Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії/Західні й північні сусіди України

3. Західні й північні сусіди України.

На південному заході сусідує український нарід з Румунами. На цій границі витворилися однак політично-ґеоґрафічні взаємини тільки другорядного значіння. Вони до того й не дуже численні.

Державна орґанізація румунського народу повстала почасти коштом староукраїнської, зокремаж галицько-української державности, коли Татарщина підірвала сили цеї останньої над Серетом, Прутом і долішнім Дунаєм. Завдяки обезсиленню української державности й могли Румуни посунутися із Карпатської верховини на (первісну українську) Молдаву й Бесарабію. Правда, румунські держави пробували й пізніще експанзії на українській території, українські визвольні змагання шукали собі нераз опори й підпомоги на Молдаві, Хмельницький хотів навіть персональної унії з нею. Однак на загал беручи державні твори румунського народу не добули ніколи більшого політично-ґеоґрафічного значіння для України. Перш усього перепинювала це їхня малопросторість, потім же швидка втрата самостійности й турецька кормига.

Під нинішню пору (розведемо це ще ширше!) і в найблищій будуччині впливи румунського сусідства мають для України небуденне політично-ґеоґрафічне значіння. Бесарабія й Буковина, землі, в котрих український народ межує з румунським, лежать, що правда, в напрямі експанзійних стремлінь румунської держави, однак обі вони ледви на половину румунські й суцільні території, румунська й українська, дадуться в обох землях дуже легко розділити. Прилучені в цілости чи то до Румунії, чи то до України, булиб ці обі землі предметом спорів між цими обома державами, які по природному положенню є здані на себе й на поспільне згідне життя. Тривкий союз і постійно добрі взаємні зносини є як для Румунії, так і для України дуже корисні.

Угорщина граничить з Україною тільки на невеликому просторі. Дещо довша була границя давнього угорського королівства з українськими землями. Впрочім карпатський хребет був завсіди доброю природною перепоною так для приязних, як і неприязних відносин між Угорщиною та Україною. Для того то й впливи угорського сусідства для України були все незначні. Проби експанзії Угорщини в Галичині (XIII. в.) та Галичини на Угорщині (початок XIV. в.) були завсіди слабі й недовгі, хоч, як звісно, перші з них служили Австрії правним титулом для прилучення Галичини в 1772. р. Короткість угорсько-української границі спричинила те, що Австрія могла заокупувати тільки частину української території.

Таксамо коротка є границя України зі Словаччиною. Словаки, невеликий верховинський народець, жили довгі віки в тіни своїх політично могутніщих сусідів, передусім Мадярів. Їхнє тисячлітне панування мало для Словаків страшні наслідки. Тільки своїй відпорности й життєвій силі завдячують Словаки це, що вони змогли пережити довгі століття мадярського панування і тепер по розпаді Австро-Угорщини були прилучені до найблище собі спорідненого чеського народу. Правда — страшенно ослаблені на території й народній силі. Тим найновіщим політичним актом прийшла Україна знов у сусідство й політично-ґеоґрафічні взаємини з чеською державою. Старі (з X. віку) звязи можуть тепер знова навязатися. Значіння тих звязей не можна низько цінити, хоча границя сама по собі коротка. Бо через Чехословаччину може з одного боку плисти на Україну західно-европейська культура, багато чистіщою струєю, як куди инде, з другої сторони добуває Чехословаччина сильну опору на Сході й неоцінені господарсько й лучбово-ґеоґрафічні можливости.

Сусідство з Польщею, хоч історично дуже важне, є з політично-ґеоґрафічного боку багато слабшим елєментом, як азійське чи середземноморське сусідство.

Етноґрафічна границя між Українцями та Поляками є коротша навіть українсько-румунської границі. Польща лежить при найкоротшому боці трапезоіду, котрий творять обриси нинішньої української території.

