шкода, бо нагорить мені за нього…
— Пусте! Ми тепер в Галіції…
— І справді!… Завтра на форшпана підем виганяти…
Густий бас і тонкий тенорок довго і смаковито розреготалися. Дядько на возі, якого забрали десь аж від Бердичова, глибоко зітхнув і промовив:
— Пустіть мене, добродії!… Бога за вас молитиму!…— А скільки даси?… — спитав густий бас.
— Пятьсот царських… — сказав дядько.
— Давай тисячу!
— Якби її мав… — майже простогнало з воза.
— Ну, так тоді моли Бога за себе! — Сміючись, відповіли бас і тенор.
Мла густійшала. Хмара досягала майже до середини неба. Почулося глухе клекотання, наче десь кипів велетенський казан. Коні прищулили вуха і витягнули голови.
Вздовж валки возів проїхав земний вершник. Він гукав:
— Підтюпцем, вперед!…
По голосу можна було взнати, що то сам пан „командант обозу“.
Почулося многоголосне волинське „вйо-о-о-о!“ — і вози покотилися швидче. Дві темні постаті вистрибнули на віз і зникли в глухім напруженню темряви.
Ранок. Площа в місті, де розташувався обоз, була залита водою. Все і вся попромакало, не виключаючи річей „ніжного характеру“. „Начальник обозу“, верхом на коні, об'їздив обоз і лічив підводи.
— А деж підвода з моїми річами? — раптом закричав він, озираючись навколо себе. — Ромунешті!
З одного воза підвівся козак і заговорив!
— Підвода ваша десь пропала разом з підводчиком і козаками, що її доглядали.
— Як так?! — скрикнув начальник обозу. — Там же все моє добро…
— По дорозі десь пропала…
— Зараз-же щоб була вона тут! — несвоїм голосом крикнув начальник обозу, вимахуючи нагаєм.
Козак схопився з воза, і повісивши через плече рушницю, побіг в той бік, звідки ми йшли минулої ночі.
Сонце встало й піднялося на „неділешній обід“, а козака все ще не було. Обоз збірався йти далі. І саме в той час, як він витягувався на дорогу, вернувся Румунешті. Лице його було бліде, як крейда, а очі ніяково моргали.
— Ну, що, є підвода? — спитався командант.
— Є…
— Деж вона?
— Там на полі…
— Чомуж вона не їде?
— Нікому везти…
— Якто так?
— А так… тих козаків немає, коней немає, а стоїть тільки оден віз з убитим господарем…
— Хтож його убив?
— Не знаю…
— А річі на возі є?
— Лежить щось…
Через хвилину з одного воза вигружено в калюжу всю аґітаційну республіканську „літературу“ і послано його за командантськими річами. На віз, крім команданта, козака, двох свідків-старшин, мусів сісти і я. По розпорядженню командіра частини ми мусіли скласти протокол цеї чудної пригоди і „по змозі“ зясувати її.
Зараз-же за містечком, недалеко від дороги став розпряжений віз, а коло нього лежав окрівавлений труп селянина. Лице його зійшло кровю і зробилося полотняним, довгі чорні вуса насторбучились в гору, коротка чуприна стояла їжаком, а піврозкриті очі безмежно-сумним шклянним поглядом дивилися просто в душу. Свита й сорочка на грудях були окрівавлені, кешеня в штанах вивернена, чоботи зняті. Босі ноги були брудні і справляли огидливе вражіння. Коли козак розгорнув на грудях трупа одежу, то ми побачили дві колені рани, зроблені австрійським баґнетом.
— Такий баґнет був тільки в Романенка! — наче сам до себе промовив сотник, але зараз-же метнувся до воза переглядати свої річі. В той час, як він переглядав і перекладав на другий віз свої річі, ми ходили навколо трупа і шукали слідів злочинця. Але крім слідів від двох пар ніг в жовнірських чоботах, нічого не найшли. Не знаю й сам, длячого саме ми складали той кумедний протокол, як не було ні злочинців, ні свідків цього злочинства. Для всіх було все одно: був чоловік, нема чоловіка… Правда, для мене було ясне ще й те, хто саме його вбив, але я мовчав, дивлячись, як тяжко побивався пан командант за своїм чемоданчиком, якого не знайшов між покинутими річами.
