Часи ґеоґрафічних відкрить/III
| ◀ II. Портуґальцї в Африцї та Індії | Часи ґеоґрафічних відкрить пер.: М. Ч. III. Колюмб і відкритє Нового Сьвіта |
IV. Перший о́плив землї і пізнаннє Полудневого Моря ▶ |
|
Еспанцї появляють ся на широкім полї відкрить і здобичий за океаном, у порівнанню до иньших, пізно. Коло 1490 р. одинокою їх посїлостю поза Европою були Канарийські острови, і то не цїлі. Те стоїть у звязи з одної сторони з безустанними війнами з Маврами, з другої сторони знов із тим фактом, що властива Еспанїя істнувала лиш від недавного часу, бо від подружя короля Фернанда Араґонського з Ізабелею Кастилїйською. Але справи стояли так, що потрібно було лиш якогось зверхнього побудження, щоб також та друга, далеко більша держава на Піренейськім півострові приступила до ряду конкістадорських країв (conquirere = пошукувати). І то побудженнє прийшло.
Знаемо, що Америку вже раз відкрили були північні Ґермани і заселили її на короткий час, але про се Европа так якби не знала, а їх наслїдників цїлком не було. Справдї-ж не можна заперечувати можливости, що баскійські китоловцї, від давна найвідважнїйші мореплавцї, припадково нераз могли станути в Ню Фундляндї, а навіть на побережі сталого краю, але в найлїпшім разї то булоб лиш віддїльним випадком. Також Портуґальцї, коли заґосподарували ся на Азорах, пробували переконати ся, чи ще дальше на заходї є які краї; те знов цїлком не було рідким випадком, що природні плоди і штучні вироби заносило море на беріг тих островів, а ті продукти вказували на чуже походженнє. Гарріс (Harrisse) удокументував жерелами цїлий ряд таких портуґальських подорожий на захід із передколюмбової доби: в тій цїли їздили 1452 р. Діоґо Да Теіве (Da Teive), 1457 р. князь Фернано з Беіре (Beira), 1462 р. Йоано Воґадо (João Vogado), 1472 р. Руй Гонсальвес (Ruy Gonçalves), 1475 р. Фернано Теллєс (Telles). Отже доброї волї не бракувало. Манили до себе остров св. Брандана, який собі пригадуємо, і мітичний остров „Антілїя“; також Плятонова „Атлянтида“ знов була в почестях, а ще 1569 р. думав великий Меркатор, що західні Індії є власне островами Плятона. Та гадка година ся з поглядам і гуманїстів, що не могли стерпіти нїчого нового, незнаного, про що не знали би їх любі клясики; вони часто не побоювали ся таких чудасій, як те, щоб признати також старинному сьвітови участь у відкритю Америки.
Годї порішити, що дїйсного має твердженнє Ґаффареля про те, що вже 1488 р. Жан Кузен (Cousin) і Польміє (Paulmier) де Ґонвіль були на березї Бразилїї. Нема потреби вважати переплиненє Атлянтийського океана підприємчивими моряками з північної Франції за абсолютно неможливе, але коли й без сего кораблї з Дієппе в історії ґеоґрафії грають трохи неясну ролю, як ми довідали ся, то також деякі сумнїви в тім разї можна мати за оправдані. Далеко скорше можна признати, що 1504 р. зачав купець Жан Анґо в Дієппе провадити торговлю з Бразилїєю і Ню-Фундляндом. По доказам Ґаффареля був він без сумнїву паном торговлї, і мав великі бажання і способи до сього; його капітан Жан Пармантіє (Parmentier) доплив 1529 р. до Суматри, і на се є докази.
Правдивим відкривцем Нового Сьвіта єсть при усїх обставинах Лїґурієць Крістофоро Кольомбо, по еспанськи Дон Крістоваль Кольон, називаний звичайно пізнїйше з латинська Колюмбом (Columbus). Багато подробиць із його житя ще невияснено достаточно, а також в загалї можемо про нього сказати з повним правом, що образ його характеру в історії був непевний, а навіть остатним часом еспанські письменники, що дивлять ся на нього з фалшивого національного пункту, мають звичай говорити зле про сього відкривця, а про його противників видавати прихильнїйший осуд навіть тодї, коли вони мали незвичайно темні характери. Непевність зачинає ся зараз що до часу і місця уродження. Д'Авезак (Avezac) приймає з дуже великою можливістю, що Колюмб прийшов на сьвіт 1446 р. Потім хотїли його вважати за захожого з острова Корсики, але про се, як впевнює Гарріс (Harrisse) навіть нема що думати. З міст Рівієри підносять свої претенсії до нього Ґенуа, Савана, Коґолєто і Нерві; критичний розслїд виказує, що в праві є тільки місто Ґенуа, хоч його батько, ткач вовни, жив опісля в Саванї. В слїди батька вступив також син, що в одному документї з 1472 р. означений як „lanarius de Janua“. Чи і коли студіював у Павії, недоказане, хоч не можна перечити, що Колюмб мав що правда трохи несистематичне і односторонне наукове образованннє, але всеж таки як на його стан рідке. На отверте море виплив здаєть ся в трийцятім роцї житя; правдоподібно перебував на Середземнім морі, де тодї ще вели ся старі спори між двома великими торговельними державами і то з великим завзятєм. Один уривок з актів, знайдений Ґельціхом, містить пересторогу від морської зверхности в Венеції перед якимось піратом Колюмбом; чи се був наш Колюмб чи нї, в те не можна входити, хоч воно не цїлком неможливе. Пізнїйше служив Колюмб при анґлїйських кораблях, а 1477 р. мав бути в Ісляндії, як що можна вважати за певне сьвідоцтво біоґрафії „Vida del Almirante“, написаної буцїмто його сином. Що давнїйше удержуваний погляд, будь то би він міг був знати де що про „Вінлянд“, не має жадної стійности, про те ми вже перше переконали ся. Противно знов є історичним фактом те, що він коло 1481 р. поїхав до Портуґалїї, звідтам відбув подорож до Ґвінеї і жив багато лїт на малім острові Портосанто з своєю жінкою, що походила з порядної портуґальської родини. Маємо чимало портретів того дивного чоловіка, а з них здаєть ся промовляє радше містичний спосіб думання, як весела відвага; дїйсно містицизм був постійним товаришем Колюмба. Найлїпший є портрет еспанського надворного маляря Рінкона.
