Часи ґеоґрафічних відкрить/IV
| ◀ III. Колюмб і відкритє Нового Сьвіта | Часи ґеоґрафічних відкрить пер.: М. Ч. IV. Перший о́плив землї і пізнаннє Полудневого Моря |
V. Відкритя та здобутки Еспанцїв та Портуґальцїв в Америцї ▶ |
|
Знаємо, що Колюмб був сильно переконаний, що коли земля має вигляд кулї, то мусить бути можливо по подорожі сушею або морем усе в однім напрямі вернути на місце, з якого вийшло ся. Четверта подорож, як згадано, мала ту власне цїль, але не можна було її осягнути, бо не було пошукуваної перерви між Північною і Полудневою Америкою. Також Веспуччі мав ясне з'ображеннє про те, що до Індїї можна доїхати зі сходу. Однак се не здїйснило ся, і аж у дванайцять лїт по смерти Колюмба настала нова стадія.
Ми вже раз мали дїло з тим чоловіком, що оплив перший землю. Фернано Маґельганес мав уродити ся коло 1480 р. в північно-портуґальській провінції Трас ос Монтес (Tras os Montes); що його портуґальське імя „Magelhães“ трудне до вимовленя, длятого корисно, так само як у Колюмба, уживати латинської форми імени: Маґелян (Magellanus). В молодім віцї пішов він до Індії, і відзначив ся багато разів своєю енерґією під Д'Альмеідою, але зразив собі великого деспота Альбукерке і тому забажав перенести ся до війська, яке провадило війну в Африцї. Тяжко ранений хотїв іще тому розстати ся з неприхильною старшиною і з неласкою короля Маноеля, бо здаєть ся, що індийський віцекороль напятнував його як гордого підданого і що длятого від початку від стрічав ся все з недовірєм. Коли задля рани на нозї покинув службу, то мав дуже малу пенсію, якою заспокоював ледви найконечнїйші потреби, а коли відмовлено його просьбі о підвизшеннє сеї почесної платнї, він усунув ся від сьвіта на самоту і затопив ся тут у космоґрафічних студіях під проводом сьвященника Руй Фалєіро. Маґелян заприязнив ся ще в часї побуту в Індїї з тим Серраном, якого, як звісно, Альбукерке вислав був до корінних островів, а лист Серрана мав надати вперве певний напрям тому чоловікови, що засидїв ся сам один, полишений усїми. До сеї громади островів треба було доїхати теж зі сходу, а та дорога провадила через частину землї, яка по договору в Тордезіляс належала до Еспанїї. Одначе від Портуґалїї не мав він чого сподївати ся; і так дозрівала в Маґелянї поволи ідея, покинути рідний край і жертвувати свою службу еспанському королеви. Він виступив із портуґальського союза підданих і в товаристві приятелїв Руй Фалєіра і Крістоваля Де Гаро станув у вереснї 1517 р. в Севіллї. Те місто положене над рікою Ґвадальківіром, що через цїлий рік має в собі багато води і длятого можуть по нїй плавати глибоко йдучі кораблї, було осїдком „Індийського Дому“, себто уряду, до якого належали всї справи Нового Сьвіта; Севілля була в тім періодї найважнїйшим містом в Еспанїї. Маґелян осїв скоро тут постійно, одруживши ся з дочкою одного впливового урядника, а в 1518 р. відбули ся в тодїшній резіденції Валлядолїдї остаточні переговори. „Коли те удасть ся — писав Петро Мученик — то ми переймемо на себе торговлю Сходу і Портуґалїї“. Маґелянови запевнено в такім випадку усї почести і користи, які свого часу припали була Колюмбови. Коли Портуґальцї довідали ся, що заносить ся на те, що хто иньший дістане ся зі Сходу в їх індийські справи, ужили всїх сил, щоби перешкодити експедиції, але Маґелян і еспанське правительство удержали ся при своїй постанові. Маґелянови віддано команду над пятьма кораблями, а власть, яку надав йому цїсар Карло V, була незвичайно широка. І він її дїйсно потрібував, так як то показало ся незабаром.
