Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/XXVIII
| ◀ XXVII. Новиј вік | Хиба ревуть воли, јак јасла повні? XXVIII. Старе — та поновлене |
XXIX. Лихо не мовчить ▶ |
|
Випав удушливиј день саме серед гарьачојі пори жнивів. Сонце стојало над головоју, јак сковорода, роскалене, та, — наче огнем, — пекло. Пшеницьа осипаласьа: льуде не вспівали вхопити. Під такиј час кожна хвилина дорога сельанинові. А тут — кидај своју роботу, јідь у гласні!
Пани позјіздилисьа. У Гетманському, коло нового будинку пана Польського, стојали в три рьади карети, брички, наточанки. Попријіздили не тільки гласні. Багато најіхало з повіта ј так собі цікавих панів подивитисьа на нове диво, та послухати, шчо то за земство.
Прибули ј прості гласні, хоч і не всі. То все були козачі писарі та голови; один Чіпка з Лозоју ніколи шче не знали ніјакојі служби. Між гласними — сельанами можна було помітити двох крепацьких старшин: один — з Пісок, другиј — з Рудки.
Пани гомоніли в горницьах; крики та реготи доносились з хати на улицьу. Сельани, попријіздивши на обивательських шкапіјках (де хто привіз разом і подушне), росташувались коло будинку, нарізно од панських карет. Хто сидів під возом, хто під горницьами: кожен ховавсьа од душнојі спеки, шчо несамовито пекла — палила. — Оддалеки козацькојі старшини, сидів під горницьами ј Чіпка, рьадом з Лозоју, не далеко від рундука. По праву руку — кучері панські, по ліву — „пјавки льудські“, јак колись Чіпка обзивав сільську старшину. Јому було тепер јакось нејаково… Кучері позлазили з козел, де-хто підіјшов до знајемих гласних; балакали то про се, то про те; хвалилисьа врожајами; жалкували, шчо пријшлосьа такиј гарьачиј час прогајати. Чіпка сидів мовчки, слухав, та чи ј чув шчо. По виду можна було помітити, шчо јого голову клопотали неабијакі думки. Перервав јіх Дмитренко својім зичним голосом:
— Геј, ви! гукнув він з рундука, на гласних: сьуди јдіть!
Гласні підіјшли під рундук поскидали шапки. Тільки один Чіпка з Лозоју, јак сиділи, так і зосталисьа.
— А скільки вас? питаје становиј.
— Та скільки ж? — обізвавсьа передніј, волосниј писарь, скинувши очима на купку товаришів-гласних. — З нашого стану — три, та з вашого — пјать, та двоје з Свинок… Оце ј усі!
— Ага, бач — Никихвор Іванович… Здорові! — кивнув становиј головоју Чіпці.
— Доброго здоровја, — одказав, підводьачись, Чіпка, ј зньав шапку.
Лоза за ним устав; скинув і собі шапку.
— А шчо ж це ваші сьуди всьакојі наволочі понасилали? — питаје Чіпки становиј.
— Јакојі наволочі? зиркнув Чіпка, та, трохи спустивши голос, додав: перед богом усі рівні…
— То ж перед богом, а тут — перед льудьми…
— Та ј перед льудьми — все одно… Усе таки смілівіше, јак свіј коло тебе… А то: ви собі в будинок позалазили, та ј балакајете в холодочку, а тут — печись на сонці…
— Хто ж вам велить пектись? Узьали б, та ј увіјшли в коридор.
— Спасибі. Шчо громаді, те ј бабі.
— А ви, капустьані голови! — покинувши Чіпку, повернувсьа становиј до козачих гласних. — Це вже ви нам одну капость зробили?! Чого ви сьуди поприлазили? Шчо ви тьамите?… Ну, шчо ти, Свербиносе, тьамиш?… визвіривсьа Дмитренко на червонопикого, товстого козачого голову, од которого так і несло горілкоју. — Кис би собі в Хајки в шинку… Ні, в гласні претьсьа!… Або ти, Ступо?… Жінчинојі тіни бојітьсьа, до ладу не вміје слова вимовить, а теж — і собі між льуде… в гласні!!…
Ступа ј Свирбиніс мовчали. Потупивши в земльу очі, вони ј не згльанули на станового. Він кинув јіх, та до крепаків:
— А ви, недобитки?… Шче ј вас тут не ставало?! Давно з вас шкуру злупили?… А тепер — думајете, шчо ј ви пани?!…
Стара виразка, роскорписана нечистими руками, зашчиміла в Чіпчинім серці. З-під насуплених брів засвітив гостриј погльад, — то окидав він ним станового, то позирав на льудеј, шчо стојали мовчки, јак до землі прибиті.