Однак незвичайно корисне політично-ґеоґрафічне положення Польщі при кінці середньовіччя зробило її наймогутніщою державою на Сході Европи. Тодішня польська держава опиралася з одного боку о береги Балтику, з другого на карпатській верховині; там де вона найтрудніще проходима. На Заході межувала вона з Німеччиною, яка попала вже в початках другого тисячліття нашої ери в типовий стан дрібнопростірного роздріблення, з котрого вийшла властиво аж в 1871. році.

Експанзійні стремління Німеччини, котрі в часах саксонських цісарів були такі сильні й великочертні, зійшли дуже швидко на ступінь малопростірних заборів поодиноких князів і маркґрафів. Сильнішу експанзійну діяльність розвинув тільки орден німецьких лицарів над устями Висли й Німану. Та його експанзія скріпила тільки Польщу, бо знищила старих грабіжних Прусаків, приневолила Поляків навчитися західно-европейської воєнної штуки й спонукала їх до зєднання їхніх дрібних князівств, роздираних усобицями, в одно сильне польське королівство. Сильна Німецька колонізація в Польщі спричинила гарний розвиток міст і міського життя, вищої культури, промислу й торговлі. Німецьке сусідство мало для середньовічної Польщі тільки корисні наслідки. Не дармо покинули польські королі вже від XIV. в. (Казимір Великий) свою, дотепер проти Німеччини звернену політику, щоб кинутись на легку добичу на Сході.

Східні сусіди Польщі: Литовці, Ятвяги, Русичі-Українці дошкулювали, що правда, Польщі граничними війнами, та не загрожували ніколи її самостійности. З кочових народів грізні їй були тільки Татари, однак не прибільшуємо, коли сконстатуємо, що Україна в пару десятьліттях мусіла витерпіти від Татар багато більше, як етноґрафічна Польща за всі часи Татарщини.

Ці корисні обставини справили те, що в половині XIV. віку, коли Україна гинула в крові вічних татарських воєн і династія Галицько-володимирської держави, цього остатка української державности, саме вимерла, Польща, хоч малопростірна й не дуже людна, могла вперше виступити забірно. Вона сама спромоглася на часове захоплення Галичини й Поділля. Щойно майстерна унія з Литвою (1569) віддала Польщі панування сливе над усею тодішньою територією України.

Становище українських земель в рамах польської держави було з політично-ґеоґрафічного погляду mutatis mutandis цілком ідентичне зі становищем нинішних плантаторських колоній супроти колоніяльних держав Европи. Характер осадничих колоній змогла Польща надати тільки декільком малим просторам на західній границі України (Західнє Підляшшя, части Холмщини й Галицькі землі над Вислоком). Поза тим стояла на перешкоді перш усього чисельна слабість пануючого народу, потім же його скора експанзія й розпорошення по широких просторах Литви й Білої Руси. Тому-то Польща не могла й думати про інтензивне сколонізовання українських земель польським живлом. За політичним захопленням України не пішло и не могло в даних обставинах прийти господарське заволодіння нею. Великі колонізаторські успіхи, якими Поляки залюбки величаються в творах своїх істориків (пр. Шайноха, Роллє і т. д.), головнож Яблоновський в „Żródła dziejowe“ т. V. і XXII), є ірреальні. Україна була вже в часах польської окупації людніща, як сама Польща. Однак титули посідання цеї української людности були ще менше шановані, як пр. титули посідання індійських племен у Північній Америці. Тут бодай куповано у індійського ватажка землю, в найгіршому разі за пляшку горілки й кепський мушкет. На Україні було ще простіще. Польський маґнат діставав від свого короля грамоту даровизни на великий шмат землі. Вигнавши безцеремонно евентуальних українських поміщиків, такий маґнат проголошував попросту всім, що поселяться на „його землях, свободу на 15 до 25 років від усяких дачок і панщинних робіт.“ І український хліборобський люд, ворожо настроєний до всякого кріпацтва, зараз збірався зі всіх усюдів і заселював громадами села й місточка. Нечисленні польські хліборобські колоністи розпливалися все в українському морі так, що польське панування на Україні держалося тільки: небагатьома вельможами (до того переважно українського походження), нечисленною шляхтою (теж переважно українською, потім сполонізованою) і Жидами, що купчились під польською протекцією по містах.

