Хроніка Гречок/II
| ◀ I. Заповіт і смерть пана Івана Гречки | Хроніка Гречок II. Хазяйнування пана Андрія |
III. Гості та діти пана Андрія ▶ |
|
ХАЗЯЙНУВАННЯ ПАНА АНДРІЯ.
У маленьких батькових горницях тіснувато було Андрієві з посімейством, та він тим не журився: батькову хату узяв собі, одну залишив про гостей, щоб, як приїдуть, було де привитати, одну на їдальню, а в останніх двох мусіла якось пані Олимпіяда міститися з дітьми та служками. Їх не було багато: стара баба Оксана та двоє дівчат. Пані Олимпіяда сама невсипуще поралася по хазяйстві, сама варила, пекла, скребла, мила, заглядала, щоб дати ряд і до дробини й до корів і по коморах…
Прокидався пан Андрій у досвіта, зодягався швидко та зразу-ж ішов оглядати обійстя. Повагом переходив він по хлівах та стайнях, подивиться, як скотарі накидають пашу, помацає годованих волів, чи набирають сала, торкне якусь свиняку палицею, зазирне, що робиться на майдані, у винниці, але найдовше спиняється біля стайні. Пан Андрій кохався в конях і, оглянувши все господарство, що дня сідав біля стайні на лавочці та велів виводити улюблених коней та гонити їх перед ним на корді. Так минала щодня добра година й аж тоді йшов пан Андрій снідати.
Але хліборобства він не любив і не схотів сам порядкувати господарством по хуторах. Понаставляв там за прикажчиків своїх таки кріпаків і приручив їм хазяйнувати, як самі знають, мало й наказуючи що, та як, робити, або що та де, сіяти. Хіба вряди-годи, так, ніби питаючи, завважить: „А чи не краще-б нам отак зробити?“ — і кожен раз прикажчики бачили, що порада панська була добра…
Мало їздив пан Андрій на хутори, зате прикажчики мусіли що неділі приїздити до його в город, розказати, що і як, робиться в господарстві. Пан Андрій вислухає, позабирає в кожного гроші, які назбираються з господарства за тиждень, позаписує, скільки чого надбано тай усе… Але знав він своїх прикажчиків, як облуплених, знав, як хто з їх поводиться, коли збреше, або вкраде, хто кахика, хто переминається, в кого очі аж рогом лізуть, враз помітить і так його в розмові заплутає, що той не знає, на яку ступити і що хотів потаїти, не потаїть. Очі в пана Андрія були гострі. Прикажчики було як ідуть від нього, тільки головами крутять та чмихають: „Ну й очі! Крізь землю бачуть!…“
Та найчастіше, хоч і помітить було щось пан Андрій, не робив з того великого клопоту, мовить тільки так круто: „Ти б краще, Антоне, не кахикав“, або: „щось у тебе, Охриме, ноги не стоять, усе переступаєш…“ тай годі. „А що ж?“ — пояснив він приятелям, через віщо так робить: „Треба ж, щоб і прикажчикам щось із хазяйства пахло, а то чого б вони й побивалися? Вони-ж у мене з чести служать… Тай однаково крастимуть, адже дайте комусь шматок сала з хати в комору віднести і в того руки масні будуть, вистане йому душу поскоромити, облизавши. Моє діло глядіти тільки, щоб не дуже багато крали, а саме помірно, щоб їм і хазяйнувати кортіло, щоб і страшно було, бува помічу, та накараю. То й не прикажчик, як дуже вже чесний, йому й робити не схочеться. А такий, що трошки вкраде, і собі знайде й мені користь зробить. А крадіжки їхньої я не боюся, вони добре тямлять, що я їх наскрізь бачу. Він ще тільки надумав щось більше хапнути, то я тільки гумкну на нього, він вже і начувається, так його, мов на сковороді, кородить, бо знає кішка, чиє сало з'їла…“
Найбільше дбав пан Андрій із прикажчиками про те, щоб у них гроші не залежувалися, щоб, коли щось із хазяйства прийде, зараз-же в них забрати.
— Ну, а ти, Антоне, скільки мені сьогодні грошей привіз? — питає було пан Андрій.
— Та ось пятьдесять карбованців…
— Чом то так мало? Охрим он сотню привіз… Щось часто ти проти його почав менше возити…
— Та бачите, пане, видатки великі, а тут льон мені не вродив, я льону насіяв, а він же такий скупий, як на те, цього року, а в Охрима пшениця… — викручується Антін, бігаючи очима.