— Чого вам до нас, добродіју, треба? — запитав Чіпка сердито ј зиркнув на Дмитренка. — Хіба ми до вас пријіхали?… Нас громада прислала… ми громаді служимо…
— Та ја про вас нічого ј не кажу, — спустивши в низ голос, заговорив становиј. Ви чоловік торговиј; всьуди бувајете; льудеј, світи бачили; де треба, до ладу ј своје слово скажете… Ја про вас не кажу! З вас гласниј, то таки гласниј… А то — шчо? — Дмитренко з огидливостьу гльанув на останніх гласних. — П-хуу!… Та тепер уже не переміниш… Гльадіть шче, — не повиберајте ј в управу својіх!… Чујете?
Гласні мовчали, мов не до них річ.
— Слухајте, почав становиј: дивітьсьа на мене… Јак крутну правого вуса, клади на право білет; а крутну лівого, — на ліво… Гльадіть мені!
Кажучи останнье слово, Дмитренко посваривсь пальцем, повернувсьа, грьукнув дверима перед самим носом у гласних, та ј скривсь в коридор.
— Бач, јакиј гостриј! — обізвавсьа Ступа. — Мов над дурниками… Ні стіј! А ми так, братцьа: він нам правого вуса, а ми — наліво… Нехај дудика ззість!
— Це напасть, та ј годі! каже јакијсь писарь. — Швидко нашому братові з ними нігде буде місцьа знајти…
— А нашому братові, увернув грізно Чіпка, треба стерегти свого брата, а не тільки про себе думати…
Він мав шче шчось сказати, та тут јіх позвали в горниці.
Посеред довгојі ј широкојі залі стојав довгиј стіл, засланиј червоним сукном, обльамованим, золотоју кгальонкоју, з золотими китицьами… За столом, на покуті, сидів предводитель. По праву руку од јого — Данило Павлович Крьажов, — потомок того самого гетманського полковника Крьажа, шчо вславивсьа ні бојами, ні походами, а тільки тим, шчо, јак прикріпльали до землі підсусідків, він прикріпив не трохи својіх далеких родичів, а разом з ними брата ј сестру рідну… або ј не він прикрішив јіх, а јого жінка, — та сама пані полковницьа, шчо льудім черевиками очі ј зуби вибивала… По ліву руку од предводительа сидів Шавкун, — городовиј гласниј. До јого предводитель знај нагинавсьа, а він јому шептав шчось на ухо. Кругом столу обсідали другі гласні, — горожане ј земльане. Тут було ціле „сонмишче“, ціле кодло Польських. Тут були Совинськиј, Кривинськиј, Гајецькиј, Митіль, — не було тільки одного Макухи: Порох таки јого дојіхав својіми јабедами: він тепер був під судом, без місцьа. Між горожанами можда було побачити Лејбу Оврамовича, орендарьа пана Польського, а рьадом з ним отцьа Дмитра, — благочинного, шчо так менджував просительськими книжечками, јак Дмитренко кіньми, — за шчо, кажуть, не раз судивсьа ј у консісторіјі. Дмитренко, јак не гласниј, сидів окроме, між панами, котрі пријіхали подивитись на нове диво. На всьу хату тільки два порожні стільці зосталисьа, — та ј ті, мабуть, дожидали когось з панських гласних. Чіпка сміливо опустивсьа на один; за ним Лоза — на другиј. Пани-гласні ззернулисьа. Хоч наші дукачі були в добрих синіх жупанах, а все таки така незвичајна сміливість колола панські очі. — Дльа останніх гласних-сельан не знајшлосьа місцьа за столом: пријшлосьа спинами підпирати стіну.
Післьа молебньу та присьаги, почались вибори. Радили виберати Крьажова, хвалили Совинського, роспинались за Шавкуна, намірьались пропхнути Гајецького, Митільа. Јак не крутив уса Дмитренко, јак не дививсьа на кожного, хто підступав класти білета не в сертуці, а в свиті; а вијшло так, шчо ледве-ледве провели трьох перших. На Шавкунові зробили невеличкиј перепочинок.