В Портосанто мав Колюмб добру нагоду збирати темні натяки про край, що лежить на заходї, але тим він не вдоволяв ся. Студіював радше пильно приступну для нього лїтературу, і старав ся з неї виробити собі образ земської поверхнї. В Коломбовій біблїотецї (Bibliotheca Columbina) виданій Арболї-Фаравдом (Arboli Faraudo) вичислені книжки, на яких є власноручні записки відкривця і його брата Бартольомея; а то: Марка Польо „De consuetudinibus et condicionibus orientalium regionum“; Петра Мученика Д'Анґіера „De orbe novo decades“; Енеа Сільвіо (папи Пія II) „Historia rerum ubique gestarum“; Д'Еллї (D'Ailly) „Imago Mundi“. З того виключаєть ся природно Петра Мученика, бо його книжка написана вже на основі подорожий Колюмба; автор стояв із ним у дуже близьких зносинах, але показав ся по найновійшому дослїду Бернайса (Bernays) не дуже характерним приятелем. Властиву основу біблїотеки сього чоловіка, що з книжника вийшов на відкривця, творив „Образ сьвіта“ кардинала Д'Еллї (Alliacus), компіляція цїлком без самостійного наукового значіння, однак придатна цїлком на се, щоб подати читачеви цїлість тодїшнього космоґрафічного знання. З того жерела набрав Колюмб переконання, що земська куля доволї мала, та що між західним берегом Европи й островами Ціпанґу перед східним берегом Азії — тут пізнати вплив читання Марка Польо — цїлком не така велика віддаль. Одно місце в апокріфі „Езра“, що лиш сема часть землї закрита водою, радо принято за достаточне потвердженнє. Се було великим щастєм, що Колюмб так мало цїнив дїйсні відносини, та що всї його авторітети зложили ся на поповненнє благородної похибки; колиб він був знав, як справдї далеко з Европи до Азії, то булаб певно відійшла йому охота переправляти ся через таку пропасть. Отже так він порушав ся консеквентно в блуднім колесї ідей, а одна припадкова обставина причинила ся до сього, щоб його в нїм удержати і упевнити; мала вона потім фундаментальне значіннє. Колюмб довідав ся — не знаємо докладно коли — про лист, який написав італїйський вчений Тосканеллї 1474 р. у Лїссабонї.
Паольо Даль Поццо (Pozzo) Тосканеллї, званий теж Павлом Фльорентийським або Павлом Фізиком, був астрономом, із більшим знаннєм, як тодї загально думано. У згаданих роках був він уже старшим чоловіком (ур. 1397 р.); його смерть припадає, як Уцієллї вишукав у церковних книгах у Фльоренції, на 10 мая 1482 р. Латинський текст того листу, про який бесїда, писаного до канонїка Фернана Мартінеса віднайшов Гаріс (Harrisse). Зібравши усї доси знані віддалї разом з загально тодї принятим виміром земської оси, трохи за малим, прийшов Тосканеллї до переконання, що з Портуґалїї до Ціпанґу дальше сушею, як морем. Те твердженнє не правдиве, але тому, що його поставив, не можна робити закидів, бо він тягнув цїлком добрі консеквенції з хибних преміс. Він не знав, що земська куля є добрий кусень більша, як думали в середних віках, і не мав причини не вірити Птолемеєви, що поставив за надто велику ріжницю в довжинї між щасливими (Канарийськими) островами і містом Каттіґара на найдальшім сходї. Що впрочім додало ще особливої ваги листови Фльорентийця, то був додаток до нього, мапа землї, на якій були краї і моря нарисовані на основі найлїпших істнуючих документів. По Г. Ваґнеру дуже можливе, що була плоска карта, на якій рівнобіжники і полуденники представлені багатьома простими лїнями в рівних відступах; кождий сферичний трапез між двома сусїдними полуденниками і рівнобіжниками, ставав ся прямокутником, а відношеннє обох боків сього чотирокутника стосувало ся до середньої ширини відповідного пояса землї. Письмо і мапу подано на бажаннє Тосканелля портуґальському королеви, щоби спонукати його до вислання більшої експедиції на захід, але він не хотїв згодити ся на таке дороге і різіковне підприємство, бо його сили були вже звязані африканською справою. Дослїди над питаннєм, коли Колюмб довідав ся про сю гадку, так важну для нього, не допровадили до жадного остаточного результату; коли про те довідав ся, то особисто порозумів ся з Тосканеллїм, а сей заохочував його, щоб видержав при своїм намірі, хоч мабуть не пізнавав у нїм краяна. З певністю натрафить він, впевняв Тосканеллї, на могутніх князїв і багаті міста та причинить ся чинно до розширення христіянства. Побачимо пізнїйше, який великий вплив, а цїлком не хосенний, мало таке пророцтво ученого на вражливу душу того, що мав сї ідеї перевести в дїйсність.