— Хіба я казав тобі сій льон, або сій мак!? Я тобі казав хазяйнуй, як сам знаєш, то яке мені діло?! А не тямиш за Охрима вправлятися, так мабуть…
Але Антін не давав панові скінчити погрози й поспішався завіряти, що привіз ще не всі гроші, що в нього ще насіяно конопель, ще будуть гроші й за сімя й за прядиво, є ще й годовані кабани… та божився, що другої неділі постачить більше грошей та таки дійсно і привозив…
— А вже ж привезе. Чому б, пак, не привіз? — усміхається був пан Андрій, розказуючи про це.
Після сніданку спливав день помалу. Книжок у пана Андрія не було багато. Передплачував він тільки „Сина Отечества” та перечитував його до останньої цятки, тай усе. Тому було в нього багато вільного часу й довго, скінчивши газету, висиджував він на дзиглику біля вікна, з якого видко було все дворище та думав про господарські справи: думав, як вирівнюється гнідий і який з нього добрий кінь буде та скільки треба за нього взяти, думав по чому тепер можна продати салітру, скільки грошей повинні принести прикажчики, скільки набіжить процентів за ті гроші, що визичив людям, скільки треба з них віддати на видатки Олимпіяді Остапівні, скільки сам поживе, а скільки зостанеться та куди їх повернути…
Непомітно думки переходили й на інше. Думалося про те, який то чудний оцей освіт. Живе людина, усе чого сподівається, усе до щастя добивається, а час біжить, а щастя того й понюхати не достанеться. Шахрайство якесь оте людське життя, проте таки хочеться… А правди тієї, — де та правда у світі? Інший і панує в розкошах, а інший… Гай, гай, нема тієї правди у світі й на показ уже нема… Здається вже тільки дурні поправді й живуть…Як обридало і про це думати, виходив пан Андрій за браму, сідав на лавочку, коло брами та дивився, що діється в городі. Саме проти брами простяглася вулиця до базару. З лавочки видко було частину базару, деякі крамниці, видко було хто куди йде або їде і пан Андрій дивився на кожного, хто проходив чи їхав, роблячи в думці свої уваги. Ось точиться вулицею пяненький кравець Соломаха й гукає, скільки здужа: „Антік маре, Соломаха йде! Опопо!” — і здається йому, що розмовляє він по француському. — Пропав чоловік, пустився берега, — думає пан Андрій. — Чи пити б, той пив би, чому часом і не випити? Так-же не день у день і нащо йому на вулиці бешкетувати?… Ось пішов протоєрей, пан-отець Ларіон, кудись, чи в проходку, чи в гості. Як нанюхає, що десь у карти гуляють, так там і вродиться, — завважає пан Андрій, знаючи, що пан-отець не поборює цього гріха. — Он іде панок Підкорецький. Добрих коней завів, доброго й воза. Процвиндрить батькове добро, а батько хазяїн був, — міркує пан Андрій. — Певно в мене гроші позичатиме. Чи дати ж йому, чи ні? Цьому як даси, зроду не виплатить, воно б і байдуже, бо можна під заставу дати, а хутір в нього хороший, так чи ж варто? Той прикине хутір, той прикине, а що з ними робити? В мене їх і так два, а користь ніяка… А то-ж хто, чи то не лікар Цапковатий виступає? Так, він! Куди ж то? Цей певно до мене… Ну й гаразд, пообідаємо, випємо, а там можна буде з сусідів когось, або попа покликати тай до преферанса сядемо.
Лікар Хвилимон Трохимович Цапковатий був довгий, цибатий чоловік, одягнутий у довгий та просторий сюртук горохвяного коліру. Шию завязував він великою квітчастою шовковою хусткою, на голові носив високий твердий чорний бриль, виступав журавлем і вже здалеку, ледве виявиться він у кінці вулиці, всі в М. враз пізнавали, що то ніхто інший іде, тільки Цапковатий.
Зпоміж усіх городян пан Андрій найбільше приятелював із Хвилимоном Трохимовичом. Вони казали один одному „ти” — і Хвилимон Трохимович мало не що дня гостював та обідав у пана Андрія.
Через те почасти, може, пан Андрій і заприятелював так з ним, бо не любив сам ходити з дому, краще вподобав, щоб до нього приходити, боронь тільки Боже не з тих дуже значних та багатих, що з ними панькатися треба… а Хвилимон Трохимович, як скупенький, теж радніший був ходити до пана Андрія, аніж приймати гостей у себе.
