Україна на переломі. 1657–1659/Розділ III
|
Офіціяльний розрив з Польщею, а з ним кінець політики автономізму, припав на послідні місяці 1653 року. „Рік це власне королівський, а мені і моїм замислам во всім противний“ — так схарактеризував сей памятний рік сам Хмельницький, „всіляке в ньому Полякам щастя предсказуючи“.[1] Становище Гетьмана було дійсно траґічне. Хан кримський, перекуплений 100 тисячами дукатів через Короля польського, одержавши крім того від нього-ж дозвіл брати ясир коло Львова і в дальшій Україні, зрадив Хмельницькому в найбільше критичній хвилині — під Жванцем. З послом козацьким Виговським Поляки в ніякі нові переговори вступати не хотіли, бо сенатори польські знов козаків за своїх „підданих“ стали уважати. Татари — як писав до Царя Хмельницький — хотіли його й Виговського видати Королеви, а на початок 1654 року готовила Польща величезний похід для остаточного приборканя „збунтованої“ України.
Що найважніще, великі монархічно-династичні замисли Гетьманські, розраховані на поміч турецьку і на протекторат султанський, захитались під впливом смерти улюбленого сина и наслідника Тимофія, вбитого під Сучавою в Вересні 1653 року. Захитались і упали вони врешті зовсім під вражінням нової зради татарської і тих страшних сустошень, які Татари тодіж таки в Україні учинили. Все, здавалося, перло до того, щоб цей страшний рік став дійсно „роком королівським“ і щоб Хмельницький „Маєстатови Річипосполитої“ скорившись, знов тільки козацтвом та вірним підданством став задовольнятись. Але такий поворот ані для Великого Гетьмана, ані для сформованої вже тоді і вже в достаточній мірі сильної української аристократії не був можливий. І замість повороту до Річипосполитої поставили перед собою Гетьман і його помічники новий, настільки великий, настільки рисковний плян, щоб він з того безвихідного становища, в якім вони опинились, міг їх своєю незвичайностю і своєю ґрандіозностю вирвати. Сей плян був: розвалити Польщу й Крим при помочі Москви і — замість під іновірним султанським — під одновірним царським протекторатом українську державу козацьку збудувати. „Нічого иншого ці неприятелі козаки не замишляють, як тільки спільними силами з Москвою в державу Вашої Королевської Милости вторгнутись, його знести, а по побіді в Київі столицю свою мати хотять“ — писав 14 Лютого 1654 р. до польського Короля добре в ділах українських поінформований Воєвода молдавський.[2] „Більшими нас свободами державами й добрами наділить Царське Величество, ніж Королі Польські і старі Князі Руські“ — так розуміли значіння й вагу протекторату царського для України самі творці Переяславської умови, котрі — кажучи їх власними, Гетьмана Хмельницького, словами — „за ті свободи, держави й добра кров свою проливаємо, від дідів і прадідів їх тримаючи та пропасти їм не даючи“.[3] Державно-творчий розмах, простолінійність і — у відношеню до головного тодішнього ворога, Польщі — катастрофічність („або пан, або пропав“) того пляну забезпечили йому певну побіду над всіма иншими, може більше практичними, льоґічними, дипльоматичними і т. д. — тогочасними політичними комбінаціями.
На Переяславську Умову ми звикли дивитись крізь призму пізніще витвореної Переяславської Лєґенди. А власне треба виразно одріжняти ці дві абсолютно ріжні форми одного й того самого історичного факту. Переяславська Лєґенда повстала підчас руїни козацької державности, сучасні-ж свої ідеольоґічні форми прибрала вона допіру по полтавськім погромі й остаточнім знищеню за Мазепи самостійницько-державних намірів української козацької аристократії. В сій своїй послідній формі вона гласить, що „народ малоросійський“ під проводом свого Гетьмана Хмельницького, визволившись від Польщи, добровільно пристав до одновірної Московської держави — при чім поняття „одновірної“ ще пізніще — бо тільки в кінці XIX-го століття — було замінено поняттям „однонаціональної“. В той спосіб Переяславська Лєґенда лягла в основу теорії: „возсоединенія Руси“…
Подібно як Лєґенда Люблинська, про добровільну злуку Руси з Польщею, відограла величезну ролю в життю української аристократії в Річипосполитій — так само її рідна по духу сестра, Лєґенда Переяславська, відограла таку саму ролю в історії української козацької аристократичної верстви в Імперії російській. Як Люблинська Лєґенда в Польщі, так само Переяславська Лєґенда в Россії ідеольоґічно і юридично спасла українську аристократію — по банкроцтві її власної держави — від положеня верстви завойованої, підбитої, рабської в державі чужій. Ці лєґенди і тут і там дали нашій аристократії всі права й привілеї аристократії державної нації на тій підставі, що мовляв вона до тих держав сама, добровільно, без примусу пристала. Але-ж треба твердо памятати, що це тільки, для отієї спеціяльно ціли пізніще видумані, лєґенди. І тому, між инчим, всі щирі бажання істориків найти в Переяславській Умові основну підставу Переяславської Лєґенди: умови, на яких Україна добровільно пристала до держави московської — не дали очевидячки ніяких позитивних результатів. Можна сказати, що скільки істориків, стільки на цю справу ріжноманітних поглядів.[4] Всі-ж вони сходяться тільки в однім, а саме, що ці умови прилученя сформуловані дуже неточно, а особливо ті пункти, на підставі котрих оте „прилученя“ мало-б відбутися.
