Царівна (1896)/XVI
| ◀ XV | Царівна XVI |
XVII ▶ |
|
Було се з кінцем грудня і між четвертою а пятою годиною по обідї.
Небо заслонило ся одною величезною понурою хмарою. Скажений вітер гнав улицями, вив диким зойком, а густі платки снїгу, що сипали ся мов без тямки з небес, метали ся шаленим летом у воздусї. Они клубили ся, розлїтали ся і покривали хутко землю білим покривалом, а по дахах, деревах і віконних примурках устеляли ся білим пухом…
Наталка придивляла ся заверюсї з задумою.
З єї вікна було видко в далечинї одну часть міского парку. Він тягнув ся далеко і становив великаньску картину, котра пишала ся кождої пори року иньшою красою барв. Зимою лежав хмарно, неприступно, сповитий в білявих мраках мов у заклятім снї.
А нинї! Хто би відважив ся нинї заглянути в єго глубінь, підслухати, як перешіптують ся старі великани-дерева, як стогнуть, коли вихор влетить між їх галузє і стане вгинати їх корони! Він божеволїє довгими, пустими алєями, глузує собі з них і свище…Она пішла би.
Для неї має кожда борба якусь притягаючу силу. Ще дитиною не могла раз якось оперти ся приманї такого вихру, і висунула ся тайком на двір, щоби „летїти“. Вітер грав єї волосєм, розвіявши єго буйно, і бив ним в лице і плечі. А она, дрібна мов пташина, розпростерла руки широко і, розмахуючи ними мов крилами, сьміяла ся голосним сьміхом, викликуючи раз по раз: „Бабуню! я лечу, лечу, лечу!…“
„Дурненька“, нїби лаяла опісля бабуня, розчісуючи довге, неподатливе єї волосє. „Ти певно хотїла, щоби тебе кудись вітер понїс і щоб собі головку розбила!“
„Я би не дала розбити ся, бабуню. Я би вхопила ся чого небудь і держала-б ся сильно, сильно. Я би хотїла лїтати, бабуню…“
„Лиш пташки лїтають, а ти не пташка!“
„Я не пташка, але-ж я твоя голубка; не правда? Ти казала!“
„Я казала, синку, казала!“
„Тому й я би лїтала, бабуню.“ І прикривши нагло лице долонями, станула нерухомо.
„Куди-б я залетїла, бабуню?“
„Куди би хотїла.“
„Де-ж н. пр.? Де птахи залїтають?“
„В полудневі, теплі краї, дитинко.“
„В які теплі краї?“
„В такі краї, де сонце дуже гріє, а ночи ясні як днї, де тепла далеко більше як у нас і де немов вічне полудне. Там н. пр. ростуть дерева а й цїлі лїси дуже великі і красні, вічно зелені, буйні, горді, сягаючі аж під небеса. Там ростуть великолистні пальми, кокосові дерева, мірти, олєандри, прегарні цьвіти; там лїтають великі барвні птахи, яких у нас нема, і такі самі мотилї; там лїтають золоті мушки, прозорі, барвні комахи. Там жиють пишні оленї, красні дикі звірі, льви, тиґри; там нїколи не скошувані трави хвилюють як море.“
„Йой, бабуню!“ кликнула она і розсьміяла ся з якоїсь нервової розкоші, а тїлом єї пробігала дрож, „йой, йой!“
„Що, душенько?“
„Я хочу в теплі краї!“
Єї широко отворені оченята зоріли з лелїєво-білого личка дивним блеском, мов бачили те все перед собою.
„Кажи ще, бабуню!“ натискала нетерпеливо, не зводячи очий з уст бабунї.
„Там гарно жити! Там такі тихі, глубокі, цїлком сині води, що перед ними аж страх збирає, і величезні ріки, що біжуть із скал, а спадаючи з них, прискають шумом мов перлами і наповняють тим далеко кругом себе воздух, а гук того спаду чути милями і милями. Перед красою і силою того всего чоловік нїміє!“
„А на все те сьвітить сонце?“ перебила она нараз без віддиху.
„Сьвітить. Все миготить, блестить, гарне мов у казцї. Знаєш?“
„Знаю. А потім?“
„А потім суть там такі лїси, котрих віку нїхто не знає; они стоять вічно у водї мов у зеркалї. На тій водї плавають водні цьвіти, і ріжнородні дикі птахи. От-таке там; а є й таке, чого люди не знають, бо в глубінь таких лїсів негоден жаден чоловік зайти. Так, там гарно жити; длятого і птахи летуть туди, однак туди летить ся через море!“„І я би летїла через море.“
„А як би утомила ся?“
„Нї, нї, я би не втомила ся.“
„Звідки-ж ти то можеш знати?“
„Але-ж я би не хотїла утомити ся! Я би летїла, летїла, з цїлої сили летїла би, щоби не втомити ся. Ти чуєш, бабуню?“
„Чую, рибчино!…“
І так стоїть она й тепер мов в ожиданю безнадїйнім. Єї лице блїде, утомлене. Уста стулені скорбно, лише очи в неї промінні і повні думок.
