Фармазоны (1874)/1
| Фармазоны I. ГЛАВА |
II. ГЛАВА ▶ |
|
Се не дѣяло ся нѣ въ Туречинѣ нѣ въ Нѣмечинѣ, а дѣяло ся таки у нашо̂мъ краю, у Галичинѣ, у славно̂мъ селѣ Срѣбнаровѣ, у одну божу недѣленьку по полудню, заразъ по свято̂й вечерни. А на вечерни були: мельникъ Дмитро Складанъ, єго жона Анна, єго донька Катерина, присяжный Иванъ Правдарюкъ, паламарь, дякъ, панъ-отець, а бо̂льше и нѣкого. Бо у селѣ Срѣбнаровѣ було ажь три корчмы, нѣвроку, и чотыри шинки, а честни̂ арендарѣ Гершко Смокъ, Мортко Більбахъ и Мошко Гулисъ давали горѣвки на боргъ, ко̂лько лишь хто хотѣвъ. Отже-жь и потягли славни̂ Срѣбнаро̂вцѣ, таки заразъ съ церкви по службѣ божо̂й, просто по корчмахъ, жѣночки ихъ за ними разомъ, а панъ во̂йтъ Павло Дзюбъ на передѣ, бо они, кобы здорови̂, усѣгды були у корчмѣ перши̂, а выходили зъ неи послѣдни̂, ба навѣть и права собѣ у корчмѣ робили, не абы що. Та и де-жь имъ було лѣпше ихъ и робити, якъ не тутъ, де навѣть и найбѣднѣйшій чоловѣкъ мусѣвъ передъ нихъ „честь“ поставити, а то не смѣло бути менше нѣколи, якъ по̂въ кварты горѣвки, и то доброи, бо панъ во̂йтъ абы-якои не пили. А панъ присяжный Семенъ Сварливый, що за ними усѣгды якъ хво̂стъ ходили, такожь иншои горѣвки не хотѣли пити, якъ лишь тои доброи, а добри̂ люде имъ єи не жаловали, бо и панъ присяжный Сварливый бувъ у нихъ добрый, а то такій, шо бувало панъ во̂йтъ кого и запруть до хвурдиги (арешту), такъ они заразъ єго и выпросять и вымолять, — то якъ же такому доброму чоловѣкови доброи горѣвки не купувати?
Лишь ти̂ люде, про котрыхъ я перше казавъ, що були на вечерни, не по̂йшли до корчмы, але сидѣли собѣ на по̂ддаши коло церкви и балакали дещо; ажь тутъ и станувъ передъ ними, мовь зъ неба впавъ, жвавый, чорнявый чоловѣкъ, у во̂йсково̂мъ мундурѣ, зъ двома срѣбными медаликами и золотымъ хрестикомъ на грудяхъ. Усѣ ажь нѣбы здро̂гнули-сь, якъ єго такъ несподѣвано узрѣли; але во̂нъ усмѣхнувъ ся, уклонивъ ся гречно всѣмъ посполу, тай сказавъ голосно: „Добрый вечеръ вамъ! Чи не Иванъ Правдарюкъ та Дмитро Складанъ? — абы здорови̂ були!“
— „Абы и вы здорови̂, пане воякъ!“ во̂дповѣвъ Складанъ съ Правдарюкомъ; — „вы насъ во̂дки знаєте? — не во гнѣвъ, що пытаємо.“
„Хиба-жь вы мене не по̂знаєте? Таже я поко̂йного Петра Нестерюка сынъ Василь, що єго, чотырнайцять роко̂въ тому, до во̂йска во̂добрали!“
— „Тожь вы Петро̂въ сынъ?“ каже Складанъ дивуючи ся, — „хто бы бувъ казавъ, що съ такого малого, мізерного хлопця та такій хлопъ выбере ся? Але правда: у во̂йску не тримали васъ у одно надъ книжкою, якъ то бувало поко̂йный вашь тато, — дай єму, Боже, царство небесне, бо праведный чоловѣкъ бувъ! — а то бувало менѣ самому жаль, якъ то васъ надъ книжкою мучить та мучить по цѣло̂й днинѣ, якъ яку панску дитину.“
„За те дай єму, Боже, легкій супочинокъ! бо що бы я бувъ робивъ, якъ бы бувъ не вчивъ ся? У насъ, якъ сами̂ знаєте, поля не було, лишь городець та хата; то на чѣмъ бы я теперь живъ? А такъ, славити Бога, вывчивъ мене поко̂йный, ко̂лько самъ умѣвъ, у во̂йско во̂добрали мене до жандарѣвъ, тамъ вывчивъ ся ще лѣпше, выслуживъ двѣ капітуляціѣ, зложивъ собѣ файный гро̂шь, а теперь маю за що собѣ поля купити, хату нову покласти и загосподарити ся якъ треба.“
— „Якій отець розумный та розважный бувъ, такій и сынъ вдавъ ся,“ каже Правдарюкъ; — „хата твоя, сынку, и городъ у добро̂мъ пошано̂вку: мы тамъ поклали одного бѣдного але ретельного чоловѣка, абы и въ хатѣ сидѣвъ и городъ обходивъ. Коли скажешь, то во̂нъ и сёгодня выпровадить ся съ хаты и тобѣ усе передасть.“
