Українське мовознавство/1/Ленінське вчення про розвиток національних мов і його втілення в житті народів СРСР

Українське мовознавство. Випуск 1 Ленінське вчення про розвиток національних мов і його втілення в житті народів СРСР (Іван Білодід)

Граматичні категорії в сучасній українській мові та методи їх вивчення ▶

1973

Академік І. К. БІЛОДІД
(Київ)

ЛЕНІНСЬКЕ ВЧЕННЯ ПРО РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНИХ МОВ І ЙОГО ВТІЛЕННЯ В ЖИТТІ НАРОДІВ СРСР

З високою урочистістю, з величезним піднесенням народи нашої країни відзначили ювілей своєї рідної держави — 50-річчя утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Вони зустріли цей славетний, епохальний ювілей розквітом життя розвинутого соціалістичного суспільства, побудованого на принципах соціалістичного інтернаціоналізму, єдності і дружби всіх її націй і народностей, що складають єдиний радянський народ.

Однією з відзначних рис цього суспільства є й те, що тут, як підкреслюється у Постанові ЦК КПРС про підготовку до 50-річчя утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, «створено необхідні умови для активної участі трудящих усіх національностей у розвитку науки, техніки, культури. Закономірними в духовному житті стали розквіт, зближення і взаємозбагачення культур соціалістичних націй та народностей»^[1].

Великим досягненням у здійсненні ленінської національної політики КПРС за цей 50-річний історичний період є, зокрема, розвиток і розквіт мов соціалістичних націй і народностей СРСР.

Як відомо, в ленінській теорії соціалістичної революції, зокрема в програмі Комуністичної партії з національного питання^[2], розвиток національних мов народів займає велике і важливе місце.

Це випливає з розуміння значення мови в історії людства, його прогресу; значення національних мов народів у революційній боротьбі, ролі мови як засобу зв'язку між історичними епохами, духовної скарбниці народу і людства, що зберігає у віках досягнення матеріальної і духовної культури.

У соціалістичному багатонаціональному суспільстві мова є одним з могутніх факторів залучення найширших трудящих мас різних націй і народностей до активного державного, політичного, суспільного, культурного, спільного матеріально-культурного життя і діяльності — до всього процесу соціалістичного і комуністичного будівництва.

Боротьба за рівноправність мов народів у багатонаціональній державі, за освіту рідною мовою, за вільне, безперешкодне користування рідною мовою в усіх сферах життя, творчості, за багатогранне удосконалення літературної мови народу як знаряддя духовного життя суспільства, інтелектуального розвитку кожної людини складала одну з головних позицій усієї теоретичної основи і напрямку практичної революційної діяльності Комуністичної партії на всіх етапах її історії.

Для глибокого розуміння цього питання велике методологічне значення мають марксистсько-ленінське положення про мову як характерну, визначальну рису, ознаку різних форм людських спільностей, зокрема про її роль у формуванні нації. Як відомо, у марксистсько-ленінському визначенні нації мова, поряд, у поєднанні з іншими важливими компонентами, виступає як одна з основних ознак цієї спільності.

Історичною закономірністю, за Ф. Енгельсом, було те, що «як тільки відбулось розмежування на мовні групи.., ці групи, природно, стали певною основою утворення держав, національності почали розвиватися в нації»^[3].

Отже, в даному разі, процеси утворення «мовних груп» та їх розвиток тісно зв'язані з процесом перетворення донаціональної спільності — в націю. Ця закономірність у певні історичні періоди більш ранні чи більш пізні — характерна для формування усіх європейських націй. Процеси мовного розвитку в період остаточної перемоги капіталізму над феодалізмом і їх зв'язок з суттю цього періоду, зокрема з національними рухами, привертали пильну увагу В. І. Леніна. «Економічна основа цих рухів, — відзначав він, — полягає в тому, що для повної перемоги товарного виробництва потрібне завоювання внутрішнього ринку буржуазією, потрібне державне об'єднання територій з населенням, що говорить однією мовою, при усуненні всяких перешкод розвиткові цієї мови і закріпленню її в літературі. Мова — найважливіший засіб людського спілкування; єдність мови і безперешкодний розвиток — одна з найважливіших умов справді вільного і широкого, відповідного сучасному капіталізмові, торгового обороту, вільного і широкого групування населення по всіх окремих класах, нарешті — умова тісного зв'язку ринку з усяким і кожним хазяїном або хазяйчиком, продавцем і покупцем»^[4].

Отже, тут сформульовані найважливіші марксистсько-ленінські методологічні положення, що визначають суть нації як історичної спільності людей, об'єднаної міцними внутрішніми економічними зв'язками, територією, єдиною мовою, певними рисами культури. Мова названа тут як найважливіший засіб людських зносин і як одна з найважливіших ознак нації, що В. І. Ленін не раз підкреслював і в ряді інших своїх праць.

З другого боку, тут чітко схарактеризовано соціально-історичне значення єдності національної мови, її безперешкодного розвитку і закріплення в літературі. Єдність мови нації фіксує, по-перше, обмеження сфер вживання ряду територіальних діалектів, що відігравали свою значну роль у розвитку і житті мови в період донаціональної єдності (на етапі народності, наприклад), і піднесення центральних мовних (діалектних) масивів, що стали основою єдності національної мови; по-друге, ця єдність мови нації характеризується закріпленням народно-розмовної мови в літературі, тобто літературна мова нації базується на народно-розмовній національній основі, і в цьому його істотна відмінність від мовного розвитку в донаціональний період, коли літературна мова не була тісно зв'язана з народно-розмовною основою, мовленням, навіть більше: в ролі літературної, писемної мови могла бути використана й інша мова (наприклад, церковнослов'янська — у східних і деяких південних слов'ян, латинська — в ряді західноєвропейських країн — і тому под.).

Викладені вище й інші, що стосуються цієї проблеми, теоретичні висновки класиків марксизму-ленінізму лягли в основу сучасного наукового визначення нації, де мові надається важливого значення серед таких ознак, як територія, економіка, специфічні риси культури й характеру^[5].

Національній мові — мові нації властиві риси полівалентності, бо вона охоплює своїми писемним і усним типами всі сфери соціальної структури суспільства, всі грані життя й діяльності людини, тобто вона не може бути категорією надбудовною, як твердили деякі автори. Мова — категорія загальнонаціональна, а не класова. Помилкові погляди в цьому питанні академіка М. Я. Марра одержали в сучасному мовознавстві різко негативну оцінку, і до подібних тверджень ніхто вже не повертається.