Хоч і було йому вже годів із сорок, Хвилимон Трохимович був нежонатий, старий кавалєр, як тоді казали. Вважав він себе людиною особливо добре вихованою і прикладав велику вагу до статечности та обачної поведінки між людьми. Пильно доглядав він своє вбрання, а що з ощадности не любив без потреби витрачатися, той носив його дуже обережно. Здавалося він ніколи не сів, ні ступив, ні ворухнувся, не подумавши, що станеться з одежою, а повернувшись додому, зразу скидав нове вбрання, пильненько сам вичищував його щіткою, здіймав, чи здмухував з нього найменшу пушину та гарненько ховав у шафу.Пишаючись своїм вихованням, Хвилимон Трохимович потай трохи згорда ставився до простацької поведінки пана Андрія, а пан Андрій зі свого боку по трохи шкилював з Хвилимона Трохимовича за його пишність та тендитність…
Бувало ще Цапкуватий далеченько, а пан Андрій вже гукає йому, не встаючи, правда, на зустріч:
— А здоров, Хвилимоне, брате! Ну йди швидше. Як там живеш?
На таке привитання Цапковатий тільки докірливо похитував головою, та не відказував аж нічого, а вже тільки як зовсім наближиться, стане, шаркне ногою, уклоняючись, здійме одною рукою бриля, а другу простягає панові Андрієві.
Простягав пан Андрій і свою, насмішкувато поглядаючи на приятелеві „кумедії”.
— Ну, Андрію, знов ти за ворітьми! — докоряв кожного разу Цапкуватий.
— А за ворітьми, то що?… — удавав пан Андрій, що не розуміє, про що мовить приятель.
— І на лавочці!…
— Тай на лавочці.
— Хіба ж так годиться?!
— А що?
— Як якийсь лакей або візник?
— А хіба ж то не люди?
Цапковатий тільки руки розставляв і, хвилину помовчавши, вимовляв навчаючо:
— Люди, заведено, тільки ж іншого виховання…
Пан Андрій не відповідав уже нічого, а сміючись самими очами, посувався, щоби було просторіше й гостеві, та нічого наче не розуміючи, запрошував Цапковатого:
— Сідай, Хвилимоне!
Хвилимон Трохимович сердився:
— Що ти?… Щоб я оттут сів? а, ніколи!…
— А що?
— От тобі і що. Люди побачуть: порозсідалися пани за ворітьми, може заходимося ще насіння лузати, або у хвильки грати? Добра штука, ще хтось зі знайомих їхатиме, глузувати буде. Хіба тобі цього хочеться? Ні, слухай Андрію, прошу тебе, кинь жарти, ходімо до горниць.
— А начхать! — сердився тепер уже пан Андрій.
Цапковатий не знав що й казати на такі вибрики пана Андрія й тільки протягнув довге:
— Ну-у-у!…
— Авжеж, що начхать, а не „ну”. Якого їм ката треба від мене, твоїм панам? Одягайся так, ступай так, крути хвостом так. Яке їм діло? Що вони й так не знають мене, хто я і що я? А матері їх хрін! Краще гляділи б, як діло робити та як по совісті жити, а не того, хто як задом крутить… — гукав пан Андрій так голосно, що й через вулицю було чути.
Хоча здебільшого на вулиці під той час нікого не було, Цапкуватий лякався, зачувши необачні слова пана Андрія, а не маючи надії спинити нестатечного приятеля, так корчився, блід та присідав, махаючи руками, що в пана Андрія раптом змінявся настрій і він аж заходився, регочучись і разом робився милостивіший до Цапковатого та закликав його до хати.