Јак налагодились знову приньатись за вибори, гласниј Сајенко, — син сотниченка, — попрохав „слова“. Панам було це не в дивовижу. Сајенко — здавна чоловік неспокіјниј. Шче за Васильа Семеновича він було не пропустить виборів, шчо б не наговорити — јак казали про јого — „сім мішків гречанојі вовни…“ Оже та вовна була дльа панів Польських гірше гіркојі гірчиці. Нівроку розумниј, гостриј, јак бритва, Сајенко не пропускав случају, шчо б не побрити својіх сильних родичів. Прості льуде јого льубили, јак чоловіка, котриј не змовчить сильному ј стане завжде в пригоді немошчному. За те пани та жиди Сајенкового духу бојалисьа, — та ј не дурно. Напакостить панові, придавить жида — стало втіхоју дльа јого. — Так оцеј-то „ліберал“, јак јого звали, зньав тепер річ про земство… Обертајучись до панських гласних, він доказував јім „всесословність земства“, довго ј красно розводив јім про „інтелектуальнују дьејательность“, котру вони, за „прошлі гріхи“, повинні були оддати „на алтарь обшчественнаго благополучіја“. То повертавсьа до простих гласних, нагадував јім про „рівноправність“, умовльав самим дбати про својі „интереси“, про „народнье благо“. А, на закльучку, всім гласним разом радив вибрати членом в управу хоч одного з гласних-сельан.
По хаті пројшов шелест. Пани здвигували плечима. хитали журливо головами, шепталисьа між собоју. Мужики заворушилисьа під стіноју, затупали ногами на однім місті, згльадалисьа, мов питали очима один в одного: „А шчо?! кого тепер?“
Предводитель, пошештавшись спершу з Шавкуном, а потім з Крьажовим, задзвонив у дзвоник і, огльадајучи сельан, голосно запитав: хто хоче вибератись?
Шелест по троху стихав. Предводитель запитав удруге. Усі мовчали, тільки ззиралисьа.
— Ось хіба Варениченко… јакось несміливо, крізь зуби, процідив старшина з Пісок.
На јого гльануло сто очеј; гльанув Дмитренко — ј затулив рукују свого рота: „мовчи, мов, нескребо!“
— Јакого Варениченка? — волеју-неволеју, вимовив предводитель.
— Ось!… ось!… почулось з-під стіни кільки голосів, тикајучи пальцьами, де сидів Чіпка.
Він почервонів. Усі вставились на јого очима.
— Ви желајете? — спитав јого предводитель.
— Та коли льудська ласка, та панська вольа, — одказав Чіпка, підводьачись, — то ј про мене…
Голос јого тремтів; лице горіло; очі світили радістьу.
Пустили на голоси: вибрали Чіпку. — Далі, розгарьачившись, вибрали Сајенка в губернські гласні.
Вибори скінчились. Сельане порозјіздились по домівках. Шани забенькетували в городі.
Вернувсьа Чіпка до дому. Гальа побачила в вікно, вискочила з хати.
— А шчо?
— Усе гаразд! скрикнув радо Чіпка. — Теперь ја, Гальу, не тільки гласниј, а шче ј член в управі…
— Не вже? — разом зрадівши ј зльакавшись, скрикнула Гальа.
— Далебі… вибрали, хвалитьсьа він.
— Кого вибрали? куди? — почувши останьнье слово, питаје Мотрьа, висунувшись у вікно.
— Мене вибрали, мамо, в управу!
Мотрьа гльанула прьамо Чіпці в вічі, по виду в нејі пробігла нерадісна смужка.
— І на шчо воно тобі, сину, з панами водитись? — каже вона журливо. — Шче, не дај, боже, підведуть јак… Сами ж поховајутьсьа, а тобі — буде…
— Не біјтесь, мамо: не подамсьа! заспокојује јіјі Чіпка.
— Шче встрьанеш куди… своје таки Мотрьа.
— Нічого ви, мамо, јак ја бачу, не знајете, — одказује без гніву Чіпка. — На те јіх вольа… А може ја, мамо, льудім у пригоді стану… добро јаке зробльу…
— І-і, вже, снну! Ти — один, а јіх скільки…
— Один, та добриј, — оступиласьа за чоловіка Гальа і, всміхајучись, пішли обоје в хату.
Радів Чіпка, потај од матері, вдвох з жінкоју, шчо заробив льудську шану, повагу. Те, шчо місьаць назад тільки закльунулось у серці, тепер уже снувало перед јого очима, заволоділо јого думками. Лагодивсьа Чіпка громаді служити, — збіравсьа добро робити; грів у серці сам собі, нишком, потај уже ј жінки, голубку-надіју давнье забути ј слід јого загладити… А вијшло так, шчо — де знајшов шану, там згубив спокіј і… дольу!