З ґеоґрафічного пункту погляду не можна заперечити, що цїле підприємство було стілько непевне, що не було ще означено, куда то дістати ся до мети, через Америку чи довкола неї. Переконувано також Маґеляна, що може з божої волї східна і західна півкуля віддїлені від себе скравком землї, який тягне ся здовж полуденника; хтож міг назвати сей погляд абсурдним, коли він опирав ся на здогадї, буцїм-то що до простору то поверхня води далеко менча від поверхнї землї? Далеко лїпше було звісно, що там цїлком не було переїзду, де його шукав Колюмб. Але думали, що дальше на полудне можна певно числити на морський пролив. Також дуже велике питаннє, чи справдї Маґелян бачив у Лїссабонї одну мапу Бегайма, де під 40° півд. шир. був назначений пролив, але Візер виказав докладно, що дїйсно виказують той пролив мапа Леонарда да Вінчі з 1515 р. і ґльоб Йогана Шенера (Schoener) з 1516 р. Однак дїйсно її доси не знайдено було, хоч в 1514 р. Де Солїс шукав за нею енерґічно. Докладнїйші розслїди Гамі (Hamy) вказують, що Маґелянови помагали особливо два керманичі братя Йорґе і Педро Реінелї (Reinel). З роду Портуґальцї згодом перейшли теж до Еспанїї. В 1519 р. нарисували мапу Молюків, й авторітет їх переважно поміг Маґелянови дістати призвіл Карла V.
Отже пять кораблїв разом, тягару може 500 тон, віддано тому відважному чоловікови, а залога складала ся з 239 осіб. Астроном Фалєіро відступив неожидано від експедиції, бо йому здавало ся, що його не досить респектують. Найважнїйшу ролю по провіднику фльоти грав як пізнїйше показало ся, Італїєць Антонїо Піґафета, а його опис подорожі дав нам дуже цїнні об'яснення про зміну судьби підчас сеї найвідважнїйшої і найбільшої з морських подорожий, яку коли небудь відбуто. Ескадра виїхала з устя Ґвадальківіра 20 вересня 1519 р., а незадовго потім зачав один еспанський капітан підносити претенсії до якоїсь співучасти в командї в виразнім противенстві до переговору між Маґеляном і короною, за те у змові з иньшими корабельними начальниками, що по найбільшій части не могли повдержати ся в своїй національній зависти що до Портуґальця, якому так добре повело ся. Строгі способи, яких ужив Маґелян, здавили на короткий час непослух, але підготовили катастрофу, що опісля наступила. Коло заливу ріки Ля Плята, куди перше був доплив Де Соліс, зачали шукати за переїздом на захід; само собою розумієть ся, що поновляло ся так раз у раз, коли побачено що якийсь залив врізуєть ся глибоко в край. Дня 31 марця 1520 р., коли на патаґонськім березї було вже зимно і зачали ся добрі морози, порішив провідник приготовити ся до перезимовання ― історія говорить нам про се перший раз. Вони були в заливі св. Юлїяна, під 49° 15' півд. шир. Що се оголошеннє викликало велике незадоволеннє, не повинно дивувати, бо у всякім разї було воно таким новим і назвичайним випадком, що навіть відважний міг підупасти на дусї. „Сей Портуґалець погубить нас усїх“, стало скоро загальним кличем. Одначе Маґелян сильною енерґією побідив. Правда, вибухла небезпечна змова і три збунтовані кораблї станули проти двох вірних, але в боротьбі, яка власне тепер настала і яку перервали переговори, удержав перевагу він своєю непохитністю; певно лиш через те, що з зимною кровю замордував свого найнебезпечнїйшого противника і так усунув його собі з дороги. Другого капітана покарано воєнним судом на місцї і засуджено на смерть, а кількох иньших проводирів висаджено на безлюднім березї. Принагідно зазначуємо, що вони там не померли, бо опісля відлучив ся від фльоти один збунтований корабель і вернув до Еспанїї, а по дорозї забрав полишених і сим способом уратував їх. Однак не знати, чи їх опісля покарано по заслузї.
Близько пять місяцїв мусїла експедиція перебути в зимовім портї та в хатах, збудованих на березї, заки погода позволила на дальшу їзду. Розумно обдуманий плян, розслїджувати на кораблї „Сантіяґо“ заливи, що врізують ся в край, не удав ся, бо корабель в'їхав на мілке місце, так що остаточно мусїли моряки плисти далї на чотирох иньших кораблях. Так виплив Маґелян 24 цьвітня, а 21 жовтня доплили вони до рога Дївиць (Cabo de las Virgenes), при входї до шуканого переїзду. Але як можна було переконати ся, що се як раз добрий переїзд, та чи не попадуть нагло в пропасть, коли відважать ся туди вплисти? Щастє, що нїхто не знав сего проливу, який тягне ся на 600 км., багато разів скручує ся, і страшно трудний до перепливу; тодї може вони булиб побоювали ся віддавати себе йому в руки. Капітани, вислані щоби звідати ся, вернули з непевними відомостями, але Маґелян порішив переплисти ту дорогу і переплив її. Серед найбільших трудів в'їхав у той вузкий пролив; місцями здавало ся, що він губить ся, але все знайшов ся якийсь канал, що провадив до більшого озера, а 28 падолиста побачили вже вихід. Лиш три кораблї стояли під зарядом Маґеляна, бо як знаємо, „Сантіяґо“ втрачено, а „Антонїо“ повіз зрадників. Крім адміральського корабля „Трінїдад“, були до розпорядку при дальшій їздї по бездорожнім пустім Великім океанї: „Консепціон“ і „Вітторія“.