„Грѣхъ бы менѣ було, єго съ хаты выганяти, коли во̂нъ єи чотырнайцять лѣтъ менѣ дозиравъ,“ каже Василь. „Я однако маю собѣ нову хату класти, а доки що до чого, то мешкати 'мемо разомъ; тамъ однако двѣ хатѣ черезъ хоромы (сѣни).“
— „А не знаєшь Анно,“ каже Складанъ до жѣнки, „чи Запоточный у обохъ Василевыхъ хатахъ сидить, чи лишь у одно̂й?“
— „Лишь у одно̂й, татку,“ обо̂звала ся донька єго Катерина, а тутъ такъ и почервонѣла якъ тая калина!… „у то̂й на лѣво; я тамъ бѣгала оногди, мамѣ треба було…“
— „Та чого такъ соромишь ся?“ каже Анна, „таже се Василь, що тебе маленькою бувало на рукахъ носить, та тобѣ бувало по книжкахъ образки показує? Хиба ты забула, якъ єму разъ каламарь розсыпала по папери, та за тото во̂дъ мене паруно̂въ набрала ся? А вѣдь що не забула?“
— „Та бо вы, мамо, все…“ каже Катря, ховаючи-сь по за Анну, а тутъ ще дужше почервонѣла, якъ була.
„За ти̂ збытки,“ каже Василь жартуючи, „тай за те, що я єѣ то̂лько на рукахъ наносивъ ся, мусить менѣ Катря теперь господынею бути. Ого, и втекла, якъ та пташка дика! але я завтра перепрошу.“
— „Не гнѣвай ся, Василю“ каже Складаниха, „а то така несмѣлива та соромлива вдала ся, що годѣ сказати. Та треба менѣ ити вечеряти лагодити; прийди и ты Василю, та будешь у мене за гостя!“
„Прийду, панѣ матко,“ каже Василь поклонивши-сь, „але ажь погодѣ, бо мене кортить ще съ честными господарями побалакати.“
Анна по̂йшла, а Василь собѣ сѣвъ тай каже:
„О (каже), я нашого села и не по̂знавъ уже за сихъ чотырнайцять роко̂въ, во̂дъ-коли дома не бувъ! Що тутъ таке и стало ся, паны вы мои, господарѣ честни̂? — Таже страшнѣйшого та поганѣйшого села не довело ся менѣ видѣти на свѣтѣ, а я єго не трохи попомѣрявъ. А правда, що школы ще и теперь нема у селѣ?“„А де-жь она?“ каже Правдарюкъ; — я съ пару разо̂въ згадувавъ громадѣ за школу, такъ они на мене якъ заревѣли!… якъ на вовка якого або на ворога тяжкого. — Ба ще чого намъ не стало?! яли кричати; не доста податки велики̂, та жиды насъ обдерають зъ усѣхъ боко̂въ, але єму ще и школы забагло-сь, не знати на що тай по що! хиба на те, абы дармо професора платити, та дѣтямъ баки забивати?! — О такъ то наша громада менѣ за мою щиру раду подяковала!?“
„То прецѣ-жь хоть дякъ учить дѣтей, якъ то бувало, ще нѣмъ я хлопцемъ бувъ?“ пытає Василь.
— „Ой учить!“ ажь скрикнувъ Складанъ, „таже во̂нъ якъ день такъ но̂чь не протверѣзує-сь! Бувало, ще доки поко̂йный Лукашь живъ — то бувъ чоловѣкъ тверезый, Богу угодный, справдешный слуга церкви святои! Той учивъ дѣтей и читати и спѣвати и числа; да во̂дъ-коли поко̂йного не стало, то нѣхто про Бога та про книжку и не згадає. Отъ яке то у насъ!“
„А панъ отецъ духовный же нѣчого не кажуть?“ пытає Василь.
— „Та вже коли панъ-отець имъ не наговорили ся, та не наказали ся!…“ каже Правдарюкъ: „але що съ того? Панъ-отцеви въ очи нѣбы то потакують, а за плечима однако своє давне роблять, ба навѣть ще и кепы бють съ панъ-отця! Де нема порядного во̂йта та порядного уряду въ селѣ, абы розумныхъ слухали та за ихъ радою ишли, тамъ и панъ-отець нѣчого не годни̂ вдѣяти. Хиба-жь у насъ панъ-отець не розумный та не честный чоловѣкъ? Та що съ того? коли такого во̂йта маємо, що ихъ слухати не хоче! У него лишь Мортко та писарь Обдзѣркевичь: то єго и рада и порада, у нихъ во̂нъ и днює и обѣдає и вечеряє, часомъ навѣть и переночує. Отъ, чому у насъ нема гаразду!“
„А хто-жь у насъ теперь во̂йтомъ?“ пытає Василь.