Проте наявність єдиної національної мови не уніфікує суспільної свідомості, мислення людей, що належать до однієї нації, але до різних класів, бо «мати одну мову — це не значить однаково мислити»^[6]. Національна мова не є також категорією, що відокремлює її носіїв від інших народів, які говорять іншими національними мовами, такою, що нібито перешкоджає загальній, загальнолюдській логіці мислення, засвоєнню загальнолюдських інтелектуальних цінностей, досягнень цивілізації, прогресу. В обох цих випадках поняття «національне мислення» не витримує критики. У першому випадку слід враховувати, що відображення об'єктивної дійсності в свідомості людини і фіксування цього процесу в мові відбувається на основі соціального і духовного досвіду людини, що обумовлює і певні соціальні, класові моменти у використанні мови, певні принципи мовної політики. У другому випадку треба враховувати те, що структура національної мови не може визначати і замикати структуру і характер мислення людини, її свідомості. Передова лінгвістична думка світу рішуче відкинула твердження деяких учених (зокрема, так звану теорію лінгвістичної відносності Е. Сепіра — Б. Уорфа^[7] про те, що нібито наявний «примітивізм» мови визначає й примітивізм мислення і що це є причиною нездатності таких мов до розвитку й сприйняття загальної цивілізації, загальних мовних цінностей. Як показав історичний досвід, за сприятливих умов мови усіх народів виявляють і ефективно реалізують свої потенціальні можливості для розвитку й удосконалення.

В досоціалістичний період життя нації літературна мова не має ще тих рис монолітності, які притаманні літературній мові соціалістичної нації. В капіталістичній державі літературна мова не є цілковитим надбанням усіх класів і соціальних груп нації. Трудящі маси, що не мають в буржуазному суспільстві належної освіти, не можуть повністю користуватися здобутками літературної мови у своїй діяльності і спілкуванні; велика кількість їх залишається взагалі неписьменною. У цей період ще значно поширена діалектна стихія, чим створюється специфічний мовний дуалізм ― літературна мова і діалекти, який усувається вже у період життя соціалістичної нації, в соціалістичному суспільстві, яке досягло високого загального рівня освіти, наукового розвитку і прилучення до них широких мас.

Досягненню монолітності національної мови в буржуазному суспільстві перешкоджає також мовна політика правлячих класів, що намагаються нав'язати літературній мові свої настанови розвитку, далекі від демократизму, вимог зрозумілості, доступності літературної мови, наукової основи її розвитку. Прикладами такого викривлення, засмічення чистоти літературної мови класово-тендентційними ідеологічними елементами була, наприклад, практика гітлерівського фашизму у відношенні до загальнонародної німецької мови, що нав'язувала їй, особливо в лексиці, семантиці, в деяких елементах синтаксису, штучну, таку, що суперечить природі мови, словотворчу механіку, насильницьку концентрацію виразу своїх ідеологічних тенденцій, не властивих семантичній системі мови^[8]. Ці тенденції спостерігаються і в практиці деяких видань німецькою мовою в сучасній ФРН, у Західному Берліні (особливо видання А. Ширінгера) і под.^[9]. В літературній мові соціалістичної нації для подібних тенденцій немає соціального грунту, і літературна мова набуває характеру монолітності у своїх писемному й усному типах, стає загальним здобутком усіх членів суспільства, який відображає у своєму розвитку прогрес цього суспільства в матеріальній і духовній галузях, його єдині методологічні настанови.

Класики марксизму-ленінізму велику увагу приділяли, зокрема, проблемі розвитку мови і мов у багатонаціональних державах. В. І. Ленін ще в кінці XIX ― початку XX ст. глибоко вивчав мовну ситуацію у таких багатонаціональних країнах, як Росія, Австрія, Швейцарія, Бельгія, Німеччина та ін., тобто правове становище народів, що населяють ці держави, і реальну мовну дійсність, пов'язану з цим становищем. Як відомо, ця мовна ситуація характеризувалася жорстоким пригнобленням «недержавних» мов, тобто мов тих народів, які буржуазними ідеологами, реакціонерами називались в Росії «інородцями», а в Австрії, Німеччині — історично «безперспективними» націями і народностями.

Виходячи з положення про те, що справедливе розв'язання національного питання, у тому числі й мовного (а національне питання В. І. Ленін вважав частиною загального «робітничого питання»^[10], можливе тільки в соціалістичному суспільстві, В. І. Ленін пов'язував боротьбу народів за розвиток своїх національних мов із загальною програмою революційної боротьби трудящих за їх соціальні і національні права. Він буквально розгромив різні «теорії» опортуністів і псевдомарксистів з II Інтернаціоналу К. Каутського, О. Бауера, К. Реннера та ін., що висували концепції «національно-культурної автономії» при збереженні класового, державного панування буржуазії, асиміляції однією культурою і мовою інших культур і мов народів, про нібито «природну» перевагу одних мов над іншими, «менш обдарованими» і тому под.

В. І. Ленін і Комуністична партія рішуче боролися за престиж і права національних культур (в ленінському розумінні змісту культури) і мов усіх народів, підкреслюючи, що за сприятливих умов мови усіх народів можуть досягти високого рівня у своєму розвитку і бути знаряддям прогресу і боротьби народів за свої права. Величезне значення національної мови в житті і боротьбі народів В. І. Ленін підкреслював не раз, наприклад: «Ми любимо свою мову і свою батьківщину…»^[11], — писав він, ставлячи поруч ці дві суспільно-історичні категорії, ці два поняття самого світогляду народу. Боротьбу, зокрема, українського народу проти царизму В. І. Ленін визначав як рух «…до свободи і до рідної мови…»^[12]. Мову і територію він називав «вічними»^[13] компонентами у понятті батьківщина, підкреслюючи цим їх значення серед найважливіших ознак нації, батьківщини.

Ще в дореволюційний час В. І. Ленін боровся за рівноправність усіх націй і мов у багатонаціональній державі. Він вважав, що кардинальне розв'язання цих питань є однією з основних підвалин демократичної держави. У демократичній державі, підкреслював він, не повинно бути «ні одного привілею ні для однієї нації, ні для однієї мови! Ні найменшого утиску, ні найменшої несправедливості до національної меншості!»^[14]. «Демократична держава безумовно повинна визнати повну свободу рідних мов і відкинути всякі привілеї однієї з мов»^[15].

Як відомо, державно-політичний лад царської Росії, Австро-Угорщини й ряду інших багатонаціональних держав законодавчо закріпив мову пануючої нації як мову державну (це залишилося і в ряді сучасних держав). В. І. Ленін висловив категоричне заперечення обов'язкової державної мови: «…соціал-демократія, ― писав він, — відкидає «державну» мову»^[16]. Він обгрунтував вимогу про відсутність «…обов'язкової державної мови, при забезпеченні населенню шкіл з викладанням всіма місцевими мовами»^[17].

