Царівна
Ольга Кобиляньска
V
• Цей текст написаний желехівкою. Чернівцї: Редакция «Буковини», 1896

V.

Тиха, ясна ніч зимова.

Снїг уклав ся білїсїньким покривалом на землю. Смереки на горах, обвислі інеєм, обвиті мракою, дрімають. Тихо, ледви чутно житє. Зійшовший місяць упиває ся величавим спокоєм.

Всї сплять.

В моїй сьвітлицї горить сьвітло. Пишу.

Орядин повернув до дому. Одержавши звістку про спадщину прибув, щоби перебрати єї, і щоби спічнути по брудній, деморалїзуючій борбі, що підтяла єго моральні і фізичні сили. „Я пробував всього“ оповідав він „до minimum, щоби добити ся до мети. Ще не добив ся до неї, ще далеко, а сили майже вичерпані. Се маю вам завдячити.“ Так говорив до надлїсничих. Нїхто не чинив єму закиду, нїхто не докоряв анї одним словом. „Не сьміли“ казала насьмішливо Зоня. В єго цїлій істотї було стілько відпорности, стілько мовчаня наказуючого, що нїяк було у него жадати оправданя.

Що єму маєток дістав ся, не врадувало єго надто. Казав, що навіть не зробило на него глубшого вражіня, що так уже збайдужнїв. Так само остав ся байдужним, коли єму надлїсничий заявив, що віддасть єму і другу половину гроший, котрих він, Орядин, зрік ся. Що єму їх не потрібно, а єму молодому, що має ще тілько бороти ся, здадуть ся. Він пронизав старого очима, і усьміхнувшись згірдливо, сказав, що добре, що прийме їх.

В перших днях по своїм приїздї не виходив майже з дому. Годинами пролежував нерухомо на отоманї, підложивши під голову руки та вдивившись у супротилежне вікно або в що небудь.

Чи роздумував над дальшим житєм, над своєю будуччиною, чи над спадщиною, що дісталась єму так легким способом і могла не одно змінити на добре, чи над чим иньшим, нїхто не знав. Нїхто й не допитував ся. „Також не сьміли“, мовила Зоня…

У дві недїлї по єго поворотї відбула ся між ним і Зонею „буча.“ Лєна, котра, як і всї прочі, тепер для мене настроєна ласкаво, дїлить ся зо мною кождою своєю думкою. Она була сьвідком тої сцени. Балакалось між иньшим о деяких знакомих і мимовільно перейшла бесїда на мене, при чім він довідав ся о моїх заручинах з Льорденом.

„Хто, хто виходить за Льордена?“ спитав.

„Наталка!“

„Наталка?“ А по малій задумі додав: „Ага, она! Верковичівна!“

„Она. Адже ти єї знаєш?“ закинула Зоня.

„Знаю, знаю!“ відповів змішавши ся. А по хвилї додав з глумом: „Отже она виходить за него! ну-ну!“…

„І що-ж на тім дивного, Василю?“

„О, дивного властиво нїчого; хиба лиш те, що она не здавала ся менї одною з тих, що ви ходять за перших лїпших, які їм навинуть ся. Впрочім всїляко буває на сьвітї“…

„Она не конче хотїла за него йти.“

„Але таки виходить!“

„Так за кого-ж було їй іти?“

Він не відповідав зараз. „Вже за кого небудь иньшого, лише не за него.“

„Так! то могла була ждати без кінця. О скілько я знаю, то єї не сватав нїхто.“

Він спаленїв. „І звідки-ж ти то так добре знаєш?“ питав насьмішливо. „Чи она перед тобою сповідала ся?“

„Передо мною не треба сповідати ся. Я знаю тут всїх, що могли би женити ся, а ті не взяли-б єї. Прочі-ж то голодники, Василю!“

„Се ти на мене!“ звернув ся до неї бистро і очи в него загоріли.

„Бог з тобою, Василю!“ боронилась дївчина, чимало зчудована єго гнївом. „Ти прецїнь не сватав єї нїколи!“

Він знов почервонїв, немов єго хто окропом посипав і відвернув ся від неї до вікна, в тїнь. Трохи згодом спитав: „Яка она?“

„Хто такий?“

„Ну, адже она, она!“

„Ага, Наталка! Та як то, Василю, „яка она?“

„Чи щаслива? І чи любить єго також „страшно“? І розсьміяв ся чогось…

„Не знаю, чи любить. Сумнїваю ся навіть, чи щаслива. Правда, Лєночко? Від заручин стала якась дика, навіть змарнїла.“

„А яка була перше?“ І єго очи спинили ся вижидаючо на Зониних устах.

„А яка-ж би? Она поводила ся завсїгди так, мов би була чимсь лїпшим від нас. Чи не так, Лєночко? Тепер стала ще дражлива, уста в неї як би забули усьміхати ся, стала от н. пр. — pardon — як ти.“

„А проте все рішила ся за него вийти!“ повторив знов. „Шкода єї!“

Зоня усьміхнула ся жартовливо. „Так бери ти єї, коли тобі єї так жаль!“ промовила. „Тепер маєш уже господарство, і лише жінки тобі бракує!“

Ух! як він на ню видивив ся, а очи як заіскрили ся в него. „Не глузуй собі з мене!“ казав. „Знай, я тепер не до жартів настроєний!“

„Так я настрою тебе до них!“

„Пильнуй себе! Вже ви мене так настроїли, що я змарнував свої сили!“

Зоня спалахнула. „То ми тому винні?“ накинула ся. „Ох! се славно! Ми може також винні, що ти в карти грав і пропускав гроші!“

„Не ваші гроші пропускав я!“

„Нї, але чужі!“

Він став білий мов снїг і зближив ся до неї. „Ти відки се знаєш?“ спитав, а очи в него так і горіли.

„Знаю!“

„Хто тобі казав?“

„Той, хто знав.“

Він мов збожеволїв з лютости чи з чого. На столику коло него стояла цїнна ваза. Єї вхопив він і кинув об землю так, що розтріскала ся на дрібні куснї. „Так!“ сказав опісля несвоїм голосом.

„Ти!“ зверещала Зоня і запінилась собі.

„Сего я тобі нїколи не забуду!“ сказав він.

„О, я знаю, я знаю дуже добре, що ти казиш ся, почувши, правду. За ню ти готов і мстити ся!“

„Ти не маєш наглядати моїх учинків!“

„Наглядати нї, але свої думки про тебе вільно менї мати, і я скажу їх навіть тобі прямо в лице. Ти слабодух помимо свого таланту і енерґічного поведеня; а по друге ти забрукав ся морально і тому не поважаю тебе так, як давнїйше!“

Він розсьміяв ся вимушеним сьміхом, а опісля сказав: „Де моя провина, і в чім проступок супроти себе самого, тямлю аж надто добре, і я сам для себе справедливий судя. Але ви, що не бували нїколи людьми, ви попхали мене на ту собачу дорогу, на котрій я на вашу думку „забрукав ся“. Та пождїть, колись поклонитесь ще менї, але тодї я і в вас найду хиби. Ви лицеміри!“

Зоня тремтїла від зворушеня.