Кругом неї тишина. Єї артистично уряджена комната нинї єї пригноблює. Цьвіти в коши, якісь пової і випещені пальми немов дрімають, і в тій тишинї она неначе чує житє власної душі.
Єї уста кривлять ся від легкого глуму і она думає: „Чому я жду? Чому вірю я?“ Она думає про свою працю. Їй відослали рукопись повісти і то без всякого поясненя. Від часу до часу мучить ся она думками, з якої причини вчинили се і чому не приняли єї? Чи она була без вартости? Чи може не відповідала „великій публицї“? Пишучи єї, думала она про публику, хоч — що правда — мало. Єї товаришки упевняли єї, що се неможливо, щоб ся повість не придала ся, а однак… однак відкинули єї! Она гризла ся дуже, була трохи не в розпуцї, і чула, що коли повість не придалась би справдї, то се був би найтяжший удар в єї житю. Опісля порадила їй Оксана одного видавця, про котрого знала на певно, що принимає подібні працї як Наталчина. Она й послухала єї і відослала рукопись туди.
Тепер вижидала відповіди.Сама не знала, чому вірила, що там приймуть працю. Правда, поміж то чутє мішало ся і почутє сумнїву. Она нїколи не мала щастя, однак чому би не мала єго сим разом мати? А знов… чому-б мала єго мати?
Она відвертає ся від вікна і проходжує ся повагом кілька разів по комнатї.
І не знати, чому все таке мертве і бездушне? Таке тупе! Н. пр. цїле єї окруженє, меблї, образи, а навіть цьвіти! Она спинила ся біля свого ліжка, над котрим находив ся образок: Христос на Оливній горі. Недалеко него висить револьвер. Він набитий. Панї Марко казала єго як раз перед своєю недугою очистити і знов набити. Він висїв завсїгди у неї над ліжком; до того привикла она ще з дому свого батька на Угорщинї, котрий казав, що жінцї збруя потрібнїйша як мужчинї. Тепер висить над єї ліжком.
Она усьміхнула ся іронїчно.
Їй не треба збруї. До неї не прийде нїхто рабувати; впрочім она не боїть ся нїчого. Але отся збруя то одна річ, не така тупа і мертва як всї прочі. Се була така річ, що вимагала на кождий випадок борби і сили…
Опісля спиняє ся єї погляд знов на образї Христа. Она любила сю картину дуже. Се також щось таке промінне, осьвітлене саме собою! Нїякий ум не сотворить людянїйшої науки від Єго. І Наталка нагадала собі се реченє Христа, що покійна Марко повтаряла у своїй недузї.
Приступивши до вікна, впялила знов кудись свій погляд. Она думала про смерть сеї женщини, про се, що потім стало ся, і про Марка. І тут кепкувала собі доля з неї. Звела їх разом, щоб пізнали ся, а відтак розвела — чи не на віки? Він не пише до неї, мабуть забув єї, і она не знає про него нїчого. В глубинї єї серця спочивав єго образ мов сьвята памятка, котру бере ся лиш раз в рік у руки. Так, він остав ся для неї чимсь, що піддержувало довірє до людий, якоюсь оживляючою споминкою. Єї житє таке одностайне і безбарвне, що лиш ті у єго матери прожиті роки суть в єї житю красні, особливо ті з ним прожиті шість недїль. Бо яке-ж оно взагалї? Коли-б она хотїла писати історию свого житя, то яка-ж була би то сумна і одностайна повість! Єї житє то лише то, що она перечула! Чи се може бути інтересне? Або то, що она тілько тужила, або тілько передумала! Ба! то не належить до офіцияльної істориї жінки і не мало би жадної вартости. Під „істориєю жінки“ для „широкої публики“ розуміє ся щось зовсїм иньше…
Однак она була собі сама винна, що в неї не було такої істориї. Она ворохобила ся, не хотїла в ожиданю буденного щастя отупіти, бажала осягати щось більше, як звичайні цїли, і попала в якісь конфлїкти. Чи видобуде ся з них і побідить те, що старає ся неустанно мутити спокій єї душі і гамувати єї в єї намірах? За все те, т. є. що не ступає дорогою буденщини, покутує она. Она покутує радо з якимсь вдоволенєм, з гордостию. Нестерпиме було лиш те, що она чула ся з всїм тим самотна, і що то почутє самотности гризло єї, куди-б і не повернула ся. Що правда, тому було винно по части і єї становище в суспільности, оно паралїжувало єї вартість.Нераз уявляла собі, що розмовляє з людьми, котрих знала лише з опису і про котрих чувала, що відзначали ся або поважною умовою працею або якими небудь иньшими спосібностями. Иньшим разом знов переживала в уяві сцени, в котрих відогравала якусь ролю, що в нїй терпіла несказано. Думала так живо, відчувала так сильно, що аж плакала. Чому чула ся она такою самотною? Чому бояла ся зрадити щось з своїх думок і почувань?