Коли при тім уявимо собі вічну татарську небезпеку по всій Україні та слабість польської державної організації взагалі, то зрозуміємо, чому Україна не могла орґанічно врости в польський державний організм, чому така значна частина України (Київ, Лівобережжя і т. и.) по короткім (ледви 80-літнім) польськім пануванню, пропала для Польщі на завсіди. Україна заокупована Польщею так легким трудом, була простором і населенням за велика, щоб Польща могла її вдержати за собою. Занадто скора й занадто велика експанзія Польщі на українських землях мусіла принести для неї сумні наслідки. Автохтонне українське населення не було приєднане для польської державної ідеї — навпаки всюди воно пішло в опозицію і стало задля своєї численности й тугости дуже небезпечним для польської державности елєментом.

Політична перевага Польщі в Східній Европі, в XV. і XVI. столітті безперечна, опиралася однак все таки на посіданні великої й багатої України. Коли українська визвольна війна 1648. р. утворила українську Гетьманщину, й вона прилучилася 1654. р. до Московщини, зараз наступило рішуче пересунення сил у всій Східній Европі. Московщина, що пів століття тому назад стояла (почасти завдяки Польщі) над берегом пропасти, прийшла через федерацію з Україною до переваги в Східній Европи й стала по дальшому півстолітті могутньою російською імперією.

Україна була отже для Польщі головним джерелом сили, велитенським і багатим та чужим по суті пограниччям, котре наслідком своїх політично-ґеоґрафічних прикмет надавалося майже виключно для плантаційної господарки. Щоб цю велику колонію, так важну тоді для Польщі, як нині Індія для Анґлії, боронити проти татарських грабіжників, Польща не мала сили. Тим менше вона могла думати про добуття й знищення їхніх сховків на Криму й Чорноморі. З другої сторони не позволяли вічні набіги цих грабіжників і викликана ними козаччина зрости польській владі на Україні в політичну силу.

Так витворився цей знаменний політично-ґеоґрафічний circulus vitiosus, котрий найшов свій кінець щойно тоді, коли східній сусід Польщі — Московщина став російською імперією й задавив грабіжну кримську державу. Та тоді була Польща така слаба, що доспіла до розбору. Бо політично-ґеоґрафічне положення Польщі, таке корисне при кінці середньовіччя, стало дуже некорисним, коли на місця давніх, пасивних сусідів: Римської держави, німецького народу, Угорщини й давньої України прийшли новітні, могутні держави: Прусія, Австрія й Росія. Центральне положення Польщі, аналоґічне нинішньому положенню Німеччини, вимагало тугої державної орґанізації й сильної армії. Тому що Польщі недоставало й одного й другого, її упадок був питанням вже тільки дуже короткого часу.

Сусідство Польщі мало для України ще й це значіння, що культурні впливи Західної Европи, так важні для розвитку політичних ідей, могли діставатись на Україну сливе тільки через Польщу. На жаль, соціяльна структура Польщі була наслідком пригноблення й (пізніще) повного занепаду міського життя така, що прищіплення повної західно-европейської культури в Польщі було виключене. Зокрема дуже сумно виглядала матеріяльна культура. Наслідком. цього відпадали для України, цеї вічно несупокійної й руйнованої війнами пограничної землі, тільки поодинокі культурні окрушки. Систематичне руйновання цих немногих останків колишньої високої культури княжої України є може в тім самім розмірі заслугою Польщі, як заслугою татарського лихоліття[1]. Добру моментальну знимку цеї співпраці Поляків і Татарів над знищенням української культури подає, на основі джерел з XVII. століття, Мілюков[2].