„Се подяка, Василю, за ту поживу, що тобі мій батько подавав?“

„Трійла подавав!“

„Ти негіднику невдячний! Я мала тебе за чеснїйшого чоловіка, хоч сперечала ся з тобою так часто! Тепер я тобі сеї обиди не забуду!“

„То не дражни мене!“ говорив погаслим голосом. „Як би ти знала, кілько я всего пережив, то ти була би лїпшою для мене!“

„То гамуй ся; на те дав Бог розум.“

„В мене нема бабского сумлїня“… І зміривши єї зневажливо очима, вийшов з комнати, гримнувши за собою дверми.

„Видиш, який став?“ говорила Зоня. „Ми аж на лицемірів виавансували. За те він став культурнїйшим. Давно вірив ще хоть в ідеали, а тепер“… І не докінчила, скрививши уста згірдно…

.     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Отже на єго думку я не мушу замуж виходити за Льордена, а коли виходжу, то видко з того, що я буденна легкодушна особа.

Нехай і так! Може правда і по єго сторонї. Але чим стоїть він висше від мене, якою силою? „Безвзглядностию?“ як сказала ще Зоня, чи своїм „сильним сумлїнєм?“… Впрочім менї тепер все байдуже, що хто, а навіть що і він про мене думає, чи добре чи зле. Для мене головна річ та, що я сама з себе незадоволена, не можу себе поважати, як повинна. Я немов пережила ся. Ох, як пусто, нудно, як глупо! І ми обоє любили ся!

*
На силу випхали мене до Маєвских з якимось шитвом, хоть як я випрошувала ся. З ним не хотїла я подибати ся. Вкінци пішла, з гордим — сама не знаю, від чого — усьміхом на устах. Тілько вступила в хатні сїни, як серце в мене нараз затовкло ся сильнїйше і я на цїлім тїлї задрожала як би перемерзла. Так, се тому, що бояла ся чомусь побачити ся з ним, хоть говорила собі неустанно, що він не обходить мене нїчого, що не люблю єго вже. І дїйсно, вже як я в послїднім часї думала і відчувала, то чувство любови не находило в моїм серцю місця; я не любила анї єго анї нїкого другого.

Вечером попросили до чаю. Напротив мене остала ся одна склянка і одно крісло порожне.

„Де Василь, Зоню?“ спитала панна Мария.

„А бо-ж я знаю? Мабуть пише в своїй комнатї.“

„Що се він пише та пише?“

„Не знаєте, що? Він переводить щось, як казав, із скуки.“

„Так іди, Зонечко, і приклич єго, а то чай вихолоне зовсїм.“

Зоня пішла, а ми обі наче понїміли. Она обняла рукою єго склянку, чи горяча, а менї не було до розмови. Впрочім се було дивно. Тепер, коли я знала, що певно побачу ся з ним за кілька хвиль, стала я нараз цїлком спокійна, і сей спокій був аж ледоватий. Так сидїли ми, доки не явив ся він. Перша увійшла Зоня, а за нею він. Змінив ся, але, як здавало ся на перший позір, не дуже. Не знаю, чи Зоня нарочно не сказала єму, що я була в гостях, чи може вид мій був такий відражаючий, що углядївши мене мов налякав ся; — але привитав ся ласкаво, навіть усьміхнув ся якимсь сумним вимушеним усьміхом. Опісля заняв місце против мене і схиливши голову мішав махінально чай.

При сьвітлї, що падало ясно з висячої лямпи, побачила я єго лїпше. Він був марний і блїдий, а в сїй хвилї, о скілько я єго розуміла, зворушений. Єго високе чоло з імпертінентною (як Зоня казала) морщиною „пихи“ між бровами, видало ся менї в сїй хвилї наче мармурове, уста упрямо стулені. Повік не підводив анї разу; так само, видко, не бажав і уст отвирати.

Мене обгорнув якийсь сором. Цїла єго істота сьвідчила менї чомусь наглядно о тім, що за цїлий час розлуки не занимали ся єго думки анї разу мною. Що між ним а мною виросла якась межа, що тоє, що між нами зайшло, затерло ся безслїдно, і що було би сьмішно натякати на якісь звязи між ним а мною. По нїм було се видко. Я соромилась своєї вірности і відчула, що она не була потрібна.

Чи може я помиляла ся? Може.

Здавав ся по трохи пережитим, але в єго істотї було щось независиме, щось сьміле, безоглядне. Ах, се були наслїдки єго „сильного невражливого“ сумлїня! говорила я до свого серця, котре поборювало всї сумнїви одним замахом. Оно визирало з цїлої єго істоти, і надавало єму цїху сили і рішучости. Я чула ся просто „гнучкою“ перед ним.

Вражінє, котре зробив на мене тепер, коли я на силах так підупала, було надто сильне, щоб я могла єго в одній хвилї перемогти; тому сидїла я так само мовчки, як він. Лише Зоня, прудка і говірлива, щебетала по свому і втягала зручно всїх по черзї до розмови.

„Не хорі ви потрохи, Наталочко?“ спитала панна Мария, „ви такі блїді.“

„Нї, я здорова.“

„Дивуєте ся, панно Мариє?“ зажартувала собі Зоня; „залюблені виглядають завсїгди мізерно!“ Она глипнула, на-пів усьміхаючись на-пів допитливо, на мене. Я не могла на той невдалий дотеп найти відповіди, тому змовчала.

„Чому ти свого перстеня не носиш?“ говорила далї. „Пожди но, я скажу се професорови.“

„За великий, могла би загубити.“

„Ну, коли вже так, то лїпше не носи! Професор, хоть і який собі там учений, а все таки не зміг би в то не повірити, що згуба перстеня віщує розлуку. Она не була би єму дуже на руку, не так?“

Я мимовільно глянула на неї благаючим поглядом, чому порушувала она сю менї так немилу тему, і то саме тепер! Орядин відгадав мій душевний настрій, чи підхопив мій взір, звернув голову до Зонї і не споглядаючи на неї, сказав прямо: „Ти нинї дуже жартовливо настроєна, не розумію тебе!“

„А я тебе також нї, Василю. Чи богатирі роману, що ти єго переводиш, не побрали ся, і слово „розлука“ дражнить тебе?“

„Се не роман, що я переводжу.“

„Менї здавалось, що роман. Впрочім що ти читав так завзято, коли я увійшла в комнату? Ти й не замітив мене?“

„Читав новелї Ґаршіна. Кінчив як раз Attalea princeps.“

„Ах, Attalea!“ обізвалась я мимоволї, мило зворушена.

„Читали?“ Він підвів у перше голову сьміло за мною і єго очи впялили ся в мене з якоюсь неспокійною цїкавостию. „І що-ж?“ питав з лихо затаюваним поспіхом.