З Індіянами дуже часто вони стикали ся в окруженню зимового табору; вони визначали ся по пересадним поданням історіоґрафів ескпедиції ґіґантичними розмірами тїла, а Маґелян дав їм длятого назву Патаґонцїв („з великими ногами“). Підчас переїзду через пролив не показували ся тубольцї. Їх істнованнє зраджували часті огнї, і з сеї причини називав ся від сього часу великий остров, на полудне від проливу, „Огненним Краєм“ (Feuerland, tierra del fuego). Самеж явище, як каже Черльз Дарвін і пізнїйші подорожники, додержало ся до наших часів.Так були вони вже на тім величезнім морі, про яке від 1513 р. було все ще досить недокладно звісно, як скоро дізнаємо ся. Одначе небезпеки і труди длятого так мало уступили, що вони впали на й так сильно ослаблену вже корабельну залогу. Стративши з очий побереже Полудневої Америки, вони більше як місяць не бачили жадної землї, а що було неможливо набрати нових провіянтів, грозила їм страшна голодова смерть. Оклик Маґеляна, що він радше буде їсти шкіру з черевиків, як вертати, показав ся пророцтвом. Два малі острівцї — на думку Мейніке (Meinicke) Пукапука і Флїнт-Іслянд — попри які вони плили, цїлком не могли дати їм достаточної помочи. Виглядає на казку, що Еспанцї плили поперек цїлої Полїнезії і Мелянезії, і цїлком не бачили землї; хто хотїв би сього спробувати навмисне, то йому се певно не вдало би ся. Аж 6 марця 1521 р. блиснула їм надїя, бо побачили себе серед громади урожайних островів, де потрохи відпочило собі багато хорих. Була то громада Лядронів (Ladrones, розбійницькі острови), що належать до Мікронезії, від недавна приналежна до нацифічних охоронних околиць нїмецької держави. Маґелян назвав їх так для того, що тамошні мешканцї були дуже зручними злодїями і крали Европейцям усе, що лиш показало ся їм придатне. Пізнїйше перехрещено ті острови на Маріяни, для одної еспанської королевої.
За три днї знов приспособлено цїлком кораблї до плавання, і незадовго показали ся більші острови, які Маґелян назвав архіпеляґом св. Лазара (San Lazaro); се нинїшні Філїпіни. Тут вступили вони в нову область культури, а то в маляйсько-арабську і на місцї добродушних дикунів показали ся прихожим проворні магомеданські купцї, що їздили по морі. Тому що Портуґальцї під проводом Альбукерке розтягнули свою чуйність геть аж на найдальший схід, треба було подвійно мати себе на осторожности. Зразу вдало ся комодорови[1] налякати тих, що покликували ся на взаємини з Портуґальцями, впевняючи, що могучість еспанського короля далеко більша, як портуґальського; дальше йому вдало ся перетягнути також князїв поодиноких островів цїлком на свою сторону. До тих належав султан острова Цебу, що дав себе охрестити і сподївав ся, що при помочи еспанської армади здобуде собі зверхність над сусїдними островами. Се йому сповнило ся по части, і багато малих „раджів“ піддало ся згаданому султанови. Не так стало ся на острові Матан, де жило войовницьке племя й не хотїло платити нїякої данини. Колиб Маґелян був такий розумний і мав таку енерґію, як звичайно, то був би усунув і ту перепону. На нещастя однак він був того хибного переконання, що тубольцям треба дати правдиве понятє про великість еспанської сили, і та гордість не на часї спонукала його до того, що не приймив помочи князя Цебу. Виключно його власні люди мали присилувати упертий остров до послуху і так він казав перевезти себе з небагатьома вояками човнами на остров Матан; навіть кораблї мали так далеко стояти, що навіть огонь їх гармат не міг їм помагати. Шалена відвага страшно пімстила ся. На Еспанцїв, що вийшли на остров, напали тубольцї зі значно більшою силою, і їх вожд упав від ран.