Але нї! Она не боїть ся. Она вискаже все пером і аж тодї стане їй лекше, але чи єї нарід дасть їй право промовляти до него, чи она спосібна до того?…
На дворі лютила ся заверюха так, що заслонювала всякий вид.
Вітер бив снїгом о шиби, розносив єго цїлими масами, вив за углом хати і в коминї.
Ах, коли-б она уміла музику, н. пр. вміла грати на фортепянї, або коли-б хоч мала фортепян у себе. Она викликувала би поодинокі тони і вслухувала би ся в них. Она прислухувала би ся їм ще й тодї, коли-б они, розплинувшись уже в завмираючий звук, істнували-б лиш в памяти. Тодї не була би єї душа така самотна…
За нїчим їй не жаль, лиш за тим, що єї не вчили музики. О, яка сила чутя пішла би в неї в тони! Нї, вся єї сила вилляла-б ся в них і она чула-б ся щасливою. Єї гру назвали-б може пориваючою, а тимчасом єї думки пригноблювали мов недугу!
Як би тепер Орядин прийшов, саме тепер в ту заверюху, як би она радувалась!
Впрочім се не була правда, що він женить ся з тою „з плечима“. Она не бачила їх більше разом, а одна з єї знакомих оповідала їй, що він кепкує собі „з тої“ і що она єму цїлком байдужа. Перед кимсь там мав навіть сказати, що старий мусить розум своєї доньки добре маєтком наштукувати, бо она своїми „приватними чеснотами“ не прив'яже нїкого, і що в неї виплекані лиш паньскі примхи. Може бути, розповідала, що то она залюбила ся в нїм, але він в нїй ледви. Впрочім що єму шкодить бувати в такім елєґантскім домі? Она не вірить, щоб він з нею женив ся; він займе нинї-завтра независиме становище і поведе до слюбу яку доньку своєї нациї…
Отже єї комбінациї були фальшиві і она засуджувала єго несправедливо; она може з ним знов говорити. Она й не бажає від него чого иньшого, він їй байдужий. Нехай любить кого хоче, нехай ним другі кермують, але прийти до неї і побалакати з нею може він. Чому она має проводити житє так безкровно?
Єї обгорнула майже нетерпелива туга за ним.
„Коби прийшов, коби прийшов!“ — така думка вчіпила ся єї і дзвенїла неустанно в єї душі.
Читати або писати она нинї не може. Все те не вдоволяло би єї нинї; таке занятє за спокійне, за слабе; она відчуває нараз всю мертвоту такого занятя, єго безпомічність і неміч супроти такого настрою, в якім находила ся саме нинї. Она надто занепокоєна; єї душа перенята якимсь передчутєм і она просто мучить ся…
Немов утомлена опускає ся вкінци на фотель, опирає голову недбало о єго поруче і слухає. Раз як лютує метїль, раз як тикає годинник, а знов як недалеко єї ніг віддихає спляча Діяна. Приглядає ся на-пів замкненими очима цьвітам і їх листю; силує ся підхопити, як ростуть. То знов думає над Бог зна чим…
|
|
В сїнях отворили ся голосно двері і почули ся скорі кроки.
Она прокидає ся немов зелєктризована, єї серце зворушує ся болїсним передчутєм і стукає несамовито. З затаєним віддихом розбирає она той хід; нї, тепер вже пізнає єго з певностию. Піднявшись блискавицею йде до дверий і отвирає їх.
„Орядин!“
„Се я!“
„Ах, я знала, що се ви!“
Она цїлком зворушена. Она хотїла би, щоб він відразу скинув бурнус, отряс єго з снїгу, щоби усїв і говорив. Утихомирює Діяну, що збудила ся і гаркотить, стріпує єму з шапки снїг і вдихує радо сьвіжий воздух, що він єго внїс з собою в комнату. Она говорить і сьміє ся. Говорить раз по раз, що она знала, що він прибуде. Опісля просить усїсти.
Тут! Або нї, тут може; тут вигіднїйше, лїпше. Або там на кріслї, в котрім саме тепер она сидїла. Там паде на ноги сьвітло полумя з коминка, в котрім горить огонь.
Вкінци сидять уже обоє. Она обняла білими руками колїна і дивить ся на него своїми великими, блискучими очима дожидаючо. Єї незвичайне оживленє впливає на него стїсняючо і він відгортає раз по раз нервово з чола волосє. Опісля усьміхає ся.