На мою думку шукання в Переяславській Умові основ Переяславської Лєґенди це безцільна схолястика, захоплена котрою пояснюється просто тим величезним впливом, який пізніще Москва в нашій історії відограла. Будь на місті Москви — Туреччина — історіоґрафи нашого леґітимізму з певностю в умовах Хмельницького з Султаном юридичних підстав нашого „возсоединенія“ з Турками шукали. І мабуть ся праця була-б продуктивніща тому, що Туреччина значно більшу ролю чим Москва в ґенезі й зародженю повстання Хмельницького відограла. Бо хто хоче утожсамити Переяславську Лєґенду з Переяславською Умовою й бачити в Умові лєґенду про добровільне „возсоединеніе Руси“ — мусить перш за все доказати, що Гетьман Хмельницький підняв повстання проти Польщи во імя прилученя України до Москви і що Переславська Умова являється тільки формальним закінченям, посліднім скріпленім на папері актом отого ним задуманого діла. Але-ж розуміється ніхто не може доказати того, чого не було. А раз Богдан Хмельницький не підіймав повстання проти Польщи во імя і в намірі прилученя України до Москви, то ясно що його умова з Москвою в р. 1654-ім була таким самим випадковим союзом зверненим проти Польщи й заключеним для визволеня України з під Польщи, якими були всі його попередні такіж самі союзи з Кримом, а перш за все з Туреччиною. Практична ціль того союзу була така сама, як і ціль союзів попередніх. В боротьбі з Польщею Царь заступив місце Султана, й тільки. Ставши протектором України, він мав її дати мілітарну поміч проти Польщи і за цю поміч мав діставати від України певну що річну грошеву данину таку саму, яку діставав за свій протекторат Султан в Семигороді, в Молдавії, в Волощині. І умова з Царем робиться по тім готовим взірцям, по якім і робилися до того часу умови України в справі протекторату з Султаном. Основні підставові пункти Переяславської Умови сформуловані дуже ясно і ні одна ні друга сторона нічого в них сказати не забула. Війська царські мають іти на Польщу під Смоленськ і крім того має бути дана Україні проти Польщи постійна мілітарна підмога, а коли треба буде, то й поміч проти Татар. Так постановляють пункти 7-ий, 8-ий і 10-ий переяславських „статей“. За це Царь має право побирати в свою казну дань (пункт 1-ий), при чім обидві сторони торгуються. Гетьман хоче, щоб з цієї дані за військову поміч були одчислені в формі „жалування“ всі росходи на козацьке військо (пункт 2-ий, 3-ий, 4-ий, 9-ий, 11-ий), а Царь в своїй, довшій від усіх инших, резолюції (при пункті 9-ім) широко оповідає, скільки його власні „рускіе, нѣмецкіе и татарскіе рати многіе“, котрі він зібрав „для вашіе обороны", коштують і чому він думав, що за ту оборону йому від Війська Запорожського „убытка не будетъ“. На це Гетьман знов в листі своїм звертає царську увагу, що Султан турецький, хоч і бісурменин, згоджувався дати Україні свою протекцію без всякої дані. Поза широко обговореною справою військової помочи і дані, забезпечено тільки одним пунктом (5-им)повне право Війська Запорожського зноситися з чужоземними державами, сповіщаючи свого протектора тільки про се, що „имѣло быть противно Царского Величества“ і одним пунктом підтверджуються маєткові права (що було необхідне з огляду на ту саму дань) київського Митрополита і духовенства, а осібною грамотою такіж маєткові права української шляхти. Це і вся Переяславська Умова.
