Формальні проблєми української державности
 |
Д-р Осип Назарук.
ФОРМАЛЬНІ ПРОБЛЄМИ
УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТИ.
Герб, монетна одиниця, військовий однострій, і стяги.
._%E2%84%961.png)
КИЇВ 1918 p.
Видавництво „Вернигора“
Друкарня Акц. Т-ва М. Т. Корчак-Новицького,
Меринговська ч. 6.
Радіють усякі оптимісти, котрих ще так недавно прозивали фантастами за те, що займали ся формальними справами будучої української держави. Нині ті справи стали пильним питаннєм дня й викликують загальне заінтересуваннє; треба над ними поважно призадумати ся.
А хочеть ся над ними думати, вже тому, що дві перші з них, а саме справи нашого державного гербу й монетної одиниці, полагодила наша найвища власть гарно й добре, — першу з тих справ як не можно краще.
На вістку про ухваленнє тих двох справ глибоке задоволеннє обняло велику більшість думаючих людий української нації, — де-б вони не жили. І коли я забираю голос у справі тих двох уже полагоджених питань, то роблю се для того, щоб розглянути заміти проти такого полагодження.Такі заміти, розумієть ся, є. А підносять їх на тій основі, що, мовляв, і на сонці видно плями. Се правда; тільки, що плями сонця, зникаючо незначні в порівнанню до сили його жару блеску.
Зміст замітів проти ухваленого гербу виглядає так: „Кожний герб представляє якусь конкретну й виразну картину, якийсь ясний образ. Тим часом наш виглядає на якусь рисункову загадку. Як-би так були ухвалили архангела Михаїла, або лева, або козака з мушкетом, то можна було-б молодіжі ясно виложити, що се значить. А так дуже трудно —тим більше, що певне значіннє сього гербу в науці не усталене.
Всі ті заміти характеристичні своїм популярним, навіть аґітаційним змістом, і критики очевидно не видержують. Між ними ще найсильнійше представляєть ся заміт „педаґоґічної“ натури. Але тільки на перший погляд. Бо в дійсності він обертаєть ся нераз проти тих, що його підносять. Адже саме на молодіж впливатиме сильно факт, що привернено найстарший з відомих гербів нашої державности, котрий має за собою тисячлітню традицію. Він відразу підносить почуттє нашої національної гордости і на кожнім кроці, на кожнім козакові української держави, на кожній її будівлі, на кожнім стемплі і банкноті говоритиме до молодої людини: „Ти член і спадкоємець тисячлітньої слави великого народу, котрий уже тому 10 століть боров ся під сим знаком“.Ні один зі словянських і навіть европейських народів не має такого питомого, свого й ориґінального гербу. Всі орли — се ріжні варіянти й наслідування одного з римських гербів; корони се також частина емблємів монаршої власти, ужита за герб, леви принесені з півдня відзнаки (розмірно пізньої креації).
Кожний инший герб, уживаний на наших землях, має в собі щось провінціонального, тільки той оден, найстарший з них, сяє блеском повноти й охоплює всі наші землі своєю старою традицією. А те, що його значіннє ще „напевно“ неусталене в науці, надає йому на мою думку тільки більше поваги й своєрідної святості, яку має кожна прастара й таємнича памятка. Адже питаннє проте, чи він означає берло, чи се якийсь таємничий рунічний знак —річ зовсім другорядна супроти факту, що того гербу вживали наймогутнійші землі в часі, коли вся наша національна теріторія була під їх скиптром. В тім часі наші західні сусіди Поляки (тоді ще Ляхами звані) взагалі не мали одноцільної державної орґанізації тай навіть не снило ся їм про герб, — Москви ще не було, а землі, на котрих вона як держава розросла ся опісля, підлягали як кольонії сему державному знакови нашого Київа та його княжого роду. Словом — сей наш герб то свідок нашої старої культурности й орґанізаційно-державного змислу.Тепер ходить лиш о належите артистичне виконаннє того гербу. Як він буде виконаний, чи на старо-руськім житі, чи на якім иншім фоні, невідомо. Перше його виконаннє (на 100 карб. банкноті) неможливе, й можна його виправдати хиба великим поспіхом. Але треба сподівати ся, що велика Україна, яка видала артистів і знавців старини та орнаментики, на міру Сластьона (ілюстратора „Гайдамаків“) — здобудеть ся на відповідне виконаннє свого гербу.
Над замітами проти принятої монетної одиниці не буду розводити ся, бо їх зібрав і збив Вп. Президент української Республіки, проф. Грушевський.
