Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії/Політично-ґеоґрафічне значіння границь на Україні
| ◀ Західні й північні сусіди України | Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії Політично-ґеоґрафічне значіння границь на Україні |
Фізично-ґеоґрафічні чинники в політичній ґеоґрафії України ▶ |
|
Вже сама назва Україна — межова земля, пограниччя — вказує, що наша батьківщина має багато до діла з границями. Сама вже ця назва так чудово згідна з природою й історією країни, що дуже тяжко прийшлосяб видумати більш підходячу назву, як ця, що прийнялася й утерлася протягом історії!
Україна лежить на межах Европи й Азії, европейської полоси складкових гір і східно-европейської плити. Геоморфолоґічно й кліматично є Україна таксамо виразною граничною країною, туди переходять також важні ростинно- і звіринно-ґеоґрафічні межі. Тут стикаються зі собою раси, культурні круги, народи. Україна це не тільки гранична країна, це також країна границь.
Натомість дотично політичних границь у вузькому розумінні справа представляється инакше. Політичні границі мали на Україні завсіди непостійний і неготовий характер. І його вони досі задержали. Україна немає ані на своїх межах, ані у свойому нутрі ні приблизно такої скількости ліній, котрі надавалисяб на політичні границі, як Середня чи Західна Европа. На широких ровенях України проходило протягом її історії декілька довільно протягнених ліній, яко „політичні границі“. Ось і вся! Навіть довоєнні кордони Австрії и Росії, що ділили Україну поверх сотню років, хоч уявляли собою „наукові границі“, були цілком довільно потягнені й не мали ніяких орґанічних основ.
Розглянемо в першу чергу етноґрафічні межі суцільної української території. Вже перший погляд на них доказує, що вони в нинішніх своїх обрисах, це продукт неготовости українського народнього орґанізму. Український народ ще не цілком вріс у свої границі, процес зростання землі з народом не зміг ще обхопити цілого простору України. Виразні признаки старих, упостійнених границь мають етноґрафічні межі України тільки на Закарпатті, в Галичині, на Буковині, Холмщині і на Підляшшу. Ці частини українських меж — це продукт довгих історичних взаємин. Вони є від довгих часів упостійнені. Тільки при польській границі наступило за 500 років незначне пересунення етноґрафічної межі на некористь України.
У противенстві до цього етноґрафічні межі України в Бесарабії, на Курщині, Вороніжчині й Донщині, на Підкавказзі й над Каспієм повстали недавно, мають дуже замотаний шлях, численні енкляви й екскляви. Їхня молодість і неготовість зраджуються вже на перший погляд. Для всякого, що не знає історії Східної Европи, ці межі, обняті роєм українських етноґрафічних острівців, моглиб виглядати наче продукти корчення, таяння української суцільної території. Тимчасом це саме продукти експанзії українського живла на просторах, що по кількасотлітньому запустінню були на ново заселені цим живлом.
Що дотичить вартости границь, то без всякого сумніву південна границя себ-то побережжя Чорного й Озівського моря є найвартніща поміж усіми границями України. Вона вповні відповідає всім вимогам граничного заборола з одної, легкої лучби з другої сторони. Таксамо карпатська границя мусить бути вважана доброю, бо гранична смуга обіймає тут оба склони й обі обноги верховинського хребта. В певній мірі заслугує на такуж саму ціну й кавказька границя з огляду на трудну проходимість головного хребта. Крім цього творять поліські болота границю, добру з погляду військової ґеоґрафії. Всі инші границі суцільної української території це лінії, тільки місцями зазначені то плоскими вододілами, то легко проходимими річками серед широких рівнин Східної Европи.