Як мілітарний союз проти Польщи й Татар, забезпечений формою протекторату, вона зовсім ясна. Але дальші політичні цілі обох сторін, котрі її заключали, були абсолютно ріжні й тому зразу для кожної сторони взаїмно неясні. Ця ріжниця політичних цілей, з котрими Україна і Москва до Умови приступали, виявляється вже формально у всіх переговорах, у всіх актах, а показує себе виразно на ділі, зараз-же на другий день по заключеню Умови. Вона була причиною того, що обидві сторони стали ріжно, кожна по своєму, Переяславську Умову інтерпретувати.
„Не можна нам більше жити без Царя!“ — ці класичні слова Гетьмана Хмельницького, сказані на Переяславській Раді, абсолютно точно відповідають тогочасній українській дійсности, всім тогочасним політичним і соціяльним умовам. Тільки-ж Гетьман, котрий ті слова сказав, і царські посли, котрі ті слова чули й Цареви передали — надавали їм, кожний по своєму, абсолютно ріжне значіння. Гетьман, пропонуючи в слід затим чотирьох кандидатів: Царя турецького, Царя кримського, Царя московського і Короля польського — вибрав Царя московського, бо думав — що з поміж ціх чотирьох він, як „Царь одновірний“ буде тим, котрий всі „свободи наші“ забезпечить і хотів, щоб цей новий протектор „державою“ наділив його — Гетьмана, фактичного „Самодержця руського“ — більшою, чим була вона на Україні не тільки за Королів польських, але й за своїх Князів руських. Знов же Царь московський думав і хотів, щоб Гетьман Запорожський своє фактичне самодержавство на Україні йому — Цареви московському — передав.
Тому Гетьман, вважаючи себе Головою держави, хоче присягати на додержаня союзу Цареви протекторови тільки сам один, без старшини й без Війська, і чутки про се, що так іменно сталося, роспускаються по Україні урядовими гетьманськими колами;[5] і тому Царь хоче, щоб йому безпосередно присягали всі нові піддані й відібраня присяги від незначної частини старшини, міщанства, козацтва безпосередно „на Царя“ це перша дипльматична побіда Москви, котрою голосно хваляться московські посли (на скільки зрештою справедливо, це справа досі неясна) і про котру завзято мовчать на Україні. Тому Гетьман хоче, щоб йому — як Цареви рівному — посли московські на додержаня союзу „за Государя присягу учинили“ і аж до смерти Гетьмана всі на Україні певні, що така присяга була принесена Царем — тому Царь Хмельницькому присягати не хоче, бо, як заявляють посли московські, „тільки піддані присягають свому Государеви“ — і в результаті справа ся так в завішеню й остається.
Тому Гетьман хоче платити Цареви дань безпосередно сам, сам її через своїх урядовців збіраючи та круглою сумою один раз на рік її виплачуючи — тому знов Царь хоче мати своїх воєвод по всіх важніщих українських городах і безпосередно на себе положену з України дань побирати. Тому врешті формальна сторона того конфлікту була усунена обома сторонами за допомогою недоговорених дипломатичних обіцянок, а на реальне фактичне зменшеня своєї „держави“, своєї власти, Гетьман не пристав ніколи. За його життя не було на Україні ані одного воєводи московського там, де-б сам Хмельницький того не забажав; за його життя Царь не дістав ні одного гроша дані з України; а в що потім обернулась на ділі царська протекція — про це йде мова далі. Одним словом — творець Переяславської Умови не був творцем Переяславської Лєґенди…
Коли одначе, не вважаючи на всі ці зразу-ж розєднуючі непорозуміння, Хмельницький Переяславську Умову заключив і царську протекцію прийняв, то — крім конечного в його безвихіднім становищі мілітарного союзу — були для цього инші, далеко глибші й важніщі соціяльні та політичні причини. Не можна ніколи забувати факту, що все тодішнє українське суспільство було вже дуже сильно Польщею засимільоване і з Польщею міцно всім укладом свого життя звязане. Крім того, ця його найбільше монархічна частина, що повстання підняла й вела, для „маєстату королівського“ мала глибокий законний пієтизм, котрий кидався у вічи всім сучасникам і котрий вона на ділі не раз підчас першої доби автономізму, з великою шкодою для України, доказала. І тому творець незалежної від Польщи держави мусів знайти таку — сучасним правнодержавним поняттям відповідаючу форму розриву з Польщею, котра-б своєю леґальностю могла отой глибокий український леґітимізм супроти Польської Річипосполитої знищити. Союз з нехристіянським монархом — турецьким Султаном — того очевидно зробити не міг. Звільненя України від присяги польському Королеви на тій підставі, що Король порушив заприсяжнені ним права православного „Руського“ народу в Річипосполитій — звільненя, яке в Переяславі проголошував Україні „одновірний“, а Королеви польському, яко помазанник Божий, рівний Царь московський — це була та лєґальна форма відділеня України від Польщи, котра робила для Гетьмана Хмельницького і для тодішніх будівничих Української Держави Переяславську Умову необхідною.
