Українська Міжпартійна Асамблея — Виклик Системі/1

by Григорій Приходько

Ви́клик Систе́мі  — віківерсія книжки Григорія Приходька ^[1] «Українська Міжпартійна Асамблея  — Виклик Системі»^[2]. Перша частина книжки була надрукована в 1998 р. в журналі «Український час» ^[3]. Книжка видана за ініціативи, організації і фінансування подружжя Юрія і Олесі Дячишин.

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

Українська Міжпартійна Асамблея  — Виклик Системі Григорій Приходько Передмова до книжки. Вступ.

Львів: Сполом, 2007

Передмова до книжки

Автор книжки «Українська Міжпартійна Асамблея» Григорій Приходько належить до когорти дисидентів. Для нього права і свободи людини органічно пов’язані з державною незалежністю нації. Свою філософію він реалізовував у створенні й діяльності альтернативних до влади й до опозиції структур. Чітке бачення національної проблематики, цілеспрямованість і енергія дозволили йому, на рубежі 1980-1990-х років стати лідером двох політичних організацій: Української Національної Партії ^[4] і Української Міжпартійної Асамблеї ^[5].

Ідея діяльності цих організацій полягала в громадянському самовизначенні людини і в явочному, несанкціонованому владою творенні передумов національної держави. Правилом автора книжки було: творити Українську державу, а руйнувати тільки те, що перешкоджає творенню.

Своєю діяльністю Григорій Приходько протипоставив себе владі і опозиції, як залежним від зовнішніх сил утворенням, і ставив під сумнів їхню спроможність домогтись правдивої незалежності для нації і реальних прав та свобод для людини.

Ригоризм до ідейних противників, безкомпромісність в меті, які від лідера передались очолюваним ним організаціям, спричинились до замовчування лояльними до влади істориками цілого напряму в національно-визвольній боротьбі українців в останні роки існування СРСР.

Щоб заповнити прогалину в національній пам’яті, автор пропонує читачам свій історіософський погляд на деякі процеси державного унезалежнення України.

Про автора книжки: Народився 20 грудня 1937 року. Освіта вища. В грудні 1973 року заарештований за звинуваченнями в антирадянській агітації та пропаганді з метою підриву або ослаблення радянської влади. Засуджений до 5 років ув’язнення. в таборі суворого режиму. Звільнений по закінченню терміну ув’язнення.

Вдруге заарештований в липні 1980 року за таким самим звинуваченням. Засуджений до 10 років ув’язнення і до 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Вирок встановив відповідний режим ув’язнення: перші 5 років – тюрма, наступні 5 років – табір особливого режиму.

Звільнений з ув’язнення в липні 1988 року в зв’язку зі зміною політики керівництва СРСР і розформуванням політичних таборів.

З часу звільнення і до реабілітації в липні 1992 року був під адміністративним наглядом.

Реабілітований за обома вироками, однак самі вироки влада скасовувати відмовляється.

Олеся Дячишин

Вступ

Феномен Української Мiжпартiйної Асамблеї (УМА) до цього часу не має адекватної оцінки у вітчизняній політичній літературі. Частково тому, що історія УМА має два, концептуально різні періоди (перший з 1 липня по 22 грудня 1990 року, другий - з 22 грудня 1990 року до перетворення цієї структури на УНА), а частково тому, що УМА була позасистемною структурою, а отже, не вписується в категорії і уявлення офіційної ідеології. Тож сприйняття УМА демократичними авторами бували полярними, хоч спостерігалась методологічна спільність, зокрема, спроби пояснити це загадкове явище особливостями його iнiцiаторiв.

Наприклад, в щирому намірі захистити УМА від ортодоксів тодішньої офіційної преси, «парадоксальність» Політичної Заяви першої сесії УМА автори пояснюють не особливістю, притаманною цій політичній структурі, а особистими якостями лідера Української національної партії Григорія Приходька ^[6].