Вибір јого в управу, зроблениј під гарьачиј час, без поради, без розмислу, — нікому не був милиј. Козацька старшина на Чіпку скоса дивиласьа. Писарьам та головам заздро було, јак таки москальчук, шче недавніј голодранець, волоцьуга, ледашчо, посівши за жінкоју багаство, вискочив у льуде, між пани, куди вони перлисьа з самого малку, шчо јім снилосьа ј ввижалосьа — та не сталосьа! Пани оханулисьа, — јак уже вибрали. Стали вони один одному жалітисьа, јакиј тепер вік настав, шчо свіј брат дворьанин братајетьсьа з „хамом“, та шче підводить до того ј других. Стали нарікати на Сајенка, шчо це він так зробив на глум, на сором цілому повітові… Товариші по управі вважали такиј вибір тьажкоју дльа себе обидоју, зальакували де-кого з панів, шчо — коли на те пішло, то вони всі покидајуть управу: нехај заправльаје сам!… А Шавкун ламав уже голову, нишпорив по товсталезних томах законів, — чи не знајдетьсьа чого, шчо б випровадити з управи члена, котриј, — јак він бојавсьа, — міг стати јому на переметі, шкодити, не допускати просувати лапу до земських грошеј…
Шавкун — битиј жак! Недаром він посивів, сидьачи над бумагами. Він метнувсьа сьуди-туди; јак тој павук, сплів, розкинув сітку; ловив кожне слово, јаке јому треба… Нічого сам не потрапивши, він повернувсьа за порадоју до свого давнього пријательа Чижика — секретарьа в суді. „Чи не було чого, братіку? чи не судивсьа він?“ допитувавсьа Шавкун. Чижик поньухав табаки, чхнув, приставив пальцьа до лоба, подумав хвилин з пјать, та ј поліз у шахву з старими ділами. Перекинув одно, перевернув друге, загльанув у третье, в пјате, в десьате; натрапив слід; піјмав нитку — та разом з Шавкуном діјшли ј до клубочка…
— Најшли! — ускочивши в управу, скрикнув Шавкун подајучи:
Дѣло объ покражѣ пшеницы въ коморахъ помѣщика Надворнаго Совѣтника Василія Семеновича Польскаго и о прибіеніи сторожа Деркача.
Члени пороззівльали роти, повитрішчали очі. Шавкун перечитав діло, по котрому „солдатскій сынь Варениченко оставленъ въ подозрѣніи“. — Управу обньала радість, мов кожному з членів прибуло від того шчастьа. Јак на те в городі лучивсьа Дмитренко. Јого закликали в управу; зачинились; довго балакали. Усі вијшли, всміхајучись.
Чіпка нічого того не знаје. На Маковіја појіхав у Хамло на јармарок, та вернувсьа аж перед Спасом. Тосамого дньа, јак він вернувсьа до дому, зајіздить до јого Дмитренко, росказује діло, радить самому заздалегоди тікати з управи.Чіпка, јак почув про діло, — мов хто јого обухом лигнув по голові. Сором, досада, злість — усе разом прилило в јого голову, мутило јого кров, гамсилило в висках; заходило жовтими ј чорними кружалами у віччьу… Сам він поблід; руки трьаслисьа… Він почував својім серцем, шчо це вертајетьсьа за ним давнье, простьагаје до јого руки, хоче јого схопити, обньати…. Шчо б себе не видати, він скочив з ослінчика, де перед тим сидів; став ходити по хаті; блудив мутними очима по стінах… Одна думка обганьала другу; одна одну випережала, — наче гралисьа на ввипередки; він хотів на бігу піјмати хоч одну з них; вони од јого тікали, зникали, одні тільки крајі јіх на одну хвилиночку мелькали, — поки не злилисьа в одну думку: јак не јак, а живцем не податисьа в руки!
Дмитренко, јак мара та, сидів над јого душеју; чигав, јак шуліка, — коли Чіпка пристане на јого раду, — сам вијде в отставку.
— Коли б мене на шибеницьу вели, та сказали: јак подаси сам, помилујемо; — ја б і тоді не послухав! скрикнув Чіпка. — Хто скаже, шчо ја чоловіка вбив?… Може, вони на својім віку десьатки, сотні на тој світ позагонили… А тепер шкода: нема волі!… Тепер завадило — всі рівні!… Ја льудім служу… мене льуде вибрали… мене льуде ј скинуть!
Појіхав Дмитренко ні з чим.
На другиј день летіла од предводительа бумага.
Через день — привезла стахвета приказ: „устранить гласного Варениченка“.
Упала цьа вістка, јак грім на Чіпчину голову… „Це гірше крадіжки, розбоју!“ думаје він. — „І назви цьому немаје… Там — пријшов, узьав — і нема… видно, чого нема!… А тут — усе је… ј добро зосталосьа, ј сам зоставсьа… То шчо з того, шчо зоставсьа?… Коли твоју честь украдено… душу твоју обезславлено… Та ні! не буде сього… Ми шче помірьајемось… Шче побачимо, —
чиј батько старшиј… Не тој тепер вік… часи тепер не ті… не ті льуде!…“
Запрьагаје Чіпка конеј, јіде в Гетманське. Не поганьа, — жене конеј; не везуть вони, — мчать, — та прьамісінько до Пороха в двір.