Років через три після смерти пана Івана настав на Україні великий голод. З весни, аж до жнив, не було дощу. Степи повигарали, голодна, схудла худоба сновигала смутна та похила по рудих, вигорілих та витолоченних пастівниках, шукаючи недогризків, бурянів-нежері, а часом здіймала ревище й дикий стогін страшно та глухо лунав у розпеченому повітрі над вигорілими степами. Курява неслася по шляхах, вихри схоплювалися і крутили пилом по степу, здіймаючи його високо, аж під хмари. Дрібний порох мабуть і не осідав уже з повітря, а змішувався з ним. І сонце не світило своїм звичайним, ясним та радісним сяйвом, а горіло якимсь крівавим блиском і червоні відблиски його розпливалися в повітрю, залягали скрізь по землі: по селах, по степах, по лісах. Дрібне, скручене, зашкарубле листя чорною обріднілою та обсмиканою шапкою настобурчилося над лісом, хліб ледве зіпнявся від землі і вже посох, листя поскручувалося, пожовкло, нива обрідніла і хліб не достиг, — догорів, з половини не вибивши колосся з колодочок. Люди ходили з молебнями тай годі сказали, вкинулися кожен у своє: хто в журбу, хто в молитви, а хто в піяцтво… Як наспіли жнива, не скосили, — вирвали хліб і по чорних сумних стернях стирчали, як сироти, темні кіпячки намиканої соломи або колосу, низенькі та вбогі — ген, ген одно від одного. Обмолотилися загодя тай порожні залишилися бочки та всиплища. Коло Пилипівки в багатьох не було вже і свого зерна, солому теж повигодовували зараня й над заметеними снігом хуторами та селами зависло страшне марево голоду.
Ще від небіжчика батька, пана Івана, стояли в пана Андрія великі токи немолоченого хліба, а в дворищі, в городі було багато горлатих ям з усяким збіжжам. Не любив небіжчик дешево продавати хліба, все було ціни дожидає і хоч не присівав побагато, більше в худобі кохався, а таки сіяв що року з запасом і те, що не розійдеться, каже бувало привозити на своє дворище у город, де за своїм доглядом випалював горлаті ями тай засипав у них зерно. Залишалися в нього по токах і немолочені стирти з року на, рік, бо молотилося помалу, ціпами і що року не могли всього змолотити.
Ще з літа почали ціни на збіжжа зростати, почали вчащати до пана Андрія і Янкель Губатий, і Борух Швидкий, що тут таки проживали в М., забігали ще якісь чужосторонні єврейчики з сумежніх повітів, усе набивалися з грішми, відкупити в пана Андрія його токи та ями, але він не вдавався в розмову та гонив усіх геть.
Найдужче набивався Губатий, заходив він з усіх боків: приходив до пана в хату, переймав його в городі, вистерігав, коли пан Андрій вийде за браму, посидіти, і враз виростав перед ним. Шукав через кого умовити б його, підсипався до прикажчиків і до Цапкуватого, носив гостинці панії, підлещувався до неї, набивався сам справляти її доручення та, щоб догодити, що купує дешево, докладав на її покупки своїх грошей. Ніщо не помагало і пан Андрій, де далі, тільки дужче глузував із нього.
— Як же буде, паночку? — починав Янкель, виринаючи зпід землі перед паном Андрієм. — І чому ви не хочете продати мені ваш хліб?…
— Бо не хочу.
— Ай, паночку, що ж ви маєте робити з ним?…
— Поїм.
— Пан жартують собі, як таки можна таку силу зїсти? — хвилювався Янкель, якому зовсім не хотілося жартувати, бо аж трусився, скоріше зробити ґешефт.
— Так, думаєш, не вправлюся?…
— Ну, пан усе так шуткома кажуть, але ж я дам добру ціну. Може пан подумають? На що пан буде той хліб далі держати?
— А тобі він навіщо здався?…
— Ну, я продаватиму.
— От бачиш, питаєшся, а й сам знаєш, що з ним робити. Продаватимеш, кажеш, то й я продам.
— Ай. Як же то може статися? Такий великий пан! Тож не панське діло. Як те можуть самі пан робити? Та же в пана половину вкрадуть!!
— Хто краде? Ти!
— Як можна, я чесний єврей.
— А хтож нечесний?
— А я знаю? Ну скільки людей… ну, в пана є прикажчики…
— Ось чуєш, Янкелю, не бреши й не чіпай моїх прикажчиків, то не твій клопіт!— Але ж як таки, паночку, невже ж вам шкода дати заробити шматочок хліба бідному євреєві? Я-ж і все моє посімейство будемо Богу молитися за пана.
— Чи ти чуєш, і я за тебе помолюся та вже і за твоє посімейство, а заробити я сам хочу.
— Ну хіба ж таки пан зможуть таке діло робити?
— Чому би не зміг, чи я дурніший за тебе?