Граничні лінії, які потягнулись протягом минулого тисячліття по території України історичним життям, являються ще куди менше вартними, як найгірші серед її нинішніх етноґрафічних границь. При розгляданню цих історичних границь треба собі уявити, що в часах низшого ступіня цівілізації могли сповняти охоронну функцію деякі такі границі, які при нинішньому розвиткові лучбової й воєнної техніки ніяк не можуть цього доказати. В давніх часах оцінювано границі, як звісно, головно з огляду на їх здібність давати захист землі. Захистом уважались гори, ліси, болота, степи, взагалі широкі смуги безлюдної землі. Гори творили межу давньої України супроти Угорщини, великі ліси супроти Польщі й Московщини, великі болота супроти Білоруси й Литви. На Півдні творило границю Чорне море, та тільки на короткий час. Дуже швидко відперли кочівники українську державу від моря. Тепер повинні були стени давати граничну охорону Україні. Степи одначе уявляють собою тільки тоді певну вартість як границя для хліборобського народу, коли поза ними живе другий також осілий хліборобський народ. Супроти кочевих народів не могли степи сповняти охоронної функції — навпаки вони були для них що найкращими воротами. Політична степова границя давньої України, хоч завсіди укріплювана валами, замками й городами, була дуже нетрівка. Вона хиталася з десятьліття на десятьліття так сильно, що даремне шукати рівні цьому процесови в цілій історії всіх часів і всіх народів. Можна сміло твердити, що саме ця довга, незахоронена степова границя принесла старій українській державі загибіль.
Держави, котрі запанували на руїнах старої княжої України, опинилися що до границь ще в гіршому положенні, як вона. Добра природна границя на Півдні — Чорне море — була для Польщі й Литви de facto недостижима. Тілька раз у XV-му столітті досягла литовська держава на дуже короткий час і тільки номінально берегів Чорного моря. Тим способом лишались як південно-східна границя тільки степи: для польсько-литовських армій майже непроходимі, для Татарів вигідний шлях для їхніх набігів. Тільки для Татарів була степова полоса доброю природною границею, для польсько-литовської держави як найгіршою. Давня українська держава робила бодай великі зусилля (X–XIII. століття), щоб свою степову границю добре захистити штукою. Будовано довгі укріплені лінії в роді римського limes'у, добре уфортифіковано всі граничні міста, поставлено багато кріпких замків, зорґанізовано граничну сторожу. Військова сила була все на поготівлі й не була знов така нікчемна, коли над Калкою могла три дні боротися проти полчищ Джінґісхана. Литовсько-польська держава занедбала укріплення границь майже цілком, її воєнної сили не можна було сливе ніколи вивести на час у бій. До тогож вона була така слаба, що не могла і мріяти про знищення навіть такої слабої орди, як Кримська — цеї нікчемної карикатури армій Джінґісхана. Тому то степова границя стала невдовзі найбільше загроженою границею також польсько-литовської держави. Тільки що черенні області цеї держави були за далекі від степів, а могутність Татарів уже за мала, щоби знищити також і польсько-литовську державу. Тільки Україна мусіла страшенно терпіти від Кримців.
Татари подбали зі своєї сторони, щоб гранична степова полоса добувала для них щораз більшу вартість. Вони систематично вилюднювали її, збільшували область степів через випалювання лісових островів і розширили її межі далеко в глибину лугової полоси України. Татарські спустошення звели вкінці степову границю України до найпервісніщого розвиткового стану: в котрім гранична пустара стає предметом використовування з боку обосторонньої граничної людности.
Також усі инші границі польсько-литовської держави на Україні не мали ніде й ніколи иншого значення, як теоретичне. Часова східна границя (в нинішній Чернигівщині й Полтавщині) була наслідком татарських набігів таксамо ілюзорична, як південна границя. Крім цього була вся країна по обох боках середнього Дніпра від XVI століття територією козаччини, підданою Польщі тільки номінально. З тої самої причини лежала також східна границя Польщі в останньому столітті її істнування тільки теоретично над Дніпром. Дещо більше практичне значіння мали границі автономної Гетьманщини, але й їм хибували потрібні природні основи. Щойно російська держава XVIII. століття починає вести свідому своїх цілей граничну політику, хоронить свої межі на Україні укріпленими лініями[1], посуває їх у побідних війнах із Туреччиною щораз дальше на Південь, душить ними запорожську, козацьку республіку й досягає вкінці найлучшої природної границі — моря.