„Гарна!“ відповіла я.

„Гарна, се певно, але чим гарна на вашу думку?“

„Тим, що остала ся своїм намірам вірна!“

„Дїйсно, не бояла ся нїчого…“

„Нї, і смерти не бояла ся!“

Він покраснїв ледво замітно. „Чи се послїдне зискало вас так для неї?“ спитав з легким відтїнком глуму.

„Саме то. Се прецїнь щось дуже гарне.“

„Що?“ спитав. „То, що она умерла, не побачивши свого властивого неба? Ну, се справдї дуже поетично.“

„Нї, тота єї постанова: добити ся помимо всего до цїли,“ відповіла я.

„Але-ж она не добилась до неї; не побачила прецїнь того небозводу, о котрім мріла.“

„Так. Та чи се таке важне?“

„На мою думку важне.“

„Она вірила, що побачить своє прегарне небо, а та віра вчинила єї такою сильною. Ах, така сила мусить двигнути! Хиба нї?“

Я вдивила ся в него широко отвореними очима і чула, що они в мене розгоріли ся. Наші погляди стрітили ся. Єго очи засияли, а біля уст появила ся ледво замітна злобна усьмішка, що пригадувала менї якусь дивно прикру хвилю.

„Так, так, она не була буденна сила,“ сказав він „і їй треба поклонити ся. Згинула, але хоч оставила віру в силу. Се скріпляє сумнїваючих ся і слабосильних, і піддержує саме тодї, коли они хитають ся!“

Я відчула, що ті слова єго і усьміх той були на мене цїлені. Усьміхнувшись болючо хотїла я щось відповісти, але надумавшись зараз замовкла. Чого вже боронитись! — Ми замовкли.

Зонині очи спочивали жадно на нас, особливо на менї. Та на єї жаль звернула ся я до панни Мариї і почала говорити о чім иньшім.

„Вам би десь конче виїхати в лїтї, Наталочко“, мовила старенька панна. „Ви так засидїли ся; то впливає зле на дївчат; се я з досьвіду знаю. Ви би зараз поздоровіли, повеселїйшали; от попросити-б вам гарно в тїточки.“

„Та де вже менї їхати, панно Мариє! Не їздила доси нїколи, привикла вже так. Впрочім менї нїчого не треба!“

„В лїтї відай ваше весїлє, Наталко, правда?“ спитала Зоня.

„Не знаю, Зоню,“ відповіла я тихо.

„Тїтка мала казати Лєнї, що відбуде ся в лїтї, підчас вакаций.“

„Може…“

„З певностию; пізнїйше не може професор на довший час з дому вибирати ся, а він же хотїв би як найскорше оженити ся.“

Я не відповідала, чула лише, як поблїдла.

„Я би не була думала, що він годен до якої небудь особи так привязати ся,“ говорила Зоня далї. „Менї видить ся, що єго ідеали — книжки; не так, Василю?“

„Панна Верковичівна подобалась єму, о скілько я собі пригадую, зараз з першої хвилини“, відповів Орядин і в тій же хвилї підняв ся із свого місця. „Не закурите собі, панно Мариє?“ (она любила часом закурити) — питав зворушеним голосом і єго очи промайнули блискавкою по менї.

„Як постараєтесь о циґаретку…“

Він наче лише того ждав і вийшов. Менї стало нїяково і я підняла ся з крісла.

„А то куди?“ обізвали ся обі жінки.

„До дому вже!“

„І чого так скоро?“ загомонїла Зоня. „Остань ся ще, а то прибіжиш лише, щоби привитати ся і попращати ся. Пожди, я заграю тобі Шумана Aufschwung. Вивчила ся вже добре, а ти прецїнь вроджений знавець тонів.“

Ми встали від стола і Зоня засьвітила сьвітло.

„Нема Василя з циґаретами“, обізвала ся старенька панна, „у него ще певно й сьвітла нема, а він клопоче ся.“ І сказавши се, вийшла.

„Коли би так панна Мария була молода“, сьміяла ся Зоня, „то певно була би з них добра пара; они страшно люблять ся.“

„Она така добра.“

„А він?…“ Она держала запалену лямпу в руцї і мов ждала на мою відповідь. Очи в неї сьвітили ся так, як сьвітять ся они у кіточки, що спинила ся на самотї біля клїтки з пташкою.

„Він тобі брат, то ти певно лучше єго знаєш“, відповіла я спокійно.

„Ну, вже-ж!“ І ступила наперед. „І так на пр. можу сказати, що став таким прикрим, яким не бував перше нїколи; хвилями буває по просту нечемним. За ті два роки, що перебув серед високої культури, перемінив ся чимало. Доси висьмівав материялїстів, а тепер сам готов стати ся ним. Впрочім се, як я думаю, не гріх… і я лише кажу, що перемінив ся; але в чім иньшім не згоджую ся з ним. Я не радила би нїкому спротивляти ся єго змаганям, бо без „пімсти“ не обійшлось би вже певно. Панна Мария зводить у него все на нерви і каже, що він подобріє і повеселїйшає знов. Може бути, але поки-що стоїмо ми обоє на воєнній стопі.“

Она увійшла до сальону, а панна Мария повернула з Орядином. Спрятавши незамітно посудину з стола, віддалила ся з комнати і ми остались самі.

Я стояла коло стола і переглядала якісь сьвіжі часописи, що панна Мария склала для мене, а він стояв також тут і лагодив циґарета для старенької дами. В сусїднім сальонї грала Зоня. Нинї не могла я музики слухати як звичайно. В менї самій филювало так чудно, чудно… чи сумно, я вже не знаю. „От, яка стріча наша!“ думала я раз по раз, а часопись так і дрожала в руках від зворушеня моєї душі.

„А я й не ґратулював вам ще доси до… ваших заручин!“ обізвав ся врештї поважно „але вам і так певно не богато на тім залежить…“

„Менї й на думку не приходить, надїяти ся чогось подібного, т. є. ґратуляций. Не думаю взагалї над подібними річами.“

„І від мене?“

„І від вас і від прочих. Через те не змінить ся нїчо для мене.“

„Так ви хочете зміни? В чім же, на пр.?“ І він звернув свої великі блискучі очи цїкаво на мене, мов хотїв мене до дна душі розслїдити.

Я відповіла єму спокійним повним поглядом. Що він хотїв в менї збагнути, коли вже знав так докладно, що я буденна людина? Опісля сказала я:

„Зміни в тім, щоб могла розпоряджати своєю особою, чи там своїм я так, як сама хочу.“

„Хиба-ж так не є?“

„Бачите, що нї.“

„Виходить, що ви не чуєте ся вповнї щасливою, чи властиво вдоволеною?“

„Нї, але прошу (і я усьміхнула ся), не жалуйте мене длятого!“

„Ага, ви боїте ся того співчутя!“

„Вашого не меньше, як і других. Ненавиджу то чувство.“

Він усьміхнув ся весело: „Не знаю, чи всї згодили-б ся з такою вашою думкою.“

„Нехай кождий думає і відчуває, як собі хоче. Я одна не зношу співчутя. Я переконала ся, що через те дух дрібнїє. Подумайте лише, чути вічний плач і жалї над собою, гу! Немов калїка без рук і ніг або без очий!… І се має бути якимсь доказом „любови до ближнього?“

Він засьміяв ся, а я з ним, однак на силу.