Колюмб звернув ся коло 1483 р. до короля Івана II., а сей зажадав від своїх учених дорадників, членів згаданої в попереднім роздїлї Юнти, щоб висловили свою гадку про домаганнє чужого моряка. Їх осуд випав на його некористь, колиж візьмемо на увагу, якими великими задачами була занята мала Портуґалїя, тодї коли Кано і Бегайм поплили до Ґвінеї, то легко зрозуміємо причини відмови. Але Колюмб був тяжко вражений і стріпав порох невдячного краю з своїх ніг. По новійшим поясненням його виїзд не був такий добровільний, як він запевнював, але здаєть ся він попав не цїлком безвинно в конфлїкт із законами, так була се більше утеча, як гордий виїзд із власної волї. Його жінка зістала в Портуґалїї, а він сам у товаристві свого сина Дієґо звернув ся до Еспанїї, де знайшов цїнних покровителїв у воєводї Медіна-Селї і в кастилїйськім надворнім скарбнику Люісї Де Сант-Анжель (Angel). Рівнож і тепер не пішли справи цїлком по його гадцї. Королева Ізабеля припоручила розслїдженнє поданого її проєкту, унїверситетови в Саляманцї, і його доктори відбули з Колюмбом учену диспутацію, в якій вийшло на вөрх багато сьмішних річей. Вони не були в силї витягти консеквенцій з кулястости землї, а се все буде славою того чоловіка, якого впрочім не можна вважати за бистрого в науках, що в тім зглядї дивив ся ясно й енерґічно обставав за тим, що до Азії конечно можна теж доїхати з заходу. Впрочім його трохи реторичний спосіб говорення, ужаваннє цитатів та неясних зворотів не могли зробити корисного впливу на тверезе думаннє тих голов. Лиш один одинокий член високої колєґії взяв річ так поважно, як вона заслугувала, а всї иньші були противної гадки. Королева на разї тілько потїшувала петента, і він зістав тим часом на королївськім дворі; та роля очивидно йому не сподобала ся. Похід на Ґранаду, остатне огнище Ісляму на еспанській землї, зачав ся власне тодї, а перед корисним результатом походу, так говорили цїлком справедливо, не можна було думати про нїщо иньше. Під конець 1491 р. не міг уже Колюмб спинити своєї нетерплячки; він рішив ся предложити свої услуги французькому королеви, і пішов зі своїм сином до порту Пальос у західній Андалюзії, щоб там шукати відповідної нагоди на корабель. І тут мала його доля неждано змінити ся.
Близько Пальос є на горбку Францїшканський монастир Марія де ля Рабіда (Maria de la Rabida), куди Колюмб був уже поступив підчас подорожи з Еспанїї до Портуґалїї, отже вже не був там чужий. Що там стало ся, оповів у новійших часах докладно І. Райн. Там жив учений брат Антонїо Де Марчена (Marchena), що знав добре відносини на дворі, бо був давнїйше сповідником королевої, йому заімпонував незвичайний спосіб говорення гостя, і він спонукав пріора прикликати з Пальос лїкаря Ґарсія Гернандеза (Garcia Hernandez), який там мешкав, й якого космоґрафічне знаннє шановано загально. Тим людям представив Колюмб свої пляни, і тут перший раз упали зерна, які він сїяв, не на неврожайну землю. Марчена вислав післанця до королївського табору, а сей прийшов саме тодї, коли ожидали близького здобутя Ґранади. Те стало ся в сїчни 1492 р., а піднесений настрій, що з сеї причини запанував між окруженнєм королївської пари, причинив ся до прихильного принятя проєкту. Високі вимоги, які ставив Колюмб на випадок щасливого результату підприємства, ще спричинили деякі трудности, прим. брак гроша в королївській касї. Ще раз буцїмто заведений в надїях Колюмб відвернув ся від королївського двора, але завдяки інтервенції скарбника де Сен Анжель казала його королева прикликати і згодила ся на виповненнє його бажань, справдї цїлком не малих. Той сам посередник дав також зі своєї кишенї гроші на приспособленнє трьох кораблїв. Сума не була велика: виносила 1,140.000 мараведі, а що 1 маравед по новійшим дослїдам можна приймати за 0,257 марки[1], то цїла сума не переносила 30.000 марок[2]. При тім знов не можна не мати на тямцї незвичайно великої ріжницї вартости гроша тодї й тепер.
Порт Пальос, що лежить коло устя мідяної ріки Ріо тінто, видав ся Колюмбови за найвідповіднїйший для його цїли, і щасливо випало так, що там жила поважна моряцька родина Пінзонів, яка віддала дуже цїнну прислугу в тій справі. Денеде, передовсїм в Еспанїї, закорінив ся погляд, що заслуга братів Пінзонів, особливо Мартина Альонзо, ще більша, як заслуга відкривця, але хоч як високо обчислить ся вартість енерґії, второпности та жертволюбности тих людей, то всеж таки тільки розум Колюмба спонукав їх до того, що вони зужиткували свої сили при великім відкритю. Скоро приладжено до їзди три кораблї, призначені на велике та сьміле підприємство. Адміральський корабель „Санта Марія“ був цїлком покритий; зразу називав ся „Ґалєґа“ і був зроблений правдоподібно в варстатах у Понтеведра, побережнім містї Ґалїції, де жило багато зручних моряків. „Пінта“ стояла під зарядом Мартина Альонае, „Нїньа“, що зробила честь свойому іменеви („мала“) під зарядом Вінкента Янеза (Uãnez) Пінзона; оба ті кораблї мали поклад лиш до половини. Корабельна залога числила 120 людей.