— На що дурніші. Хай Бог милує сказати таке слово, — підлещувався Янкель. — Хто зважиться сказати таке слово? Не через те пан не зможуть, а через те, що це таки дуже важке діло, важке, бо воно… не приятне… і однаково пан не витримають і комусь продадуть, а тільки не хотять дати заробіток бідному Янкелеві…
— Ні, не продам, ні тобі тай нікому.
Янкель неймовірно покрутив головою.
— Я тобі кажу, Янкелю, не продам. Сам подумай. Батько весь вік хліб збирали, такого випадку дожидаючи, а я тебе з доброго дива до баришів припустив би? Чуєш, обрид уже ти мені, забирайся! — мовив пан Андрій останні слова суворо.
Янкель відскочив, відступився два кроки, але враз наче наважився і знов приступив до пана Андрія.
— Я вам, паночку, по полтиннику за всяке зерно дам. Ви тільки подумайте, за пуд, за всяке зерно, по полтиннику. Де ви чули таку ціну?… ну?… — і він з виразом перемоги глянув на пана Андрія.
— Ось іди мені під три чорти!— Ай, чого ж пан сердяться. Я ж даю добрі гроші!…
— Та я знаю, ти хочеш добре заробити… я і не серджуся, а тільки, Янкелю, не гай мені часу, а собі не втрачай, як той мовляв, здоровля. Мені таки шкода тебе… Ось ти вже з глузду зсунувся та, щоб моїй панії догодити, певно свою готову десятку запакував, бо щось дуже дешево оті сукні показав, що з її доручення купив. Так ти цього не роби й не втрачайся, бо однаково не поможе. А цієї десятки я таки тобі не зверну, щоб не був удруге дурнем та щоб і відчепився…
— Та це ж кат, се таки просто кат! — лютився опісля Янкель між своїми, упевнившись, що так і не зробить діла з паном Андрієм.
Вже наприкінці Пилипівки почали люде питати хліба та платити нечувані ціни. Давніше ніколи й не чути було дорожче, як двацять копійок за пуд пшениці, тепер давали вже по полтиннику, та пан Андрій держався зі своїм, бо бачив, що ще подорожіє.
За тих часів ціни на збіжжа звичайно були дешеві й ніхто не присівав побагато хліба, то й зрідка в кого були великі запаси. Залізниць тай просто добрих шляхів не було, отже привезти хліба здалеку, з дорідних країв було неможливо, тому під недороди він страшенно дорожів і в такий час траплялося часом, що люди за корець хліба поступали все своє майно, відрікалися батьківщини та ладні були б, якби можна, і самих себе і дітей запродати в неволю, аби визволитися від голодової смерти.
Саме такий був і той 184-ий рік на Україні. За голодом ішов холод. Палити, де не було лісів, не було чим. Соломи не вистарчало і для худоби, печей не топили по кілька днів. Хати стояли нетоплені і стіни в них пообростали інеєм. Загортаючись у всяке шмаття, яке ще залишалося на господарстві, люди збивалися в купу на печі, часом залазили в середину печі. Ішли чутки, що там або там ціла сімя вмерла з голоду, рятувати не було кому, бо ніхто не зважився б відірвати і шматка хліба від себе та своїх, боячись, що й самому незабаром доведеться конати тією ж лютою смертю… Багато козаків позбулося тієї зими й останньої худоби тай батьківщини…
Від Різдва покупець не приїздив уже, питатися, чи нема хліба на продаж, а кланявся та прохав продати… Не питав уже за ціну, бери що хоч, бери все, пусти з душою й то не на вік, а на місяць, тиждень, на кілька днів, дай хліба, щоб зараз наїстися, щоби не кричали голодні діти. І ціни на збіжжа здіймалися вгору, як полумя на великій пожежі, зросли швидко на пятьдесять копійок, а ще за два тижні й на карбованця за пуд.
Далі держатися з хлібом було неможливо. Не вдержався б ніхто, хоч який твердий, тай небезпечно було, щоб не рознесли усього силоміць.
На дворищі в пана Андрія розпочався торг. Зранку до вечора товклося там повно народу. Приїздили і приходили люди обідрані, змарнілі, виснажені, з безнадійними, похмурними лицями, витягали зза пазухи плесковаті гаманці, витрушували з них останні копійки та розбирали цілі ями по мішочках… Розбирали попереду кращі, свіжі ями, далі взялися до старших, у яких зерно вже пройшло трохи духом, згодом самі відкопували давні, закинуті, які вже позападалися, та прохали дозволити, погребтися в них, чи не знайдеться на споді під цвілим зерном ще й таке, щоб із бідою можна було пожити, а нарешті розбирали і цвіле зерно за великі гроші. Самі набивалися, молотити старі переїджені мишами стирти, за молотьбу вже нічого й не правили, аби дозволено за свої гроші собі намолотити.