Перемінивсьа Порох з того часу, јак јого бачив Чіпка: постарів, захирів, опав. Колись кругле обличьчьа ростьаглосьа вдовш, осунулось; шчоки пообвисали; очі помутніли; руді вуси посивіли; сам згорбивсьа, труситьсьа… Оже пізнав він Чіпку; пізнав і јого Чіпка. Привітались, јак давні пријателі. — Почула Галька чужого чоловіка; увіјшла в хату; подивиласьа на Чіпку — ј вијшла мовчки. На ніј — лицьа було не знать, так вона схудла, аж почорніла…
Перше всього послав Чіпка за горілкоју: побігла чорномаза дівчинка, — Гальчина дочка. Порох зрадів горільці, ј випив під-рьад аж три чарки. Тоді Чіпка похваливсьа јому својеју пригодоју. Не втајів він нічого: росказав, јак Дмитренко намовльав перед виборами льудеј у Пісках; росказав, јак крутив уса на виборах; росказав, — јак пани намовльались не пустити мужиків у земство, — јак були вибори… Сказано: нічого не втајів гостриј јазик ображеного Чіпки.
Гарьача мова роспалила гарьачу кров Порохову; засвітив огонь у јого старих очіх, — і він написав Чіпці жалобу. Хоч трьаслисьа руки старого писаки, хоч бризкало перо, — одначе з під јого отрута на папері зосталасьа… Вилив Порох у жалобі всьу своју злість, шчо накипала довгі роки: обписав, оцеркльував стариј јабеда панів Польських так, шчо аж сам трьассьа, читајучи Чіпці жалобу.
Чіпка заплатив јому добре, подьакував; одвіз жалобу на пошту, а сам појіхав у Піски.
Горе, кажуть, об горе чіпльајетьсьа.
Вернувсьа Чіпка з Гетманського до дому з ростројуженим лихом у серці. Стріва јого мати; хвалитьсьа: нема Галі дома, појіхала до батька, бо Максим занедужав.
— Чого? — пита Чіпка.
— Господь јого знаје. Појіхав, кажуть, кудись на јармарок льубісенькиј, милісенькиј, а привезли — ледве дише.
— Гм… А шчо в вас чувати доброго?
— Шчо ж тепер доброго почујеш? Нема тепер нічого доброго… Он, росказујуть, на Красногорку напали розбишаки… Чоловіка з двадцьать најіхало, — та сторожі одбили… Кажуть, така біјка була, господи!
Чіпку подрав мороз по за шкуроју… „Так… так! — думаје він. — Оце ж воно јому ј ікнулосьа!…“
Пороспрьагав він конеј; підложив сіна. Ходить по двору, — не хочетьсьа ј у хату. Сонце саме заходило. Підньалась вечірньа шарпанина. Там воли ревли; там овечата мекали; там жінки свинеј кликали… Все то хазьајські клопоти. — Чіпці — бајдуже до всього того! Він навіть не дослухајетьсьа… У јого тепер својі клопоти, — не обберешсьа јіх…
Ходить він по двору — нудно; увіјде в хату — хатні померки шче дужче розвертајуть сумну думку. Розстилаје вона перед ним, наче страшниј килим, страшні пригоди житьтьа… Ось і Максим лежить — перебитиј… Ось висовујутьсьа давні, знајемі тіні: Лушньа, Пацьук, Матньа, шче ј другі братчики… Пјані голови горьать кровавим цвітом; у вочіх палаје хижість, холоднеча… Ось піднімајутьсьа в памјаті панські коморі, про них нагадали в земстві… пригадавсьа сторож… І сторож, і Максим качались перед ним, божевільно стогнали… Чи правда тому?… — Правда… гола, страшна правда!… Шчо б він тепер дав, коли б можна було јіјі викинути з памјати, забути… Так ні!… Таке не забувајетьсьа!… Воно, мов нарошне, вилазить на верх, наче јаке страховишче, льакаје тебе… На ві-шчо ж воно вертајетьсьа? на шчо воно здалосьа мені?… Воно перестріло мене, перејшло мені дорогу тоді, јак ја хотів јого слід затерти…“ І спливаје јому на думку земство, з својіми плутошчами та хитрошчами, з својеју образливоју неправдоју… „Воно мені нагадало про те… Ја хотів јому останніј вік оддати, а воно мене завертаје до старого… Хіба в земстві не ті льуде, шчо ј були?… Хиба вони в один раз перемінилисьа… Чого ж јім можна служити?… Чому мені ні?… Кожен з нас несе гріх за собоју… Чого ж одному прошчено, — один забувсьа про јого, наче спокутував… А мені — нема ні забутьтьа, ні спокути… І не карали — ј винуватиј… Де ж та правда на світі?!“
Зовсім смеркло. Льуде ј світ спочили. Льагла вже ј Мотрьа. Тільки один Чіпка не льагаје: ходить, нудитьсьа, карајетьсьа… З хати надвір; з-надвору в хату.
