Хроніка Гречок/I
| Хроніка Гречок I. Заповіт і смерть пана Івана Гречки |
II. Хазяйнування пана Андрія ▶ |
|
ЗАПОВІТ І СМЕРТЬ ПАНА ІВАНА ГРЕЧКИ.
Була Петрівка 184- року. Повітря не ворухнеться: душно й тихо, на небі ні хмаринки. На вулицях невеликого повітового міста М. Н-ської губернії тихо та безлюдно. Тихо й на просторому дворищі в пана Івана Гречки. Греччине дворище виходило на невеликий затишний майдан, де серед розлогих кленів та струнких топіль сховалася, мов прибрана ними, біло фарбована церква. Горниці в Гречки звичайні, старосвітські, складені з доброго дуба, товсто обвалковані глиною, вкриті очеретом, кімнат у них шість — маленькі й низкі. Відгороджено горниці від майдану вузеньким штахетником із кущами троянд, жасміну та жоржин, між якими подекуди вибиваються молоді самостійні кленки та шовковиці. На оба боки двору у два ряди понаставлювані кухні, комори, стайня, ледівня, далі за тином видко другий двір, а на ньому хліви і свининці. Коло двору з одного боку велика левада з огородиною та садом, з другого майдан зі старими буртами.
Ця будівля зроблена по хазяйськи, з доброго дерева, повкривана очеретом під корінці, кухні та хліви побілені, аж вилискуються проти сонця, кострубаті, здорові лелечині гнізда на ріжках покрівель і самі поважні лелеки на них ще додають хазяйновитого вигляду. Попід тинами розцвітають високі рожі, по тину поплівся й червоніє королів цвіт. Переднє дворище поросло ясно-зеленим муріжком, здовж і поперек нього поснувалися скрізь попротоптувані стежочки від горниць до всіх будівель і від кожної з них до інших. Дванацята година, сонце сяє й сяє весь двір, побілені стіни, сяє ясно зелена трава, квітки на тину й попід тином, соняшники на леваді, навіть очерет на стріхах. Люди поснули, у дворі тихо й не видно нікого, тільки коло стайні стоїть випряжена найтичанка й біля неї у холодку сидять два чоловіки, це візники: один старого Гречки, другий його сина, пана Андрія, що приїхав на цій найтичанці з хутора, раптом викликаний батьком.
Із горниць вийшла трицятьлітня молодиця, вдягнена — як за тих часів убиралися попаді та заможні міщанки. Вона низко насунула біленьку хустку, мабуть умисне, щоби заховати сплакане та зчервоніле від сліз лице. Молодиця швидко зійшла з рундука й подалася з заклопотанним виглядом до ледівні, тихо побрязкуючи вязкою ключів, які несла в руках. За нею поспішалася служниця — дівчина з відром. Ця, хоч і не плакала, та виглядала якось поважно й поспішаючи за молодицею, не ззиралася по боках, не шкірила зубів і не всміхалася, як мала звичку робити завжди.
Поки вони відчиняли ледівню, до них підійшли візники, питаючи:
— А що, як?Молодиця не відказала нічого, тільки похилилася ще нижче тай пішла в ледівню.
— Погано! — відповіла за неї дівчина… Не пізнаємо, чи й не доходять уже. Оце треба леду набрати, — на голову класти — додала вона похапки, поспішаючи за молодицею.
З ледівні почулося, як рубають сокирою лід і незабаром дівчина побігла звідти з повним відром леду, а за нею, замкнувши ледівню, поспішилася й молодиця.
Візники постояли трохи тай пішли знову до найтичанки, розмовляючи про те, що діялося в горницях.
Там помірав пан Іван…
— Так що мабуть не видержить, — тихо, мов міркуючи про значіння того, що каже, завважив візник молодого пана.
— А мабуть, що ні, — мовив, ніби сам до себе, другий. А перегодом чи з жалем, чи то дивуючись, додав: А який же був… як дуб!
— А так — позіхнув перший, хрестячи рота.
