Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії/Додаток. Українська справа з боку економічної, зокрема лучбової ґеоґрафії
| ◀ Українська державність, а великі держави Середньої й Західної Европи | Українська справа зі становища політичної ґеоґрафії Додаток. Українська справа з боку економічної, зокрема лучбової ґеоґрафії |
Покажчик ▶ |
|
Українська справа з боку економічної, зокрема лучбової ґеоґрафії.
Тісна злука між політичними подіями та економічно-ґеоґрафічними відносинами прикметна всім гуртам людства вже на найнищому ступневі культури. Щораз більше розвивається в історичній науці пізнання, що всі великі події в історичному розвиткові людства були більше чи менше обусловлені економічними відносинами. Чисто матеріялістичне розуміння історії, так популярне в кругах марксістів, змагається навіть до того, що твердить, неначеб то ця обусловленість простягалася аж до найдрібніших подій історичного руху, начеб-то поза економічними не було ніяких рухових сил у всесвітній історії.
Хоч таке розуміння історії видається для природописно вишколеного антропоґеоґрафа дуже принадним, то все-таки, по глибшім розгляненню суцільного розвитку людства, не можна на нього згодитися. Індівідуальности поодиноких особистостей, народів, рас, культурних кругів за багато обусловили хід всесвітньої історії, щоб його можна було вважати висловом тільки сліпих матеріялістичних сил. Щойно в злуці з індівідуями обусловлюють економічні відносини (розуміється, всесторонно зрозумілі) хід історії. Розуміється, що також і хід теперішньої і булучої світової політики. Головно XIX. вік, з його велитенським розвитком на всіх полях, з його всестороннім використанням сил природи, поставив економічно-ґеоґрафічні міркування на першому плані.
Супроти цього мають господарсько-ґеоґрафічні відносини величезне значіння також при обміркуванні української справи. Проблєма 44 міліонного народу й його національної держави, яка малаб обіймати цілу десяту частину Европи, мусить також із становища світової господарської політики бути незвичайно важна. В світовій економічній системі мусілаб українській національній державі припасти важна роля вже задля її величини й населення, ще більше задля природних багацтв краю й можливостей економічного розвитку.
Вже в моїй ґеоґрафії України[1] подав короткий господарсько-ґеоґрафічний огляд нашої батьківщини. Мимо багатьох недокладностей, цей огляд подає приблизно правдивий образ. На жаль, наслідком австрійської воєнної цензури було мені неможливо витягнути там хоч би й найважніщі господарсько й суцільно-ґеоґрафічні заключення. Тільки тепер хочу це коротко зробити й додати при нагоді ще пару цифр.
Про представлення світових економічних відносин теперішности, як далені економічно-політичного проблєму України, не можемо з природи річи навіть і думати. Звичайне занотовання тільки найважніщих системів світової економічної політики завелоб нас за далеко, необізнаного зі справою тількиб заплутало, обізнаному — не давалоб нічого нового. Тому обмежимося до короткого обговорення загально економічного стану України й найголовніших галузей її господарства за чергою. При цій нагоді можна буде бодай афористично зазначити значення України для великих держав світа.
Докладні дані про економічні відносини України находимо в ріжних урядових і півурядових систематичних публікаціях Росії й Австро-Угорщини[2]. Конспекти дотичні України видали Фещенко-Чопівський, Дзінкевич, Воблий і инші. Ці всі публікації мають свої значні хиби, перші, офіціяльні, відносяться до адміністраційних одиниць, яких межі не покриваються з межами України, другі, себ-то конспекти, беруть під увагу не цілу Україну, а тільки більше чи менше ґуберній давньої російської держави.
Ми вже вище згадали, що Україна по втраті самостійности прилучена до Польщі, попала в положення великої й багатої та безоглядно використовуваної колонії. Прилучення України до російської держави й потім частини її до Австрії змінило положення України тільки так, що вона з польської стала російською, зглядно австрійською колонією. Аж до р. 1918 трівав цей сумний стан без більших змін. Український народ мусів не з недостачі власної здатности, а наслідком систематичного, економічного й соціяльного поневолення постачати тільки лихо плаченої робучої сили при використуванні дарів його рідної землі. Зиски плили в кишені чужих гнобителів.
Повстання українського народу 1917,18. р.р. проти чужої влади і війна, ведена з цього часу невпинно за його політичну самостійність, зазначують виразно волю цього народу раз таки стати повним господарем на своїй рідній землі. Коли ця боротьба за самостійність покінчиться збудуванням української національної держави й коли український народ буде сам і на свою власну користь господарити на своїй батьківщині, тоді Україна ввійде, як дуже вартна складова частина, в систему світового господарства. Коли натомість українська справа буде рішена неґативно й поділена Україна припаде одній, двом, трьом чи чотирьом державам, тоді вона остане колоніяльним краєм, його безоглядне використування тріватиме далі, що знов приноситиме великі шкоди світовому господарству. Замість стати корисним членом сім'ї культурних народів, український народ остане на далі нерухавою масою, не вмітиме боронити своєї батьківщини перед грабіжною господаркою й визиском чужинців, не могтиме дати світовій господарці цього, що міг би в инших обставинах. Коли Україна буде ще далі оставати під безоглядним пануванням чужинців, її великі природні багацтва будуть за кілька десятьліть без вороття розтрачені.
Ось візьмім напримір справу ліса. Вона є для України життєвим питанням. Україна має, що правда, поверх 11 міліонів гектарів ліса й три багаті лісом области: Карпати, Полісся й Західний Кавказ. Ці области моглиб мимо безлісности значних частин південної України вистарчити для краєвих потреб і дати дещо на вивіз, який головно вийшов би на добре Італії й Греції. Та це булоб тільки тоді, колиб Україна стала самостійною державою й положила кінець грабіжній господарці чужинців у її лісах. Заразом виходить із релятивної безлісности України, що карпатські, поліські й кавказькі землі мусять бути при ній полишені. Не тільки тому, що вони задля своїх лісових багацтв є доконче потрібні для автаркії України. Без української Галичини, Буковини й Закарпаття, без Полісся й Підкавказзя терпілаб українська держава велику недостачу дров і инших лісових продуктів. Грабіжна господарка чужинців, що тріває від XVI. століття, винищила українські ліси майже до нащаду. Міліони гектарів найкращого лісу були вирубані за давнього польського панування на сам тільки потаж, дальші міліони за російського й австрійського панування на заграничний вивіз. Розкішне життя польської й російської синьої й золотої аристократії, котре викликує й досі здивовання за границею, відбувається понайбільше за гроші, добуті безоглядною грабіжною господаркою в лісах України. Українці брали в ній участь тільки як неправдоподібно зле плачені лісові робітники й дивилися тільки безсильно на це, як ліс, ця найкраща охорона української землі й підсоння, річок і джерел, гинув з дивною скорістю. Один полтавський повіт (не цілих 3400 кв. км. простору), мав первісно 1100 кв. км. лісу, тепер тільки 240 кв. км. Полтавська ґубернія (50.000 кв. км.) втратила тільки в другій половині XIX. століття 325.000 гектарів ліса! А користь із цього? Погіршення клімату, розвиток балок-водориїв, висихання джерел, обміління річок і т. д., і т. д. Багатьом землям України грозить сумна будуччина Красу. Тому-то в проґрамі кожної української державности мусить стояти удержавлення всіх лісів і, як найдальше йдуче, облісення значних просторів України. Така проґрама однак виключена при неґативній розвязці українського питання. Бо чужинецьке панування на Україні мусітиме завсіди опиратись саме на ті чинники, які споконвіку вели й ведуть проти лісів України безпощадну війну.
