Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/II
| ◀ I. Польова царівна | Хиба ревуть воли, јак јасла повні? II. Двужон |
III. Дитьачі літа ▶ |
|
Літ за двадцьать до крепацькојі волі, з того самого Ромоданового шльаху, јаким ішов парубок, у село Піски вступав јакијсь несвідомиј захожиј. Видно — з далекојі дороги. Сорочка на јому чорна; штани вибіјчані, підсукані аж до колін; за спиноју верьовкоју на-вхрест перевјазана одежа; через праве плече, на палиці перекинута торба — мабуть з харчьу, та пара шкапових чобіт. На взір — чоловік середніх літ. Чорні, јак гајворон, уси починали вже по крајах рудіти; борода стирчала чорна, остьуковата, давно, мабуть, не бачила скіска.
Ішов захожиј тихо, нога за ногоју, ј роздивльавсьа на всі боки. Сказати б: з заробітків, коли б не така раньньа пора. А то тілько шчо весна настала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи.
Діјшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в земльу старенька хата, захожиј став. „Оце ж, мов бачсьа, ј Окунева хата!“ каже він сам до себе.
На тој час з низеньких хатніх двереј вијшов молодиј парубок.
— Здоров був! — обізвавсьа до јого захожиј.
— Здоров.
— Чи це Окунь живе?
— Јакиј Окунь?
— Карпо Окунь, стариј дід.
— Ні: це Лимарь, а не Окунь.
— А де ж Окунь?
— Та јакиј Окунь?
— Дід стариј, шчо з бородоју ходив.
На јіх розмову нахопиласьа з за хати старенька жінка. Видно, поралась коло городини, — бо очіпок подавсьа трохи на бік, лице в поту, руки в землі.
— Та кого ти, чоловіче, питајеш?
— Окуньа Карпа.
— Е—е—е… јого вже давно ј сліду нема… Знала ја того Окуньа, знала… Вже, мабуть, літ з десьать буде, јак помер… А тобі ж на ві-шчо він?
— Та треба… Так умер, кажете?
— Умер, умер.
— А хто ж післьа јого зоставсьа?
— Та хто ж післьа јого зоставсьа?! — каже жінка, задумавшись… Зосталасьа Ганна небога, шчо вијшла за Соломенка. Та ј та вже вмерла. Оце ми в нејі ј дворишче купили. Та шче зоставсьа Грицько — був јому јакијсь далекиј родич… торік јого у некрути взьали. Та, здајетьсьа, вже ј немаје нікого такого…
— Так… А волость же ваша далеко?
— Волость? — гльанула жінка на јого, і, перегодьа трохи, одказала: — на тім боці села. От јак підеш сіјеју вулицеју, та ј вијдеш прьамісінько. Спершу будуть гамазејі, а там — зараз і волость.
— Ну, спасибі вам. Прошчајте.
— Шчасливо.
Пішов собі чоловік тију тропоју, шчо росказала жінка. А жінка ј парубок шче довго стојали — дивились у слід, аж поки не скривсьа захожиј з очеј у кривіј улиці.
— Ти не питав, Грицьку, — тоді жінка до парубка: — хто він такиј? на ві-шчо јому Окунь?
— Ні, не питав.
— Гльади, лишень, чи не родич јакиј… Там у јого, в Доншчині, багато, кажуть, всьакојі рідні… Там і брат јого жив. То чи не по худобу бува пријшов і сеј?!....
— Бог јого зна.
— Треба б дознатись, Грицьку. — Чи не збігав би ти, слідом за ним, у волость, та розслухавсьа б: шчо воно за чоловік.
— Добре, мамо, — каже парубок. Ј обоје пішли в хату.
Жінка справді догадаласьа, на ві-шчо захожому здавсьа мертвиј Карпо Окунь. Тој, шчо роспитував, објавивсьа в волості небожем Окуньа — Остапом Хрушчем, шчо літ, може, пјатнадцьать, јак пішов на Дін. Уже јого ј з ревизіјі викинули, не тільки з думки. Тільки старі льуде памјатали шче — коли бородатиј та білиј Окунь вирьажав на Дін до дьадька свого хлопцьа-небожа. А тепер оце він назад повернувсьа, і просивсьа в пішчанську громаду.