Так згинув той відважний чоловік, котрий що до широти погляду, обширного знання і не похитної сьмілости стояв найвисше з усїх конкістадорів; він також не має чого бояти ся, колиб ми їх усїх порівнували що до моралї. Його тїла не можна було видістати від неприятеля, навіть дорогою переговорів і з тяжким серцем мусїли опускати ворожий остров усї його товариші, майже всї ранені, а їх почування представляє нам у потрясаючих словах Піґафета. Але також на острові Цебу, де князь доси все показував таку прихильність, змінив сей випадок дотеперішний стан річи; погром здіймив із чужинцїв ту чародїйну заслону непобідности, а підступний напад спричинив нові, тяжкі втрати. Хуан Серрано, вибраний на місце Маґеляна капітаном одного з двох позісталих кораблїв, попав іще живий в неволю невірних союзників. Льопец де Карвальго (Carvalho) і Ґонцальо Вац Д'Еспіноза обіймили тепер провід і попровадили останки експедиції через Мінданао до Палявану, а звідсїля до міста Брунеї, що лежить на північнім березї острова Борнео. На жаль і тут зачала ся крівава боротьба, що повстала здаєть ся лише з малого непорозуміння, й Еспанцї прийшли до Тідоре, ще раз сильно ослаблені; аж тут мав настати щасливий для них зворот. Князь Тідоре, врадуваний тим, що Еспанцї радо хотїли платити за пожадані корінні товари більше, як Портуґальцї, які осїли на сусїднім острові Тернате, згодив ся на корисні торговельні умови. Що представителї обох европейських народів, які стрінули ся тут, на далекім сходї, як супірники, не відносили ся до себе приязно, се цїлком не повинно дивувати. Довідано ся зараз, що з Лїссабону вийшли дуже строгі прикази, щоб на кождий випадок зловити Маґеляна, або принайменче видалити поза портуґальські границї. Однак начальник Тернате не склонював ся до того, щоб натягати усї струни до остаточности, коли був окружений непевними союзниками, і дивив ся на від'їзд противників крізь пальцї. Лиш один корабель міг дїйсно відплисти в багатим ладунком, бо „Трінїдад“ потрібував конечно направи. Відважний Себастіяно Дель Кано взяв на себе провід одинокої зісталої „Вітторії“ і припровадив її щасливо до рідного краю при всїх перепонах. Через Буру, Тімор і вулькан на острові, що тепер називає ся Новим Амстердамом, доплив до африканського контіненту близько устя Великої Рибної ріки, і по більше знаній вже дорозї морем дістав ся в червнї до Зеленого рога. Тут також не мало відчуто неприхильність Портуґальцїв, а Дель Кано казав як найскорше підняти якор, щоб оминути усїх дальших переслїдувань. З 18 товаришами, переважно хорими, приїхав 6 вересня 1522 р. до порту Сан Люкар. Хоч із пятьох кораблїв вернув лиш один, а навіть з нього мусїли скинути часть ладунку коріня, щоб не занурював ся дуже глибоко в воду, то продажа набору покрила таки всї кошти експедиції. Тих, що вернули, принято як героїв, як се було на дневнім порядку. Дель Кано одержав герб, що символїчно представляє його велике дїло, себ то земний ґльоб з написом: „Primus circumdedisti me“ (ти перший обїхав довкола мене).
Їзда, що увінчала ся щасливим вислїдом, розвязала теж одну цїкаву математично-ґеоґрафічну квестію. Коли власне їхали попри портуґальські посїлости на західно африканськім березї, довідав ся Піґафетта, що там був четвер, а з корабельних нотаток виходила лиш середа. Здивований дуже переглянув цїлий свій записник від початку; його мучила та гадка, що вони сьвяткують сьвята в невластивих днях. Але в записках не було похибки, і здаєть ся Піґафетта через розмови з розумними космоґрафами впав саме на правдиве об'ясненнє того явища. Вже двіста лїт перед тим сказав був добре Араб Абуфельда: Коли з якого місця вийдуть два подорожні з рівною скорістю в противних напрямах довкола земської кулї, то зійдуть ся в тім місцї, з котрого вийшли, правда, рівночасно, але їх численнє часу буде ріжнити ся повними двома днями. Сей, що йде на схід заробляє, а сей, що на захід, тратить один день; так теж стало ся і на „Вітторії“. Тій недогідности, що випливає консеквентно з круглости землї, зараджено опісля через впровадженнє „границї дати“, що згоджує ся зі східною половиною мерідіяна Ґрініч; ті що надпливають із заходу, перескакують один день, а ті, що зі сходу числять один день подвійно при переходї через ту лїнїю. Тим способом зараджено раз на все таким несподїванкам, яка стрінула Піґафетту.