— Закопатиб його… — сказав хтось, так собі, між иншим.
Командант визвірився:
— Чорт з ним! Хай лежить собі! Краще подумалиб над тим, куди козаки запропастилися?
Всі ніяково промовчали, хоч всі добре знали, що це їх рук робота.
Ще через хвилину робота з перекладанням річей була закінчена і ми вирушили до свого обозу.
Серед поля залишився самотній волинський віз і скрівавлений труп його господаря…
Через декілька днів ми підїздили до маленького села Н., де мали зупинитися на довший час. Не бажаючи тягтись в куряві обозу, я сам оден вирішив піти вперед. Йдучи селом, в однім подвірю я почув несамовитий крик і плач. Серед загального голосу, як єрихонська сурма, гримів густий бас:
— Говорять тібє, с… с…, запрягай чічас лошадьов!…
Щось знайоме було в цім голосі. Я зупинився і став прислухатися. Густий бас затих і забренів тоненький тенорок:
— Я тібє покажу русінская морда! Ми нє какіє нібудь полякі, а найстоящії днїпровскіє украінцы… Сказано запрягать лошадьов, так нада запрягать.
В той час з подвіря вийшла заплакана бабуся. З невимовним жахом глянула на мій військовий кашкет і тихо привіталася:
— Слава Ісусу!
— На віки слава! — відповів я. — Що там за крик такий у вас?
— Ой, проше пана, таке нещастє! Ваші козаки забірають наші коні.
— Кудиж вони забірають?— На форшпана, кажуть…
Я мовчки відчинив фіртку і ввійшов на подвіря. Перед моїми очами стала така картина: Серед подвіря стояв новісенький віз, запряжений парою гнідих коней, а на возі сиділо два козаки з нашого обозу. Навколо коней стояла вся сімя господаря. Господар, заливаючись сльозами, кинувся до мене:
— Згляньтесь на Бога, не беріть моїх коней!
— Хтож їх бере? — сказав я.
— Козаки ваші!…
— Куди ви берете коні? — звернув ся я до козаків.
— Куда нада… — прогугнявив густий бас.
— Ваші посвідчення? — промовив я.
— Вот наші посвідчення! — сказав тоненький тенорок, показуючи карабін.
— Добре! — сказав я. — Так ото ви вбили підводчика з того боку Збруча?
Обидва поблідли й опустили очі до долу. Не спускаючи їх з очей, я говорив далі:
— Вбили підводчика, щоб забрати його коні і 500 царських…
— Його більшевики вбили… — прогугнявив густий бас.
— Які більшевики?
— Ті, що йшли за нами… Буденновці…
— А деж ті коні? — не переставав я допитуватися.
— Ті коні в мене — відповів тенорок.
— Ну, добре! Однаково я вас мушу арештувати і потребувати суду — сказав я.
Вони злізли з воза, а господар, його жінка й троє дітей радісно кинулися до своїх коней. Ніколи й нігде я ще не бачив такої радости, як на вузенькім подвірю галицького господаря, який так щасливо визволився від „форшпана“. Але, на жаль, та радість скоро затьмарилась, бо як тільки підійшов обоз, то Романенко (як звався густий бас) і Пастух (тоненький тенор), не тільки що не були покарані, а навпаки — командант не міг натішитися з їх „розторопности“, як вони, „рятуючись від більшевиків“, зуміли „врятувати“ й коні, які командант забрав собі.Пастух й Романенко в оден голос брехали, що як тільки обоз рушив підтюпцем, то в їх підводі вломилося колесо і коли вони, звернувши з дороги стали його поправляти, то їх побачила більшевицька кінна розвідка, яка хотіла забрати їх в полон. Вони випрягли коней і повтікали, а підводчика „запевне більшевики закололи“…
Очевидна брехня не тільки — що виправдала їх, але зробила лицарями всього нашого обозу. І тому Романенко і Пастух були опісля одними з перших обозних розпорядчиків і тільки їм належало право виганяти на „форшпана“. Користуючись цим правом, кождий з них мав згодом по парі „власних“ коней, з яких одна пара була колись власністю того галицького господаря, якого я думав оборонити.
|
1920 р., 1. вересня.
м. Товмач, (Галичина). |