Згадаю тільки про оден заміт, який можна б піднести не так проти „гривни“, як проти здріблення її. Гривна мала колись вартість одного фунта благородного металю, значить вартість велику, особливо, коли взяти під увагу відношеннє між засобами поживи, одягом і т. д., а грішми в давних часах. Не підлягає сумніву, що при відбудовуванню форм нашої старої державности, не може лежати в нашій інтенції обезцінюваннє, чи зменшуваннє ціни старих памяток. Се й не лежало в інтенції мужів, що ухвалили в монетарній системі привернути нашу стару монетну одиницю. Тимчасом зайшла тут певна суперечність, яку впрочім можна-б ухилити напр. в той спосіб, що крім малої гривні вартости ½ карбованця, можна-б установити ще велику, властиву, або золоту гривню, вартости приближної до давної гривні, відповідаючої менше-більше анґлійському фунтови шт.—
Третя формальна справа, яка тепер також актуальна, далеко труднійша до розвязання від обох перших. І для того слід присвятити їй більше уваги.
Коли герб і гривна се емблєми призначені головно для мертвих річий, то військовий однострій призначений для живих людий й через те представляє без порівнання складнійшу проблєму. Бо тут входять у гру всі питання, які могли бути порушені при обох перших справах і крім того цілий дуже скомплікований ряд питань зовсім иншого рода й незвичайно широкої „скалі інтересів“.
Коли вже одяг поодинокої приватної людини багато говорить про її смак, походження і становище на великій „суспільній драбині,“ — то mutatis mutandis у ще більшій мірі дасть ся се сказати про одяг війська. Він має бути не тільки масовим проявом артистичного смаку нації, але також проявом історичного почуття звязку з бувальщиною, має бути одним з найбільш замітних проявів національної індивідуальности.Одначе тим ще далеко не вичерпуєть ся значіннє однострою. Се тільки одна сторона свідоцтва, зрозуміння ваги завдання тих, що творити-муть сю на перший погляд чисто формальну річ. Бо крім минувшини мусить військовий однострій відбити в собі й заспокоїти практичні потреби сучасности й згармонізувати сучасний естетичний смак не тільки з тими практичними потребами, але й зі смаком історичної минувшини. А вони часто розходять ся між собою.
Вже сказане досі ставляє нам перед очі цілий лябіринт комплікацій і трудностей, які видвигає справа однострою. Все те слід памятати при оцінці вже доконаних проб і не осуджувати їх так остро, як у нас робить ся.
Люди, що стоять оподалік від військових справ, не можуть мати поняття про те, як інтересує військових справа однострою та найменші подробиці її! Навіть старші й поважні люди дебатують над справами однострою цілими днями й ночами.
Супроти такого заінтересування тою справою, автор сих рядків, прислухавши ся дебатам між українським стрілецтвом, постановив витягнути з них усе те, що йому видасть ся слушним тай оповістити се. Може сі погляди причинять ся в дечім до вияснення сеї актуальної справи.
Перше важне питаннє дотикає історичности твореного однострою. Се дуже вдоволяюча поява, що наш загал по обох сторонах кордону відразу відчув потребу навязати при творенню військового однострою з нашою бувальщиною. Проявило ся се в Галичині вже перед війною; між наддністрянськими Українцями, де обставини перед тим не позволяли на такі прояви, проявило ся се пізнійше, одначе могутнійше.
Сей зворот до минувшини — поява загальна слідна у багатьох державах і націях. Нас інтересують в першій мірі ті нації, що, подібно як ми, шукали навязаня до бувальщини при відбудовуванню своєї державности. У них в тім питанню рішали два впливи: сучасні взори могутніх мілітарних держав (Німеччини й Франції) та зразки з власної бувальщини. Впливи ті бороли ся з собою й кінець кінців побідила сучасність, до подробиць вистудіована й приноровлена до практичних потреб, а вплив бувальщини обмежив ся до поодиноких прикрас однострою.
Неслушний бувби заміт, що при відбудові державного життя поодиноких народів рішали чужі, спроваджені династиї. Бо якраз вони все і скрізь дуже уважали на формальне навязаннє з бувальщиною нової для них отчизни. І так перший болгарський король явив ся на болгарській землі, в національнім однострою Болгарів, хоч був їм зовсім чужий по крови й вихованню. Те саме зробив і альбанський князь. Одначе не тільки володарі нових і слабих ще держав уважали на те, — але поступали й поступають так навіть старі, глибоко вкорінені династії, як прим. Габсбурґи в Угорщині (гл. їх коронаційні й генеральські однострої!). Та, видно, життє з його сучасними вимогами сильнійше від бувальщини, а практична потреба міцнійща від пошани традиції, хоч би ту пошану виконували навіть наймогутнійші династи.
