Українї/Елєґії
| ◀ Шкода | Українї Елєґії |
На роковини смерти Шевченка ▶ |
|
ЕЛЄҐІЇ.
„Як ви щасливими можете бути й веселими завжди,
Бачивши стільки круг ва́с зовсїм нещасних людей?“
Так до щасливих говорять нещасні, а ті одрікають
„Право на щастя дає́ на́м і природа сама.
Гляньте на боже створіння, яку неоднакову долю
Має кожнїсїнький звір, мають дере́ва й квітки!
Той звір має що їсти, а другий од голоду пухне;
Дерево инше цвите, друге-ж на скелї засхло́;
Так теж і квітка цвите, коли инші круг неї зав'яли,
Бо хиба винна вона в смерти тих инших квіток?
Правда, щасливі в природї і доля й недоля змішалась,
Люде-ж самі на землї єсть тільки частка її;
Та памятайте одно, що природа глуха і бездушна,
Чистії-ж душі людей жити для других хотять.
Той тільки, хто для нещасних зробив скільки міг і не менше,
Хай веселить ся, як зна, хай і танцює й співа́.
Ті, що нїкого не люблять, бо серце глухе в них, холодне,
Кажуть, що буцїм вони́ хо́чуть кохати ввесь сьвіт.
То-то просторі серця! Там і кожному знайдеть ся місце!
Тільки я в серцї такім місця не став би шукать.
Кажуть вони, що працюють для цїлого сьвіту одразу.
Де-ж той народ на землї, котрий з них має користь?
Хай тільки кожний обробить своє невеличкеє поле,
І зацвите вся земля цьвітом хорошим, рясним.
Кожний працює нехай хоч для рідного тільки народу, —
І всї народи землї будуть щасливі тодї.
Скільки минуло вже часу, відколи питають ся люде,
Нащо створив ся наш сьвіт, нащо і ми живемо?
Як і від чого все стало, куди на останку ми дійдем? —
Розум нї один людськи́й ще не сказав нам того.
Знання багато, багато за стільки віків ми придбали,
Тільки не знаєм того, що́ нам цїкаве найбільш.
Боже! невже чоловік працював цїлі тисячі років
Тільки на те, щоб сказать, що він нїчого не зна!?
В осени.
Де ти, блакитнеє небо? Чого ти повило ся в хмари?
Дай менї очи втопить в чистій безоднї твоїй,
Дай менї любе сіяння твого променистого сонця,
Дай менї лагідний сьвіт зірок вечірнїх твоїх!
Чистеє небо! Високеє, пренепорочнеє небо!
На що ти хмуре таке, хмуре як наша земля?
Сумно і тут на землї і нема де спочити душею,
Навіть нема на чому́ о́чам на хвилю спочить.
О, відслони-ж своє любеє чо́ло, блакитнеє небо,
Сонцем твоїм осьвіти́, в серце спокою навій.
Пяний заснув серед улицї, вид устромивши в болото,
І — анї гадки: хропе́, мо́в на мягких подушках.
Ще й усьміхаєть ся сонний, або починає мурчати:
Видно, приснилось йому дуже веселеє щось.
Чи то не так і поет, опянїлий од власного щастя,
В самім болотї життя пісню веселу співа?
Все переспівано, все обговорено дуже докладно,
Все обмальовано так, як тільки можна було;
Ґенїїв цїла сїмья прорекли до людей слово правди,
Щоб научити усїх справжнїми бути людьми.
Слухали ґенїїв люде, та тільки ушима, не серцем,
Мов би ті правди слова сказані не задля їх.
То у клопо́тах мізерних, то ма́рних словах красномовних.
Люде топили свій дух, не дивлючи́сь до гори,
Мов те створіння, що глянуть нїколи не може на небо,
Та цїлий вік у багнї риєть ся писком своїм.
Щож, умірають вони, і слова і клопоти їх з ними;
Багна нові настають, риють ся другі вже там,
А понад ними сіяє теж саме високеє небо
Слів тих великих мужів, що вже й потлїли давно.
1887 р.
Друковано: »Зъ поезій В. С–а«, Київ 1890, ст. 18–21.