— Чого ти з-відтільа вернувсьа? пита јого голова: — хіба там не добре стало жити?
— Та трудно вже ј там, — кланьајучись, каже Остап. Не ті тепер порьадки пішли: багато вже ј там нашого брата… пропадаје…
— А тут хіба крашче? пита писарь.
— Та все ж бачте — рідна сторона.
— Јакже ми тепер тебе пријмемо, шчо в тебе ні виду ніјакого, нічого? знову голова.
— Та в мене ось је стариј пашпорт. — Та витьагши з гамана шматок засмальцьованого папіру, з обтіпаними крајами, ј подав голові.
Подививсьа тој на папір, розправив, прочитав — і знову зложив.
— Шчо ж з сього?! каже. — Чому хоч ти не обзивавсьа, јак ревизіја писалась?
— А бог јого знаје — чому… Не знав.
— Відколи пашпорта не переміньав!! Не випускајучи з рук паперу, дивувавсьа голова.
— Та там мене ј по цьому всьуди пријмали.
— Гм… Шчо ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? пита голова писарьа.— А шчо? Треба громаду збірати; та хај поставить громаді могоричу, то може ј діло буде, — одказав писарь. А то, јак бродьагу јакого, шче в тьурьму запруть.
— Зділајте милость, каже, кланьајучись, Остап, — уже поклопочітьсьа! Ја вже вам, коли так не мају чого дати, то хоч одслужу за те.
Писарь тільки покрутив свого рудого вуса, та разом з головоју ј пішли в волость.
Через три неділі Остап косив у писарьа сіно. Та такиј з јого косарь: такиј жвавиј, такиј робочиј — не втомниј! Усьому лад даје, усім перед веде — отаманује. А через місьаць јому објавлено, шчо тепер він пішчанськиј громадьанин — козак, Остап Макарович Хрушч.
Аж перехрестивсьа Остап, јак почув це. Та в осени прьамісінько ј почвалав у город најматись. Не довго ј місцьа шукав: зараз жид злебенив јого, та ј заправив у поштарі.
Добре Остапові. І одежа, ј хліб жидівськиј, і плата добра, та ј од пројізжих перепада. — Послужив він рік, а на другиј уже грунт і хату купив. Јак раз на крај села, на белебні, стојала собі одсторонь чијась сирітська пустка: не обмазана, не вкрита, город не обгорожениј; звісно — сирітське, та шче ј за селом.
Купив Остап хату, та, не довго думавши, ј шле старостів до Мотрі Жуківни — біднојі, некрасивојі дівчини, уже таки ј літньојі, шчо жила в сусідах, у двох з староју матірју.
— А шчо ж, Мотре, каже јіј мати: — іди! Хоч хата своја буде, хоч не тиньатимешсьа на старість, јак от ја, стара…
— Та чи јти, то ј іти! одказује дочка. І так натерпілись усього.
Обмінили хліб, а в недільу ј весільльа заграли.
Јак уступила Мотрьа в своју хату, то не мов знову на світ народиласьа. Чепурить јіјі, прибіра. Діждали весни, — огород одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббілила; приспу жовтоју глиноју підвела; коло хати віником обмела. Чисто кругом — льубо гльанути, і огородина зеленіје…
Та ј тільки ж то, шчо огородина своја, а більше землі — ні ступньа. Приходилось у чужих льудеј косити, хліб заробльати, спини не розгинајучи, спочивку не знајучи… Оже јак не працьувала Мотрьа з Остапом та з Оришкоју — староју својеју матірју, а все бідно жили. Иноді зімоју ні з чого було ј галушок зварити, — приходилось сухим хлібом давитись…
Остап — спершу був повеселів: такиј балакучиј, такиј шчириј, — Мотрьу жалује, коло тешчі ласкавиј; а далі — все хмурнішав, та ј хмурнішав. Стала нудьга вигльадати јого очима, журба обнімати јого голову… Ходить, бувало, в осени, або зімоју, по двору, опустить на груди голову, та за цілиј день і слова не промовить ні до кого…
Так минув рік; минаје ј другиј; а вони всі тројко (дітеј не було) — похмурі, невеселі… Немаје долі, — немаје радости! Льагла зіма. Падав дрібниј сніг, јак бува в холод; бујниј вітер крутив заметами ј вив, јак звір у лісі, у димарі Остаповојі хати. Ніч уже спустиласьа на земльу. Мотрьа ј Оришка сиділи на полу; перед ними на стільчику не јасно блимав каганець — от-от збіравсьа погаснути. Вони прьали мовчки; кожна про себе думала јакусь тьажку думку. Остап лежав на печі… Тихо, — тільки веретена сьурчать…
О-ох! — важко зітхнув Остап. — Обридло вже мені по цих крајах горьувати, — промовив він, наче сам до себе. — Діжду весни, піду на заробітки. Там, може, знајду добре місце, то ј вас переведу…
— А јак же не најдеш? — на це јому опасливо Мотрьа. — Літо втратиш… а ја одними руками шчо тут заробльу?… додала вона журливо, ј скривиласьа.