3 серпня 1492 виплили кораблї з порту; по чотиротижневім побутї на Канарийських островах для направи можна було їхати далї на захід аж 6 вересня. Звісно з описів у популярних книжках, з яким трудом адмірал дійшов до виконання свого заміру, маючи дїло з залогою скорою до бунтів, та з підвладними капітанами, яким годї було завірити, отже тут не потребуємо в те дальше входити. Тим більше мусимо признати провідникови, що він навпаки усїм тим трудностям мав усе отверте око для окружаючої природи і міг робити цїкаві обсервації. Він спостерігав докладно клїматичні зміни, які потягало за собою безнастанне посуваннє на захід; відкрив, що маґнетична ігла не показує добре півночи та що її положеннє з місця на місце зміняє ся, а при тім не жахав ся об'яснювати сей дїйсний стан, який його страшно дивував, дуже чудернацькими гіпотезами. Трохи за живо представив купи водоростів, званих аразлинами[3], що плавали по морі, і такий опис не видержує новійшої наукової критики, та сього не можна йому дуже брати за зле з огляду на те, що се була для нього новість; правда, місця у Скілякса й Авієна показують, що вони не були в старинї цїлком незнані, але в тих творах, з яких набирав Колюмб свого знання, не було можна нїчого про них знайти. Численні признаки суші що раз то заводили в надїях і вже зачала ся на малій фльотї розпука, коли 12 жовтня настав рішучий зворот.
Що остров Ґуанагані, який насамперед показав ся очам моряків, належить до громади Багамських островів, се не улягає сумнївови; але котрий се був остров у численній громадї, тубильцями називаний тим іменем, а котрий відкривець охрестив Сан Сальвадором, не порішено. З новійших письменників, що дали до сього причинки, назвемо тут особливо тих: Бехера, Фарнгаґена (Varnhagen), Пічмана (Pietschmann), й Руґе. Острови Ґранд Турк-Іслянд, Савану, Маріґвану і Кат Іслянд ідентіфіковано на переміну з Ґуанагані, але найбільше причин можливости мають за собою тзв. Ватлїнґські острови. Строгого доказу на сей здогад, про се мусимо згодити ся з Руґе, не можна буде нїколи подати, а тим менше на противну гадку.
Островець був заселений привітними, довірчивими людьми, яких Колюмб, наслїдком хибного понятя, що доплив до Азії, назвав „Індіос“, а з сього удержала ся до нинї безосновна назва „Індіян“ для первісного населеня Америки і назва „Західної Індії“ для середноамериканських островів. Коли зачали дальшу їзду, то відкрили більше малих островів, а 28 жовтня доїхали до Куби, на гадку Колюмба до горячо ожиданого Ціпанґу. Яке сильне було те його переконаннє, (воно було причиною цїлої їзди) виходить із того, що на доказ на те ужив слова „Каніба“, якими Багамійцї означували своїх найнебезпечнїйших ворогів — „Караібів“; в „Каннїбалях“ (також і се слово повстало в тім часї) бачив він „підданих великого хана“ (хан-khan). Висланцїв адмірала принято по селах, на які припадково натрафили, з почестю, але крім кількох золотих прикрас вони не принесли нїчого, лиш відомість, що Індіяни звивають у трубки зїллє „табако“, підпалюють його і втягають його дим. До якого значіння мала дійти опісля та припадкова відомість, сього нїхто тодї не міг прочувати. Еспанцї перешукали докладно цїлу північну сторону острова, що далеко розтягав ся, але нїде не стрінули ожиданих слїдів висшої культури, а не лїпше пішло їм на другім більшім острові „Гіспанїоля“ або Гаіті. На її березї потерпів адміральський корабель тяжке ушкодженнє, а що „Пінта“ віддалила ся була за далеко безправно, щоб гонити за золотом на власну руку, то не зістало нїчого иньшого, як наладувати малу „Ніну“ усїм уратованим скарбом і залогою. В такім станї не були би могли удержати ся на повнім морі, і найбільше з тої причини постановив Колюмб заложити тут кольонїю і зіставити часть своїх людий в характері залоги. Поворот домів зачав на „Нінї“, а за нею плила „Пінта“, що підчас того знайшла ся. З поворотом стрінули їх великі пригоди. Страшна буря грозила кораблеви загладою, так що Колюмб уже кинув був у море опис подорож в відповідній пушцї, щоб бодай могла до Европи дійти вість про його пригоди; на Азорах грозив портуґальський намісник воєнними кроками, коли вони там по трудах прибили до суші і ледво з трудом дав себе задобрити; ба, навіть коли вже увійшли в ріку Пехо, грозив іще напад зі сторони Портуґальцїв, що не були вдоволені з щасливого повороту Еспанцїв, і потрібно було цїлої лояльности короля Івана II, щоб уможливити немилим гостям дальшу їзду. Колюмб вийшов на сушу 15 марта 1593 р. у тім самім портї Пальос, звідки був виплив, а рівночасно з ним появила ся „Пінта“ в однім північно-еспанськім портї, куди мусїла була схоронити ся перед бурею.
Тріумфальний похід, що провадив щасливого відкривця через цїлий півостров, бо королївська пара пробувала на дворі в Барсельонї, також описуваний вже багато разів. Принятє було дуже почесне, а сей багатий фантазією чоловік умів знаменито представити „новий сьвіт“, що його відкрив у далекій Азії; кількох привезених Індіян і ріжного рода тропічні рідкости причинили ся до підвисшення вражіння, яке викликали досадні слова великого подорожника. Тодї повстав вірш: „A Castilia y a Leon Nuevo Mondo dió Colon“ (Кольон подарував Кастилїї і Лєонови новий сьвіт). Чи однак ту девізу вставлено до гербу Колюмба, сього не можна за Гаррісом ствердити. Впрочім уже зараз із початку було кілька скептичних голов, котрі думали, що ще властиво не осягнено сеї цїли, для якої експедиція була вислана. До тих належав Петро Мученик, але він вистерігав ся плисти проти води, як довго сьвітила зоря щастя його приятеля; на се ми вже звернули увагу. Його гадка, що Колюмб не міг справдї бути в Ціпанґу або в „Катаі“ (Kathai), булаб рівнож іще за вчасна.