В. І. Ленін звертав увагу на те, що саме робітничий клас є справжнім борцем як за інтернаціональну єдність пролетарів, так і а національну справу народів, а «…буржуазія зраджує інтереси свободи, батьківщини, мови й нації, коли встає перед нею революційний пролетаріат»^[18].

Ще в дореволюційні роки увагу В. І. Леніна привертало також питання про мову міжнаціонального спілкування народів, що живуть у багатонаціональній і багатомовній державі. Спостерігаючи мовну ситуацію в країнах Європи, Америки та ін., посилення економічних, історичних, наукових і культурних зв'язків між народами, між робітниками різних національностей, він бачив історичну потребу і необхідність умовах міжнаціонального спілкування, які були б обрані для цієї мети трудящими цілком добровільно, у своїх життєвих інтересах. Ще в 1913 р. В. І. Ленін писав, що «…потреби економічного обороту завжди змусять національності, які живуть в одній державі (поки вони захочуть жити разом), вивчати мову більшості. Чим демократичніший буде лад Росії, тим … найстійніше потреби економічного обороту штовхатимуть різні національності до вивчення мови, найбільш зручної для спільних торгових зносин»^[19]; «…потреби економічного обороту самі собою визначать ту мову даної країни, знати яку більшості вигідно в інтересах торгових зносин. І це визначення буде тим твердіше, що його прийме добровільно населення різних націй, тим швидше і ширше, чим послідовніший буде демократизм…»^[20].

Такою мовою міжнаціонального спілкування ще в дореволюційній Росії стала російська мова. Всупереч царській реакції, ідеології буржуазного націоналізму і шовінізму різних мастей високорозвинена російська мова, яка до пригноблених народів несла світло визвольних ідей і передової культури, стала для народів Росії мовою міжнаціонального спілкування і єднання. Цього палко прагнули самі численні народи Росії, що знайшло своє вираження у ряді відомих висловлювань революційних і культурних діячів багатьох народів нашої країни і світу. В. І. Ленін боровся за те, щоб були ліквідовані перешкоди, що утруднюють «…великій і могутній російській мові доступ в інші національні групи…»^[21], щоб були створені умови, за яких би «кожний житель Росії мав можливість навчитися великої російської мови»^[22]. Своєю творчою допомогою російська мова сприяла виробленню писемності багатьох безписемних мов народів Росії, підвищенню рівня досконалості ряду молодописемних і старописемних мов. Вона стала могутнім засобом єднання вільнолюбних народів багатонаціональної держави в їх боротьбі за соціальні і національні права.

З перших днів Великої Жовтневої соціалістичної революції, В. І. Ленін, Комуністична партія і Радянський уряд приділяють максимум уваги до всіх націй і народностей СРСР, до розвитку їх мов. У Декларації про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік урочисто відзначається, що в таборі соціалізму, в соціалістичній державі, якою є Радянський Союз, панує «…взаємне довір'я і мир, національна свобода і рівність, мирне співжиття і братнє співробітництво народів»^[23]. У «Договорі про утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік», прийнятому 30 грудня 1922 р., підкреслюється, зокрема, положення, що характеризує рівноправність національних мов народів СРСР і їх високий престиж, входження їх у сферу державно-політичної, соціально-громадської практики, діяльності: «Декрети і постанови Центрального Виконавчого Комітету і Раднаркому Союзу друкуються мовами, загальновживаними в союзних республіках (російська, українська, білоруська, грузинська, вірменська, тюркська)^[24]. Разом із збільшенням кількості республік СРСР збільшувалася і сім'я мов з цими функціями.

В. І. Ленін ще за свого життя всіляко піклувався про всебічне забезпечення розвитку національних мов, освіти цими мовами, друкування різноманітної літератури, відкриття друкарень у різних республіках, які б забезпечили цю справу.

Під керівництвом В. І. Леніна, як відомо, була розроблена Резолюція X з'їзду РКП (б) «Про чергові завдання партії в національному питанні» (15 березня 1921 р.), де, зокрема, підкреслюється завдання — «допомогти трудовим масам невеликоруських народів догнати центральну Росію, що пішла вперед, допомогти їм: а) розвинути і зміцнити у себе радянську державність у формах, які відповідають національно-побутовим умовам цих народів; б) розвинути і зміцнити у себе діючі на рідній мові суд, адміністрацію, органи господарства, органи влади, складені з людей місцевих, що знають побут і психологію місцевого населення; в) розвинути у себе пресу, школу, театр, клубну справу і взагалі культурно-освітні установи на рідній мові; г) поставити і розвинути широку сітку курсів і шкіл як загальноосвітнього, так і професійно-технічного характеру на рідній мові»^[25].

Комуністична партія приділяла велику увагу цим питанням і в дальшому розвитку радянського суспільства, що зафіксовано у постановах її з'їздів, конференцій, пленумів ЦК і тому под.

В. І. Ленін надавав цьому питанню міжнародного революційного значення, бо у своїх бесідах з іноземними журналістами, діячами підкреслював положення про вільний розвиток національних мов народів Радянської країни: «…ми всіляко допомагаємо, ― говорив він американському журналістові в 1919 році, — самостійному, вільному розвиткові кожної народності, ростові й поширенню літератури рідною для кожного мовою…»^[26]. У 1922 р. В. І. Ленін пояснював іншому кореспондентові: «Наш досвід створив у нас непохитне переконання, що тільки величезна уважність до інтересів різних націй усуває грунт для конфліктів, усуває взаємне недовір'я, усуває побоювання будь-яких інтриг, створює те довір'я, особливо робітників і селян, що говорять різними мовами, без якого ні мирні відносини між народами, ні скільки-небудь успішний розвиток усього того, що є цінного в сучасній цивілізації, абсолютно неможливі»^[27].