— Чого ти, сину, тупајеш? Чому спати не льагајеш?
— А вам спитьсьа? неласкове одказав він,
У голосі јого забренчала давньа туга. Материне серце почуло јіјі зразу — ј зльакалосьа.
— Спитьсьа ж… ласково одказала вона. — Чому ж воно не буде спатись, коли така пора.
— Ну, то ј спіть, коли спитьсьа, — мньакіше сказав Чіпка, та ј опустивсьа на лаву.
У хаті темно, тихо. Мотрьа тихенько зітхаје…
— Мамо! обізвавсьа Чіпка.
— Чого, сину?
— Чи воно коли буде правда на світі? чи, мабуть, ніколи не буде?!
— Господь јого знаје, сину. Коли більше буде отаке заводитись, јак тепер; то певно, шчо ј тијі не стане, јака тепер је…
— Ні, мамо… Видно, — ніколи не було тијі правди… ніколи ј не буде! Не заводилось би таке, коли б вона була…
Мотрьа нічого не одказала. Чіпка зньавсьа, знову вијшов з хати, та проходив по-надвірју мало не до світа білого.
На другиј день појіхав Чіпка до тестьа. Тешча ј жінка стріли јого перельакані. Вони повели јого в колишньу Галину хатину. Јавдоха шчось довго-довго шептала јому, ламајучи руки. Вона була, јак полотно, бліда — перельакана. Галин погльад світивсьа тьажкоју мукоју. Прикро ј глибоко дивилась вона на чоловіка, не мов казала: „Он, бачиш!“
Чіпці одначе було тепер не до того. Побалакавши нишком з Јавдохоју, він пішов у світлицьу. Звідти доносилось до них страшенне стогнаньньа. У світлиці на ліжку лежав Максим, переглувшись у двоје. Раз-поз-раз з грудеј у јого виривались тьажкі „охи“, раз-поз-раз він схопльувавсьа руками за перегнуту спину. Јого мучениј вид уразив Чіпчине серце, — аж забігала мишка… Јавдоха підступила до недужого.
— Максиме! обізвалась вона.
— О-ох! — одказав Максим, важко зітхнувши.
— Чіпка пријіхав.
— Тату! здорови були, — привітавсь Чіпка, підступивши до ліжка.
— О-о-х!…
— Чого се ви?…
Максим несамовито скрикнув — і схопивсьа обома руками за спину. Скривлениј у рота вид показував страшні болі. Він похлинувсьа, закашльавсьа… Забулькотіло в грудіх; Максим виправивсь, тріпнувсьа; роскрив широко очі; провів ними хижо по всіх… То був останьніј погльад — погльад наглојі смерти… Јавдоха мершчіј накинула на вид чорниј платок.
Јак підньали платок, — Максима вже не було… Мука застигла в јого на лиці! вигльадала широко роскритим — скривленим ротом, витрішчиними очима…
Гальа гльанула — ј скрикнула… „Умер!… умер!…“ кричала вона не својім голосом, вибігајучи в кімнату ј кидајучись на ліжко лицем у подушки.
Чіпка зиркнув і — затрьассьа… Він ніколи не бачив такого страшного, холодного погльаду. Перед ним віјнула друга смерть — бабина… Там — тихо, наче забувајучись, або засипајучи, упокојувалась добра душа. Тут — з страшним болем, муками та прокльонами покидала вона земльу… Голова в Чіпки закрутиласьа, затуманіла. Він закрив на хвилину очі, ј опустив бліде лице на груди…
Одна Јавдоха видержала. Вона знову прикрила чорним платком Максимову голову; сіпнула Чіпку за рукав — і вијшла з ним з хати, больаче стульајучи очі, з котрих туга ледве видавила дві сльозини…
А в Гетманському пани раділи, шчо по јіх сталосьа. Вибори втвертили, а на Чіпчину жалобу, через справника послали одказ.