Наслідки безглуздого обезлісення й инших заколотів у природі України, спричинених чужинецьким пануванням, слідні також у фатальному зменшенні звіринного й рибного багацтва її. Україна, що про її нечуване багацтво дичини й риби оповідають Михайло Литвин чи Боплян просто чуда, продукує тепер у десятеро менше дичини чи риби, як така сама величиною, яка-будь територія в Середній чи Західній Европі. І то хоч на Україні населення багато рідше, хоч фабрики не затроюють води… Грабіжна господарка на цім полі, що її ведуть чужоземні володітелі України, може припинитись щойно утворенням самостійної української державности. Тоді може й прибережне рибальство (яке тепер дає ледви 2 міліони метричних сотнарів риби) й рибальство на повному морі (досі майже не практиковане) зможе розвинутись і дати поважний причинок до української продукції поживи.
Хліборобство, це без сумніву найважніща галузь народнього господарства України. Тут є простір, який поміж усіма землями Европи дає культурі зернових трав мабуть таки найкращі умови. Населення України, якогоб кодла воно не було, вже від поверх двох тисячліть займається хліборобством неначе з природньої конечности. Свою ролю, як найважніща житниця Европи, відгравала Україна в ріжних періодах так старинности, як і середньовіччя та нових віків. Вже від кількох літ її збіжжя, під іменем „російського“, грало важну ролю в виживленню Европи — головно Анґлії, Італії і Німеччини.Засіяна площа України переходить 45 міліонів гектарів, річна продукція цереаліїв 420 міліонів метричних сотнарів. Українська продукція цереаліїв займає на землі пяте місце по Китаю, американській Унії, бритійській Індії й Німеччині (тільки коли числимо картоплю!). Инші краї земної кулі як: давня Австро-Угорщина, Арґентина, Франція, Канада, Румунія і т. и. далеко не досягають цифри продукції України. З країв, що більше продукують, Китай і Німеччина не можуть цілком входити в рахунок, як вивозові краї, Індія може вивозити тільки дуже небагато.
Наслідком цього тепер і в найблищій будуччині самостійна Україна стоятиме поміж житницями світа на другому місці й уступатиме тільки Зєдиненим Державам Північної Америки. Росія, по відділенні України, мусітиме на довший час вийти з ряду світових житниць. В останніх роках перед війною давала Україна поверх дві третині російського збіжевого вивозу, вивезена пшениця майже вся походила з України.
Яке економічне значіння має утворення самостійної української держави для цілої Середньої й Західної Европи — легко в виду цього зрозуміти. Головно для Анґлії, Німеччини й Італії має український збіжевий вивіз рішаюче значіння, й не згадуючи вже про Бельґію, Голяндію, Грецію і т. и. Американський експорт, до котрого ставлять щораз більші вимоги, може їх вдоволити тільки з постійно зростаючими труднощами й не потрібує боятися української конкуренції. Попит за хлібом зростає в останніх десятьліттях так швидко, що всі збіжеві краї мають повні руки роботи, щоб тільки вдоволити світовій потребі. Екстензивна продукція збіжжя, що ведеться головно в Америці й Австралії, мабуть досягла вже своїх наконечних границь. А до інтензифікації хліборобської продукції, яка одна може дати більші жнива, саме в цих позаевропейських краях, дуже й дуже далеко!
Тим важніща тому збіжева продукційна область України. Вона лежить в Европі, в великій близости потрібуючих хліба промислових країв тієї частини світа. Сухопутні й морські шляхи короткі й вигідні, шляхи внутрішньої плавби таксамо. Та найважніща прикмета України це те, що поміж усіми житницями світу, саме на Україні, найлекше перевести доконечну інтензифікацію хліборобства. Населення України сливе в 90-и відсотках хліборобське, Українці є від початку своєї історії хліборобським народом par excellence, український селянин має таку любов до свого зайняття й до рідної скиби, що надії на будуче можуть бути тільки найкращі. Тільки модерного хліборобського знання хибує нашому дрібному хліборобові, бо чужинецька влада, гноблячи його рідну мову, унеможливила всяку вищу фахову освіту сільського хлібороба. Теперішня хліборобська продукція на Україні є на 1 гектар посівної площі 2–3 рази менша, як пр. у Бельґії, Данії, Франції й Німеччині, хоч цілина цих земель не може рівнятися з родючим українським черноземом. З цього виходить, що продукція цереаліїв на Україні може легким робом потроїтися. Ця обставина має для економічного життя Західньої Европи величезне значіння. Бо вже в недалекій будуччині північноамериканська Унія ледви чи буде в силі (головно задля великого приросту власного населення), відпускати щораз більші кількости хліба й иншої поживи перелюдненій Европі. Тоді Україна мусить стати найважніщою житницею Европи.
І саме тут лежить найважніща конечність утворення самостійної української держави. Постачання поживи Европі в найблищій будуччині буде тільки тоді забезпечене, коли вже тепер повстане українська національна держава в етноґрафічних границях.
Бо коли українська національна територія буде надалі поділена поміж чужі держави й підлягатиме чужинецькій владі, тоді відносини мусітимуть уложитися ось як:
- Велика земельна власність, на котрій (поруч із урядничими містами) опирається всяке чужинецьке панування на Україні, й по вік опиратиметься, мусить бути в якій-небудь формі й за всяку ціну задержана.
- Відносини земельного посідання будуть і надалі дуже нездорові. Половина орної землі на Україні находилась аж до революції в руках чужинців — великих земельних власників. Таксамо майже всі ліси й луки. На південній Україні мають селяне ледви дещо більше, як третину землі, на Поліссі ледви дещо більше, як четвертину. Наслідки є й будуть в разі повороту реакції ось які: Земельний голод мужика, пролєтаризація його, неможність поступу метод хліборобства, аґрарні заворушення (ще гірші, як 1902, 1905, 1917), розвиток революційних настроїв і т. и., і т. и.
- Велика земельна власність на Україні не може ніяк рівнятися із земельною великою власністю в Середній і Західній Европі. Послідня є дуже стара, доволі життеспосібна й веде перед у хліборобській техніці. Українська велика посілість є натомість дуже молода (XVII. і XVIII. вік) і полягає майже виключно на грабіжнім господарстві найгіршого сорту. Коли з яких-небудь причин не прийде до збудовання української держави, великі земельні посілости будуть дальше господарювати по свому й, непевні будуччини, будуть ще більше виснажувати землю й руйнувати мужика. Хлібна продукція України замість більшати, тільки меншатиме.
- Український мужик не буде міг ніяк поступати вперед в хліборобській техніці, бо чужинецьке панування зачинить йому дорогу до освіти. Мужицька посілість буде далі роздрібнюватись, за нею піде й дрібність продукції і сама продукція ще далі меншатиме.