— Та вже ж ви тут з матірју то сим, то тим боком настьагајетесь на зіму… А ја, коли шчо, то там і зазімују. Так мені тут остогидло!
Діждали весни. Порадивсьа Остап з жінкоју та з тешчеју, узьав пашпорт, пішов собі. Мотрьа з староју матірју зостались сами собі на хазьајстві.
Вирьадили Остапа на Дін у великиј піст, а так — к зеленіј неділі — приходить з Дону бумага: чи је, мов, у вас такиј і такиј козак Остап Хрушч? і де він у вас узьавсьа? Шчо тут він прозивавсьа не Хрушч, а Притика… шчо він кинув у нас жінку ј троје дітеј, пропадав був — не знать де — три роки, без малого… А ось тепер у пашпорті він уже Хрушчем пишетьсьа, та шче ј жонатим… Шчо се воно за знак? з јакојі це речі така плутаницьа?
Так оце запитувала јакась Донська станицьа у Пісчанськојі волості… Ј задала ж роботу волосним оцьа несподівана бумага!
Јак прочитала јіјі козацька старшина, то голову ј руки опустила.
— Оце так! скрикнули в один голос голова ј писарь. Буде ж тепер від окружного… І јак таки повірити такому волоцьузі?! Пријшов — чорт јого зна ј відки; сказавсь — біс јого зна ким; а ми — на тобі, та цить! взьали, та ј лапки поклали… Окунів небіж, та ј Окунів, — нестеменно Окунів… Чому не приньати?… Аж воно он јакиј небіж!!
— Еге ж… Не даром ја казав, — вибріхувавсь писарь: підождемо трохи, роспитајемось… Не послухали?…
— Шчо ж тепереньки робити? мов не чув, питаје голова в писарьа.Тој мовчав, потупивши в земльу очі. Видно було — шчось пригадував.
— Не дурно мені сьу ніч чорна собака сниласьа, похваливсь голова.
— Жінка одгадувала: напасть… Так воно ј је!
— А мені руда свиньа, увернув писарь.
Порадившись, мершчіј послали за Мотреју десьатника. Мотрьа пријшла.
— Чи не росказував тобі чоловік чого про Дін? — стріли јіјі волосні.
— Ні, не росказував, одказала Мотрьа, здивувавшись такому питаньньу. А шчо там? Хіба јака чутка пријшла?… запитала вона зльаканим голосом.
Так і так, кажуть; таке ј таке диво…
Јак почула таке Мотрьа, то ј лицьа на јіј не стало: поблідла, јак крејда; затрьаслась, јак лист на осичині; хотіла шчось сказати, та не вимовила ј слова, тільки раз-поз-раз тьажко зітхала, і јакось чудно дивилась мутними очима…
— Чого ти здихајеш? гримнув на нејі голова. У чоловіка навчиласьа?… Тој теж, јак пријшов, то такого Лазарьа скорчив… Прокльаті! Через вас на Сибір шче підеш…
Мотрьа нічого не одказала, тільки жалібно дивиласьа. Коли б хто загльанув тоді в јіјі душу: — шчо там робилосьа! Јак би зазернув у серце: — шчо в јому поверталосьа!
