Хиба ревуть воли, јак јасла повні?/I
| Хиба ревуть воли, јак јасла повні? I. Польова царівна |
II. Двужон ▶ |
|
На дворі весна вповні. Куди не гльань — скрізь розвернулосьа, роспустилосьа, зацвіло пишним цвітом. — Јасне сонце, тепле ј пријазне, шче не вспіло наложити пальучих слідів на земльу: јак на великдень дівчина, красујетьсьа вона в својім роскішнім убраньні… Поле — шчо безкраје море — скільки згльанеш — розіслало зелениј килим, аж сміјетьсьа у вочіх. Над ним синім шатром розіпјалось небо — ні пльамочки, ні хмарочки, чисте, прозоре — погльад так і тоне… З неба, јак ростоплене золото, льјетьсьа на земльу блискучиј світ сонцьа; на ланах граје соньашна хвильа; під хвилеју спіје хліборобська дольа… Бујаје вона в гору; зеленіје, јак рута… Легенькиј вітрець подихаје з теплого крају; перебігаје з нивки на нивку; живить, освіжаје кожну билинку… І ведуть вони між собоју тиху-тајемну розмову: чутно тільки шелест жита, травиці… А з-гори лине жајворонкова пісньа: доноситьсьа голос, јак срібниј дзвіночок, — тремтить, переливајетьсьа, застигаје в повітрі… Перериваје јого перепельачиј крик, зірвавшись в-гору; заглушаје докучне сьурчаньньа травјаних коників, шчо јак не розірвутьсьа — і все те зливајетьсьа до купи в јакијсь чудниј гомін, вривајетьсьа в душу, розбуркује в ніј добрість, шчирість, льубов до всього… Гарно тобі, льубо, весело! На серці стихајуть негоди; на думку не лізуть клопоти: добра надіја обгортаје тебе добрими думками, бажаньньами. Хочетьсьа самому жити ј льубити; бажајеш кожному шчастьа. Не даром в таку годину — аби недільа, або јаке свјато — хлібороби виходьать на поле хліба обдивльатись!
Оттакојі саме пори, в недільу, післьа раньнього обіднього часу, — тим шльахом, шчо, звившись гадьукоју, пославсь од великого села Пісок аж до славного колись Ромодану, — јшов молодиј чоловік. „Не багатого роду!“ казала проста свита, накинута на-опашки. — „Та чепурнојі вдачі,“ — одмовльала чиста, біла, на грудіх вишивана, сорочка, вигльадајучи з-під свити. Червониј з китицьами појас теліпавсьа до колін, а висока сива шапка з решетилівських смушків, перехильајучись набакір, натьакала про парубоцьку вдачу…
Ішов справді парубок. На першиј погльад — јому, може, літ до двадцьатка добиралосьа. Чорниј шовковиј пух тільки шчо висипавсьа на верхніј губі, де колись малосьа бути вусам; — на мов стесаніј борідці де-где попјалось тонке, јак павутиньньа, волосьачко. Ніс невеличкиј, тонкиј, трохи загострениј; темні карі очі — теж гострі; лице довгобразе — козаче; ні високого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі… Оце ј усьа врода. Таких парубків часто ј густо можна зостріти по наших хуторах та селах. Одно тільки в цього не абијаке — дуже палкиј погльад, бистриј, јак блискавка. Ним світилась јакась не звичајна сміливість і духова міць, разом з јакојусь хижоју тугоју…
Парубок плівсьа повагом, позакладавши руки назад себе; позирав на вкруги својіми блискучими очима; иноді зупиньавсьа ј довго розгльадав зелене нивја. То знову јшов; то знов становивсьа де-небудь на згірку — ј знов огльадав поле. Ось, перејшов і драниј місточок посеред лук, на низені, на бальці. Під ним шче не висохли весньані кальужі — аж зацвіли, позеленіли: кумкајуть в них жаби рано ј вечір. От, опинивсь на невеличкім горбку по тој бік місточка; став, обернувсьа лицем до јого; гльанув на рудку; перевів погльад на крајнье жито. „Одже тут крашчі хліба, ніж під селом,“ — подумав сам собі: „тут, мабуть, сильнішчиј дошч пројшов…“ Знов повернувсьа, — і рушив далі.