Північна сусідня земля України, Біла Русь, мала тільки недовгий час більше політично-ґеоґрафічне значіння. Біла Русь творила колись інтеґральну частину староукраїнської Київської держави. В XIV-му (почасти вже XIII-му) столітті пішла Біла Русь під литовське панування — властивож змінила тільки династію и стала для Великого князівства литовського основою для прилучення цих частин старої Київської держави, що ще не підпали безпосередній татарській владі. Біла Русь була також посередницею для українських культурних впливів на Литві. Цим шляхом дійшла культура и письменна мова старого Київа да неподільного панування в цілій литовсько-руській державі. Ця держава стала просто державою українсько-білоруською, бо литовське національне живло дало їй тільки назву й династію. Тим і пояснюється дуже лояльне відношення Українців до тієї держави.

Та прийшла Люблинська унія, українські й білоруські культурні й політичні впливи дуже скоро підкопав непереможний напір Поляків і Литва та Білорусь підлягли цілковитій полонізації — принаймні у всіх вищих верствах свого населення.

Остається нам до обговорення ще тільки сусідство України з Московщиною чи пак Великоросією. Воно має головно з огляду на нинішні відносини на Україні величезне політично-ґеоґрафічне значіння.

Перша політична орґанізація нинішньої Московщини вийшла, як знаємо, зі старої Київської держави — отже з України. Великопростірність, трудна лучба, незугарна орґанізація середньовічної держави, а вже найбільше антропоґеографічна окремішність населення пособляли від самого початку самостійности „заліських“ земель над Окою й Москвою, серед инших територій Київської держави. Швидкий зріст абсолютної, ба деспотичної влади князів в цих північних князівствах позволив їм не тільки самим скріпитись політично, але й підкопати крівавими війнами й руйнуваннями (1169, 1203) Київський центр держави. Коли в XIII. і XIV. віці прийшла татарська навала, то українські князівства, збудовані на федеративних основах, без сильної княжої власти з перевагою „землі“ над князем, мусіли погибати. Північні князівства змогли натомість завдяки своїй віддалености и деспотичній формі влади вдержатися. Московські князі почали вже в XIV. столітті „собірати руські землі“, а зі словянсько-фінської мішанини почав творитись новий східно-словянський народ — Москалі.

Наслідком майже цілковитого зруйновання Лівобережжя Татарами перервалися сусідські взаємини поміж Українцями та Москалями сливе на три століття. Оба народи жили й розвивалися самостійно й дуже швидко стали собі чужими. Тільки слаба и непевна звязь спільної позірно ідентичної православної віри полишилася, разом з письменною церковною мовою й правописом. Натомість ця обставина, що великі князі й царі Московщини поводилися наче володарі „всеї Руси“ й дідичі київських великих князів, не мала поза формальностями, царських титулів і теоретичних претензій поки що ніякого значіння. Тому-то Українцям XVII-го століття, коли взаємні зносини оживилися, Московщина здавалася чужою, може більше, як Польща.

Для того спроба Хмельницького, українську гетьманську державу оперти на Московщину, стала фатальним промахом. Молода українська держава, ледви збудована, дістала до своїх давніх ворогів, Татар і Польщі, ще третього — Московщину, „собірательку русских земель“. Супроти такого політично-ґеоґрафічного положення не змогла Гетьманщина довго вдержати не то самостійности, а й автономії. Зокрема, коли на місце давнього московського царства прийшла по европейськи зорґанізована російська імперія.

Сусідство з Московщиною є по татарськім сусідстві найважніщим політично-ґеоґрафічним елєментом у історії України. Етноґрафічна границя Українців з Москалями, в XVII-му віці ще коротка й до того несуцільна, зробилася за поступом колонізації Лівобережжя (Слобідщини, Донщини, Підкавказзя) найдовшою зпоміж границь України. По упадку автономії Гетьманщини й по поділах Польщі дісталося поверх 910 української національної території під безпосередній непереможний вплив Московщини.

