Українське мовознавство/31/Мовний портрет у системі художнього мовлення Івана Франка

◀ Політичний дискурс: функції слова в політичному спілкуванні (на матеріалі чеської та української мов)

Українське мовознавство. Випуск 31 Мовний портрет у системі художнього мовлення Івана Франка (Іван Ціхоцький)

Українські переклади оповідань Антоніса Самаракіса ▶

2004

Іван Ціхоцький
Львівський університет імені Івана Франка

Мовний портрет у системі художнього мовлення Івана Франка

Вивчення мови й індивідуального стилю Каменяра має поважні традиції в українському та закордонному франкознавстві. Попри безсумнівну популярність теми, Франкова концепція мовленнєвої діяльності, в яку органічно входить і саме поняття “мовного стилю”, належить до найменш вивчених. Складність питання, на думку О.Сербенської, пояснюється насамперед багатовимірністю проблеми, потребою синтетичного підходу до її розуміння. Плутанину вносить і термінологічна невпорядкованість: з одного боку — багатозначність уживаного Франком слова “стиль”, з другого — використання синонімічних слів та висловів (мова, язик, річ, розмова, бесіда, конверзація, спосіб оповідання, спосіб ведення розмови, манера говорити та ін.).^[1] Відтак, унікальний письменницький стиль І.Франка, котрий ще за життя художника дивував своїми контрастами і в якому мирно співіснують манера українського орнаменталізму і проби “холодної прози”, діалог “салонової конверзації” і внутрішній монолог, близький до потоку свідомості, селянський речево-господарський стиль і незвичний “балак” львівських та дрогобицьких провулків, й досі залишається мало вивченим і описаним^[2].

Багате XIX ст. — століття утвердження, пошуку та експерименту в літературі — виплодило величезну кількість способів та манер мовної характеристики, що змінювали, а рівночасно доповнювали чи заперечували одна одну. Для Франка, наприклад, ідеалом була література, “котра дає можливість, а навіть ставить найвищим обов'язком усякій талановитій і освіченій літературній індивідуальності висказатися вповні живим словом, не з'яжучи її згори ніякими традиційними путами ані щодо форми, ані щодо мови” (41, 47)^[3]. “Нешаблоновий спосіб малювання” (41, 497) завжди залишався естетичним орієнтиром для Франка-прозаїка, чинником формування його мови та індивідуального письменницького стилю. А “населення” Франкового “Декамерону” строкате: селяни і сільські ремісники, робітники та підприємці, міщани й інтелігенти, школярі, вуличники, в'язні.

Помічено, що у стилі авторського викладу і стилі мовлення персонажа прози Івана Франка спостерігається наскрізна тенденція до подолання дистанції між героєм, автором і читачем, що сприяє створенню ілюзії автентичності, безпосередності мовного стилю. У його прозі зустрінемо зразки “селянської поважної, господарської конверзації” (37, 9) і народнопоетичного мовлення, де “слова ллються як медова річка”, “правдиву живу конверзацію освічених людей” (49, 100) і “дітські слова” (26, 123), жаргон злодіїв (“майстрів”), вуличників (“яндрусів”), в'язнів та специфічну професійну мову “ріпників”, оригінальні стилізовані зразки гебрейської, німецької, польської вимови у мовних партіях персонажів-неукраїнців (мовну натуралізацію Франко практикував тільки у ранніх творах, у пізнішій творчості переважає індивідуалізація мовлення). Усі ці типи мовлення покликані Франком із сучасності, із реальних мовних культур різних верств населення Східної Галичини кінця XIX ст.; для представлення кожного з них письменник актуалізує різні народномовні джерела: фольклорне, говірково-діалектне, розмовно-побутове, книжну традицію, елементи різних функціональних стилів та експресивних типів мовлення. У коментарях до своїх писань Каменяр неодноразово відмежовує себе від таких специфічно письменницьких аспектів діяльності, як поетизація чи декоризація викладу: скажімо, “бориславські” оповідання для нього — “студії не так поетичні, як більше соціальні” (14, 175); а в тюремному циклі Франко — лише “редактор з допомогою ножичок супроти дійсності” (15, 492). Прагнення до “простоти і натуральності” (35, 172) викладу втілювалося часто в техніці “я-оповідання”, що дозволяла максимально конкретизувати оповідача, подаючи його голос з усіма говірковими, навіть жаргонними та національно інтонаційними особливостями. Орієнтація на живе розмовне мовлення у прозових текстах письменника дозволяє подивитися на них і в дещо іншому ракурсі — як на цінне джерело відтворення рис соціальних діалектів української мови кінця XIX ст. Для письменника було цілком очевидним, що “не всі однаково говорять” (37, 9), і проіґнорувати це на рівні тексту він не міг. До цікавих висновків приходить Франко у статті “Bel parlar gentile” (1906), яка з'ясовує засади соціальної диференціації мовлення та й самої теорії комунікації. Живе розмовне мовлення Франко розглядає як “духове і моральне обличчя (народу) в можливо повній і автентичній формі”, як достовірний документ “культурної історії та народної психології, … світогляду й етики” (37, 10).

Про стильову манеру Франка, втім, не можна говорити як про щось статичне, незмінне: романтизм лерших спроб пера, соціально-критична манера “бориславської” прози, натуралізм тюремного циклу, психологізм новел і повістей з життя інтелігенції. Для кожної з цих стилістичних моделей властива, звісно, своя власна мова, власні зображально-описові засоби. Об'єктивізм, раціональність та реалістичність — це, власне, ті стрижні, на яких базується Франкова концепція характеротворення, в основі якої — здатність “порядкувати і складати дрібниці в цілість … по яснім і твердім науковім методі” (26, 12).

Усні монологи, принагідні розповіді знайомих і не знайомих Франкові людей перетворюються “звільна, протягом літ у більші або менші оповідання та ескізи” (33, 400), У примітках до оповідання “Хлопська комісія”, надрукованого в журналі “Зоря” 1884 року, Франко згадує, що “записав те оповідання 1877 р. з уст старого злодія Михайла Забранського” (15, 497). В етнографічній розвідці Франка “Дещо про Борислав”, окрім зразків робітничого фольклору, вміщене “оповідання про бориславську роботу”, записане від Митра Лялюка, “молодого парубка з Нагуєвич” (26, 192), що стало своєрідним прототипом для відтварення мовлення героя оповідання “На роботі”. Матеріал до оповідання “Місія” взято Франком “майже дослівно … з усних оповідань очевидців” (16, 493). А до низки творів письменник додає підзаголовки, що задокументовують походження текстового матеріалу: “Ліси і пасовиська. Оповідання бувшого пленіпотента”, “Домашній промисл. Оловідання ложкаря”, “До світла! (Оповідання арештанта)”, “Полуйка. Оловідання старого ріпника”.

Практика “підслухування простого народу” (37, 273) допомагала Франкові постійно оновлювати мовний репертуар текстів, використовуючи для цього невичерпні “багатства лексикону й зворотів” живого народного мовлення. А це, у свою чергу, сприяло не тільки розширенню лексичного тезаурусу художнього мовлення, а й удосконаленню засобів стилю.

——————

1. Сербенська О.А. Основи мовотворчості журналіста в інтерпретації Івана Франка: Текст лекцій. — Львів, 1992. — С. 58;
2. Денисюк І.О. Франкознавство: здобутки, втрати, перспективи // Іван Франко - письменник, мислитель, громадянин. Матеріали Міжнародної наукової конференції (Львів, 25-27 вересня 1996). — Л., 1998. — С. 15;
3. Франко І.Я. Повне зібр. тв.: У 50 т. — К., 1976-1986.