Україна і Москва в історичних взаєминах/Передмова
| Україна і Москва в історичних взаєминах Передмова (Карло Коберський) |
Україна і Москва в історичних взаєминах ▶ |
|
Те, що тут подаємо під заголовком „Україна і Москва в історичних взаєминах“ — це другий розділ зі славної книжки покійного професора Михайла Драгоманова, написаної у російській мові в році 1881 під назвою „Историческая Польща и великорусская демократия“. Книжку цю написав Драгоманів по московськи, перебуваючи на еміґрації в Швайцарії з тою метою, щоби вона дійшла до рук тих тоді безчисленних Українців з роду, які не вірили в українську справу і навіть не хотіли читати українських книг. Так були засліплені силою і зовнішнім блеском Московщини. Зокрема він має на думці великі маси молодої інтеліґенції, української з походження, яка була, щоправда, ворожо наставлена до царського уряду, до його чиновництва і бюрократії і бажала зміни державних порядків на демократичні і свободолюбні — але при тім усім не вірила і не хотіла чути про якісь окремі державні права України. Ця інтеліґенція змагала до загально-російської революції. Але ця революція і нова конституція мала, на її думку, ходити в „общеруських“ штанах. Всяку думку про окрему орґанізацію українських сил, для оборони української справи вона згірдливо відкидала, або й поборювала, як ро- боту шкідливу для загальної революційної справи. Не хотіли ці молоді люди й чути про поділ єдиної Росії на окремі національні области, з окремою їх самоуправою; їм здавалося, що вистарчить один загально-російський демократичний парламент, який вдоволить усі народи Росії. Такі думки Михайло Драгоманів поборював різко і без милосердя. Він невтомно доказував, що ніяка демократія на такім просторі, як Росія, не є можлива без самоуправи окремих національних областей; що зберігання московського централізму мусілоб на віки закріпити також неволю і диктатуру чиновництва в цілій державі.
Всі мрії общеросійських демократів і соціалістів про те, що по революційному скиненні влади царів і по заведенні демократичного парламенту настане повсюдний гаразд — є марні. Як довго Москва не виречеться централізму, себто панування над московськими народами — так довго вона буде деспотична, мілітаристична і чиновницька (бюрократична). Бо вдержати при собі завойовані народи можна лише насильством і диктатурою; ну, а як де є диктатура, то вона вже не може робити ріжниці — хто свій земляк, а хто завойований інородець. Кожне завоювання тягне за собою з неминучою конечністю страх утрати завойованого краю — отже централізм, мілітаризм, урядницьку і поліційну деспотію. На те нема ніякої ради, даремні є сподівання всіх тих московських „демократів“, „соціялістів“, „революціонерів”, які хочуть тільки скинути царський режім, а не хочуть розбити Росії на федерацію вільних самоуправних народів. Коли вони не відречуться своїх бажань далі па- нувати над не московськими, народами — то шкода їм дурити себе тим, що ось то вони заведуть інший демократично-народоправний лад. Не буде того. Навпаки — буде нова шляхетчина, може з демократичною, чи навіть соціалістичною вивіскою на зовні, але в середині така сама протинародня, поліцейська, не свобідна, як був старий, царський режім.
Ось такі думки кидав Драгоманів сміло і без страху у вічі і своїм землячкам, що були засліплені блеском московської потуги і тим численним московським демократам та соціялістам, які тоді і в Росії і на еміґрації підготовляли революцію проти царату. Престо у вічі говорив їм, що вони, не бажаючи признати автономних прав Україні, Білорусі, Литві і т. д. (одній Польщі це право теоретично признавали) — кладуть фундаменти під „нову шляхетчину“. За ці різкі слова він підпав під страшну з їх боку наругу і лайку. Навіть пробували зробити з нього поліційного аґента![1]
Вершком критики московського централізму і шовіністичних забаганок московських людей усіляких напрямків була книжка Драгоманова, яку ми назвали в горі. У тій книжці на вступі виложений коротко, а дуже ясно зміст історії Сходу Европи. З того ґеніяльно-глибокого нарису виходить сам собою висновок, що поки Москва (тай чи лише Москва — ?) буде завойовницькою імперією — даремні всякі сподівання на її демократизацію. Автор хотів цією книжкою 1) освідо- мити тих ідейних Українців, які потапали в московських демократичних орґанізаціях, що без самоуправи для України даремні всі їх змагання за демократичний лад; отже треба разом з тим стати до боротьби за права України та інших окупованих Москвою народів; 2) він думав, що може й дехто з ясніше думаючих, а ненавистю незасліплених демократів Москалів дасться переконати про потребу самоуправи для України і інших народів.[2]
З книжки цієї ми переклали і даємо читачеві саме цей другий розділ, що подає нарис історичних взаємин народів Східньої Европи, передовсім України й Московщини.