Таким чином вплив бувальщини знайшов тільки обмежене приміненнє на полі війскового однострою. Правда, є виїмки, що на перший погляд збивають сей висновок. Ітак Англія, що дуже шанує свою традицію (і сій пошані богато завдячує), задержала старий шкотський однострій для гвардії: непропорціонально великі шапки, замість сподень — спідниці в кратки, нагі коліна й хвости — на переді. Також однострій турецького війська задержав богато зі своєї традиційної бувальщини.
Але се тільки позірні виїмки. Бо англійська гвардія виступає в своїх дивоглядних одностроях тільки про свято і позатим з тим одностроєм армія нічого спільного не має. А знов Туреччина занадто відстала країна, щоб її військо тепер брати за взірець. Уже напр. Японія зовсім з'европеізувала свій військовий однострій, очевидно з практичних причин.
На тім полі Японія перевисшила своїх европейских учителів, чим доказала, що можна „перескочити“ цілі епохи минувшини й використати досвід других. Як відомо, історія новочасного військового однострою зовсім не стара: вона сягає тільки до 17 столітта (зачинаєть ся разом з заведеннєм постійних армій на більші розміри). Довгий час у війскових одностроях поодиноких держав уживано певних засадничих красок. І так англійскі жовніри мали голосні червові блюзи, француські — червоні штани, краска німецького однострою була темносиня, російського зелена і т. д. Опісля по ріжних досвідах краска однострою військ усіх держав стала в меншій або більшій мірі сірою (з ріжними відтінками). Японія не тільки приняла ту найновіщу краску і форму, але зовсім зрівнала однострій офіцирів, під'офіцирів і мужви, лишаючи офіцирам тільки дуже незамітні відзнаки.
І так за вислід боротьби між традиційною бувальщиною а практичною сучасністю на полі військового однострою можна уважати меньше–більше те, на чім стоять Угри: однострій їх війська зовсім європейський, тільки шамеровані прикраси вказують на Угорські впливи.
Як-же супроти того представляєть ся справа однострою українського державного війська?
Вона вступила вже в стадію здійснення і проявила ся повним зворотом до козацької традиції: перші дивізії Української Республики, що разом з Німцями входили до відібраного большевикам Київа, були вже одягнені в козацькі сині жупани й шаравари, виконані з німецькою систематичністю на домаганнє наших і по їх вказівкам.
Пригляньмо-ж ся блисше тій справі.
Що се таке козацький однострій? І кілько нім національного?
Сі питання можуть зразу видавати ся дивними. Але годі забувати, що коли навязуємо до традиції, то слід навязувати до дійсно своєї традиції в повнім розумінню того слова. Така перша традиція у нас скінчила ся з упадком нашої першої державности, себто з упадком українських князівств (14 ст.). Те, що відродило ся за козаччини, було для нашого оживлення великої й неоцінимої ваги, але воно відроджувало ся під сильним впливом чужого. Козацький „однострій“ (коли він до часів Мазепи взагалі був переведений) повстав під впливом могутнього тоді Турецького мілітаризму; турецька мода була що до ноші так поширена, що через наші землі перейшла аж у Польщу й там відбила ся на ноші польської шляхти (котра взагалі ніколи нічого оригінального не придумала).
„Широкі як море“ козацькі шаравари виразно вказують на своє східне походженнє й запрошують до того, щоб сідати на землю з підібганими під себе ногами. Пробиваєть ся в них східне марнуваннє матерії, ласе на своєрідну, для східнього ока принадну красу з її буйністю й фалдистістю. Старі форми долішньої частини одягу нашого народа мають якраз противний вигляд: вони вузькі, навіть обтиснені, що можна бачити по формах сподень у нашій Верховині (як відомо, в горах все задержують найстарші форми в усім) і навіть на долах. Словом — шаравари так само пригадують східний стрій, як „оселедець“ китайську косу. Річ вельми характеристична, що жадного з наших князів не описують з „оселедцем“, крім одного Сватослава завойовника, великого воїна, але типового скитальца, кочовика, котрий богато мав до діла зі східними народами й від них переняв у всім свій спосіб життя. Але в одязі, котрого опис знаємо з візантійских жерел, держав ся свого й нічим не виріжняв ся від своєї дружини.
Буйні козацькі добичники так мало були зразу звязані з яким небудь культурним жителем українського народу, що сучасник збираючи про них відомости (коло 1580 р.) уважав їх „по більшій части за Магомотан“, а народня українська поезія в цілім ряді творів висміяла їх відчуженнє від церковного життя, котре тоді було головним і майже одиноким свідомим проявом української національної окремімности[1].Ті пограничні добичники значно скорше мали почуттє своєї станової спільности, чим почутє спільности з культурними інтересами українського народу. І того станового становища не опускають вони властиво ніколи. Козацтво в своїй суті се був аристократично-становий, не демократичний рух; він виростав під сильним виливом розвитку польсько-шляхотської верстви й має в собі подібні як вона черти.