Автори не розшифровують «особисті якості». До цього вдається інший автор. Відзначивши «нікчемність» всіх п'яти iнiцiаторiв УМА: Юрія Шухевича, Анатолія Лупинiса, Павла Скочка, Сергія Бабича і Григорія Приходька, останнього він виділив особливо як «зловiснiшу особу», у «послужному списку» якої автор знаходить утворення партійних організацій (націоналістичних - Г.П.), «авантюрні вимоги масового володіння зброєю» i т.д. ^[7]. Так чи інакше демократичні автори визнавали революційну спрямованість УМА, а особливість їхніх епітетів пояснюється вірою тодішніх демократів в еволюційний шлях перетворення СРСР на конфедерацію ^[8]. Революція, на їхню думку, могла лише нашкодити демократії.

Я уникаю оцінок, якi давала офіційна преса iнiцiаторам УМА, оскільки важливо розкрити особливості не iнiцiаторiв, а самого явища, яке, як правило, вважали складовою опозиції, а сама опозиція, до якої належали і вище цитовані автори, безпідставно вбачала в позасистемних явищах своїх конкурентів. Ні УМА, ні споріднені з нею позасистемні структури не були (i не могли бути) конкурентами ні Руху, ні іншим внутрішньо системним опозиційним структурам. УМА була конкурентом самої Системи.

Подаю тлумачення деяких вжитих в цій праці понять.

Політика

Політика в офiцiйнiй політології означає ^[9]

«по-перше, вияв інтересів окремих осіб, соціальних груп, їх зіткнення і протиборство; по-друге  — спосіб певної субординації цих інтересів, підпорядкування їх найвищому началу, більш значущому й обов'язковому».

Отже, в офiцiйнiй політології єдиним мотивом політики є інтерес. Цей мотив за своєю природою є егоїстичний, i він допомагає пояснити лише тi політичні процеси в Системі, якi спонукувані ним. Але він безплідний, коли йдеться про процеси, що спонукувані альтруїстичним мотивом. Тож в полі зору офіційної політології відсутні явища пасіонарного ґатунку, зокрема, національно-визвольна боротьба, яка звичайно ж є політикою, але альтернативною до офіційної політики.

Пасiонарна інтенція, в силу її альтруїстичної природи, є альтернативою по відношенню до інтересу, i в національно-визвольній боротьбі вона є панівним мотивом. В боротьбі ОУН і УПА, наприклад, не можна виділити більш-менш значимі інтереси ні осіб, ні соціальних груп. Розкол в самій ОУН був спричинений не егоїстичним інтересом, а пошуком способів ефективнішої боротьби. Ця тривала жертовна боротьба була натхнена одним пасiонарним поривом.

В офiцiйнiй політиці так само присутній альтруїстичний мотив, але в силу панування чужої, несумісної з українським моральним законом цивiлiзацiйної парадигми, офіційна політична наука фетишизує егоїстичний інтерес, а відтак і офіційна політика набирає натуралістичного змісту, відкидаючи моральний закон і ошляхетнюючi здобутки культури.

Система

Система панування або просто Система  — поняття більш обширне, ніж політична система. Воно містить, окрім легальних та санкціонованих владою політичних структур, норм і принципів політичних відносин, ще структури й норми ідеології, відносин соціальної ієрархії, культурної та релігійної політики і контролю над націями. Радянська Система була колоніальною, а відтак заперечувала суверенітет української нації, її вірування, звичаєве право і соціальну структуру. Українська культура і моральний закон були під тиском частково вестернiзованої ординсько-московської парадигми. В той самий час радянська Система була складовою світової Надсистеми: мала дипломатичні відносини з переважною більшістю країн світу, була членом ООН, входила в структури колективної безпеки, політичної й економічної співпраці, тощо, i сама переживала політичну вестернiзацiю. Політичні й соціальні процеси, що протікали в радянській Системі, заторкували стабільність світової Надсистеми, i за певних умов могли порушити досягнуту після Другої світової війни рівновагу. Тому зусилля урядів ядерних країн Заходу на збереження радянської імперії не були проявом любові до росіян чи до комуністів. Стабільність Надсистеми i, найперше, безпека тих країн були i є для них пріоритетом. Однак, політична вестернiзацiя радянської Системи (прийняття Гельсінських домовленостей, лiбералiзацiя режиму, економічна реформа) позбавляли її перспективи, i тим самим посилювали загрозу дестабiлiзацiї світової Надсистеми.