„Так ви волите борбу і само терпінє?“

„В дечім волю. Впрочім я люблю борбу, (і я дивила ся на него повним спокійним поглядом), але таку, з котрої чоловік виходить сильнїйшим і чистїйшим. Таку борбу люблю!“

„Так боріть ся!“

„Задумую.“

„Тепер сама найлїпша пора.“

„Ви іронїзуєте.“

„Я? О, зовсїм нї; і я боров ся!“

„Як бороли ся?“

„А так, щоб добити ся до цїли.“

„І що-ж?“

„Втомив ся!“

„Втомили ся, і чи на завсїгди?“

Він здвигнув плечима.

„Ви можете про те все діпняти свого, значить: у вас не може нїхто відбити позитивної цїли“ сказала я, „тому що добитись до неї залежить від вас самих, але я? Подумайте собі, яке житє передо мною! Яка цїль у мене!“

„Так придумайте собі яку небудь!“

„Чи се можна?“

„Можна.“

„Що-ж ви придумали би на моїм місци?“

„Я придумав би перше… і то найперше розручити ся.“

„О, се не можливо, се зовсїм не можливо, пане Орядин!“ відповіла я скоро, сполохана немало наглим чутєм, немов би він нарушував тими словами тайну моєї душі, що тлїла на днї єї і істнувала більше яко чутє, нїж як сформуловані зариси яких небудь думок.

„Видите? Ви вже аж налякали ся!“ сказав він з легким відтїнком глуму в голосї „а однакож се на мою думку повинна би в вас бути перша цїль, коли пересьвідчили ся, що ви не… незадоволені…“

„З того… розумієте мене?… з того нема в мене виходу!“ відповіла я тихо. „Але скажіть щось иньше, щось, що не було би злучене з тим!“

Він знов здвигнув плечима. — „Далї я не знаю. Хиба казав би ще „бути щасливим“, але це також злучене з тим, що ви боїте ся нарушити!“

„Що я бою ся нарушити!“ прошептала я ледви чутно за ним, немов завмираючий відгомін єго голосу… „А кромі того нема вже нїчого, пане Орядин?“

„Та що-ж би? Чогось неприродного не можемо здобувати нашими людскими мізерними силами і нашим чутєм; ми-ж люди!“

„Так, ми люди!“ — сказала я і хотїла додати: „А менї все здавало ся давно, що я буду дуже, дуже щасливою!“ але не сказала сих слів, задавила їх.

Він стояв он-там недалеко від мене, мовби не той сам, що звав мене колись своєю царівною, русалкою прегарною, мовби не упивав ся нїколи моїм видом, не цїлував нїколи анї одного пальця моєї руки, і що все те викохала лише моя уява, а єму щось подібне анї на думку не приходило; здавав ся якимсь таким перенятим самим сухим чистим розумом, настроєним більше до глуму, чим до зрозуміня якої небудь душі, що я бояла ся послїдні слова вимовити. Впрочім — по що? Щоби пожалїв? Нї! І я відвернула ся гордо від него…

В сусїднім сальонї кінчила Зоня гарний твір Шумана різкими, короткими акордами. Я звернула ся до неї туди, щоби подякувати їй за гру, котрої нинї майже не слухала, і щоби вже попращати ся. Вже перейшла „огневу пробу“, котрої так бояла ся, перед котрою, йдучи сюди, аж дзвонила зубами. Тепер успокоїла ся аж до холоду і хотїла геть іти.

Він і собі вийшов з комнати.

Попращавши ся з всїми вийшла я, а на подвірю стрінула єго знову; чекав на мене.

„Хочу провести вас до дому,“ сказав, запинаючи старанно своє пальто аж під шию, „щоб не замерзли. Сего би вам Льорден нїколи не простив. A propos того“ додав опісля побіжно, „чи ви дїйсно хочете за него йти?“

„Не „хочу“, тілько мушу?“

„І що-ж се значить: „мушу“?

Я відповіла єму щось про „обставини, зависимість, сирітство“ і т. п.

„Е, що там!“ відповів „коли вже мусите йти з дому, то віддайтесь хоть за такого чоловіка, котрого могли би шанувати і котрий подав би вам иньший бит, значить, щоб хоть стояли собі материяльно пишно, а так… що він за один? От незначний, здивачілий старий перґамент, де вже він вам пара!“ І засьміяв ся до власних слів.

В менї прокинуло ся щось. Не почутє обиди, о нї! і не охота обороняти непритомного Льордена, котрого я справдї дуже не любила і була би рада не бачити єго вже нїколи в житю. Се була радше якась тонка, тонесенька душевна струна, що обізвала ся тепер на поклик сьміху єго, але обізвала ся чудно-болючим, негармонїйним зойком. В тім сьміху єго було щось, що мене відопхнуло від него.

„Якже менї жити при вуйку дальше, коли тїтка доказує майже що години, що я для них тягарем? Що вийшовши за Льордена, стала би й їм нераз в пригодї, бо я їм винна чимало подяки? Під такими услівями ждати на щось „добре“ в жаден спосіб не можу. Я вже таки піду за него!“

Він знов розсьміяв ся.

„Так“ говорив „піду за Льордена або піду, тай втоплю ся, але дома сидїти не буду! Як раз сї слова пригадують менї знов ваше вражливе, мов павутина нїжне сумлїнє, котре звернуло мою увагу на себе, скоро ми лише спізнали ся. Ви остали ся ті самі.“

Я усьміхнула ся іронїчно. „Думаєте, що справдї так, пане Орядин?“

„Вірю в свої слова, панно Верковичівна!“

„А що ви зробили би на моїм місци?“

„Я? Сидїв би попросту дома і ждав лїпшої долї. От, що зробив би я! Не гриз би ся буйною жорстокою фантазиєю якоїсь там тїтки. Сидїв би з переконанєм, що їм хлїб запрацьований. Ви чейже не сидите дома без дїла?“

„Нї! і мови о тім нема!“

„Отже бачите! У вас надзвичайно богато чутя, богато того, що люди вважають „консеквенциєю, богато „характеру“, а замало…“

„Розуму?“ докінчила я.

„Нї, Наталочко (!), математики за мало у вас! От що! — А без неї ви пропаща людина в теперішних, на скрізь материялїзмом перенятих часах!“

„Так що-ж менї робити?“

„Не слухати завсїгди лише нїжного чутя; слухати більше розуму!“

„А коли годї?“

„То пропадете. Значить: груба брутальна буденщина, та сильна могутна власть роздавить вас. Ви не зможете їй оперти ся. Впрочім се вже повинні ви знати, що буденних істот є більше і що они суть „панами“ в звичайнім змислї слова. Такі, як ви, упадають в своїй одинокости“.