І що-ж она поробляла?Она сьміє ся. Она аж мучила ся в тій самотї. Думала вже кинути ся в метїль і йти куди небудь. Відтак числила віддихи сплячої Діяни; потім думала про Бога, чи властиво про Ісуса Христа, і що се на єї думку зовсїм не мудро вважати себе великим, тому що не вірить ся. Що Флямаріон викликав раз давно в нїй чудні ідеї, котрі єї вдоволяють в квестиї релїґійній і що він мусить бути благородний чоловік. Потім сьміяла ся знов. Се все не інтересне; нехай він щось оповідає. Се він дуже гарно зробив, що відвідав єї саме нинї; се просто добрий учинок; она нинї так чудно настроєна, особливо з полудня прикрі чутя просто давили єї.
Єї нервовість, повна ожиданя, виводить єго з рівноваги і він, придивляючись їй, як говорить, мішає ся сам, здає ся, єму не достає відваги говорити.
Вкінци оповідає, що був в єї батьківщинї, що відвідав і єї кревних, привіз їй листи і поздоровленя від панни Мариї і від тїтки. Катя вже цїлком доросла панна, котра мабуть скоро віддасть ся. Все остало ся там по старому, гори, котрі она так любила, місто, люди… лиш вуйко постарів ся замітно. Впрочім він казав єї, „одиноке дитя одинокої єго сестри,“ поздоровити і переказати, що єї фотоґрафія висить над єго ліжком, та що він єї так завсїгди любив, у тім високім ковнїри Штуарт і з спущеними косами; він єї не забуває і навіть вибирає ся відвідати. Зоня за кілька недїль вінчає ся з своїм давним поклонником, з колишнїм правником… чи Наталка собі пригадує? Він сьпівав заєдно з нею дуети прегарним барітоном… О, она пригадує собі.Він оповідав, а она перебивала єму питанями двома-трьома нараз.
Спогади з рідних сторін відсьвіжили ся в нїй так сильно, що она мов бачила все перед собою. Дім, в котрім виросла, комнату, в котрій мешкала разом з бабунею. Дім Маєвского з височенними старинними смереками перед ґанком, єго „паньский“ плеканий город з білими штахетами. А відтак їх город, де по алєях она нераз бігала мов стріла, а дїти ловили єї, одного разу навіть і він. Тодї зачіпило ся єї довге волосє за якийсь корч і він спіймав єї. Ах, она сьміяла ся тодї так сердечно, а всї дїти разом з нею; а в него аж очи горіли з якоїсь шаленої утїхи…
У всїх тих спогадах, що минали по-при єї душу образами, виринали прегарні гори буковиньскі, улюблені єї поодинокі скали і яри…
Все те було таки дуже гарне. А тепер? Тепер дїлив єї від того лиш час.
„Все те було таки дуже гарне!“ відозвала ся она нараз в голос, і споглянула на него.
„Що таке?“
„Все те, що було; минувшість. Чи не так?“
„Для мене она мертва.“
„А для мене нї!“
„Се звичайно так у жінок.“
„Що?“
„Ну, жінки кохають ся звичайно в минувшости.“
„А мужчини нї?“
„Взагалї нї. В мужчин переважно будучність на оцї.“
„Отже й у вас так?“
„Чому би і в мене не мало так бути?“
„Давнїйше були в вас иньші думки.“Він сьміяв ся.
„Давнїйше!“
„Ви переконували мене, що не вірите в нїяку будучність.“
„Я був огірчений; я був хлопцем. Хто би впрочім розбирав такі слова!“
Она дивила ся зчудовавана на него.
„А я думала“…
„Ви думали! Я сам думав тодї“, казав він усьміхаючись, „значить: в тій хвилї думав, коли говорив се. Однак, Боже мій, час із своїми проявами не минає попри чоловіка безслїдно. Єго пориває могуча струя житя з собою, і кождий рік, ба, кожда днина відобє на нїм своє пятно і він зміняє ся несьвідомо. На властиву квінтенсенцию житя приходить чоловік аж з часом. Впрочім я мав тодї по части і слушність. Будучність то як блудне сьвітло. Она спиняє уживати краси житя, она то — старість. В погони за нею роздроблюємо сили і ледви добачуємо то, що нам подає теперішність.“
„Се правда“, відповіла она задумчиво. „Іде головно о те, як властиво чоловік заховує ся супроти житя.“
„Так. Від того залежить чимало. Я пересьвідчив ся, що ще наймудрійше заховувати ся пасивно, і дбати передовсїм о себе.“
Єї очи замиготїли.
„Значить, не бажати нїчого, не давати нїчого, бути недвижним мов та багниста вода?“ промовила з перелетним усьміхом.
Він спаленїв.