Це є найглибше вияснення перебігу історії Сходу Европи, яка існує в літературі, це ключ до зрозуміння ходу подій на цьому терені, річ глибоко повчаюча під кожним оглядом. Крім своєї історично-наукової вартости, вона, як все у Драгоманова, має рівночасно живий звязок зі сучасним політичним положенням. Коли читач з увагою прочитає ті рядки талановитого історика і найбільшого досі політика українського народу, то зрозуміє весь хід подій на терені Сходу Европи аж по нинішний день (хоч самого автора цієї праці вже від 1895 р. нема між живими). Прочитавши ту глибоку річ раз і другий, читач зрозу- мів всю правдивість ґеніяльних дослідів нашого автора. Бо чиж большевизм з його надцентралізмом, наддиктатурою і нестерпною бюрократією не є тією „соціялістичною шляхетчиною“, яку в своїх писаннях віщував Михайло Драгоманів під гомін лютих протестів тодішних московських революціонерів? А далі: чи московські революціонери мусілиб дійти аж до такої тиранії й терору, до такої наруги над усякими демократичними ідеалами — якби не те, що рішилися загарбати й Україну і Білорусь, Грузію, Кубань і живуть у вічному страху, що ті народи захочуть відірватися і т. д. Чи зрозуміють це хоч нині московські шовіністи з демократичними фразами на устах, що нема і не може бути соціялізму там, де робиться насильство над цілими народами?
Ні! Того вони ніколи не зрозуміють, на це вже дали вони доволі доказів. З того блуду їх може вилікувати тільки твердий удар по голові, нанесений збройною рукою зорґанізованих до власного життя немосковських народів. Правда, орґанізація таких визвольних сил серед українського народу щойно започаткована. Сама праця женевського гуртка Драгоманова була першим ясним зазивом до неї. Орґанізація першої політичної партії на російській Україні — славної Р. У. П. (Революційної Української Партії) в 1900 р., що йшла під сильним впливом ідей женевського Драгоманівського гуртка — була першим проявом визвольних стремлінь на Наддніпрянській Україні. Правда — все те прийшло доволі пізно. Але, як казав український письменник Квітка — „ліпше пізно, як ніколи, до розуму прийти“.
За тих кільканадцять літ від 1900 р. до 1917 не було стільки освічених людей і сил, щоби перевиховати політично навіть усієї інтеліґенції, не то, щоби освідомлення могло дійти в глиб народньої маси, як того бажав Драгоманів. Маса остала мало грамотна і без ніякого суспільно-орґанізаційного вишколу. Невдача, якою закінчився наш перший зрив — в таких дійсних умовах є зрозуміла. Чудо булоби, якби було інакше. Але — це не була невдача, що деморалізує.
В кровавій боротьбі за визволення українського народу видвигнено ясні і зрозумілі для майбутніх поколінь кличі повної державної незалежности України й політичного та соціяльного визволення її працюючого народу. Упали десятки тисяч борців за ту справу. Великий дух Драгоманова тріюмфував у ті дні, коли йшли у бій — хоч ще не дуже численні, та зате палкі вірою в право народу — загони нового українства. Над ними в повітрі гомонів заклик еміґранта, потомка декабриста:
„Мати городів руських, Київе,… що ти зробиш, щоб допомогти твоїй біді — твоє діло; тільки не терпи, не мовчи, не сиди, зложивши руки!”[3]
К. КОБЕРСЬКИЙ.
P. S.
Цей текст появляється вперше в українській мові, бо взагалі тої книжки досі не перекладено на рідну мову. Нотки під текстом, що пояснюють деякі річи менше поінформованому читачеві — за виїмком двох — подав перекладчик. Поділ на розділи і підзаголовки — теж діло перекладчика. Помимо того, що від написання цього розділу пройшло вже більше як 55 літ — щодо глибини розгляду історичних подій — він не має собі рівного твору в науковому, історичному письменстві. Яка шкода, що наші живучі історики України у своїй більшості — не знають творів історика Драгоманова!
——————
- ↑ Який це сором — а найшлася нині людина, яка ту гидоту московських людей (між ними й аґента охрани Черкезова) нині відгріває, як „арґумент“ проти — Драгоманова! (Пан Мухін).
- ↑ Коли йде мова про успіхи цієї пропаґанди Драгоманова, то серед родовитих Москалів вони, як і треба було сподіватися, були майже ніякі, але зате серед мало національно освідомленої української інтеліґенції пропаґанда Драгоманова мала, як відомо, дуже корисні наслідки. Він відтягнув від общерусизму велике число людей на Наддніпрянщині, а в Галичині зробив розкол між москвофілами (приєднання до українства Франка, Павлика і тов.).
- ↑ Женевська „Громада“ вид. М. Драгоманова, 1878 р. ст. 406.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|