Я усьміхнула ся. „Се гарна перспектива!“

„Ну, що-ж робити? Се все в обставинах має свої причини. Хто їх там поборе!“

„Ви не опирались би їм?“

„Я опирав ся їм. Значить, хотїв жити після свого ума. Ставив н. пр. мораль стоїцизму також висше від моралї милосердя. Не хотїв просити помочи у дядька, не хотїв і від товаришів нїчого, що діставав би від них аж по викликанім у них співчутю. Так що-ж? Змінив свої думки. А з пімсти за те, що я опиравсь їм, значить: обставинам, вергли мене в рамена поганої страсти, що я трохи не потонув в нїй sammt Haut und Haar. Бачите, я грав страшно в карти. Впрочім, ви мусїли се чути, хоть я не знаю, як називано сей обяв у мене. Чи карою Божою, чи палцем Божим, чи квінтесенциєю люду мого батька, чи може ще якимсь висшим знаком, задля котрого я мав іти „в божий дім“? На кождий випадок „визирало“ щось з тої пригоди. В дїйсности привела мене до того якась шалена роспука. Але я грав шалено; страшно грав я! Кажу вам, купав ся цїлою душею в тій страсти. Ух! аж менї самому тепер гидко. За якийсь час, і майже так само скоро, як подобало ся, обридло менї те все, і я ходив мов затроєний, з затисненими зубами з лютости на себе самого. Якого біса підчиняв ся я тому лиху? Дав заволодїти собою аж до гидкости? Нїхто в сьвітї не приневолив би мене тепер і доторкнути ся хоть одної карти! Розпрощав ся з ними вже на завсїгди!“

„Се дуже гарно, Орядин!“

„Даруйте, Наталко, але я не покинув того тому, що оно „не гарне“, а тому, що обридло менї“.

„Так ви можете панувати над собою!“

„Чому нї?“

„А гидким обставинам ви опирались би?“

„Ах, що там „обставини“! я, сам один? Се-ж крапля в мори!“

„А коли-б таких більше як ви?“

Він повернув живо головою за мною, опісля усьміхнув ся не то жартовляво, не то іронїчно.

„Чи ви носите ся з думкою „будувати щось“? спитав.

Менї стало і стидно і жалко моїх слів.

„Нї“ відповіла я сухо.

„Ну, я би вам се й не радив. Ви не найшли би надто богато помічників; стратили би надто скоро і тоту одробину довіря до людий, яка може ще живе в вашім серцю.“

„Моє довірє до людий захитало ся і без того сильно“, відповіла я „і я не ожидаю від будучности нїчого. Передо мною лежить праця, значить, обовязок, котрий сповняти, нехай і механїчно, уважаю за найсьвятїйшу задачу чоловіка!“

„Отже зрікаєте ся щастя?“

„Якого, пане Орядин? Того, щоби була надальше тягарем родини?“

„Ах, ви не хочете мене розуміти!“

„Що називаємо щастєм? Поодинокі чутя в поодиноких хвилях? Тих не можна і так продовжити. Впрочім… не говорім об тім! Скажіть менї радше, чому ви менї н. пр. нїколи не писали? Я… я була би деколи заговорила до вас.“

„Чи я вам се обіцяв?“ спитав бистро, майже з переляком.

„О нї, зовсїм нї! Я вас о те й не просила. Я лиш собі так думала.“

„Ну, а я вже налякав ся, що не додержав може слова.“ Опісля додав: „Не писав, бо був завсїгди дуже занятий, мав стілько грубих клопотів, і жив до того мов собака. Вже мало-мало не пішов до „социялїстів“ на службу.“ Тут і розсьміяв ся. „Бідний мій вуйко вмер в саму пору, значить: маєток єго дістав ся менї в сам відповідний час. Бачите, цїлком так, як в повістях. Коли біда найбільша, зараз поміч найде ся. Але що я хотїв вам сказати, щоби повернути знов до першої теми? Розручіть ся з професором. Се чиста дурниця, виходити за такого. Загинете!“

„Не велика шкода!“

„Ну, шкода, шкода!“ повтаряв нетерпеливо. „Нас всїх загалом не шкода! Але коли вже чоловік раз лише жиє, так нехай же жиє так, як чоловікови годить ся. Така моя думка!“

Я не відповідала. Ми зупинили ся коло нашого дому і я подала єму мовчки руку на прощанє. Він діткнув ся єї і ми розстали ся…

*

Так то все було.

Все буває инакше, нїж як собі чоловік уявить. „Ідеалїзуючий простір“ творить то, що любить ся так часто якийсь „фантом“, не подібний навіть до живої тої істоти, що збунтувала нашу душу до глубини.

Саме так веде ся менї з Орядином. Дивлю ся тепер на него цїлком иньшими очима і не знаю, чи моя уява віддаляла ся від него і любила щось цїлком иньше, чи він змінив ся справдї так сильно? Одно лиш певне: таким не є, як жив в моїй памяти.

Я втомлена і знеохочена.

Він каже розлучити ся з Льорденом. Думки, стати жінкою Льордена, я зовсїм не маю і саме над тим не думаю. Не знаю ще нїчого ясного, нїчого, що носило-б характер рішучости в собі, але відчуваю, що зміна якась зайде в моїх обставинах, чи зла чи добра — не знаю. Поринаю думками Бог зна куди, і не маю супокою.

Саме тепер рада би я знати (се сьмішно з моєї сторони), чи я Орядину ще трохи мила? Дещо з єго істоти говорить, що так, а дещо супротивляє ся тому. Деколи бажаю того, а часом менї се таке байдуже!

Оногди спімнула я Зонї, що він змінив ся, а она заперечила се. Казала, що він лиш „виробив ся“, значить „дозрів“, з усїми своїми прикметами, вродженими і набутими. Я думаю, що єму щось хибує, або лучше сказати: то „щось“ виступає в нїм слабше, як давнїйше, щось, що я у всїх людий люблю і що мене так сильно привязало до него. Якась тонкість, чи чистота…

(Пізнїйше).

Супроти мене він нераз аж покірний і менї здає ся, що та покора обгортає єго мимовільно; каже, що таки поважає мене дуже глубоко, хоч споминав про мене майже легковажно (тодї, як відбула ся „буча“). А мене болить, коли він корить ся хоть би і мимовільно. Ненавиджу се чувство, а тодї, коли корить ся, ненавиджу й єго.

(Знов пізнїйше).