Перший о́плив землї мав у собі також зародки одного ґеоґрафічного, опісля дуже важного питання. Се є власне питаннє „Австральського контіненту“, яким займали ся переважно Візер, Рено (Raynaud) і Руґе. Шенер і Лїонардо, про яких пророцтва що до проливу Маґеляна ми вже згадували, окружили північний бігун масою суші; а сей витвір фантазії удержав ся аж до подорожий Кука (Cook); часто боронять його на математичній основі, так прм. Меркатор. Вісти Веспуччія причинили ся до того, щоби зміцнити оман. Опираючи ся на брошурі „Zeitung aus Presillg Landt“ розріжнив Шенер 1520 р. „Brasilia sive Papagalli“, часть південно-американського контіненту від „Brasilia inferior“, себто контіненту Австралїї. Коли опісля Маґелян дїйсно знайшов таємничий пролив моря, мала „Огненна земля“ виросла природно на ґіґантичний підбігуновий край і так вона нам представляєть ся на мапі француського математика Оронса Фіне́ (Oronce Finée) з 1531 р.; про ту мапу багато говорено. Про відкритя експедиції Маґеляна подали сучасним до відомости два нові письма: друкований лист „De Moluccis insulis“ Максимілїяна Транссільвана, який широко розширив ся, і мала праця Шенера, що служила за об'ясненнє до його моделю земської кулї: „De nuper sub Castiliae et Portugalliae regibus serenissimis repertis insulis ac regionibus“. Оба ті твори походять іще з 1523 р.
Коли ми говорили про деякі безпосередні наслїдки повороту „Вітторії“, то мусимо конечно звідати ся за „Трінїдадом“, що зістав далеко поза Індийським океаном. Знаємо, що він був розсох ся і треба було його направити, а коли то стало ся, він знов виплив на море. Одначе страшні бурі не позволяли йому плисти дальше, і він бачив, що нема иньшого ратунку, як схоронити ся на березї Жільольо. Дійшло навіть до того, що звернено ся до неприхильних Портуґальцїв із просьбою о поміч, а начальник корабля казав перевезти тих, що ще жили спершу на остров Тернате, опісля ж, по кількох місяцях на Банда, розумієть ся, не в багато иньшім характері, як полїтичних вязнїв. Також на Маляцї і в Кочінї придержувано їх довго, аж вкінцї призволено малому останкови на поворот. Але і ті мусїли ще в Лїссабонї оставати кілька місяцїв під сторожею, і лише трьох людий побачило знов Еспанїю; так із 239 початкових учасників сеї великої працї відкрить мусїло 218 людий жертвувати тій високій цїли житє, а принайменче свободу.
Здаєть ся нема в тім нїчого незвичайного, що таке велике дїло, як при тодїшнім станї річи „подорож довкола сьвіта“, вимагало численних жертв; противно, моглоб скорше дивувати те, що така подорож взагалї вдала ся. Минуло більше як пів столїтя, заки хто відважив ся повторити її, а й тодї вона цїлком не була уплянована наперед, бо анґлїйський герой на морі, Франчіс Дрек (Drake), якому се вдало ся (1577—1580), посував ся в своїх корсарських походах проти Еспанцїв усе дальше і дальше на захід, аж у кінцї оплинув цїлу землю. Вже в 17 в. втратило виконаннє сеї найбільшої навтичної задачі багато з свого первісного постраху, коли моряцька технїка і знаннє поступили вперед, а нинї вже не належить подорож довкола сьвіта до трудних річий, колиб її навіть перебувати в цїлости водою.
Приходимо тепер близше до тих спорів, які природно мусїли повстати між Портуґалїєю й Еспанїєю, що до посїдання Молюків. Портуґальцї посїдали їх фактично, Еспанцї зробили несподївано замах на те посїданнє, а загоріла конкуренція обох народів вибухла сильним полумям. Одначе не прийшло до воєнної стрічі, лиш старано ся в дипльоматичній дорозї полагодити справу. В цьвітнї і маю 1524 р. станула тзв. „Рада в Бадахоц“ (Junta); коло сього міста на мостї над граничною рікою Кая, зійшли ся делєґати обох держав і радили над докладним уставленнєм сеї граничної лїнїї, яку вже фактично потягнено в Тордезіллясї. Одначе вони не мали достаточних астрономічних і ґеоґрафічних підстав до сеї цїли, і ту обставину хотїли використати обі сторони для своїх особливих цїлий. Портуґальські комісарі означили ріжницю в довжинї між Корінними островами і Зеленим рогом на 137°, а еспанські на 183°. Такі противности не дали погодити ся, і рада розійшла ся, не дійшовши до нїякого результату.