Пан Іван не клятий, з людьми поводився по людськи, а все ж таки був пан… Проте його міцна воля, кремезна вдача, а ще більше, здається, його високий ріст, надзвичайне здоровля, могутній вигляд та гарна врода робили на людей вражіння. Те вражіння, хоч і не виразне для них самих, було досить сильне, викликало в них почуття поваги та прихильности до пана Івана. Врешті, це була смерть, вона наче віяла невидимими крилами над цим двором, де візники зросли, над людиною, яку вони добре знали, звикли раз-у-раз бачити… Це здіймало в них, хоч не журбу й не жаль, а якісь сумні думки, притягаючи їхню ввагу все до того, що діялося в горницях… Найдужче діймала їх думка про те, який тепер буде лад у дворі й по панських хуторах, як поведитиметься новий пан, чи не буде гірший, бо старий усе-ж таки був простий пан.
Син пана Івана, Андрій, трохи більше журився за батька, але й він не дуже. Мало жив із батьком, ще менше знав його, бо майже ніколи й не розмовляв із ним, хіба той спитав про щонебудь. Отже ті паростки любови, які з дитинства могли б розвинутися, так і не розвинулися й пан Андрій не дуже любив батька. Він тільки дуже корився йому і… поважав, як годилося. Та корився найдужче. Такий уже звичай був з давніх-давен у родині Гречок. Скільки їх не було, всі вони корилися батькам, хоч і були всі людьми з твердою вдачою, зі свавільним та химерним норовом. Ні один з них, хочби вже був сивий, хочби мав дорослих дітей, ніколи не зважився без батькового наказу ні сісти, ні люльку курити при батькових очах. Так велося і в пана Івана з паном Андрієм, і йому не могло б і на думку впасти будь-лі в чому не послухатися батька. Та ця обовязкова й безсумнівна покірливість таки обтяжала пана Андрія й тепер, серед смутку та жалю, поміж почуттям моторошної самотности, яке обгортало його, коли він думав, що батько вмірає, крадькома прокидалася в ньому настирлива думка, як житиме та порядкуватиме він самостійно.
Мабуть тільки двоє людей із цілого двору дійсно сильно побивалося за паном Іваном: стара, ветха вже, баба Онися, що колись доглядала його, як був він хлопчиком, та хазяйка Параска Корніївна. Та й Параска Корніївна не знала й сама, чи дужче журиться вона паном, чи своєю долею. Часом робилося їм тяжко жаль пана, часом поривав такий жаль до себе, що забувалася вона й за пана й за все у світі. Справді було їй чого жаліти себе, бо була вона у Гречки не тільки за хазяйку, а ще мала від нього троє дітей.
Жила вона з ним уже давно. Минуло вже років з пятнацять, як умерла в пана Івана жінка. Скоро тоді ж таки взяв він собі за хазяйку Параску Корніївну. Було їй тоді з вісімнацять років, була вона вбога сирота, діяконівна, женихи не траплялися, треба було чимсь заробляти, от і пішла до вдівця за хазяйку, а там якось так сталося, що в них і до гріха дійшло. Наймаючи Параску Корніївну, пан Іван на те таки й важив, що так воно буде, а й Парасці Корніївні потроху воно на думку впадало… Трохи їй ніяково було спостерігати в собі такі думки, та заспокоювала вона себе, що ще може нічого й не станеться… а глибше десь у таємниці знов озивалося: ну то що, хоч би й так!? Я молода, гарна, він старий, може він зі мною й ожениться? А як і ні, я його до рук приберу!… Так не казалося, так тільки думалося, та де далі все частіше та принадніше ті думки прокидалися та все дужче розпалювали Параску Корніївну. А пан Іван, хоч і був уже дід, та нівроку гарний, поставний, веселий… Не наполягав він відразу з залицянками, так і зрідка вусом моргне, жартом зачепить… Дав їй час у думках розпалитися, а там якось ненароком так і сталося, як він жадав. Та не змогла Параска Корніївна прибрати до рук старого Гречки… Не така в нього вдача була. Не корився він ніколи жінці, не схотів коритися й полюбовниці. Параска Корніївна так і не вийшла в нього зі становища наймички, хочби й старшої, хочби й довіренної. „Заплатив та й уже”, — казав він і не вагався часом у неї перед очами й до горничних дівчат залицятися.