„Чому не бажати і не давати нїчого? Я не думав так. Я думав, що все має свій час і наступає само собою. Прискорювати які небудь подїї або обяви, то нерозумно і нема нїчого поганїйшого і шкідливійшого над передвчасні твори. Они пригадують калїцтва. Моя фільософія дише мужицтвом“, додав опісля глумливо, „неправда?“
„Мужицтвом? О, нї — але малодушностию!“ відповіла сумно. „Ждати! Боже мій, все, все лиш ждати!“ Сї слова вимовила з якоюсь гіркою розпукою.
„Але-ж ви чудні!“
„Ждати!“ перебила она єму нетерпеливо і мов слїдила чим раз далї за якось думкою. „І чому? Ах, ми така низько-думаюча маса, що не вміє одушевляти ся! Чи я не казала вже раз сего? Сотворити щось таке, що поривало би! Та маса з самого ожиданя і невільничої податливости запала в нидїнє. Чому в нас так мало гордости і відпорної сили, так мало наклону до величи, так мало поривів до могучости? Чому, чому оно так?“
„Не судїть за скоро“, відповів він живо, „тих, що в них не відзиває ся ще кров будучности. То не є ще нїяка сила і нїякий поступ!“
„Я засуджую тих, що можуть більше зробити, як дбати про буденні цїли, або що служать лиш партиям. Чому не служити в спосіб гарний своїй вітчинї або хоч свому талантови? Але ми — нї!“ повторила ще раз гірко, „ми не горді, ми наймити з природи і вміємо лиш жалїти ся! Ненавиджу тих, що лиш проливають слези, як і тих, що не мають в собі тепла!“
„Я також; але я маю в собі тепло.“
Она усьміхнула ся, а відтак задивила ся на свої білі, тонкі руки.„І тому, що я тут у вас, треба і вам дізнати ся про се тепло.“
Се мало дзвенїти жартовливо, однак єго лице змінило нараз свій вигляд і він усьміхнув ся нервово-вимушеним усьміхом.
Она дивила ся на него допитливо, майже неспокійно, але не обзивала ся.
„Се бачите — в тім річ, що я заручив ся…“
Мовчанка.
Єї лице побілїло і мов задеревіло, а уста стратили мягку рухливість.
„Так?“
І знов мовчанка, а опісля знов: „Так!“
Він вимовляє се зміненим нараз, майже поганим голосом, а погляд у него несьмілий, здичілий. „З донькою мого шефа, адвоката Мілєра. Знаєте, она зве ся Ванда.“
„Ванда?“
„Так. Адже ви єї знаєте!“
„Я не знаю… так… з виду!“
І она не має більше що казати. Не має зовсїм нїчого і не знає нїчого.
Він блїдий мов крейда, глядить на неї, як она пересовує скоро перстенї на пальцях, глядить на єї довгі вії і як она мовчить.
І нїби що-ж там такого стало ся, що не обзиває ся: нехай би лиш одним слівцем!… Але куди вже їй до бесїди! просто занїміла.
Що за страшенно дурна, упокоряюча хвиля! І она мовчить якось дивно. В нїй тремтить якось дивно. В нїй тремтить наглядно житє, сказав бись, і в найменьшім пальчику нерви напружені до крайности, і з цїлої єї істоти рве ся щось на волю, але уста мов поражені…В яке огидне положенє залїз він — ух! Перед ним лежала книжка, поезиї Гайного. Ухопивши книжку отворив єї без думки і єго очи опинили ся на першім стишку:
„Theurer Freund! Was soll es nützen,
Stets das alte Lied zu leiern?
Willst du ewig brütend sitzen
Auf dem alten Liebeseiern?
Ach, das ist ein ewig Gattern,
Aus den Schallen kriechen Küchlein
Und sie piepsen und sie flattern
Und du sperrst sie in ein Büchlein.“
Він ворг книжку від себе і мов ожив в тій хвилї.
На него находить щось, щось давне, добре знакоме, щось, чого він не розбирав нїколи. Не яка думка, спомин, се щось зовсїм иньше. Се щось сильне, зухвале, горде, упряме, що перемагало єго нераз при стрічі з нею, і чому піддавав ся завсїгди.
І на єго устах з'явив ся нараз глумливий усьміх. Він звертає голову в ту сторону комнати, де Діяна розтягла ся знов до спаня і говорить голосом, мов би нїчого не стало ся.
„Діяно, ти гарна звірюко, ходи сюда!“
Саме в тій хвилї підвела і Наталка голову. Єї погляд — величний, палаючий і острий заразом. „Ви єї любите?“ спитала.
„Ах, атже она прегарна собака!“
„Нї, я думаю про вашу суджену“…
Він звертає ся блискавицею до неї і по єго лици розливає ся горячий румянець. Опісля викривляє з погордою уста і мовить з притиском:
„Розуміє ся, що люблю єї.“І він ненавидить єї вже, і за то одно питанє. Що за шалена, безлична відвага, питати єго о се!