Це поясняе здивованому західному Европейцеві, чому всі без виїмку уряди, що вийшли більше чи менше з волі українського народу (Центральна Рада, Директорія, Західно-український уряд), поставили, як головну свою засаду, вивласнення великої посілости (за викупом чи без — по партійним переконанням) і її поділ поміж дрібних хліборобів-селян та старалися, як найскорше перевести цю засаду в життя. Бо кожний, що сяк-так знає відносини на Україні й не затуманений партійною ідеолоґією, мусить признати, що без основної аґрарної реформи на дійсну користь мужкика, ніяка українська державність неможлива. Україна може повстати й істнувати тільки, яко хлопська хліборобська держава. Аґрарна реформа на Україні не є ніяким „большевицьким маревом“, як її величають за кордоном Поляки й Москалі, щоб її здискредитувати перед капіталістичним світом, а гіркою життєвою конечністю для українського народу. Вона лежить теж в інтересі Західної Европи. Бо коли її не переведуть, то український народ могтиме тільки животіти, а не жити і Західна Европа невдовзі не бачитиме з України ні зернятка хліба.
Всі дотеперішні невідрадні відносини на Україні мусітимуть змінитись, коли стане самостійна українська держава. Тоді переведеться поділ усеї рілі на заокруглені трудові дрібні господарства, селянин, дотепер навмисне держаний у безпросвітній темряві, матиме змогу добути собі поступових метод у хліборобстві й матиме спромогу щораз краще інтензифікувати продукцію свого господарства.
Наука вже від давна сконстатувала, що найбільшу зглядну видатність (пр. з 1 гектара чи десятини) мають дрібні хліборобські підприємства, а не великі латіфундії[3]. Коли цілий хліборобський простір України буде поділений на дрібні селянські господарства, то вже по перших кількох роках орґанізації й інвестиції продукція цереаліїв на Україні зараз таки дуже швидко зросте. Це вийде на користь передусім нашій нещасній батьківщині, що знищена трьома роками війни й трьома роками революції. Та не менша користь буде з цього для Західної Европи. Бо вона могтиме вдоволити своїм потребам поживи при самостійній Україні багато краще, як колись це робила в „Південній Росії“. Бо самостійна Україна не мусітиме заспокоювати в першу чергу й за низьку ціну потреб Московщини, як це було перед 1918. р., а могтиме вивозити всю свою хлібну надвишку за добру ціну до Середньої й Західної Европи.
Україна своєю цілиною, кліматом і багацтвом на дрібне хліборобське населення дуже надається для розвитку управи ярини, садовини, промислових ростин. Вже перед війною була дотична продукція України, не дивлячись на систематичне спинювання зі сторони польської й російської адміністрації, дуже значна, й давала можність великого вивозу, який однак ішов головно в Московщину й инші землі російської імперії. Управа льону й конопель, соняшників, хмелю, ріпаку, маку і т. и., є дуже многонадійна й дає великі вигляди на вивіз прядильних творив і ростинних товарів. Цукрових буряків продукувала Україна вже в 1911. р. поверх 120 міліонів метр. сотн. (⅚ російської продукції, двічи більше, як Франція й Австро-Угорщина), тютюну ⅔ міліона м. с. (⅔ всеросійської продукції). Вже в найблищій будуччині дає Україна останній Европі великі можливости вивозу цукру й тютюну.
Україна це обіцяна земля для скотарства. Степові її землі надаються дуже гарно до екстензивного скотарства, инші до інтензивного. Звісна річ, що дрібні хлопські господарства плекають пересічно десять разів більше худоби (на такому самому просторі), як великі посілости. Коли стане українська держава й переведе доцільну земельну реформу, то можна сподіватись, що скількість худоби на Україні швидко подвоїться, а там мабуть і вдесятириться. Перед самою війною було на Україні до 52 міліонів усякої худоби, з того поверх 9 міліонів коней, 15 міліонів рогатої худоби, 19 міліонів овець (поверх 3 міл. тонкорунних), до 9 міліонів свиней. В Европі тільки давня Росія й Німеччина перевищали Україну, поза Европою тільки Унія, бритійська Індія, Австралія й Арґентина.
Хоч скотарська продукція України ніколи не зможе для світового ринку бути така важна, як хліборобська, то всетаки европейське запотребовання мяса, масла, молока, вовни і шкір відчує велику полекшу, коли повстане українська національна держава. Перед тим мусіла Україна постачати цього всього головно Московщині, яка тимчасом могла й може саме ці продукти добувати сама.
Молочарство має на Україні величезну будуччину й обіцює по переведенню земельної реформи покрити найбільшу пайку запотребовання Західної Европи дотично масла, молока й сира. Полонини Карпат і Кавказу безмірно буйніщі, як швайцарські чи тирольські, и тамошнє українське сироварство має величезну будуччину.
Таксамо дуже багата Україна на домашню птицю, годувала її стількиж само, що вся остання російська імперія, й експортувала перед війною величезні маси яєць і битої птиці до Московщини, Польщі, Німеччини і т. и.
Розвиток скотарства є таксамо, як розвиток хліборобства, залежний від утворення української національної держави й від переведення земельної реформи. Коли ці два бажання українського народу будуть виповнені, Західна й Середня Европа найде на Україні завсіди повний магазин усяких звіринних продуктів. Бо Україна, головно південна, має теж дуже добрі дані для розвитку шовківництва й славиться споконвіку своїм бжільництвом.
Збіраючи все разом, мусимо вважати Україну, яко найважніщу продукційну область сільського господарства в Европі й для Европи. Продукція Зєдинених Держав Америки буде, що правда, все перевищати продукцію України, та для европейських ринків буде продукція України, вже задля близости її, завсіди важніща.
Крім середників поживи дає українська територія свому населенню й останній Европі значні мінеральні багацтва. В 1912. р. випродукувала Україна 29 міліонів метричних сотнарів литого заліза, 21 міліонів м. с. кованого заліза й сталі, 215 міліонів м. с. вугля. Дотична продукція сама по собі не мала, виносить щодо залізного круху й вугілля більше, як 70% загально російської продукції, вона дуже здібна до розвитку, українська держава була би шостою державою в світі, що до вуглевої продукції. Та ці числа, скомбіновані з числами для простору й населення України, показують нам всетаки дуже виразно, що Україна не має виглядів бути коли-небудь експанзивною промисловою державою. Навіть, як би продукційна скількість заліза й вугля подвоїлася чи вчетверилася, то Україна змогла би ледви вдоволити своїм власним потребам. Та й до цього ще дуже, дуже далеко.
Ця обставина відчиняє для промислових країв Середньої й Західної Европи величезні вигляди на збут їх фабрикатів на Україні. Та тільки тоді, коли вона буде самостійною державою й не підлягатиме монополеві центрально-російської промисловости. З мінеральних сирівців, які моглаб давати Україна в обмін за металеві фабрикати, стоїть на першому місці залізна руда Кривого Рогу (65% Fe), що вже здавна вивозиться головно до анґлійських гут. Таксамо важне є в цім напрямі нафтове багацтво України. Нафта находиться в великих, та ще мало використаних скількостях здовж північної обноги Карпат (Борислав і т. д.) і Кавказу (Кубанщина і Терщина). В 1911. р. випродукувала українська Галичина 15 міліонів м. с., українське Підкавказзя 10 міліонів м. с. нафти. Українська держава в етноґрафічних границях займалаб у світовій продукції нафти третє місце. Українські нафтові поля Підкавказзя ледви рушені, галицькі далеко ще не вичерпані, що найвище занепащені славною „польською господаркою“. Значіння цих двох граничних українських територій для автаркії української держави виступає й тут дуже виразно.
В незалежній українській державі будуть нафтові багацтва України для европейських держав багато доступніщі, як досі, коли Австрія й Росія панували над нафтовими полями України. Зараз по встановленню своєї державної самостійности зможе Україна вивозити великі скількости нафтових продуктів у Середню й Західну Европу. Яке значіння має ця обставина, з огляду на нафтову політику Унії, не потрібую тут навіть поясняти.