На сам перед відплила еспанська фльота під Ґарсією Хофре Де Льоайза (Loaysa); вона мала великий ладунок до замінної торговлї, а до спілки приступив між иньшими дім Фуґґерів із вкладкою 10.000 дукатів. Доля одинокого корабля, що зіставав під начальством Льоайзи, дуже зміняла ся. Иньші кораблї цїлком відлучили ся і пішли своїми дорогами, а провідник мусїв усе бороти ся з противностями і перепровадив лише чотири щасливо дорогою Маґеляна. Корабель „Сан Хаго“ під Ґуеварою (Guevara) незадовго потім занїс вітер на північ; опісля завернув ся він під впливом зимної прибережної струї з Перу попри західний беріг полудневої Африки і вплив на своє щастє в порт Тегуантепек. Сам Льоайза, і його наслїдник у командї Дель Кано, терпіли той сам страшний недостаток, якого зазнав остатний з них уже як товариш Маґеляна, і лиш менша половина Еспанцїв прибула справдї до Тідоре 1 сїчня 1527 р.; тут принято їх із радістю. Однак про дальшу їзду або про поворот на своїх попсованих кораблях не можна було думати. Справдї під Альваром Де Сааведра (Saavedra) прийшла поміч з Мехіко, що від кількох лїт було в еспанськім посїданю, але й та поміч була ще за слаба, а дві проби Сааведри, виконані з найбільшим напруженнєм, вислати посольство до Мехіко і самим звідти придбати собі поміч, не вдали ся. Тодїшнї моряки не вміли ще плисти проти постійного східного пасату в низьких націфічних ширинах, а ту фіртку виходу, щоб від початку плисти більше на північ, викрито аж пізнїйше. Еспанцї мусїли уступити, хоч думали, що ще довше зістануть у Тідоре, і покінчити справи з своїми противниками через капітуляцію, на основі якої мали вони їх відставити до Европи. Але Карло V, що був цїлком занятий подїями в Нїмеччинї, не мав охоти провадити дальше тої дрібної війни і тому заключив 22 цьвітня 1519 р. з лїссабонським двором мир, що передав остаточно Портуґальцям Молюкки за значним грошевим винагородженнєм.
На північ від Молюкків стояв іще великий простір незнаний, а його відкритє і здобутє було полишене Еспанцям. Від коли державу Мехіко зреорґанїзовано, мусїло тамошним пануючим залежати на тім, щоб еспанська фляґа повівала на західнім морі, а також на громадах островів положених на нїм. Експедиція Ґріхальви (Grijalva) з 1536 р. не покінчила ся добрим результатом; коло одного мелянезийського острова розбили ся кораблї, і цїла корабельна залога була би згинула, колиб її не були поратували нелюблені Портуґальцї. Недавно перед тим відкрив був Томас Де Берлянґа (Berlanga) архіпеляґ Ґаляпаґос, але дальших наслїдків сього відкритя ще не було; навіть в рр. 1546 і 1585 бачено лиш ті острови, але формально не взято їх під власть. Остров Ревілля-Жіґедос, що ще тепер належить до Мехіка, відкрив 1542 р. Руй Льопец Де Вілляльобос: у дальшій їздї плив він поміж Каролїнські та Паляосські острови, аж у кінцї станув перед тою громадою, де покінчив свою земську мандрівку Маґелян. Вілляльобос назвав їх на честь прінца, пізнїйшого короля Филипа II „Felipinas“, і хотїв через Ля Торре передати вість до Мехіка про свої відкритя. Само з себе виходить, що знов не надармо. Ля Торре відкрив із поворотом острови Бонін (по япанськи: Бунїн-то, себто пустинні острови), але потім поплив знов на захід; не лїпше вело ся Ортіцови Де Ретес, що надав назву „Нова Ґвінея“ одному островови, який відкрив припадково. Вілляльобос піддав ся портуґальському ґубернаторови Молюкків, бо не міг нїяк злучити ся з краєм, з якого був виплив і допровадив до того, що його матросів і вояків відставлено назад до Европи громадою. Йогож самого приймила земля острова Амбон, якого підсонє було некорисне для здоровля.
Аж у 1559 р. взяв ся король Филип серіозно до кольонїзації островів, названих його іменем. Не мали вже тепер чого бояти ся небезпечного опору з острова Портуґалїї. В падолистї 1564 р. виплило в тій цїли чотири кораблї з порту Акапулько, під проводом Міґуеля Льопеца Де Лєґаспі, що мав під рукою знаменитого керманича Франца Андреса Де Урданета, товариша Льоайзи. Тепер на сам перед здобуто наново Цебу; тому, що сей остров лежав за близько портуґальської Індії, Лєґаспі звернув увагу на остров Люцон, що лежіть більше на північ. Однак перед тим мав Урданета перенести вісти про вислїди до сего часу у Мехіко, і через се розвязав ту загадку, з якою не могли дійти до кінця його попередники. Знаючи натуру пасата, поплив зразу так далеко на північ, що минув той пояс, а опісля пустив ся на західні вітри, що там панували, і плив спокійно аж на мехіканський беріг. Тим способом відновили Еспанцї межи своїми осадами в Азії і Америцї сильну звязь, що обмежала ся не до одного тілько напряму.