Гречки були давнього українського роду. Ще за Хмельниччини їхній предок був значним військовим старшиною. Та не придбали тоді вони ні великих маєтків, ні дворянства, а вже лише сам пан Іван горбом вислужив дворянство на службі „по гражданській часті”.
— Щось мої предки дуже чесні були! — завважав пав Іван, згадуючи свій рід. І не можна було вгадати, чи глузує він з їхньої чесности, чи поважа їх за неї, чи докоря їм за те, що не придбали собі й йому усього, що могли б. Мабуть ці неоднакові почуття таки й жили в йому суміш, якось химерно єднаючись.
А й справді, предки пана Івана були мабуть ідеалістами свого часу. Як почалося грабування та руйнування України, Гречок чи відіпхнуто від старшинських посад, чи вони самі від старшинства відсахнулися, а оселилися в себе на хуторі як прості козаки тай жили там, затаївшись, хліборобами. В родині Гречок була така згадка про одного з них, Кирила, Іванового діда. Син його — Іванів батько прочув, що ті, чиї предки були козацькою старшиною, можуть виправувати дворянство. Бачив він, яку силу й вигоду надавало тоді дворянство й заманулося йому панського стану для себе та для свого роду. Заходився він порпатися по старих скринях на піддашу та по коморах, визбирав яке було недогризане мишами старе шпаргалля, підмогоричив якогось канцеляриста, а той роздививсь по них і запевнив, що аби ще трохи дещо по архівах вишукати, то дворянство дістати можна, та на це треба грошей. Вдався тоді син і до діда Кирила. Той мовчки його вислухав, мовчки взяв за чуприну, нахилив, зняв з гвіздочка кусачку та й відчухрав. Тоді звелів розпалити грубку, повкидав у огонь папери і аж тоді наказав синові:
— Оттам хай твоє дворянство з уздром згорить! Не важся мені ні згадувати, ні думати за нього… Предки з панами билися, а ти сам у пани пнешся!?
Та життя вимагало свого. Панство набирало на Україні де далі більшої сили та значіння, десь і зник з українського життя давній ідеалізм, не чути було за всякі пориви до ідеалів… Все нахиляло більше енергійних людей з цілої сили, добиватися до дворянства та багацтва.
Як усі, так і Гречки. Син та внук дідів Кирилів гадали вже зовсім не так, як він. Мріялося їм, увести свій рід у велику силу та славу, знову-ж таки через багацтво і дворянство, й усі думки свої, весь хист звернули вони на те. Та без старих документів лишився Гречкам тільки один шлях до дворянства — служба. Як умер дід Кирило, його синові вже годі було починати дослугуватися, літа перейшли. Сам він цілком уївся в хазяйнування та заробітки, збивав гріш до гроша, скуповував землю, а мрії про здобуття дворянства оставив синові. З малих літ привчав він його до думки, що це його найбільша мета й зовсім ще молодим хлопцем віддав на службу до судової канцелярії у своїм таки городі М.
Тяжка була зразу служба панові Іванові: доводилося починати з піскоподателя, та батькова наука добре прищепилася і в сороковім році життя він таки дослужився до того чину, що зробив його потомственним дворянином.
Аж тоді вже оженився пан Іван і його син Андрій народився вже у шляхецтві.
Та батько пан — Іванів того не діждав, умер кілька років перед тим. За свого життя він більше ніж удвоє прибільшив предківські добра, з чотирохсот десятин зробив понад тисячу й купив ще синові грунта в місті, щоб, поки служить, жив у своїй хаті.