Ось одкрилась і земська рада. На раду прибули одні пани: сельане не појіхали. Одні, јак Лоза, через те, шчо б не чути такојі бридкојі лајки та ганьби, јаку вони чули од станового на виборах; а другі не појіхали — за возовицеју. Саме хапалисьа з неју, бо дошчі, — јак затьалисьа: шчо-дньа, та ј шчо-дньа… Радили раду одни пани…
Через тиждень чутка про ту раду оббігла цілиј повіт. Перш усього росказували, јаке велике жалованьньа положили членам в управі; потім того жалілисьа на јакијсь чудниј налог з землі: в кого јіјі більше, тој платить меньше, а в кого меньше, з того ј бери; далі хвалилисьа, шчо шльахи, греблі ј мостки будуть рівньати, гатити ј лагодити „натуроју“, то б то мужицькими руками…
Чіпці тапер не до того. Јого заклопотали хатні клопоти. Треба було тестьа поховати, поминати, худобі јого порьадок дати. Чіпка викрутивсьа цілиј місьаць, јак муха в окропі: ніколи було дослухатись, шчо льуде говорьать.
На Параски в Гетманському јармарок. Упоравшись коло хазьајства, Чіпка појіхав. Перше-на-перше зајшов в управу. Јак же почув, шчо така біда з ним, — јак сто зміјів разом ужалило јого серце! Не роспитујучи јак, шчо, за ві-шчо, — від злості він не міг слова вимовити, — вијшов неборак з управи, наче вчадів… Голова ходила ходором, кружала, боліла; в висках јак хто молотком стукав; у вочіх — жовто, чорно; а в ушіх — пишчало, стогнало, вило… Шчо б хоч трохи очуматись, він пішов походити по јармарку. Ходить по між возами, по під крамницьами, — роздивльајетьсьа, слухаје… Тільки ј речі, тільки ј мови, шчо про земську раду, про налог!…
— Знајете: питаје, всміхајучись, один великопомісниј паньуга другого.
— Знају, знају…
— Синок не уступить батьушці…
— Та киј біс, то не він! То все Шавкун з Крьажовим… От, голови!!
— Ото јім — всесословність! Хотіли рівноправности, — оце јім і порівньали… А то справді, — всьака наволоч дере носа в гору… Нехај же тепер знајуть!…
— Оце самовправа!! запихкавшись, з перельаканим видом, стрічаје мілкопомісниј панок сусіду. — Чули про налог?
— Де ж не чути? Добре далеко росходитьсьа, а лихе — шче далі…
— Оце так! — підскочује третіј полупанок. — Цього шче не було, шчо б без сорома, прильудно, в вічі казали: хто маје на десьать рублів, — з того бери рубльа; а хто на тисьачу — копіјку! А тепер, при самовправі, діждали…
— Јім шчо? — четвертиј каже. — Вони собі повбирались в управу, лушчитимуть з нас грошики, — та ј ні гадки!…
— А нашому братові — дошкульа, до самих печінок доходить…, — веде річ першиј.
— Та шче јак дошкульа, — піддержује третіј: такими поборами печінки витьагнуть!… А з чого јого, скажіть на милость! То було сьакі-не такі, а все таки три својіх робітники, а тепер… біда, та ј годі!… А народ так розледачів, шчо, — сказано, — хоч сам за плуга берись… Ні за ласку, ні за гроші… Він швидче тој день у шинку просидить, ніж піде на роботу до пана…
— Це розбіј! це — здирство панське!! чује Чіпка — гукајуть сельане під јаткоју.
— А, бач?… не ја казав? пристаје до старшини підпившиј староста. — Не ја вгадав, шчо вони ј земське вигадали, шчо б себе полатати… Царь льудеј одібрав, царь вольу дав… Хіба ж јіх так і випустити? Еге ж!… Коли не робльать, — хај же хоч платьать!
— То було окружниј з нас шкуру дере, а тепер — управа дратиме, — бідкајутьсьа козаки.
Чіпка все це чује — ј кожне слово, јак гостра кольучка, коле јого в серце… Він слухаје… До свого горьа приливаје шче льудське; тројудить своје гарьаче серце; розбуркује старі думки… Злом пашить лице јого; злом світьать очі, — аж поблід від злості, аж руки трусьатьсьа…
— Не дурно вони так усилковувались мене випхнути… Аж јім он чого заманулосьа? Прокльаті! Аби јім тепло, аби јім добре… Нехај дурниј мужик на всіх робить, за всіх платить; хај одбуваје одбучі… Нікому за јого оступитисьа! Вони себе знајуть… своје панське кодло знајуть… А мужик — віл… ори, поки здужаје! Дај јому полови, шчо б не здох, — та знову запрьагај… поки не впаде в борозні!… А тоді здери з јого шкуру на чоботи… Прокльаті! Чорти, а не льуде!