Другою такою-ж многоважною стороною Переяславської Умови була її явність і офіціяльність. Гетьман сам домагається від Царя негайної присилки до Київа царського воєводи тому, „щоб усі сусідні володарі знали про їх підданство під високу руку Царського Величества“. Перекладаючи цю дипльоматичну фразу на мову сучасної політичної практики, вона значила: щоб усі сусідні володарі — з котрими Україна, як держава, все частіще зноситься і з котрими, згідно з Переяславською Умовою, зноситися має право — знали про її непідданство польському Королеві, тоб-то про здобуту нею у відношеню до Польщи суверенність.
Ця абсолютна й лєґальна емансипація від Польської Річипосполитої, — емансипація, як в поняттю саміх Українців, так і в поняттю сусідніх володарів — творила всю ідеольоґічну правно-державну суть Переяславської Умови. Тим тільки вона відріжнялась від усіх попередніх союзів з Туреччиною, в тім лежала вся її вага і все її — для самих її творців ще тоді необчислене — значіння для цілої будуччини України. Щоб „груба й дика“, в розумінню тогочасних Українців, Москва могла коли небудь зайняти на Україні місце єзуїтської, европейської, блискучої своєю культурою і привабливої своїм „раєм шляхецьким“ Польщи — така смішна на ті часи думка ні одному політикови українському — ту Польщу ненавидячому, але в школі польській вихованому — не могла прийти навіть в голову…
Але розуміння того глибокого політичного перевороту, який приносила-б з собою протекція царська, було причиною того, що Гетьман рішився на цей крок тільки тоді, коли всі инші спроби визволити Україну не вдалися й коли становище Гетьмана на Україні було вже на стільки сильне, що він міг зважитись такий переворот в поняттях перевести. До того часу вся його політика супроти Москви зводилася до того, щоб за всяку ціну „вічний мир“, заключений давніще між Москвою й Польщею розірвати та обох монархів — Царя й Короля — розєдинити. І як не було, здається, засобу, якого-б — почавши від дарування Цареві Сіверщини, литовських городів по Дніпро й польського престолу, а на погрозах „розорати Татарами“ царство московське скінчивши — не вживав в тій своїй політиці Гетьман, так знов ніщо не доводило його до більшої лютости, як всяка звістка про польсько-московську згоду. Коли в половині 1651 р. прибув до Хмельницького царський гонець "з посольством, що Царь Гетьмана усовіщає, аби він з паном своїм (тоб-то Королем польським) не воював, бо в такім разі Царь своєму брату Королю мусів би дати поміч і військо своє послати“ — то Хмельницький, як оповідає наочний свідок тієї сцени, посол князя Януша Радзівілла, Мисловський, — „розївся і зірвався, хотячи дати послові царському по пиці, ледве Шумейко, полковник чернігівський, встиг вхопити Гетьмана в обійми."[6] Попереднього року він за те саме послів мовсковських до гармат приковував, а в Чигрині, в своїм дворі, переховував самозванного „царя“ Тимошку Акундінова, котрого мав намір в разі потреби випустити на Москву…
По довгих тяганинах, гетьманських просьбах та погрозах, згодився нарешті московський собор в р. 1653 на те, щоб Царь прийняв Хмельницького й Військо Запорожське „в підданство“. В початку 1654 р. приїхали на Україну московські бояри для відібрання присяги. Мілітарний союз з Москвою і протекторат царський над Україною — стали доконаним фактом. І "Річпосполита — як слушно, зачувши про це, сказав в своій соймовій до Короля промові маршалок сойму Францішек Дубравський — на саму тільки діскрецію (благоусмотріння) Хмельницького віддана зістала.“[7] З того часу й Поляки стали поважати Гетьмана. Він, здобувши силу, перестав бути в їх очах і в очах сусідніх володарів „збунтованим рабом“, а став головою нової великої держави. Ціль Переяславської Умови була осягнута вповні.