Рівноправність національного життя народів СРСР, у тому числі й рівноправність, всебічне сприяння розвитку національних мов, забезпечення їх престижу, було здійснено на ділі й закріплено законодавчо Конституцією Союзу РСР і Конституціями союзних республік: Стаття 123-я Конституції СРСР проголошує: «Рівноправність громадян СРСР, незалежно від їх національності і раси, в усіх галузях господарського, державного, культурного і громадсько-політичного життя є непорушним законом. Будь-яке пряме чи посереднє обмеження прав чи, навпаки, встановлення прямих чи посередніх переваг громадян залежно від їх расової і національної належності, так само, як і будь-яка проповідь расової чи національної виключності, чи ненависті і зневаги ― караються законом». Статті 40, 110 говорять спеціально про права мов народів СРСР: «Закони, прийняті Верховною Радою СРСР, публікуються мовами союзних республік…», «Судочинство провадиться мовою Союзної чи Автономної республіки із забезпеченням для осіб, що не володіють цією мовою, повного ознайомлення з матеріалами справи через перекладача, а також права виступати на суді рідною мовою».

Високе право навчати своїх дітей рідною мовою зафіксовано також в Законі про школу.

Як відомо, благородна конституційна традиція поваги до національних мов, до їх престижу виявляються також і в тому, що, як відомо, центральна преса Радянського Союзу систематично повідомляє громадськість, що ось такі важливі документи, праці, постанови опубліковані мовами народів СРСР.

Всі ці заходи КПРС і Радянського уряду, здійснювані на основі ленінської національної політики, цілком забезпечили розвиток і вдосконалення національних мов народів СРСР, їх ефективне функціонування в усіх сферах державно-політичного, виробничо-економічного життя нашої багатонаціональної країни, в галузі науки, культури, освіти, у побуті. Високий рівень літературних мов соціалістичних націй СРСР, наявність у них всіх функціональних стилів — наукового, публіцистичного, ділового, словесно-художнього, епістолярного, літературного усного мовлення і тому под. — це яскраве свідчення піклування партії і уряду про розвиток національних мов народів СРСР. Саме за допомогою національних мов до соціалістичного будівництва, до багатогранного державного, громадського, культурно-освітнього, всього духовного життя були залучені найширші маси націй і народностей СРСР.

Рівноправність національних мов народів, їх всебічний розвиток і вдосконалення — це програмне положення Комуністичної партії, що фіксується на всіх етапах її історії як складова частина загальної боротьби за революційне перетворення суспільства. Програма КПРС відображає і сучасний стан і перспективи розвитку національних мов народів СРСР. «Забезпечувати і надалі вільний розвиток мов народів СРСР, повну свободу для кожного громадянина СРСР розмовляти, виховувати і навчати своїх дітей будь-якою мовою, не допускаючи ніяких привілеїв, обмежень або примусу у вживанні тих чи інших мов. В умовах братерської дружби і взаємного довір'я народів національні мови розвиваються на основі рівноправності і взаємозбагачення»^[28].

Програма КПРС відображає також ставлення до російської мови, що утвердилося у мовному житті народів СРСР: «Процес добровільного вивчення, поряд з рідною мовою, російської мови, який відбувається в житті, має позитивне значення, бо це сприяє взаємному обмінові досвідом і прилученню кожної нації і народності до культурних досягнень усіх інших народів СРСР і до світової культури. Російська мова фактично стала спільною мовою міжнаціонального єднання і співробітництва всіх народів СРСР»^[29].

У мовному житті народів Радянського Союзу встановилася загальновизнана практика: гармонійне поєднання функцій національних мов країни і мови міжнаціонального спілкування і єднання — російської мови. При цьому національні мови радянських народів діють у всіх сферах суспільного життя як високорозвинені літературні мови. Російська мова з честю виконує свої завдання мови міжнаціонального спілкування і співробітництва народів СРСР, мови міжнародного діяння. У всіх республіках СРСР народи, поряд зі своїми національними мовами, глибоко вивчають, оволодівають і російською мовою, яка розширює, збільшує життєві можливості людини в нашій багатонаціональній і багатомовній країні. Таким чином, у багатонаціональному радянському суспільстві широкої практики набув той тип плідної двомовності, який забезпечує повні функції як національних, рідних мов, так і другої мови — мови міжнаціонального спілкування. Досвід національно-мовного будівництва в СРСР використовується в ряді багатонаціональних країн світу.

Наукові і соціально-політичні основи двомовності в радянському суспільстві, які базуються на ленінському принципі рівноправності і вживання національних мов. У всіх сферах суспільного життя, втілення цього принципу в житті народів СРСР знайшли своє висвітлення в ряді досліджень радянських мовознавців, зокрема, у такій фундаментальній колективній монографії, як «Проблемы двуязычия и многоязычия» (М., «Наука», 1972), що вийшла до 50-річчя з дня утворення СРСР. Тут підкреслені соціально-правові аспекти двомовності у радянському суспільстві, розквіт національних мов народів СРСР і добровільне обрання ними російської мови як мови свого міжнаціонального спілкування. Саме в соціалістичному суспільстві можливе це гармонійне поєднання функції мов, при якому національні мови не втрачають свого обличчя, своїх суспільних функцій. Адже відомо, що практика використання однієї з мов у ролі мови міжнаціонального спілкування спостерігається і в капіталістичних багатонаціональних державах. Однак там відбувається насильницьке нав'язування її народам без розвитку національних мов, без піднесення їх престижу, їх прав, їх суспільних функцій. При цьому національні мови приречені на пригноблене існування у сфері вузького, домашнього побуту, в рамках якого-небудь поселення і тому под. Таке становище спостерігається в ряді країн Африки, Азії, Америки.

Наукові дослідження цих питань у капіталістичних країнах не виходять за рамки вузьких аспектів двомовності. Наприклад, у 1967 році Канадський комітет ЮНЕСКО і Монктонський університет провели спеціальний семінар, присвячений проблемам двомовності. У 1969 році було опубліковано матеріали цього семінару ― «Description and Measurement of Bilingualism: an international Seminar University of Moncton. June 6–14, 1967.» L. G. Kelly, ed. Univ. of Toronto Press (1969), 442 p.

На жаль, учені, що брали участь у цьому семінарі, як свідчать їх доповіді, зачіпали тільки побутові, в кращому разі методико-педагогічні питання двомовності. Соціально-правові проблеми розвитку національних мов, їх суспільні, естетичні функції, шляхи їх розвитку і взаємовідношення з мовами міжнаціонального спілкування зачеплені не були, нібито й немає пригноблення національних мов багатьох народів Африки, Азії, Америки… Навпаки, тут навіть вихваляються переваги «мови білих» (зокрема, англійської)^[30]. Це красномовне, навіть кричуще замовчування у такому животрепетному питанні сучасності об'єктивно закликає до посилення боротьби за свободу і розвиток національних мов як частини загальної боротьби за соціальні і національні права пригноблених народів. Радянське мовознавство своїми теоретичними і практичними роботами дало світовій лінгвістичній науці фундаментальні дослідження про сім'ю 130 мов народів СРСР, їх історію, структуру, розвиток і функціонування, їх роль у житті багатонаціонального соціалістичного суспільства.