Політично-ґеоґрафічний вплив Московщини був для України все фатальний. Ми вже вище згадували, як то старомосковські князівства підкопали війнами значіння київського центру й тим ослабили його відпорність супроти кочових народів. Так само злощасний був політично-ґеоґрафічний вплив Московщини від часу відновлення українсько-московських взаємин в XVII-му столітті. Молоду українську державу, збудовання котрої коштувало так багато крові, почали московські впливи зараз таки підкопувати з усіх сторін, використовуючи дуже спритно всі слабі сторони молодого державного орґанізму. Правда, всякий безсторонній мусить признати, що московська держава й московська суспільність XVII. віку находилися в такому різкому контрасті до української державности й української суспільности, що які-небудь позитивні впливи були виключені. В Московщині панувала деспотична форма влади, загальне невільництво всіх підданих без виїмку, культура була більше азійська, як европейська й відгорожувалася вперто від усяких европейських впливів. Натомість на Україні була форма правління республіканська з виборним гетьманом, могутньою козацькою аристократією, свободолюбним непривичним до кріпацтва людом і культурою, що була побудована на европейських основах.

Такі великі ріжниці в будові й ідеї цілком природно не могли довести до ніякого орґанічного зроснення обох державних орґанізмів: українського й московського. Матеріяльно сильніща, хоч культурно слабша Московщина мусіла стреміти до знівечення української не то держави, але й автономії.

Ця конечність є дуже зрозуміла. Для Польщі було володіння Україною дуже важне, та не було воно питанням буття чи не буття. Для Московщини натомість було посідання України без ніякого сумніву питанням життя, головнож від часу, коли вона перемінилася в новітню російську державу. Тільки панування над Україною відчиняло Росії дорогу до Чорного моря, Балкану, Царгороду, тільки тривке посідання України давало Росії спромогу думати про здійснення давних мрій — перейняття спадщини византійських кесарів. Українська держава, нехай би й автономна, півзависима, мусіла бути поважною перепоною для експанзивної політики Росії на Півдні й Південному Заході. Ось де причина екстермінаційної політики московської держави проти Українців. Вона не обмежилася на політичне поле, а розширилася на культурне. Там вона звернулася перед усього проти української мови й культури. Політична й культурна війна московства з українством загострилася саме в останніх часах, коли за розвитком велитенських природніх багатств України, панування над нею стало для Росії важним життєвим питанням.

Обговоривши тим робом коротко політично-ґеоґрафічне значіння сусідних земель, звернемося ще раз до нинішнього політично-ґеоґрафічного положення України. Положення її супроти головних шляхів світової лучби й шляхів політичної експанзії великих держав є тут без сумніву рішаюче. Основне обговорення цих справ відкладаємо до дальших уступів та декілька головних точок треба вже тут зазначити.

1) Україна, яко північне запілля Чорного моря, найбільший, пристанями найбагатший, найкраще для лучби відчинений край між усіма чорноморськими краями, опановує Чорне море, цей останній відшибок Середземного моря в тій самій мірі, хоч иншим способом, як це роблять землі над Босфором і Дарданелами.

2) Наслідком цього є політично-ґеоґрафічне положення України для цілого східного басейну Середземного моря дуже важне. Кожночасне політичне положення на України є для кожного розвитку якої-небудь політичної могутности в східному басейні Середземного моря рішаючо важне.

3) Україна панує наслідком свого ґеоґрафічного положення над доступом із Східної Европи так до балканських земель; як і (через кавказьку шию) до Вірменії, Персії, Месопотамії і т. и., отже до країв, що важні для політичної експанзії сливе всіх великих держав Европи. Суцільність т. н. Східного питання є звязана як найвиразніще з опанованням України Московщиною (в XVII. і XVIII. столітті).

4) Україна лежить при найкоротшім сухопутнім шляху з Західної Европи до Індії, саме середній кусень цього шляху, до 2000 км. довгий, переходить поздовж України.

Політично-ґеоґрафічне зібрання усіх цих прикмет положення доказує, що Україна уявляє собою одну з найважніщих „ключевих точок“ цілого близького Сходу. Доля й недоля багатьох, коли не всіх европейських великих держав теперішности зависить від цього, як уложиться політична доля України.




——————

  1. Диви: Грушевський. Історія України-Руси, т. V. і VI.
  2. Skizzen russischer Kulturgeschichte, т. I., стор. 41.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Україні, де авторське право діє протягом життя автора плюс 70 років.
  • Автор помер у 1937 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 80 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.