Задля служби мусів пан Іван мешкати в місті. Так до цього й господарство пристосував, щоб що можна, таки перед очами було. На зиму переводилася сюди краща худоба, кращі коні, годовані свині, а гній, який збирався, складали в бурти, на салітру. За той час, поки вислужувався, так звик пан Іван до міста, що, коли, років за пять перед смертю, і в одставку вийшов, так у місті жити лишився. В місті й він усіх і його всі і знають і поважають. Значною людиною був у своїм місті пан Іван: чи до церкви, чи куди не піде, всі здоровкаються, всі вклоняються, багато є приятелів, є з ким і дома й на вулиці побалакати, є з ким і в єрлаша заграти й чарку випити. Це одно, а друге й син у пана Івана вже до зросту дійшов, то є кому й на хуторах доглядати. На службу його пан Іван не пустив.
— Дворянство вже є, так нема по що на тій службі і час гаяти. Не які там заробітки, як хто по совісти служить, а й честь не велика. Хоча за чини дворянство і дають, а справжні пани однаково з чиновника губу копилять. Як не роби, ніхто тобі й віри не йме, кожен про тебе, як про хабарника думку має…
Так от для закону пустив пан Іван сина, поки в молодих годах, на рік, на два до війська, аби корнета вислужив, а тоді й забрав на хазяйство, нагледів йому в сусіди молоду з приданим, оженив та й післав на хутір.
— Я тут доглядатиму, а син там, догляд кращий, та й перед очами не стирчатиме… Воно, очивидно, йому коритися, не мені, та всеж жінка, діти, пискотня, тіснота, а як до чого дійде, то й ніяково…
Не хотілося панові Андрієві служби кидати, не хотілося й женитись, та не було що робити. Батько так надумався, так радив, а в Гречок велося так, що батько каже — те й закон.
Що неділі приїздив пан Андрій із хутора в місто, батька відвідати і про хазяйство розказати. Приїздив і минулої неділі та й бачив, що батькові щось недобре. Ніколи не хворів пан Іван, а то якось раптом дуженько його скрутило. Думав пан Андрій, чи не зістатися, щоб доглянути, та старий звелів йому їхати, то й не можна було. Правда, тоді же не знати було, що на лихо кладеться: змарнів старий, потьмарився, помітно слабий, як спитаєш, каже болить, але ще не лягав. Так перебув пан Андрій у батька день, а надвечір поїхав. Хутір і не далеко, верстов з десять, та оказії не було, а дурно гонити нарочного в робочий час не випадало. Так і не знав пан Андрій, що там із батьком діється. Коли це серед тижня прибігає вранці вершник: „Кличуть старий пан сина. Дуже слабі” — сказав посланець — „казали, щоб мерщій їхали”, — а що більше, не знає.
— Лікар був?
— Ні, оце тільки післали…
Зрозумів пан Андрій, що коли по лікаря післано, так мабуть батькові дуже погано й погнав швидче в город. Старий уже лежав, змарнів так, що ледви й пізнати, але ще зовсім при памяті. Ввесь обмощений подушками, блідий як крейда, з розпаленими очами, але не стогнав. Лише відчасу дочасу, неначе виправляючи рукою чуба, смикав його, щоби приглушити страшний біль, що пік його в середині.
Пан Андрій нахилився й поцілував батькову руку.
— Візьми ослонця, сідай оттут, — показав той біля самого ліжка і, хоч мовчки, та нетерпляче слідкував очами за сином, поки він ставляв ослонця й сідав.
— Ну, почав тоді пан Іван — це я тебе попрощатися покликав…— Що бо ви! Дасть Бог видужаєте — хотів успокоїти його пан Андрій.
— Годі! — суворо спинив його батько. — Не розмазуй, мені видніше… і про діло є багацько балакати, а мені важко…
Син замовк.
— Так оце — зітхнув важко, наче щось важке підняв, пан Іван. — Як умру, оба хуторі, це дворище, гроші, які є, пріч закладної на Туркалів хутір, все хазяйство, — тобі. Гляди доглядай… не переводь… ми з батьком його жилами набували. Ти знаєш, ми не значного роду, так — без грошей пропадеш… Хворий скривився й замовк на хвилину.
