Царівна (1896)/XV
| ◀ XIV | Царівна XV |
XVI ▶ |
|
Було се пізною осению, в рік по смерти Марко, коло десятої години перед полуднем.
В старім парку міскім устелило ся по стежках і алєях сухе, з дерев упавше листє грубою верствою. Дерева з ясно-жовтим золотаво-блискучим або червоним листєм, осьвіченим соняшним сьвітлом, з-помежи ще зелених дерев впадало вже здалека в очи. А поміж величезними, рядом стоячими яворами і густо засадженими иньшими деревами головної алєї звисала ранна мрака великими нефоремними шматами.
Сьвіжий, потрохи землистий запах наповняв воздух.
В парку панувала тишина і лиш кілька помічників огородника і кілька малих дївчат снувало ся по алєях, змітали листє з доріг і вивозили кудись.
Крім них не було нїкого видко.
Мовчазний парк з своїми алєями, з своїми дорогами до їзди і нерухомими, мармуровими статуями, лежав в своїй осїнній красї поважно, мов якийсь замкнений аристократичний сьвіт, котрий випрашає собі всякого голоснїйшого і живійшого руху, з винятком звуків пливучої води або пташиного щебетаня. Об'ємисті ґрупи старих бородатих смерек здавали ся темно-синї, а між ними миготїло кроваво-червоне листє білих берез, облите ранїшним промінєм сонця мов полумям.
По-над всїм тим сияло синє, безхмарне склепінє.
Наталка йшла до огородника, що мешкав десь тут в парку, увійшла в парк і звільнила хід. Ідучи містом скорим ходом огріла ся надто і тїнистий холод та тишина, що царювали тут, вразили єї мило.
При ставі, що широко розлив ся, а обгороджений ажуровими штахетами лиснїв з трави мов якесь величезне зеркало, станула мимоволї.
Вода мала для неї незрозумілу притягаючу силу. Она сперла ся о штахети і споглядала з задумчивою цїкавостию на гладку, нерухому, зеркальну площу…
В нїй відбивало ся так виразно погідне осїнне небо з поодинокими білими хмарочками, і вершки дерев, жовті, зелені, темно-синї, червоні… Все бачило ся тут, лиш здавало ся все нерухоме, мов закляте і мов на глубокім недостижимім днї…
Їй стало горячо і она розіпняла пальто. Опісля зігнула ся глубше над водою і в такій поставі якийсь час дивила ся в глубінь…
Єї обгорнуло чувство подібне до туги, забажало ся їй почути на своїм тїлї холодну воду, але не отсю, лиш иньшу, рвучу. Спершу мусїла би надпливати на неї звільна, мов граючись, мов несьміливо, приманюючо, а відтак чим раз скорше і скорше, чим раз живійше. Мусїла би напирати на неї, поривати єї. Она боролась би з филями, поринала би в них, сьміялась би в них, сьміялась би голосним бутним сьміхом і аж відтак розкошувала би в них…
Цїле прегарне, барвне окруженє здавало ся їй в водї красшим, нїж казка.
Нараз помітила себе. Чи так виглядала она?
Чорний жалібний стрій і довга крепа, спадаюча з капелюха аж до землї, робили єї ще висшою. Однак єї обличє видавало ся їй иньшим як звичайно. Великі блискучі очи дивили ся з лиця так спокійно, однак заразом так вижидаючо! Чого они ожидали, чого? Чого-ж би? Она усьміхнула ся. Їй пригадала ся єї повість.
Нагадавши се, здало ся їй, мов би житє лежало перед нею як один прегарний, празничний день, як якийсь сьвіт ясности, препишної, незнаної доси краси…
„Полудне“, задзвенїло щось в нїй, „полудне…“
Так, єї полудне зближало ся, се відчувала она всїми нервами, в нїй сьпівало щось тисячами голосів про него, а й єї окруженє заповідало єго.
І чому-ж би нї? Она не бажала нїколи чогось неможливого, не жадала чогось такого анї від людий анї від обставин. Она й не спускала ся нїколи на силу других, не була і трусом, мала відвагу! Она й не хотїла милостинї від долї — всего того не було для неї. Она чула ся такою сильною і здатною до житя, що здавало ся, для неї не істнувало нїчого, чого не могла би побороти!В сїй хвилї здавало ся їй, що єї душу осьвічує сонце, що оно миготить крізь єї нерви, пронизує єї, що в єї жилах гонить кров скорше і що чує голосне житє в собі і кругом себе.