Ставлення до мов націй і народностей СРСР з боку Комуністичної партії і Радянського уряду грунтується на ленінському положенні про те, що національні відмінності між народами і країнами «будуть держатися ще дуже й дуже довго навіть після здійснення диктатури пролетаріату у всесвітньому масштабі…»^[31].

У Програмі КПРС зафіксовано дальший шлях розвитку націй і національних мов: «З перемогою комунізму в СРСР відбудеться ще більше зближення націй, зросте їх економічна та ідейна спільність, розвинуться спільні комуністичні риси їх духовного обличчя. Проте стирання національних відмінностей, особливо мовних відмінностей, ― значно триваліший процес, ніж стирання класових граней»^[32].

Ленінські положення про розвиток національних мов народів СРСР, про російську мову як мову міжнаціонального спілкування народів СРСР, що є програмними основами політики КПРС і Радянського уряду в цьому питанні, повністю втілені в житті народів СРСР, у розвиненому соціалістичному суспільстві Радянського Союзу. У нашій країні сформувалася нова історична спільність людей — радянський народ, єдина інтернаціональна спільність, що характеризується монолітною дружбою усіх націй і народностей країни. Ця нова соціальна структура суспільства утворилася не шляхом асиміляції народів, нівелювання їх національних рис, ігнорування їх мов і культур, як це буває у багатонаціональних капіталістичних країнах, — вона виникла на основі постійного врахування «як спільних інтересів усього нашого Союзу, так і інтересів кожної з республік, що його утворюють, — така суть політики партії в цьому питанні»^[33]. Наше розвинуте соціалістичне суспільство досягло розквіту державного, економічного, духовного життя усіх націй і народностей великої багатонаціональної країни, піднесення цих національних здобутків до високого рівня єдиної багатонаціональної спільності, зокрема єдиної багатонаціональної культури з її інтернаціональним характером. Яскраву реалізацію одержує при цьому положення про соціалістичну за змістом, національну за формою культуру народів СРСР, про розквіт мов народів СРСР. «Викликає велике задоволення той факт, — говорив у Звітній доповіді ЦК КПРС XXIV з'їзду КПРС Л. І. Брежнєв, — що плодотворний розвиток літератури і мистецтва відбувається в усіх наших республіках, на десятках мов народів СРСР, в яскравій різноманітності національних форм»^[34].

У Радянському Союзі немає мов «державних» і «недержавних» — вони усі рівноправні в усіх сферах життя багатонаціональної Радянської держави. Про розквіт мов соціалістичних націй і народностей СРСР свідчить розвиток преси цими мовами. Ось деякі дані: «У небачених раніше масштабах створюються і публікуються мовами народів СРСР твори літератури і мистецтва, наукові праці, видаються газети і журнали. За роки Радянської влади вийшло понад 2,4 мільйона книг загальним тиражем 38,3 мільярда примірників. Книги видавалися 145 мовами, у тому числі 89 мовами народів СРСР… У країні випускається 7 863 газети, 5 966 журналів та інших періодичних видань»^[35] мовами народів СРСР. Підкреслимо: книгодрукування в СРСР здійснюється 145 мовами народів світу (пор.: з близько 3000 мов світу писемними літературними є близько 250^[36]), тобто більш як половиною літературних мов світу; у дореволюційний час в Росії література існувала тільки 13 мовами народів країни, а в СРСР — 89 мовами; десятки народів у роки Радянської влади вперше одержали писемність і літературну мову (малочисельні народності і групи СРСР — їх близько 60, деякі налічують трохи більше ста чоловік — добровільно, за мотивами доцільності, користуються мовами великих націй, серед яких вони живуть). Таким чином, здійснені споконвічні мрії і думи народів, які звучали у творіннях їх геніїв: «И назовет меня всяк сущий в ней язык», — сподівався О. С. Пушкін; «Німим отверзуться уста», — вірив Т. Г. Шевченко…

Перепис населення СРСР 1970 року показав, що 94 проценти населення країни назвали своєю рідною мовою мову своєї національності, а шість процентів — мови інших національностей. Це величезна перемога ленінської національної політики КПРС, що виховала у радянських людях як ідеологію пролетарського інтернаціоналізму, радянського патріотизму, любов до своєї великої Батьківщини — Радянського Союзу, так і любов до своєї нації, до її славних історичних традицій, її культури і її мови. Ці факти повністю заперечують вигадки буржуазних націоналістів, ревізіоністів і под. про «русифікацію», про насильницьку асиміляцію національних культур і мов. Одночасно перепис показав дальше зростання ролі російської мови — мови міжнаціонального спілкування народів СРСР, збільшення кількості людей, що володіють нею. Російську мову — або як рідну мову, або як другу мову, якою вільно володіють, — назвали не тільки громадяни російської національності, але і громадяни інших національностей СРСР — до 184 мільйонів чоловік. Подаючи творчу допомогу в розвитку й удосконаленні всіх мов народів СРСР, з честю виконуючи свої функції мови міжнаціонального спілкування і співробітництва народів СРСР, російська мова за загальним визнанням стала другою рідною мовою цих народів.

У капіталістичних багатонаціональних країнах національні мови народів пригнічуються, ігноруються перед лицем «державної» мови. У багатьох з них зникло навіть поняття «національна мова». У цьому аспекті певну ясність у мовну ситуацію, наприклад, у Сполучених Штатах Америки вносить дослідження цієї проблеми, здійснене групою учених-лінгвістів і соціологів за дорученням Міністерства, що відає і питаннями освіти в США. Вивчивши, зокрема, становище мов іммігрантських національних груп, ці учені прийшли до ряду важливих висновків, серед яких відзначимо такі:

1) Американізація, зокрема мовна асиміляція іммігрантських національних груп навіть західноєвропейського походження (німецького, норвезького, шведського, ірландського, слов'янського, італійського та ін.), не набула такого розміру, як це передбачалося чи вважалося неминучим на перший погляд. «Теоретично, — пише керівник цієї групи учених, один з авторів дослідження Джошуа А. Фішман, — американський плавильний котел міг би діяти із значно більшим успіхом…, беручи до уваги сили урбанізації та індустріалізації, що підтримують його»^[37]; досі в США існують культурно-освітні організації, що користуються іммігрантськими національними мовами; цими мовами провадиться викладання дисциплін у близько двох тисячах шкіл (правда, на громадські або приватні кошти; у т. зв. державній системі освіти США загальноосвітніх шкіл мовами народів, що населяють країну, немає. Школи тут працюють тільки англійською мовою; і взагалі, ніяких «федеральних» і под. узаконень щодо прав національних мов тут не існує), ведуться радіопередачі і тому под.

