Хуторна поэзія/Слово Правди
| ◀ На дваццяті Роковини Великого Похорону | Хуторна поэзія Сло́во Пра́вди |
Пророк ▶ |
|
Іоанна XI, 25.
|
И забудецця срамотня |
Шевченко.
Я не проре́чистий на кра́сне сло́во,
У ме́не річ не святкова́, що-де́нна:
Що-дня́ на ме́не грі́мала суро́во
Серди́та до́ля, ма́чуха злиде́нна.
Я кривсь од не́і між людьми́ лихи́ми,
Найма́всь до злю́щих у тяжку́ робо́ту;
Я брязкоті́в кайда́нами важки́ми,
И до́бре зна́ю ва́рварську тісно́ту.
На мій перво́цвіт вда́рили моро́зи.
Заці́пило міні́ від холодне́чи;
Не докоти́вшись застига́ли слёзи,
В сумне́ стогна́ннє оберта́лись ре́чі.
А все таки́ в моі́м нему́дрім сло́ві
Була́ яка́сь недовідо́ма си́ла:
Бо с пра́вдою було́ воно́ у змо́ві,
Як рі́дна ма́ти промовля́ти вчи́ла.
И не злюби́ли лицемі́ри ни́ці
Мене́ за пра́вду, що навчи́ла ма́ти,
Глуми́лись глу́мом, мучи́ли в темни́ці,
И похваля́лись на хресті́ роспя́ти.
Я втік от тих, хто на костя́х осі́вся,
И між звіря́т всели́вся бесслове́сних.
Рика́ннєм іх мій слух не весели́вся,
Як и слова́ми ницакі́в бешче́сних.
Одни́м оди́н душе́ю між чудо́вищ,
Я поуча́всь творе́нням рук Госпо́дніх;
Цура́ючись нево́льницьких собо́рищ,
Шука́в одра́ди в по́мислах свобо́дних.
Я забува́в свою́ лиху́ годи́ну,
Не зга́дував про холодне́чу ра́нню:
И позира́в на рі́дну Украі́ну,
Як на свою́ мату́сю безтала́нню.
Уме́рла ти, мату́сю Украі́но,
У боротьбі́ из во́рогом свобо́ди;
В крові́ й руі́ні цвіт найкра́шчий зги́нув
Твое́і благода́тнёі приро́ди.
Уме́рла ти в своі́й весні́ роскі́шній,
Закри́ла я́сні о́чі, скла́ла ру́ки.
Поби́в моро́з и твій перво́цвіт пи́шний,
И ти нелю́дзькоі дозна́ла му́ки.
Уме́рла, — мо́же ж, на твоі́й моги́лі
Цвіте́ кали́на, соловъі́ співа́ють?
Ні! всю́ди ме́ртво; ті́лько в домови́ні
Тебе́ неси́ті че́рви розъіда́ють.
Уме́рла ти в своі́й красі́ роскі́шній,
Пога́сли о́чі, знемогли́ся ру́ки.
Оце́ роба́цтво — ввесь твій плі́д вели́шній,
Твоі́ сино́ве, до́чки и уну́ки!
Оце́ твое́ наслі́днєе пото́мство,
Твоя́ свята́я па́мять, ві́чня сла́ва, —
Мерзе́не, як ехи́дне віроло́мство,
Гидке́, як зра́да підступна́, лука́ва.
Вони́ в тобі́ взяли́ нача́ло жи́зні,
Тебе́ й гризу́ть, аж по́ки догризу́цця
До тих оста́нків, що у матери́зні
Ні на́ що вже ніко́му не здаду́цця.
Тогді́ поче́знуть, як мара́ нікче́мна,
Без о́бразу, без на́зви, без озна́ки,
Жиді́вське смі́ттє, пі́дла грязь корче́мня,
Само́жери, мизе́рні гайдамаки.
Ти ж, паньмату́сю, перед Бо́гом ві́чним,
Мов перед со́нцем ра́няшня роси́на,
Засся́еш зно́ву ду́хом предкові́чнім,
Бессме́ртна ма́ти бідола́хи сина.
Воскре́снеш, не́не, вста́неш з домови́ни…
Тебе́ я сло́вом пра́вди привіта́ю,
И розіллє́цця сла́ва Украі́ни
По всій вселе́нній, од краю́ до кра́ю.