Думаю, думаю, думаю і не видумую нїчого. Він не вдоволяє, анї не успокоює, анї не ситить мене. Я в чуднім, чуднім настрою. Менї так тїсно, так сумно і нї в чім не можу найти опори. Від Льордена утїкаю душею і менї й на думку не приходить застановлятись над своїм будучим житєм. Я лиш сказала, що „піду“, але я ще й тепер не погодила ся з тою думкою. В менї прокидає ся стілько помислів, стілько думок, аби змінити своє житє, зірвати зі всїм поганим дотеперішним, що я майже давлю ся тим.

Читаю в кождій вільній хвилинї, і пробую навіть знов писати, хоч то менї не йде легко; в мене думки за неспокійні.

Роблю порівнанє між людьми а людьми, між ними а обставинами, а відтак спиняю ся над Орядином. Він не говорить тепер про свої любимі ідеї, а „нарід“ не приходить єму й через уста. Ох, що то час може! два роки станули між нас і змінили нас так сильно!

Єго притомність мучить мене. Що се таке? Жалїю над ним. Але не то відпихає мене від него, що він „купав ся в страсти“, лише що иньше…

Одні книжки оживляють ще мене, инакше в тім заколотї я погибла би…

*

(Знов пізнїйше).

Нераз я духом така сильна, що ішла би у найстрашнїйший бій, а нераз прикликую бабуню на поміч! Бабусенько моя злота, чом ти мене покинула, чом не з'явиш ся, не додаш менї сили, не прийдеш з порадою, не полюбиш твоєю вірною любовю! Бо в кого-ж менї шукати пристановища? Чим утихомирити душу свою? Хто покаже менї, куди іти, я-ж така сама, така сама! кругла сирота! Недоля батожить мене, що аж гну ся, вгинаю ся; она потрясає мною, а як ще вихор настане? О вихор, тодї змете мене, мов те сухе опавше листє безслїдно.

Сила? Хто учить мене бути сильною? Чи менї шукати підпори в других? Де-ж суть ті другі, хто они? Ох, оно так гарно, як жінка находить підпору в мужчинї, а й противно, мужчина в жінцї! Але-ж чи може дїйсно душа з душею злити ся, чи се припадком не є фраза, в котру лиш вірить ся підчас любови?

З ним бачу ся досить часто. Деколи бачу, що я єго умом перегнала, а деколи корюсь я перед ним. В нїм є щось, що панує надо мною, що притягає і відпихає мене. Часом бачу, як підлягає впливови моєї істоти майже цїлком, як підлягає взагалї сильним вражіням, а часом переконую ся в друге, нї, в десяте вже, що через цїлі ті два роки був ріжними, преріжними справами так занятий, що ледви коли й подумав про мене!

*

(Знов пізнїйше.)

Ми вже досить давно не бачили ся.

Зоня прибігала до нас, а між иньшим на тїтчине питанє про него, замітила, що став в послїднім часї знов „нестравним“ і що в єго ґенїяльній голові коїть ся правдоподібно знов якесь лихо.

Що-ж би то з ним могло бути? Думаю стілько над тим, майже гризу ся ним… Чи він менї не байдужий?

А з Льорденом що? Боже мій, Боже мій, що з ним робити?

Я затискаю зуби, чоло морщить ся і в далеку далечину лину поглядом…

*

Вчера вечером були ми з Лєною у Зонї оглядати якусь балеву сукню. За кілька днїв відїзджає она з батьком і панною Мариєю на баль до С.

Він був також увійшов в комнату. Коли глядить на мене довше, то я зараз мішаю ся.

Говорив мало і виглядав зажурено, але чого? І чи на довго?

„Ви дуже зле виглядаєте“, замітив менї, коли ми на хвильку остали ся самі. „Чи ви думаєте дальше так жити? Я вас не розумію. Подумайте, який конець вас жде, ви загинете!“

Я придивляла ся одному великому олїйному образови з намальованим нічним краєвидом, котрий викликував уже часто мій подив, і чинилась, що не дочувала єго слів.

„Скажіть що!“ вирвалось нараз нетерпеливо з єго уст.

Я скинула на него оком.

„Знов мене жалуєте?“ спитала я. „Мене тепер всяке співчутє лише болить.“

„Скажіть лїпше: обиджає!“ спалахнув він. „Льордена чутя не обиджають вас!“

Я здвигнула байдуже плечима.

„Єго чутя менї цїлком байдужі; впрочім я не можу за се на него гнївати ся, що він вибрав собі мене за жінку“, відповіла я. „Єго цїла провина може лиш та, що не любить мене такою любовю, якою любив би мене може хто другий, однак чи люблю я може єго? Чи може обиджає мене тим, що дає менї нагоду, подякувати за ласкавий хлїб, а мати свій? Ми лиш за товар міняємо ся. Моя праця, хоть і без ясного характеру, про те все не меньше цїнна, як єго хлїб. Я і в єго хатї буду від ранка до вечера працювати; знаю все, що мене жде!“

„Але-ж ви танете!“ закинув він.

„То, то лиш так…“ відповіла я. „У мене стілько думок, то они нищуть мене і гноблять поки-що.“

„Як?“

„О нїчо, нїчо…“

„Коли-б я мав то пересьвідченє, що ви станете хоть материяльно пишно, то ще помирив би ся з тим.“

„Справдї?“

„Справдї. Чому дивитесь так на мене чудно?“ спитав. „Се великий фактор в людскім житю, вірте менї! Все проче маловажне: значить, тому маловажне, що без того можна обійти ся, можна єго побороти…“

„Орядин, що на вашу думку маловажне?“

„Ну, так звані симпатиї і антипатиї!“.

„Ви поборювали би в собі щось подібне, н. пр. симпатию?“ спитала я, не звертаючи очий від него.

Він усьміхнув ся зневажливо: „Чи ви не вірите в мої сили вже зовсїм?“ спитав.

„О, я вірю!“ сказала я, тепер навіть з пересьвідченєм. „Я лиш хотїла би знати, чи ви поборювали-б також се „маловажне“ задля хісна?“

„Ви просто дитинні, коли таке питаєте ся“, відповів він. „Впрочім нинї я не можу сего знати, але менї здає ся, що коли-б я лиш хотїв, то міг би побороти…“

„Я лиш то хотїла знати!“ відповіла я сухо і відвернула ся знов до образу. А він не говорив більше нїчого. Крутив неустанно вуса і глядїв кудись безмовно вікном.

В годину пізнїйше зайшов за мною до сальону, де я прислухувала ся сьпіву Зонї з молодим єї поклонником і сидїла, потонувши в чудних думках. Усївши мовчки коло мене поруч софи, справляв свій годинник.

„Над чим ви думаєте?“ спитав по якімсь часї.

„От думаю!“

„Н. пр. над чим?“ домагав ся він. „Може над своєю будуччиною?“ (Менї причула ся іронїя в єго голосї).