Чіпка кричав, розмахував руками; гарьача јого річ огнем пашила. Кругом јого де-далі більшала та більшала купа льудеј; довго слухала мовчки; потім хто-небудь увертав і своје слово, — підкладав дров до багатьтьа. На тој крик нахопивсьа Дмитренко.
— Шчо це ви робите? спитав він Чіпки.
— Јак — шчо?
— Та де ж? — ви льудеј бунтујете… земство лајете… управу… налог…
— Шчо б вони не діждали јого брати! гукнув Чіпка.
— Чого це ти так роскричавсьа? — га? — перемінив становиј річ, розсердившись. Чого ти льудеј бунтујеш?
— То ви јіх бунтујете, а не ја! — одрізав Чіпка.
— Гльади лишень, козаче, шчо б з цілим јазиком до дому вернувсьа. Чујеш? — не забувајсьа!
Становиј пішов далі поміж возами. Чіпка знову приньавсьа за управу.
Над вечір вертавсьа він до дому вкупі з Грицьком. Він був сумниј, мовчав цілу дорогу. Грицькові, — аж моторошно стало, він зачепив јого:
— І охота тобі, брате-Чіпко, з ними лајатись?
— Чи можна ж, Грицьку, втерпіти?
— Та пльунь на них… Хај јім з јіх управоју, з јіх земством!
— Мене громада вибрала… Ја громаді присьагав… Хто старшиј: громада, чи вони?
— То ј на громаду пльунь!
Чіпка аж позеленів од такого слова — ј нічого не одказав.
Пријіхали перед вечером до дому, сам на себе не схожиј. Гальа стріла јого на порозі, та аж перельакаласьа.
— Чіпко! шчо з тобоју? ти не здужајеш?
— Ні, здоров… Јісти хочу.
Дали јому јісти.
Чіпка сидить — насуплениј, жовтиј, аж зелениј; — јість мовчки. Пообідав, јак стало сонце сідати. Не підводьачись з місцьа, схилив він на руку голову, обперсьа об стіл, — та так і закаменів… Західнье зарево освічувало јого сумну, јак з мармору вироблену постать, — один јіјі згорблениј вид наганьав журбу тьажку… Гальа гльанула на јого — ј нишком стала плакати. Чіпка почув.
— Чого ти, Гальу?
Вона мовчала.
Він підіјшов до нејі; взьав јіјі руками за голову ј загльадајучи в вічі, промовив: — Скажи мені, Галочко, — чого ти?
— Ти мене зовсім забув… одказала вона, схлипујучи.
— Јак забув?
— За тим прокльатим земством, — ні поговориш ніколи, нічого…
— Та таки правда, шчо воно в мене отут сидить! — показав він на серце.
— Чом же ти јого не кинеш, сину? — обізвалась журливо Мотрьа. — Чи воно тобі не огидло?… На тебе вже дивитись страшно… Јакиј був, а јакиј став!!
Чіпка матері нічого не одказав.
На дворі стемніло. Спускаласьа ніч на земльу; утихомирьувала льудські клопоти, руки ј думки. Польагали спати. Чіпка лежав мовчки, хоч і не спав. Думки цілим ројем окрили јого голову. Перелітали вони з самого малку — аж до сьогодньа; назирнули кожну пригоду житьтьа јого, — гарьачили кров, мутили розум. „Скрізь неправда… скрізь!“ шептав він. „Куди не гльань, де не кинь, — усьуди кривда та ј кривда!… Живеш, нудишсьа, тратиш силу, вольу, шчо б куди заховатись від нејі, втекти від нејі; плутајешсьа в темрьаві, падајеш, знову встајеш, знову простујеш, знову падајеш… не вхопиш тропи, куди јти; не знаходиш місцьа, де б прихилитисьа… Сказано: великиј світ, та нема де дітисьа!… Коли б можна, — ввесь би цеј світ виполонив, а виростив новиј… Тоді б може ј правда настала!…“
Чујучи, јак важко Чіпка зітхаје, а не озивајетьсьа, Гальа знову почала плакати. Замість утіхи, Чіпка похваливсьа јіј својім горем, — та трохи сам не заплакав. Гальа јого заспокојувала, голубила, пригортала міцно до серцьа. Чіпка одмовльав јіј нехотьа.
Наплакавшись, Гальа заснула, јак мала дитина: тихо, спокіјно.
Чіпка прокачавсьа цілу ту ніч — і очеј не змикав: усе думав, мучивсьа…