На згоду у Тордезілляс, що її заключили були дві спорючі держави Еспанїя і Портуґалїя в 1494 р., ми вже перше звертали увагу. Коли переговори тим часом закінчили ся, Колюмб був уже знов на далекім заходї; в другій подорожі повірено йому вже поважну фльоту, зложену з 17 кораблїв, а між пасажирами був неоден знатний Еспанець, що хотїв знайти в „Індії“ щастє. 25 вересня 1493 р. виплили вони з Кадіксу, а що тепер вибрано більше полудневий напрям, то відкрито багато островів із ланцюха Малих Антилїв: Доменіку, Марію Ґалянте, Ґуадалюпу, Антіґуу, Сан Мартіна і Санта Круц, заселені по найбільшій части дикими, але духово живійшими Караібами. Важнїйшим показав ся опісля більший остров Пуерторіко, на якім Колюмб теж не задержував ся, бо його тягнуло відвідати свою осаду Навідад на Гаіті. Але не знайшов її вже; тубольцї напали на деревляний форт і знищили його, а 34 Еспанцїв убили. Адмірал був занадто добрим полїтиком, щоб із сеї причини зачинати війну для знищення мешканцїв острова; він заложив нову осаду і посьвятив цїлу свою силу відшуканню золотої країни, яку буцїмто відкрив його товариш Альонзо Гохеда (Hojeda) недалеко берега. На його погляд знайдено біблїйний „офір“. Для дальшого вихіснування золотих піль зістав там брат Колюмба Дієґо, а він сам поплив знов на море і шукав наново здогадної азійської суші с. є. Куби. По дорозї пізнано четвертий остров із Великих Антилїв, себто Ямайку. Щораз більше набивав собі Колюмб голову фантазіями про східню Азію, і навіть не вжахнув ся перед сумнївним способом виходу; він казав списати протокол і підписати цїлій своїй обсадї, що край кацека Маґона є китайською провінцією Манґо. Залога послухала під напором великих погроз, але між тими, що підписали проти волї, був також пільот Хуан де ля Коза, якому завдячує ся першу карту новійших відкрить; ту карту випорпав із пороху в одній паризькій біблїотецї Александер Гумбольдт на поч. 19 в. Вона походить із 1500 р., а її автор представляє на нїй Кубу цїлком правдиво, але суперечно з тим, до чого давнїйше зобовязав ся, тобто як великий остров. Ужитє сили могло здавити правду все лиш на короткий час. Коли Колюмб, тяжко хорий, 29 вересня 1494 р. знов станув у замку Ізабелля на Гаіті, застав тут на велику свою радість брата Бартольомеа, висланого за ним королївською парою з трьома кораблями як „adelantado“ (заст. намісника). Він прийшов у сам час, бо між Еспанцями настали усякого рода непорозуміння, й адмірал уважав конечним відсьвіженнє своєї втраченої поваги. Передав братови управу острова, а сам зачав 10 марта 1496 р. подорож домів; 11 червня закинули перед Кадіксом якор два кораблї, що привезли його самого, його дружину, а крім того ще 30 Індіян.
Принятє на королївськім дворі було також тим разом величаве, але бистрійше око могло вже тепер добре познати, що правительственні круги завели ся потрохи в надїях на користи, які мали йти з відкритя простої дороги морем до східної Азії. До найвисшої цїли, до получення Европи з золотоносними і корінними краями Азії, через се властиво не зближили ся. До того внїшна і внутрішня полїтика сполучених королївств була власне тодї так сильно занята европейськими справами, що зацїкавленнє Новим Сьвітом значно ослабло. Бажанню адмірала, щоб знов як найскорше допроваджувати нові сили до його індийських осад, вчинено волю лиш із дуже великим трудом і аж 30 мая 1498 р. зміг він виплисти з устя Ґуадальківіра, тим разом лише з шістьома кораблями. Покинувши Мадеіру дістав ся до Канарийських островів, звідки вислав половину своїх кораблїв просто до Гіспанїолї; сам із рештою кораблїв поплив іще дальше на полудне, як перше, так що конечно мусїв загнати ся на полудневе американське побереже. Дїйсно розмірно скоро побачив остров Трінідад, найбільший з малих Антилїв та положений найдальше на полудне, а трохи пізнїйше був на дельтї Орінока. Великанські маси води, які пливуть тою великою рікою в море, імпонували Колюмбови, що шукав усе лиш надприродних чудес, так, що він зробив ревізію усїх своїх поглядів на головне правило математичної ґеоґрафії, яких доси так вірно і консеквентно тримав ся, і приписував землї, взагалї сферичній, випуклість, „яку можна прирівнати до грудий женщини“. Здавало ся йому також що се найвідповіднїйше місце для раю, „склепіння сьвіта“, з якого мали плисти в усї сторони величезні ріки. Серед таких мрій стратив зочий справдї важну гадку про великий контінент; на його оправданнє мусимо все мати сьвіжо в памяти те, що для нього й Куба була азійським контінентом.