Спустившись в долину, повернув з курного шльаху на обніжок — і пішов поміж зеленими житами. Ось, підіјшов до одніјејі ниви, нахиливсьа, вирвав при самім корені пучок жита, гльанув на јого, далі гльанув на ниву, — і лице засвітилось одрадоју: „От де моја працьа, — не мов казали јого очі, — не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазьајіна!…“ Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другиј бік межі; знову гльанув на своју ниву, наче рівньав дві ниви між собоју — і промовив в голос: „Бач… на нашому полі жито крашче, ніж у дьадька Кабанцьа: моје таке густе та гонке, а в јого — ледве од землі одлізло, — низеньке, жовте, засмоктане…“
Не вспів доказати останьнього слова, — чује: недалеко, зза жита, хтось співаје… Він притајів дух; насторожив уха; слуха… Голос тонкиј, гнучкиј, дзвінкиј, так і росходивсьа на всі боки: — то розльагавсьа в високім просторі; то славсьа по землі, по зелених житах; то замерав оддалеки на польах розлогих; то вливавсьа в душу јакимсь несвідомим шчастьам…
Парубок стојав, јак зачарованиј. Јому здалосьа — він з роду не чув такого свіжого, гнучкого голосу. У јого в очіх засвітилась одрада; лице пројаснилось, наче хто збризнув јого свіжоју водоју; серце затіпалось, не мов хто доторкнувсьа до јого.„Хто б це?“ подумав він, — та ј пішов на голос.
Не встиг ступить десьати ступнів, јак пісньа стихла — тільки одна луна јіјі бреніла шче над головоју у јого. Шче ступінь, шче… зашелестіло жито, заколихалосьа, не мов у јому шчось борсалось, билось… Шче хвилина — і з жита заманьачила дівоча постать… Парубок став. Дівчина, јак перепелка, зньалась — і помчалась вподовш ниви. Низенька, чорньава, заквічана польовими квітками, вона ј трохи не схожа була на сельанок, часто запечених сонцем, високих, иноді дуже неповоротніх дівчат. Маленька, кругленька, швидка ј жвава, одьагнена в зелене убраньньа, між високим зеленим житом, — вона здаваласьа русалкоју…
Парубок спершу, мабудь таки, чи ј не приньав јіјі за ту польову царівну, бо стојав, јак укопаниј, розтьагши ј без того довгобразе лице, широко роскривши здивовані очі…
Дівчина одбігла трохи, і собі стала. Озернулась; гльанула на јого веселими очима; усміхнулась свіжим, молодим личком. Тут јіјі крашче розгльадів парубок. — Чорне кучерьаве волосьсьа, заквічане польовими квітками, чудовно вилосьа коло білого чола; тоненькі пасма того чорного, аж полискуваного, хмельу спадали на біле, румјане личко, јак јаблучко наливчате; очі оксамитові, чорні, — здајетьсьа, сам огонь говорив ними… Дві чорні брови, мов дві чорні пјавки, повпивалисьа над очима, злегенька прикритими довгими густими віјами. Сама — невеличка, метка ј жвава, з веселоју на виду усмішкоју, вона так і вабила до себе. Зелена бајова керсетка, з червоними мушками; червона в букетах спідницьа; на шијі дорогі каралі, хрести, золоті дукати — усе гарно пристало до хорошојі дівоцькојі вроди.
Вона стојала навпроти парубка, јак намальована, — наче манила јого својеју дивноју красоју. Не спускајучи з очеј, він підходив до нејі.
— Чого ти тут ходиш? — обізвалась вона перша.— А ти чого хліб толочиш? — не зовсім ласково одказав він.
— Хиба се твіј хліб?