Він відчув, що між него а неї вступило щось, щось важке, погане. Він спотикає ся на тім і оно корить єго і обурює проти неї, обурює страшенно. Оно суне ся на него, обхоплює єго; він обтряс би ся з того, задоптав би се! Оно гидке, нестерпиме і в єго умі приймає вид пересьвідченя, що она має право ставити єму таке питанє і що се питанє доторкає ся сотень струн в єго душі і всї они відзивають ся негармонїйними, прошибаючими звуками.
Він ненавидить єї. Ненавидить все, що єму здавало ся на нїй лїпше і тонше; ненавидить, бо відчуває, що в неї є „раса“ і що їх дїлить степень чистоти.
„За чотири недїли відбуде ся наше вінчанє“ говорив далї з огидною пихою. „Я й їздив тому в рідні сторони, щоби полагодити там деякі справи.“
„А панна Мария?“
„Що-ж?“
„Она переселить ся до вас?“
Він зачудував ся: „Чому до мене?“
„Отже нї?“
„Я не бачу найменьшої причини до того“…
„Я думала, бо ви обіцювали їй те так часто.“
Він засьміяв ся на силу.
„Се була романтика. Слава Богу, я єї вже позбув ся.“
„Ви вже стілько позбули ся!“… Она каже се якось мимоходом, байдуже, а все-ж таки з якимось незамітним, роздражнюючим усьміхом.Він скипів.
Она корить єго і бє в самі найвражливійші місця. Она єго знає, єго, котрого деинде цїнять так високо… Однак хто она така, тота зарозуміла креатура? Чим она висша від него, що так кидає єму погордою в очи?
„Я вже не одного позбув ся,“ промовив він, „але ви помиляєте ся, думаючи, що в мене не остало ся ще доволї сили.“
„Ви справдї спосібні“…
І з якою інтонациєю вимовляла знов ті слова, чи не іронїчно? В нїм збурило ся все нутро. Він піднїс ся з свого місця. Обоє глядїли на себе палаючими очима.
„Чого ви властиво від мене хочете?“ спитав він.
„Чого-ж би я могла від вас хотїти?“
„Чому зневажаєте мене?“
„Хиба я зневажаю?“
Він трохи не казить ся від сих слів.
„Я відчуваю, що я в ваших очах упав, або нї, гірше ще. Я в ваших очах безчестний і зрадник. Я в ваших очах чоловік, що запродує і других; на вашу думку, я певно і негідний носити імя „муж“! Що ви собі властиво думаєте?“
Она мовчала і не рушала ся з місця. Стояла оперта спиною до стїни, змінена, і підвела лише трохи висше голову, щоб єї також опісля сперти до стїни.
„Що ви собі думаєте? питаю ся ще раз!“
„Тепер я думаю, що найкрасшою іллюзиєю в моїм житю були ви для мене.“
Він витріщив очи на неї. „Що? Іллюзиєю? Дякую!“„Іллюзиєю, котру я впрочім боготворила. Тепер менї жаль.“
Він усьміхнув ся цинїчно.
„Страшно жаль.“ Она говорила, усьміхаючись слабо, а єї великі очи блукали безцїльно понад єго голову.
„Не думайте, що я жалую за любовю, котрою я вас колись любила. Я навіть переконана, що вас не любив нїхто так як я і може й не буде так любити.“ (І підчас тих слів покрила смертельна блїдість єї лице). „Менї лиш жаль, що ви мене не розуміли! З хвилї, в котрій ми перший раз розстали ся, почали ви мене не розуміти. Другий раз ви мене вже не розуміли.“
„Другий раз я благав вас іти зо мною!“ боронив ся він. „А ви відопхнули мене від себе. Я був вам за маловажний. Ваша шалена гордість і хороблива уява бажала собі Бог знає чого; тимчасом я був лиш звичайний чоловік і хотїв дїлити з вами свою долю, чи як ви то там назвали: буденне щастє.“
„Правда“, відповіла она, „я не хотїла подати вам руки до такого щастя, бо я вірила в вас, т. є. я уявляла собі, що ви мусите розвинути ся в красшу, сильнїйшу істоту; в таку, до котрої і я і другі могли би молити ся. Я чула вже тодї, що без того не змогла би бути для вас тим, чим я хотїла в глубинї души своєї стати ся вам. Чи я бажала чогось справдї неприродного? В моїх очах чоловік щось дїйсно божеске, хоч — як ви раз казали — він має своє корінє в земли. Він може розвинути ся в прегарний цьвіт, але до того треба волї, треба борби і відреченя! Відмовивши вам, я не хотїла, щоб ви пішли і стали вперед „великим паном.“ О нї! Я бажала лиш, щоб ви стали морально свобідним мужчиною, а не наймитом своїх страстий. Я хотїла перед вами корити ся без краски на лици. Того хотїла я. Та тут я мабуть помилила ся. Ми не порозуміли ся. Ви казали менї, що в мене нема змислу для дїйсного житя; впрочім (она усьміхнула ся гірко) може й нема!“
„Навіть посада компанїонки була вам милїйша, нїж замужне житє зі мною!“ говорив він тремтячим, зворушеним голосом.