Се було вислідом тодішних обставин і весь перебіг розвитку нашої козаччини зовсім не вменшує її великих заслуг в обороні української національної справи. Але факт остане фактом, що козацтво як стан старало ся відріжнити себе в усім від поневоленої мужицької маси й брало також зразки свого одягу від чужинців тим радше, шо робила се й польська шляхта. Та остання так завзято малпувала турецькі пишно-перісті строї, що оден з її ліпших королів, а саме Стефан Баторій, приїхавши до Польщі й оглянувши „парадні“ й блискучі ріжними красками „однострої“ польсько-шляхотського війська, сказав з досадою: „Панове! Адже ви виглядаєте радше на машкари, чим на воїнів!“…
Наше козацтво було за убоге і мимо всего надто звязане з народом, щоб і з себе зробити машкар на зразок польських шляхтичів. Одначе вплив польського пануючого стану був на нім очевидний — так у психіці козацтва, як і в його одязі.Таким чином т. зв. „козацького однострою“ нема причини уважати за якусь святощ, котру необхідно треба дати армії Української Народної Республіки.
З другої знов сторони річ ясна, що нема причини помітувати тими частинами козацького однострою, котрі покажуть ся практичними, гарними, чи характеристичними.
І тут приходимо до трудного питання, як погодить вимоги практичности з усіми иншими.
Се питаннє треба вже розбирати на поодиноких частинах однострою. Починаймо від накриття голови. Сформованнє сеї частини однострою найтруднійша з усіх справа. Вже тому, що накриттє голови передовсім впадає в очі. Від нього залежить вигляд і вираз лиця та головна складова частина вражіння, яке викликує жовнір. Але накриттє голови ділає не тільки на видця. Воно ділає ще сильнійше на того, для кого призначене. Жовнір найчастійше має до діла зі шапкою; він бачить її передовсім на своїх товаришах і богато разів на день має її в руках; з тих причин шапка така важна, почавши від емблєму на ній.
Справа шапки робить ся ще складнійша тим, що властиво треба рішити що найменше про три роди її: літню, зимову й парадну. При кожній з тих форм виринають ріжні трудности, але одна з них найбільша: се питання, на скільки вже при шапці слід узгляднити традицію. Бо що її вже тут узгляднити треба, се не підлягає сумніву.
Отож щасливий початок в порішуванню тих питань зробило на нашу думку галицьке січове стрілецтво, принявши т. зв. „мазепинку“[2].Правда, вона занизька, але сей її дефект легко усунути. Зате форма її виріжняє ту шапку від усіх инших подібних шапок європейських військ, не надаючи їй заразом азійского пятна. Притім пригадує нам однострій національного війська з часів нашої другої державносте коли те військо прибрало вже певнійші европейські форми.
Впрочім можна-б іще спробувати виробити й пристосувати шапку, звану „корабликом“ (яку можна бачити на портретах у Ярослава Мудрого), що предкладає оден з наших скульпторів.
На зимове накриттє голови надавала-б ся властива шапка, або правдиво смушева, або т. зв. „натягана“. Дно її могло-б бути оксамітне у старшини, суконне у звичайних козаків, а форма скомбінована з козацької й німецької (при кінноті чи жандармерії) тільки в тім випадку шлик повинен бути або дуже малий, або зовсім усунений, бо всякі такі „висільця“ й побрязкачі разять.
Лишаєть ся ще порушити справу парадного накриття голови. До сього надавав ся-б найбільше шолом, скомбінований з мотивів із княжих часів. Як велично виглядають такі шоломи, можна бачити на пруськім війську, що маширує в своїх „пікельгавбах“ (хоч їх виконаннє не конче удатне). Чудово виконаний такий шолом у формі копули на соборі Мстислава в Володимирі Волинськім. Він вповні вдоволяє наші естетични вимоги і притім вяже з традицією. На всіх накриттях голови приходив би державний герб України.
По накритю голови слід розглянути ковнір. Тут приходить комплекс зовсім нових, доси непорушених питань. Але пока згадаємо про них, треба застановити ся, чи комір взагалі повинен мати якісь знаки або прикраси і чи не ліпше булоб, оставити його зовсім чистим.
Коли-б комір остав чистим, тоді дальші відзнаки прийшли-б щойно на барчики, то є на місце, де у Москалів і Прусаків приходять паґони. З уваги на те, що перша відзнака (герб України) була-б приміщена на чолі шапки, була-б се за довга прогалина для люструючого ока. Можливо, що вона за довга тільки для ока Українця, котрий звик бачити прикраси якраз на комірі. Пригадую, що народні вишивки на сорочках і иншій одежі передовсім і головно прикрашують ковнір, де поміщуєть ся найкрасші прикраси. Навіть у зимовій, кожуховій одіжі ковнір — се важна річ. І слушно: бо коли всі инші прикраси часто закривають ся або й зовсім відпадають, — ковнір лишаєть ся як найбільш видна частина.