На час прижмурила очи, мов би бояла ся, щоби то раюванє єї душі не згубило ся через якесь иньше вражінє. Їй було так мило і гарно тепер… саме, саме тепер… Коли отворила по хвилї очи і побачила свій власний образ у водї, впали їй в очи єї незвичайно червоні уста.
„Я гарна!“ заговорив в нїй якийсь голос.
Так, і она почала приглядати ся собі. Она була дїйсно гарна. Снїжно-біла, а до того великі, як сталь сияючі очи. Стать єї була гнучка і струнка, отже була цїлком гарна, в тій хвилї навіть дуже гарна… „Царівна“, навинулось їй на думку. Однак тут не було нїкого, лиш она сама… В нїй заворушила ся туга, така нїжна і непорочна мов то безхмарне склепінє, синїюче у водї глубоко-глубоко. Она уявила собі Орядина, а біля него себе…
Він був гарний… так, отже він і она. Се було би гарно, „цїлковито“, як сказала би Марко і як повинно бути.
На єї лици появила ся ледво замітна краска. Она усьміхнула ся тужливо, однак майже в тій самій хвилї спаленїла ще сильнїйше, мов би хто заглянув проти єї волї нечайно в єї душу. Відтак відвернула ся на силу від свого образу і покинула то місце, зворушена, з горячим, спущеним поглядом, та відійшла скорим кроком в одну з тїнистих доріг. Але єї думки погнались мов ті барвні мотильки далї. — Так, він був гарний мужчина і в нїм була „раса“, а що справдї любила у него, то єго руки. Они мали в собі щось з інтелїґенциї і були гнучкі і майже жіночі. Н. пр. коли звисали нерухомо з поруча крісла… Ті єго руки була би так радо держала в тій хвилї у своїх руках…
|
|
По довгім часї отсе знов думала она над якимись певними відносинами між ним а собою, в котрих він і она занимали-б якесь становиско, грали для себе посполу якусь ролю. Звичайно відсувала від себе все, що мало характер якого „закінченя.“ „Так як оно є“, думала звичайно, „є добре і не потребує зміняти ся.“ Богато з иньших подїй не могло инакше зложити ся — думала она собі — і тому було би нерозумно викликувати щось на-силу, або надто вже потягати до якої вини. Правда, єго поведенє болїло єї, особливо те, що він немов встидав ся своєї колишньої любови до неї. Але тому й прозвала єго в своїм серцю „нерозумним“ і була би лучше умерла, чим виявила перед ним, що занимала ся ним. В тій хвилї була єї душа так переповнена ним, що она забула все, чим провинив ся супротив неї, та була би з ним „поєднала ся.“ Ій здавало ся, що она могла би побороти всї єго хиби і вплинути на него так, щоб єго химерна натура випростала ся, чула в собі силу за двох, і то сю певну, спокійну силу, що не обманює нїколи. Коли-б він находив ся тепер десь тут в парку, вийшов з якоїсь алєї проти неї, н. пр. з он-тої широкої, обсадженої так густо липами, що їх віти сплїтали ся разом?… Показав ся наперед здалека, а відтак надходив чим раз близше і близше…
Ах, они би стілько говорили! Она мала би єму стілько сказати! Адже єї вязало з ним стілько спільного! Перше — колишня любов, а відтак їх колишні зависимі обставини, їх терпіня в молодих, найкрасших лїтах і інтереси їх народу — богато річий вязало їх; она й не хоче розбирати всего. Між иньшим сказала би єму і те, що він занедбав ся „духово“, став поверховний, плиткий, що над ним взяла верх буденьщина вже наскрізь і він не зреалїзує нїколи анї одної з тих ідей, котрими одушевляв ся давно, коли не опре ся тим впливам буденьщини. Так, отсе розповіла би она єму. А він би розлютив ся за се, і придумав би в мить якусь „фільософію“, що єї нїби збивала би. Она сьміялась би сердечно! Цїла їх бесїда велась би так живо, весело: она-ж була нинї так соняшно успособлена, як вже давно нї.