„Я бажала закоштувати хлїба, заробленого власними руками!“ відповіла она. „Я хотїла пізнати, що то таке свобідна воля. Я не жалую того, хоть я не була би пішла, як би жила моя мати або отець; але я й не пішла з бути, ви се знаєте. Менї показали двері, тому що я не хотїла віддавати ся за Льордена, — чи може було менї піддати ся? Ах, Орядин, я не бою ся голоду і холоду, бо я не бою ся і смерти. Впрочім я чула в собі силу і тому пішла; чи то було неправо?“
„Ви вимагаєте від чоловіка за богато!“ сказав він. „Не звертаєте уваги на вплив єго обставин; в тім ви помиляєте ся… і тому…“
„Я, Орядин, я?“ перебила она єму і розсьміяла ся. „О, я вірю у вплив обставин, в те, що они формують наші думки і сили, але я вірю і в те, що в чоловіцї суть і відмінні черти, котрі опирають ся обставинам і опановують їх. Вас мала я за такого чоловіка, що не підпадає буденним прикметам, що боре ся з убійчими, пригнетаючими обставинами доти, доки не стануть підвладними єму!“„І в тім я помилила ся!“ А коли він мовчав, говорила она далї. „Скажіть, як менї жити в теперішних обставинах, щоб моє житє стало подібне до житя вдоволених, або нї,“ закинула живійше, „скажіть менї радше, яку ролю надали ви Русинкам або й менї, н. пр. нинї, заявляючи менї свої заручини з Полькою?“
„Ролю вам?“ промовив він зчудований.
„Так; на вашій рускій шахівници“…
Хвилю дивив ся він безмовно на Наталку. Опісля заграв якийсь лихий усьміх на єго устах, і шукаючи очима за шапкою обізвав ся: „А так! Тепер розумію; та що менї богато говорити? Сим разом, т. є. тут я невинний. Ви вибрали собі самі ролю на тій шахівници. Менї остає ся хиба пригадати вам високе значінє сеї ролї; а то — ваше змаганє до „полудня людскости, до висшого чоловіка“…
Она дивила ся на него своїми великими очима, що на єї блїдім лици тепер аж горіли, — і неначе линула думками дальше, як він бажав…
„Отже се моя провина!“ промовила гірко. „Се тота недуга, задля котрої прийшло ся менї тілько терпіти, проклін, що споганив менї вже житє дома і пігнав між чужі люди! Гаразд!“ додала з якоюсь веселою гордостию, „я буду єї наслїдки зносити. Бувши дитиною, я бажала летїти через море в полудневі краї, котрих красу уявляла собі моя фантазия в тисячних барвах. А вирісши, я бажала, щоб ми стали інтелїґентним народом, свобідним, непоборимим в своїй моральній силї, щоб дійшли також до „полудня“. Розуміє ся, кожда а кожда одиниця (думала я собі) мусїла би сталити свої сили, перемагати і себе, щоби розуміти житє пануюче, і бридила ся прикметами невільничими. Об тім марила я часто. Се була і є ще моя хиба. Коли моя уява сягала поза границї можливости, то в тім може не єї вина, то судїть мене, Орядин, судїть і ви! Ви знаєте цїле моє житє!“ Сказавши се, затяла зуби, бо єї давило щось в горлї мов корч.
Але він не міг єї судити.
Він не міг оперти ся цїлком впливови єї пориваючої істоти і впливови єї слів, що она єго так дуже любила. Такого зізнаня не надїяв ся він нїколи. Він думав, що она закутає ся в уражену гордість і що цїла сцена відбуде ся холодно кількома словами, ґратуляциєю, і він зірве всї тоті неясні відносини, що накладали на него якісь обовязки і тяжіли на нїм нераз так дуже. Чому? Він сам не знав. Тимчасом він зворушив ся сам, переконуючись, що она єму не байдужа, що не була єму такою, хоть як вмовляв в себе часто, що не обходить єго нїчо і що не любить єї. Але що-ж! він мусить з нею зірвати. Се було би нерозумно, дати запанувати одному чутю над цїлою своєю будучностию і то саме тепер, коли все склало ся для него так легким способом і так гарно. Тамта любила єго, мала прегарний маєток і була така сама добра людина як отся, хоть отся приковувала єго якоюсь чудною силою до себе. Та ба! він не хоче більше бавити ся чутями, оно єму ще недавно завдало доволї горя і прикростий з тою шаленою Румункою, а тепер починати знов наново? Він буде щасливий і з тамтою, хоть і не любить єї; він переконав ся, що щастє становить щось иньше як сама любов, тому — вперед!Він станув перед нею, гарний, високий, на вид спокійний і простяг до неї руку: „Я зворушив вас“, сказав непевним голосом, „хоть і не бажав того нїколи, я не є ваш ворог, я переконаний, що в таких людий, як ви, є доволї сили, щоб знести кожду страту в житю і кождий удар, хоть би і найтяжший.“
Она кинула на него гордим, недовірчивим поглядом і єї чоло захмарило ся.