Коли Колюмб доплив до Гаіті, знайшов ся в дуже невідраднім положенню. Осадники зачали були ворохобити ся проти віценамісника, що заряджував строго та з сьвідомістю цїли свого уряду, і хоч Бартольомео Кольомбо в кінцї узяв знов верх, то в тій части острова, де на чолї руху станув якийсь Франсіско Рольдан, панувала анархія дальше. Горді Кастилїйцї не хотїли повинувати ся приказам Італїйця. Адмірал поповнив сей блуд у тактицї, що з Рольданом навязав переговори і надав йому навіть впливове становище зверхнього суддї; се був явний пройдисьвіт, хоч Еспанцї в нових часах усїми способами пробували ратувати його честь. На скаргу, яку Колюмб вислав до краю, вислано до Гіспанїолї Франсіска Де Бобаділля з широкою властю, а коли той чоловік із неменше непевним характером, прибув до місця призначення, зараз порозумів ся з Рольданом. Трьох братів Кольонів приарештовано, увязнено і післано до Европи на осудженнє як вязнїв стану. Коли їх корабель приплив у падолистї 1500 р. до Кадіксу, увільнено їх, розумієть ся, з кайданів, а оповіданнє, що відкривець і реґент Нового Сьвіта виступив перед невдячною королївською парою в характері вязня, належить до переказів. Про се цїлком нема бесїди; натомість певне, що Фернандо і Ізабеля жалували, що їх дотеперішньому любимцеви зроблено несправедливість і хотїли хоч у части винадгородити грошевим датком ту кривду, яку йому заподїяли. Бобаділлю відкликано, Рольдана навіть увязнено, а новопісланий намісник Ніколяс Де Овандо одержав осібно приказ, щоби привернути Колюмбови неправно сконфісковане майно. Однак його вразило тяжко те, що не йому, а власне Овандови припоручено реорґанїзацію Гіспанїолї. Він прямував до того, щоб за кожду можливу цїну на ново заслужити собі на втрачену повагу. Коли через багату наслїдками подорож Васка да Ґама знов піднесло ся значіннє корінних островів, то Колюмб обіцяв знайти дорогу до них у противнім напрямі; з сього становища зачав він 9 мая 1502 р. четверту і остатню свою подорож. Бачимо, що вже ту їзду задумано як оплиненнє землї, бо коли вже раз дістали ся до корінних островів, то дорога домів сама з себе вела дальше в західні напрямі. Колюмб сказав собі, що з огляду на оселї, заложені в Західній Індії, він усе за скоро збочував у північнім напрямі, і постановив собі, при новій їздї стерегти ся сеї — що так назвемо — похибки. Коли так поступав, то мусїв конечно доплисти до східного побережа центральної Америки, і так дїйсно стало ся. Думав, що на беріг Гаіті вступить лиш в переїздї, у тій надїї, що буде можна навязати з Овандом лїпші зносини. Але в тім завів ся; намісник заховав ся також як не ворожо, то принайменше держав ся цїлком здалека. За те Колюмб мав бути сьвідком страшної кари, яка постигла обох його противників, Рольдана і Бобаділлю. Ураган, який адмірал буцїмто проповів із кон'юнкції планет, знищив малу фльоту, на якій оба ті люди хотїли вернути до Еспанїї; чотири власні кораблї Колюмба, що були незвичайно сильно збудовані, переждали бурю при березї.Не зміняючи західного напряму їзди, доїхав Колюмб 30 червня до острова Ґуанайя, блисько побережа Гондурас, а незадовго потім до контіненту. Коли доси входив у близшу звязь майже виключно лише зі справдїшнїми дикунами, то тут стрінув ся з краями своєрідної, самостійної цівілїзації, і можна собі легко представити, що він гарні штучні вироби Майясів з Юкатану, які бачив у прохожих купцїв, уважав за потвердженнє своїх гіпотез про Азію. Колиб був на се рішучо пішов, то може булаб припала йому в надгороду та слава, яку опісля здобув собі Кортец. Однак ми знаємо, що його все перло в перед до корінних островів, та що його одиноким стремлїннєм було знайти водну дорогу, куди був би можливий поворот домів. Так їхав безнастанно попри беріг середньої Америки, відшукував усе знані йому околицї з ґеоґрафічних студій з Марка Польо і Енеа Сільвіо, і все склонював ся до того, щоб кожду припадкову подібність уживати за доказ своїх слів. Прибережна околиця Вераґуа коло заливу Чірікі (Chiriqui) мусїла на його гадку лежати вже цїлком близько коло птольомейської Катіґари. Так ішла подорож попри беріг аж майже до дарийського заливу, звідки присилував їх до повороту сумний стан кораблїв. Тому, що Вераґуу уважали за багату в золото, вернули туди і знайшли, що їх давнїйші здогади в якійсь мірі справджують ся, так що Колюмб, манїпулюючи з ґеоґрафічними понятями як маґік, думав, що відкрив „Золотий Херсонез“, півостров Малякку. Те, що Еспанцї пропадали за золотом, спричинило, що Індіяни, зразу прихильно настроєні, стали скоро їх ворогами, та лиш з остаточним напруженнєм вдало ся адміралови увільнити свого брата Бартольомеа, якого вони обскочили, і почав на трьох позісталих кораблях вертати назад. Однак тепер уже довше не могли видержувати тяжко ушкоджені корабельні стїни і не зістало нїчого иньшого, як завернути кораблї на беріг Ямайки і вислати кількох дуже відважних людий лодками на Гаіті, щоб звідтам принесли поміч. В часї ожидання зайшло таке, що Колюмб випророкував докучливим Індиянцям затьму місяця (29 лютого 1504 р.) і через ту ознаку своєї власти допровадив до того, що його залогу заосмотрено достаточно в поживу. В кінцї показав ся корабель, післаний Овандом на підмогу і з Санто Домінґо вернув у падолистї до Еспанїї відкривець Нового Сьвіта, потерпівши розбитє кораблїв, бідний, без фльоти й товаришів.
Тепер уже не було радісного принятя і всї великі надїї, що вязали ся з першою, в части ще з другою подорожю адмірала, розплили ся в нїщо. Тяжкий удар стрінув іще раз нещасливого чоловіка дуже скоро; ще в падолистї 1504 р. вмерла королева Ізабеля, яка держала його доси й заохочувала свого чоловіка, що далеко холоднїйше думав, щоби помагав заморській експедиції. Від Фернанда не мав багато чого сподївати ся Колюмб, і він знав то добре; правда, Фернандо приняв його з почестями, відповідними його достоїнству як ґранда королївства, коли ставив ся в маю 1505 р. на дворі в Сеґовії, але дорадники короля не могли рішити ся на те, щоб признати йому його давні права віцекороля Індії. Колюмб скінчив уже грати свою ролю, не цїлком без власної вини, але по найбільшій части дякуючи інтриґам двірської камаріллї, яка була для нього вже від давна неприхильно успособлена. 21 мая 1506 р. попращав ся він з сим сьвітом у Валлядолїдї, і тут знайшов також перше місце спочинку. Але не на довго, бо сей брак спокою, що був для нього характеристичний за житя, мав також переслїдувати його і по смерти. Його тїло перенесено 1513 р. до Севіллї, коло 1550 р. на Санто Домінґо, а 1796 р., коли устало панованнє Еспанцїв у східній части острова Гаіті, перенесено на Гавану. Небагато пізнїйше як за 100 лїт усунено кастилїйську фляґу з „перли Антилїв“, і так дістали ся кости відкривця знов на европейський ґрунт.