2) З другого боку, ця група учених констатує, що велика кількість іммігрантів досить швидко відмовилася від рідної мови і денаціоналізувалася. Хоча ці вчені й підкреслюють, що в США немає законів, спеціально спрямованих проти іммігрантських груп, їх культур і мов, — відомі, проте, заходи і умови політичного, державного, економічного і культурного характеру, що сприяють американізації так само, як і пряма політика національної і соціальної дискримінації щодо іммігрантських національних груп. Про це в ряді місць своєї роботи нагадують і самі її автори. Серед причин, через які іммігрантські групи, як гадають ці вчені, відмовляються під своїх мов, фігурує, зокрема, те, що вони начебто добровільно віддають перевагу «вищій», «кращій» місцевій культурі, перед якою навіть розвинені мови (німецька, французька), а не тільки якась там «селянська мова, що має убогу літературу і писемність» (як, наприклад, — за словами одного з авторів книги Натана Глейзера, ― українська^[38]), звичайно ж мусять спасувати. Однак слід, відзначити, що приклад з українською мовою заводить цих учених у явно конфузне становище. Загальновідомо, що українська мова ніколи не була обмежено селянською і має давні культурні традиції. Наукові трактати літературною українською мовою свого часу, не кажучи про художні твори, ділові документи, твори духовні, полемічної літератури, епістолярії, відомі з XIV ст. і навіть раніше; цією мовою, як і латинською, польською, грецькою, церковнослов'янською, створювали свої праці ще в першій половині XVII ст. учені Києво-Могилянської академії, заснованої у 1632 р., цією мовою створена класична українська література ще в дореволюційні часи: імена І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Мирного, І. Франка, М. Коцюбинського, Лесі Українки та інших відомі культурному світові поряд з великими іменами інших народів і не потребують нічиєї ласки. У радянський період своєї історії українська мова, як і мови всіх братніх народів СРСР, покликана до багатогранного державного, наукового, освітнього і культурного життя, стала високорозвиненою у всіх своїх функціональних стилях літературною мовою, якою створена різноманітна література, яка досягла досконалості і в своєму уснолітературному типі…

Повертаючись до початку характеристики мовної ситуації в США, наведемо висловлювання відомого англійського письменника, громадського діяча з світовим ім'ям Джеймса Олдріджа:

«Імперіалістична Америка, — пише він, ― навіть і не намагалася створити хоча б видимість збереження національних особливостей іммігрантів, що поселилися на її території. Навпаки, суспільний тиск, якого зазнавали іммігранти, змушував їх насамперед стати американцями, а колишню свою культуру ― чи то італійську, шведську, фінську, іспанську чи грецьку ― відкинути геть… Внаслідок процесу змішування рас і народів американська культура, безумовно, збагачується. Але при цьому жодна культура (і мова — додамо ми. — І. Б.) того чи іншого народу не зберігається. Америка не стала співдружністю націй»^[39].

Не знаходячи державної підтримки їх прав, престижу, зникають із суспільного життя, вимирають кельтські мови — мови кельтських нацменшостей, що населяють Великобританію і, частково, Францію (мови валлійська, ірландська, бретонська, гельська, або шотландська, менська, а також уже відмерла корнська)^[40].

Метод насильницької асиміляції культур і мов народів, що населяють країну, застосовують і китайські ревізіоністи, які здійснюють великоханьський курс Пекіна. Відомо, що Китай населяють близько 50 різних націй, народностей і національних груп. Крім ханьців, або безпосередньо китайської нації, тут живуть і інші народи, деякі з них — багатомільйонні; вони мають свою давню історію, самобутню культуру, мову — такі, наприклад, як уйгури, монголи, чжуани, тібетці та ін. Фактично вони позбавлені права на створення своєї національної державності, розвиток своєї культури, мови, освіти рідною мовою. Метою державної політики Пекіна є примусова асиміляція, зокрема ― культур і мов народів — нацменшостей Китаю. Отже, у цій сфері, незважаючи на всі демагогічні заяви, такі дії збігаються з діями, політикою американського імперіалізму і, природно, це мають нічого спільного з положеннями марксизму-ленінізму в національному питанні^[41].

Щодо мовної ситуації в Канаді, то, як відомо, тут англійська і французька мови законодавчо одержали права державних мов, тобто мов парламенту, державних установ і актів, суду і тому под. Мови інших етнічних груп (датська, італійська, китайська, польська, російська, українська, фінська та ін.) цього статусу не мають, хоч і вивчаються в окремих школах і університетах.

Однак деякі події в житті Канади підтверджують, що в капіталістичному світі спроби добитися рівноправності суспільного функціонування хоча б кількох мов народів, що населяють країну, призводять до політичних ускладнень.

«Інтернешнл геральд трібюн», аналізуючи невдачу канадського прем'єра Трюдо на останніх парламентських виборах, пише, що «рішучість Трюдо запровадити принцип двох мов у всій Канаді як необхідну умову для збереження національної єдності — коштувала лібералам багатьох голосів на Заході»^[42].

Відомо, що ідеологи і пропагандисти капіталістичного ладу в своїх атаках на соціалістичну співдружність народів, на вчення марксизму-ленінізму широко використовують з диверсійною метою націоналізм, щоб посіяти ворожнечу між народами. Зокрема, різних мастей буржуазні націоналісти, найманці імперіалістичних розвідок вигадують різні нісенітниці про мовну ситуацію в Радянському Союзі, в тому числі і на Україні. Причому, залежно від характеру цих ворожих настанов, від «розроблюваного сюжету», вони говорять то про «русифікацію», про запровадження «єдиної» мови, то, навпаки, стверджують що Радянська влада розплодила дуже багато національних мов «розробила» їх з тим, мовляв, щоб легше правити народами…

Усі ці твердження викликають у радянських людей, в країнах соціалістичної співдружності, у людей доброї волі в усьому світі лише зневажливу посмішку.

Розвиток і вдосконалення національних мов, здатність їх до засвоєння і позначення дедалі нових понять, що висуває життя, розвиток суспільства, вимагає боротьби проти буржуазно-націоналістичних тенденцій архаїзації, викривлень у мові, прагнень до штучної обмеженності й раритетності, вимагає боротьби за чистоту й багатогранне збагачення мови, її контактів з іншими мовами. Наукова розработка цих питань, практичні заходи боротьби за чистоту мови є актуальним завданням мовознавчої науки і всієї нашої ідеологічної роботи.