За стараннєм Урданета одержав Лєґаспі підмогу і так міг взяти ся до здобування Люцона. Вмер 1572 р., але перед тим збудував твердиню недалеко села Манїля і підбив багато начальників племен. Однак середина Люцона була все ще неприступна для Еспанцїв, а навіть на Мінданао була їх власть лиш номінальна. Найбільше причинив ся до підбою Хуан Де Сальседо, якого дїяльність припадає на рр. 1572–1576; він спершу попав також у непорозуміннє з Китайцями, які бачили в Філїпінах рід ленного краю. Знищив китайську фльоту, зложену з більше як 60 кораблїв, що хотїли заволодїти Манїлею. Від 1580 до 1604 р. була Портуґалїя, як звісно, частю Еспанїї, і те улегчило значно її кольонїзаційну задачу, бо тепер ґубернатор Манїлї завідував Молюкками, Тімором, Маляккою, Макаом і прибережним поясом Формози, отже міг усї сили ужити до одної цїли. Всеж таки той сьвітлий стан не трівав довго, бо з початком 17 ст. появили ся, як ми се покажемо в остатнім роздїлї, на першім плянї Нїдерляндцї, а Портуґалїя скинула еспанські пута. Властивий час відкрить уже тодї скінчив ся.
Все ще коло половини того столїтя, про яке бесїда, погляди про тзв. австралїйський контінент були неясні, й Еспанцї, що панували тепер над цїлою західною півкулею, побачили самі з себе конечність вияснити відносини в полудневій части Великого Океана. Першим моряком, що хотїв се зробити, був Хуан Фернандец; його подорож під кождим зглядом знана так мало, що навіть не можна докладно означити часу, коли вона була. Мабуть у 1563 р. відкрив Фернандец громаду островів на схід від чілїйського побережа, що в цїлости носить назву відкривця і розпадаєть ся на два острови Мас-афуера і Мас-атієрра. Хуан Фернандец поселив на тих островах кози, а те було дуже важне для перших людий, що там стало замешкали. Власне Мас-атієрра се правдиве місце подїй випадків Робінзона; зміст тих оповідань не виссаний з пальця, але має правдиву основу. Згадуємо про се лиш принагідно. Поучаючий нарис Руґе представляє нам поодинокі фази Робінзонад; їх цїль була під ґеоґрафічною маскою впровадити вільнїйші погляди на держави і житє народів, а також протиставити зіпсутю і занадто великій мягкости типічні приміри людського житя серед прімітивних обставин. Один анґлїйський корабель полишив у другій половинї 17 ст. на острові Мас-атієрра неумисно одного півцивілїзованого москітського Індіянина, Робіна, що належав до залоги; його забрано опісля звідтам. Рівна доля стрінула незадовго потім шотландського матроза Александра Селькірка (Selkirk), що жив багато лїт як пустельник на острові, відокремленім від цїлого сьвіта. Він теж уратував ся, а з його оповідань повстав опісля знаний „Робінзон“ Дефо (Defoe), що його обробив Й. Кампе (Campe) своїм знаним способом, що притягає молодих читачів. Безсумнївно послужила назва першого мешканця островів Хуан Фернандец до надання імени героєви повісти; Робін став Робінзоном.На думку Маджора (Major) відбув Хуан Фернандец через полудневий Паціфічний Океан іще другу велику подорож, яка його повела, здаєть ся, до Нової Зеляндії, однак також тут бракує спромоги до докладного подання подробиць. Що-до трьох дальших подорожий, які відбуто в 16 ст. зі сходу на захід, щоб докладнїйше роздивити ся в численних громадах островів Полудневого Моря, то відомости про них опирають ся на певнїйших підставах. В сїчнї 1567 р. виплив Альваро Мендана Де Нейра (Neyra) з перуанського порту Калляо, передмістя головного міста Лїма; се перша місцевість в Америцї, якої ґеоґрафічне положеннє означено докладнїйше; про се згадуємо лише принагідно. Сармієнто, про якого незадовго будемо більше чути, обчислив у 1578 р. після обсервованої затьми сонця, ріжницю в довжинї між Лїмою і Севілею, знайшов її o 3° більшу як у дїйсности; се така похибка, яку в тих часах можна вважати за дуже незначну. Загально принято, що Мандана відкрив острови Сальомони; назвав їх так, бо йому здавало ся, що знайшов Офір св. Письма, звідки мав король Соломон спроваджувати свої скарби. Над тою громадою, яку в новійших часах прилучено до просторів, стережених нїмецькою державою, яку відступлено в части Великій Британїї на основі самоанського переговору, сьвітила якась нещасна зьвізда, так що з ріжних моряків, що її хотїли віднайти, довгі лїта нї один не осягнув своєї цїли. Вдало ся се аж Буґенвілеви (Bougainville) в 1768 р. Сам Мендана не міг відшукати сього архіпеляґу, коли віцекороль Перу його тамтуди ще раз вислав; однак тим разом відкрив він острови Маркезас, де Еспанцї вперше пізнали хлїбове дерево. По новійшим розслїдам здаєть ся, що Мендана не мав прав до таких почестий, а заслуга відкритя Сальомонів належить ся Сармієнтови, тодї булоб теж більше ясним, чому Менданї в його пошукуваннях не щастило ся. Мендана хотїв власне йти докладно первісною дорогою Маґеляна, і лиш неохотно дав себе намовити капітанови Сармієнто, щоб плив більше на полудневий захід, де мусїв натрафити на остров Санта Ізабель де Ля Естреля.