Але засіб, при помочи котрого була осягнута та ціль, скоро виказав усі свої небезпечні дефекти. Ідея царського протекторату, скріпленого взаємною присягою Царя й Гетьмана, не могла мати в тодішніх обставинах ворогів на Україні. Але присяга безпосередно Цареві зустрічала скрізь завзятий опір. Старий полковник Богун, один з найбільше заслужених і найбільше поважаних провідників повстання, рішуче від такої присяги відмовився. І він, розуміється, не був винятком серед чисто військової старшини козацької, котра майже вся поголовно була, при своїй ненависти до Польщи і антипатії до Москви, настроєна прихильно до Туреччини. Так само не хотіло присягати й рядове козацтво. В полках Кропивнянськім та Полтавськім козаки урядників московських „киями побили.“ Полки Уманський і Брацлавський, хоч найбільше на небезпеку від Польщи виставлені, Цареві присяги не зложили. Міщане чорнобильські „Москву неохоче прийняли“, а переяславських треба було насильно до присяги гнати. Київ „силою, під мечовим каранням“ до присяги був приведений. Що найзнаменніще відмовилось присягати українське православне духовенство. „Митрополит і архимандрит печерський заявили, що волять померти, чим присягнути цареві.“[8] Вони вислали через окремого післанця протест до Луцького ґроду проти насилування їх до присяги і заготовленої вже для них царської жалованної грамоти, супроти такого їх поведення, не дістали.
На підставі звістних нам досі джерел трудно сказати, чи ця опозиція була ведена по наказу і з відома самого Гетьмана — якого плянам і намірам вона зовсім відповідала — чи зверталась вона і проти особи та політики гетьманської. Але вже сама можливість такого питання вказує, які в даний момент були слабі місця тієї політики. Хмельницький при всій своїй ґеніяльности був і мусів бути залежним від своєї, в дусі державної неповноправности вихованої козацької верстви. Скинувши з великим зусиллям гипноз іновірного „маєстату королівського“, він зважитись зразу на рішучу боротьбу з новим одновірним „маєстатом царським“ ще не рішався. "Самодержець руський“ в Гетьмані козацькім в очах українського народу ріс і розвивався поволі. Але у всякому разі він у ті часи вже був настільки великим, що всяка внутрішня опозиція — як що вона в дійсности й була — захитати його становища не змогла. І всякі непорозумінння з царським урядом всякими дипльоматичними двозначниками залатавши і опозицію так чи инакше припинивши, Хмельницький Переяславску Умову в життя фактично перевів.
Дальші події одначе виказали незабаром всю хисткість політичної умови, котру обидві сторони инакше — кожна по своєму — хотіли розуміти. Конфлікт московсько-український був неминучий і почався він зразу-ж по затвердженю Переяславскої Умови, з початку на території білоруській.
В иньшім місці (в томі I-ім моїх „Студій“) я говорив про окупацію Білоруси українськими військами і про заведеня там козацької влади, в формі „козацького присуду“, за згодою, а навіть на жадання білоруського селянства, міщанства, духовенства й частини білоруської шляхти. Ця окупація йшла по лінії політики Богдана Хмельницького, якої метою було „визволеня з ляцької неволі“ не тільки козацької території (тодішньої „України“), але й усіх так званих „руських земель“ Річипосполитої, залежних віддавна від духовної влади Київського Митрополита. Поруч цієї традицийної, споконвічної влади духовної, ідейної — тепер мала відродитись стара державна, реальна влада політична під проводом Гетьмана Війська Запорожського. Історичним, з ідеольоґії православної „руської“ шляхти і духовенства зачерпнутим, завданням тієї влади було так чи инакше обєднати (чи то в рамах Річипосполитої в першій добі повстання, чи то від Річипосполитої відірвавши, як було в добі другій) — оці всі православні „руські“ землі, які в Польській державі по руїні держави київської опинилися.