— Іди собі! гукнув голова, бачучи, шчо в нејі ј річ відтьало.
Мотрьа повернуласьа, вијшла. Јшла по вулиці, — не бачила світа перед собоју; пријшла до дому, — јак пјана, мов чмелена…
— Шчо там, дочко? стріла јіјі мати. Чого тебе кликали?
Пожовкло в матері у вічьчьу, заколихавсьа світ, пішло все ходором… Не памјатала вона, јак опустилась на лаву, — так не роздьагнена, не розбута, і впала опукоју. Сльози, јак горох, полилисьа з очеј.
— Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?… Оришка не доказала. У нејі в думці пробігла смерть Остапова.
Мотрьа не озиваласьа; плакала мовчки. Оришка пильно дивиласьа на нејі. Серце почуло јакесь лихо; перед очима вже стојала біда… В Оришки затіпались чельусти; забігала по виду мишка…
— Та кажи!… чого ти плачеш? аж скрикнула вона.
Мотрьа утерла рукавом сльози і простогнала… А далі натужилась, і схлипајучи, переривајучи слова, стала казати: „О-о, боже міј!… не дурно він все сумниј був… мовчав… журивсьа… та все через сон про Дін викрикував… про Хіврьу, та Грицька… не дурно ж це воно!.. Ој, пропала ж моја головонька біднаја!!
— Шчо ж там таке? кажи вже, не мороч мојејі голови! Про јаку се ти Хіврьу плешчеш?
— Про жінку того сучого сина, шчоб јому… ні добра, ні житьтьа!…
— Кого?
— Остапа…
— Чи ти не збожеволіла, дочко?
— По неволі збожеволіјеш, коли таке…
— Мотре! не тумань ти голови мојејі: роскажи по льудські, — шчо там таке?
— Отој волоцьуга, блудьага… покинув на Дону жінку з дітьми… приплівсьа сьуди на моју голову… Господи! і за шчо ти мене отак карајеш на сім світі? — скрикнула Мотрьа, і залилась сльозами.
Тепер тільки Оришка розібрала своје лихо. Образа, гора тьажкојі образи — дочки; льудські поговори та сміхи, — все разом підньалось у голові матері, нальагало јіј на старе серце важким жалем… Вона гльанула шче раз на Мотрьу; поступиласьа назад; простогнала; сіла мовчки на піл, узьавшись холодними руками за крајньу дошку, шчоб не впасти. Старе тіло тремтіло, колихалосьа, стара голова не здержувалась на вјазіх — хилиласьа на груди. Оришка болізно піднімала јіјі, і тьажко стогнала… Мотрьа не переставала плакати. Гіркиј јіјі плач, стогнаньньа Оришки зливалисьа в купу, носилисьа по хаті, слались по білих стінах. І темніли вони дльа дочки ј дльа матері; здавалась темноју хата, ј світ, шчо вривавсьа у вікна, чорнів у вічьчьу в них… І стојала в темноті тіј шче темніша дольа јіх — чорна, темна, страшна, з худим зјіденим нуждоју, лицем, з злими од голоду очима…
Таке лихо скојілось перед обідом. Страва давно стојала в печі: шче јак у волость ішла Мотрьа, то засунула, шчо б упрівала. Тепер ніхто ј не згадав про нејі. Горе без страви нагодувало обох. Ніхто з них не кидавсьа до печі. Обидві навіть забули про обід.