— Ми з батьком весь вік клопоталися, якби свій рід у люди вивести… В нас воно йшло… я вже тобі дорогу протер… дворянство вислужив… гляди не попсуй. Як із розумом житимеш та придбаєш ще, воно й забудеться, що ми простенького роду… Діти твої будуть пани — на всю губу. А тепер такий вік… без панства та без грошей, хоч гинь. Колись, кажуть і без них жилося, а тепер… поправді роби, поправді й очі вилізуть. — Він знову замовк і заплющився, знать його дуже боліло.
— Так ото, щоб рід наш набирався сили, я тобі все й відписую, бо хоч у мене і ще є діти, та Гречка тільки ти сам. А їй, показав пан Іван на Параску Корніївну, що заплакана стояла з його наказу осторонь, біля комоди, та її дітям відказую ті вісім тисяч, що визначені під заставу Туркалові… Гляди допоможи їй їх справити, напитай десь купити хуторець, налагодь хазяйство, заступи дітям батька, бо з неї який толк. Баба-овечка… Ну… та не здумай їх ошукати, волі моєї не переступи й себе не запаскудь. Тобі ж і так усе, а і їм не гинути попід тинню, не цуценята!… А, щоб тобі спокуси менше, — додав він, глянувши вивіряюче на сина — я заповіт аж у чотирох копіях зробив: одна в неї… Ти-ж гляди, своєї йому до рук не давай, — звернувся він до Параски Корніївни, — другу ось на тобі, третя в церкві, а четверта ще в одного чоловіка. Тепер на час вийди… дай спочити!
Пан Андрій пішов із батькової хати до маленької салі й почав тихо, щоб не стукати та не трівожити недужого, ходити по килимі. В цей час невелике почуття, яке все ж таки таїлося та жевріло в ньому до батька, враз зросло й розгорілося: щось міцно стисло пана Андрія за серце, він, здавалося йому, враз почув та зрозумів те, чого не почував та не розумів досі, почув, як сильно поважає старого і йому робилося боязко думати, що це вмирає така людина, вмирає батько й тяжко було шкода його…
А на дворі радісно та ясно сяло сонце. Сяйво його напругом ринуло в хату крізь розчинені вікна, поміж листя та квітки гераній, що стояли на підвіконницях, залило і стіни й меблі, долівку і килим на долівці.
Просто, проти вікна, через вулицю, серед невеликого, обгородженого залізними штахетами цвинтаря стояла церква. У поросі на вулиці тріпалися воробці й весело та завзято цвірінькали про життя та щастя. Їхнє цвірінькання влітало в хату разом із сяйвом сонця та легесеньким подихом вітру. Високо, в ясній блакиті плавко кружляли три великі шуліки. Все те звертало на себе очі й увагу пана Андрія. Непомітно для себе приступив він до вікна й дивився на ясне небо, на горобців, на шулік і думав: як гарно на дворі!… Далі пригадалося йому, що жито ось-ось уже постигне, що наспіває час, жати його і прийшла думка, чи вгадає-ж зробити це сам прикажчик Антін?…
Колиж очі пана Андрія знову спинилися на церкві та на цвинтарі, то й думка вернулася до недужого батька. І надзвичайно яскраво, боляче виразно йому уявилося, ніби батько вже помер, ніби несуть його в церкву, оттут через вулицю… Попи в дорогих ризах, труна високо коливається в повітрі, а з нею коливається бліде та жовте, як віск, батькове лице… Так воно змінилося… Народу збилося сила і в дворі й на вулиці й на цвинтарі. Півча співає жалісно… Ще тяжче, ще болячіше зробилося знов, панові Андрієві, щось підступило до горла і сльози заступили світ…
Саме в цю хвилю покликано його до батька.
І пан Андрій знов у хаті в недужого, сидить коло його.