Несуть тай несуть гроші, аж страшно робиться, стільки тих грошей, казав пан Андрій і таки справді, мабуть, робилося йому моторошно від тих спогадів, бо якась тінь перебігала йому в таку хвилину по обличчі.
По всяк час він сам був коло продажі. Весь день на дворі, поміж тими покупцями, серед своїх стирт та ям, а їхніх клунків. Не таке було діло, щоби звірятися на людей, ішло на великі тисячі, а тоді й не тисяча, а й карбованець не того були варті, що нині. Та чогось тяжко почував себе пан Андрій і робилося йому часом жахно та, де далі, це траплялося частіше.
Люди ще держалися, ще рідко хто прохав милостині, старцювали ще самі справжні старці, а хазяїни хоч наче й висіли над прірвою, хоч і бачили свою загибіль, та з гонору ще не жебрали. Пан Андрій усе те бачив, усе помічав і не всилі був, відогнатися від тих вражінь та від прикрих думок про те, що таїться на серці в цих похмурних покупців. Але він опиняв та ломав себе та ще стримувався. „Що ж ти зробиш, йолопе-дурню, не обдаруєш уже всіх, тай із якої б то речі, хіба людям на глум?” — лаяв та заспокоював він себе нишком і так само відбирав гроші, вивіряв вагу та набавляв на хліб ціни, якщо чув, що в околиці вони збільшилися, а тільки кроїв товстішу скибу старцям, які все частіше заходили до його двору.
Якось надвечір стояв, як і завжди, пан Андрій біля терезів, приймаючи гроші та дивлячись, чи вірно відважує ключник, коди приступив до нього старий, блідий, наче крейда, чоловік з нечесанною сивою чуприною, що звисала йому на похиле лице злиплими пасмами, а шапку він скинув та тримав під пахвою, простягаючи панові чималу купку мідяків.
— Паночку! не стає пятака, — якимсь заляканим голосом, ніби аж застогнав він. — Відпустіть уже пуд, Бога ради!…
Очі в його були тьмяні безколірні, але повні одчаю, і з них бігли сльози.
Пан Андрій не витримав, щось здавило йому горло, очі зажмурилися, серце ніби спинилося.
— Добре, добре, вимовив він якось хапаючись, ніби боявся, чи гаразд вимовить ті слова. — Відпускай Антоне!… — А за хвилю, коли чоловік дякував з плачем, упав на вколішки, пан Андрій вихопив із рук у ключника корець і набравши його з верхом, своїми руками висипав у клунок тому чоловікові на поход.
Не гаразд почував себе пан Андрій після цього. „Дурощі це… Ні йому, ні собі, ні Богові, ані чортові… розмяк, острамився…” і, дивна річ, чогось йому соромно було саме того, що розмяк. „Не вгоден я на таке діло! Хиба тим світ держиться, дурню!” — докоряв собі пан Андрій і хотілося йому покинути все та йти сховатися в хату. Та він приневолив себе зостатися, щоб не показати, що зробив те, із хвилевого почуття. „Хай краще думають, що я так надумався, умисне, для Бога, чи що” — і він таки вистояв біля терезів, аж поки стемніло, та вже усім досипав на поход по корцю, як і тому чоловікові.
Не спалося тієї ночі панові Андрієві. Вгадав таки чортів жид — не витримав… Батько б витримали, а я, так ні… розкис. Нема в мене справжньої сили… Не шкода отих корців, не в їх річ, і так грошей до чорта, а гидко на себе, що… не витримав, розмяк… А розмяк, то й треба вже якось від цього діла одступитися, бо як маю далі поводитися?… Такі думки не давали заснути панові Андрієві.
І вранці покликав він Янкеля тай продав йому усю остачу ям та стирт, які ще лишилися.
— Обридло, не хочу далі возитися, забирай, коли хоч! — казав він, не дивлячись у очі Янкелеві. Та остача була невелика і небагато досталося Янкелеві.
Багато грошей набралося в пана Андрія з того недороду, ще дужче забагатів він і скрізь за нього пішла слава, як за одного з найбагатших панів на велику околицю.