Найзагрозливiшим для світової Надсистеми вкінці 1980-х років був розпад СРСР. Тож не випадково на Заході виникло порівняння ймовірного розвалу СРСР з утворенням «чорної діри», яка поглине цивiлiзацiю ^[10]. А відтак нацiоналiстична концепція боротьби українців за незалежність і доктрина національної держави в вкінці 1980-х років стали альтернативою геополітичній стратегії збереження двохполюсної схеми світу як умови рівноваги світової Надсистеми.

Опозиція

Опозиція є складовою Системи. Її метою є перебрання влади в Системі. А оскільки національно-визвольна боротьба руйнує Систему, то цим вона загрожує інтересові опозиції. Відповідно реагувала опозиція, користаючись всілякою нагодою, щоб продемонструвати своє несприйняття нацiоналiстiв ^[11]:

«Про нас писали, що ми захищаємо і оправдовуємо бандерівців... Але ми ніколи не говорили, що захищаємо і оправдовуємо ОУН. Якщо мені хтось це скаже, то я ту людину викличу на дуель» .

Якщо В’ячеслав Чорновіл був готовий загинути на дуелі, щоб зберегти націонал-демократичну цноту, то Іван Драч, в силу професійної звички, апелював до режиму" ^[12] :

«вживати слово «націоналіст» треба було б заборонити в Україні років на десять як найобразливіше, як таке, що шельмує людську гідність».

Соціальна ізоляція нацiоналiстiв, що було одним із завдань опозиції, i що опозиція здійснювала успішно, давало їй потужну підтримку політичного Заходу. Однак було б помилкою вважати, що позірна опозиція в Україні була самоврядним утворенням. Вже згодом Євген Марчук привiдкрив таємницю «успіху» Руху в серпневі дні 1991 року. Це він, Марчук, організовував «мітинги, демонстрації і так далі» проти ГКЧП ^[13]. Треба думати, що це не єдина демократична акція генерала КГБ Марчука. А відтак і опозиція 1988-91 років в Україні  — це явище ширше, ніж те, що знайшло висвітлення в працях українських дослідників. УГС, Рух, а потім партії демократичної ідеології  — то лише видима частина опозиції. Організаційне й ідеологічне ядро її знаходилось в надрах самої влади. Воно й нині лишається прихованим.

Формальне унезалежнення України, що було кероване цим ядром, частково підтвердило прогноз В’ячеслава Липинського про те, що Україна буде унезалежнена комуністичною аристократією. Остаточно прогноз Липинського підтвердиться в тому разі, якщо тепер вже посткомуністична аристократія спроможеться встановити суверенітет нації на всій території держави.

Видатну роль ключових фігур колоніальної влади в розвалі СРСР заперечити неможливо, i українці можуть гордитися руйнівним талантом своїх краян. Але по розвалі імперії вони зберегли владу в руках психологічно й політично несуверенної колоніальної номенклатури, а тим самим заклали умови відновлення імперії. Нація і на цей раз не досягла своєї мети. Її лідери ще не підрахували соціальні, духовні й інтелектуальні втрати, якi нація несе нині в напівколоніальному станi, i понесе в майбутньому внаслідок її орієнтації знову на чужі цінності.

Соціальна ізоляція нацiоналiстiв, блокада їхніх теоретичних надбань, що триває й нині, позбавило українців свободи вибору у встановленні властивого їм способу життя. Властиво український варіант соціального й політичного устрою, того устрою, що витікає з морального закону українського народу, так і залишився в латентному станi. Україна стала формально незалежною державою. Але посилення сировинної й ідеологічної залежності від Росії та експансія російського капіталу, водночас з форсованою вестернiзацiю правової й соціально-економічної систем без адаптації їх до властиво українських цивiлiзацiйних норм і принципів знову дезорієнтує громадян, а відтак посилює ординські начала влади, дезинтегрує націю і робить її полігоном нового соціального експерименту.