Українська продукція соли виносить поверх 11 міліонів м. с. річно (Сх. Галичина, Катеринославщина, Харківщина, Херсонщина, морські побережжя). Велику вартність для европейського вивозу малиб потасові соли Галичини (Калуш і т. д.).
Вуголь, залізо, нафта й сіль, це головні гірничі продукти України. Та є тут крім цього ще багато инших мінералів, що можуть мати для світової економічної системи велике значіння, та дотепер наслідком польської й російської господарки на Україні були, або цілком занедбані, або тільки в малій части використувані. Багаті кладні манґанової руди находяться над долішнім Дніпром, коло Никополя (1913. р. до 3 міліона м. с.), мідь, срібло, олово й цинк на Кавказі й у Донеччині, ртуть у Донеччині, фосфоріти на Поділлю, Волині й Київщині, ґрафіт у Херсонщині і т. п., каолін і гончарські глини сливе у всіх землях України і т. и., і т. и.
Ці дані, хоч і як вони короткі й неповні, характеризують Україну передусім, як велику й багату область сирої продукції. Ростинні і звіринні сирівці продукуються на великопростірній і (в західно-европейському змислі) ще не густо заселеній території в велитенських кількостях. Таксамо й мінеральні сирівці. Значіння української продукційної области було й дотепер немаловажне, хоч вона находилася під владою Росії й Австро-Угорщини. Утворення нової самостійної національної держави на цьому великому просторі робить цю велику й щораз більшаючу масу українських сирівців для инших країв Европи: 1) без порівняння більше доступною, 2) багато здібніщою до розвитку чим дотепер. Господарська політика новоповставшої української держави мусить з легко зрозумілих причин по можности збільшити сиру продукцію свого державного простору й зробити її можливо як найбільше доступною для потрібуючих сирівця держав Середньої й Західної Европи. Вже в найблищій будуччині й іще на довгі десятьліття мусітиме Україна вести таку, а не иншу політику. Чому — покаже нам коротка характеристика українського промислу.
Промисел України лежить поки що у діточих пелюшках, мабуть ще, більше, як загально російський промисел перед 1914. р. Давній, дуже гарний і солідний домашній промисел українського селянства й дрібноміщанства, промисел, що покривав аж до недавніх часів сливе всі потреби простолюддя України, знищила майже до нащаду російська й австрійсько-польська економічна система. Навіть чудовий артистичний промисел українського народу тільки в малій часті потрапив урятуватися від заглади. На місце старого домашнього промислу, за перепонами чужинецьких урядів, не розвинувся однак модерний фабричний промисел, так що в останніх десятиліттях перед війною Україна була типовим тереном експлоатації для австрійсько-польського й московського фабричного промислу. Міліярди пішли з України за дорогий, хоч лихий товар. Текстільного промислу російський уряд на Україні систематично не допускав, хоч вовна, льон і коноплі були на місці й то в величезній скількости. А бавовна могла багато швидше зайти на Україну, чи чорноморськими пристанями, чи Каспієм і т. п., як до Московщини чи Конґресівки. Перед війною було на цілій Україні ледви дещо більше, як десяток (і то маленьких) текстільних фабрик! Металурґія мусіла, що правда, розвитись на Україні, бо залізо мусить усе приходити до вугля й у тім випадку ці обидва продукти були на місці поспільно. Але 15 металурґічних заводів і 300 поменших фабрик України могли давати сливе тільки півфабрикати, що найвиплатніще, значить конфекціоновання полишалося для московських фабрик! Таксамо економічною політикою старався російський уряд удержати дотеперішню перевагу центрально-російської промисловости й здержати промисловий розвиток „Півдня“. Тут лежить також одна з головних причин дивної появи, що іменно сепаратистичні стремління Українців нераз находили симпатію й підтримку великих промисловців російського, чи иншого чужого походження. Бо їхні фабрики лежали на Україні й багато терпіли від централістичної економічної політики Росії.
При цих усіх перешкодах виносила річна продукція українського фабричного промислу перед самою війною мало що більше, як 1 міліярд рублів річно! Тільки цукрова промисловість (до 200 фабрик, 76% загальної продукції Росії), мельницька, тютюнярська й горальницька мають деяке значіння.
Вважаючи на це Україна потрібує значного привозу ріжних фабрикатів, головно текстільних і металевих. Ставши самостійною державою, буде вона потрібувати цього привозу ще довгі десятьліття, доки її власна промисловість не буде в силі заспокоїти потреби власного краю, хоч би вчасти.
Тут лежить неостання причина для держав Середньої й Західної Европи, щоб підпирати Українців у будові їхньої державности. Українська держава стане без ніякого сумніву великопростірним, у всілякі обмінні вартости пребагатим ринком збуту для европейських промислових країв. Для капіталістичних інвестицій відчиняються на Україні величезні можливости, головно при підпомаганню розвитку української промисловости. Вже перед війною брали анґлійські, французькі й бельґійські капітали визначну участь в орґанізації українського промислу, хоч російська централістична політика кидала їм тільки колоди під ноги. Ці колоди без ніякого сумніву усуне українська національна держава.
Торгівлю України можна, маючи на увазі все попереднє, ось як коротко схарактеризувати: Не вважаючи на дуже гарне лучбово-ґеоґрафічне положення, мусіла Україна дотепер бути пасивним тереном визиску з боку Австрії і Росії й обагачувати своїх визискувачів щорік на міліони чистого зиску.
Росія вивозила з України хліб, вугілля, крухи, металеві півфабрикати і т. и., все за дешеві гроші. Натомість привозила московські й польські фабрикати лихі й дорогі. Торговельний і лучбовий апарат російської імперії працює мабуть ще з часів Петра Великого непохитно в таких напрямах:
1) Допускає чужі капітали тільки в дуже малій мірі до участи в українському промислі й торгівлі.2) Велить вести велику торгівлю України майже виключно петербурським і московським фірмам, на шкоду місцевих великих торгівців.
3) Занедбує систематично такі лучбові лінії (шоси, залізниці, канали і т. и.), які моглиб бути корисні для торгівлі України. Передусім це дотичить Дніпрової системи водяних доріг. Не дивно вонаж полишає на боці Московщину.
4) Натомість підпирає російський централізм лучбові лінії, що ведуть до великоруських центрів, будує загалом тільки такі й конструує тарифи так, щоб як найбільше добра йшло з України не до найблищих чорноморських пристаней, а до центра Росії й до великих балтійських пристаней. Перевіз збіжжя з України до чорноморських пристаней є тільки дуже мало дешевший, зате багато більше утруднений, як до Лібави чи що. Перевіз вугля був навіть дорощий! Наслідок був такий, що всі українські шляхи лучби йшли до чужих центрів, а з ними й увесь оборот всіляким добром. Мимовільно нагадуються середні віки з їхніми ославленими складовими містами, в котрих проїзжий купець мусів, чи хотів чи не хотів, виставляти добро на продаж. Центральна Московщина була до 1917. р. таким упривілеєним складовим простором, куди Україна мусіла вивозити своє добро хоч не хоч.
5) Московський централізм старався по можности шкодити також чорноморській плавбі, головно перешкодити цьому, щоб тут на Україні не повстала самостійна торговельна область. Централізм цей зруйнував свого часу чорноморську прибережну плавбу, ведену місцевими Українцями й потім довів до того, що перед самою війною коштував транспорт одної тони добра майже стільки само з Одеси до Анґлії, як з Одеси пр. до Таганрога!
