Про зеле́ні сади́,
Про паху́щі цвіти́
Ми бува́ло під ко́бзу співа́ем;
А тепе́р мовчимо́,
Мов сном ві́чним спимо́:
Ні охо́ти, ні гла́су не ма́ем.
Коли́ ж чу́е від нас
Хто сумни́й, ти́хий глас,
В на́ших спі́вах грізне́ щось таі́цця.
Мов на кри́шах сичі́
Завива́ють в ночі́,
Мов голо́сить Мине́рвина пти́ця.
Хто кого́ не злюби́в,
Хто кому́ зло зроби́в,
Ві́щі стру́ни на те не вважа́ють:
Мов воро́жу ходу́,
Вони чу́ють біду́,
Се́рце су́мом и жа́лем сповня́ють.
О, вели́кий нам жаль
И на се́рці печа́ль!
Тя́жко, ва́жко Вкраі́на суму́е,
Що темно́ти повки́
Облягли́ двір царськи́й,
А просві́чена пра́вда німу́е…
Загово́рить вона́,
И до са́мого дна
Переве́рне лука́ву спору́ду…
А поки́ до войни́,
Ти нам, ко́бзо, дзвони́,
Та прибли́жуй день Бо́жого су́ду.
О, наста́не страшни́й!
И, мов дзвін голосни́й,
Загово́рить наш край велелю́дний.
Од конця́ до конця́
Стрепену́цця серця́.
И поки́нуть свій сон беспробу́дний.
Хто кого́ не злюби́в,
Хто кому́ зло зроби́в,
Зрозумі́е бога́тий и вбо́гий,
И ого́нь правоти́
Осия́е хати́,
И церкви́, и царськи́і черто́ги.
|