„Найтяжші страти в житю переболїла я вже; а то страту родичів і бабунї. Те, що наступило по тім, або що може ще наступити, не в силї завдати менї більше горя, як завдало се. Впрочім… дякую вам за вашу гостину і за всї новинки і — ґратулюю вам!“
Він склонив ся низько, аж надто низько — і пішов.
|
|
Така сама тишина, як перше.
Она оперла ся одним колїном до софи, а руками заслонене лице втиснула у подушки.
Так, се правда, що потонув і пропав!
Она не думає над нїчим ясно; їй здає ся так, мов би хто прийшов і ударив єї по голові довбнею, а она, хоть заголомшена, відчуває сей удар. Але нї, їй властиво не так здає ся. В нїй збудило ся прецїнь тілько голосів, зовсїм так, мов би в єї серцю ожив рій пчіл, шукав виходу і не міг єго найти, а она або удавить ся або оглухне…
Она вмовляє в себе, що все те перемине, силує ся згірдливо усьміхнути ся і від часу до часу шептають єї уста майже несьвідомо: „Марко! Марко!“ — Єї мучить жадоба виконати щось подібне до того, як сїсти на дикого коня і пустити єму свобідно поводи, щоби помчав ся скаженим летом і задоптав всї ті підлі, самолюбні, брехливі креатури, собак тих! або кинути ся в човен в бурливі филї… і реготати ся!
Або може що иньше? Може.
Може потонути душею в тони і виграти то, що єї так страшно давить? Так, виграти, однак не лиш для себе! для всїх, що мають серце і слух… Та ба! грати!…
Так оперта лежить она довго…
Відтак проходжує ся по комнатї. Принесені ним листи впадають їй аж по довгім часї в очи. Она сягає вперед за листом від тїтки. Майже не розуміє, що читає і лише при кінци писані слова вражають єї. „Ти думаєш над Бог знає чим, Наталко, а не застановиш ся над тим, що твої роки не стоять. Лєночка майже цїлий рік молодша від тебе, а має вже дві донечки, а третє в дорозї…“ Она кинула від себе лист, немов в єї руках спинило ся щось гидке, і вхопила за другим письмом від панни Мариї. „Я така вдоволена“, писала она між иньшим, „що з Василем склало ся все так щасливо. Бог добрий і допоміг єму до доброї долї. Я бояла ся за него, тепер сповідаю ся перед вами отверто. Він пристрастний і змінчивий характер, хоть у него серце золоте і чувство глубоке, а розум острий. І Маєвский з него вдоволений. Каже, що перший мудрий учинок Василя то сей, що женить ся так пишно, і тому простить єму всї єго прочі „дурницї“. Зоня гомонить на него, як звичайно, і каже, що она була би волїла, щоб він женив ся з ким иньшим і не шукав передовсїм маєтку. Але она все така, як була давнїйше. Я лиш не розумію, чому Ваша тїтка і вуйко приняли так дивно звістку про єго заручини. З тїтки менї не дивно; она має претенсиї до кождого молодого чоловіка і засуджує кождого безоглядно, що не звертає уваги на єї доньку, але ваш вуйко, Наталко, той спокійний, добрий чоловік, він засьміяв ся так злобно на вістку про заручини Василя, що я того сьміху і до смерти не забуду. А відтак вийшов з комнати, мов би не хотїв про него й чути. Я розповіла те все Василеви, більше жартом, а він просто казив ся з лютости. „Се міщаньска вузкоглядність!“ казав. „Але слава Богу, що в мене сумлїнє сильне і що я не трус. З часом поклонять ся менї всї, побіда буде по моїй сторонї. Я вже не той сфанатизований дурак, який був давнїйше! Я Европеєць!…“ І т. д.
Комната осьвічена слабо.
Она лежить зморена і єї гарні білі руки звисають сплетені безсильно понад край отомани і відбивають ся блїдо від темного єї тла. В єї души запанувала якась пітьма, здавало ся, що одна з єї найзвучнїйших струн урвала ся.
„Хто винен, хто винен?“ шевелять єї уста і она передумує все наново ту думку, що в нїм любила свій нарід, рідну пісню свою, котрої частина потонула з ним в якусь бездонну глубінь безповоротно, і одного голосу стало знов меньше… Хто винен?