Так день настав; так і минув. Одходьачи на спокіј, сонце обдало земльу блискучим проміньньам; земльа на прошчаньньа усміхнуласьа — і потемніла. Спустиласьа ніч; викликала собі на втіху зорі; викотивсьа зза гају місьаць — і став огльадати околицьу… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихім забутьті теплојі ночі, — не спав тільки один соловејко, виспівујучи в зеленім садочку своју льубу пісньу, — та не спало шче лихо в Оришчинім та в Мотринім серці… Завело ј воно своју пісньу — гірку, журливу, безнадіјну… І не росходилась та пісньа по світу, не окликалась луноју в лузі, јак соловејкова; а, јак важкиј камінь, нальагала на душу, морочила голову цілим ројем темних гадок, пекла серце нерозважноју тугоју… Мотрьа ј Оришка не спали, не плакали, — тільки то одна, то друга зітхала… І відкільа це лихо взьалосьа? і чого воно до них причепилосьа?… чим була Мотрьа Остапові?… чим вона тепер осталасьа?… Мотрьа ј Оришка роздумували, розгадували… Жінка жонатого чоловіка?… покритка-дівка?… Ні жінка, ні дівка, а замужньа вдова… Гріх перед богом, — чим јого замолити? Сором перед льудьми, — чим јого змити?… А шче ж, і каратись за це пријдетьсьа — хоч не на сім; то на тім світі… Непевниј тој Остап, — він шчось лихе, страшне… Страх справді, післьа таких думок, закрадавсьа јім в душу — і вони обидві тихо молилисьа.
Јак не мучились вони цілу ту ніч, шчо вже не думали, а все таки не видумали нічого дльа себе утішного.
Не вигадали поради ј волосні. Судили, рьадили — та окружному; а окружниј — та губернаторові. Пішли писати та одписувати…
Незабаром најіхало в село чиновного пансьтва. Питајуть-роспитујуть; пишуть-записујуть. Натерпіласьа страху Мотрьа од тих хитрих спросів та переспросів; набраласьа Оришка горьа, гльадьучи на своју дитину.
А в селі — тільки ј мови, тільки ј речі, шчо про Хрушча. Наче все на світі дльа Пісок провалилосьа, один Хрушч зоставсьа, а через Хрушча — ј Мотрьа… Хто јіјі з роду не знав, — став допитуватись: де вона ј шчо вона. Не можна Мотрі нікуди очеј показати, шчо б на нејі пальцьами не тикали. Вијде Мотрьа на улицьу, — малі діти слідком за неју; порајетьсьа Мотрьа на в городі, — бачить: дві жінки стојать коло тину, дивльатьсьа на нејі ј перешіптујутьсьа. Стали јіјі сусіди обходити, а зострівшись сторонитись. Немаје Мотрі спокоју ј у церкві: і там јіјі не спускајуть з очеј.
— Ото… ото вона! низенька чорньава… чорним платком голова повјазана, — чује Мотрьа позад себе в бабинці.
— Ота чорньава, шчо христитьсьа?
— Еге ж, еге. Ото вона сама… за жонатого заміж пішла.Чује Мотрьа, та бојітьсьа озернутись: јіј чогось соромно, страшно. Вона впаде на вкольушки, приникне головоју до помосту, — шепче молитву шчиру, просить у бога ласки, одмольује свіј гріх — і разом сльози ковтаје.
Тоді тільки льуде трохи забули про Хрушча, јак жнива настали. Својі клопоти, працьа, утома трохи заціпили јазики льудські.
Коли це — перед другоју Пречистоју, ведуть Хрушча у ланцьугах через Піски. Јак зачули льуде, та за малим не все село вибігло з хат, мов на ведмедьа дивитись. „Хрушч.... Хрушч іде!.... Хрушча.... Хрушча ведуть!....“ викрикујуть з усіх боків по селу. І біжить на Хрушча дивитись старе ј мале.
Повели Хрушча у Гетманське; засадили в тьурму за залізні штиби; давај випитувати та роспитувати. Підньалисьа знову спроси та переспроси… Зовсім загубила спокіј Мотрьа: водьать јіјі то в город, то з города… А тут — друге лихо: Мотрьа почула — шчось заворушилось під серцем…
Помітили льуде — та јак у дзвони задзвонили:
— Чи чули?… питаје молодицьа другу, стрівши на улиці. — Заваготніла…
— Чула, серденько, чула… І скажіть: од такого!!
— Це вже видно не перед добром, моја матінко!… Чи не кінець бува ј віку швидко буде.... Там: торік, хвостата зорьа світила; а це знов пројава јакась вирескалась…
— І ја кажу: не перед добром таке на світі којітьсьа!
Та јак підуть отак цокотати, — не переслухајеш.
А під недільу або свьато, зберетьсьа де небудь чоловіків купа, надіјдуть жінки, парубки, дівчата — назбірајетьсьа чимала јурба льудеј, та ј давај перетерати на зубах у сотиј раз того чудного Хрушча.