Крім естетично-льоґічних арґументів за прикрашенням ковніра відзнаками є ще й практичні: на вулицях наших міст часто можна тепер зустріти молодих або низьких ростом жовнірів, що високо задирають голови, щоб розпізнати відзнаки висших ростом пруських офіцерів, котрі мають відзнаки приміщені на раменах. Супроти того непрактичність такого приміщування відзнак зовсім ясна.
Заходить тепер питаннє, які саме відзнаки помістити на ковнірі. Бо можливі двоякі: або тут умістити окремі відзнаки для родів оружа (піхоти, кавалерії, артилерії, летунів, зелізнодорожних полків і т. д.) і числа полку — або сі відзнаки поставити на барчики (де приходять паґони), а на ковнірі помістити відзнаки шаржі, військового степеня.
Мені сей другий спосіб видасть ся практичнійший. Бо вже з досвідів російсько-японської війни, потверджених опісля досвідами сеї великої війни, знаємо, що дуже часто залежить на тім, щоб неприятель з попавших у полон не знав напевно, який саме полк стоїть перед ним. В тій цілі освічений і патріотичний козак, уже йдучи до наступу, або бачучи, що попаде в полон, позбуваєть ся числа свого полку. Це легко Йому зробити, коли число його полку буде на паґоні, припнятім на ґузику, — а дуже трудно, або й неможливо, коли число його полку буде пришите на вилогах ковніра.
Тепер треба розглянути, які саме відзнаки повинні бути приняті на означенне військових степенів. Здаєть ся, що згодом в усіх арміях приняті будуть звіздки. Одначе тепер сі відзнаки що неустійнені і ніщо не стоїть нам на перешкоді в сій переходовій стадії творення української армії, пробувати шукати своєрідних відзнак. Уже навіть виринають в тім напрямі всілякі предложення з ріжними арґументаціями.
В тій повені всяких предложень, котра щойно починає прибувати, можемо наразі ствердити лиш те, як не повинні виглядати відзнаки. Отож вони не сміють лучити поняття військовости з иншими прикметами, які з військовістю не мають нічого спільного. Покажемо се на прикладах: колиб хто пр. сказав, що українське військо, як військо глибоко реліґійного й христіянського народа, повинно приняти за відзнаки хрест, причім на кождім кінчику хреста можнаб умістити гарну звіздку, — то се булаб очевидна нісенітниця, хоч правдою є, що український народ реліґійний і христіянський.Вправді не в такій мірі нерозумне, але все таки невідповідне було-б предложеннє, відзначити українських жовнірів колосками — „тому, що ми хліборобський народ“. Се очевидно правда, що ми хліборобський народ і живемо головно з хліборобства, як цілий ряд инших народів живе головно з торговлі, промислу чи риболовлі. Але досі ні одному не прийшов до голови помисл, щоб з тої причини давати своїм жовнірам за відзнаку торговельну вагу, молот або рибу, бо се з військом як таким нічого спільного не має. Вправді й звіздки з військом як таким нічого спільного не мають, крім хиба того, що пригадують небесні звізди, де „ність болізни ні воздиханія“, але вони бодай „невтральні“, — коли прим. колоски вже давно (і слушно) приняті як відзнаки хліборобських шкіл і служби та офіціялістів великих земельних посілостий.
Коли у нас виринуло предложенне „колоскових відзнак“, — острий дотеп наших січовиків зараз причепив ся до того й у січовім коші почали говорити, що піхоту можна відзначити колоссєм пшениці, кавалєрію вівсом, артилєрію бульбою, а обозні (тренові) відділи варениками, — щоб усе було „по хліборобськи“.
Як хочемо ориґінальних відзнак, то маємо на те чудові зразки народній вишивок і прикрас з іх ріжними формами та красками. Притім одначе слід звернути увагу на те, що такі вужиковато-гадючі відзнаки, які мають пр. польські леґіоністи, рішучо не відповідають українському естетичному смакови в приміненю до військових відзнак. Тут скорше надавали б ся лінії ломані під кутом 90°. Вони пригадують щось сильного, енерґічного, рішучого.[3]
Є ще предложення відзнак на рукавах. Арґументують їх народнім смаком (гл. ХХХІІ-гу картину в німецькім перекладі ґеоґрафії України Рудницького!). Проти таких відзнак годі в засаді що не будь піднести. Одно тільки треба ствердити: що тих відзнак не сміє бути за багато і що коли прийметь ся відзнаки ковнірові та паґонові, то зовсім злипші відзнаки рукавові — й наоборот. Оба роди відзнак можна приняти рівночасно тільки для окремих відділів, напр. відзнаки на рукавах приняти для відділів санітарних, зелізнодорожних, обозних (трекових) і т. п.