Оттака українська традицийно-державна „руська“ київська політика зразу-ж стала в повну суперечність з державною політикою московською. Представники цієї останньої хотіли бачити в Переяславській Умові акт добровільного піддання частини польської держави з „одновірним“ козацьким православним населеням під державну зверхність московську і мілітарний союз з украінськими козаками уявляли собі в формі їхньої добровільної військової помочи Москві при завойованню нею инших польських земель. Нічого дивного, що між Україною і її союзницею Москвою — як тільки в наслідок Переяславської Умови вибухла війна польсько-московська і на Білорусь під проводом самого Царя увійшло військо московське — розпочалася зараз же вперта боротьба за городи білоруські, котрі Москва стала вважати очевидно своїми і в котрих про ніяку владу Гетьманську, ніякий присуд козацький, ніяку залежність від руського київского Митрополита — ні знати, ні чути не хотіла.
Один епізод тієї боротьби двох „Русей“ за „Русь“ третю я представив в иншім місці, в біоґрафії одного з видатніщих Хмельничан, Гетьманового зятя Івана Нечая (брата прославленого відомою піснею Данила) „Полковника Білоруського, Могилівського, Гомельського і Чаусського“, як титулувався він в р. 1656.[9] Ця боротьба незвичайно цікава, особливо для зрозуміння дійсного характеру т. зв. „возсоєдиненія.“ Як багато иньших, найбільше важних, сторін нашої історії, вона мусить бути досліджена повніще, чим це було зроблено досі. Тут для зрозуміння подій, що до присяги шляхти повіту Пинського будуть відноситись, наведу тільки один її початковий, але характерний і типовий для цеї стадії московсько-українського конфлікту момент: справу Костя Поклонського.
Кость Вячеслав Поклонський, шляхтич білоруський родом з Могилівщини, „жовнір відважний, промовець красномовний, людина зручна і з великими звязками між могилівського шляхтою“, був давнім знайомим і приятелем Богдана Хмельницького. Його політичної діяльности в перших часах повстання не знаємо, але можемо здогадуватись, що він належав до того типу білоруської православної шляхти, котра в Вел. Кн. Литовськім здавна була елєментом крайне супроти Польщи ворожим і котра від самого початку українського повстання шукала в ньому помочи козацької для своїх противопольських плянів. У всякому разі був він напевно не тільки в приятельських, але і в політичних зносинах з Гетьманом і не без його впливу в часі вступних переговорів перед Переяславською Умовою Хмельницький і Виговський запевняли московських бояр, що й Могилів царську протекцію разом з Гетьманом Війська Запорожського прийме.
І справді в таборі ніжинського полковника Івана Золотаренка, котрого по заключеню Переяславської Умови Гетьман послав на Білорусь для спілної акції з московськими військами проти Польщи, появився Поклонський і заявив, що він хоче їхати до Чигрина, щоб зложити на руки Гетьмана Запорожського присягу московському Цареві. Їхав Поклонський не сам, а з численним почотом 400 могилівських міщан та шляхтичів; між послідніми визначніщі були: Лесько Унчинський, Станіслав Монвід, Богдан Івановський, Павло Окуревич, Михайло Рудницький, Олександер Кучинський, двох Хоментовських і инші. Золотаренко розуміється зараз відіслав Поклонського до Гетьмана, давши йому для охорони відділ козацький. З того приводу між козацьким полковником і московськими боярами виникло остре непорозуміння, яке зараз же прибрало широкі розміри й стало причиною першого московсько-українського, покищо дипльоматичного, конфлікту.
Московські бояри, ведучи твердо свою державно-політичну лінію, вимагали, щоб Поклонський присягав Цареві безпосередно, а не через Гетьмана, і щоб Золотаренко відослав його зараз же не до Чигрина, а до царського табору. Намістник гетьманський одначе не дав себе переконати: боярам „одписався“, Поклонського відослав до Гетьмана, а сам розпочав енерґійну окупацію Білоруси, зорґанізувавши весь край між Гомелем і Могилевом по козацьки та прийнявши по наказу Хмельницького титул Гетьмана Сіверського.