Межові лінії, що були потягнені крізь територію України наслідком поділів Польщі, заслугують як перші на назву „наукових границь“. Однак усі вони носили виразні признаки тимчасовости и неготовости, були на загал лихі й трудні до оборони. Границя між Росією та Австрією на українській території не мала ніде характеру доброї природної границі. Одинокі тяжче проходимі ділянки її були: короткий кусень Дністрового яру між Онутом та Окопами і ряд багнистих ставів на верхівях Збруча, впрочім малої, легко проходимої річки. Крім цього були границі австрійської України й загалом цілком довільно викроєні, без зглядів на природні й етноґрафічні відносини.
Цілком те саме можна сказати також про внутрішні границі обох держав, які панували на Україні до війни й революції. Австрійський „коронний край“ Галичина мав, на примір, так сконструовані границі, що найважніща з морфолоґічних меж Европи — межа між тектонічно заколоченими просторами Західної Европи та плосковерствованими плитами й низами Східної Европи — проходила саме впоперек Галичини. Східна, українська Галичина належала морфолоґічно, гидроґрафічно, кліматично й фито-ґеоґрафічно до Східної Европи, Західна, польська „Галичина“, до Середньої Европи. Не тільки отже етнічні відносини ділили Галичину на дві части, але й природописно ґеоґрафічні. Мимо того лучив цей край, як адміністраційна одиниця, два ворожі народи. Границі другого коронного краю, Буковини, таксамо штучно сконструовані, лучили знов в одній політично-ґеоґрафічній одиниці розбіжні інтереси Українців і Румунів. Границі королівства Угорського в обсягові української території були, що правда, позірно обусловлені природними відносинами. Та Угорщина була (таксамо впрочім, як і Галичина) адміністративною одиницею на середньо-европейські відносини дивно завеликою. Крім цього межі автономних комітатів були так сконструовані, що не узгляднювали природних відносин і приневолювали ріжні народности до сварливого співжиття.
Така конструкція внутрішніх границь приневолювала австрійсько-угорських Українців до безперестанної боротьби за національне істнування. Ця боротьба і скріпляла, що правда, національне почуття, та ослаблювала сили народу, відвертаючи її від культурної праці.
Ще гірше було з внутрішніми політичними границями на так званій російській Україні. Народня українська територія порізана була тут на шість адміністраційних просторів і 22 ґубернії. Не лічимо сюди ґуберній з українськими колоніями.
Границі всіх тих адміністраційних одиниць були так дивно сконструовані, що ніяка з них (може з виїмком західної межі Холмщини) не мала якої небудь фізично-ґеоґрафічної вартости. Те саме можна сказати про часами дійсно безглузді межі „уїздів“.
З цього короткого розгляду границь на Україні бачимо без ніякого сумніву й дуже наглядно, що всі вони загалом, і кожна зосібна, можуть бути тільки переходові, щоб не сказати хвилеві. Бо ані український народ не вріс ще в свої границі (доказує це постійне пересування східної, й південної границі), ані не зробила це ніяка з держав, що володіли Україною. Росія бажала достигнути карпатської границі не тільки для того, щоби здушити український рух у галицькому ніби Піємонті! Так само й Австрія думала про поправлення своїх границь на Сході й Півночі, а не про „визволення“ України!
Гранична політика молодої української держави була теж що найменше дивна. Не хочу вдаватись тут у „злободневні“ дискусії та мушу завважити, що дотеперішні уряди української держави показали цілковиту відсутність простого зрозуміння ваги граничних питань. Усі меморіяли, ноти, переговори, договори, роблені на різні сторони, доказують одно: Нехтовання природних і етноґрафічних точок погляду при всякому визначуванню так внішних, як і внутрішніх границь України.
——————
- ↑ Диви: карту в Мілюкова. Skizzen russischer Kulturgeschichte, т. I., стор. 38.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|