— „Павло Дзюбъ; ты єго знати будешь.“
„Та де-жь нѣ!“ каже Василь, „але хто-жь такого кладе на во̂йта, коли во̂нъ и давно ще любивъ напивати ся? — може не правда?“
— „Та якъ не правда!“ каже Складанъ; — „але якъ тои приповѣдки: яки̂ мы сами̂, таки̂ намъ санѣ; пяницю тягне до пяницѣ, а по во̂йтови по̂знати заразъ и село, яке оно. Та, правду сказавши, и нашь во̂йтъ не бувъ зъ разу такій ледащо; але во̂дъ-коли ставъ жидамъ та писареви по̂ддавати-сь, то и звели єго нѣ на що, — бо кого бы жидъ не по̂до̂йшовъ та на своє не переробивъ? Треба дуже твердого та сумлѣнного чоловѣка, абы єго не перекрутивъ у свою ручь.“
„Якимъ же жь способомъ могли таки нашого, руского чоловѣка, жиды такъ зо̂псовати?“ пытає Василь.
— „Або-жь тяжко?“ каже Правдарюкъ, — „на самъ передъ по̂дбунтує єго на священика, що то нѣбы священикъ лишь на свою корысть горне, и що нѣбы то во̂йтъ тымъ понизить ся, що духовного слухати 'ме. — „На що вы во̂йтъ, прошу васъ?“ стане єму вговорювати, „коли вы маєте кождого слухати? Що вамъ панъ-отець? що оно таке за дѣло? оно повинно васъ слухати, а не вы єго! — Ай-вай-міръ! герсти? — абы во̂йтъ попа слухало!“ А такъ якъ стане погана Юда темного чоловѣка по̂джерати та троюдити, та ще до того то грошѣ єму зычити, то зъ горѣвкою проклятою по̂дходити: отъ чоловѣкъ и одурѣє нарештѣ, и по̂ддасть ся діяволу зовсѣмъ по̂дъ стрычокъ, бо жиды є часто нашь стрычокъ и наша шибениця.“
„Охъ се свята правда!“ каже Василь, та ажь єму слёзы закрутили-сь въ очахъ, а Складанъ и говоривъ дальше:
— „Найтяжше (каже), абы жидюга во̂йта до того довѣвъ, щобъ во̂нъ полакомивъ ся якому дарункови; тогди вже єго має якъ на арканѣ, и мусить во̂нъ тогди єго дудку грати, бо якъ нѣ, то грозить єму и казнею и криміналомъ и комісіями и хто знає чимъ. А наши̂ люде яки̂? — єму про комісію лишь згадай, такъ и млѣє зо страху, бо не знає, що праведному чоловѣкови и за правду комісія, хотьбы и якъ и во̂дки, нѣщо не годна вдѣяти.“
„А выгоняє-жь во̂йтъ у насъ заразъ о девято̂й годинѣ въ вечеръ пяниць изъ корчмы? — бо по иншихъ сторонахъ такъ є, що о десято̂й годинѣ корчмы вже позамыкани̂ и жидъ не смѣє нѣкого, хиба якого подорожного, у ню пускати. — Ся установа є дуже важна, и повинна дуже остро тримати ся, бо она во̂дъ много зла та беззаконія заступає и боронить.“
— „У насъ нема того,“ каже Правдарюкъ; „та де-жь бы нашь во̂йтъ старавъ ся, абы пяниць розганяти?! Тай съ кимъ бы єму и розганяти? — хиба съ тымъ однымъ поліціяномъ, що то вже найпустѣйше смѣтя въ селѣ, таке, що и курки боить ся? — Я старавъ ся неразъ, абы и у насъ ладъ запровадити. Коли-жь бо уся громада якъ стала сыпѣти!… А на що намъ сёго та того, а на що намъ выдатко̂въ? а се, а те! Доста того, що я нѣчого не мо̂гъ вдѣяти, а нарештѣ и плюнувъ на все.“
— „Та громадѣ не ходило нѣ о грошѣ нѣ о выдатки,“ каже Складанъ, — „але ходило ѣй о те, абы нѣхто съ корчмы не выганявъ. Бо якъ бы громадѣ о грошѣ ходило, то бы ихъ по корчмахъ та по ярмаркахъ не марнували, та жидо̂въ ними не напыхали. Знаємо мы се дуже добре. — Але ходѣмъ мы до дому, бо вже повечерѣло и часъ припочити; завтра днина робо̂тна.“ — Узяли ся тай по̂йшли.