З порядку річий приходимо до козацького жупана. Се рівно як шаравари — стрій східний, а не український. Доси носять його Черкеси. Для паради він прекрасний ізза своїх збиранок і фалдів, котрі бавлять око відповідним укладом і богацтвом. Одначе для практичного ужитку війська він не надаєть ся — з тих самих причин, що й шаравари.Коли вже доконче маємо виріжняти ся між европейськими військами своїм військовим одностроєм, то замість козацького жупана можна-6 завести відповідно змінену народню свитку (для піхоти). Се проєкт четаря Гаврилка.
На мою думку як раз приклонники народніх святощів повинні рішучо виступити проти заведення в українськім війську козацького строю, як практичного строю на буддень. Адже в той спосіб стягаєть ся той озарений традицією стрій в потреби буденщини і мимохіть поневіряєть ся його. Прошу собі тільки представити сотенного кашовара як він у своїй, зрештою дуже пожиточній, праці, виходить у замурзанім козацькім жупані та облитих шараварах!… Мабуть ніде так влучно, як тут, не дадуть ся примінити слова великого поета: „Що невмирущо має жити в пісні, мусить загинути в життю“. Інакше викликує воно несмак і дивовижу.
Що иншого парадний однострій. Тут є місце і час на поворот до бувальщини й навіть до романтизму. Тут око й уява, образуваннє й настрій очікує чогось святочного, небуденного, чогось такого, чим одушевляєть ся дух нашого Тараса.
…„А ясновельможний на воронім коні блисне булавою — військо закипить“…
Але в практичнім життю во істину повинні справдити ся слова Шевченка, що „не покриють Україну червоні (чи сині) жупани…“ Бо се виглядало-б радше на якийсь величезний маскарад, невідомий в історії ніякого народу, крім хиба одної Польщі, до котрої оден з її кращих поетів кричить з болем у душі:
„Pawiem narodów jesteś і papugą.“ (Слова Словацького.)
Думаю, що ми не повинні собі заслужити на слушний закид, що стаємо попугаєм попугая — і то в тверезім та твердім 20-тім століттю, століттю практичности й економіки, століттю приноровления до тяжких вимог життя.
Те, що перші дивізії Української Народної Республики вже одягнені в козацькі жупани й шаравари, не уважаю ще знаком, що ми вступаємо на павино-попугаєву путь романтизму. Бо саме тепер переживає український нарід велике, найбільше торжество свого воскресення — й ті тисячі синіх жупанів, що покрили київські шляхи, дають вислів нашому небувалому зворушенню. Вони відповідають настроєви хвилі. Але сей настрій не повинен бути перетягнений, бо тоді скінчить ся несмаком.
Вкінці незвичайно важна річ для жовніра се плащ. Він повинен бути передовсім дуже міцний і заступати жовнірови також покривало в часі сну (чим улекшило б ся непотрібний тягар ізза двигання коців, ліжників і т. п.). Що до форми плаща то можна-б ужити й кобеняка, відповідно його прикроївши й давши можність, зіпняти його спряжками. (Проєкт ч. Гаврилка.) Притім не слід забувати, що й кобеняк правдоподібно чужого походження.[4]
Збираючи вислід сих мірковань, тверджу:
1. що при творенню тревалої української армії та постійного військового однострою треба взяти під увагу не тільки історичну традицію, але й практичні вимоги сучасности;
2. що там, де сучасність противить ся минувшині, треба в практичнім життю дати першенство сучасности;
В. що традицію треба відповідно пошанувати придуманнєм парадних одностроїв, а не поневіряти її в буденности практичного життя.
По дотеперішній діяльности нашої найвисшої власти в Київі можна сподівати ся, що вона в відповіднім часі належито порішить і сю справу.
Тут хочу згадати ще про справи, котрі до однострою не належать, хоч звязані з ним. Се передовсім справа обуви. Воєнна практика виказала, що жовнір волить чоботи, чим черевики, бо чобіт ліпше забезпечує його перед болотом і менш часу забирає при поспішнім одяганню. Розумієть ся, се ще не значить, що черевики мали-б бути зовсім усунені: вони потрібні для легкого виходу і т. п.
Друга річ, про яку годить ся згадати, се шабля, зглядно ніж (баґнет, штик, Dolchmesser). Згадати її годить ся так з практичних, як з естетичних мотивів. З практичних тому, що, здаєть ся, при кавалєрії шаблі або зовсім заступлять списи (копія), або в дуже великій більшости: ті, що зустрічали ся в боях з російськими козаками, заосмотреними в списи, твердять, що тільки перший ряд тих копійників має успіхи і то властиво лише при першім ударі; їх списи вмотують ся в тіла людий і звірят так, що переважна часть не має свободи рухів, а бодай не зараз може її осягнути зате шаблею можна з коня значно ліпше орудувати.