Ах, як він єї раз любив!
Однак тодї она не була такою як тепер, була ще дитиною. Коли-б се тодїшне прожите можна тепер знов прожити, яке-ж сильне і самосьвідоме було би оно, в тім не було би страху анї перед тїткою анї перед якимсь иньшим сьвітом! Она мала би відповідати лиш перед собою самою, перед своїм „я“, котре не щадило себе, а було для неї тепер першою і послїдною інстанциєю, над котрою працювала, і котра коштувала єї стілько труду і майже крівавих слїз.
Так, тодї „любили ся“ они дуже, але не цїлувались нїколи. Она не цїлувала в своїм житю нїкого…
Она відчула якесь вдоволенє, що остала ся аж така чиста. Тодї був би він цїлував єї уста, а опісля помазані уста Румунки, а може ще й других подібних до неї.Она задумала ся нараз над своїм колишнїм „я“ і оно здало ся їй якоюсь нїжною, безпомічною, осьвітленою істотою, котра не мала нїчого спільного з тою, котрої очи споглядали ще перед хвилиною так дожидаючо. Відчула, що коли би то єї колишнє „я“ було обиджене, то обиду ту могла би відчути повно лиш тепер. Сонце почало припікати і она сховала ся в тїнь алєї.
Опавше листє стелило ся грубо по дорозї і єї нога аж брила в нїм; однак она грала ся ним і ходити в нїм було їй приємно. На гарних корчах, що росли між деревами і прикрашували алєю, висїла велика павутина, а зрошена ранїшною мракою, лиснїла проти сонця мов срібна сїть. По гиллю дерев і між листєм шолопали ся тайком великі боязливі птахи; иньші сьміливійші гойдали ся бутно по галузю, а знов деякі голосно щебетали. Все те, здавало ся, пануючу тишину ще збільшало. Чим глубше она заходила, тим більша тишина окружала єї. Парк лежав ще в півснї і їй здавало ся, що находила ся в лїсї. Вдихуючи повними грудьми пахучий воздух, силувала ся майже несьвідомо затерти чувство самотности.
Якийсь туркіт повозу збудив єї з задуми.
Она чула, як він над'їзджав чим раз близше і що мине єї небавом.
Не звертаючи голови в ту сторону, уступила ся на бік з дороги. Аж коли повіз минав по-при неї, підняла очи. Они подибали ся з двоїма великими чорними, майже нерухомими очима якоїсь молодої дами, а опісля з очима Орядина…
Чи она відклонила ся? Сего не знала напевно.Єї щоки горіли мов по якім удари і она лиш бачила, як довга спина сеї дами зігнула ся нїби з питанєм до него. Між обома дамами (і якась старша сидїла там) зазріла она мимоволї ще раз єго лице. Ій здавало ся, що оно мало вигляд таких лиць, що готові все до послуги…
Механїчно звернула ся в иньшу алєю і так само без думки усїла на першу лавку, що подибала.
Чи не покрило ся все румянцем сорому? Все, що було з нею доси однодушне?
Она була би припала до землї, була би зарила лице в листє зі встиду, що єї душа роздягла ся до наготи, а на те лучило ся їй отсе!
Она відчула, як на ню впливало щось таке, що була би найрадше землю розривала. Така ганьба!
Так сидїла она на лавцї з заслоненим обличєм, похилена глубоко до землї…
Оскаржувати когось? Н. пр. єго? Ах, то не випадало! Єї чувство справедливости було надто вироблене, щоб змогла то вчинити. Між ним і нею не було прецїнь нїяких певних відносин і тому він не був виноватий, а она з тими довгими плечима не була також винна… отже що?
Она затяла зуби і була би в голос ридала, однак погамувала ся і била тілько мовчки пястуком о поруче лавки… „Марко! Марко!“ простогнали раз єї уста. Чому не було єго тут, щоби вступив ся за неї; нї, коли-б він тут був, то їй таке було би не лучило ся…
По якімсь часї успокоїла ся трохи.
