Фармазоны (1874)/2
| ◀ I. ГЛАВА | Фармазоны II. ГЛАВА |
III. ГЛАВА ▶ |
|
Другои днины наймивъ собѣ Василь у Складана фѣры, и поѣхавъ у мѣсто. Во̂дти привѣзъ собѣ скрынь кованыхъ великихъ двѣ и ще много всѣлякого надо̂бя. край Се все понавозивъ во̂нъ у свою стару хату села, а скоро розгостивъ ся, такъ заразъ и ставъ мѣряти сво̂й городець, и значити мѣсце на нову хату, стайню, стодолу, гноѣвню, пасѣку, комору, и все, що до порядного господарства треба. Тутъ заразъ и злягло до него народу съ цѣлого села, а жиды перши̂. Таке єму кланяють ся, таке розпытують ся, таке витають ся, просять съ собою до корчмы. Василь съ кождымъ ґречно, ввѣчливо витає-сь, але каже:
„Я, каже, панове господарѣ, и вы купцѣ, до корчмы зъ роду не ходжу, бо горѣвки и до устъ не беру; великого свята треба, абы я выпивъ склянку пива або вина. Такъ я се чотырнайцять лѣтъ у во̂йску живъ, такъ и тутъ гадаю жити, тому вамъ за вашу ласку ґречно, укло̂нно дякую!“
— „Ай-вай! герсти?“ ажь скрикнули жиды, та ажь посоловѣли, ззираючись одинъ на одного. А Василь до нихъ и каже:
„Чого вамъ такъ дивно стало, купцѣ? Хиба вы не чули, що по другихъ краяхъ селяне не пють, та за тото яки̂ они здорови̂, яки̂ богати̂!… Господи! ажь душа радує ся, якъ чоловѣкъ лишь подивить ся на таке село, чи то въ Моравѣ, чи въ Чехахъ чи въ Австріи, чи на Тиролю. А прецѣ тамъ люде и о половину такихъ добрыхъ ґрунто̂въ та такои благословеннои землѣ не мають, якъ намъ єѣ Богъ давъ у нашо̂й Галичинѣ. Але земля божа бо такъ каже: не толочь мя пяно, оброби мене гарно, а вроджу тобѣ дармо[1].“— „Герсти?“ кажуть жиды, „якъ же то чоловѣкъ, котрый тяжко працює, може такъ жити на свѣтѣ, абы порцію горѣвки не выпити, га?“
„А якъ жили люде на свѣтѣ, доки ще чортъ ту прокляту горѣвку не выгадавъ? або якъ жиють теперь ти̂ хлѣборобы по другихъ краяхъ? Таже они богато тяжше тамъ працюють, якъ наши̂ люде, а прецѣ нема у нихъ нѣ то̂лько калѣкъ, нѣ то̂лько недужихъ якъ тутъ у насъ; на которого тамъ нѣ глянь — жирный та здоровый та веселый, якъ рицарь якій! а те все робить, що горѣвку не пють. Ано киньте вы кавалокъ свѣжого мяса у горѣвку, най у нѣй годинку постоитъ, яке оно стане? — ажь чорне, такъ перегорить. О, та горѣвка найбо̂льша є отрута на свѣтѣ! го̂рша во̂дъ аршенику. Во̂дъ аршенику во̂дъ разу загинешь, а во̂дъ горѣвки ходишь цѣлый тво̂й вѣкъ, якъ не по своєму свѣтѣ.“
— „Кімъ, Мойше!“ крикнувъ Смокъ на Гулиса, тай забрали ся якъ выбити̂ и ще зъ далеку чути було, якъ шварциюркали, та плювали, та за бороды мыкали-сь. Видно було, що по̂йшли право до во̂йта, а Василь каже до людей: „Видите, люде? — абы єго хто полѣномъ переваливъ, то такъ не осердить ся, якъ абы хто на горѣвку яке зго̂рне слово сказавъ. А знаєте, чому? бо она имъ загонить христіянина и зъ усѣмъ єго маєткомъ у кишеню, якъ ту дурну рыбу въ вершку; тому