Аж ось — не знать звідкіль узьаласьа на селі чутка, шчо він ні Хрушч, ні Притика, а прьамісенько таки Іван Вареник — крепак пана Польського, шчо панував у Пісках.
Така чутка збила з пантелику судових і громаду. Шчо з ним робити? Јак тепер јого судити? Кинулись до пана, — пан одсахнувсьа: робіть, мов, з ним, шчо хочете, јак знајете… Тоді громада розвјазала діло. Јак голили хлопців у москалі: „У некрути јого!… лоб јому! лоб!…“ закричала громада. Појіхав голова у Гетманське; пішов, куди треба; одніс, шчо годилось — і „перевертньа“ прьамо з тьурми повели до пријому. Заголивши лоб, перевернули јого шче в четверте — і став він з Вареника Хрушчовим. Не забаром јого кудись погнали, — та більш він ні вертавсьа, ні озивавсьа.
Отдали Вареника в москалі перед Покровоју. А так, перед пушченьньам, породила Мотрьа сина, — та шче ј породила не аби-јак. Роди були тьажко трудні: потугувала ними Мотрьа два дні ј дві ночі, не својім голосом викрикујучи… Шчо вже не робила „довгопјата“ баба-повитуха, — ні шчо не помагало. Ледве Мотрьа на тој світ не переставилась. Уже ј не кричала ј не стогнала — лежала мертвоју колодоју… Аж на третіј день „господь јіјі помилував“: серед тихого плачу Оришчиного, почувсьа голосниј дитьачиј крик…
— Јенерал!… — зрадівши, скрикнула „довгопјата баба“.
Оришка підньала руку, перехрестиласьа.... Мотрьа важко зітхнула, опамјаталасьа. Хату обньала тиха одрада.
Јак же почули льуде про такі роди, — знову загомоніли. Пішло знов по селу шушуканьньа, глум, тајемні страхи… Діјшло до того, шчо ніхто вже Вареника не вважав і за чоловіка, а так таки за самісінького куцого… Дехто помітив і невеличкі ріжки на голові в јого, јак стригли в пријомі. А Кирило Кнур — недалечкиј сосіда — Христом-богом кльавсьа, шчо јак купались з Остапом укупі, то ј хвостика бачив… Не при хаті згадујучи — куциј, та ј годі!
А тут шче дитинка знајшласьа, та шче при таких родах.
— Шчось воно таки не певне, моја матінко!… цокочуть жінки, похитујучи головами.
І не одна ј не дві нарошне забігало в хату до Мотрі — дивльачись — чи немаје на јому јаких ознаків? Одна јакось забачила на лівім колінці невеличку родимку.... „Оце ж воно ј је!“ подумала, та мершчіј з хати.
— А шчо?? стріва јіјі кума.
— Тож воно, кумонько, саме!… каже кума, перехрестившись. Незабаром ціле село слебезовало про ту пльаму. Усі в один голос: „чортеньа“, та ј годі!
Пријшлось кумів брати, — ніхто не хоче. Шчо тут робити? Вже три дні, јак дитина не хрешчена… Не дај, боже, јакого случају — і вмре, не введене в закон!…
Кинулась Оришка по сусідах… Всьак дьакује, сторонитьсьа… Ходить вона по хаті — сама не своја: світить сідим волосом, ломить сухі руки… Мотрі вже ј не хвалитьсьа: вона ј без того ледве дише.
На тој час лучились в селі перехожі москалі. Оришка до них: „москалики-лебедики, охристім дитьа!“ Купила москальам кварту горілки. Тоді один јакось згодивсьа. Москаль за кума, сама Оришка за куму.
Понесли до батьушки. А пан-отець і собі: „Јак јого такого виродка в хрест уводити?!“
„Боже міј!.. шчо јого робити на світі?!“ плаче Оришка, — та до попаді: „Матушка!… ја вам сього ј того… ја вам моток прьажі напрьаду, — умовте пан-отцьа!…“
Попадьа згльанулась. Охрестив дитину батьушка: назвав Нечипором.