Колиб Еспанїя була лїпше сповнювала обовязок зглядом великого свого прибраного сина ще за його житя, то здаєть ся образ його характеру видавав би ся нам менше неясний, як дїйсно було. Чоловік, що мав величезні претенсії, став згодом безустанку нарікати, й може також жалував ся на обставини, бо вони показали ся для него за тяжкі. Кажучи цїлком правдиво, він не все був правий, а його память поганить риса захланности, якої нї раз не можна заперечити, і якої не міг позбути ся навіть перед своїми підданими. Коли його слухаєть ся, то мусить ся вірити, що при усїх заслугах та при неодній нагодї до збирання маєтків, був таки і далї бідним чоловіком, однак про те, як у новійших часах виказав Дуро, не може бути бесїди. Колюмб жив доволї достатно. Що до його родини, то братя Бартольомео і Дієґо, оба високі урядники, померли на Гаіті. Син Дієґа з першого і одинокого правного подружя був королївським пажом, і осягнув через процес, який ще батько зачав був, остатний титул „адмірала Індії“. Жив до 1526 р., отже не був старий. З одного неправного подружя Колюмба походив син Фернандо, що виобразував ся на вченого і видав у Севіллї славну „Biblioteca Colombina“. Чи можна його вважати за автора часто цитованої біоґрафії „Vida del Almirante“ (1551), та о скілько взагалї можна уважати сей твір правдивим історичним жерелом, про се були гадки від самого початку подїлені.
Чоловіком науки Колюмб не був, хоч йому, як ми бачили, не можна відмовити якоїсь висшої осьвіти та досить обширного знання лїтератури. Недоставало йому всяких здібностий до критики; що коли прочитав, те вважав за безсумнївну правду, і здаєть ся нїколи не попав на ту гадку, що можна писати і друкувати також небилицї й недоладности. Таж він дивуєть ся, що по такій довгій їздї по Атлянтийськім морі нїде не стрінув ся з тими дивами моря, які були позазначувані на ґльобі Бегайма. Що тодї, коли на хвилю покинув тяжку книжкову вченість, мав часто ясний погляд на природу, яка його окружувала, те мусить признати навіть його противник. Він відкриває постійну зміну маґнетичного збочення: добре представляє зміну підсоня підчас подорожи по океанї, та клїматичні особливости нових островів; обсервує велику екваторіяльну морську струю і висказує здогад, що під її напором попроривав ся первісний сухий поміст між ріжними частями „Азії“ на полуднї і півночи в ланцюх островів. Також те, що каже Колюмб про Індіян і їх тїлесний характер, справедливе. З певністю добрі прикмети, що дрімали в тім дивнім чоловіцї, не могли добре дозріти, бо його нахил до містицизму, до надприродних чудес та слїпа віра в те, що надруковане, спинювала на все розвій усякого свобіднійшого погляду на житє і сьвіт. Сего образу сьвіта, який виробив ся був в голові Колюмба, а який бачимо між иньшими на картї нарисованій Бартольомеом Колюмбом до четвертої подорожі брата, і на яку звернув увагу аж 1893 р. фон Візер, не можна нїяк погодити з дїйсністю. Ми бачили, що вже Де ля Коза визволив ся з під сього нещасного погляду, будьтоби новий сьвіт належав до Азії. Два роки пізнїйше (1502) появила ся мапа, як каже Ґальоа (Gallois), приписувана Кантінови, а безпосередно по нїй слїдувала мапа Канеіра (Caneiro), на якій рівнож сама Куба представлена як остров, окружений численними малими островами.
Бачимо, що Колюмб уже за житя стояв сам один при своїх поглядах; його фантастична ґеоґрафія не знайшла відгомону, а з нею пішов також скоро і незаслужено в забутє чоловік, якому все таки сьвіт завдячує багато. Се дивує дуже, як рідко на чужинї згадуєть ся про його імя і признаєть ся йому його дїйсну заслугу. Лиш норимберґський лїкар Йобст Рухамер, що взяв на себе спеціяльну задачу познайомити своїх земляків із новими відкритями, при помочи нїмецьких брошурок, посьвятив одну таку брошуру Колюмбови; в нїй є багато дивацьких проб знїмечченя; Крістофоро Кольомбо зветь ся „Christoph Dauber“, Альміранте „Wunderer des Meeres“ і т. ін. Але взагалї Колюмб стоїть далеко по заду за одним иньшим моряком, який що правда що до дїйсного значіння мало що не дорівняв йому, але за те далеко лїпше розумів інтерес реклами. Так дійшло до сього, що він як раз, а не правдивий відкривець, мав дати назву новій части сьвіта.