Такий самий образ бачимо до 1918. р. й на австрійсько-угорській Україні. Її сирівцеве багацтво використовується безоглядно й заливається її за дорогі гроші лихою мануфактурою з державних центрів.
Цей короткий огляд торговельних відносин України доказує всякому безсторонньому, що змагання Українців, щоб добути свою самостійну державу мають не тільки національний, але й економічний підклад. Бо коли дотеперішні відносини малиб далі трівати, Україна буде по кількох десятьліттях уповні зруйнована. Щорічні надвишки податків з України виносили в останніх роках пересічно кругло по 200 міліонів рублів, які російський уряд зуживав виключно поза границями України. Централістична економічна політика тягла щорік дальших 300 міліонів рублів з України. Близько половини державних доходів із своєї території (себ-то ½ міліярда) мусіла Україна щорік платити своїм гнобителям без ніякої противартости. Як що повсталаб тепер українська самостійна держава, вона зумілаб за короткий час і за цих пів міліярда річно зробити величезну культурну працю. Дотепер же цей гарний гріш ішов на скріплення російського імперіялізму в його гнобленні України й у його експанзійних забаганках.
На цім і кінчимо афористичний огляд господарських відносин на Україні. Він показує на кожному кроці потребу збудування української держави. Так Західна Европа, як і Німеччина повинні бути в цій справі дуже заінтересовані. Бо добре зрозумілий власний інтерес велітиме Україні шукати що найтісніщих економічних звязків із західно-европейськими державами, перш усього з Анґлією, Німеччиною й Італією. Україна все матиме на вивіз сирівці й поживу, а потребуватиме привозу промислових виробів. Сирівці волітиме Україна продавати в Західній Европі, де вони ліпше платяться, як у Східній. Таксамо волітиме вона привозити дешевші й лучші фабрикати з Західної й Середньої Европи, як гірші й дорощі зі Східної Европи.
Другу половину цеї глави присвятимо оглядові значіння Української справи для світової лучби.
Ґеоґрафічне положення на північному запіллі Чорного моря, на порозі Европи й Азії, в найдальшому закуткові середземноморського світу, зробило Україну вже в сірій давнині дуже важною для лучби країною. Тут перехрещувалися прадавні шляхи ще з камяної і бронзової доби: циновий і янтаровий, з новіщими вже торговельними шляхами, котрі виходили з найстарших культурних країв землі: з Єгипту, Месопотамії, Сирії. Потім Фенікійці вкрили чорноморські береги України своїми факторіями й вели тут оживлену торговлю.
В пізніщій старинности стала Україна землею важною хлібом, медом, футрами, крім цьогож, яко переходова країна для янтару й невольників. Тому-то українські побережжя були вже в VIII. столітті перед Христом тереном інтензивної грецької колонізації. Чорне море з πόντος ὔξεινος зробилося πὀντος εὔξεινος, котрого береги, головно північні, аж кишіли цвітучими грецькими городами[4]. Територія України стала тоді на протяг двох тисячліть важною частиною великої лучбової царини Середземного моря.
Значіння України в старинности й у середньовіччі полягало не тільки на її продукції хліба, худоби, меду, воску, футер. Не менше важна була Україна, як транзітний край лучби середземноморського басейну зі Східною Европою, Центральною Азією, Китаєм і Індією.
Давня лучба Европи з Китаєм і Індією відбувалася головно на трьох шляхах: 1) на морському шляху з Єгипту довкола Арабії до Індії, Передньої й Задньої, де набувано також всіляке китайське добро, 2) по сухопутньому шляху через Малу Азію, Персію, Афґаністан, 3) теж сухопутню через Україну, Туран, Центральну Азію. Морський шлях був спершу непевний і щойно від XI. віку використовували його видатніще арабські мореплавці. Друга дорога, через Передню Азію, була часто переривана; в пізнішій старинности Партами й Сассанідами, потім панованням Турків у Ірані. Тому-то третій шлях — через Україну мав від початків середньовіччя, аж по кінець XI. віку, почасти й аж до відкриття морської дороги в Індію (1498), велике значіння для лучби Европи з Південною і Східною Азією. Цей шлях провадив переважно через великі, легко доступні й легко перехідні степові рівнини, каравани з доброю ескортою могли по нім багато лекше добитись до Китаю чи Індії, оплачуючи невеличкі мита кочівникам, як крізь гори Передньої Азії, повні грабіжних народів, і крізь держави захланних князів і ще захланніщих урядовців.
Ця значна транзітова торгівля спричинила на території України спершу розцвіт грецьких колоній, і потім боспорянської держави та причинилася дуже визначно до зросту торговельної могутности Царгороду. Тією транзітовою торговлею цвіла держава Хозарів над долішнім Дніпром, Доном і Волгою з її світовими торговельними городами Саркел, Ітіль, Семендер. Її дідичем стала староукраїнська Київська держава (X–XIII. в.). В тодішньому Київі мали свої склади й дільниці певно не тільки німецькі, анґлійські, італійські, французькі, але також грецькі, арабські, перські й індійські купці. Монгольська навала XIII-го віку знищила цей розцвіт, та вже невдовзі по тім бачимо в XIV. і XV. столітті південну Україну доменою італійських, головно венетських і ґенуезьких купців, що набували тут не тільки українські сирівці, але й індійське та китайське добро[5]. Дві світово-історичні події знищили лучбово-торговельне значіння України: здобуття Царгороду Турками 1453. р. і відкриття морської дороги до Індії Портуґальцями.
Здобуття Царгороду завершило будову турецької імперії. Вона зачинила сухопутній шлях з Европи до Індії, зробила Чорне море своїм mare clausum i відсунула Україну знечевя в лучбово найглухіщий куток Европи.
Відкриття Васко да Ґами разом із відкриттям Америки перемістило головні шляхи світової лучби з Середземного моря на Атлантійський океан. Цей великий факт підкопав основно ціле лучбове значіння всіх середземноморських країв, починаючи Україною, кінчаючи Італією.
Венеція і Ґенуя стали поволі підупадати. Натомість почалася великанська морська експанзія атлантійських держав Европи: Портуґалії, Еспанії, Франції, Голяндії, Анґлії й Німеччини. Середземне море, сліпа вулиця, на кінці котрої засіло вороже культурі турецьке царство, втратило, як світова торговельна дорога, всяку вартість.
Щойно упадок турецької могутности в XVIII. і XIX столітті почав поволі змінювати відносини на користь середземноморських держав. Питання спадщини по Туреччині творило ядро т. н. орієнтального питання[6]. Воно займало протягом XIX. століття всіх політиків Европи й спричинило кілька крівавих воєн. Також в останній війні відгравало східне питання величезну ролю.
Я вже вище зазначував, що точка тяжкости всієї орієнтальної квестії лежить на Україні, тут додаю, що не тільки з політично-ґеоґрафічних, але й із лучбово-ґеоґрафічних причин.
Завдяки опанованню України добула собі Росія випадове становище, яким вона трьом великим давнім шляхам з Европи на Схід постійно загрожує, ба й їх почасти опановує. Як довго Середземне море було тільки сліпою вулицею й світова лучба була переважно океанічною, так довго ця обставина не була ще така прикра.