Тоді Москва, залишивши дипльоматичну переписку, хопилась иншого, певніщого способу. Всякими обітницями й титулом полковника білоруського вона перетянула на свій бік Поклонського; наданням маєтків здеморалізувала його прихильників серед білоруської шляхти (так Петро Маньковський дістав від Царя село Самулки, Марцінкевичи — Добуж і т. д.), а та шляхта Вел. Князівства Литовського, котра здавна ставилась дуже вороже до козаків і до України, а котра тепер, при вступленю московських військ, присягала безпосередно Цареві, придбала собі надзвичайну царську ласку і протекцію (напр. Криштоф Завіша, маршалок В. Кн. Литовського дістав від Царя величезні маєтки княгині Янушевої Радзівіллової). В той спосіб українські політичні пляни були „союзниками“ зашаховані. Могилів, який перед тим сам домагався злуки з Україною, тепер піддався Москві, не вважаючи на лист протопопа ніжинського, написаний до могилівців від імена Гетьмана і Митрополита з порадою, щоб вони — „до Війська Запорожського прихилились і під оборону Гетьманів Запорожських і цілого Війська оддались, аби, борони Боже, Москва, своїм звичаєм, не схотіла в городі вашім права свої установляти, але щоб ви такі вольности мали, які Царь дав нашій Україні і Пану Гетьману“.
Оці постійні змагання українських дипльоматів і політиків одділити поняття про ідеальну особу протектора Царя від поняття реальної „грубої та дикої“ Москви, не дали тоді ніяких позитивних наслідків. „Одновірний Царь“ у ті часи не був ще пізніщим петербургським Імператором всеросійським, а був лише Царем московським. І тодішня царська політика була тільки національно-державною політикою московською…
Прохання Золотаренка, щоб вільно було принаймні в могилівськім повіті приймати за дозволом царським до Війська Запорожського тих, хто хоче бути козаками — були царськими дипльоматами відкинуті. Мало того, Поклонський і його товариші, налякані жорстокостями, які Москва, укріпившись на Білоруси, стала проявляти (частина шляхти смоленської була вивезена в Московщину, те саме згодом сталось зі шляхтою вітебською й т. ин.) та стративши зовсім надію при її допомозі визволити Білорусь з під Польщи — а зірвавши перед тим з Україною — тепер повернули назад у підданство Річипосполитої, зустрівши там очевидно радісний прийом і діставши повну амністію.[10]
З того всього Гетьман міг зробити тільки такі висновки, що московську владу царську з українським присудом козацьким погодити не можна й що дикий террор та абсолютно відмінна культура його нових московських союзників викличуть у східних козацьких українських землях і серед вихованої в формах західно-европейської цивілізації старшини козацької польонофільську реакцію. Все виразніщі заборчі апетити царських воєвод у Київі,[11] яких завдання мало бути — по плянам Гетьмана — тільки репрезентативне, і обчислені на незадоволеня Москвою демаґоґічні універсали королівські до українського народу, що не тільки „всякі вольности козакам“, але навіть „вічне увільненя від робіт і військових повинностей для людей мійських та сільських, господарства пильнуючих“ обіцювали — ці висновки гетьманські мусіли скріпити.
В результаті відношеня Ґетьмана до Москви починає радикально мінятись. Її вмішуваню у внутрішні українські діла він кладе кінець тим, що за зносини по за його плечима й без його згоди та відома з царським урядом карає прототипів пізніщих „самоотверженныхъ малороссіянъ“ без милосерддя. А щоб унезалежнити себе й у політиці закордонній, він уважає потрібним відновити перш за все свій старий союз із Туреччиною.
І вже в спільній з Москвою кампанії 1655 р. проти Польщи незгода і роздвій поміж союзниками показали себе в повній силі. Цю кампанію Гетьман веде в тіснім порозумінню з новою заприязненою собі державою — Швецією, наміри Москви скрізь де тільки можна паралізуючи. При тім засобів уживає він досить рішучих. Так під Гусятином наприклад Гетьман наказав своїм козакам шаблями штурмуючі царські війська розігнати, мотивуючи перед представниками царськими цей надзвичайний учинок тим, що в Гусятині єсть „багато православних“. Потім, під час облоги Львова, Виговський в порозумінню з Гетьманом потаємно перестерігає львовян, щоб вони в ніякі переговори з Москвою не входили. Під Люблином знов вибухає гострий конфлікт між командуючим московськими військами Потьомкіним, що намагався скрізь відбірати присягу „на царське ймя“, і полковником Данилом Виговським, який до того допустити не схотів. Врешті кампанія ця скінчилась тим, що Гетьман по за плечима своїх непевних московських союзників заключив умову з Татарами, де зобовязався московські війська на їх власну долю на Україні покинути. В наслідок цієї умови воєвода Бутурлін був оточений Татарами, мусів їм величезний викуп заплатити й усю свою, в війні з Поляками на українських землях добуту, здобич воєнну відступити…
Взаємне роздражненя росло з обох боків і розрив з Москвою ставав в таких умовах неминучим. Посліднім і безпосереднім до того товчком послужив мир, заключений при жвавім, посередництві Австрії між Москвою й Польщею у Вільні, в Вересні (Септембрі) 1656 року.