„Нї, в сїй хвилї нї!“ відповіла я усьміхаючись слабо. „Тепер застановлялась я знов над тим, що є люди такі, як нациї. Властиво, що характери поодиноких людий суть анальоґічні характерам поодиноких наций. Не правда-ж? Так на пр. суть характери, по котрих можна з певностию надїятись, що сповнять сей або той учинок, сповнять щось неожидано великого, сильного. Суть переняті якоюсь красою, що остає ся завсїгди і в ріжних випадках сьвіжою і є свобідна від всїх буденних додатків. Такі суть і нациї. А противно суть знов натури, обдарені богато, але напоєні наскрізь смутком. Змагають до всего, але не здобувають нїчого. Їх істота перенята наклоном до терпіня і туги, мов ростина до соняшного тепла. Я власне думала“, говорила я далї, підчас коли він уважно слухав, „що ненавиджу сей тон вічної туги, так як ненавиджу н. пр. одностайний тужливо-хорий усьміх на блїдім лицю нашого народу. З самого жалю за минувшиною ми вже ослабли, а жалібна мельодия, що дзвенить в нашій душі а котру ми так добре розуміємо, заколисала всї наші сили до немочі. Чи не так? Ах!“ докінчила я гірко, „се правда, я також донька україньско-руского народу!“

„Ви-ж казали, що любите борбу!“ обізвав ся він.

„Люблю, але скажіть, чи ви вірите в відродженє таких характерів або народів?“

„Чому нї? Але они потребували би, щоб хтось посторонний їх рушив?“

„Посторонний?“ повторила я сумно. „В тім і лихо, що они не мають в собі того імпульсу; що мусять тих „порушень“ дізнавати аж від друтих. Я думаю, що так успособлені єства не мають жадної будучности. Они подобають на арфи еольскі, що грають лиш тодї, коли вітер порушить їх струни, а й тодї грають сумно. Над тим я не думаю саме тепер перший раз. Над тим думаю я частїйше і звичайно настроюють мене такі гадки сумно!“

„То не гадайте об тім!“

„А ви не думаєте нїколи над чимсь подібним?“

„Я держу мої думки кріпко в границях“, відповів він. „Значить, не хочу розуміти душі загалу. Що з того за хосен? Хиба сумовитий настрій!“

„А я віддаю ся таким думкам цїлою душею…“

На те він не сказав нїчого.

Мене обняла гірка нетерпеливість, подібна до лютости. Чи був се також наклін до терпіня, до туги, що жив у менї, тяжив так дуже в душі? Нагинав нераз до долу, давив! Коли-б істнувало щось певне, щось, у що можна би вірити, як у поворот весни, щось величне, свобідне!… Коли-б щось таке істнувало в чоловіцї!

Я сказала єму, що думала.

„Чогось такого нема в чоловіцї!“ відповів він на-пів сумно, на-пів насьмішливо, підперши голову мов в задумі рукою. „Думанє, відчуванє а і все проче подібне — се чисто материяльна процедура і відорвати ся душею від умов свого внїшного бутя чоловікови годї; ми не повинні забувати, що в великій части ми раби своїх вроджених склонностий.“

„Я не хочу в то вірити.“

Він здвигнув плечима.

„Прецїнь людска воля не є нїколи цїлком свобідна!“

„Чей так зле не є!“ замітила я, усьміхаючись глумливо.

„Чому нї? Унаслїдженє само назначує характер.“ І з тим замовк. Я також замовкла, але трохи згодом сказала: „Те, що ви кажете, я властиво знаю, але я не дуже хотїла би тому піддавати ся; оно поправдї сумно…“

„Що?“ спитав він. „Що і найгордїйші дерева мають своє корінє в земли — се сумно?“

„О, нї, але що ми так часто в своїй немочи вимавляємо ся саме тим. Впрочім я думаю, що про те все суть люди з визначними характерами, котрі мають вплив і мимо окружаючих їх сил; але для таких істот не можуть істнувати права.“

„Отже видите, чого вам журити ся?“

„Я не журю ся!“ відповіла я, усьміхаючись… „Я лиш думаю. Що иньше остає ся менї? Сего не може менї нїхто відобрати!“

Він знов здвигнув плечима і дивив ся в безнадїйнім ожиданю вперед себе.

Я мовчала довший час, а відтак почала пів-голосом майже несьміло: „Орядин? Чи все треба приписувати обставинам? Скажіть!“

„Які-ж ви чудні!“

„Я хотїла би мати якесь вдоволенє. Як би ви знали, як то тяжко, коли н. пр. думки блукають і не находять нїчого; блукають в чімсь неяснім, великім, ведені більше чутєм; ах, я того не можу сформулувати! Аж ненавиджу себе нераз за то; себе і старинний звичай той, що зве ся житєм. Чому оно не подасть менї нїчого такого, в чім би моя душа могла роскошувати?“

Він поглянув на мене. Погляд той був спокійно допитливий, поважний.

„Крізь ваші думки і почутя віє також той так званий „подих будуччини“, се поринанє в себе, що відвертає від внїшного сьвіта. Оно має щось в собі, я того не перечу, але думаю, оно не має будуччини. Чоловік належить до сьвіта внїшного, він звязаний з ним тисячними нитками і тому нехай поринає в него! У вас справдїшний дар до аналїзи. Я виджу, що ви дуже змінили ся. Коли-б я меньше-більше не знав, як ви жили, то спитав би в вас: Як жили ви з тої пори до тепер?“

„Чи можна оставатись однаковим?“ спитала я, мов засоромлена єго доганою, хоч не просто на мене виміреною.

„В головних зарисах — можна.“

„В мене не було житя з подїями“, сказала я.

„Ах, в то я не вірю“, відповів він з якоюсь нетерпеливостию.

„В буденнім змислї слова, пане Орядин!“

„Але-ж ви мусїли щось переживати, якісь подїї, або щось подібне. Бачите, я не вірю в так зване житє „без подїй“, особливо коли наслїдки доказують що иньше!“

„Отже і ви не вірите?“ відповіла я з мимовільним відтїнком гіркости. „Знаєте, менї саме тепер приходить один цитат з Лєссінґа на думку: „Они не находять в жадній траґедиї подїй, хиба там, де поклонник дївчини паде їй в ноги і т. п. Ім то нїколи не хоче подобати ся, що всяка душевна борба, всякі наслїдки ріжних думок, котрі себе посполу усувають — се також акция; мабуть тому, що они думають і відчувають за механїчно і притім не можуть замітити нїякої акциї. З такими людьми поважно сперечати ся, просто нема потреби і шкода заходу…“[1] Вірите тепер?“

„Ах, в то вірив я завсїгди!“ відповів він живо. „Я лиш специяльно у вас думав найти щось иньше. Впрочім я вам перебив; менї здає ся, що ви хотїли щось сказати.“

„Хотїла!“ говорила я дальше „в мене не було житя з „подїями“. Я лиш читала, думала, а опісля заручила ся. Однак тепер, тепер, коли я то вчинила, будить ся Бог знає що в менї, перемагає мене. Я відчуваю то так, як відчуває ся приплив филь, що мають в слїдуючій хвилї збити ся над головою. Я давлю ся тим припливом!“

„Ви потребуєте богато соняшного блеску і барв!“

„Ах і простору, Орядин, чи так званої свободи. Инакше обтовчу ся о всї ті буденні чесноти!“

„В тім я вас розумію“, відповів він, „однак в тім нї, що ви заручили ся!“

Я усьміхнула ся роздражняючим усьміхом.