Пробиття Суеської перешийки 1869. р. одним махом безмірно збільшило значіння Середземного моря й усіх його частей для світової лучби. Тепер Середземне море стало знов одним із найважніших шляхів світової лучби. Через нього веде найкоротша морська дорога з Европи до Східної Індії, Китаю, Австралії. Анґлія, Франція, Італія, Греція й инші балканські держави є звязані дуже важними життєвими питаннями з цею світовою дорогою світової лучби й торговлі. Не дивниця, що швидко ростуча в силу Німеччина і слідкуюча за своїми старими планами Росія почали й собі стремити до впливу, ба й панування на Середземному морі й Суеському каналі.
Як я це вже виказав в політично-ґеоґрафічній частині цеї книжечки, зверталася експанзійна політика так Росії, як і Німеччини на черен Передньої Азії, на поміст народів: Ніль–Кавказ–Перська затока. Тут переходить в себе Европа, Азія й Африка, тут лучать і перехрещуються великі шляхи лучби минувшини, теперішности й будуччини. Рошер, Родбертус. Ляссаль, Ліст, Зіменс, Мольтке й у останнє дуже виразно Дікс[7] звернули увагу німецьких кругів на велике політичне, економічне й лучбове значіння цього помосту народів.
Це значіння полягає однак не тільки на тім, що тут середземноморська лучба переходить у жмут давніх історичних шляхів лучби з Орієнтом, не тільки тому, що тудою переходить модерний Суеський канал. Теперішність і найблища будуччина бачать, як тут у черені Старого Світу сходяться багато всіляких лучбових ліній у велитенський сніп і потім знов розходяться на всі сторони світа. По цьому просторі й у його безпосередньому сусідстві переходять: 1) найкоротший морський шлях: Анґлія–Середземне море–Суес–Індія–Австралія, згл. Китай, 2) майбутній водяний шлях: Анґлія–Чорне море–Маничський канал–Каспій–Північний Іран і Туран, 3) майбутні сухопутні шляхи: Ніґерія–Каїро, Кеп–Каїро, Каїро–Багдад–Дельгі–Сінґапур, 4) найкоротший можливий сухопутній шлях з Анґлії до Індії через Україну й Іран, 5) найкоротша морська дорога з Франції (Марсей) до Індокитаю й Мадагаскару, 6) сухопутній шлях з французької Африки до Сирії, 7) морський шлях Італії до Лєванти, Ерітрѐї й Сомалі, 8) німецькі лучбові проєкти Берлін–Багдад (Індія) й Ельба–рівник (Берлін–Царгород–Сирія–землі над Нілем–Східна Африка), 8) російські лучбові можливости: Москва–Іскендерун–Єрусалим, Москва–Перська затока, Москва–Персія–Індія і т. и., і т. и.
Світова лучба ходила в останніх чотирьох століттях переважно морськими шляхами. Великі торговельні й колоніяльні держави нових часів: Портуґалія, Еспанія, Голяндія, Франція и перед усього Великобританія, старалися завсіди забезпечити собі головні шляхи морської лучби. Великі війни велися за ці шляхи, можна сміло сказати, що всі війни нових віків, у котрих ходило о дійсно великі речі, були ведені саме за панування на морських шляхах світової лучби!
Великий світово-історичний процес европеїзації землі почався й зріс до нинішнього ступня саме на морських шляхах. Слідкуючи за ними, обсадили европейські народи два, зглядно, три цілі контіненти своїми „дочерніми“ народами (Австралію й обидві Америки), четвертий контінент захопили сливе цілком під свою владу і тільки Азія зі своєю великою проблемою жовтої раси ще не цілком кориться волі Европейців.
Цей цілий розвиток ішов по морських шляхах. Від берегів моря перлися Европейці в нутро инших частей світа. Ще й до нині переважають шляхи морської лучби над сухопутніми шляхами, під оглядом політичної й економічної вартности.
Через винайдення залізниці й щораз ростуче примінення електричних і експлозівних моторів, до середників лучби приготовляється вже від десятьліть перелім у світовій системі лучби. В останніх часах почали поруч океанічних і літоральних виступати на перше місце трансконтинентальні тенденції світової лучби. Вже виразно видно, як усюди стараються народи получити противположні береги контінентів вартісними сухопутніми й внутрішньоводяними шляхами і тим способом відчинити світовій лучбі нутра контінентів[8]. Північні Американці ступили перші на цей ступінь розвитку, ведучи свої паціфічні залізниці.
У Східній Европі й у Орієнті появляються трансконтинентальні тенденції вже від сірої старинности. Сухопутні маси так виразно контінентальної Евразії давали в найдавніщих часів такі тенденції світовим державам Асирійців, Персів, Македонців, Арабів, Монґолів. Трансконтінентальною була також експанзія російської держави. Цеж знаменна річ, що перші Москалі пішли слідами північних Американців, побудували трансконтинентальну сибірську залізницю й початки залізничих ліній, що мали сполучити побічні моря Атлантійського океану з Індійським океаном. Теперішні проєкти: Кеп–Каїро, Каїро–Індія, Берлін–Багдад, це нічого иншого, як ріжні вислови одної думки — трансконтинентальної лучбової тенденції.
Світова лучба має дивний наклін: вертати не раз по вікових перервах до своїх давніх шляхів. Коли трансконтінентальна тенденція лучби в Східній Европі й в Орієнті прийме реальні форми, мусять старі сухопутні шляхи з Европи через Передню Азію до Індії й Китаю знов віджити й без сумніву знов дійти до великого значення. Вониж дають найкоротшу сполуку поміж двома найважніщими й найгустіще заселеними областями нашої планети: Европою й монсуновими краями Азії.
Ця обставина є справою найбільшої ваги для всіх держав і економічних областей Европи. Тут іде річ про старезну систему головних шляхів світової лучби, що довга на тисячі кілометрів, що служила людям уже кілька тисячліть, і тягнеться дугою приблизно в західно-східному напрямкові й при частковім уживанню морських рукавів великої лімної полоси землі, проходить крізь сухопутні маси Старого Світу. Ця система зложена з морських і сухопутніх шляхів. Є цілком природно виключене, щоби в будуччині сухопутні шляхи взяли абсолютно верх над морськими, так, як це було деколи в старинности й середньовіччі. Однак попри себе будуть могли й мусітимуть істнувати й одні й другі. Морські шляхи для масового, дешевого й важкого добра, сухопутні для почти, коштовніщих, а легких посилок і особової лучби…
Відбудовання цеї прастарої, а заразом так важної для будуччини лучбової системи, є для всіх держав Европи, перед усім же для Анґлії, Франції й Італії, з усіма серед земноморськими державами безмірно важне. Для цілої цеї системи держав є згадана система шляхів головною життєвою артерією, панування над нею, це питання життя й смерти всіх заінтересованих у цих сторонах великих держав. Всі тенденції захопити й перервати цю рівнобіжникову систему лучби від півночі, головно в вузловій точці, (Кавказ–Ніль–Перська затока) є для західно-европейського й середземноморського гурту держав нечувано небезпечні так з економічного, як із політичного боку. Зосібна для Анґлії булоб таке перервання просто катастрофою.
Російські експанзійні й лучбові тенденції порухуються на загал у приблизно полуденниковім напрямі й перетинають згідну рівнобіжникову систему шляхів менше, або більше прямовисно. Те саме роблять німецькі плани Берлін–Багдад і Ельба–рівник. Суперечність лучбових інтересів західних і середземноморських держав з одної, Німеччини з другої сторони була мабуть найважніщою причиною світової війни. Можна сливе напевно прийняти, що Росія також тому прилучилася до Антанти, щоби зробити на довгі часи нешкідливим прикрого німецького конкурента в північно-полудневій лучбовій і політичній експанзії.