Примітки
ред.- ↑ Арх. Чарторийських cdx 147, f. 168: „Krótka narratywa expedycyi w r. 1653 po świętach przeciwko rebelii kozackiej z potęgą tatarską.“
- ↑ Жерела до історії України т. XII, ст. 285.
- ↑ Лист Хмельницького до Царя з дня 17. II. 1654 р. Акты Юж. и Зап. Рос. т. X.
- ↑ Професор Серґіевич бачить в Переяславській Умові — персональну унію; Дяконов, за ним Попов — унію реальну; Проф. Грушевський, Коркунов, Мякотін, Сокольський, Слабченко — вассальну залежність; Розенфельд — неповну інкорпорацію; Нольде — автономію і т. д. і т. д.
- ↑ Пор. наприклад: Relacyа Makarego Krynickiego (ченця Печерського монастиря, висланого з Київа Митрополитом до луцького ґроду з протестом проти насилування до присяги Цареві) — „Chmielnicki samowtór z Wyhowskim w cerkwi sobornej przysięgę oddał і poddaństwo carowi moskiewskiemu, któremu wzajem przysięgli posłowie.“ Чтенія москов. общ ист. 1861, III.
- ↑ „Relatia p. Mysłowskiego, ktory był posłem od Kscia JMP Hetmana W. X. lit. do Chmielnickiego“ Zbiory Rusieckich, Miscel. 1645—52 f. 147.
- ↑ Kubala op. c., ст. 371.
- ↑ Листи полк. Павши до кн. Радзівілла, писані в Лютім 1654 р. з Мозиря (Арх. Чарторийських, cdx 143, f. 83 і 98). Також Акты Юж. и Зап. Рос. X. Пор. „kopia listu ojca protopopy czarnobylskiego do podstarościego czarnob. d. 7. I, 1654 (Zb. Rusieckich Miscel. 1626—54, f. 219): „Bez mała juże ne ostatni raz do Was MM. Panow piszu і zdrowie waszoje naweżaju… prosiłem usilnie Hospoda mojego, żeby dobre rzeczy stały się, jako wiżu żle, bo wydał Chmielnicki wsich nas w newolu moskowskomu caru po Wołodymir і po Turow і jeszcze со dalej… і misto Kijow syłoju pod meczowym karanjem do toho prywioł, że prysiahli wsi, tylko duchowenstwo ne prysiahało… sam ohledałem oczyma moimi nesżczasnymi, jak Moskwa Kijow najeżdzala“. Причиною опозиції українського духовенства було між иншим і те, що воно боялось (як потім показалось — слушно) утрати незалежности української церкви тоді, коли Митрополит київський стане підлягати Патріархові московському. Крім того присяга разом з Військом Запорожським Цареві тоді, коли велика частина київської митрополії оставалась ще за межами козацької України в залежности від Річпосполитої, потягала за собою віддання православної церкви на цій некозацькій території, тоб-то на Волині, Поділлю (західному), Галичині і Холмщині в руки польські, що було рівнозначним заведеню в тих краях скрізь реліґійної унії і конфіскаті величезних маєтків, які там церква православна посідала. Воно так дійсно пізніще за часів Руїни й сталося.
- ↑ Z dziejów Ukrainy ст. 280 і далі. Укр. видання в томі I моїх „Студій.“
- ↑ Акты Юж. и Зап. Рос. т. X і XIV. Vol. Legum IV ст. 234. Ом. Терлецький: Козаки на Білій Руси. Кубаля: Wojna Moskiewska ст. 268—279.
- ↑ Пор. напр. справу про ґрунти, яких жадають у Київі для московських „стрѣльцовъ“ воєводи. З приводу цеї справи Виговський нагадує московським боярам історію з Суботовим і „пролиту за ту кривду кров“. Акты Юж. и Зап. Рос. ІІІ ст. 580.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|