Одначе сі практичні моменти порушені тільки мимоходом, бо ходить нам в данім випадку головно о формальний вигляд бічного оружа українського жовніра, чи се буде шабля кавалєриста, чи баґнет піхотниця.
Тут, на рукояті сеї необхідної збруї, є місце й можність, дати проявити ся великому артистичному смакови нашого найкрасшого племени — Гуцулів. Рукояті бічного оружа повинні бути з уряду заосмотрені в чудові гуцульські різьби й тревалі викладання, причім слід уникати одноманітности тим більше, що гуцульські майстри можуть спромогти ся на дуже ріжноманітні прикраси (гл. гарно виконані рукояті багатьох офіцирів і мужви У. С. С.).
Сам вигляд шаблі мігби мати форму меча з княжих часів, або дещо вигнуту форму козацької шаблюки. Можна-б запровадити одну й другу історичну форму, розумієть ся, кожду в иншім роді оружя.
Тут насуваєть ся на думку ще одна дрібничка, котра одначе з естетичних причин мас своє значіннє. Се справа привязки („портопе́“). Воєнна практика виказала непригожість тих привязок з тканих матерій: вони скоро нищать ся й іще скорше плямять ся та стають брудні й обшарпані. Супроти того (коли привязка взагалі остане) треба її виконувати з відповідної шкіри. Шкіра до сього тим більше надаєть ся, що на ній могли-б бути вибиті гарні й тревалі мосажні прикраси (герб Української держави і т. п.), Призначеннє сеї привязки і так чисто естетичне, а обшарпанє й бруд викликають зовсім не естетичні вражіння. Супроти того зміна матерьялу тут безумовно вказана.
Одною з дуже важних основ естетики являєть ся — практичне приміненнє виробленого предмету, що особливо виразно виступає в естетиці будівельній, хоч на перший погляд практичність і краса виглядають на дуже далеких свояків. В дійсности одначе їх відношеннє значно блисше, хоч не в усіх галузях штуки признане і богатьома рішучо заперечуване (пор. клич: „Штука для штуки!“).
З практичної точки погляду слід обговорити на самім кінці ті річи, що колись давно мали практичне значінне, а нині остали тільки символами. До таких річий належать в першій мірі полкові знаки.
В старинних і середновічних часах мали вони в куряві, суматосі й гомоні битви велике практичне значіннє, бо по них видно було, як далеко вдер ся в ворожий стан даний відділ, а розгромлені й розсипані відділи збирали ся і порядкували ся на ново кругом своїх прапорів.
Тепер ті практичні колись знаки (в старинній римській армії були се жердки з орлами на кінці) стали вже тільки символами.
Але якраз для свіжо відбудованої державности українського народу розумно виконані полкові стяги можуть мати не тільки символістичне, але й чимале практичне значіннє: вони можуть бути тими знаками, що вічно пригадувати муть масі української молодежі, котра служитиме при війську, з яких частин складаєть ся велика територія українського народу. Розумієть ся, се наступить тільки тоді, коли ті стяги будуть відповідно виконані.Як же ми представляємо собі „відповідне“ виконаннє полкових стягів?
Передовсім булоб на нашу думку вельми бажаним, щоб на одній стороні полкового стягу вишитий був т. зв. „Великий Герб“ України, себто головний герб (старокняжий знак Руриковичів), принятий за властивий герб відбудованої української держави (від січня, 1918) — окружений малими гербами поодиноких українських волостий (земель), як Київщини, Чернігівщини, Переяславщини, Волині, Холмщини, Галичини, Буковини, Угорської України, Слобідської України, земель давного Запорожа, Берладської Волости, Спишскої Землі, Кубанщини (давна Тмутороканська Область) і т. п.
Тут слід подати кілька заміток з історичної перспективи в приміненню до сучасних поглядів міжнародного права й звичаїв.
Передовсім треба підчеркнути що тепер в справах титулятури уживанне титулів на основі давно посіданих країв не уважаєть ся за такий акт чи стан, котрий вимагав би спротиву зі сторони фактичного посідача. На основі того звичаєвого „права“ в зв. великих титулах монархів можна зустріти цілий ряд титулів, опертих на колишнім посіданню ріжних країв і земель, хочби вони тільки короткий час були в посіданню даної династії.
Тим більше прислугує се право українській державі в її гербі що до земель, які були в її посіданню а й тепер іще мають значне число, подекуди й абсолютну більшість українського населення (як Угорська Україна).