Світова війна вирішена покищо в користь західно-европейських і середземноморських держав. Німецька небезпека для анґлійських експанзійних планів в Передній Азії й індійсько-океанських землях на позір відсунена в дальшу будуччину, таксамо російська небезпека в Персії й Індії. Треба однак дуже сумніватись чи довго потріває цей так корисний для західно-европейських держав стан. Не знать чи його тривок буде бодай так довгий, щоб можна було побудувати одну маґістралю цеї рівнобіжникової лучбової системи в Передній Азії…
Якуж ролю відограє в цій суперечности змагань, у цій боротьбі за головну систему світової лучби в будуччині — Україна?
Україна є наслідком свого ґеоґрафічного положення одною з найважніщих ключевих точок цеї великої східно-західної системи водяних і сухопутних шляхів. Усі ці шляхи є під посереднім, чи навіть безпосереднім впливом України. Від долі України залежатиме, як випаде боротьба за цю велику лучбову систему поміж західними й середземноморськими державами з одного боку, а Росією (евентуально при певних умовах і Німеччиною) з другого боку. Коли великі держави світу розвяжуть українську справу на некористь українського народу, результат цеї велитенської будучої боротьби буде дуже сумнівний.
Які небезпеки грозять інтересам західних і середземноморських держав з боку Росії й Німеччини, я вже вище зазначив. Може бути, що ці небезпеки, беручи під увагу наведені там же арґументи, є не такі вже великі, як здавалосяб декому, однак їх оцінка, як вище сказано, не може бути точно переведена. Колиж знов Україна буде поділена поміж сусідні держави, небезпека від Півночі для черену Передньої Азії буде може ще більша.Політично зворохоблені краї завсіди мусять бути дуже небезпечні для сусідніх важних лучбових областей. Прилучені до Польщі чи Румунії частини українського народу без сумніву станулиб, як один муж, по стороні Росії, на випадок якого-небудь заколоту в Східній Европі. Ця прилука дає Українцям бодай національне зєдинення й обмежує національну визвольну боротьбу на один тільки фронт. Така орієнтація українського загалу на Росію моглаб дуже легко припасти саме на цю хвилю, коли німецько-російський блок завдавав би наконечний удар східно-західній лучбовій системі.
Утворення великої української держави над Чорним і Каспійським морем, від Карпат по Кавказ, нівечить на все наміри російського імперіялізму опанувати цю переважну лучбову систему. Україна дуже заінтересована в цім, щоби світова лучба в цих околицях йшла рівнолежниковими шляхами. Змагання Росії чи Німеччини відвести лучбу в цих сторонах в південниковий напрямок є для України дуже шкідні.
Україна є передусім заінтересована в цім, щоб Середземне море, Суеський канал і морський шлях до Індії лишалися в руках західних і середземноморських держав. Тільки тоді матиме Україна на Півдні кріпку опору й забезпечення тилу супроти північного колосу, що постійно загрожуватиме її істнуванню. Не маючи добрих границь від Півночі, Україна мусітиме (як уже вище сказано) опиратись на своє морське побережжя й на держави, котрі пануватимуть на Середземному морі. По утворенню української національної держави може Росія тільки тоді приступати до своїх експанзійних планів на Сході, коли здавить Україну. Тому-то Великобританія, Франція, Італія й усі держави, яким залежить на східно-західній лучбовій системі найдуть в Україні завсіди природного союзника.
Його не можна буде легковажити. Українці дають досконалий людський матеріял для війська й мають блискучі воєнні традиції. Українська держава в етноґрафічних границях могтиме в разі потреби виставити поверх пятиміліонову армію. Ця армія потрібує тільки боронити рідного краю, щоб заразом успішно захистити також Середземне море, Суеський канал і шлях до Індії. Вже само істнування кріпкої української держави над Чорним і Каспійським морем зможе відстрашити Росію від імперіялістичних експанзій у південному напрямі.
Ці спільні інтереси України та західних і середземноморських держав, дотичні вдержання й розвитку східно-західних світових шляхів є привязані не тільки до противенства поміж Україною та Росією. Вони лежать перш усього на чисто економічному ґрунті. Тільки тоді, коли згадані держави панують на Середземному морі, може розвинутися мореплавство України. Дотепер воно було незначне. Загальна тонажа виносила в 1912. р. для Одеси 6,7, Новоросійська 4,1, Миколаїва 2,6, Таганрогу 2,9 неттореґістрових тонів, значить для всіх цих пристаней разом менше, як одного Марсея чи Кардіфа. Мореплавство України не зможе розвинутися ніколи як слід, коли вона буде прилучена до якої-небудь північної держави. Тільки в злуці західними державами й зі світовими шляхами лучби рівнолежникового напрямку могтиме надійно зрости морське значіння України.
Збудування самостійної української держави дає також великі можливости загального розвитку середземноморського мореплавства. Бо: 1) тільки тоді зможуть пристані України розвинутися в визначні лучбові центри, 2) тільки тоді буде можливе здійснення давно повзятого пляну сполуки Чорного моря з Каспієм мореплавним каналом[9]. Борозда Манича дає цьому каналові легкий шлях, кошти будови каналу були би при малій відпорности ґеолоґічного підложжя, при істнуванні природної борозди терену маничської біфуркації й при її невеликій безпоглядній висоті дуже незначні. По такім прокопанню кавказького істму моглиб морські кораблі з цілого широкого світу допливати в Каспій, до серця Передньої Азії. Про величезні користи такого каналу для відчинення Передньої Азії не треба тут тратити багато слів.
Також друге дуже важне поширення середземноморських світових шляхів можливе до подумання, також тільки по повстанні самостійної української держави, зглядно балтійсько-понтійської федерації. Думаємо тут про мореплавний канал Двина–Дніпро, який міг би бути доступний бодай для менших морських кораблів. Він давав би їм доступ безпосередньо з Балтійського моря в Чорне море, зглядно (через Манич) у Каспій, без окружування цілої Европи. Західно-европейські консорції вже декілька разів випрацьовували дотичні пляни й предкладали їх російському урядові — безуспішно[10]. Хто обізнаний бодай поверховно з морфолоґією й потамолоґією Східної Европи, зрозуміє, що цей плян є для нинішньої техніки дуже легкий до виконання і по утворенню української держави, зглядно балтійсько-понтійської федерації, дає морським державам Европи величезні користи. Побічний канал Самара–Донець був би найкоротшим полученням понтійсько-балтійського каналу з понтійсько-каспійським і причинивсяб незмірно до кращої експлоатації мінеральних скарбів Донеччини.
Як бачимо — утворення української національної держави мало би велике значіння для світових шляхів морської лучби.
Таке саме, а може ще й більше значіння мусілаб мати самостійність України для сухопутніх шляхів з Европи до Індії й Китаю.
Дотепер підлягав цілий жмут цих шляхів непереможному впливові російської імперії й її велитенської сухопутньої армії. Колиб ця імперія мала бути знов відбудована, вона знову нестерпним тягаром заважить на цих сухопутніх шляхах, саме в згаданім черені Передньої Азії.