— Не чиј же… А шчо?…
— Цур тобі, јак мене зльакав!… та ј замовкла.
Парубок і собі мовчав.
— А ти хто така? трохи згодом питаје він, ковтајучи слова. — Де ти взьаласьа? звідкільа сьуди пријшла?…
Дівчина почула, јак тільки чујуть дівчата, чого в јого запнувсьа голос: очі в нејі заискрили, заграли…
— На ві-шчо тобі? — прьадучи ними, вона питаје в јого.
— А чого ж ти пријшла сьуди, на чуже поле? — каже він. Хто ти така? — чого тобі тут треба?… Чутно — аж дух спіра јому в грудіх од кожного слова.
— Не ск-а-ж-у? — одмовила вона на-ростьаг, осміхајучись, і подаласьа трохи личком вперед, згорнувши пухні, білі руки по під ліктьами. — А пријшла сьуди, бо недалечко живу… А ти хто?
— Сьуди јди! каже він, усміхајучись і разом запрохујучи очима. — Посідајемо тут… побалакајемо… ја тобі ј роскажу, — хто ја.
Јак стрель стрельнув у дівчину. Сплеснула в долоні, зареготаласьа, та ј помчаласьа бујними житами… Далі — вискочила на зелену луку, шчо красоваласьа польовими квітками; потім — повернула круто на-ліво, почесала јариноју; јак білочка на деревину в лісі, так вона збігла прудко на згірок; стала, перевела дух, озернуласьа; осміхнулась; махнула правоју рукоју: „сьуди, мов!“ — та наче мана јака, спустиласьа в низ — і скриласьа за гороју.
Парубок ні з місцьа. Стојіть та дивитьсьа в слід јіј шче дивнішчими очима — мов би перегльанув через гору!… У вухах јого шче вчувавсьа јіјі голос свіжиј, тонкиј, јіјі сміх молодиј та дзвінкиј; перед очима, јак та причуда, маньачила јіјі постать метка, жвава; јому усміхалосьа јіјі личко біло-румјане, з јасними очима, з чорними бровами; усьа вона, з зеленоју керсеткоју, з червоноју спідницеју, привиджувалась јому, јак жива… „Шчо це? — думав він. — Чи справді, чи ввижајетьсьа?… І відкільа б це?.. чи не москалівна? так же, казали, у москальа дочка вмерла… гм… мов-бачцьа, на хуторах нікого такого ј немаје… Хіба Хоменкова? — так же не близькиј світ од Хоменкового хутора сьуди теліпатисьа… А видно — хутірська: на селі, окрім попівни, здајетьсьа, нікого підхожого… Оже ј не попівна: попівну ја знају — попівна не така, та ј не піде за пјать верстов од села… Чија б же це?…“
Не розвјазавшись з такоју думкоју, він вијшов на згірок — подивитись, куди пішла дівчина. Було вже пізно. Дівчини не видно, — тільки зеленіли то там, то там, обложившись польами, хутірські сади, јак роскішні квітники, а між зеленоју листвоју вишньаку, груш, слив та јаблунь, біліли чепурні хаточки. Парубок постојав на згірку; помилувавсьа красоју околиці; задививсьа на один хутір, на другиј; пригадував хазьајінів јіх; перебірав у памјаті јіх дочок, — та плутајучись в догадках, і повернув назад, — до дому.
Ішов він такоју ж тихоју ходоју, јак і сьуди, а може шче ј тихшоју, — та все думав, та думав… А в серці — почував він — прокидалось шчось невідоме, чудне: і важко мов і легко, ј сумно ј весело, ј хочетьсьа співати ј хочетьсьа плакати… Сльози не льјутьсьа, а голос рветьсьа; несподіваниј сум обнімаје голову; думка думку гонить: нігде пристати, ні за шчо зачепитисьа — так і ганьаје за маноју… А перед очима — зелена керсетка, червона спідницьа, знадниј з усмішкоју погльад, червоні, јак кармазин, уста, з котрих вигльадаје рьадок дрібних, јак перли, зубів… Аж морозом сипнуло јого по за спиноју… „Оце так!!“ промовив він у голос. „Чи не здурів бува ја, чи не збожеволів?… Дома худоба не напована, а ја блукају тут — і думати забув!“ Та підвівши голову, чим дуж придав ходи в ноги.