я єѣ не те що пити, але и видѣти не хочу, и ноги моєи у корчмѣ не буде, доки живъ буду. Єѣ треба дужше сокотити-сь[2], якъ казнѣ та криміналу, бо я самъ переконавъ ся, що межи десятьма, що сидять у казняхъ та у тяжкихъ дыбахъ, девять запевне съ причины горѣвки туды до̂стали ся. Бо де яке убійство, де якій рабунокъ, де яке головництво або непотрѣбство стало ся, то усе при піянствѣ, усе при горѣвцѣ. О, кобы то вы до мене у недѣлю загостили, то я бы вамъ таке уповѣвъ та попрочитувавъ, що въ васъ бы серце зодригло ся. Да симъ разомъ выбачайте, паны господарѣ, бо нынѣ день робо̂тный, та нѣколи менѣ у бесѣды заходити, а то ще маю и до панъ-отця духовного по̂йти и имъ покло̂нъ во̂ддати, бо такъ годить ся. Священики велики̂ школы учать ся, то въ кого-жь намъ и порадити ся, якъ не у нихъ? Они не лишь у церквѣ во̂тцѣ наши̂, але и въ кождо̂мъ способѣ; хто ихъ слухає, той добре гостить и лиха не одного втече.“
Оттакъ говоривъ Василь, зо̂бравъ ся красненько, тай по̂йшовъ до священика, а люде якъ стануть пыскувати та горлувати! — „А се що за панъ такій великій обо̂бравъ ся намъ зъ во̂дкись?“ кричить Федо̂ръ Чобанюкъ. „Мы єго прийшли привитати яко ґречного, та на честь запросити, а во̂нъ намъ науку давати, якъ дѣтямъ якимъ! — сякій во̂нъ такій! Мы обо̂йдемо-сь и безъ єго чести! Що ми за дѣло таке! що у жандаряхъ бувъ? — Я видѣвъ и жандарѣвъ! овва!“
— „Овва!“ повторивъ Гарасимъ Величко и собѣ; „вы кажете, а въ него може нема и ґрейцаря при души, та тому соромить ся зъ нами и до корчмы по̂йти, бо тутъ выпало бы и єму честь покласти, а нема во̂дки. То̂лько мабуть и маєтку у нёго, що на нѣмъ, та то̂лько и щастя, що отецъ єму лишивъ хатку и городець, а то бы бувъ ще и сѣвъ громадѣ тягаромъ на плечи!“
— „Овва!“ обо̂звавъ ся и собѣ Гриць Соминъ, „я якъ служивъ давно у во̂йску, та такихъ паничико̂въ много видѣвъ; купивъ собѣ десь у жида пару циновыхъ медалико̂въ, та теперь ними хвалить ся та дудурить ся, гейбы якій кро̂ль! Будемо видѣти, доки лишь того паньства стане, чи на довго; кобы лишь нашь Мортко здоровъ та єго у свои руки до̂ставъ!“— „Ба що вы отсе, люде, кажете?“ обо̂звавъ ся Гнатъ Лаба, чоловѣкъ ще молодый. — „Во̂нъ добре говоривъ тай розумно. Лѣпше-бъ вы зробили, щобы-сте услухали, що во̂нъ говоривъ. Хиба вы не видѣли, якъ жиды перепугали-сь во̂дъ єго бесѣды? Во̂нъ зовсѣмъ розумный чоловѣкъ, кобы лишь и мы такъ! Жидъ дурного не перепудить ся, не бо̂й-сь! — во̂дъ сёго дня моєи ноги у корчмѣ не буде, се абы-сте знали, люде!“
— „А моєи тожь само!“ сказавъ Семенъ Наро̂внякъ, господарь такожь ще молодый; „хвалити Бога, що такій чоловѣкъ у село прийшовъ; буду до нёго що недѣлѣ приходити, абы менѣ що съ книжокъ читавъ; се лѣпше, якъ по корчмахъ волочити ся та жидо̂вску паскуду пити. Бо менѣ оногди оденъ старый чоловѣкъ у мѣстѣ росказувавъ, що самъ на свои очи видѣвъ, якъ жидъ у горѣвку плювавъ, а то не вже-жь на инше, якъ на тото, абы людей за собовь повернути та христіянски̂ душѣ споганити.“