По позитивнім рішенню української справи, новоутворена українська держава, саме своєю територією захистить, як найкраще, цілу західно-східну лучбову систему перед усяким посягненням на неї від Півночі. Мало того — по утворенню української держави в етноґрафічних границях будуть західні держави Европи мати спромогу побудувати великі нові шляхи, саме в цій західно-східній системі.
Ці нові лінії можуть і мусять переходити впродовж України і використовувати її вигідне лучбове ґеоґрафічне положення. Дуже поможе їм рівнинність і легка проходимість нашої батьківщини з її значною сіткою сплавних вод.
Дотепер находилися всі шляхи лучби на Україні в дуже лихім стані. Я схарактеризував цей стан ще перед війною[11] доволі досадно. Водяні шляхи є цілком занедбані, морські пристані переважно також. Мощених доріг менше, як у маленькій Бельґії, залізниці випадає мало що більше, як півтретя кілометра на 100 кв. км. простору! Всі маґістралі стремлять до Москви, тільки один Львів є одиноким, сяк-так самостійним пунктом поза російсько-централістичною сіттю залізниць України. Ця сіть допускає до доцільного й надійного розвитку української внутрішньої лучби й цілком не узгляднює лучбових інтересів держав Середньої й Західної Европи.Такі то є наслідки вікового чужинецького панування на Україні! Коли воно й надалі удержиться, остануть величезні лучбові можливости України ще довго невикористаними. На шкоду не тільки України, але й світової лучби. Тільки утворення самостійної української держави може принести світовій лучбі використання всіх лучбових цінностей, які дає Україна. Тоді треба буде перебудувати цілу лучбову систему цього краю. Однак, якіж користи дасть Західній Европі саме ця перебудова, й які прийдуть при використанні нових цих шляхів!
Коли получимо Лондон, столицю Великобританії, з Дельгі, столицею індійської імперії, найкоротшою можливою лінією, ортодромою (куснем „великого“ кола на поверхні земної кулі), побачимо, що ця найкоротша лінія між Анґлією та Індією переходить впродовж усієї України. З цілої довжини цієї лінії (6800 км.) припадає майже третина (2000 км.) на українську територію (Литовське Берестя–устя Куми в Каспій).
Ця обставина важна не тільки для воздушної лучби. Вона важна й для залізниці. Бож знаємо, що при нинішнім стані інжінерської техніки сухопутня лучба шукає за можливо простолінійними сполуками, не боячись великих теренових труднощів і сполучених із ними коштів.
Ортодрома Лондон–Дельгі проходить попри слідуючі важні точки: Лондон, Амстердам, Берлін, Варшаву, Берестя, Київ, Харків, Каспійський беріг, поміж устями Куми й Волги, півострів Мангишляк, Хіву, Кабуль, Пішауер, Лягор, Дельгі. В дотеперішній залізничій сіти Европи вже істнують залізничі лінії, котрі злучені разом і розбудовані, як далекоїздні залізниці, можуть творити початковий кусень це будучої найкоротшої сполуки Анґлії з Індією. В Азії й на Україні треба би щойно добудувати відповідні кусні траси. При нинішній пересічній скорости залізниць (1300 км. в 24 годин.), моглиб посилки й пасажири переїздити з Лондону до Дельгі в приблизно 5 днях.
Ця лінія, хоча з усіх найкоротша и для України найкорисніща, має однак для Анґлії, що тут може найбільше заінтересована, деякі хиби. Значні частини цеї лінії лежать на територіях держав, яких політика мабуть усе йтиме на розріз із анґлійською (Німеччина, Росія). Ці держави моглиб при деяких обставинах мати з такої траси більше користи, як Анґлія. Для Франції й Італії була би ця траса невигідна. До того приходить ще перешкода Каспійського моря, яку требаб обійти, бо траєкт не був би легкий ні надійний.
Маючи це на увазі булиб потрібні зміни траси, зглядно кілька рівнобіжних ліній залізничих, котрі могли би разом перейняти почтову й пасажирську лучбу поміж Европою та Індією. Ось приміри таких ліній:
1) Остенд–Брюсель–Франкфурт–Прага–Краків–Перемишль–Львів–Катеринослав–Ростів–Баку–Решт–долина Сефідруду–Тегеран–Герат і звідси, або через Кабуль до Пішауер (трудна верховинська залізниця), або через Сеїстан до Кветта.
2) Бульон–Париж–Ліон–Мон Сені–Торіно–Міляно–Терст–Београд–Букарешт–Одеса–Херсон–Керч–Новоросійськ–Батум–Джульфа–Тебріс–Гамадан–Ісфаган–Йезд–Керман–Белючістанські залізниці. Важне булоб також відгалуження цеї лінії: Београд–Софія–Царгород–Адана–Багдад — побережна лінія над Перською затокою й Арабським морем до Каррачі.
Дотепер доходили почтові посилки й пасажири з Лондону аж по 14 днях і то до Бомбею, з того 2 дні на сухопутній дорозі до Бріндізі, 12 днів на пароплавах через Суеський канал. По вибудуванню навіть цих довших залізничих трансконтінентальних ліній, ця подорож скоротиться до 6 день!Кожен, що прочитає ці стрічки и візьме до рук карту світової лучби, зрозуміє, що таке проведення й удержання цих сухопутніх шляхів до Індії, як також забезпечення Середземного моря й Суеського каналу на всі часи від посягань з Півночі, є цілком неможливе без утворення могутньої української держави в етноґрафічних границях!
——————
- ↑ Ukraina, Land und Volk. Wien, 1916, стор. 273–341.
- ↑ Ежегодникъ Россіи, Résultats généraux de la récolte, Statistique de l'Empire de Russié, Обзоръ торговли, Земські статистичні публікації з українських ґуберній, Oesterreichisches Statistisches Handbuch, 1914, Oesterreichische Statistik, Statistisches Jahrbuch für Ungarn, Wiadomości statystyczne львівського краєвого Виділу, Podręcznik statystyki Galicyi і т. ин.
- ↑ Диви пр. Damaschke. Die Bodenreform. Jena, 1913, стор. 209 дд.
- ↑ Диви: М. Грушевський. Історія України-Руси, т. I, в. 2, стор. 62 дд.
- ↑ Диви: W. Götz. Verkehrswege im Dienste des Welthandels. Stuttgart, 1888. — W. Heyd. Geschichte des Levantehandels. Stuttgart. I–II, 1879. — Дотичні місця з Історії Грушевського, т. I–VII і т. и.
- ↑ F. v. Hagen. Geschichte der orientalischen Frage. Frankfurt, 1871. — Bamberg: Geschichte der orientalischen Angelegenheit. Berlin, 1889. — Hilty. Die orientalische Frage. Bern, 1896. — Driault. La question d'Orient. Paris, 1901. — Paris, 1906. — Cahuet. La question d'Orient dans l'histoire contemporaine. — F. Ratzel. Die orientalischen Fragen („Kleine Schriften“, Bd. II). München, 1906.
- ↑ „Geographische Zeitschrift“, XVI, 1910, стор. 362 дд.
- ↑ Диви: R. Hennig. Bahnen des Weltverkehrs. Leipzig, 1909.
- ↑ Диви дотичні розвідки Бера, Бергштрассера й Костенкова в „Petermanns Mitteilungen“, 1859, 1861, 1862.
- ↑ Про справу цього каналу є (крім инших) велика моноґрафія Ол. Русова — мені, на жаль, недоступна.
- ↑ Коротка Ґеоґрафія України, т. II, Львів, 1914, стор. 177 дд.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|