Ось незабаром і Піски. На самому крајі села, од вигону, стојала невеличка хатка, вікнами на широкиј шльах. Зза хатки вигльадали невеличкі хлівці, повіточки; трохи далі — тік; за током — огород; а все кругом обнесено низенькоју ліскоју. З разу видно було, шчо то плець не дуже заможного хазьајіна. Не достатки, а тьажка працьа кидалась в вічі. Хата хоч старенька, та чепурна, біла, — видно, більа нејі ходили хазьајські руки; двір виметениј, чистиј; огорожа ціла, хоч і низенька, а ворота дошчані-хрешчаті.
Недалечко від хатнього порогу стојала не молода вже молодицьа, бідненько зодьагнена, — і, розсипајучи з миски зерно, голосно скликала куреј. На томість, з хлівцьа прожогом вискочила невеличка свинка ј кабанчик — і давај похапцем хламати зерно, непідпускајучи куреј. Молодицьа спершу одгонила непроханих гостеј криком: „арьа, гладкі! арьа!“ потім того, плескала в долоні — ј штовхнула кабанчика ногоју; а јак побачила, шчо з такими ненажерами нічого не вдіјеш ні криком, ні легенькоју біјкоју, — вона висмикнула з мітли держально ј стала потьагати „ненаситну прожирь“ і вздовш і впоперек, — аж поки хруснуло держально… „От, прокльаті, каторжні!.... через них держально знівичила....“ На ввесь голос гукала молодицьа — ј кинула в свиноту надтріснутим держальном.
Саме на цеј крик у двір повертав парубок. Не вспів він шче гаразд і воріт причинити за собоју, — јак уже на јого напустилась розсержена молодицьа.
— І де ти, Чіпко, ходиш? де ти бродиш? — докорьала вона. — Ось до јакојі пори виходив! Ні корова, ні кобила не наповані, а він блукаје…
— Ја, мамо, на полі був… до јарини довідувавсьа, одказав він.
Мати пильно подивиласьа јому в вічі, наче вивірьала — чи правда тому? Та син уже повернувсьа ј пішов прьамо до загороди.
— Не гајсьа ж, жени корову напувати, бо треба шче колись јіјі ј дојіти! з докором гукнула мати вже з сінешних двереј.
Син не чув того докору. Він випустив з загороди корову, одвјазав од јасел кобилу, — погнав до водопоју. Хутко погнав, хутко ј назад вернувсьа. Позаганьав у загороду худобу, набрав оберемок свіжојі трави. Зелена трава нагадала јому зелену керсетку; заманьачила ніби знајома постать… Він мершчіј кинув у јасла оберемок… јому здалосьа, шчо з-під трави заблишчали, мов дві углини, двоје чорних очеј… „Згинь ти, марьуко!“ скрикнув він, випростујучи з трави руки. „От, причепиласьа!!“
Швиденько заченив загороду, пішов у хату.
Повечерьали мовчки. Польагали спати.
— Чи ви, мамо, не знајете: у москальа је дочка? — пита він, трохи згодом.
— У јакого москальа, сину?
— Шчо живе коло нашого польа хутором?
— Не знају, моја дитино. Знају, шчо була, — та, казали, либонь умерла. А шчо там?
— Та ја так питају… нічого.
Розмова увірваласьа. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон не јде јому в голову. Душно јому, млосно, пече по-під боками, а в-вічьчьу — вона, та ј вона. „Пропади ти, навіженна!“ шепче він. Перевернувсьа з боку на бік, натьаг на голову рьаднину, — не спитьсьа, та ј годі… „Ні, вже не швидко ти діждеш, шчоб ја пішов на поле!“