Для прикладу возьмім таку вже геть у нас забуту Спишську Землю (Zips). Ся славна колись з копалень срібла міді й зеліза країна біля Татр, у порічах горішнього Попраду, Гнильча й Гернаду — заселена була від непамятних часів українським народом і належала до нашої держави. В р. 1018 загарбав спишську землю разом з Червенськими городами польський князь Болеслав, тесть нашого кн. Святополка, званого „Окаянним“. Але тільки 23 роки був Спиш при Польщі, бо вже в р. 1031 відобрав його від Польщі Київский Вел. Князь Ярослав (Мудрий). В р. 1102 одержує ту „срібну країну“ як придане наша княжна Святополківна Сбислава, що виходить за польського князя. Одначе ту землю відступлено Польщі тільки часово, а саме на так довго, поки та українська княжна буде там, що потвержує й польський історик Длуґош, пишучи під р. 1108, що Спиш тільки часово („tunc“) належав тоді до Польщі (Hist. Pol., lib. IV. ad anno 1108). Таксам о і в угорські руки дістав ся Спиш тільки часово, як придане дочки тої нашої княжни Сбислави, Юдити, що вийшла за угорського кор. Кольомана. По її смерти Угри всупереч умові не хотіли звернути „Срібної Землі“ й виміняли її — з Поляками за частину Перемищини, яку тоді окуповали значить: робили „інтерес“ з контрагентом, котрий не мав найменшого права, заключувати інтереси в тій справі і ще до того дали йому ніби еквівалєнт, до якого також не мали права.
Поминаємо дальшу, незвичайно інтересну історію „Срібної Землі“, завзяту боротьбу тамошної української шляхти й народу за свою православну віру й народність, — боротьбу, яка доходила аж до крівавих борб у підземеллях церков та до отвертих бунтів і знищень. Стверджуємо тільки, що з нашої сторони ніхто й ніколи не зрікав ся формально прав до тої гарної землі, через котру наша держава мала безпосередну границю з чеською державою.
До якої міри „Срібна Земля“ була православна і українська, видно з того, що в спишських грамотах говорить ся про латинян як про чужинців (hospites) — і то ще в 15 століттю (грамота Сигизмунда з 1433 р.) Спишська земля ще довго по заняттю її Уграми не була з'орґанізована на подобу инших угорських земель, тільки входила в їх склад як окрема одиниця. До сеї пори живе там коло 40.000 українського населення.
Словом — знакови „Срібної Землі“, так довго зливаної кровю українського народу, вповні належить ся окреме місце у великім гербі України. І се слід зробити при управильненню формальности української держави.Не стоїть тому на перешкоді факт, що Українська Республика не має заміру виступати тепер з претенсіями до земель Угорщини, заселених українським народом. Адже таксамо не виступила вони з претенсіями до східної Галичини. А чейже великий герб України без гербу галицької волости годі собі представити. Тут ходить о послідовне полагодженнє формальної справи, котре тепер має для нас як державної нації, особливше значіннє, а „каменем преткновенія“ у міжнародних відносинах не повинно бути. Адже має сусід України, австрійський імператор, титул „короля Єрусалиму“ (котрий належить до його союзника, турецького султана), а як король Угорщини приняв свого часу титул „короля Володимирії“ (Волині).
Річ наших істориків, відгребати старі знаки поодиноких волостий українського народу, евентуально відповідно їх дібрати.
По другій стороні полкових стягів могли-б бути поміщені герби поодиноких волостий, з котрих набирати муть ся дані полки.
При укладанню взорів наших стягів може знайти величне приміненнє все богатство нашої старої й сучасної орнаментики (тут зачисляю й орнаментику історичну з булавами, пірначами і т. д.).
Українська нація розпоряджає вже тепер відповідними силами, котрі мали-б змогу, опанувати всю велич і трудности сього завдання згадаю тільки глибокого знавця української старини, професора орнаментики Опанаса Юрієва Сластьона, що витворив цілу школу опитних артистів, знавця козацької старини, професора Московського університету Еварницького, знавця української орнаментики й старини, архітекта Кричевського та ряд майстрів кольористики, Труша, Новаківського, Красіцкого і и. Мимо повного довіря до наших сил, вказаним було-б запросити до співучасти в тій праці також чужих учених і художників. Адже ходить тут о сотвореннє річий, яких звичайно столітями не зміняють.
Січових Стрільців.
._%E2%84%962.png)
——————
- ↑ Гл. Мих. Грушевський: Культурно-національний рух на Україні в 16–17 в.в. Ст. 187.
- ↑ У. С. С. називають її також „катамайкою“.
- ↑ Гл. інтересні проєкти Льва Лепкого.
- ↑ Гл. том гарного видання про укр. народ на великоруській мові.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|