— Купчі, закладані, росписок там трохи, усі документи тут сховані, — почав пан Іван, показуючи на велику комоду, що стояла в кімнаті. Тепер ти, Параско, вийди на час… А глянь за дверима, звелів він синові, — чи не підслухує… Нахились сюди вухом. Там є потайна схованка на гроші, тисячів зо три набереться — і пан Іван почав розказувати, як її відчинити. — Поклич тепер і її, хай сюди йде. Слухай і ти, Параско, бо це й до тебе річ. Як подаватиме Андрій просьбу в суд, підпишіться обоє. Тільки ти паперу того, що тобі дав, — заповіту мого, нікуди не давай, держи в себе… про всякий випадок, та ховай добре, дурна, щоб ніхто не найшов… Судовим треба хабара дати, щоб справи не гальмували… Отже не балуйте: канцеляристові карбованця, секретарові троячку, підсудкові, цьому треба з суддями поділитися, — дванацять, та на асиґнації-ж… Що там по судах утрати, це вже ти, Андрію, постачай, в неї хай її гроші нерушені будуть… Як ствердять заповіт, виправляй документи, зроби увод, а вона хай гроші з пана править. Починайте миролюбно, треба речинець дати, хай за пів року проценти виплатить, та за той час шукає деінде, а їй конечно треба хутір купити. От якби Горобці свій продали… Ох!…
Цим разом пан Іван замовк надовго і було помітно, що страждав дуже: по виду в його блукали темно-сині тіні, він заплющив очі, зціпив зуби, гнувся та нетерпляче повертався на ліжку, знать від тяжкого болю. Так перейшло хвилин із десять, нарешті мабуть біль вгамувався й недужий глянув на світ якимись неначе здивованими та згаслими очами.
— Ну… сину, тепер попрощаймося… нахилися до мене. Хай тебе Господь благословить… Даруй мені, коли чим тобі винен…
Пан Андрій не зміг би й подумати, щоб таке сталося. Батько такий твердий, такий сильний та строгий, прохав у нього вибачення. І пана Андрія обхопив цим разом дійсно тяжкий та великий жаль за батьком. Палко припав він йому до руки і сльози покотилися йому з очей. У цю мить пан Андрій почував себе тяжко винним перед батьком, чому не любив його так, як треба, чому не знав його гаразд, чому осторонявся від нього… а тепер уже пізно, вже не можна полагодити цього ніколи…
— Нічим ви не винні мені, тату. Я в усьому винний перед вами. Простіть мені ради Бога…
— Хай тобі Бог дає здоровля, щастя, богацтва, — кінчав пан Іван і перехрестив сина. Благослови внуків і жінку за мене… а тепер їдь до дому, чого тобі тут час гаяти. Я вмираю, та може ще не сьогодні й не завтра…
— Як то, тату? Я вже не можу… не можу покинути вас…
— Не розкисай. Чого тобі тут сидіти? Яке діло? Тепер жнива, ще хліб висиплеться… Е, сину, як так робитимеш, не заробиш багато… А може ти боїшся, щоб я без тебе заповіту не переробив?! Так не бійся, я розуму не згублю, хто пробував би про це мову зняти, з хати вижену, ще вистане сили. Їдь, кажу тобі, не переч, — уже сердито додав пан Іван, — не люблю як не слухаєш… Параско, звели найтичанку запрягти… Ну, прощай, зовсім прощай. Приїдеш уже, як треба буде ховати, а тепер іди, бо я зморився, пересидь, поки коні там і не заходь уже, ні собі, ні мені не завдавай жалю. Кажу, не заходь! Еге, почекай, — розтрівожився я, та трохи за діло не забув… Оце годинник, він гарний, дорогий — візьми його з собою, а то, як без тебе вмру, то Параска не візьме, а оттам приятелі: судові, чи з приказу, чи з поліції, прийдуть прощатися, припаде котрийсь зі сльозами поцілувати, журитиметься, яка, мовляв, людина була небіжчик Іван Петрович, а годинника саме тут таки і вкраде… То бери його зараз, безпечніше, та йди, прощай!…
Так і поїхав пан Андрій додому, але вже по двох днях мусів вертатися, бо прибіг нарочний, привіз звістку про батькову смерть.