Що обходило єї те все? Нехай він женить ся з тою з довгими „плечима“, що була єму така інтересна і що знала другими так славно кермувати; она була богата, а Наталка (она ступала так гордо, коли переїзджали поуз неї) борола ся з обставинами до утоми. Она певно не знала нїчого про Наталку і про єї знакомство з Орядином, не чувала нїчого про єго минувшість, єго приватне житє, про Румунку. Она росла у своїх родичів в теплї і на сонци, мов та пальма в оранжериї, доки не з'явив ся він. Длятого було би несправедливо ненавидїти єї.
Однак він…
Єї цїла душа переняла ся нараз сильною жадобою закинути єму якийсь брудний учинок. Він мусїв в єї очах упасти, щоб їй полекшало. Она пірнула думками в єго минувшість і їй пригадав ся один випадок. Раз попала ся єму якась невинна істота в руки і він використав єї темноту і незнанє в свою користь. О, се був дуже підлий вчинок і гриз єї мов червак, але на тім не скінчило ся. Она хотїла ще винайти, щось иньше. Спрятала лице тїснїйше в долонї і підчас коли єї уста тремтїли злобно, она блукала думками далї. Ріжнородні думки плутали ся і вганяли по єї голові, однак жадна не вдоволяла єї. Аж по якімсь часї підняла бистро голову і єї очи заіскрили ся зимним, ледоватим блеском.
Вже щось має!
Она була Полька, Полька! Він ненавидїв Поляків, а єї висьмівав навіть, але що мала маєток…
Так, она належала до сего народу, що угнїтав і переслїдував Русинів цїлими віками, корив, батожив єго, розбивав єго силу і висисав єго кров; понижав єго і глумив ся над ним при кождій нагодї, накидував насильно своє панованє, а до сьвітла і висоти не допускав; орудуючи брудом і підлостию сам зростав, а тимчасом єї нарід… О Боже, Боже, де правда?
Перед єї зворушеною душею стала цїла сумна істория єї народу. Виринула нараз горда козаччина, станула і теперішність: той визисканий, на нїчо зведений, оббріхуваний нарід, раб той поневіряний, що не зазнавав нї добра нї спочинку, що єго доля — годувати крівавою працею сильнїйшого фарисея!
Она розсьміяла ся гірким сьміхом.
А він, що знав об тім всїм, ростив давно сам ненависть в єї груди до них, він, висунувшись працею одного такого раба на верх, лїз тепер ворогам тим під ноги, повзав ся і запродав ся!
Запродав ся! Так, бо він єї не любить.
Ох, чому-ж не охороняв єго талїсман любови! чому не йшов за голосом серця, перед котрим корить ся все, котрий єднає і найлютїйших ворогів, і перед котрого потугою щезають всї ріжницї; о, чому не любив сеї Польки?
Чи він збожеволїв, чи упав дїйсно так низько?
Она підвела голову, слухаючи гомону з тої сторони, в котру покотив ся еквіпаж. Чи він не вертав ще, щоб она прозвала єго тим прізвищем, яке заслужив собі?…
Опісля підняла ся в цїлім своїм гордім зростї, піднесла руку і погрозила нею в сторону парку, а уста єї прошептали з неописаною погордою якесь однїське слово…
Тепер була вже спокійна, не мала з ним нїчого спільного і не мала жадної страти. Лїпше вмерти, нїж станути з таким пятном перед своїм народом, сто раз лїпше вмерти!
Она силувала ся відвернути думки від него і від цїлої тої справи, хотїла отрясти ся з них, мов від чогось улазливого, пригноблюючого, однак єго лице з огидно услужним виглядом і великі чорні, вибалушені очи тої дївчини пхали ся їй раз враз перед душу… Она була майже гарна і виглядала по паньски; те признавала она їй охотно…
Нараз пригадала ся їй єї праця і мов камінь упав їй з серця. Она підняла ся з свого місця, обтріпала сукню, повідчіпляла поодинокі листки, що попричіпляли ся були до неї, і відітхнула лекше. Нагадавши се, немов віджила.
Що она могла забути свою працю!
Адже в нїй спочивав єї сьвіт, ожидало єї якесь щастє! І вперше відчула те цїлковите вдоволенє, яке подає праця тому, котрому здає ся, що житє не зберігає для него вже нїчого більше. Так, праця не обманила ще нїкого, бодай того нї, хто шукав в нїй відради і шукав більше, чим буденного щастя…