У багатонаціональній сім'ї соціалістичних націй і народностей СРСР, згуртованій у єдиній спільності — радянський народ, гордо підноситься соціальна структура, органічна частина цієї спільності, — соціалістична нація з її високорозвиненою національною літературною мовою. Розвиток мов соціалістичних націй грунтується на тих величезних соціальних змінах, які утвердилися в радянському соціалістичному суспільстві. Соціальна єдність суспільства усунула будь-які, що мали місце в минулому, класові тенденції використати літературну мову як знаряддя духовного поневолення трудящих; літературна мова в писемній і усній формі стала здобутком усіх трудящих міста й села і знаряддям дальшого прогресу в усіх сферах життя, всі нації і народності СРСР у розвитку своїх літературних мов досягли стильової багатогранності, що забезпечує сучасний розвиток науки, культури, освіти, всього соціального, матеріального і духовного життя суспільства. Посилився процес взаємодії мов соціалістичних націй, їх взаємозбагачення і взаємопроникнення; розширилися творчі контакти мови міжнаціонального спілкування ― російської мови з мовами народів СРСР, її функції, поряд з функціями інших національних літературних мов, у прилученні всіх народів СРСР до культурних досягнень світової науки, культури і мистецтва, до цінностей мов світу.

У сучасному процесі зближення націй СРСР відбувається взаємозбагачення і взаємодіяння їх мов. Відбувається консолідація національних літературних мов, вироблення монолітності їх структури. У процесі цієї консолідації деякі мови чисельно малих народностей, етнічних груп вливаються у мови великих націй (наприклад, мови таких етнографічних груп, як кризи, хіналуги, будухи і деякі інші ― в азербайджанську; шугнанці, рушанці, вахани — в таджицьку і тому под.). В цьому випадку об'єднання з великою нацією та її мовою малих груп населення з їх мовою можливі й процеси природної асиміляції. При цьому відбувається певна диференціація суспільних і побутових функцій мов цих народів у плані збільшення чи зменшення сфери їх вживання.

Одночасно у розвитку мов соціалістичних націй виробляються риси спільності у певних компонентах їх структури і суспільних функцій, тобто відбувається процес, що спостерігається і в житті світового мовного океану, в розвитку і взаємодії мов світу, однак в соціалістичному суспільстві він має цілеспрямований характер, що грунтується на соціальних і наукових прогнозах розвитку багатонаціонального суспільства.

Насамперед це стосується мовного засвоєння, створюваного прогресом суспільного життя нового понятійного фонду з його термінологічними універсаліями. Елементи спільності фіксуються як в лексиці, так і в моделях словотворення, в синтаксичних конструкціях, у семантичній системі, у фразеології, образності словесного вираження. Велике значення мають також запозичення з мови в мову, мовні кальки, переклад іншомовної літератури, в паралельному розвитку словотворчості національних мов і тому под.

Виробленню мовної спільності сприяла і сприяє також спільна писемність: латинська, слов'янська, арабська, ієрогліфічна, деванагарі, що є у поєднанні з іншими мовними елементами дійовим засобом міжмовної комунікації.

Вже зараз створено спільний для багатьох мов інтернаціональний мовний фонд, особливо фонд соціалістичних інтернаціоналізмів, що сприяє розвитку взаєморозуміння і співробітництва. Усі ці процеси активізують творчі можливості мови кожної нації, її прагнення до вдосконалення, до осягнення дедалі нових понятійних цінностей сучасного світу. Ці процеси підносять також значення мов народів, що борються за своє визволення з-під ярма колоніалізму і неоколоніалізму, що намагаються побудувати нове суспільство на справедливій соціальній основі, основі миру, прогресу, соціалізму.

Одним із знаменних наслідків 50-річного розвитку нашої великої багатонаціональної соціалістичної держави поряд із грандіозними звершеннями в усіх галузях комуністичного будівництва, як відзначається у Постанові ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік», є величні досягнення у розвитку духовної культури народів СРСР, у створенні їх єдиної багатонаціональної соціалістичної культури, у розвитку мов соціалістичних націй і народностей СРСР:

«Вирощено національні кадри, досягла розквіту соціалістична змістом, національна формою культура народів. В небачених раніше масштабах створюються і друкуються мовами народів СРСР твори літератури і мистецтва, наукові праці, випускаються газети і журнали.

Важливим результатом успішного розв'язання національного питання в нашій країні є всебічний розвиток мов усіх соціалістичних націй і народностей Радянського Союзу. Понад 40 народів, які в минулому не мали своєї писемності, дістали в радянський період науково розроблену писемність і мають тепер розвинені літературні мови. Всі нації і народності СРСР добровільно обрали російську мову як спільну мову міжнаціонального спілкування і співробітництва. Вона стала могутнім знаряддям взаємозв'язку і згуртування радянських народів, засобом прилучення до найкращих досягнень вітчизняної і світової культури»^[43].

Говорячи про велике значення російської мови як могутнього засобу міжнаціональних зв'язків, спілкування і єднання народів СРСР, про його високу роль в житті сучасного світу, Л. І. Брежнєв у доповіді «Про п'ятдесятиріччя Союзу Радянських Соціалістичних Республік» відзначив:

«Швидке зростання міжнаціональних зв'язків і співробітництва веде до підвищення значення російської мови, яка стала мовою взаємного спілкування всіх націй і народностей Радянського Союзу. І всіх нас, товариші, звичайно, радує, що російська мова стала однією із загальновизнаних світових мов!»^[44].

Соціалістичний лад забезпечив вільний, рівноправний розвиток і розквіт мов усіх соціалістичних націй і народностей СРСР. У багатонаціональній радянській державі немає протиставлення одних мов іншим, немає їх антагонізму, приниження. Мови народів СРСР розвиваються в тісному єднанні в братній сім'ї, взаємно збагачуючись, обмінюючись мовними цінностями, виробляючи спільні риси, спільний фонд соціалістичних інтернаціоналізмів. Вони гармонійно поєднують свої функції з мовою міжнаціональною спілкування — російською мовою. Це є однією з характерних рис зближення соціалістичних націй СРСР. Адже в радянських народів спільна мета — побудова комунізму, спільна ідеологія — марксизм-ленінізм, ідеологія ленінської дружби народів. «Всі ми, в якій би радянській республіці не жили, якими б мовами не говорили, діти однієї матері-Батьківщини — Союзу Радянських Соціалістичних Республік», — говориться у Зверненні «До радянського народу, до трудящих усіх національностей Союзу Радянських Соціалістичних Республік»^[45].