Альтернатива

Альтернатива. За деякими ознаками вона подібна до опозиції. Принциповою її вiдмiннiстю є мета. Метою українського націоналізму є суверенна влада нації на етнічній території, яку має забезпечити незалежна суверенна і соборна українська держава. Саме ця мета, яка не може бути реалізована без зруйнування колоніальної Системи, зумовлює позасистемнiсть національно-визвольної боротьби. Організація цієї боротьби є альтернативною до політики влади колоніальної Системи за виживання і до боротьби опозиції за владу в Системі. Влада колоніальної Системи і опозиція їй рівною мірою є стратегічними противниками Націоналістичної Альтернативи ^[14].

Опозиція зберігає колоніальну Систему, але намагається її модернізувати, зокрема, перетворити унітарну імперію на федерацію чи конфедерацію, реформувати економіку, лібералізувати політичний режим, тощо.

Націоналістична Альтернатива руйнує колоніальну Систему, щоб замінити її принципово новою  — національною Системою. Українська Альтернатива прагне витворити на українській території не просто систему, що вийшла з підпорядкування метрополії, а й таку, в якій зліквідовано ординський принцип влади.

Національна держава має поставати на гуманістичних засадах морального закону українського народу. Для прикладу наведу формулювання мети двох партій, що виникли в 1990 році:

а) опозиційної ^[15]:

«Об’єднана соціал-демократична партія України (ОСДПУ) ставить за мету перетворення нині існуючого на території республіки суспільства на суспільство, побудоване на принципах демократичного соціалізму у тому розумінні, як їх визнає світова соціал-демократія»;

б) альтернативної  — УХДП ^[16]:

«Досягнення повної політичної незалежності України як держави  — віковічного права українського народу бути вільним народом на власній землі».

Як бачимо, партійна мета ОСДПУ і УХДП розходяться принципово. Якщо УХДП домагається повної незалежності як гарантії для народу бути вільним, тобто жити за власними звичаями й вподобаннями, то ОСДПУ не визнає за українцями такого права. Вона орієнтована на чужі принципи, критерієм вибору яких є не воля народу, а визнання цих принципів ( мабуть, мається на увазі санкція?) «світовою соціал-демократією».

Офіційна політологія не має категорії «альтернатива». Вона знає альтернативні рухи ^[17]. Але альтернативні рухи заторкують лише певні підсистеми: екологію, молодіжні проблеми, тощо, в той час як Націоналістична Альтернатива кидає виклик всій Системі.

P.S. Публіцистику Григорія Приходька див. тут ^[18]

Джерела

1. [1]
2. Григорій Приходько. Українська Міжпартійна Асамблея  — Виклик Системі.  — Львів. Видавництво «Сполом». 2007
3. Український час. Незалежний політологічний журнал. 1998.  — число 1(17). С.16  — 27
4. [2]
5. [3]
6. Іван Рибалко, Августин Чорний. Парадокси УМА//Вісник Руху. — ч. 6. 1990
7. Тарас Чорновіл. Темні сили консолідуються//Молода Україна  — ч. 12. 1990
8. [4]
9. Степан Гелей, Степан Рутар. Основи політології  —Львів, 1997 —С. 6
10. Джордж Сорос. Національна диктатура versus відкрите суспільство //Полiтологiчнi читання. 4'92. С. 188.
11. Правда Украины. 9.02.89 .(рос.)
12. Літературна Україна. 1.02.90.
13. Тиждень. 6-12 березня 1998.
14. [5]
15. А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко. Нові політичні партії України.  — Київ.1990. С.18.
16. А. Г. Слюсаренко, М. В. Томенко. Нові політичні партії України.  — Київ.1990. С.41.
17. Политология. Энциклопедический словарь. Publishers. Москва. 1993. С. 19.(рос.)
18. [6]