Фльорентинець Амеріґо Веспуччі брав від початку 16 ст. участь у ріжних важних подорожах для відкрить, будучи в портуґальській, а опісля еспанській службі, як ми се близше покажемо в V роздїлї; про те подавав він свому приятелеви Льоренцо Ді Медічі листовні описи, де не закривав власного сьвіта, але казав йому дуже ясно сьвітити. Латинськими та нїмецькими перекладами розповсюднено дуже скоро усюди письма Веспуччія, та поволї розширили ся гадки, що то йому властиво треба завдячувати відкритє Нового Сьвіта. Між 1508 і 1513 р. повстав рід наукового калєндаря, до якого подавав Буцбах, пріор Бенедиктинів у Ляах, усї гідні уваги випадки; в нїм появляєть ся „Еспанець“ Америк Веспуцій (Americus Vespuccius) як відкривець доси незнаного сьвіта ― доказ, що також дуже осьвічені особи не мали найменшого понятя про дїйсний стан річи. Латинське письмо Веспуччія „Quattuor navigationes“ було спільним майном усїх тих, що цїкавили ся індийськими відкритями. До них належав теж Мартин Вальдземілєр (Waldseemüller) або Гілякомиль (Hylacomylus) директор школи в місточку Сен Діє, що тодї було ще досить нїмецьке, хоч уже належало до льотаринського князївства; він уродив ся коло 1480 р., і був сильним ґеоґрафом, що разом із Людом (Lud) і Рінґманом був дуже дїяльний при видаванню і коректї збірки мап, доданої до „Ґеоґрафії“ Птолємея, яку аж у сїмдесятих роках 15 ст. витягнув з забутя Микола Ґерман (Germanus). Він оголосив 1507 р. малий підручник до космоґрафії і вказав в її 9 роздїлї на відкритє того Амеріґа; отже на його думку булоб цїлком справедливе назвати ту четверту часть сьвіта „Америкою“, себто краєм Амеріґа. Те заключеннє може дивувати, бо певне те, що Вандземілєр знав також про подвиги Колюмба; як небудь воно єсть, то кождим разом його заохота впала на дуже врожайну землю, і незадовго дійшла до повного признання. По новійшим доказам Ельтера і Оборгумера причинив ся до того головно гуманїст Гляреан, (Льоріті з кантона Ґлярус), авторітет як ґеоґрафічний письменник; опираючи ся на Гілякомілю, положив на мапі сьвіта, яку зладив уже 1510 р., напись „Terra America“. Через Вадіяна, Шенера, Стобнїчу (Stobnicza) і Петра Апіяна, бо ті автори уживали назви „Америка“ на всїх книжках і мапах, також і ґльобах, здобула та назва на просторі від північно-західного проливу аж до полудневого кінця Огневого краю право горожанства, а той, котрому та честь мала дїйсно припасти, мусїв задоволити ся трьома краями, які мають назву „Колюмбії“: звязковим округом північно-американської Унїї (коло Уошінґтона), найдальше на заходї положеним краєм Канадийської домінїї, і одною державою в полудневій Америцї (давнїйше Нова Ґранада).
Дехто не вірив сьому простому і природному ходови, який історично стверджений до найменчих подробиць, і дав себе звести одною в найвижшій мірі дивоглядною гіпотезою, про яку мусимо згадати хочби кількома словами. Досить цїкавий той епізод. Першим, що поставив здогад, будьто би означеннє „Америка“ було первісною індийською льокальною назвою, був ґеольоґ І. Марку (Marcou). В його слїди пішли Пінарт, Т. Де Сен Брі (Bris) і І. Г. Лямберт; раз гори „Амерік“, то знов край „Амаракапана“ мали розвязати ту етімольоґічну загадку; висновки сї визначували ся часто своєю штучністю. Усї справдїшні історики ґеоґрафії потрясали головою і відкидали ті проби об'яснювання з трудом річи, яку можна легко і просто вияснити; в дуже основнім випровадженню зробив те Гіґ (Hugues) в однім своїм малім творі (Casale 1894). Однак у щоденній пресї ще тепер показуєть ся та стара, давно вже закинена похибка, як яка важна новість.
В дїйсности не дасть ся се змінити, що Колюмб утратив першенство в наданню імени новій землї через щасливійшого свого суперника Амеріґа Веспуччі, який впрочім, не без заслуги і сам, у кінцї на дїлї цїлком невинен нїчого. І дїйсно можна-б йому завидувати тої чести, бо коли навіть його характер не був свобідний від поганих рисів, а його загальне образованнє так як і моряцька зручність цїлком не були визначні, то всеж таки можна висказати тезу: нїхто иньший не міг бути відкривцем нової части землї, як тілько Колюмб. Коли-б він був справдї вчений, то оправдане критичне застановленнє булоб йому відібрало відвагу; колиб як моряк хотїв лишень гонити за славою і золотом, то дорога до Індїї довкола Африки була йому близша, як перепливати по величезнім океанї, який сягає хто зна як далеко. Один Колюмб сполучив у собі ті прикмети, що могли запоручити щасливе підприємство; в нїм зійшла ся забобонна віра у власну звізду, дар впливати на иньших, поривати їх і переконувати, та саме тільки дїйсного знання, як йому було потрібно до видумання означеного пляну та виконання його. Без сеї демонської упертости, що удержувала все того фантаста при його первісній гадцї, був би його намір нїколи не здїйснив ся, без сеї упертости булаб очивидно не удержувала ся також віра в азийський фантом, від якого не міг Колюмб увільнити ся цїле житє, так довго і завзято, як ми довідали ся перед тим.
Ми обговорили чотири подорожі великого Ґенуезця в їх природній історичній звязи, хоч вони тягнули ся протягом дванайцятьох лїт. Однак ясне, що в тім часї пороблено також іще иньші відкритя, і то в досить великім числї. В пятім роздїлї постараємо ся представити дїяльність еспансько-портуґальських конкістадорів, що тягла ся понад сто лїт; безпосередно до великих чинів відкривця Америки навяжемо радше подібні що до своєї сути змагання; а безпосередним їх наслїдком було те, що поруч обох океанів, які переплили були Колюмб і Васко да Ґама, поставлено ще третє рівнорядне море.