Оттаке то собѣ у Срѣбнаровѣ про Василя говорили. Одни̂ хвалили єго, що розумный та тверезый, други̂ зновь гудили, що гордый и що до нѣкого не ходить, якъ лишь до панъ-отця, до Складана та до Правдарюка, а подеколи и до громадскои канцеляріѣ, де рахунки перезирає и письма перечитує. Во̂йтъ не хотѣвъ єму зъ разу на се позволити; та во̂нъ якъ по̂йшовъ у мѣсто до старосты, такъ и вынѣсъ во̂дти таке письмо, що панъ писарь Обдзѣркевичь ажь побѣлѣвъ якъ стѣна, прочитавши єго. — Ажь тутъ наразъ у селѣ, якъ бы запаливъ! — „Таже у нёго,“ каже оденъ, „то̂лько грошей, що нѣхто ихъ не годенъ и перераховати, не то що!“
„Що ты кажешь, брате?!“
— „Таже Запото̂чного Маруня на свои очи видѣла, що у нёго грошей мѣхами!“
„Брате-жь ты мо̂й! во̂дки-жь во̂нъ ихъ то̂лько набравъ?“
— „Хиба-жь ты не чувъ, що во̂нъ фармазонъ? Фармазоны се таки̂ люде, що душу свою чортови записують, а во̂нъ имъ за тото, братчику, то̂лько грошей старчить, ко̂лько они сами̂ хочуть.“
„Та якъ мене теперь довги та не одна бѣда присѣла, то бы-мъ далѣ и за душу не дбавъ!“ — каже другій.
— „Я самъ такій,“ каже третій.
— „Теперь я ажь догадую ся,“ каже четвертый, „що менѣ Запото̂чный оногди росказувавъ, ще и забоживъ ся, що се правда. Во̂нъ, каже, скоро вечеръ, такъ заразъ во̂кна позатыкає, двери позамыкає, и ажь по за опо̂вно̂чь, доки куры не запѣють, съ кимсь такъ голосно говорить, а то такъ, що ажь хата дро̂жить. А книжокъ, каже, у нёго такихъ, що и на во̂зъ бы не забравъ, не то що; а одна, каже, мѣжь ними така велика, що ажь страшно на ню дивити, а чорна, чорна!.... що той жукъ, чорна!“
„Се вже то певне во̂дъ него, щезъ бы!
— „А во̂дъ кого-жь?! — Але якъ бы се могло бути, коли во̂нъ оногди и въ церквѣ бувъ, и хрестивъ ся, и хрестъ цѣлувавъ, усе такъ само якъ и други̂ люде?“
— „Хиба-жь ты не чувъ, що діяволъ може такій туманъ пустити, що намъ видить ся, що се во̂нъ у церквѣ, а во̂нъ собѣ дома сидить та хрестъ святый ножемъ коле?“
— „Що казати не казати,“ обо̂звавъ ся Гнатъ Сокирка, „а во̂нъ не самовитый. По свѣтѣ богацько де чого буває, що мы тутъ и не знаємо. Чувъ и я про ти̂ фармазоны; але нехай я въ нёго розуму попробую!“
Оттаке то собѣ въ Срѣбнаровѣ говорили та цокотѣли, але Василь о те не пытавъ. Купивъ собѣ добрый кусникъ поля, купивъ обширне мѣсце на хату и на обо̂йстя, и ставъ будувати ся порядно. Майстро̂въ собѣ ажь зъ мѣста вывѣвъ, и таки̂ єму вже будынки попоставляли, що ока годѣ зъ нихъ спустити, усе на швабскій спосо̂бъ: и не великимъ коштомъ, и обширно, и чисто такъ, що ажь любо було дивити ся. Навѣть панъ-отецъ не разъ приходили та дивили ся, а Складанова Катерина казала, що и въ пана якого не може лѣпше бути, та нѣ краще.
——————