Він умер підчас своєї другої подорожі, так що його підвладний Педро Фернандец де Кірос (Quiros) уважав потрібним відшукати гостинні Філїпіни. Тому Кіросови повірено в 1606 р. малу фльоту, а через його подорож зачислено до ґеоґрафічних посїлостий архіпеляґ Павмоту (Paumotu) Тагіті — у Кіроса „Саґіттарія“ та Нові Гебріди. Еґоїзм начальника експедиції спричинив приказ повороту його корабля з фляґою до Нової Еспанїї, і там оголошено відкритє буцїм то Австралїї, про яку так багато говорено, а його він собі приписував. Капітан Люіс Ваец де Торрес (Luis Vaez de Torres) не міг пояснити собі сього, що його настоятель десь пропав, ждав два тижнї на Нових Гебрідах, а опісля мусїв думати над дорогою до еспанських посїлостий в Західній Індії. Та дорога вела через простір, доси цїлком незнаний. Торрес проїхав попри Люізіяди і протиснув ся опісля зі своїми кораблями через небезпечний пролив, в якім було повно коралевих скал; сей пролив між австральським контінентом і Новою Ґвінеєю носить нинї його назву. Австралїю з півночи перший з Европейцїв бачив Торрес; були се гори коло рога Йорк, які він сам уважав за далекі острови. В маю 1607 р. скінчила ся його небезпечна їзда в портї Манїля щасливо, як належало ся, і тим способом дійшов також до кінця ряд пацифічних подорожий, які піднимали Еспанцї, що виїздили з Америки.
З другої сторони мусимо згадати ще про иньшу експедицію, що йшла в противним напрямі. Знаємо, що Маґелян постановив по короткій подорожі здовж берега переплисти у півперек Тихий Океан; простір між місцем, куди проїхав, і Перу, був також тодї ще незнаний, коли останнїй край перейшов у посїданнє Еспанцїв. Альонзо Де Камарґо (Camargo) перший доплив до перуанського побережа в Калляо 1536 р., пливучи з Еспанїї. Далеко важнїйша була подорож Сармієнта, що припадає на рр. 1579 і 1580; Сармієнта мали ми вже нагоду пізнати як досьвідного моряка, що побіч Урданети означає найвисший стан знання навіґації у Еспанцїв у 16 ст., хоч він також був іще в тім блудї, що порядно вичищена і намаґнетизована ігла мусить вказувати докладно на північ без збочення. Те, до чого перед тим стреміли Франсіско Де Улльога (Ulloa) і Хуан Лядріллєро (Ladrillero), і до нїчого не дійшли, осягнув він, а власне знайшов вихід на захід від проливу Маґеляна і переплив туди з одним своїм кораблем без усякої перепони до Европи. Натомість другий корабель загнала буря в сїчнї 1580 р. в ширинї — 56° просто на схід, і він заплив так на Атлянтийський Океан, але не відбув сеї небезпечної дороги через пролив. Він поставив здогад, що Огненна Земля, се лиш розмірно малий комплєкс островів, а не той ґіґантичний австральський контінент, без якого — відповідно до тодїшньої ґеоґрафії — не можна було вийти до ладу. Ми дізнали ся вже, що також Піґафетта був сеї гадки, що в висшій полудневій ширинї простягаєть ся довкола цїлої земської кулї широкий пояс води, замкнений в собі.
- ↑ Еспанське слово: командант кораблїв.