Пан Андрій звелів запрягати коні, наказав жінці Олимпіяді Остапівні збіратися тай зачинився в себе в хаті. За ці дні він дужче прихилився серцем до батька, як за все давніше життя, зробилося йому й сумно й гірко, потребував, хоч трохи перебути на самоті…
Олимпіяда Остапівна була собі невеличка молодиця, хазяйновита та проворна, не дуже говірка, а вродою так собі: не погана й не гарна. Пан Іван, як вибирав синові жінку, так і вибирав, щоб не надто гарна була, щоб той бува, не закохався та не дуже жінки слухав. Зранку до вечора припадала вона коло господарства та дітей і чим іншим мало цікавилася. Свекра знала мало, не часто й бачилася з ним, на рік разів зо три. Об Великдень, об Різдво та на його імянини їздить було поздоровляти та й це все. Тільки й того, що боялася його до нестями. Отже звістка про свекрову смерть і не вразила Олимпіяду Остапівну, а несамохіть почувала вона ще ніби якусь полекшу. Проте, як статечна жінка, таки знайшла вона десь у очах трохи сліз і виряжаючись на похорон та наказуючи челяді, що її, як без неї робити, трохи собі зплакала.
Одяглася як годилося, в чорне, повязалася чорною хусткою, взяла з кіоту свічок та іншого, що належиться для такого випадку, а, справляючи те, тимчасом снувала думки, як воно тепер буде? І одною з перших думок почала їй думатися думка, як тепер буде з Параскою Корніївною, чи не відписав їй чого свекор, чи не обидив її з чоловіком та дітьми? — Олимпіяда Остапівна мало знала Параску Корніївну, та за життя свекоря, коли доводилося в ряди-годи бувати в його, поводилася з нею чемно, навіть привітно, бо не можна було свекра гнівити і невгадно було, як воно в них обернеться… Але й тоді вже Олимпіяда Остапівна непокоїлася, щоб, бува, свекор із глузду не зсунувся, не відписав чого полюбовниці, а ще гірше не оженився з нею. І за той свій неспокій не любила вона Параски Корніївни, а тепер, як прийшлося до діла, зненавиділа її поготів.
За цими думками не мала тепер собі спокою Олимпіяда Остапівна, бо чоловік не вважав потрібним розказати їй, що йому батько наказував, і вона „аж нічого” не знала.
Тому, коли пан Андрій вийшов нарешті зі своєї кімнати, Олимпіяда Остапівна зразу-ж приступила до його розпитатися про те, що її турбовало.
Для закону згадала вона насамперед небіжчика, побажала йому царства небесного, пожурилася, як без нього буде жити та аж тоді, мов поміж іншим, спитала, як же буде з тією… Параскою?
— А тобі який клопіт? спитав невдоволено пан Андрій.
— Як то який, невже нам з нею — повією панькатися та її годувати? — відказала Олимпіяда Остапівна умисне, для вивірки таким голосом, наче й на думку їй не впадає, щоби свекор щось відписав „тій Парасці”.
— От бо вже цим не журися — насмішкувато й роздратовано порадив пан Андрій жінці. — Вона годівлі від тебе не потрібує, бо батько відписали їй вісім тисяч та звеліли мені на ці гроші купити їй хутір.
Олимпіяда Остапівна як сиділа, так і руки спустила.
— Та невжеж так воно й буде?…
Це здавалося їй таке неможливе, що вона не була в силі, стриматися.
— А не діжде вона, та Параска, щоб їй моїх дітей гроші дісталися! З якої речі?… Та невже ж ви, Андрію Івановичу, попустите, та ще будете їй помагати?… Краще женіть її з дому, щоб…
— Ось не плутайся, не тобі діло й не збивай бешкету. Як батько сказали, так має бути. Не роби мені бешкету, чуєш!…
— Тобто по вашому цим грошам так і пропасти?!
— А нащо пропасти? Вони Паращиним дітям, а тож діти й мого батька. Не клопочися, не пропадуть, я догляну… А ти думаєш, якби ти оце вмерла, то мені що, пропадати чи як? Була б і в мене Параска, а були б у неї діти, чи я мав би їх старцями пускати?