Взаємовідношення між мовами народів СРСР в яскравій поетичній формі висловило багато поетів, ― наведемо тут рядки Павла Тичини і Миколи Тихонова:

«Рядом льется наша мова»
С русской Волгой речевой…
Эта мова — черноброва,
Та сияет синевой.
Кто посеял в нас живые
Задушевные слова?
Ты, чудесная Россия,
Ты, прекрасная Москва», —

писав П. Г. Тичина^[46].

Високим пафосом сім'ї єдиної звучать слова М. С. Тихонова, відображаючи глибокі почуття і думи народів:

«Россия, Украина — дружба вечна,
И с детства я к тому уже привык,
Чтоб слышать рядом прелесть русской речи
И украинский сладостный язык.
Отечества нам сладок запах дыма,
Родной души незримая краса,
Народов наших дружба нерушима,
Как наши земли, наши небеса,
…Мы любим жизнь и песенное слово,
Полет мечты, кипенье юных сил,
О нас — семье великой, вольной, новой —
Еще Тарас Великий говорил.
Клялись мы братства боевого честью,
Когда вставал борьбы девятый вал,
И «Заповіт», как гимн, мы пели вместе,
Как вместе пели «Интернационал»^[47].

До цих рядків ми додаємо:

«Чтоб слышать рядом прелесть русской речи» і українську, і білоруську, і узбецьку, і казахську, і грузинську, і азербайджанську, і литовську, і молдавську, і латиську, і киргизьку, і таджицьку, і вірменську, і туркменську, і естонську чарівну мову, — і всі чарівні мови 130 народів і народностей нашої великої багатонаціональної Батьківщини на чолі з великою російською мовою, під благодатним сонцем ленінської національної політики Комуністичної партії Радянського Союзу!

ЛІТЕРАТУРА

——————

1. Про підготовку до 50-річчя утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Постанова ЦК КПРС від 21 лютого 1972 року, К., 1972, стор. 16.
2. У статті використані матеріали книги автора «Ленинская теория национально-языкового строительства в социалистическом обществе», М., 1972.
3. К. Маркс і Ф. Енгельс, Твори, т. 21, стор. 392.
4. В. І. Ленін, Повне зібрання творів, т. 25, стор. 246.
5. Наслідки обговорення цієї теми на сторінках журналу «Вопросы истории» викладені, зокрема, у статті М. І. Ісаєва «Нация и язык» у 2-му номері цього журналу за 1968 рік.
6. Див.: «Леннизм и национальный вопрос в современных условиях», М., Политиздат, 1972, стор. 32.
7. Див. докладніше: «Новое в лингвистике», вип. 1, М., 1960), стор. 200, а також: Г. А. Брутян, Гипотеза Сепира–Уорфа, Єреван, 1968.
8. Див. докладніше: V. Klemperer, LTI. Notizbuch eines Philologen, 3. Aufl., Halle, (Saale), 1957, E. Seidel und I. Seidel-Slotty, Sprachwandel im Dritten Reich. Eine Kritische Untersuchung faschistischer Einflüsse, Halle (Saale), 1961.
9. Див.: G. Klaus, Sprache der Politik, Berlin 1971, ctr. 131–132, 144.
10. В. І. Ленін, Повне зібрання творів, т. 25, стор. 286–287.
11. Там же, т. 26, стор. 98.
12. Там же, т. 30, стор. 180.
13. Там же, т. 26, стор. 345.
14. Там же, т. 23, стор. 145.
15. Там же, т. 25, стор. 69.
16. Там же, т. 23, стор. 302.
17. Там же, т. 24, стор. 281.
18. Там же, т. 7, стор. 230.
19. Там же, т. 23, стор. 405.
20. Там же, т. 23, стор. 406.
21. Там же, т. 24, стор. 281.
22. Там же, т. 24, стор. 280.
23. Див: «Сборник документов и материалов по истории СССР советского периода», Изд-во МГУ, 1966, стор. 209.
24. Там же, стор. 213.
25. КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів …, К., 1954, стор. 524.
26. В. І. Ленін, Твори, т. 29, вид. 4-е, стор. 461.
27. В. І. Ленін, Твори, т. 33, вид. 4-е, стор. 337–338.
28. Програма КПРС, К., Держполітвидав УРСР, 1961, стор. 101.
29. Там же.
30. «Description and Measurement of Bilingualism: an international Seminar University of Moncton June 6–14, 1967». L. G. Kelly, ed. Univ. of Toronto Press (1969), p. 43.
31. В. І. Ленін, Твори, т. 31, вид. 4-е, стор. 68.
32. Матеріали XXII з'їзду КПРС, К., 1962, стор. 383.
33. Л. І. Брежнєв, Звітна доповідь Центрального комітету КПРС XXIV з'їздові КПРС, К., 1971, стор. 87.
34. Л. І. Брежнєв, Звітна доповідь Центрального комітету КПРС, К., 1971, стор. 100.
35. «Советский Союз за полвека». — «Правда», 2 вересня 1972, стор. 2.
36. Р. С. Гиляревский, В. С. Гривнин, Определитель языков мира и письменности, М., 1965.
37. «Language loyalty in the United States» by Joshua A. Fishman, Vladimir C. Nahirny, John E. Hofman, Robert G. Hayden and others. Mouton and Co., London, 1966, стор. 31.
38. «Language loyalty in the United States» by Joshua A. Fishman, Vladimir C. Nahirny, John E. Hohman, Robert G. Hayden and others. Mouton and Co., London, 1966, стор. 361.
39. Джеймс Олдридж, Содружество народов: подлинное и мнимое. ― «Коммунист», 1972, № 12, стор. 76–77.
40. Докладніше див.: Тревор Фишлок, Кельты — «исчезающие племена Европы». — «За рубежом», № 50 (651), 8–14.XII 1972, стор. 19.
41. Див. докладніше у статті: М. Юрченко, Великоханьский курс Пекина. —«Известия», 12.II 1972.
42. «За рубежом», № 46 (647), 10–14 листопада 1972 р., стор. 10.
43. Про підготовку до 50-річчя утворення Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Постанова ЦК КПРС від 21 лютого 1972 року, К., 1972, стор. 14–15.
44. Л. І. Брежнєв, Про п'ятдесятиріччя Союзу Радянських Соціалістичних Республік, К., 1972, стор. 22.
45. «Радянська Україна», 30 грудня 1972 р.
46. П. Г. Тычина, Неразлучны навсегда. ― «Правда», 12.X. 1960.
47. «Радуга», 1964, № 9, стор. 5.