„Чому й менї не бути судженою? Се прецїнь також щось, що годить ся „з житєм внїшним“, щось людске. Се удосконалює жінку.“

„Але без любови?!“

„Не впадайте в романтизм, пане Орядин! Любити а віддавати ся се щось зовсїм відмінне; сьмішно, що зводять завсїгди одно з другим до купи. Н. пр. і ви, що звете антипатию і симпатию дурницями!“

„Зводять до купи! кажете Наталко. Мов би вперед не любили ся і аж потім побирали ся.“

„Мов би не любили ся нїколи, пане Орядин, а проте женили ся! або любили ся, а не женили ся. Впрочім“ додала я по короткій задумі, „не знаю, чи любов конечна до супружества, значить то чувство, що н. пр. я уважаю любовю. Оно щось иньше від привязаня.“

„Так на вашу думку що таке любов?“

Ну, на мою думку — се прегарне нїжне миготїнє, котре істнує в цїлій своїй повнотї доти, доки єго не заявить ся словом. Опісля оно блїднїє і никне. Властивий характер того чувства, се якась „мотильковатість“ або той блеск сонця, що не є всюди, а й годї єго здержати, що миготить крізь всї нерви в деяких хвилях, в пишних прегарних хвилях, Орядин, а опісля зникне і чоловік пригадує єї собі мов запах якого цьвіту. Чи можна то ставити на рівнї з тим неповоротним, пересиченим чувством, що зве ся в першім лїпшім супружестві також любовю? Скажіть самі! Але нї; лучше я скажу вам сама один доказ: Моя тїтка запевняла мене дуже часто, що не знала нїколи, що се таке „любов“; і я вірю їй, що она не любила нїколи; по просту в неї нерви за грубі до такої тонкої гри — а проте она жиє з вуйком дуже добре! Що се таке?… Чи се любов така, як я кажу, чи привязанє? Чи не виходить тут на моє?“

„Ви починили в остатнїх двох роках дуже глубокі психольоґічні студиї“ відповів він з легкою іронїєю. „Се мабуть і вигладило нерівности між вами а професором Льорденом!“

„Се не вигладило нерівностий між мною а Льорденом. Тут стоїть сьвіт мовчки.“

„Щоби сьвіт не стояв мовчки, залежить від вас!“ відповів він.

„Від мене?… Так, се правда, оно залежить дїйсно і від мене; се є власне те, чим я хвилями мучу ся і „давлю ся“, але через те я може також переконую ся о своїй силї!…“

„Я вас не розумію!“

„Зрозумієте колись! Впрочім, прошу вас дуже, не згадуйте менї єго. Тогди нї, коли думаю собі щось цїлком, цїлком иньшого. Не гнївайтесь, але не робіть сего нїколи!“

Я просила єго живими, майже переляканими очима, а він, усьміхнувшись іронїчно, глянув на мене. „Се не згоджує ся з тим, що ви казали колись ту; а іменно, що любите борбу!“ сказав.

„Я люблю борбу; люблю, люблю! Ви мене не знаєте!“

„Може й дїйсно не знаю.“ І він схилив знов голову в долонї і задумав ся також над Бог знає чим…

.    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .    .

Я була зворушена, роздражнена. Була би плакала, але не з жалю. З нетерпеливости. І він мене гнївав. З кождого єго слова визирав завсїгди якийсь „хосен“, щось „розумне“, якась „користь“… Се мене болить.

„Над чим ви думаєте, Орядин?…“ звернулась я вкінци до него, щоб не сидїти мовчки.

„О, мої думки не інтересні!“ відповів він. „Я звичайна натура, а ті справляють ся скоро з собою. Я йду завсїгди найкоротшою дорогою, то й гадки мої буденні.“

Се мало мене вколоти, (оно й вкололо) а єму справити якусь приємність.

„Дайте менї щось оживляюче до думаня, Орядин, щось, що пригадувало би лїсний воздух, щось ясне, соняшне!“ просила я єго з-тиха.

„Від мене жадаєте ви сего?“ питав він роздражнено. „До того я не здатний!“ І він замовк нагло, а тимчасом якийсь нервовий вигляд опанував єго лице.

„До чого ви здатні?“ спитала я.

Він розсьміяв ся так, що я, не надїючи ся сьміху, прокинула ся.

„Ви сьмієте ся з мене, Орядин?“ спитала я, впяливши в него уважно очи.

„Знаєте, що?“ сказав, не зважаючи на моє питанє. „Я веду також з собою борбу, яку? скажу колись пізнїйще, а поки-що дайте лїпше менї щось оживляюче до думаня!“

„Ну, коли так, то я скажу вам отсе: Ідїть своєю дорогою, і не дбайте о загал, коли маєте на оцї гарну цїль!“

„Я йшов уже раз своєю дорогою; се знаєте вже.“

„І то було зле?“

„О стілько зле, що не добив ся нею до цїли.“

„Се не може бути! Ідїть лиш витревало далї: сильна воля поборе все.“

„Я хотїв би той дар мати, що ви, а то дар: одушевляти ся, Наталко!“

„І у вас він є!“

„Ну, я сего не знаю.“

„Я знаю, Орядин. О, я вірю в вас! не знаю, яка ваша борба, але не спроневіряйтесь нїколи тому, що давало вам доси відвагу і право бути гордим. Не дбайте о загал і йдїть своєю дорогою, доки не опинитесь високо-високо!“

Я вхопила єго за руку і стиснула єї кріпко, а очи в мене заяснїли.

Він видивив ся на мене здивований, а опісля усьміхнув ся.

„Чи у вас бувають частїйше такі пориви?“ спитав.

Єго питанє заболїло мене і я опустила очи в низ.

„Чи се пориви?“

„О, се може бути і настрій!“

*

Він не згадує нїколи анї одним словом, що я була колись єго „царівною“, мов би се не він, а хто иньший любив мене. А я мовчу і собі горда, горда мов той олень. Нехай мовчить, думаю, коли вже так, коли вже не може любити більше, але нехай не дорікає менї Льорденом!

Правда, він не знає, що в моїм серцю дїє ся і що в нїм не так супокійно, як я виглядаю, що в нїм дозріває думка розірвати ненавистні звязи і відвернути ся від всїх на завсїгди. Справдї, отсе дозріває в моїм серцю, але поки-що се лиш моя тайна і я не виявляю єї і перед ним, хоть би і як питав мене. Ох, лиш сили додай менї Боже, сили, щоб я не спроневірила ся собі і правдї; а я поборю всю погань, яку тілько стріну по дорозї свого житя!…


  1. Abhandlungen über die Fabel — Лєссінґа.