— Верзете таке без совісти… Може в вас і так є Параска! — з роздражнення заплакала Олимпіяда Остапівна.
— Так і краще. Хоч заради грошей дужче заплачеш. Воно і статечніше якось на батьків похорон зарюманою приїхати. Але буде вже! Воловодитися з тобою мені тепер не в охітку, тай ніколи. Он коні подані, йди вмощуйся та гляди мені, щоб чим Параски не обидила.
Через два дні відбувся похорон. Ці два дні двері в Греччиній господі не зачинялися. Весь час заходили, хто хотів, помолитися за небіжчика й мабуть чи не всі М-чани перебували в тій хаті, де лежав пан Іван на лаві. Пан Іван був значний чоловік, старожитель у М., то й кожному цікаво було подивитися і який він по смерти і що у Гречок діється та сього ж вимагав і звичай, а Гречки додержували старосвітських звичаїв.
Цим разом, хочби й хотів, не міг би пан Андрій обминути звичаю. У Гречок у М. було багато, хоч далеких, а все ж таки родичів, з простих міщан та козаків. Не знатися з ними не годилося, та ще пан привчав їх помалу, щоби знали, коли до нього вільно приходити, та щоб не сунулися, як у нього в гостях хто з панства. Та, коли в хаті вмер господар, годі було не пустити родичів, не можна було обминути й панів, ото ж і волів краще пан Андрій заховати від панських очей своїх простих родичів, пустивши в хату все міщанство, хто тільки не здумав.
Двічі на день приходили попи з панахидою, і вночі читали дячки святе письмо, душ із трицять бабів стерегли в ночі душу. У хаті й у дворі було повно всякого люду, старці сходилися за подаянням із далекої околиці. Всіх треба було понаділяти, понагодовувати і обі господині: Олимпіяда Остапівна й Параска Корніївна були зранку до вечора в великому клопоті. Через це та через те, що пан Андрій разів зо три суворо нагадував жінці свій наказ, вона за цілі два дні ані разу не посварилася з Параскою Корніївною, хоч і дихала на неї важким полумям.
Та Параска Корніївна гаразд почувала й те, як вириває в неї з рук Олимпіяда Остапівна, коли доводиться щось їй подати, і те, яким поглядом вона на неї часом скидає, й те, як бряжчать у руках в Олимпіяди Остапівни тарілки, коли в хаті Параска Корніївна.
І так неговірка Параска Корніївна змовкла зовсім, поверталася, як уміла проворніше, як уміла, силкувалася хоч не догодити вже, то бодай не роздратувати Олимпіяду Остапівну, бо тяжко боялася не її, а щоб не знялася буча, щоб не набратися сорому на свою голову. Так боялася, що радніша була б у світ за очі втікти, та не годилося йти з хати, поки небіжчика не поховали.
Згадувалося Парасці Корніївні, що не так воно велося, поки пан Іван був живий, що тоді сама Олимпіяда Остапівна ще й піддобрювалася до неї й від тих згадок ще тяжче було їй коритися.
Покликавши Параску Корніївну, сказав їй сісти і заспокоївши трохи, мовив:
— Як вийде діло з суду, зроблю вам усе та всьому направлю, як батько звеліли… Тепер ми з жінкою ще на хутір поїдемо, та після жнив сюди перевеземося. Поки без нас, доглядайте нашої хати, я на вас у надії, а кватирю собі таки напитуйте, як переїдемо, треба й вам переїздити… Воно можна б і вкупі жити, дешевше і місце було б, та самі знаєте бабської норови, дві баби біля одної миски не помиряться, а раз-у-раз із вами вовтузитися та обоїх зацитькувати, шкода клопоту. На кватирю вам грошей треба, то я вам визичу, поки з Туркала проценти справимо… На девятий день на поминки все наготуйте, ось нате і гроші на видатки, а на сороковини ми вже тут самі будемо…
І зробивши такий лад, пан Андрій поїхав на хутір.